Дипломна робота

на тему:

Опришківський рух на Прикарпатті

Зміст

Вступ

Розділ перший.

Джерела та історіографія дипломної роботи.

1.1. Джерельна база.

1.2. Історіографія.

Розділ другий.

Опришківський рух на Прикарпатті у ХVІІ столітті.

2.1. Становище селянства краю під гнітом першої Речі Посполитої.

2.2. Особливості антифеодальної боротьби селян.

2.3. Опришківський рух під впливом Хмельниччини.

2.4. Наростання опришківського руху в кінці ХVІІ століття.

Розділ третій.

Олекса Довбуш як ватажок опришківського руху у ХVІІІ столітті.

3.1. Посилення феодального гніту з боку польської шляхти.

3.2. Опришківський рух під проводом Олекси Довбуша з огляду на реальні
історичні факти.

3.3. Постать Олекси Довбуша в народних оповіданнях.

Висновки.

Додатки:

Додаток 1. Пам’ятник Олексі Довбушу в селищі Печеніжин Коломийського
району, Івано-Франківської області (фото).

Додаток 2. Експозиція музею Олекси Довбуша в селищі Печеніжин
Коломийського району, Івано-Франківської області (фото).

Список використаних джерел.

Анотація.

Вступ

Актуальність теми

Зараз, коли Україна постала і розвивається як незалежна держава, існує
потреба глибокого осмислення її складної, суперечливої, і, той же час
героїчної минувшини. Чи не найважливішим проявом погляду щодо
історичного минулого української нації, є історична пам’ять, що
покликана зберігати в свідомості народу інформацію про минулі часи,
особливо ті, що стосуються боротьби кращих представників нації за свої
права, за свободу, як кожної людини так і народу в цілому.

Однією із важливих сторінок боротьби української нації за національні та
соціальні права є опришківський рух, що відбувався на Прикарпатті в
другій половині ХVІІ століття і продовжувався впродовж ХVІІІ століття.
Опришківський рух це дійсно унікальне явище в історії українців,
насамперед селянства. Впродовж тривалого часу, боротьба опришків проти
соціального і національного поневолення знаходила своє вираження в
народній пам’яті. Скільки було складено пісень, легенд, переказів про
опришківські виступи, але чи найбільше в народному фольклорі відображена
постать самого Олекси Довбуша – найбільш яскравого представника
опришківства. Місця пов’язані з опришківство, Довбушем, для багатьох
поколінь українців стали майже святими. Численні полонники-туристи
прагнуть відвідати музей Олекси Довбуша на його батьківщині в селищі
Печеніжин, що недалеко від Коломиї Івано-Франківської області, село
Космач що на Косівщині де загинув Олекса Довбуш, знамениту Чорногору,
скелі Довбуша та інші місця, але такий підвищений інтерес до постаті
Олекси Довбуша та опришківського руху завжди наштовхувався на певні
проблеми. Перша проблема, яка завжди поставала – це проблема
співвідношення міфологічного і реалістичного погляду на феномен
опришківства. Звичайно, що тут в розв’язанні даної проблеми важливу роль
відіграла історична наука, бо лише вчені історики опираючись на реальні
історичні події і факти могли і можуть робити об’єктивні висновки щодо
оцінки опришківського руху.

Друга проблема осмислення опришківського руху пов’язана із питанням і
відношенням соціальної та національної мотивації боротьби опришків. На
превеликий жаль, на декого з бажаючих зрозуміти опришківство, останнє
поставало я, ватаги таких собі розбійників. Для інших це лише виразники
антифеодальної боротьби селян проти панів поневолювачів. Для третіх
опришки це народні месники які виборювали права прикарпатських українців
від утисків польської тогочасної Речі Посполитої.

Рівень вивчення проблеми.

Тема опришківського руху вже давно стала предметом дослідження
істориків. Слід зауважити, що нею цікавилися як польські так і
українські історики. Звісно що, польські історики дивилися на цю
проблему з позиції так званої цивілізованості поляків по відношенню до
українців, всіляко принижуючи феномен опришківства. Щодо українських
істориків, то в ній чи іншій мірі, ми знаходимо окремі фрагментарні
думки в працях М.Грушевського, В.Антоновича, М.Крип’якевича,
Д.Дорошенка, Н.Полонської-Василенко та інших, але найбільший внесок в
історичну опришкіану вніс відомий сучасний український історик
В.Грабовецький який, всебічно з використанням великого масиву архівного
матеріалу, спів ставляючи цей матеріал з народним фольклором, крок за
кроком практично розставив всі акценти щодо історії опришківського руху.
І по сьогодні немає жодного історика який би міг наблизитися до
В.Грабовецького в масштабах і якості вивчення опришківства.

Тема осмислення опришківського руху на нашу думку невичерпна. На порозі
ХХІ ст. з’являються все нові факти, які дають можливість продовжити
вивчення проблеми опришківства виходячи із потреб сьогоднішнього дня.
Проблема дослідження опришківства стосується різних аспектів,
історичного, аграрно-селянського, національно-визвольного,
краєзнавчо-регіонального, фольклорно-аналогічного, і навіть вона
стосується історичного ракурсу складних українсько-польських ресурсів, а
також питання взаємозв’язку опришківського руху і таких явищ
українсько-визвольної боротьби як козацтво, гайдамаччина і зокрема
Коліївщина. Ці та інші питання, в тій чи іншій мірі, потребують
подальшого наукового пізнання.

Об’єкт і предмет дослідження. Його хронологічні рамки.

Об’єктом нашого дипломного дослідження є боротьба українського селянства
Прикарпаття за свої права, як соціальні, так і певною мірою,
національні. В якості предмета дипломної роботи ми обрали опришківський
рух, оскільки в ХVІІ-ХVІІІ століттях селянські виступи проти шляхти
набули специфічної форми, що стала називатися опришківським рухом.
Опришками називали групи озброєних селян, на чолі котрих стояли
авторитетні ватажки, що нападали на панські маєтки, захоплені там
цінності роздавали бідним людям.

Ми в своїй дипломні роботі чітко визначили хронологічні рамки вивчення
опришківства, а саме хронологічно ми аналізуємо опришківський рух
починаючи з другої половини ХVІІ століття, і закінчуючи характеристикою
опришківського руху кінця ХVІІІ століття.

Мета і завдання дослідження.

Метою даного дипломного дослідження є теоретичний аналіз історії
опришківського руху на теренах Прикарпатського регіону, йдеться
насамперед про гірську частину сучасної Івано-Франківської області.

