Найдавніші часи в історії України.
План
Початки людського життя на території сучасної України (палеоліт,
мезоліт, неоліт).
Трипільська культура.
Кіммерійці. Скіфи. Сармати.
Грецькі колонії у Північному Причорномор’ї.
1. Найдавніші сліди перебування людини на Україні датуються давнім
періодом кам’яної доби, раннім палеолітом (приблизно 200 тис. тому). Їх
відкрито у Південному Криму, у Приазов’ї, у Дніпровському Надпоріжжі, на
Волині, Житомирщині та інших місцях.
За середнього палеоліту (100-40 тис. р. до н.е.) число людей істотно
збільшилося. З цього часу відомі стоянки в Криму (Кіїк Коба,
Старосілля), над Дніпром, над Дінцем, над, Дністром.
В період пізнього палеоліту (40-15 тис. р. до н.е.) майже вся територія
України була заселена людьми.
За палеоліту люди займалися полюванням і збиральництвом, відкрили спосіб
штучного добування вогню. Основою суспільного устрою був матріархат.
Перехідний період (мезоліт) тривав з 9 по 6 тис. до н.е. Природні умови
в Україні тоді вже були подібними до сучасних. Основними заняттями
залишалися полювання, рибальство та збиральництво. Змінюють свій вигляд
крем’яні знаряддя праці – вони стають меншими і делікатнішими. В цей
період було приручено собаку, людина почала користуватися луком. В
Україні відомо майже 100 пам’яток мезолітичного палеоліту. Це тимчасові
стоянки, тривалі поселення, могильники.
Отже, ми коротко розглянули величезний період історії людства – кам’яну
добу, що тривала на землях України майже мільйон років. За цієї доби
з’явилися перші людиноподібні істоти, людина навчилася майструвати
різноманітні знаряддя, користуватися вогнем, навчилися розмовляти й
лічити, будувати перші житла, виникли сім’я, рід та плем’я. 40 тис.
років тому на теренах сучасної України з’являється сучасна людина.
Доба неоліту.
У VІ тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися
величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і
випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя,
будували постійні житла. Населення території України переходить до
хліборобства – тут сіють просо, ячмінь, пшеницю, овес, коноплі тощо.
Одомашнено биків, овець, кіз, свиней, розвивається скотарство.
Найбільшим досягненням людини неоліту стало вміння виробляти посуд з
глини (керамічний посуд). Почали виробляти тканини. На півночі і
північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-рибальські
племена, на південному заході – землеробсько-скотарські. В Україні
виявлено понад 500 неолітичних пам’яток. У людей неолітичної доби
ускладнюється світогляд, з’являються нові та культи та вірування,
пов’язані з виникненням землеробства.
2. У ІV – ІІІ ст. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом –
міддю (енеоліт). За доби енеоліту з’являється одна з- найяскравіших
культур давньоєвропейської історії – трипільська.
Була вона поширена на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини
і Південної Волині до Причорномор’я. В Україні виявлено величезну
кількість пам’яток – понад тисячу. Населення трипільців становило
щонайменше 1 млн. чол. Трипільські селища будувалися поблизу рік. Селища
мали чітке планування. Житло трипільської культури дуже нагадує
українську сільську хату ХІХ ст. В такому мешканні жила одна сім’я.
Основними заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на
своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо,
бобові. Трипільці займалися також садівництвом і виноградарством. Землю
обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Зерно
перетирали на кам’яних зернотерках. Домашніми промислами були
чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.
У трипільських племен дуже високого технічного та художнього рівня
досягло керамічне виробництво. Посуд випалювався у спеціальних гончарних
печах. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією
виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг. Посуд поділявся на
кухонний, столовий та культовий (горщики, амфори, миски, вази, амулети).
Орнамент на посуді мав, спіралі, геометричні фігури, зображення тварин
та людей. Серед зображень на посуді багато малюнків, які вказали на
матріархат. Жерці відігравали важливу роль у трипільському суспільстві.
