.

Німецька окупація України. Створення української повстанської армії та її боротьба проти німецько-фашистських загарбників, радянських партизанів, поль

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 4258
Скачать документ

Реферат на тему:

Німецька окупація України. Створення української повстанської армії та
її боротьба проти німецько-фашистських загарбників, радянських
партизанів, польських збройних формувань (1941-1944)

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Відступаючи,
червоні війська вчинили масу злочинів і насильства, особливо криваві
розправи відбувались у західноукраїнських тюрмах, переповнених
безневинно арештованими людьми. В’язнів не просто розстрілювали, а
мордували — одним виколювали очі, відрізали носи, вуха, другим
розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли
пасами і посипали сіллю, четвертим вирізали язики, жінкам у статеві
органи забивали пляшки. У самбірській в’язниці з березня 1941 року
в’язнів годували людським м’ясом. У львівській тюрмі садисти з НКВС
перед відступом розіп’яли на стіні священика і встромили в його
розпорений живіт мертву дитину. У Бібрці чекісти живцем зварили у
великих казанах кількох мешканців цього міста. Загальна кількість жертв
червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовно, мабуть,
40-50 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що певна частина українського
населення прихильно, навіть із симпатією, поставилася до німецької
армії. Багатьом українцям Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою,
за допомогою якої можна було б боротися з найбільшими ворогами України —
більшовицькими і польськими поневолювачами.

Початок війни сприяв зростанню політичної активності українських
національних сил і насамперед членів ОУН (самостійників-державників). Ще
до приходу німців в багатьох містах були створені українські органи
державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо
і після прибуття німецької армії. Водночас лідери ОУН розуміли, що
Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію. Тому
було вирішено якнайшвидше проголосити утворення Української Держави, щоб
поставити Гітлера перед доконаним фактом.

30 червня 1941 року у Львові відбулися Українські Національні Збори, які
проголосили відновлення Української Самостійної Держави та створили уряд
(Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Дещо
пізніше було організовано верховний державний орган — Українську
Національну Раду. Її очолив колишній голова уряду Західноукраїнської
Республіки Калевицький. Львівська радіостанція повідомила про це
населення Західної України і також передала Пастерський Лист —
благословення митрополита Андрея Шептицького з цієї нагоди.

На акт 30 червня 1941 року німецькі фашисти прореагували вороже. Гітлер
вважав, що недоцільно співпрацювати з поневоленими Москвою народами. А
Розенберг, який виконував у нацистському уряді обов’язки міністра
«східних» (тобто окупованих — Ю. К.) територій, зокрема, писав: «Родюча
і багата Україна повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною
німецькими селянами із Західної Німеччини та Саксонії».

15 вересня 1941 року гестапівці схопили С. Бандеру і Я. Стецька. Тоді ж
було заарештовано близько 300 членів ОУН, 15 керівних діячів цієї
організації розстріляно. Майже до кінця війни Бандера і Я. Стецько були
в’язнями концентраційного табору Заксенгаузен. У вересні 1942 року у
концтаборі Освенцім есесівці закатували двох братів Степана Бандери —
Олексу і Василя. В директиві поліції безпеки СД N12/41 від 25 листопада
1941 року з грифом «секретно, державної важності» говорилось: «Всі
активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після
ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників».
Репресії гестапо набирали дедалі більших масштабів. В Миргороді
(Полтавщина) розстріляно заступника Крайового Проводу ОУН Миколу Лемика,
в Житомирі — членів обласного проводу В. Хому, М. Кравса, в Києві — В.
Щирбу, О. Саднецького. Від рук німецької поліції гинуть в Кривому Розі
Г. Максимець, С. Шерстюк, на Волині — Г. Максим’юк, О. Бродич, в Джанкої
(Крим) — М. Любик, 25 липня 1942 року, відстрілюючись від гестапівців, у
Києві загинув крайовий провідник ОУН Київщини Дмитро Орлик. 4 грудня
1942 року у Львівській в’язниці було замордовано члена Головного Проводу
Івана Климіва (псевдо — Легенда). Єдині слова Легенди були: «Звуся Іван
Климів — Легенда, більше з вами говорити не буду». Того ж року у
фашистських катів Львова загинули А. Марченко – автор пісень «Ми
Українські партизани», «Ми зродилися із крові народу», Ю. Петрeчко —
відомий західноукраїнський громадський, діяч. За вбивство офіцера
поліції М. Сендеги у різних містах Західної України 25-27 листопада 1942
року було розстріляно 100 закладників із середовища ОУН Бандери.