В процесі реалізації поставленої мети ми вирішували такі завдання: 1)
проаналізовано джерельно-історіографічну базу дипломної роботи; 2)
вивчено опришківський рух на Прикарпатті в ХVІІ ст., а саме, показано
особливості антифеодальної боротьби селян в опришківському виразі, а
також вплив Хмельниччини на опришківський рух, розкрито причини
наростання опришківського на кінці ХVІІ ст. 3) визначено роль і місце
Олекси Довбуша, як ватажка опришківського руху ХVІІІ ст., при цьому
зпівставлені реальні історичні факти з реальними оповідями.

Методологія дослідження.

При вивченні даної теми ми користувалися насамперед методами
історичного, системного та порівняльного методів.

Історичний метод дав нам можливість подивитися на проблему через призму,
коли, при яких обставинах з’явився опришківський рух, якої він зазнав
еволюції, якими були наслідки для подальшої історії України. Системний
метод дав можливість подивитися на феномен опришківського руху всебічно,
а саме через загальнонаціонального через призму та
регіонально-краєзнавчого аспектів. Щодо порівняльного методу, то він
допоміг спів ставити погляд на опришківство через історичні факти та
народні легенди та перекази.

Практичне значення.

Матеріали даної дипломної роботи можуть бути використані в
загальноосвітній школі, а саме при вивченні тем, що стосуються
українсько-визвольного руху, що стосуються ХVІІІ ст. А також в
краєзнавчій просвітницькій роботі.

Структура дипломної роботи.

Дана дипломна робота складається з розділів, висновків, списку
використаних джерел та додатків.

Розділ перший.

Джерела та історіографія дипломної роботи.

1.1. Джерельна база.

Вивчення історичних джерел опришківського руху характеризується своєю
певною своєрідністю. Ця своєрідність полягає в тому, що принаймні до
середини ХІХ ст. про опришківський рух можна було дізнатися із народної
творчості. Саме фольклорні джерела давали певний матеріал про опришків,
характеризуючи окремих ватажків цього руху, а саме таких як Олекса
Довбуш, Іван Бойчук, Василь Баюрак, Мирон Штала та інші. Саме легенди та
перекази, як своєрідні жанри народної прози, тривалий час представляли
собою основні джерельні чинники, щодо вивчення опришківського руху.

Зпівставляючи перекази та легенди можна сказати, що якщо в переказах
зображуваних не виходить за межі дійсного, реального, то основою легенд
становлять вигадки та фантазія. На відміну від казкової вигадки у
легендарну вигадку завжди вірили як у можливу.

Коли дослідники намагалися розібратися у феномені опришківства, то вони
відчували, що у народному побуті легенди, і перекази, не мали чіткого
розмежування, бо перекази часто насичувалися легендарними мотивами, а
дивовижні речі у легендах виступали в органічній єдності повсякденним та
звичайним.

Слід зауважити, що легенди про опришків повністю не загубилися у часі.
Дещо трансформовані через художню літературу, мистецтво, вони й ще досі
продовжують жити. Щодо переказів про опришків, то їх збереглося ще
досить багато, серед таких переказів варто назвати деякі з них, а саме
перекази: «Як Пиньтя передав свою силу Довбушеві», «Життя Олекси
Довбуша», «Як Довбуш став опришком», «Як Довбуш набирав хлопців», «Іван
Бойчук і Довбуш», «Довбуш н ярмарку», «Зустріч з Олексою Довбушем»,
«Олекса Довбуш та Іван Рахівський та Іван Бойко», «Напад Бойчука на
Болехів», Опришок Пилип, Михайло Романюк, Про Янушека, та багато інших.
[22; 92-121]

Як бачимо, перекази відзначаються різноманіттям сюжетів, образів,
оскільки вони охоплюють усі сфери опришківського життя. Відповідно
перекази переплітаються з історією окремих пунктів Прикарпаття, в них
фігурують назви річок, лісів, шляхів, різних місцевих реалій. Звісно, що
значний суспільний резонанс забезпечив переказам про опришків, тривале
фокусування в усній народній традиції. Фактично історичні перекази, це
поетичне повістування про ті, чи інші епізоди опришківського руху.

Варто погодитись з думкою О.Мишанича, який у вступному слові під назвою
«Із народної скарбниці» до книжки Змієві вали «Українські легенди та
перекази», стверджує, що знедолений безправний, кривджений, соціально і
національно народ, хоч в уяві наділяв своїх героїв такими якостями, до
яких прагнув сам.

Реальна постать учорашнього селянина, вівчаря, землероба – людини
загалом звичайної, що стала на шлях нерівної боротьби за соціальну і
національну справедливість, за певних обставин стає постаттю
легендарною. [22; 5].

Щодо достовірних історичних джерел про опришківський рух, як стверджує
науковець В.Грабовецький не було виявлено. Єдиний історичний документ
щодо опришківства, це мемуари польського поета Франціська Карпінського,
який народившись в 1741 році ледве не загинув від нападу опришків, і
лише милосердя Довбуша врятувало його від загибелі.

Спогади Кар пінського побачили світ вже після смерті останнього вже у
1804 році. Дещо пізніше у 50-х р. ХІХ ст. були виявлені такі цінні
джерела в історії опришківського руху як судові книги міста Станіславова
теперішнього Івано-Франківська.

У двох судових книгах зафіксовані протоколи судових процесів над
опришками що хронологічно охоплюють першу половину ХVІІІ ст.
В.Гравецький засвідчу, що було всього десять протоколів. [12. 14]

В кінці 80-х років вдалося розшукати третю судову книгу Станіслава. Вона
стосується, справи Василя Баюрака. Територіально вище названі судові
книги стосуються опришківського руху на території Покуття, а саме
Коломийського. Попри певні недоліки судові книги цінні з огляду на
збереження свідчень самих учасників тих подій.

Правда історики тут зіткнулися з певною проблемою, оскільки крім
Станіслава не виявили інших міст, а саме Снятова, Долини, Болехова. Як
вважають окремі історики, крім судових книг щодо вивчення опришківського
руху, варто рекомендувати зокрема міські районні акти. Зокрема відомий
істори Юліан Целевич знайшов цікавий доумент Довбуша, універсал
коронного гетьмана Потоцького обнародуваний у Тернополі 1790 р.

Впродовж ХХІ ст. історики по кусочках збирали документальні джерела щодо
опришківського руху зокрема Олекси Довбуша.

Окремі документи були виявлені у рукописному відділі так званому
осолінеуму, тепер це Львівська бібліотека НАН України, а також у
Львівському історичному архіві. Серед цих документів привертають до себе
увагу Гроцькі книги, які торкаються обстежень окремих замків фортець,
які були важливою адміністративною ланкою в системі територіального
управління тодішньої Польщі. В Гроцьких книгах зафіксовані факти нападів
опришків на замки, фортеці та панські маєтки. У 1955 р. у Львівській
науковій бібліотека було виявлено великий архів магнатів Яблоновських,
там були виявлені цікаві матеріали про напади Довбуша, на маєтки князів
Яблоновських, на Коломийському повіту.