Більшість померлих трипільців ховали за обрядом тіло покладання
(інгумації). Поховання супроводжувалися великою кількістю кераміки. У
пониззі Дніпра споруджували кургани зі складними кам’яними
конструкціями.
Вважають, що лад трипільського суспільства був близьким до військової
демократії. Трипільське суспільство було конфедерацією племінних союзів,
а гігантські протоміста – їх столиці. В основі суспільного устрою
трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні
родові відносини.
Висновок. Трипільська культура – це виникнення на теренах України
розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва,
містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді. Трипільська
культура ІV тис. до н.е. мало в чому поступалася раннім цивілізаціям V –
ІV тис. до н.е. на Стародавньому Сході.
3. Наступний після енеоліту період історії людства тривав понад тисячу
років (від ІІ до І тис. до н.е.) і дістав назву бронзової доби від
нового матеріалу – бронзи, з якого почали виробляти знаряддя і зброю.
Бронза – це перший штучно створений людиною сплав. Який має великі
переваги над міддю: більшу твердість і нижчу температуру плавлення.
З’являються окремі майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні.
Кіммерійці. Південними сусідами праслов’ян у Х –VІІ ст. до н.е. були
войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва
якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та
“Іліаді”.
Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Раннім
кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в Х ст.
до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней.
Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з
царями-вождями. У кіммерійців було сильне військо, що складалося з
рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними
мечами і кинджалами, луками і стрілами. Постійних поселень кіммерійці не
мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках.
На початку VІІ ст. до н.е. в українських степах з’явилися племена
скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою
організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали
необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з
багатьма вождями. Тому кіммерійці змушені були відійти з України.
Скіфи – один з найвідоміших народів Стародавнього Світу – це
північно-східні давньоіранські племена, з’явилися на території України в
першій половині VІІ ст. до н.е., прийшовши зі сходу, із степів між
Каспієм, Уралом та Кавказом. Великий вплив на розвиток культури і
соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Причорномор’я. У 512
р. до н.е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли
величезне перське військо на чолі з Дарієм І. Наприкінці ІІІ ст. до н.е.
Велика Скіфія припинила своє існування, через напади сарматів. Скіфи
відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі
та Північному Криму із столицею Неаполісом (суч. – Сімферополь) та на
Нижньому Дунаї.
Про скіфів писав давньогрецький історик Геродот. Ядро Скіфії складали
царські скіфи і скіфи-кочовики, які жили в причорноморських степах
(Кубань). Лісостеп Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від
Дніпра скіфи-орачі (останні два народи не були етнічними скіфами). У VІ
ст. до н.е. Скіфія складалася з трьох царств. Переважно скіфи воювали,
мали лук, стріли.
Скіфи мали свій пантеон богів. Вони шанували і оберігали могили предків,
вірили в потойбічне життя і безсмертя душі. Воїнів ховали разом із
зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.
Скіфські поховальні пам’ятки були і є найважливішим джерелом пізнання
скіфської культури. Відомі такі скіфські кургани на Україні: Чортомлик,
Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила.
Сармати. У ІІ ст. до н.е. у південноукраїнські степи прийшли сармати –
іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували
Причорномор’я. Це був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше,
аніж скіфи. Сарматські жінки вміли їздити верхи, володіти зброєю і разом
з чоловіками ходили в походи. Грецькі міста-колонії Причорномор’я
постійно платили кочівникам величезні викупи. Тут були такі сарматські
племена, як язиги, алани, Роксолани. Кінець аланському пануванню на
південних землях України поклали гуни у ІV – V ст. н.е., які розбили
сарматів.
4. Грецькі міста і селища в Причорномор’ї виникли під час “Великої
грецької колонізації” в VІІІ – VІ ст. до н.е., коли еллінські колонії
засновувались навколо всього Середземного моря. Причини виникнення
колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних до
хліборобства та ринків збуту.
Колонізація відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір
колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування
поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень
людей.
Першими грецькими поселеннями на півдні України були засновані в VІІ ст.