Окупанти не обмежувались тільки фізичним знищенням членів ОУН. Масовий
терор проти українського народу німці починають застосовувати з ще
більшою жорстокістю і в більших розмірах, ніж у Франції, Югославії,
Чехії, Польщі. Для залякування населення гестапо широко використовує
систему заложництва. Крайні відділи СС знищують цілі села. Так,
наприклад, німецька поліція спалила село Кортеліси на Волині (убито
тисячі чоловік), село Кам’янки (3 тисячі чоловік), село Цупань (4 тисячі
чоловік), село Ромель (400 жінок і дітей). Майже 3 тисячі мирних жителів
знищили гітлерівці в Берестечку. Очевидці розповідають, що фашисти
закопали напівживих людей, над якими після розстрілу ще довго ворушилась
земля. У вересні 1941 року в західних областях України були вперш
застосовані автомобілі-газові камери, в яких жертви умертвлялись під час
їзди за допомогою відпрацьованих газів. Окупанти знищили в західних
областях України 1 мільйон 300 тисяч цивільного населення.

Ліквідація українців як народу супроводжувалась масовим вивезенням на
примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці
фашистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани.
По-перше, він втілював в життя ідею обезлюднення України заселення
вивільнених територій людьми «чистої німецької крові». Друга причина
масового вигнання населення — нестача робочої сили в Німеччині.

Втрати особового складу армії третього рейху від початку другої світової
війни до моменту нападу на Радянський Союз становили біля 20 тис.
чоловік. В період від 22 червня 1941 року до 5 березня 1942 року вон
перевищували 1 мільйон чол. Цей дефіцит робочої сили нацисти
компенсували за рахунок окупованих народів. Ще напередодні війни Гітлер
цинічно заявив, що «без відновлення якоїсь нової сучасної форми
кріпосництва, або, коли хочете, рабства, людська культура не може
розвиватися». Йому в унісон вторив рейхсфюрер СС Г. Гімлер: «Населення
України повинно стати резервуаром робочої сили». Німецький імперіалізм
мав уже певний досвід подібного типу розбійницьких планів; ще під час
першої світової війни після прийняття так званої «програми Гінденбурга»
у 1916 році до Німеччини разом з військовополоненими було насильно
вивезено близько півмільйона бельгійських, французьких, польських,
російських цивільних робітників.

Українську молодь під час гітлерівської окупації в наказовому порядку
вивозили до Німеччини. У випадку непокори не лише винні, а й їх рідні
притягувались до відповідальності. Крім цього, німці влаштовували по
містах справжні лови на людей. Війська, жандармерія, поліція з собаками
перекривали виходи з міст, оточували вулиці, цілі міські квартали,
базари, вокзали, установи, навіть зупиняли поїзди. Під час облав люди
часто безслідно зникали, і лише згодом вже з Німеччини давали рідним
знати про себе. За роки окупації із західних областей України на
підневільну працю до Німеччини було відправлено 441000 осіб. Вивезені
потрапляли в жахливі умови. Масова смертність серед них була звичним
явищем.

Важкі повинності накладала окупаційна влада на селянство України. Вже
восени 1941 року німці запровадили «контингент» — примусову здачу хліба.
Контингенти були надзвичайно високі. І уже взимку 1941-1942 рр. нестача
збіжжя в Карпатах, на Поліссі, а весною 1942 р. також і на Передкарпатті
спричинила голод.

