Реферат на тему:

Національно-релігійний рух і культура України наприкінці XVI — на
початку XVII ст.

Друга половина XVI — початок XVII ст. — період пробудження національної
свідомості українського народу, його духовного відродження.
Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збереження і
розвиток духовної культури, культурно-національне відновлення стають
історичною необхідністю.

Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з внутрішніми
соціально-економічними процесами, а також з політичною, ідеологічною,
релігійною боротьбою, з наростанням народно-визвольного руху і тими
політичними й культурними процесами в Європі, що дістали назву
Відродження (ХІУ-ХУІ ст.).

Культурна відбудова України відбувалася в дуже складних умовах, коли
більша її частина перебувала у складі інших держав, а соціальне
пригноблення українського народу посилювалося національно-духовним —
принижувались і викорінювалися культура, мова, звичаї, православ’я.

Віра тоді була не тільки основою світосприйняття, а й ознакою належності
людини до тієї чи іншої культури, складовою культури, ознакою певного
народу. Не зумівши покатоличити українців, правлячі кола Речі Посполитої
почали втілювати в життя ідеї єзуїтів — «церковної єдності», або унії,
Православної та Католицької церков під верховенством Папи Римського. При
цьому зберігалися православні обряди, служба правилася
церковнослов’янською мовою, незмінним залишався й календар. У XVI ст.
позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави Православна Церква була
в занепаді. Безпосередніми причинами прийняття унії були невдоволення
православних єпископів тим, що в церковні справи почало активно
втручатися міщанство, об’єднане у братства; прагнення єпископів
звільнитися від підлеглості східним патріархам, які також втручалися у
справи єпархій і збирали побори; намагання верхівки українського
православного духівництва добитися рівності з католицькими єпископами.
Влітку в 1594 р. в Сокалі на з’їзді православних єпископів були
вироблені умови об’єднання з Католицькою Церквою, а в грудні 1594 р.
було прийнято постанову про бажання ієрархів відокремитися від Східної
Церкви і підпорядкуватися Папі. У 1595 р. єпископи Іпатій Потій і Кирило
Терлецький поїхали до Рима, де Папа Климент VIII офіційно проголосив
визнання унії. Проти унії рішуче виступили князь К. Острозький та інша
православна знать.

Щоб розв’язати конфлікт, у 1596 р. в Бересті (Бресті) Сигізмунд III за
дорученням Папи Климента VIII скликав церковний собор для офіційного
проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два собори —
православний і уніатський. В уніатському брали участь Київський
митрополит М. Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, три католицькі
єпископи, магнати й шляхта. 8 жовтня 1596 р. вони підписали угоду про
унію і дали присягу на вірність Папі Римському. На православному соборі
були присутні два єпископи — Балабан і Копистенський, Білгородський
митрополит Лука, дев’ять архімандритів, два представники східних
патріархів, понад 200 представників православного духівництва. Вони
підписали протест проти унії, а всіх, хто її прийняв, позбавили духовної
влади. Проте Сигізмунд III затвердив рішення уніатського собору. Згідно
з цим рішенням уніатське духівництво, як і католицьке, звільнялося від
податків; шляхта, яка прийняла унію, мала право одержувати державні
посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у
правах з католиками. Унія вважалась обов’язковою для всіх православних
на території Речі Посполитої. Таким чином, Православна Церква стала, по
суті, незаконною. І тільки важке зовнішньополітичне становище Польщі на
початку XVII ст. змусило уряд у 1603-1607 рр. піти на деякі поступки
православним (зокрема, сейм оголосив про припинення їх переслідування).
Унаслідок виступів козацтва на початку 80-х років XVII ст. польський
уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу», якими узаконив
існування Православної Церкви.

В історичній літературі Берестейська унія оцінюється неоднозначно.
Дореволюційні російські історики ставилися до унії вкрай негативно.
Багато хто із сучасних закордонних українських істориків вважає, що унія
була визначною і позитивною подією в історії українського народу.
Радянські історики донедавна сприймали Берестейську унію однозначно
негативно, і тільки останніми роками з’явилися дослідження, де її
оцінюють позитивно.

Після прийняття унії до неї приєдналося багато феодалів, шляхтичів і
міщан. Проте більшість селян, козаків, міщан, дрібної шляхти і
духівництва залишилися православними і почали об’єднуватися на захист
своїх національних прав та інтересів.

Експансія католицизму, що її здійснювала римська курія, намагання
правлячих кіл Речі Посполитої колонізувати український народ викликали
широкий суспільно-політичний рух, опір православного населення. У містах
виникають братства, які мали на меті об’єднати широкі маси міщанства і
які, виступаючи проти засилля католицизму, були проявом реформістського
руху в Україні.

Культурне піднесення в Україні значно посилюється з появою братств —
громадських православних організацій міського населення, які рішуче
виступали за розвиток вітчизняної культури. Одним із перших у 1439 р.
було створено Львівське братство, яке мало школу, шпиталь, бібліотеку,
друкарню. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке,
Галицьке, Кам’янець-Подільське, Самбірське, Київське, Вінницьке та інші
братства. Вони створювали друкарні, шпиталі, школи, забезпечували їх
підручниками, утримували вчителів і бідних учнів, надавали найкращим
учням допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств
об’єднувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні
діячі.

