Реферат на тему:

Окупація Полтавщини

Війна. Ця страшна звістка вже через кілька годин після нападу ворога
облетіла всі міста і села Полтавщини. Уже у перші дні війни тисячі
трудящих з’явилися до райвійськкоматів з проханням направити їх на
фронт. До середини липня 1941 року таких заяв було 3153, в тому числі
від жінок — 1155. В ряди народного ополчення вступило 17385 чоловік. Для
боротьби з ворожими парашутистами, шпигунами і диверсантами в області
було організовано 44 винищувальні батальйони, що об’єднували близько 9
тисяч бійців і командирів. А для допомоги їм створили 2310 груп
сприяння, до яких увійшли 22110 чоловік. Враховуючи можливість
тимчасової окупації області ворогом, заздалегідь готувалися сили для
підпільної і партизанської боротьби. Багато людей працювало на
спорудженні оборонних укріплень.

Економіка була підпорядкована інтересам фронту, здійснювалася перебудова
всієї роботи на воєнний лад. Основним програмним документом цього стала
директива Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року. В ній
говорилося: «Віроломний напад фашистської Німеччини продовжується. Метою
цього нападу є знищення радянського ладу, захоплення земель, поневолення
народів, пограбування, загарбання нашого хліба, нафти, відновлення влади
поміщиків і капіталістів… В силу нав’язаної нам війни наша країна
вступила в смертельну сутичку зі своїм небезпечним і підступним ворогом
— німецьким фашистом». Було зобов’язано мобілізувати всі сили народу для
розгрому ворога, для нещадної розправи з ордами німецького фашизму.

Невмирущими подвигами у той важкий для країни час уславили себе
полтавці. Коли гітлерівці прорвалися до Дніпра і нависла загроза
захоплення ворогом Крюкова (нині правобережна частина Кременчука —
Крюківський район міста) та самого Кременчука, тут спішно формується
Кременчуцька дивізія народного ополчення, переважно із робітників і
службовців Крюківського вагонобудівного заводу та деяких промислових
підприємств міста. Вона налічувала понад 3,5 тисячі бійців — три полки.
Ціною свого життя кременчуцькі ополченці тримали фашистів і зірвали їх
спроби захопити Крюків та з ходу форсувати Дніпро.