Фашистські загарбники зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще
раз свою ідейну єдність зі сталінізмом. Колгоспні і радгоспні
господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них
своїх директорів, а селян зобов’язують до примусової безкоштовної праці.
Це була нова форма панщини. Часто селяни вдень працювали на
«лігеншафті», а вночі на власному полі, з якого зобов’язані були здавати
контингент.

Жорстокої експлуатації зазнавало робітництво. Робочий день тривав 12-14
годин. Українські пролетарі живуть жалюгідно, вимушені вимінювати у
селян одяг на харчі та збіжжя, які до того ж німці по дорозі часто
реквізовують.

Гітлерівцями були ліквідовані українські наукові та культурні установи,
навчальні заклади. Так, наприклад, уже в перші дні окупації луцький
гебітскомісар видав наказ про припинення роботи в усіх школах округи.
Така ж доля спіткала і вищу освіту. «Всі школи в рейхскомісаріаті
України аж до подальших вказівок закриваються» — розпоряджався в наказі
від 21 січня 1942 р. гауляйтер Е. Кох. Припинили своє існування театри й
клуби. Луцький театр гітлерівці перетворили на конюшню.

Становище українців, які перебували в румунській зоні окупації (Північна
Буковина, Бесарабія, Одещина), було не легшим. Наслідуючи Гітлера,
диктатор Румунії І. Антонеску заявив: «Мені байдуже, що ввійдемо в
історію як варвари… Якщо потрібно, стріляйте із кулемета». За його
настановами румунські генерали наказували підлеглим «брати на зайнятих
місцевостях все, що потрібно, все, що можливо брати без усяких
церемоній». І вдень, і вночі йшли в Румунію з української землі вагони з
награбованим добром. Українське населення було позбавлене будь-яких
прав, рідна мова заборонялася. Репресії застосовувалися до всього
місцевого населення без винятку. Зазнали їх, зокрема, і видатна
українська письменниця Ольга Кобилянська, її брат, викладач гімназії в
Чернівцях, автор словників, Юлій.

Така політика окупантів викликає справедливий спротив українського
народу. У багатьох місцях вибухають стихійні бунти протії загарбників. У
травні 1942 року провідник ОУН на Костопільщині просить у Головного
Проводу дозволу організувати партизанський загін, який би охороняв
місцеве населення від німецьких насильств та грабунків. На денний
порядок ставиться питання про необхідність створення українських
збройних сил. Однак формування національної армії ускладнюється з різних
об’єктивних причин. Україна потрапила під німецьку окупацію зовсім в
іншій історичній ситуації, ніж Польща, Франція, Югославія. Ці країни
мали до війни власні збройні сили, які хоч і не вистояли у відкритих
боях, все ж могли переходити до партизанської війни з ворогом. Україна
не мала своєї армії, а головне, не було досвідчених офіцерських кадрів.
Крім того, у своїй антинімецькій боротьбі український народ навіть не
міг сподіватись на мінімальну допомогу ззовні. Відомо, що збройна
боротьба проти німецьких окупантів в Югославії, Франції, Польщі
спиралася на ефективну допомогу Англії, США, СРСР. Звідтіля шляхом
парашутних десантів та через інші канали партизани поневолених країн
одержували зброю, амуніцію, ліки і, щонайважливіше, добре вишколений
командний персонал. Українські повстанські частини повинні були завжди
покладатися лише на власні сили.

Тому на підпільній першій Конференції ОУН у вересні 1941 року відхилено
постанову про негайний перехід до загального збройного опору, але
визначаються як найближчі завдання: 1) пропагандистська діяльність по
підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими
окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН
військової справи.