до н.е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань містечко
Борисфеніда та у Буго-Дністровському лимані місто Ольвія (“щаслива”). У
пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій і Офіусса, в Західному Криму –
Херсонес Таврійський, Керкінтіда, на сході Криму в 480 р. до н.е.
постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Кіммерік.
Грецька колонія складалася із центра – поліса та сільськогосподарських
округів (хори). Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі
знаходилась головна площа – агора. Навколо неї розташовувались
адміністративні споруди, крамниці. Поряд з містом знаходився цвинтар –
некрополь. Поліси мали свою демократичну раду та народне віче.
Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством,
рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті металургія,
ковальство, гутництво, ткацтво, чинбарство і кушнірство. Торгували з
метрополією та іншими грецькими містами, з місцевими племенами. Основним
предметом грецького експорту з теренів України була пшениця, яку
вивозили в Грецію. Вивозили також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск.
V – ІІІ ст. до н.е. були часом найбільшого розквіту античних міст.
Особливо тісні контакти були з скіфами. Проте у ІІІ ст. до н.е. грецькі
міста-колонії почали занепадати через напади нових кочівників –
сарматів, готів і галатів.
Лекція № 2: Київська Русь.
План.
Політичний розвиток Київської Русі серед. ІХ – серед. ХІ ст.
Соціально-політичний устрій Київської Русі.
Київська Русь в часи феодальної роздробленості (кін. ХІ – ХІІІ ст.).
Культура Київської Русі.
1. Виникнення держави у східних слов’ян було безпосередньо пов’язане з
утвердженням феодальних відносин. Формування державності у середовищі
східнослов’янських племен відбувалося нерівномірно в різних районах їх
розселення, що пояснювалося неоднаковим рівнем їх економічного і
політичного розвитку.
Згідно з арабських джерел, на середину ІХ ст. у різних частинах
східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення
– Куявія, Славія і Артанія. Саме Куявія знаходилась на території, де
проживало плем’я полян, яке стало основою формування Київської Русі.
У цей час у письмових джерелах Київської Русі згадується перший
київський князь Аскольд, який був за походженням варяг, і прибув правити
до Києва з півночі на початку 60-х років ІХ ст. Літопис оповідає, що
варязькі ватажки Аскольд і Дир зі своїми дружинами прибули до Києва,
звільнили його і полянську землю від хазарської влади і почали князювати
у Києві. Відомий вдалий похід Аскольда на Візантію у 860 р. Аскольд і
частина його дружинників прийняли християнство.
У 882 р. новгородський князь Олег (теж варяг) організував похід на Київ,
вбив Аскольда і захопив владу. Олег (882-912)приєднав до Русі сіверян,
деревлян, уличів, тиверців, а також північні племена радимичів, кривичів
та новгородських словен. Ходив походами на Візантію і заключив з нею
вигідні договори 907 і 911 рр., отримавши значні торговельні права, а
греки мали платити данину.
Наступником Олега був Ігор (912-945), який започаткував на київському
престолі династію Рюриковичів. Ігор двічі ходив походом до Каспійського
моря і Закавказзя (913 і 943-944 рр.), але ці походи не принесли користі
Києву. Під час походу Ігоря на Візантію 941 р. він зазнав поразки, його
флот знищили греки. 944 р. Ігор уклав новий мирний договір з Візантією,
на основі якого права Русі значно обмежено. Ігор зрікся володінь на
березі Чорного моря. Зобов’язався на нападати на Крим, були зменшені
торговельні права київських купців. У внутрішній політиці Ігор спробував
зміцнити центральну роль Києва, приборкував непокірні племена.
Найзавзятіше захищали свій племінний лад деревляни. Під час збирання
данини вони вбили князя Ігоря.
Вдова Ігоря Ольга (945-964), очоливши державу від імені свого
малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко
розправилася з ними . Ольга провела реформу, якою унормувала розміри
повинностей з феодально залежного селянства. У міжнародній політиці
Ольга намагалась забезпечувати інтереси свої держави дипломатичним
шляхом. У 946 р. княгиня відвідала Константинополь і була прийнята
візантійським імператором. У переговорах йшла справа про християнізацію
Русі. Ольга нав’язувала також контакт із Заходом: 959 р. вислала
посольство до німецького цісаря Оттона І, а 962 р. до Києва прибуло
посольство Оттона на чолі з єпископом Адальбертом.