Досить цінні матеріали щодо опришківського руху можна знайти у фондах
державного архіву Івано-Франківської області. На жаль, як стверджує
В.Грабовецький, практично не збереглося документів Закарпатської і
Чернівецької області. Цінні матеріали щодо постаті Олекси Довбуша є в
фондах Коломийського музею, а також музею Олекси Довбуша в селищі
Печеніжин, що недалеко від м. Коломиї.

Таким чином, даючи характеристику джерельної бази нашої дипломної роботи
виділяємо такі джерела легенди та перекази усної народної творчості,
судові, грецькі, земські книги, що знаходяться у фондах Львівського
історичного архіву державного архіву Івано-Франківської області,
рукописному фонду Львівської наукової бібліотеки і нарешті мемуарні
джерела. Під кінець варто віддали фондам Коломийського і Печеніжинського
музеям.

1.2. Історіографія

Як уже відзначалося тема опришківського руху почала привертати увагу
науковців істориків середини ХІХ ст. Цікавила вона як польських
істориків, які часто були необ’єктивними в оцінці опришківства, так і
українських дослідників. Так польський публіцист К.Вуйцівський у своїй
статті «Гуцули» датованій 1840 р. називав опришків «бандитами»,
«розбійниками». Правда Довбуша він називав благородним, оскільки той не
вбив Франціська Карпінського, коли той ще був немовлям. Інший історик
А.Більовський в 50-х рр. ХІХ ст. вперше виявив судові чорні книги міста
Станіслава, про що сповістив у дослідженні Покуття.

Те, що пізніше інший польський історик Я.Пжезковський підтримав позицію
Більовського в оцінці опришків як розбійників.

Лише на початку 80-х ХІХ ст. цінні історичні розвідки про опришків
зокрема Олексу Довбуша написав український історик Юліан Цалевич. Власне
Цалевич простежив зв’язок опришківства із селянством. Історичні
дослідження Ю.Цалевича справили враження на багатьох вчених. Високу
оцінку розвідкам Цалевича про Довбуша, дав сам Іван Франко. Відомо, що
Цалевич зібрав матеріали не тільки про Довбуша, але і інших ватажків
І.Бойчука та В.Баюрака. По суті Юліан Цалевич виявився першим
історіографом Покутського опришківського руху ХVІІ ст.

Після смерті Ю.Цалевича, якщо не брати до уваги окремі оцінки І.Франка
щодо опришківського руху, таких цілісних характеристик опришкіани не
було зроблено аж до появи праць відомого сучасного історика
В.Грабовецького, котрий сам виявився земляком О.Довбуша, бо сам також
народився в Печеніжині. Були окремі статті, брошурки, які торкалися
опришківського руху, але вони не носили фундаментального характеру як
Грабовецький.

Сам В. Грабовецький присвятивши все своє наукове життя опришківського
руху, на основі архівних джерел зробив фундаментальний внесок в
українську історіографію. Після Ю.Целевича це другий стовп опришківської
історіографії, він навіть перевершив Цалевича в обсязі і якості
дослідження опришківського руху. Майже 60 років академік доктор
історичних наук нині професор Прикарпатського національного університету
ім. В.Стефаника В.Грабовецький приділяє увагу вивчення історії
опришківства. Ним написані фундаментальні праці, а саме, «Селянський рух
на Прикарпатті в другій половині ХVІІ ст. – першій половині ХVІІІ ст.»,
«Орпишівський рух на Прикарпатті ХVІІ- ХVІІІ ст.», «Народний герой
Олекса Довбуш» та інші.

В своїх розвідках про опришківський рух науковець із Прикарпатського
університету розширив територію діяльності опришків, і цим він
спростував твердження деяких істориків про локальну винятково покутську
діяльність виступів опришків.

По-друге в історичних працях В.Грабовецького описано побут опришків його
зв’язок побуту простого народу. По-третє, як зауважує сам
В.Грабовецький, в його працях вималювалася картина обставин трагічного
героя Олекси Довбуша [18; 12]

По-четверте історик В.Грабовецький довів що не тільки опришківський рух
мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б
неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були
присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство.

По-п’яте В.Грабовецький доводить, що опришківський рух тісто
переплітався із національно-визвольним рухом у всеукраїнському масштабі.

За останні пів століття фактично жодному історикові не вдалося скласти
гідну конкуренцію В.Грабовецькому в дослідженні опришківського руху.
Звичайно час іде і він диктує свої вимоги, але поки що, наші історики
науковці, зокрема молоді не володіють тим потенціалом, аби продовжити в
подальшому вивчення опришківства.

Хоча окремі спроби торкнутися тих чи інших аспектів опришківського руху.
В останні десятиліття проводилися наукові конференції щодо відзначення
250 річчя від початку виступів Олекси Довбуша, 300-річчя з дня
народження, 250 р. з дня його загибелі.

Будемо сподіватися що в подальше вивчення опришківського руху ще
попереду.

Розділ другий

Опришківський рух на Прикарпатті в ХVІІ столітті

2.1. Становище селянства краю під гнітом Першої Речі Посполитої

За адміністративним поділом Польщі ХVІІ ст. Галицьке Прикарпаття
складалось з Галицької землі, Жидачівського повіту, Перемиської і
Санацької земель, що входили до складу тодішнього Руського воєводства.

Значні природні багатства Галицького Прикарпаття, особливо соляні
джерела і залізна руда, сприяли розвитку промислів, торгівлі, а також
збільшенню населення, зокрема міського. Проте ці процеси відбувалися
дуже повільно.

В другій половині ХVІІ – перші половині ХVІІІ ст. на Прикарпатті, як і
в усній Речі Посполитій, панували феодальні виробничі відносини у тій
формі, в якій вони склалися протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст.
Основу економіки, провідну галузь суспільного виробництва, головне
заняття більшості населення становило сільське господарства. Саме
феодальне село було головною сферою феодального панування і
кріпосницької експлуатації селянства. За даними податкових реєстрів1676
р., на Галицькому Прикарпатті налічувалось 1763 села і 77 міст.

Володіння землею – головним засобом виробництва – визначало відносини
всіх соціальних груп суспільства, які зводилися до експлуатації
власниками землі прикріплених до неї виробників-кріпосних селян [4; 8]

Земля зосереджувалась головним чином у руках великих землевласників,
держави і церкви. Найбільшими магнатами-землевласниками Галицької землі
були Яблоновські, Цетнери, Курдвановські, Чарториські, Потоцькі,
Скарбки, Чурили, Дідушицькі, Собеські та інші. Ці феодали користувалися
необмеженою владою у своїх численних маєтках. Найбагатші галицькі
магнати Потоцькі з кінця ХVІІ і протягом першої половини ХVІІІ ст.
володіли майже цілим Покуттям з містом Галичем. Після смерті магната
Миколи Потоцького в 1652 р. «добра покутські», що складали три ключі:
Езупільський, Тисьменницький, Богородчанський перейшли до його синів.