Для здійснення цих завдань Військова Референтура Проводу ОУН створює
Крайовий Військовий Штаб. Незабаром організовується сітка військових
референтів при крайових, окружних, районних і повітових проводах ОУН. Ця
сітка охоплювала більшу частину українських етнографічних земель на
захід від Дніпра та окремі частини східної та південно-східної України.
Всі члени ОУН були зобов’язані пройти військові вишколи. Найбільшою
вишкільною базою для членів ОУН була Школа ОУН Військових Кадрів
«Тигри», що діяла в Долинському повіті Станіславської області. Так
виникає мережа військових підрозділів ОУН — Української Національної
Самооборони. УНС — це ще не Повстанська армія. Але вона означала етап
переходу до відкритої збройної боротьби.

Місцем народження Української Повстанської Армії стали північно-західні
землі. Чому саме вони? Ще в 1936—1937 рр. тут з ініціативи військової
рефeрeнтури ОУН під керівництвом Василя Сидора були створені повстанські
бойові відділи під назвою «Вовки», які вели активну партизанську війну
проти польських окупантів, їх вважали попередниками УПА. Отже, населення
Волині мало навики партизанської боротьби.

Перші збройні формування виникають стихійно у волинських і поліських
лісах ще у 1941 р. під такими назвами УПА «Поліська січ», якою
командував М. Боровець (псевдо Тарас Бульба), «Поліське лозове козацтво»
та ін. Пізніше ці військові об’єднання отримають спільну назву —
Українська Національна Революційна Армія (УНРА). В народі їх називали
бульбівцями або бульбашами.

З осені 1942 р. на Поліссі і Волині під егідою ОУН (бандерівського
напряму) планомірно і організовано створюються збройні загони, які
приймають назву УПА. Перший відділ УПА сформував на Поліссі в жовтні
1942 р. Сергій Качинський (псевдо – Остап). 30 травня 1947 р. Українська
Головна Визвольна Рада проголосила 14-тe жовтня 1942 р., на який
припадає і козацьке свято Покрови, офіційною датою народження УПА.

Підрозділи новостворeної армії, борючись проти давнього лиха —
отаманщини, роззброювали всі попередні формування, або включали їх до
свого складу. З цієї причини 18 серпня 1943 р. було роззброєно загін
отамана Бульби.

Бійці УПА одразу завдали низку нищівних ударів німецьким окупантам. 7
лютого 1943 р. загони УПА атакували німецький гарнізон у містечку
Володимирець. В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. невеликий відділ УПА
напав на фабрику у с.Оржева, де знаходилася велика кількість зброї та
амуніції. Було знищено близько 60 німців. В бою загинув С. Качинський
(Остап), який ішов в атаку попереду своїх бійців.

2 квітня 1943 р. загони УПА захопили м. Горохів. Німці в паніці
відступили. Вранці 4 квітня 1943 р. повстанці відійшли в ліс. Уночі з 12
на 13 квітня 1943 р. відділ УПА вчинив напад на місто Цумань. Було
знищено близько 100 ворожих солдатів та офіцерів, здобуто зброю,
амуніцію та інші трофеї. У травні 1943 р. німецький загін (400 чол.)
напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи селян. Відділи УПА
оточили фашистів. Бій тривав шість годин і завершився перемогою
українських партизанів. У травні 1943 р. загинув у сутичці з УПА відомий
гестапівець Лютце.

Обороняючи свою рідну землю, українські повстанці виявляли приклади
великого героїзму і самопожертви. Ось що розповідають очевидці про
оборону бійцями УПА села Новий Загорів на Волині.

??&?й першій спробі вибити повстанців із монастиря загинуло близько
сорока окупантів. Після невдалого штурму німці стали закидати монастир
запаленими смолоскипами. Але це нічого не давало, бо в будівлі майже не
було дерева, і вогонь не міг розгорітися. Зрозумівши, що цс їм не
вдасться, вони відступили. Та не надовго. Через півгодини знову пішли в
атаку, підбадьорюючи себе окриками. Загупали міномети, заторохкотіли
кулемети, автомати… Одна за одною вибухали гранати, все злилося в один
жахливий гул. Бій кипів, німці лізли як сарана, а разом з ними власівці
та «фольксдойчі». Бій тривав цілу ніч. До повстанців долинали крики
німецьких радистів, які викликали допомогу. Коли стало розвиднятися,
бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами. Береза
обміркував ситуацію і дав наказ відступити з шанців до монастиря.