У ті перші дні серпня 1941 року в Полтаві було сформовано Зведений полк
Полтавського тракторного училища, пізніше реорганізований у військове
танкове училище. До складу полку увійшли дві роти курсантів тракторного
училища, курсанти 8-го окремого запасного тракторного батальйону та два
батальйони політбійців — партійного і комсомольського активу області на
чолі з вихованцем училища кремлівських курсантів полковником І. А.
Черенковим. Воїни Запасного полку — українці, росіяни, білоруси,
вірмени, євреї, представники інших національностей, озброєні гвинтівками
й пляшками з запалювальною сумішшю, до 19 серпня героїчно стримували
навалу ворога по лінії Дніпра від Келеберди до Орлика до підходу
резервних військ, а потім до 17 вересня вели запеклі бої з переважаючими
силами гітлерівців у районі Дніпропетровська, Верхньодніпровська,
Нижньодніпровська, Ломівки. Там полягли майже всі бійці і командири
Зведеного полку. Менше 100 чоловік повернулися до Полтави, щоб
евакуюватися на Схід і потім продовжувати бої в багатьох інших місцях. У
ті перші дні серпня 1941 року в Полтаві було сформовано Зведений полк
Полтавського тракторного училища, пізніше реорганізований у військове
танкове училище. До складу полку увійшли дві роти курсантів тракторного
училища, курсанти 8-го окремого запасного тракторного батальйону та два
батальйони політбійців — партійного і комсомольського активу області на
чолі з вихованцем училища кремлівських курсантів полковником І. А.
Черенковим. Воїни Запасного полку — українці, росіяни, білоруси,
вірмени, євреї, представники інших національностей, озброєні гвинтівками
й пляшками з запалювальною сумішшю, до 19 серпня героїчно стримували
навалу ворога по лінії Дніпра від Келеберди до Орлика до підходу
резервних військ, а потім до 17 вересня вели запеклі бої з переважаючими
силами гітлерівців у районі Дніпропетровська, Верхньодніпровська,
Нижньодніпровська, Ломівки. Там полягли майже всі бійці і командири
Зведеного полку. Менше 100 чоловік повернулися до Полтави, щоб
евакуюватися на Схід і потім продовжувати бої в багатьох інших місцях. У
ніч на 31 серпня 1941 року фашистам вдалося форсувати Дніпро в районі
села Келеберди. Радянським військам, які захищали Кременчук, загрожувало
оточення. За наказом командування 8 вересня вони залишили місто, а 9
вересня озвірілі фашистські банди вдерлися до нього. Наприкінці вересня
— на початку жовтня 1941 року протягом 14 діб частини Червоної Армії
вели вперті оборонні бої на підступах до Диканьки, стримуючи ворожі
війська, що рвалися до Харкова. Тут, поблизу Диканьки, на світанку 25
вересня 1941 року провів свій перший на Україні бій гвардійський полк
реактивних мінометів — прославлених «катюш». Колишній командир полку
генерал-лейтенант артилерії запасу О.І. Нестеренко через 25 років після
перемоги над ворогом згадував про ті тривожні дні: «…Ми зайняли
позицію поблизу Диканьки, в тих самих місцях, про які так поетично писав
Гоголь. На підступах до села, маскуючись у гаю, зосередилась ворожа
піхота. Фашисти готувалися до рішучого наступу. Треба було допомогти
нашим… кавалерійським ескадронам зірвати атаку ворога… І ось близько
полудня було дано повний залп дивізіону… Протягом якихось десяти
секунд 192 снаряди накрили бойові порядки ворога. Щільність вогню в
такий короткий час була досі небаченою… Гай був оповитий густим чорним
димом. Уцілілі фашисти вискакували в поле і бігли хто куди». Це було
одне з перших бойових застосувань «катюш» на фронті. У 1973 році на
місці бою встановлено пам’ятник грізній зброї. На постаменті навік
застигла бойова гвардійська «катюша». Правобережна частина території
Полтавщини була окупована на початку серпня 1941 року, решта території —
у вересні — на початку жовтня того ж року. Фашисти встановили тут
жорстокий режим воєнної диктатури і терору, влаштували табори смерті для
радянських військовополонених у Кременчуці, Лубнах, Полтаві, Хоролі,
Градизьку. Тільки в перші дні окупації гітлерівці стратили в Полтаві
понад 1000 мирних жителів.

Розпочавши збройну агресію, нацисти відразу ж заходилися реалізовувати
свою програму, поставили перед армією і окупаційною адміністрацією
завдання винищення населення. «В Україні найкраще буде вбити всіх
чоловіків віком понад 15 років», так заявляв один з нацистських
проводирів Герінг. Проводився масовий геноцид, тобто організоване і
послідовне знищення мирних громадян, незважаючи на статті Додатку
Гаазької міжнародної конвенції про закони та звичаї війни, свого часу
підписаної і ратифікованої Німеччиною. Керівники третього рейху видали
цілу низку розпоряджень і наказів щодо регламентації життя населення на
окупованій території. Для цього був створений відповідний
адміністративний апарат. Нижчою інстанцією місцевого управління була
сільська управа на чолі зі старостою, якого призначав бургомістр.
Староста з поліцаями втілювали «в життя» розпорядження німецьких
адміністративних органів (вели облік населення, стягували податки,
забезпечували військові поставки та ін.). Сільська управа забезпечувала
вилучення у населення зброї, боєприпасів, радіоприймачів, проведення
сільськогосподарських робіт, виконання антиєврейських обмежень тощо.
Німецьким командуванням у лютому 1942 року було припинено навчання в
школах, а з 1 квітня 1942 року дозволялося проводити заняття тільки в
молодших чотирьох класах народних шкіл. Округовий інспектор по
сільському господарству м. Лубен Мюллер видав наказ у червні 1942 року
про роботу в полі 10—14-річних дітей під керівництвом учителя на обробці
просапних культур. Працювати треба було і в неділю. У наказі
гебітскомісара Хорола від 24 вересня 1942 року вказувалося, що кожний
шеф району повинен передати найкращі меблі і господарські речі з тих, що
є в районі, у службове приміщення міста. У Миргороді гебітскомісар
наказав здавати по 720 літрів молока з кожної корови. «Корови, від яких
не буде здано в 1943 році щонайменше 720 літрів молока, в 1944 році
належать до м’ясопоставки».