Магнати володіли не лише приватними маєтками (містами, селами), а й
одержували від королівського уряду на правах спадкових володінь численні
королівщини-староства. Через своїх управителів магнати мали щороку з
приватних або королівських маєтків казкові доходи. Тільки в першій
половині ХVІІІ ст. доходи з королівщини Руського і Белзького воєводства
досягли 1914 500 злотих. Лише з Галицької землі старостинські маєтки
давали магнатам 348 тис. злотих річного доходу.

Поряд з великими магнатами значну роль в економічному і політичному
житті краю відігравала середня шляхта. В джерелах вона згадується, як
«шляхта добре осіла», або «добре заселена шляхта», тобто така, що має
велику земельну власність і багато кріпосних селян.

Будуючи свою економічну міць на експлуатації залежного селянства,
заможна шляхта виступала головною силою у придушенні
селянсько-опришківських рухів. Саме середні шляхтичі очолювали каральні
загони проти повсталих селян і опришків. Комендантами фортець і замків –
цих опорних пунктів шляхетської влади на Галицькому Прикарпатті –
місцевий уряд призначав виключно заможних шляхтичів. Так, у 1715 р.
шляхетські загони для боротьби з опришками очолював комендант
Станіславської фортеці шляхтич Кшиштоф Зальський, у 1733 р. ротмістри
Антон Сіромський і Василь Зуб, поміщики, які експлуатували кріпаків. В
30-40-х роках ХVІІІ ст. загонами смоляків у боротьбі з опришками Довбуша
(1738-1745 рр.) та Баюрака (1745-1754 рр.) керував комендант
Станіславської фортеці – шляхтич Пшелуський, який володів кількома
селами. У 1672 р. галицька шляхта, прагнучи узаконити таке становище
вимагала від вольного сейму, щоб «комендантами в прикордонних фортецях
була заможна шляхта» згідно з конституцією 1655 р. [5; 243].

Важливим засобом економічного збагачення середньої шляхти була оренда
маєтків у великих магнатів, а також королівських маєтків. Часто не лише
окремі села, а цілі ключі сіл управлялися середньою шляхтою. Це,
зокрема, була характерно для шляхетських фільварків низовинних районів
Подністров’я, Поділля та гірських місцевостей, де в основному
відгодовувалася худоба, а також видобувалися сіль, поташ тощо.

Середня шляхта виконувала також адміністративні функції по збиранню
різних податків, мит тощо. Стягаючи з селян різні побори, вона
надзвичайно збагачувалася. У зв’язку з цим 12 серпня 1720 р. галицька
шляхта вимагала від сейму поновити постанови конституції 1655 р. про те,
щоб «призначити адміністраторами добре заможну шляхту», тобто середню
шляхту.

Таким чином, управління феодальним маєтком здійснювалося трьома, а той
більше шляхтичами: власником, орендарем і його адміністратором або
підстаростою. Адміністратори не стільки управляли маєтком, скільки
намагалися здобути для себе величезні прибутки. Їх діяльність ніхто не
контролював. Селяни терпіли в зв’язку з цим потрійний гніт.

Для досліджуваного періоду характерне постійне збільшення маєтків
магнатів і середньої шляхти. Феодали скуповували села і навіть ключі
(групи) сіл. Одним з джерел зростання земельної власності експлуататорів
було нагородження із королем за «заслуги» перед Річчю Посполитою. Так,
11 листопада 1705 р. король Август ІІ нагородив шляхтича Адама
Жевуського «за заслуги і захист Речі Посполитої» маєтком Чернів з групою
прилеглих сіл в Галицькій землі. Згідно з привілеєм цей шляхтич
одержував право надані маєтки «тримати, уживати і з них стягати для себе
різні доходи» [4; 20]

В експлуатації селянства значну роль відігравав і такий прошарок
пануючого класу, як духовенство. На Прикарпатті воно за маєтковим станом
поділялося на дві групи. Представники вищого духовенства, або
аристократичний стан, як його називає Енгельс, тобто єпископи,
архієпископи, абати тощо, на відміну від нижчого духовенства, були
власниками великої кількості землі і кріпосних селян.

Католицькі костьоли і монастирі також мали великі землеволодіння У 1661
р. шляхетські посли добивались від уряду затверджень деяких королівщин
за Чернелецьким костьолом. Галицькому костьолові св. Анни належала землі
в с.Хоросткові з млином і кріпаками. Управителі костьолів і монастирів у
своїй жадобі не поступалися феодалам. Вони часто силою захоплювали
селянські землі і приєднували їх до своїх церковних маєтків.

Судити про землеволодіння православної церкви важко через відсутність
даних, проте ясно, що вона щодо кількості землі не поступалася перед
католицькою.

В цілому церква була не лише феодальним власником, який пригнічував
селян, а й порою феодального суспільства. За допомогою церковних догм
вона примушувала селян до покори, а також і це найголовніше – намагалась
їх відвернути від антифеодальної боротьби. Зовсім іншим було становище
плебейської частини духовенства – сільських священиків, або «попів».[13;
375]

В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. селяни Прикарпаття
були повністю закріпачені. Основу феодального панування становила повна
власність феодала на землю. Закріпачені селяни Прикарпаття, як і всієї
Галичини, сиділи на відведених їм панських наділах, за користування
якими вони відбували тяжкі феодальні повинності, які з половини ХVІІ ст.
значно збільшилися.

Друга половина ХVІІ ст. – перша половина ХVІІІ ст. – період значного
занепаду селянського господарства в Росії Посполитій. Це питання досить
повно висвітлене в буржуазній. А також у радянській історіографії.
Спроби відомого польського буржуазного дослідника аграрної історії Речі
Посполитої проф. Я.Рутковського довести, що головною причиною занепаду
селянського господарства Речі Посполитої стали війни середини ХVІІ ст.,
цілком справедливо зустріли заперечення радянських істориків. Останні
довели, що головна причина різкого занепаду селянського господарства
полягала у збереженні старої панщинно-фільваркової системи, в нечуваному
посиленні феодалами експлуатації.

Економічний занепад сільського господарства на Прикарпатті поглиблювався
орендною системою та руйнівними переходами шляхетських військ.

Внаслідок економічної розрухи в другій половині ХVІІ ст. лише в
Санацькій землі не оброблялися близько 30% селянських наділів в
шляхетських маєтках і майже половина в королівщинах.