Підмога до німців прибула з трьох боків: з Володимира, Горохова і
Луцька. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, так що відступати
було не просто. Але монастир був сполучений з шанцями ровом, завбачливо
викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.

Цілий день німці били з мінометів та пробити товсті монастирські стіни
було неможливо. Тоді на допомогу були викликані літаки, які піддали
монастир жахливому бомбардуванню. Із 42-х повстанців живими залишилося
14. Німці знову пішли в наступ, їх зустріли вогнем два кулемети і десять
автоматів. Окупанти не передбачили такої завзятої відсічі і відкотилися
назад. Настала ніч. Повстанці вирішили прорватися крізь стан ворога.
Троє важко поранених, в тому числі і чотар Береза застрелилися.
Одинадцять повстанців, розділившись на дві групи, атакували німецькі
позиції. Більшість з них втекла і знайшла сховок між місцевими жителями.
Під час прориву німці спіймали одного повстанця живим. Тут, у селі
Загорів карателі його ж і повісили.

Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали в українського населення
захоплення. Лави швидко поповнювались добровольцями. Влітку 1943 р.
стихійно переорганізовується в повстанську армію Українська Народна
Самооборона в Галичині. У зв’язку з розширенням території діяльності УПА
створюється її Головна Команда, за рішенням якої восени 1943 р.
вводиться посада Головного Командира УПА. Ним стає Роман Шухевич —
(псевдо Тарас Чупринка) спочатку в ранзі підполковника, а потім
генерала.

Восени 1943 р. виникають перші повстанські загони на Буковині і
Бесарабії під назвою БУСА — Буковинська Українська Самооборонна Армія. В
травні 1944 р. відділи БУСА вливаються до складу УПА. Характер
Української Повстанської Армії, як збройної організації українського
народу, зобов’язував її не обмежуватись тільки бойовими діями. УПА не
забувала про організацію господарського і адміністративного життя
населення. Взимку 1943 р. її командування звернулось до населення Волині
з відозвою не здавати німцям контингенту зерном, худобою, свиньми,
птицею та різними продуктами.

Стрільці УПА ліквідовували німецькі «лігеншафги», а коней, худобу, зерно
і все інше роздавали людям. Крім того, було розгромлено ґуральні,
зерносховища та продовольчі склади. Після ліквідації адміністративних
органів відділи УПА організували українську владу. Виникають великі
партизанські зони, вільні від німецької залежності, де легально діє ОУН,
формуються нові частини УПА.

Німці постійно намагалися знищити український партизанський рух.
Найбільшуоперацію з таким заміром провів генерал СС фон дем Бах, який
вважався спеціалістом по боротьбі з партизанами (згодом у 1944 р. він
керував придушенням Варшавського повстання).

Знаючи про вороже ставлення місцевого люду до радянської влади, у своїй
пропаганді фашисти зводили наклепи на ОУН та УПА, називаючи їх
провідників більшовицькими агентами. Так, у летючці, підписаній фон дем
Бахом у 1943 р., стверджувалось, що «червоні волоцюги» поширюють відозву
маршала Василевського, «де від імені масового вбивці з Вінниці і Катиня
червоного товариша Сталіна урочисто признано українського вожака
бандитів Бандеру старшим большевиком совєтської України… У
відповідному часі він (Бандера — Ю. К.) і його саботажники будуть в днях
перемоги Європи покарані спільно з комуністичними бандитами».

Фон дем Баха перекинули з Білорусії для керівництва каральними
операціями проти УПА. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю
Крем’янеччину. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була
безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.