На зміцнення окупаційного режиму спрямовувалася діяльність польової
жандармерії. Відчувши вже протягом перших місяців війни опір місцевого
населення, гітлерівське командування 16 вересня 1941 року видало наказ,
який передбачав, що за вбивство одного німецького солдата смертна кара
чекала щонайменше 50—100 мирних громадян. Людське життя було нічого не
варте. Для залякування діяв режим надзвичайної жорстокості. З цією метою
було створено спеціальні оперативні групи поліції безпеки та
СД—айнзацгрупи. Окрім айнзацгруп, найактивнішими учасниками геноциду
стали таємна польова поліція та польова жандармерія. Генерал Хойзінгер
визнав, що ставлення до цивільного населення дають командуванню
сприятливу можливість для здійснення своєї мети — систематичного
зменшення слов’янського та єврейського населення. За окремим планом
знищувалися пацієнти стаціонарів з тяжкохворими. В м. Полтаві були
позбавлені життя хворі психіатричної лікарні, для яких вона стала
останнім притулком. Одним з найбільших злочинів нацистів у роки Другої
світової війни став геноцид проти поневолених народів. Не стали винятком
і діти. Вони гинули під час облав, від каральних акцій есесівців, коли
заручниками ставали мирні мешканці міст і сіл. Багато малолітніх в’язнів
знайшли свою смерть у концтаборах, де над ними проводилися жахливі
експерименти: там випробовували різноманітні біологічні препарати.
Нерідко гітлерівські загарбники використовували дітей як донорів під час
лікування поранених німецьких офіцерів та солдатів.

Справжніми конвеєрами смерті стали «робочі», «трудові» табори та гетто.
Незважаючи на те, що вони не вважалися таборами смерті на зразок
Бухенвальда, в них було закатовано, померло від голоду, хвороб і холоду
багато людей. За расистською теорією Гітлера було визначено кілька
націй, які підлягали повному знищенню. На першому місці в цьому списку
стояли євреї, яких розглядали як основних носіїв більшовизму. Для їх
ліквідації в Україні було створено дві айнзацгрупи, які вже на початку
липня 1941 року приступили до операції.

Пригадує Олена Олександрівна Браденбург: «27 вересня 1941 року по м.
Кременчуку був проголошений наказ про те, що всі євреї повинні покинути
свої квартири і з’явитися в спеціально відведені бараки для постійного
проживання в селищі Нова Іванівка. Під час перебування там у них
відібрали всі речі і документи, а колишні їхні квартири поліцаї
розграбували. В бараці, де розмістили євреїв, були вибиті вікна,
готувати гарячу їжу не дозволяли, бараки не опалювалися».

В останніх числах жовтня 1941 року і на початку листопада їх всіх
розстріляли загальною кількістю до 8000 чоловік. На території Піщаної
гори в переважній більшості судово-медичною комісією в листопаді 1943
року були виявлені трупи у цивільному одязі. На підставі показань
свідків з місцевого населення було встановлено, що там розстрілювалося
єврейське населення міста, зокрема, діти та підлітки. Уже в перші дні
окупації жертвами нацистів стали сотні тисяч євреїв. Уціліле єврейське
населення було загнане у спеціально створені ізольовані поселення —
гетто. Одне з таких гетто було в м. Кременчуці по вул. Леніна, 22. Через
деякий час євреїв відправляли в «табори смерті», які терміново
обладнувалися газовими камерами. На шляху до смерті приречених били,
штовхали прикладами, а також залізними палицями. Камера ставала могилою.