Прикарпатська шляхта, незважаючи на економічну розруху, яка почалася в
середині ХVІІ ст., намагалася відновити свої господарства за рахунок
розширення фільварків. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, магнати й
шляхта, не рахуючись з станом селянських господарств, посилювали
експлуатацію, захоплювали масовим порядком селянські наділи.

Економічна розруха і посилення феодальної експлуатації викликали значні
зміни в селянському землекористуванні. Так, у саноцькій землі в 60-х
роках ХVІІ ст. зменшилось число господарств заможних селян-кметів і
помітно збільшилась кількість убогих категорій села – за городників,
халупників, комірників. Вони становили 43% селянських господарств у
шляхетських маєтках і 55% в королівщинах [2; 137]

Тяжке соціально-економічне становище селян Прикарпаття було результатом
розвитку феодально-кріпосницької системи господарства.

Збагачення магнатів і шляхти відбувалося виключно за рахунок збільшення
феодальної ренти.

Найтяжчою серед феодальних повинностей в другій половині ХVІІ – перші
половині ХVІІІ ст. була панщина. Вона зростала разом із збільшенням
панської ріллі.

Якщо у 1664 р. в королівщинах Галицького староства тільки у восьми селах
селяни відбували панщини, то в кінці ХVІІ ст. щотижнева робота у
фільварку стала обов’язковою для кожного селянина. Розмір панщини
вимірювався залежно від селянського наділу і наявності тяглової сили. В
селах Ямниці, Угринові. Слободі, Бовшові і Тяжеві селяни мали відробляти
щотижня влітку і взимку чотири дні. Панщину відбували не тільки у
фільварках, а й скрізь де вимагав пан.

Коли феодалам було невигідно або незручно використовувати селянську
працю, вони вимагали сплати панщини грішми.

З аналізу інвентарних записів видно, що в другі половині ХVІІ ст. –
перші половині ХVІІІ ст. в шляхетських маєтках на Прикарпатті панщина
досягла великих розмірів.

Причиною такого різкого зростання панщини в шляхетських маєтках
Прикарпаття було прагнення підвищити прибутки. Саме шляхом жорсткої
експлуатації кріпаків магнати і шляхта намагалися виріши свої економічні
проблеми.

Внаслідок спустошливих воєн Речі Посполитої в другій половині ХVІІ –
першій половині ХVІІІ ст. державна казна лишилась майже пустою.

Різко погіршували становище селянства стихійні лиха: неврожай, епідемії
та ін. Особливо тяжкими були «голод після козацької війни» (1650-1658)
та «голод після журавінщини» (польсько-турецької війни (1676-1680 рр.)).

Наведені факти дають уявлення про жахливе становище прикарпатського
селянства. Зведеного на становище рабів у феодальній Речі Посполитій.
[4; 43]

2.2. Особливості антифеодальної боротьби селян

Посилення політичного і економічного закабалення та
національно-релігійного гноблення на західноукраїнських землях викликало
опір народних мас.

Піднесення антифеодальної боротьби на західноукраїнських землях
спостерігається напередодні визвольної війни 1648-1654 рр., що
спростовує надумані і безпідставні твердження буржуазно-націоналістичних
істориків про «золотий спокій», який існував, на їх думку, на Україні в
1638-1648 рр. Ці ідеологи пануючих класів намагались будь-що замовчати
розгортання народного руху на Україні напередодні визвольної війни
1648-1654 рр. Остаточно спростовує теорію «золотого спокою», вигадану
буржуазними дослідниками, історик М.В.Горн. Він наводить яскраві факти
активної антифеодальної боротьби селян на західноукраїнських землях в
1638-1648 рр. [6; 57]

В першій половині ХVІІ ст. народно-визвольний рух на Прикарпатті був
зв’язаний з іменами Гната та Семена Височанів. Але ці історичні постаті
майже не вивчені. Польські й українські історики намагались перекрутити
їх соціальне походження.

Деякі буржуазні історики вважають, що Семен Височан прибув з
Наддніпрянщини з козацькими загонами Хмельницького восени 1648 р., щоб
очолити повстання селян в Коломийському повіті. Інші відстоюють думку,
що Семен Височан, як і його батько Гнат, — місцевого походження, на що
вказують тогочасні акти.

Що ж до соціального походження Гната Височана, то й у цьому питання
немає єдиної думки.

Селянське походження Гната і Семені Височанів намагався заперечувати
український дворянський історик В’ячеслав Липинський. Він ніяк не хотів
визнати, що такі «найздібніші і найголовніші» люди, як Гнат Височан, є
вихідцями з простих селян. Всі ці твердження Липинського позбавлені
доказів і наскрізь тенденційні. [18; 79]

Джерела ясно свідчать про походження Гната і Семена Височанів. Гнат
Височан – родом із наддніпрянського села Вікторова, що перебувало в
складі Галицького староства.

Проте у заснованій ним Слободі Височанській Гнат Височан залишається
недовго. Незабаром він «з певних причин, із злості і гніву на галицького
старосту умисно селянам казав розійтись», а сам перейшов в околиці
Боднарові. Докладні причини цього переходу невідомі.

Можливо, ці суперечності були викликані тим, що галицький староста,
виходячи з селянського походження Височана, намагався звести його на
становище звичайного кріпосного селянина. У цьому старості допомагала
місцева шляхта. Очевидно, тут і треба шукати ключ до розуміння тієї
впертої боротьби, яку вів Гнат Височан з своїм сином Семеном спочатку у
Слободі Височанській, а згодом у Боднарові проти місцевої шляхти.

Проте старості і шляхті нелегко було звести Височана до становища
покірного селянина, бо він був вже дуже популярним серед простого
народу.

Гнат Височан підтримував зв’язки з галицькими опришками. Адже не
випадково шляхта нарікала, що він побудував двір «на стороні від людей,
на підозрілому місці, щоб там вільно міг тримати зв’язки з розбійниками
і опришками». [28; 248]

Даних про антифеодальну боротьбу Гната Височана в Боднарові і взагалі в
галицькій землі досі виявлено мало. Але, безсумнівно, виступи Гната
Височана і його сина Семена напередодні визвольної війни 1648-1654 рр.
мали місце і підготували грунт для майбутньої боротьби.

До Височана весь час прибували загони селян і опришків. Шляхта боялась
навіть починати боротьбу з Височаном, щоб не викликати народного
виступу.