Говорячи про українські збройні формування часів другої світової війни,
не можна обминути увагою дивізію «Галичина» — збройну частину при СС
(«Ваффен СС Дивізія»), яка воювала на боці вермахту. Тим більше, що
офіційна Радянська історіографія до сьогоднішнього дня ілюструє на її
прикладі «зрадницьку суть українського буржуазного націоналізму».

Взагалі історія виникнення та діяльності різних військових з’єднань, які
формувалися з народів, то зазнали сталінського рабства і воювали проти
Радянського Союзу на боці Гітлера, надзвичайно складна.

>Першою та кою бойовою одиницею у склад і фашистського вермахту був
п’ятий полк Донських козаків, котрий як 436 батальйон піхоти Червоної
Армії нараховував 77 офіцерів, 1 799 сержантів і рядових. Цей полк
перейшов до німців у серпні 1941 р. на чолі із своїм командиром майором
І. Н. Кононовим. Найчисельнішою була «Русская Освободнтельная Армия»
(РОА), яка нараховувала близько 800 тисяч осіб. Нею командував колишній
радянський генерал А. Власов. Друга за чисельністю «Русская
Освободительная Народная Армия» (РОНА) під проводом генерала М.
Камінського, що налічувала 20 тис. бійців, була створена наприкінці 1941
— на початку 1942 р. Пізніше вона отримала назву СС «Штурмбригада» і
«прославилась» своїми жорстокостями у придушенні Варшавського повстання.
Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал Бур-Коморовський,
підписуючи угоду з німецьким командуванням про капітуляцію своїх частин,
домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камінського. У
1942—1943 рр. ще одна Естонська і Латишські дивізії були включені до
частин СС, хоча німці і не вважали їх есесівцями. Були також подібні
формування, до яких входили представники інших республік.

Головний мотив, який спонукав всі ці військові з’єднання воювати на боці
Німеччини, був один — ненависть до сталінської імперії. Про це відверто
заявляли на судовому процесі А. Власов, Ф. Трухін та інші командири РОА.
Вони не заперечували співробітництва з німцями, але й не визнавали себе
зрадниками своєї Батьківщини. Тому-то суд над власівцями мав закритий
характер. Їх повісили після жорстоких катувань, не добившись вигідних
для Сталіна зізнань.

Як відомо, формування дивізії «Галичина» розпочалося у 1943 р., коли
стало зрозуміло, що Німеччина війну програє. Певні політичні кола
середовища мельниківців вважали, що, опинившись перед загрозою червоного
нашестя, Україна повинна створити регулярну національну армію, яка б
тимчасово стала під німецький прапор, а у випадку, коли США та
Великобританія почнуть війну з СРСР, була здатна, маючи вишкіл, в союзі
з арміями цих держав вибороти незалежність Батьківщині.

Організатори дивізії “Галичина” професор В. Кубійович та колишній сотник
Української Галицької Армії Дмитро Паліїв посилались на досвід січових
стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а
відтак створили кістяк армії ЗУНР.

Певна частина української молоді піддалась на таку агітацію. До того ж,
незважаючи на проголошуваний принцип добровільності, молодь була
поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або
записуватись до дивізії.

Відступаючи, німецька армія відчувала потребу у поповненні. У своїх
планах фашисти відводили дивізійникам роль гарматного м’яса. Зрештою,
так воно і сталось. 27 липня 1944 року 11-тисячна дивізія «Галичина» під
Бродами в першому ж бою була розгромлена радянськими військами,
втративши близько половини особового складу! Три тисячі вояків дивізії
пішли в ліси і об’єдналися з УПА.

ОУН Бандери, яка здійснювала політичне керівництво Українською
Повстанською Армією, від самого початку вкрай негативно ставилась до
створення дивізії “Галичина”. Воююючи проти всіх окупантів, українські
повстанці були безкомпромісними. Головна команда УПА накладала заборону
на ведення переговорів з німцями, видавши з цього приводу документ. 7
лютого 1944 р. командира одного з відділів УПА—Північ А.
Антонюка-Сосенка, який порушив цю заборону, військовий суд засудив на
кару смертну.