Син Ігоря і Ольги – Святослав (964-972) був войовничим князем. Він
підкорив в’ятичів і фінські племена між Волгою і Окою (964-966), ходив
походом проти хазар. Святослав підкорив собі осетинів і черкесів,
розширивши кордони Русі до кавказьких гір.
Основну увагу він приділяв справам наддунайської Болгарії й Візантії.
Запрошений візантійським правителем на допомогу проти болгар, Святослав,
здолавши їх 969 р., захотів залишитися над Дунаєм. Але тоді на київ
напали печеніги, і він мусів вернутися. Відбивши печенігів Святослав
знову вибрався у 969 р. на Дунай. Візантійський уряд побоювався
сусідства могутньої Київської держави і почав зі Святославом війну.
Після початкових успіхів у Македонії, він повинен був відступати з
Болгарії. Коли повертався в Київ, намовлені греками печеніги напали на
нього біля дніпровських порогів. Дружина Святослава була розбита, а сам
він загинув у бою (навесні 972 р.).
Князювання Володимира Великого (980-1015) справедливо вважається
початком розквіту Київської Русі. Прийшовши до влади у 980 р. він
розпочав запровадження реформ, які мали на меті зміцнити державу,
посилити великокнязівську владу. В часи його правління завершився
тривалий процес формування території Київської держави. У 982 р. він
остаточно підкорив в’ятичів, а в 984 р. радимичів. Походом 981 р.
повернуто Перемишль і черв енські міста, відновлено її західні кордони.
Воював проти литовських ятвягів і булгар. Для захисту південних земель
Київської Русі від печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему
укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна та ін. Київська Русь за
Володимира простягалася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й
Азовського морів. Володимир провів адміністративну реформу, за якою
повністю ліквідовувалась племінна автономія племен. Держава була
поділена на землі-уділи довкола великих міст. На чолі земель були
поставлені сини великого князя або довірені особи – посадники.
Одним з найважливіших заходів, проведених Володимиром 988 р. було
проголошення християнства державною релігією. Хрещенню передувало шлюбна
угода з візантійським правителем (його сестра Анна одружилась з
Володимиром). Після хрещення Володимира, яке відбулося в Херсонесі, нову
релігію стали впроваджувати по великих містах Київської Русі, часто
навіть примусово.
Князювання Ярослава Мудрого (1019-1054).
1015-1019 рр. – боротьба за владу синів Володимира. Старший син
Володимира Святополк підступно вбив трьох братів – Бориса, Гліба,
Святослава. Ярослав був новгородським князем. 1019 р. – цілковита
перемога Ярослава над Святополком на річці Альта біля Переяслава.
Залишився брат Мстислав, який боровся з Ярославом. Проте була підписана
мирна угода, за якою Мстислав отримав крім своїх володінь у Тмутаракані,
ще й землі Лівобережжя з Черніговом.
1030-1031 рр. – Ярослав у Польщі відвоював червенські міста. Внаслідок
походів на північ приєднав до русі фінські племена чуді, завоював місто
Юріїв (Тарту) над Чудським озером. 1036 р. – завдав нищівного удару
печенігам на півдні. Збудував укріплення вздовж річки Рось. 1043 р. –
останній похід на Візантію.
Ярослав кодифікував закони держави, які були зібрані у збірнику “Руська
Правда”.
Тримав дружні відносини з сусідніми державами. Сам був одружений з
донькою шведського короля. Дочка Анна була жінкою французького короля
Генріха ІІ. Друга донька Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля
Гаральда Сміливого.
Ярослав Мудрий добивався незалежності церковної ієрархії від Візантії. У
1051 р. був обраний місцевий митрополит Іларіон.
2. Соціально-політична структура Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.)