Важливим напрямком діяльності братств стало книгодрукування. Одну з
перших друкарень було створено в 1561 р. у Заблудові, в маєтку
українського та білоруського магната Г. Ходкевича. Заснували її Іван
Федоров і Петро Мстиславець. У 1569 р. вони видали «Учительське
Євангеліє», а пізніше — — «Псалтир» і «Часослов». А власне першою на
українських землях стала друкарня, яку заснував у Львові в 1573 р. І.
Федоров. У цій друкарні в 1574 р. було видано «Апостол». У 1576 р. І.
Федорова запросив до себе князь К. Острозький. У його друкарні було
створено 28 видань, серед них відома «Острозька Біблія» (1581) — перше
повне видання Біблії слов’янською мовою.

Братські друкарні існували також у Новгороді-Сіверському, Києві,
Чернігові, Луцьку. Були також приватні друкарні.

У 80-ті роки XVI ст. почала видаватися полемічна література, що мало
особливе значення в боротьбі з унією, проти соціальних та ідейних засад
католицизму. Представляли цю літературу Герасим Смотрицький, Василь
Суразький, Христофор Філалет та ін. У полеміці з церковними магнатами
визрівали гуманістично-демократична ідея суспільної рівності, ідея
свободи віросповідання. Полемісти розкрили причини, що сприяли переходу
магнатів до уніатсько-католицького табору. В їхніх працях тема
патріотизму посідала чільне місце.

Розвиток книгодрукування сприяв розвиткові освіти, збільшенню кількості
шкіл. І. Федоров видав у Львові та Острозі «Букварі» — посібники для
вивчення слов’янських і грецької мов. Були видані також «Граматика»
Лаврентія Зизанія і «Граматика» Мелетія Смотрицького.

Наприкінці XVI ст. школи діяли вже у Львові, Стрию, Кременці, Києві,
Володимирі-Волинському та інших містах. Серед них були дяківські школи,
міські, церковні, монастирські, домові, протестантські, уніатські,
католицькі. У 1578 р. в Острозі було засновано школу, яка дала початок
новому етапу в розвитку шкільної освіти в Україні. Викладання в ній було
побудовано з урахуванням досвіду сучасної європейської школи. У ній
вивчали слов’янську, грецьку і латинську мови, так звані сім вільних
наук — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію,
астрономію, музику. Отже, ця програма передбачала початкову і середню
освіту з елементами вищої. Першим ректором цієї школи був Г.
Смотрицький, а з-поміж вихованців — М. Смотрицький, Г. Дорофеєвич, П.
Сагайдачний та ін.

На початку XVII ст. в Україні відкрилося ЗО братських шкіл, які були
народними і вирізнялися передусім демократичністю. До програм цих шкіл
входили ті самі науки, що вивчалися в західноєвропейських школах. Та вже
у 20-ті роки XVII ст. Львівська школа, не витримавши боротьби з
католицьким духівництвом, почала занепадати. Луцька школа двічі (у 1627
і 1634 р.) була розгромлена і перейшла до рук уніатів. Острозьку школу
після смерті князя його онука Анна-Алоїза Ходкевич перетворила на
єзуїтську колегію.

На початку XVII ст. Київ стає одним з найбільших міст Наддніпрянщини (з
чисельністю населення 15 тис). Починають відроджуватися духовні традиції
Києва як всеукраїнського центру. Істотно вплинуло на політичний статус
Києва запорозьке козацтво. У 1620 р. гетьман Сагайдачний за підтримки
козацтва та православних вірних і за участю єрусалимського патріарха
Феофана відновив Київську митрополію і всю православну ієрархію, яку 25
років тому після Берестейської унії було ліквідовано і замінено на
уніатську. Це була найвидатніша заслуга П. Сагайдачного. Основними
культурними центрами Києва були Київське братство і Києво-Печерська
лавра на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. У 1615 р. при
монастирі було відкрито друкарню. Першою книгою, що вийшла тут у 1616
р., був «Часослов». У 1615 р. Київське братство заснувало школу, яка
стала родоначальницею першої вищої школи у країні — Києво-Могилянської
академії. У 1631 р. у Києві було створено ще одну школу — Лаврську, яку
заснував архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Вона
створювалася на зразок шкіл вищого типу, у ній навчалося близько 100
учнів. Та проіснував цей навчальний заклад недовго. У 1632 р. він
об’єднався з братською школою і дістав назву колегії (так на Заході
називалися навчальні установи вищого типу).

Отже, в Україні було зроблено перший крок на шляху становлення вищої
школи. Велику роль у цьому відіграв П. Могила — видатний просвітник,
який усі свої знання, організаторські здібності, а також матеріальні
кошти віддав колегії. На його честь її було названо Києво-Могилянською і
під цією назвою вона ввійшла в історію вітчизняної науки і культури як
перший вищий навчальний заклад України, Росії та Білорусії. За змістом і
організацією навчання колегія була ідентичною Краківській і Віленській
вищим школам. У ній вивчали граматику, мови, риторику, поетику,
діалектику, арифметику, геометрію, астрономію, музику та інші науки. Як
і вищі європейські школи, колегія мала у підпорядкуванні школи, відкриті
у Кременці, Вінниці та Гощі.

Таким чином, в умовах боротьби проти насильницької політики
покатоличення і колонізації в Україні відбувалося культурно-національне
відродження. Великого розвитку набули ідеї поширення освіти і знань
серед народних мас, відродження національної мови і традицій, захисту
православ’я як віри батьків, незалежного і вільного існування народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.

Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.

Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії
українського народу. — К., 1954.

Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

Похожие записи