Окремої розповіді заслуговує боротьба УПА з радянськими партизанами.
Головним тереном дій червоних партизанів були Полісся і Волинь. Найменш
придатною для їх діяльності була Галичина. Однак командування Червоної
Армії вважало за доцільне поширити свій вплив і сюди. З цих мотивів
весною 1943 р. з Лівобережної України вирушає в рейд кількатисячний
загін більшовицьких партизанів під командуванням С. Ковпака, який через
Полісся, східним краєм Волині, через Житомирщину і Кам’янсць-Подільщину
проходить на Тернопільщину і повз Бучач, Підгайці, Галич доходить пізнім
літом до Карпат. Спочатку ковпаківцям вдалося досягти з командуванням
УПА домовленості про нейтралітет. Однак пізніше, виконуючи пряму
вказівку Сталіна, Ковпак завдав УПА удару в спину. Авантюра закінчилася
трагічно для ковпаківців. Вони були розбиті, врятуватись в Карпатах
вдалося лише небагатьом. На Волині загонам УПА вдалось відкинути
червоних партизанів на схід, за річку Случ і на північ за лінію
Ковель—Сарни. Значні бої відбулися в околицях Сарн, і на
Володимирівщині. Так, наприклад, 14 червня 1943 р. в запеклому бою
відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизанів —
парашутистів (це були агенти-професіонали з НКВС) між селами Карпилівка
і Ленчин на Рівенщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено,
повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції. Наприкінці
вересня 1943 року на Волині з’явився радянсько—партизанський загін О.
Федорова. УПА поблизу с. Плевно дала йому бій, який тривав цілий день.
Полягло близько ста червоних партизанів.

На початок 1944 року кількість бійців УПА сягала сто тисяч чоловік. А
скільки ще пройшло через УПА, не залишаючись у ній. До речі, на той час
на всій території України нараховувалось лише 39 тисяч радянських
партизанів. Це ще раз доводить, що основний тягар збройної боротьби в
тилу німецьких окупантів винесла на своїх плечах Українська Повстанська
Армія, бойові успіхи якої більшовицьке підпілля часто-густо приписувало
собі.

В ході боїв проти німецьких та радянських загонів у лави УПА влилися
значна частина української поліції та українців, що служили в німецьких
охоронних службах. Цей організований перехід став серйозним ударом для
гітлерівської окупаційної влади. Замість української поліції німці
створиліі польську, яку набрали з числа колоністів. Гітлерівцям вдалося,
зігравши на національній ворожнечі, сформувати з польських поліціянтів
загони жорстоких карателів. Крім того, на українських землях також
активно діяли польські військові формування: А. К. (Армія Крайова), Г.
Л. (Гвардія Людова), Б. X. (Батальйони хлопські), Н. З. С. (Народні Сили
Збройні). Був покладений початок кривавій міжусобній боротьбі поляків і
українців, яка охопила широкі території, принесла безліч жертв. Масові
вбивства українців поляками почалися уже в квітні 1942 року, тобто тоді,
коли з українського боку на 11-й Конференції ОУН було затверджено право
польського народу на власну державу. Особливого розмаху польський терор
набрав у 1943 році. Ось декілька фактів.

28 вересня 1943 р. польські терористи напали на село Руду (Волинь) і
вбили 12 українців. У жовтні 1943 р. бойовики із А. К. замордували 22
українці у селі Замостя (Володимирщнна). 17 жовтня 1943 р. у місті
Мотяниця Олeцького р-ну від рук польських карателів загинуло 9 селян —
українців. В місті Горохові польські поліціянти під проводом командира
Ампeля повісили на телеграфних стовпах 50 чол., які потрапили випадково
до їх рук. У відповідь загони УПА вдалися до збройного опору. Так,
наприклад, в одному із сіл Радзивилівського р-ну місцевий загін УПА
зробив засідку на польських грабіжників, що поверталися з вкраденою
худобою. В бою вбито 32 поляки. 22 вересня 1943 р. відбувся бій УПА із
загоном НЗС біля села Лизяни Березненського р-ну. Сутичку виграли
українські частини. 9 жовтня 1943 р. відділи УПА повністю ліквідували
маєток Костюшково у Луцькому р-ні, який був базою для польських
військових загонів.