Упевнені в своєму кінцевому успіху, нацисти реалізовували план «Ост», за
яким передбачалося вичистити загарбані землі від українців та інших
неарійських народів. Крім українців, ще одного головного об’єкту
німецького геноциду, постраждали і євреї. Так званий голокост — тобто
масове знищення людей єврейської національності — проводився окупантами
після заняття будь-якої території України.

Лихо і смерть принесли окупанти населенню. В Кременчуці було створено
три табори для військовополонених. Від катувань і голоду в них щодня
вмирали десятки радянських людей. Про нелюдське ставлення до
військовополонених розповідав очевидець Т. К. Жванія. «У лютому 1942
року лікар табору німець Орлянд викликав до себе військовополоненого
лікаря Булачника. Під час допиту він викрутив йому руки, зламав стегно,
виколов очі і наказав розстріляти». Головне управління служби безпеки
фашистської Німеччини облюбували ліс на північ від Лубен для ставки
Гітлера. З цією метою в Лубни 17 листопада 1941 року прибула спеціальна
команда «Ост», яка мала побудувати «Ейхенгейм» (дубовий будинок) для
свого фюрера. Однак партизани і підпільники не давали спокою гітлерівцям
ні вдень, ні вночі. У результаті будівництво дубового будинку було
перенесено під Вінницю. У 1942 році окупанти влаштували табори
військовополонених на території Лубенського педагогічного інституту і в
приміщенні школи №8. Жителі міста всіляко допомагали радянським воїнам,
які тікали з цих таборів смерті. Багатьом пораненим, які потрапили в
оточення, врятував життя хірург С. О. Тимофєєв. Жахливе творилося на
території Хорольського цегельного заводу, де окупанти теж створили табір
смерті для військовополонених. Про цей табір, як про місце варварських
знущань і катувань говорилося в одній із нот Радянського уряду. Найбільш
пекельним місцем табору була так звана Хорольська яма. Це дійсно була
яма, з якої до війни вибирали глину. Її обгородили колючим дротом і тут
тримали під відкритим небом в негоду і холод тисячі людей. Взимку щодня
виносили звідти десятки трупів.

Військовополонених за найменшої підозри кидали в глибоку яму, де було
десять камер. У них, у напівзігнутому положенні, серед смороду, без їжі
і води, військовополонених залишали на декілька днів. Мало хто виносив
ці муки. Двадцятирічні юнаки виходили звідти сивими і зігнутими. Багато
вмирало. Український письменник Дмитро Бедзик писав про цю яму так: «Щоб
не киснути в калюжах, кожен намагався заселити сухий горбик днища. Вночі
пробували лягати, тулилися один до одного, але вода холодна відбирала у
людей рештки тепла…, тіло промерзало наскрізь. І лише під ранок падали
безсилі і засинали важким сном. Вранці комендант табору не раз в’їжджав
у яму і толочив людей копитами свого коня».

Відділки табору були розкидані по всьому місту: на заготзерні, у будинку
райвиконкому, середній школі №2 та інших. У хорольських таборах смерті
фашисти знищили понад 55 тисяч людей. Про нечувані звірства фашистів у
Хоролі розповідав військовий лікар Л. Орловський, який сам був в’язнем
табору, але дивом уник смерті.

h™

h™

h™

gd(W”

gdK}

gd(W”