В умовах постійної боротьби свого батька з шляхтою і татарами ріс
молодий Семен Височан. Матеріалів про дитинство та юнацькі роки Семена
Височана майже немає. Вперше про нього згадується в 1626 р. в одній з
скарг шляхтичів Сулятицьких і Боднаровських. В ній говориться, що Семен
за наказом свого батька намагався вбити шляхтича Сулятицького. Про
дальшу діяльність Гната Височана відомостей немає, що ж до Семена, то
відомо, що з початком визвольної війни 1648 р. він очолив народний рух в
Галицькій землі. [5; 73]

Добре підготовлений у воєнному відношенні, Семен Височан після перших
перемог гетьмана Хмельницького починає боротьбу з усією шляхтою
Галицької землі.

Напередодні визвольної війни селянський рух в Галицькій землі широко
розвивався. Особливо активно діяли галицькі опришки з своїми
молдавськими та закарпатськими побратимами. Селяни і опришки були тією
силою, яка під керівництвом досвідченого ватажка надала рухові
надзвичайного розмаху. Навіть шляхетські сановники визнавали, що цей рух
за розмірами був не меншим, ніж селянські повстання на Наддніпрянщині.

У 1648 р. селянський рух в Руському воєводстві (Галичині) набув значного
піднесення. Коронний підчаший ще 17 червня 1648 р. повідомляв із Львова,
що «пани тепер не мають тієї влади, яку мали в попередні часи над своїми
селянами – Руссю, більша частина якої постала».

Посиленню антифеодальної боротьби сприяла агітація посланців
Хмельницького у Галицькій землі. Селяни збиралися «в купи», озброєні
загони, і руйнували маєтки шляхти. 17 червня галицькі депутати
повідомляли сейм про «великий наступ» селянських загонів на шляхту. 15
червня на зборах шляхти у Вишні відкрито говорилося, що «у гірських
воєводствах (на Прикарпатті) є свавільні купи, що роблять напади на
шляхетські двори». [4; 49]

Розгром шляхетських військ під Пилявою у вересні 1648 р. надзвичайно
посилив. Антифеодальну боротьбу селян на Волині і Поділлі, а також у
Білорусії. Просування українських військ під проводом Богдана
Хмельницького в напрямку до Львова викликало новий спалах селянських
заворушень по всій Галичині, найбільший розмах яких припадає на
вересень-жовтень 648 р. Прихід Хмельницького в Галичину був не просто
збройною демонстрацією, а складовою частиною загального плану визволення
всієї України від шляхетського панування.

Про антифеодальний характер селянського руху красномовно свідчать
висловлювання самих повстанців. Войнилівські міщани, які знищили комору
Андрія Ліщинського, під час катувань зізнавалися, що «вчинили це з
наміром скинути ярмо неволі».

Типовим для повстанських загонів на Прикарпатті було те, що в них
об’єднувалися селяни кількох сіл. Так був організований загін Височана в
Фотинії, Криниці, Державі та інших місцях. Інколи загони об’єднували
Сеня цілого повіту або староства.

Чисельність повстанських загонів була різною. У періоди піднесення руху,
успіхів повстанців загони збільшувались. На Прикарпатті у 1648 р. загони
були великі. Повстанські загони були озброєні киями, косами, рушницями,
мушкетами, гарматами.

Отже, на Галицькому Прикарпатті зібралися найбільш рішучі народні
месники – карпатські опришки. Вони й були саме тією ударною силою, яка
спромоглася підняти народні мами Прикарпаття на відкриту визвольну
боротьбу.

Антифеодальна селянська боротьба на Прикарпатті у 1648-1655 рр. набула
великого розмаху. Ставлячи за мету знищення експлуататорів, повстанці
виявили надзвичайний героїзм; в ході боротьби були закладені зачатки
військової організації, нового самоврядування в містах.

Проте сили були нерівні. Шляхті вдалося повернутися і відновити свою
владу.

В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. боротьба селян проти
поневолення набирала різних форм – від селянських скарг до грізних
збройних виступів. [6; 279]

2.3. Опришківський рух під впливом Хмельницького.

Рух опришків, що виник у ХVІ ст. і розвивався в першій половині ХVІІ
ст., набув ще більшого розмаху в період народно-визвольної боротьби
українського народу в 1648-1655 рр. під проводом державного діяча і
полководця Богдана Хмельницького.

Здавалось би, що територія Гуцульщини, розташована поодаль від головних
торговельних шляхів, не могла відігравати скільки-небудь важливої ролі в
економічному і політичному житті України загалом. Невелика кількість
історичних джерел з історії Гуцульщини викликала думки, ніби значні
політичні події рідко торкались Гуцульщини і тому цей край не мав тісних
зв’язків з основними земляками України.

Видатний керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. Северин
Наливайко в липні 1594 р. пройшов зі своїм загоном з боку Молдавії через
Покуття та Теребовлю і Гусятин. Отже, це дає право висловити припущення
про участь гуцулів у цьому повстанні.

У 1613 р. на запрошення українського міщанина Ф.Горбаша в Коломию
прибуло із Запорізької Січі «три сотні низових козаків». Вони
розправлялись зі шляхтою, католицьким духовенством і намагалися спіймати
підстаросту Матвія Яблонського, який володів тоді маєтками на
Гуцульщині. Однак гнобитель втік у Косів, за ним у погоню на Гуцульщину
пустилися запорожці. Таким був перший їх похід у цей край.

Є звістки, що на початку ХVІІІ ст. (1619 р.) на Закарпатті перебували
козаки, які прийшли сюди «допомагати наджупану» [41; 116]

Єдність козаків з гуцулами найбільш зримо проявилася в період
народно-визвольної війни українського народу 1648-1655 рр. Навесні 1648
р. Богдану Хмельницькому вдалося створити великі селянсько-козацькі
загони, які здобули кілька блискучих перемог над польсько-шляхетськими
військами на Правобережній Україні (5-6 травня – під Жовтими Водами, 16
травня – під Корсунем). У цих тяжких битвах Хмельницький виявив талант
видатного полководця. Здійснюючи свої стратегічні задуми, він частинами
розгромив найбільші військові сили шляхетної Речі Посполитої.

Щоб підняти на визвольну боротьбу народні маси Галичини, Богдан
Хмельницький встановлює зв’язки з місцевим населенням через своїх
спеціально надісланих уповноважених. Одного з них, Ярему Кончевського.
Було спіймано в с. Волосів поблизу Надвірної. 28 липня 1648 р. перед
шляхетським судом у Галичині він розповів про широку пропагандистську
роботу посланців Хмельницького на територіях, ще н звільнених від
шляхти, і зокрема на Прикарпатті. Він засвідчував, о всюди в Галичині
зустрічав людей, які чекали на прихід козацького війська. [39; 96]

Маскуючись перед шляхтою, люди Хмельницького переодягалися жебраками,
змінювали свій зовнішній вигляд. Так, Кончевський і Федір Остроясний,
перебуваючи на Покутті, переодягалися жебраками, змінювали свій
зовнішній вигляд. Вони розповсюджували письмові звернення – універсали
із закликом до боротьби, а також передавали різні умовні знаки від
козаків.