Під кінець другої світової війни склалась нова політична ситуація на
українських землях, яка вимагала створення єдиного політичного центру.
Українське Державне Правління, створене у червні 1941 р., вже не могло
виконувати таку роль: частина членів загинула, багато перебували у
німецьких концтаборах. Йшлося, отже, про створення нової керівної
структури. З ініціативи УПА виник підготовчий комітет. В червні 1944 р.
праця ініціативного комітету була закінчена. 11 липня 1944 р. в Карпатах
розпочалася робота нового Українського Парламенту. До його складу, крім
ОУН, увійшли представники інших політичних напрямків визвольного руху.
Курінь УПА охороняв місце нарад. Збори назвали себе Українською Головною
Визвольною Радою (УГВР). Одразу ж після закінчення роботи УГВР УПА
склала їй присягу. Бійці і старшини Української Повстанської Армії
вступили в новий етап визвольних змагань.

Література:

Бандера С. Перспективи української революції. Мюнхен. Видавництво ОУН,
1978.

Бердій А. ОУН і УПА. Нью-Йорк — Лондон — Мюнхен — Торонто. Українська
центральна інформаційна служба, 1983.

Збірка документів і матеріалів про вбивство Степана Бандeри. Торонто —
Нью-Йорк — Мюнхен — Лондон — Мельбурн. Світовий український визвольний
фронт, 1989.

Зелений З. Українське юнацтво в вирі другої світової війни. Торонто,
Накладом Братства Кол. Вояків 1-ої Дивізії Української Національної
Армії, 1965.

Історія Українського Війська. Вінніпег. Клуб приятелів української
книжки, 1953.

Катерина Зарицька. 1914—1986. Сучасність. 1986. — №9. — С.122—123.

Коваль М. В. Борьба населения Украины против фашистского рабства. — К.:
Наукова думка. — 1979.

Літопис УПА. Том 1. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1989.

Літопис УПА. Том 3. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1987.

Літопис УПА. Том 4. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1989.

Літопис УПА. Том 9. Торонто: Видавництво Літопис УПА. 1982. — С.130.

Літопис УПА. Том 16. Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1987.

Литвин М. Р., Науменко К. С. Історія галицького стрілецтва. Львів:
Каменяр, 1990.

Львовщина в годы Великой Отечественной войны. Львов, Львовский областной
институт усовершенствования учителей, 1988.

Майстренко І. Історія Комуністичної партії України. Мюнхен, Сучасність,
1979.

Мірчук П. Гітлерівський наступ на українських самостійників. В кн.: Я.
Стецько. 30 червня 1941 року. Торонто — Нью-Йорк — Лондон. Накладом ліги
визволення України. 1967. — С. 427—431.

Мірчук П. Нарис історії ОУН. Перший том. Мюнхен: «Ціцеро».

Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. Мюнхен: «Ціцеро»,
1953.

Советская историческая энциклопедия. — Т. 7. — М.: И-во «Советская
энциклопедия», 1965.

Стецько Я. 30 червня 1941 р. Торонто — Нью-Йорк — Лондон. Накладом Ліги
визволення України, 1967.

Стецько Я. Українська визвольна концепція. Мюнхен. Видання ОУН, 1987.

Торжество історичної справедливості. Львів: Вид-во Львівського
університету, 1968.

Українська Головна Визвольна Рада. Збірник документів за 1944—1950 рр.
Мюнхен. Видання ЗЧ ОУН, 1956.

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945
рр. Том 1. К.: Політвидав України, 1967.

Якимович Б. Драма Карпатської України. // Дзвін, 1990, №11. — С. 84—87.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020