зазнавала певних змін:
спочатку Київська Русь складалась з різних племен, які не відігравали
значної ролі;
за Володимира і Ярослава Мудрого відбувається централізація влади. Влада
і адміністрація призначувалась з Києва;
з занепадом центральної влади (друга половина ХІ ст.) зміцнюється
місцева влада – князівства стають незалежними від Києва.
Керував державою великий князь з родини Рюриковичів Києві. Князі
спиралися на військову сил – дружину. Ідеологічну підтримку центральної
влади становила церква. На місцях великий князь призначав правити
намісникам – сини князя, посадники, воєводи. Місцеву адміністрацію
становили “тисяцькі”, “соцькі”, “десяцькі”. За часів племінної
організації важливим органом влади було віче. За перших князів
Рюриковичів віча занепали. Відродились віча, коли занепала князівська
влада.
Соціальна структура. Вища верства – бояри, які походили з князівських
дружинників, “луччі люди”. Мали певні привілеї, закон охороняв їхнє
життя і честь.
Населення міст складалося із заможніших і бідніших людей, що займалися
торгівлею і ремеслом. Існували багаті купці – “гості” та дрібні крамарі,
ремісники – “чернь”.
Найчисельніша верства – селяни (“смерди”) були вільними і жили на
власній землі або на землі князя, платили податки, виконували різні
повинності – будували мости, дороги, укріплення. Напіввільні селяни –
“закупи”. Найнижча категорія – раби – челядь або холопи. Це були
військовополонені або народжені від рабів.
Особливість – верстви не вважалися герметично закритими, перехід з
однієї верстви в іншу був можливий.
3. Кін. ХІ – ХІІІ ст. – це час феодальної роздробленості Київської
держави. Причини феодальної роздробленості:
слабкість центральної влади Києва;
перехід влади на місцях. Місцеві князі стають незалежними від великого
князя. Створюються місцеві органи влади;
напади кочівників на Київську Русь – печенігів, торків, половців, а
потім монголо-татар;
суперечки князів за центральну владу (міжусобні війни).
Формуються нові етнічні спільності – українська, білоруська та
російська. 1187 р. – у літописі вперше вживається назва “Україна” для
визначення південних пограничних земель – Переяславщини. У 1189 р. цією
назвою згадується Галицька земля.
Були певні спроби до об’єднання Київської держави у боротьбі з
половцями. Зокрема, 1097 р. – з’їзд усіх князів у місті Любечі.
1113-1125 рр. – правління Володимира Мономаха в Києві.
Особливо велике було падіння Києва. Так, у 1068 р. половці підійшли під
самий Київ. А в1169 р. погром Києва здійснив Юрія Долгорукого
суздальський князь Андрій Боголюбський. 1185 р. – невдалий похід проти
половців дружини чернігівського князя Ігоря Святославина.
У ХІІ ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних
князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську землю,
Волинь, Галичину.
Напади монголо-татар на Київську Русь. 1223 р. – поразка об’єднаних
військ русичів і половців на річці Калка. 1237-1238 рр. – початок навали
монголо-татарських орд Батия на Київську Русь. 1239 р. – зруйнували
Переяслав і Чернігів. Осінь, 1240 р. – зруйновано і знищено Київ.
Релігія і церква. Вплив християнства. На чолі церкви стояв київський
митрополит, який призначався з Константинополя. Існували єпископські
кафедри у Переяславі, Білгороді, Чернігові, Володимирі; монастирі –
Києво-Печерський, Михайлівський, Видубицький.
Писемність і освіта. На Русі писали кирилицею, яка дійшла з Болгарії.
Перші книжки у Київській Русі: 1056-1057 рр. – “Остромирове євангеліє”;
1073 р. – “Ізборник Святослава”. Збереглись берестяні грамоти (кора
берези). Школа та освіта розвивалася при церквах. Навчання у Києві
велося при Десятинній церкві, та в інших містах.
1037 р. – при Софійському соборі відкрито школу нового типу, де навчали
не тільки грамоті, а й вивчали греку і латину, медицину. Навчання велося
також в монастирях.