нберг. Чимало страшних сцен зобразив художник Є.С. Кобитєв в
картинах-етюдах «До останнього подиху» і «Люди, будьте, пильні», а також
у книзі «Хорольська яма». Про табір смерті Хорольська яма письменник М.
Дубов написав повість «Біля самітнього дерева». Про звірства
німецько-фашистських загарбників у Кременчуці та кременчуцьких таборах
смерті свідчать документальні матеріали. На початку другої половини
вересня 1941 року у військові казарми міста, де до окупації розміщувався
12-й батальйон і 7-а батарея радянських військ, стали прибувати
військовополонені. Німецьке командування організувало в цих містах
табори для них. Територія була обнесена в декілька рядів колючим дротом.
На кутках і у великих перегонах були встановлені вишки для охорони.
Табори вміщували в себе одночасно до 20 тисяч приречених. Казарми, що
були на території таборів, не могли повністю вмістити весь склад
військовополонених, тому більшість із них розміщувалися під відкритим
небом, незважаючи на осінні холоди та зимові морози. Табір, розташований
на території 12-го батальйону, називався табором «А», на території 2-ої
батареї — табором «В». Крім того, був ще один табір на дзеркальній
фабриці, де німці тримали військовополонених для тяжких фізичних робіт
по будівництву дерев’яного мосту через річку Дніпро. Із свідчень
колишніх військовополонених Тараса Костянтиновича Жванія, Івана
Васильовича Цимбаліста, Василя Григоровича Харідзе, Лисенко І. О. та
інших встановлено, що в усіх цих таборах гітлерівці свідомо винищували
військовополонених. Харчування не забезпечувало навіть голодного
проживання, а нових прибуваючих зовсім не годували по декілька днів,
доводячи їх до повного виснаження. Не рятувала баланда, якої давали
півлітра на добу, особливо з горілого жита, що смаком нагадувала мазут.
Внаслідок недоїдання в таборах поширювалися тиф, дизентерія та інші
інфекційні захворювання.

Смертність від голоду і епідемічних хвороб доходила щодня до 300
чоловік. Крім того, десятки людей гинули від катувань, побоїв,
обмороження та інших форм знущань. Встановлено, що фашистські нелюди за
період окупації Кременчука з 9 вересня 1941 року по 29 вересня 1943 року
замучили, розстріляли більше 37 тисяч військовополонених червоноармійців
і командирів та майже 60 тисяч мирних жителів. Службово-експертною
комісією Кременчука виявлено 62 великі ями-могили. Було розкрито 16, з
яких вийнято 736 трупів.

Про небачену жорстокість фашистів на окупованій Полтавщині свідчить нота
Уряду СРСР від 25 листопада 1941 року, яку народний комісар закордонних
справ направив усім послам і посланникам держав, з якими СРСР мав
дипломатичні стосунки. В ній, зокрема, говорилося: «Радянський уряд має
численні факти, які свідчать про систематичні звірства і розправи, що
чинила німецька влада над полоненими червоноармійцями і командирами
Червоної Армії. За останній час ці факти стали особливо численними і
набули жахливого характеру, викриваючи тим самим ще раз німецьку
воєнщину і німецький уряд як банду насильників, які не рахувалися з
жодними нормами міжнародного права, законами людської моралі…

У Чорнухинському таборі за найменше порушення встановленого порядку
полонених систематично били гумовими дубинками і розстрілювали на місці
без попередження. Тільки за один день 17 вересня в цьому таборі було
розстріляно 95 чоловік. Велика кількість полонених вмирає від
виснаження. Під час перекидання військовополонених з Хорола в Семенівку
їх змушували весь час бігти. Тих, хто падав від утоми і виснаження,
негайно розстрілювали… Табірний режим, встановлений для радянських
військовополонених, виявляється брутальним і обурливим порушенням
найелементарніших вимог, пред’явлених відносно утримання
військовополонених міжнародним правом і, зокрема, Гаазькою конвенцією
1907 року, визнаною як Радянським Союзом, так і Німеччиною… Доводячи ці
жахливі факти до відома всіх держав, з якими СРСР має дипломатичні
стосунки, Радянський уряд з обуренням протестує перед усім світом проти
варварських актів порушення німецькою владою елементарних норм
міжнародного права і покладає всю відповідальність за ці недлюдські дії
німецьких військових і цивільних властей на злочинну гітлерівську владу
Німеччини». Ще до захоплення території німецько-фашистськими окупантами
в області проводилася робота по створенню підпілля, партизанських
загонів і диверсійних груп, що мали діяти на окупованій ворогом
території. Було створено підпільний обком партії на чолі з секретарями
С. Ф. Кондратенком та Г. Ф. Яценком, 44 підпільні райкоми, 120
підпільних первинних партійних організацій. Сформовано підпільний обком
комсомолу, 13 райкомів, 27 комсомольських організацій і груп, а також
три територіальних обкоми ЛКСМУ з центрами в Полтавському, Пирятинському
та Семенівському районах. Створено 151 партизанський загін для боротьби
в тилу ворога. Крім того, три загони в складі 85 чоловік виїхали в
правобережні райони України.