Почалося масове «покозачення» селян і міщан. Ще 26 травня 1648 р.
підданий коронний у листі до королівського канцлера писав: «Із нашим
руським воєводством бог знає, що буде діятися, бо тут що хлоп, то
козак».

На допомогу селянам приходили повстанці переважно з Буковинської
Гуцульщини.

Галицька шляхта почала посилено укріпляти військами та зброєю міста й
фортеці, передусім Теребовлю, Снятин, Коломию, Рак овець та Гнів та
Гуцульщині. Але попередити народний рух їй не вдалося. Розгром
шляхетських військ під Тиляцяями у вересні 1648 р., просування військ
Богдана Хмельницького до Львова і походи окремих козацьких загонів
сприяли розвитку селянсько-міщанських збройних виступів у Галичині і на
Волині, особливо у вересні-жовтні 1648 р. Повстання охопило майже всі
міста і села.

Найбільшого розмаху селянський рух набув на Прикарпатті. У вересні 1648
р. на покутті поблизу Фотинії, Тлумача, Обертина, Делятина, Заболотава
виникли повстанські вогнища, а незабаром вони перетворились у повстання,
де взяли участь селяни і міщани, дрібна українська шляхта і нижче
православне духовенство.

Усі стихійні збройні виступи на західноукраїнських землях у 1648 р.
очолював «проводир повсталої черні народний полководець Семен Височан.
Наприкінці 1648 р. під владою Височана опинилася більша частина
Галицької землі. [17; 136]

На півдні загони Семена Височана підтримували повстанці Заболотівщини на
чолі з полковником Кравцем. До них приєдналися гуцули – народний рух
охопив і Гуцульщину. В актах записано, що селяни Сопова, поблизу
Коломиї, спалили шляхетський двір у Текучі, а шляхтич Юрій Гадомський
подав скаргу на селян за напад на змок у Лючі.

Серед повсталих було багато гуцулів-селян міщан Покуття. В нападі на
шляхетський замок Дебеславцях і Лючі брали участь жителі гуцульських
сіл – Космач, Люча, Рожнів, Косів. Селяни Чорних і Білих Ослав, Слободи
Росяної та інших сіл за «звичаєм і претекстом козаків» знищили і спалили
двір шляхтича Валеріана Жардецького в Білих Ославах.

У відомому поході на Печеніжин, крім гуцулів, брали участь заболотівські
міщани і селяни Задубрівців, Ганківців, Чортівця, Підгайчиків і
Перерова. Найголовніший успіх повстанців, очолюваних Семном Височаном –
це здобуття гуцульської фортеці у Пневі, закладеної в ХVІ ст. магнатами
Куропатвами, яка, за словами істориків, була «найбільш забезпеченим
замком в Русі».

У 1649 р. в умовах жорстокої шляхетської реакції на Прикарпатті гуцули
не кидали зброї і продовжували боротися проти шляхти.

Під час придушення галицького повстання 1648 р. перед небезпекою
каральних експедицій шляхти покутські повстанці, зокрема і вихідці з
Гуцульщини, тікали на Буковину і зосереджувались в гуцульській її
частині, що погрожувало шляхті небезпекою нових селянських заворушень.

Ось чому в 1649 р. галицька шляхта вимагала через своїх послів у
«магдавського господаря» «видати тих селян. Покутських бунтівників» [18;
139]

Вступ козацьких військ у Молдавію в 1653 р. під проводом Тимора
Хмельницького та походи визвольних військ на Буковину ще більше зміцнили
зв’язок між буковинськими і покутськими повстанцями.

Зосередження на Буковині в 1649-1954 рр. значної кількості повсталих з
Галичини і Буковини, які мали вже досвід боротьби з феодалами на
Покутті, сприяло виникненню у 1654 р. у Чернівецькому і Хотинському
повітах грізного антифеодального вогнища на чолі з ватажком Дитинкою. На
жаль, про це буковинське повстання 1654 р. у джерелах знаходимо тільки
невеличке повідомлення. Садовський літописець Мирон Костів, зазначає:
«Піднявся в ті часи розбійник, а саме Дитинка, який явно без перешкоди,
ходив по Хотинському і Чернівецькому повітах і управляв селами. Воєвода
Степан послав стольника Бучока з багатьма служилими людьми, які
розгромили його і всіх його людей розсіяли» [28; 246]

Наприкінці 1648 р. Лесь Березовський перед наступом шляхти відступав із
Семеном Височаном на Україну, де героїчно боровся в полку прославленого
героя визвольної війни Івана Богуна. Він, «через різні важкі революції
на той час в тих краях не можучи утриматися, відійшли з Березова на
Поділля», де з Височаном продовжував боротися проти шляхти. У відомому
реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовим 1649 р.,
зустрінемо ряд прізвищ Березовських з Березова – у Броцлавському,
Білоцерківському, Переяславському полках. Це свідчить про те, що й інші
роди Березовських восени 1648 р. відступили на Україну, де в полках
Хмельницького боролися з польською шляхтою. За активну участь у
народному повстанні королівський уряд 4 жовтня 650 р. конфіскував майно
25 родин Березовських і передав їхні маєтки кату Гаспору Островському,
одному із тих, хто придушував «галицьку козаччину» в 1649-1650 рр. [6;
119]

Отже, відступаючи перед наступом феодально-кріпосницького гніту,
західноукраїнські селяни освоювали гірські території Гуцульщини.
Польська шляхта, угорські феодали та молдовські бояри намагаються
поневолити свободолюбивих гуцулів. Однак народ відстоює свої права,
піднімаючись на антифеодальну боротьбу. Так виникає
селянсько-опришківський рух та народно-визвольна війна. [5; 401]

2.4. Наростання опришківського руху в кінці ХVІІ ст.

Наростання селянського руху в 60-х роках ХVІІ ст. на Наддніпрянщині, а
також на Прикарпатті дуже схвилювало шляхту. В листопаді 1664 р. король
Ян Казимир в універсалі наказував жидачівській шляхті «чуйно обдумувати»
заходи збереження маєтків, тому що «досі показується мала надія на
заспокоєння». Король змушений був визнати, що перемогти московського
царя було важко, бо він діє разом з Україною, через «бунтуючи чернь». На
початку 1655 р. галицький сеймик постановив «на захист землі»
організувати своїм коштом військовий загін з 300 чоловік. Джерела
згадують про «ватагу свавільників», що виступала на Поділлі, яку шляхті
вдалося розгромити.