Література і фольклор. Багата усна народна творчість – народні пісні,
перекази, казки, легенди, прислів’я. Особливо билини та легенди.
У ХІ – ХІІ ст. у Київській Русі знаходилось 140 тис. книжок. Один з
найдавніших творів Київської держави – “Слово про закон і благодать”
Іларіона – написаний між 1037 і 1050 роками. Відоме “Повчання дітям”
Володимира Мономаха – тут викладені політичні і філософсько-етичні
погляди князя.
Поширення літописів – це записи по рокам. Найбільш відомий літопис –
“Повість временних літ”, який слав Нестор між 1112 і 1119 роками. Відомі
ще Київський літопис (ХІІ ст.) та Галицько-Волинський літопис (ХІІІ ст.)
“Слово о полку Ігоревім” – ліро-епічний твір про невдалий похід Ігоря на
половців у 1185 р.
На Русі була поширена також перекладна література на церковну тематику.
Архітектура та живопис. Будували споруди є дерева, каменю й цегли. При
будівництві оборонних споруд довкола міст, замків і фортець влаштовували
дерев’яні стіни – частоколи.
Перша церква, яка згадується у літописах, є церква св. Іллі під 944 р.
(договір Ігоря з Візантією). Після хрещення Київської Русі Володимир
наказав побудувати Десятинну церкву (989-996). Ярослав Мудрий збудував
собор св. Софії у 1037 р. В цей час збудовані і Золоті Ворота.
Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1079). У Чернігові
Спаський собор, Михайлівська церква у Переяславі.
У Київській Русі були поширеними мозаїка, фреска, іконопис та книжкова
мініатюра. Особливий шедевр є мозаки Софійського собору (постать
Христа-вседержителя, зображення Богоматері – “Оранти”). Ікони писалися
на дерев’яних дошках. Перший іконописець у документах – Алімпій.
Музика та видовища. Були поширеними народна та розважальна музика.
Князів на бенкетах розважали скоморохи. Перший музичний інструмент, який
згадується у документах – гуслі.
Лекція №3: Галицько-Волинська держава.
План.
Утворення Галицько-Волинського князівства.
Піднесення держави за правління Данила Галицького (1205-1264).
Галицько-Волинська держава в останній третині ХІІІ – першій половині ХІV
ст.
1. Наприкінці Х – в І пол. ХІ ст. адміністративними осередком земель
Волині і Прикарпаття був Володимир. Дана територія до смерті Ярослава
Мудрого була невід’ємною частиною Київської Русі. Після смерті Ярослава
Мудрого князівську династію на Волині започаткував внук Володимира
Мономаха – Ізяслав Мстиславич.
На Прикарпатті у 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували
брати Ростиславовичі – правнуки Ярослава Мудрого – Рюрик (м. Перемишль),
Василько (м. Теребовля – володіння Поділля і Буковини), Володар
(Звенигород, а пізніше після смерті Рюрика і Перемишль).
Син Володаря Володимир (Володимирко) (1144-1152) об’єднав Перемишльську,
Теребовельську і Звенигородську землі у складі одного Галицького
князівства. У 1144 р. столицею його держави став Галич.
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Ярослава
Осмомисла (1153-1187) – його територія простягалася вздовж Дністра на
південь аж до нижньої течії річки Пруту й Дунаю. Він підтримував
дипломатичні відносини з Візантією, Священною Римською імперією.
Певний занепад князівства відбувся за часів княжіння Володимира ІІ
Ярославича (1187-1199).
У 1199 р. до влади прийшов Роман Мстиславич (започаткував династію
Романовичів). Він домігся об’єднання під своєю владою Волині й Галичини
в одне князівство, утворивши Галицько-Волинську державу. Літопис називає
його “царем на Русі”, “самодержцем на Русі”. Він здобув славу успішними
походами на половців та литовців. Але загинув у поході під Завихвостом
від рук поляків у 1205 р., попавши у засідку.
2. Смертю Романа скористались галицькі боярські угрупування, які не
допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данилі (4
р.) і Василька (2 р.).бояри запросили на престол угорських правителів,
які жорстоко правили.