У перші дні окупації ворогу вдалося розгромити частину підпільних
організацій, особливо у степових та лісостепових районах. Проте,
незважаючи на гітлерівський терор, боротьба продовжувалася. У Полтаві
діяли патріотичні групи, які очолювали Т.П. Сіриченко, П. І. Токар, Я.
М. Мисецька, Г. П. Шаліганова, комсомольсько-молодіжні групи О. К.
Убийвовк («Нескорена Полтавчанка»), Й. Й. Баяна, О. П. Лімова та інші.
Героїчну боротьбу проти окупантів та їх приспішників вели в Кременчуці 6
підпільних груп. У числі їх керівників були командири Червоної Армії М.
І. Ромашкін та І. О. Лисенко, які потрапили в оточення і залишилися на
окупованій території, робітник Крюківського вагонобудівного заводу Г. Ф.
Петько. У місті діяла група «Патріот Батьківщини» на чолі з С. Ф.
Хайлом, група імені лейтенанта Дніпрова, очолювана І.Х.Харченком,
патріотична група на чолі з В. М. Остапенком. Підпільні групи діяли в
ряді інших міст і сіл.

Патріоти розповсюджували антифашистські листівки, допомагали радянським
військовополоненим тікати з фашистського полону, здійснювати диверсії
тощо. Удари по ворогові наносили партизани Гадяцького, Миргородського,
Шишацького, Лохвицького та інших районів. За допомогу партизанам фашисти
спалили села Баранівку, Велику Обухівку, Сакалівку та ряд інших, у
кількох районах вбили, спалили, повісили сотні людей. Село Баранівку
гітлерівці оголосили неіснуючим населеним пунктом.