З метою «забезпечення домової безпеки», що «між людьми не діялися
ґвалти і заворушення», галицька шляхта у 1668 р. вирішила посилити
судові репресії проти селян. [41; 101]

У 1671 р. на Прикарпатті знову розгортається селянський рух. 12 червня
1671 р. галицька шляхта визнає на сеймику, що її «доми майже залишаються
у ворогів і завжди в небезпеці».

Тривалою й запеклою була боротьба селян Короснянського староства,
Саноцької землі, проти панів Фердрів. Виступи селян, що переросли у
справжнє повстання, були викликані тяжким кріпосницьким гнітом, якого
зазнавали селяни 22 гірських сіл староства. У 1655 р. Короснянське
староство перейшло до Зігмунта Фредра. З перших днів свого панування він
неймовірно експлуатував селян, запровадив нові повинності, так звані
«новизни». Становище ще більш погіршилося у період господарювання його
сина Кароля Фредри. Останній кривдив, грабував, бив і ув’язнював селян.
Найбільше страждали селяни від різних податків. Тільки у 1663 р.
старостинські села були винні 7259 злотих. Селяни скаржились королю,
але, зрозуміло, безрезультатно.

Староства ще більше посилив гніт. Тоді селяни перейшли у наступ.
Наприкінці травня 1663 р. староста послав своїх слуг гірське село
Косманчу за податками. Група селян, озброєних сокирами, напала на
старостинських слуг і програла їх. Селяни відібрали всю ту худобу, яку
панські слуги встигли пограбувати у них. Староста у своїй скарзі писав,
що цей виступ селян дуже небезпечний, оскільки піддані відмовились
відбувати панщину, послухи та інші феодальні повинності. Щоб запобігти
поширенню повстання і знищенню королівських маєтків, король наказав
бунтарів судити і карати, а старості заборонив грабувати селян. Але
староста, спираючись на військо, і далі здирав з селян податки. Це
викликало нові селянські виступи. Озброєні селяни напали на контору
старости і почали обстрілювати її, намагаючись убити підстаросту.

Згодом громади деяких сіл цього староства напали на військову корогву,
убили двох жовнірів і багатьох поранили. Майже в усіх селях селяни
перестали здавати хліб війську. Проте зворушення селян тривало до 1671р.
[4; 136]

У 1670 р. повстали проти своїх пані селяни багатьох сіл Медитницького
ключа, Дрогобицького повіту. Вони відмовилися виконувати будь-які
феодальні повинності. Про це шляхта повідомляла польський уряд і короля.
Щоб запобігти наростанню руху селян, король видав універсал, в якому
суворо наказував, щоб «повсталі громади Мединицького ключа всякі послуги
своїм панам-державцям виконували і повинності, їм належні з
давніх-давен, як роботизни чотири дні з четвертини, віддавали» тощо.

У 1672 р. активізувались селянські виступи в Жидачівському повіті. В
багатьох селах селяни відмовлялись виконувати феодальні повинності,
нищили шляхетські маєтки. Так у с. Подністряни вони напали на двір
шляхтича Цибульського і завдали йому чималої шкоди.

В цьому ж році особливо активно діяли загони селян-повстанців у
Саноцькій землі. Вони захопили і спалили кілька шляхетських дворів.
Довідавшись про заворушення, шляхтичі, які тоді стояли в обозі під
Любліном, вирішили залити обоз і повернутися в Соньцьку землю, щоб
придушити повстання, оскільки ці виступи, на їх думку, були «страшні не
лише для Саноцької землі і воєводства, а й для всієї Речі Посполитої».
Були виділені окремі військові загони, яким доручалось придушити «бунти
підданих і ліквідувати різні купи свавільних людей» [39; 84]

1676 р. у зв’язку з польсько-турецькими війнами на Прикарпатті знову
з’явилися козацькі загони. Коронний гетьман Станіслав Потоцький влітку
1676 р. наказував прикарпатській шляхті перед наступом козаків
«якнайшвидше ховатися до фортець» та обдумувати заходи проти їх наступу.
У вказаний період на Прикарпатті активно діяв козацький загін,
очолюваний Барабашем.

У вересні 1676 р. в одному з шляхетських повідомлень писалось, що
«козаки-барабашівці знищили місто Тисменицю»на Покутті.

Незважаючи на ці репресії, польським магнатам не вдалося остаточно
припинити селянський рух. Після відступу основних каральних військ
Сенявського й Потоцького селяни Поділля продовжували боротьбу з окремими
їх загонами і не визнавали над собою шляхетської влади.

Не припинився і селянсько-опришківський рух в Галицькій землі. У травні
1703 р. галицька шляхта відмовилась піти в загальне ополчення, бо
змушена була охороняти свої маєтки, зважаючи «на козацькі повстання, які
й досі ще не втихомирені». Обираючи 2 травня 703 р. нових послів до
Варшави, шляхта знову наказала їм просити у короля захисту від
повсталого народу.

Саме з цих причин галицька шляхта настійливо вимагала від уряду
зміцнення шляхетських фортець, які виконували роль заслонів від впливу й
прямого натиску повстанців з Поділля.

Про дії опришків на Прикарпатті у 1661 та наступних роках десятиріччя
майже немає даних, але є відомості про опришківський рух на Поділлі, в
районі Подністров’я. [6; 170]

Велике занепокоєння серед галицької шляхти викликав виступ народного
ватажка Василя Дрозденка (або Дрозда) на Поділлі в липні 1665 р.
Дрозденко закликав українське населення до відкритого повстання проти
польської шляхти. В липні того року він пішов з своїми численними
загонами з Брацлавщини та Галицьке Прикарпаття в напрямку Покуття,
знищуючи на своєму шляху гарнізони польських військ і маєтки шляхти.
Очевидно,, в загонах Дрозденка було багато опришків, бо його похід у
повідомленнях галицької шляхти звався опришківським.

Постійною загрозою для польської шляхти у 50-60-х роках ХVІІ ст. були
опришки, що діяли на кордоні з Молдавією. Опришки не тільки
розправлялися з шляхтою у її маєтках, а й нападали на міста. Так, у 1667
р. вони захопили місто Снятин.

З документів видно. що і для шляхти Саноччини опришки були постійною
небезпекою. У 1660 р. шляхта постановила мобілізувати усі сили для
відсічі опришкам.

У вересні 1661 р. на спеціальній нараді в справі захисту саноцької
шляхти від опришків було вирішено, що шляхетські війська мають охороняти
ці землі від спільних нападів прикарпатських та закарпатських опришків.

j ? ? O ?

?

¦

Ae

$ & I

o

/////////iiii/aeaeaeUIIaeUII

0

¦

Ae

B ¶ f

I

a

o

#P#?*ooessoooeessssOOOCCOOOOOCO

dh`„Aea$

0t0d4Z6\6–6 8T

Похожие записи