1205-1241 рр. – княжіння трьох братів Ігоровичів, онуків Ярослав
Осмомисла. Проте боярам і вони не сподобались, запросивши знову угорців.
1214-1219 рр. – княжіння угорського короля Коломана.
Але проти іноземного гніту визволив запрошений галицькими міщанами
новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем
(одружений на його дочці) успішно відбив наступ угорського і польського
військ. Фактичним головою князівства став Мстислав Удатний (1219-1228).
Номінально Данило і Василько почали правити у князівстві з 1228 р., але
лише у 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився у Галичі. Волинь залишив
Василькові.
1238 р. – Данило з військом розгромив тевтонський орден під Дорогочиним.
Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію місто
Холм. Крім того було побудовані нові міста Данилів, Крем’янець та ін.
Галицько-Волинська держава потерпіла порівняно менше, ніж східні
князівства від монголо-татар на поч.. 40-х рр. ХІІІ ст. В цей час
починає будуватись місто Львів.
1245 р. – військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з
військом угорського короля та його союзників поблизу міста Ярослава на
річці Сян. Пізніше син Лев одружився з донькою угорського короля.
На початку 50-х років ХІІІ ст. Данило змушений був підкоритися
татаро-монгольській орді і повинен був їхати, платити данину.
Міжнародному авторитетові Данила сприяло коронація його королівською
короною у 1253 р. отриманої від папи Інокентія ІV у місті Дорогочині.
У внутрішній політиці він опирався на галицьких міщан, а не на галицьких
бояр.
Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Варно на короткий час
об’єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович, який успадкував
Львів і Перемишль, а після смерті Шварна – Холм і Галич, значно розширив
свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття.
На початку ХІV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об’єдналися в
руках одного князя – Юрія І Львовича, внука Данила Галицького
(1301-1308). За час його правління територія князівства розширилася аж
до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Він, як і Данило, прийняв
королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і
князем Володимирії (Волині). У церковних справах йому вдалось заснувати
окрему Галицько-Волинську митрополію.
У 1308-1323 рр. В Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія –
Лев ІІ і Андрій. Підтримували дружні стосунки з тевтонським орденом.
Фактично стали незалежно правити від монголо-татар. Польський король
Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева
“непоборним щитом проти жорстокого племені татар”.
По смерті братів почав правити князь Юрій ІІ (1325-1340). За його часу
почалось падіння Галицько-Волинського князівства. Він останній з роду
Романовичів. За його частими були внутрішні (боротьба з боярами) та
зовнішні конфлікти. Зокрема. Сам князь був отруєний боярами.
Після смерті останнього князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав
на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (вивіз дві корони).
Проте ще деякий час правителем Галицької землі був боярин Дмитро Петько,
на Волині укріпився литовський князь Любарт.
1349 р. – Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське
князівства, а польський король Казимир проголосив себе “правителем
королівства Русі”, тобто Галичини (до 1370 р.).
Лекція №4: Українські землі у складі Литви і Польщі (друга половина ХІV
– ХVІ ст.).
План.
Становлення Литовсько-руської держави (друга пол. ХІV ст.). Устрій
держави.
Зближення Литви і Польщі. Кревська унія. Литовсько-руська держава у ХV –
поч. ХVІ ст.
Захоплення Галичини Польщею. Повстання Мухи.
1. Північний сусід Київської Русі – Литва – намагалась об’єднати свої
території з першою. Спробував це здійснити литовський князь Гедимін
(1316-1341), який захопив Мінщину, Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину
і Київщину. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”.
Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей нав’язав
родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню
української культури в Литві.
За Ольгерда (1345-1377) Литва поширила свої володіння на північні і
центральні українські землі, які були захоплені майже без опору, бо
князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю і боротьбою з татарами.
Ольгерд приєднав спершу Чернігівсько-Сіверську землю (Чернігів,
Стародуб, Брянськ), а 1362 р. – Київ і Київщину та Переяславщину. У 1363
р. Ольгерд розбив над Синіми Водами татар. Після цієї битви Литва
зайняла Поділля.