Зв’язкова з села Великі Сорочинці Миргородського району колгоспна
ланкова, а потім голова сільради Ольга Антонівна Бондаренко, смілива
розвідниця, полум’яний агітатор, одна з найактивніших діячів
партизанського загону, разом з чоловіком і сімнадцятирічним сином
Григорієм з самого початку фашистської окупації були активними
партизанами загону. На їхньому подвір’ї, в сараї, був улаштований склад
партизанських боєприпасів. Ольга Антонівна збирала відомості про
окупантів і передавала їх партизанам. Гестапівці заарештували Ольгу
Антонівну та її чоловіка Семена Бондаренка. Вкинули їх до каземату, який
знаходився в хаті Лебедя. Допити вів особисто комендант села Великі
Сорочинці фашист Альфред Бартель. Особливо мучили Ольгу Антонівну. Кати
вимагали, щоб вона видала їм комуністів і партизанів. Але патріотка не
промовила жодного слова. Ніхто не видав партизанів. Німці вивели всіх
арештованих до річки Псьол і поставили їх над кручею… Ольга Антонівна
стояла поряд зі своїм чоловіком, а далі застигли непорушні, мовчазні
інші патріоти Юхим Омельченко, Іван Лісовий, Сергій Чугуй, Іван
Сідельник… Пролунали постріли. Розстріляні падали з кручі в сині води
Псла. Деяких скидали багнетами. Впала і Ольга Бондаренко, але вона була
ще жива. Її поранило розривною кулею в ногу. Не подаючи ніяких ознак
життя, вона лежала у воді. Коли стемніло, городами добралася до хати
подруги Олени Люх, а потім перейшла до свого дядька Єгора Якимовича
Чеха, який зумів улаштувати її в лікарню. Але побоюючись повторного
арешту, вона через кілька днів переходить додому і деякий час
переховується… Потім разом із сином зібралася йти до партизанів… Не
встигли перейти подвір’я, як на них накинулись німці і поліцаї. І знову
арешт… Ще раз повели на розстріл, але вже не до Псла, а на кладовище.
Знову передсмертні хвилини під наведеними дулами автоматів. Та й цього
разу не вбили Ольгу Бондаренко, а лише тяжко поранили в шию і в обличчя.
Коли Ольга Антонівна прийшла до свідомості, катів поблизу вже не було.
Поряд з нею лежав убитий син. Підповзла до нього і міцно обняла. Вже не
було сліз, не було й розпачу. Помста — ось чим палало серце матері. Тут
вона згадала, що в скрині є патрони для партизанів і німці можуть
виявити їх. Востаннє поцілувала сина і, перемагаючи слабкість, почала
повзти до своєї хати. Метр за метром просувалась вона, обливаючи кров’ю
рідну землю. Вже біля самого порогу своєї хати знепритомніла.
Неймовірними зусиллями волі примусила себе опам’ятатись, вповзла в
кімнату і почала переховувати патрони. Раптом інстинктивно відчула
небезпеку, оглянулася назад. На порозі стояв начальник поліції зрадник
Скляр разом з двома поліцаями… Пролунали три панічні постріли. На цей
раз Ольга Бондаренко загинула. Вона посмертно нагороджена орденом
Леніна. Її ім’ям названо вулицю, де стоїть будинок з меморіальною дошкою
і споруджено пам’ятник славній землячці.

Село Велика Обухівка було партизанським. Аж до 20 листопада 1941 року
тут господарювала Радянська влада. Німецькі фашисти, боячись зустрічі з
партизанами, минали цю місцевість. Населення активно допомагало
партизанам продуктами харчування, одягом та іншим. Штаб партизанського
загону перебував у хаті колгоспниці Є. Д. Овчаренко, яка готувала
партизанам страви, прала білизну, чим могла, допомагала їм. Збереглася
партизанська листівка, яку розповсюджував у селі партизан Павло Голян.
«Гітлерівські собаки, — писалося у ній, — не тільки грабують населення,
а й знущаються з трудящих… Хай вони запам’ятають, що пощади ворогові
не буде». 12 листопада до Великої Обухівки підійшов німецький каральний
загін, але партизани зустріли його кулеметним вогнем, завдавши ворогові
відчутних втрат. Фашисти в паніці відступили в напрямі до с. Савинців.
Через кілька годин ворог отримав підкріплення і знову наступав. Сили
були нерівні, партизани відійшли. Разом з ними пішла до лісу і значна
частина колгоспників. Фашисти влаштували над мирним населенням звірячу
розправу, оточивши село з усіх боків. Вони палили будівлі, розстрілювали
людей з автоматів, не даючи пощади ні жінкам, ні дітям. В одній з хат
живими згоріли колгоспниця Є. Н. Шолуха та її троє дітей, в іншій —
колгоспниця Софія Косенко з дитиною. До хати колгоспника І. М. Гниди
фашисти зігнали понад 20 чоловік, потім підпалили її і розстрілювали з
автоматів кожного, хто робив спробу врятуватись. Крім того, 28 чоловік
розстріляно в яру біля річки Обухівки. Того дня гітлерівські кати
розстріляли і спалили живими 269 чоловік, 100 чоловік було тяжко
поранено. Серед убитих 161 жінка, 108 дітей віком до 15 років. Згоріли
всі колгоспні будівлі, 125 родин залишилися без жител. «…За допомогу
партизанам, — цинічно повідомлялося у фашистському наказі, — село
Обухівку спалено, а населення розстріляно». Жорстока розправа над
жителями цього героїчного села — один з найтяжчих злочинів
німецько-фашистських загарбників на Полтавщині. Кладовище з братськими
могилами страчених зареєстровано як пам’ятник Великої Вітчизняної війни.
У Великій Обухівці загинув її уродженець партизан М. С. Лагода, який
потрапив у засаду. Героїчною смертю загинула в селі і молода
партизанка-розвідниця Роза Полякова. Потрапивши до рук ворога, вона
відмовилася дати будь-які відомості про партизанів. Довго катували її
фашисти і поліцаї, але так нічого й не добилися. Знівечений труп
партизанки вони кинули в колодязь.

У чорні дні окупації Нових Санжар гітлерівці грабували населення,
забирали майно, хліб, худобу. Один за одним з’явилися накази,
розпорядження окупантів, за невиконання яких погрожували розправою. Вони
ввели непомірні податки на кожне господарство.

У березні 1942 року надійшло розпорядження інспектора районної поліції
про взяття на облік усіх комуністів та підозрілих. А згодом фашистами
були розстріляні активісти, які з будь-яких причин залишилися на
окупованій території. Це К. П. Сутула, І.В.Бігдан, Б. П. Забедейко, К.
Д. Дрига, П. Г. Палько та інші. Кілька разів викликали на допити в
гестапо і били стару вчительку Н. І. Онищенко, що прискорило її смерть.

Страшними карами погрожували за надання притулку військовополоненим та
тим, хто допомагає партизанам. Незважаючи на погрози, новосанжарці
давали притулок пораненим бійцям і тим, хто втік з фашистського полону.
Багатьом бійцям пощастило врятуватися з полону завдяки подружжю О. А. та
Д. І. Королько, які діставали для військовополонених одяг, переправляли
їх у надійні місця. Новосанжарські дівчата Надія Сахновська, Віра
Асауленко та інші збирали серед населення одяг, їжу для
військовополонених, допомагали їм тікати з табору. Вони поширювали
зведення Радянського інформбюро, розклеювали листівки на парканах і
навіть на будинку управи, знищили списки активістів, складені поліцією.
Мужні патріотки переправляли в надійні місця бійців, які потім
пробиралися на схід, постачали медикаменти, їжу. Н. М. Сахновській і В.
Ф. Асауленко допомагав літній чех з комендатури. Він також повідомляв їм
про події на фронтах, про поразку німців під Сталінградом.

Наприкінці 1942 року німецькі зграї під нищівними ударами Червоної Армії
відкочувалися все далі на Захід. Залізнична дільниця Київ—Полтава
працювала з великим напруженням. Лубенське паровозне депо було
переповнене паровозами, які потребували негайного ремонту. Піонери Боря
Гайдай, Толя Буценко і Ваня Сацький, які працювали в депо чорноробами,
вирішили здійснити свій давно задуманий план. 27 січня 1943 року на
території паровозного депо зібралося багато паровозів для ремонту. На
колії стояв під парою німецький паровоз, який вийшов з ремонту. Сміливі
юнаки залізли на паровоз, перевели реверс на відповідний хід, і паровоз
рушив з депо на ненаведений поворотний круг, набираючи швидкість,
звалився в яму поворотного кругу. Юнаки здійснили давню мрію — на
півтора місяця вивели депо станції Лубни з ладу.

Фашисти схопили юних героїв. Нелюдських катувань зазнали вони в
застінках гестапо. 9 лютого 1943 року гітлерівські кати розстріляли юних
патріотів. 30 грудня 1959 року в парку міста відкрито пам’ятник юним
героям, які загинули в боротьбі з фашистськими загарбниками. Відчутних
ударів фашистам завдавали і залізничники. В 1943 році машиністи депо
Є.В. Гулій і Н. Й. Малій пустили свій поїзд назустріч ешелону з пальним.
Поїзди зіткнулися і обидва звалилися під укіс. Окупанти, відчуваючи
близький кінець свого панування, намагалися зірвати лють на мирному
населенні…

PAGE

PAGE 11

Похожие записи