У всіх зайнятих землях Ольгерд поставив князями своїх синів і родичів.
За Ольгерда територія Великого Князівства Литовського складалася на 90%
з українських і білоруських земель. Руські князі входили до складу
великокняжої ради, посідали високі пости у війську і адміністрації та
разом з литовськими панами становили провідну верству держави. Руська
мова стала державною мовою, українська освіта, культура, право вільно
розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була
правлячою, десять (з 12) синів Ольгерда були православними.
2. Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його
молодший син Ягайло (1348-1434), який пробував зміцнити політичну владу
Литви, змушений був зблизитися з Польщею.
Причини зближення:
1) Польща відчувала постійний тиск з півночі з боку німців, а Литва – зі
сходу Росії;
2) Ягайло заручився підтримкою Польщею у боротьбі за литовський трон з
братом Вітовтом.
Тому у 1385 р. Підписано Кревська унія, за якою Ягайло повинен був
одружитися з польською королевою Ядвігою. Він пообіцяв навернути на
католицизм усю Литву, самому стати католиком і на “вічні часи прилучити
свої землі литовські й руські до Корони”. Проте литовська опозиція не
погодилася з цими рішеннями і проголосила Вітовта литовським князем у
1392 р. (1392-1430).
Вітовт змінив адміністрацію країни, призначивши удільних князів своїми
намісниками. Вітовт поширив межі князівства між Дністром і Дніпром аж
до Чорного моря, досягнувши для своєї держави найбільшої могутності.
Однак зазнавши поразки у битві з татарами над р. Ворсклою 1399 р., він
припинив рух на схід і був змушений шукати згоди з Ягайлом.
У 1413 р. У Городлі укладено нову литовсько-польську унію, яка
обмежувала участь православних у державному управлінні, тільки католики
могли брати участь у великокняжій раді. На українських землях засновано
католицькі єпископські кафедри.
Ці зміни викликали опозицію, яку очолив брат Ягайла – Свидригайло
(1355-1452), прихильний до литовсько-руської співпраці. Він спирався на
українсько-білоруську партію, проти політики якої виступили прихильники
пропольської організації, керовані Жигмонтом, братом Вітовта. Ставши
великим князем , Свидригайло зажадав повернення Литві Поділля,
захопленого поляками відразу після смерті Вітовта, і при підтримці
українських панів розпочав війну проти Польщі.
Але серед литовських вельмож, невдоволених посиленням впливу української
та білоруської знаті в литовській політиці, виникла підтримана поляками
змова проти Свидригайла.
У 1435 р. Поразка Свидригайла під Вількомиром від польсько-литовських
військ. До влади прийшов Жигмонт, але він був вбитий руськими князями у
1440 р.
Волинське князівство віддали Свидригайлові, а київське – Олександру, чи
Олельку, який уже вважався його спадковим володарем – “отчичем”. Близько
1454 р. київський престол успадкував його син Семен і князював аж до
1470 р.
Проте литовська влада ліквідовує у 1452 – Волинське князівство, а в 1470
р. – Київське.
Невдоволені обмеженням своєї ролі в житті країни українські князі почали
переходити на бік Москви. У 1481 р. Українські й білоруські князі навіть
організували змову на чолі з Михайлом Олельковичем. Але змову було
викрито.
Причина тяжіння до Москви – Литва ставала католицькою, а Московія була
православною.
Останнім відчайдушним спалахом національної боротьби українських і
білоруських князів стало повстання під проводом Михайла Глинського.
Однак повстання було придушене і він змушений тікати до Москви.
1349-1370 рр. – Галичина у складі Польщі; 1370-1387 рр. –
Галичина у складі Угорщини. З 1387 р. Буковина опинилась у складі
Молдавського князівства.
Ягайло, який став польським королем, виступив прихильником польської
колонізації. Він широко надавав польським вельможам і дрібнішій шляхті
землі, які колись належали галицьким боярам. Умістах панували німецькі і
польські колоністи. Поширювалось магдебурзьке право . українці в
українських містах ставали мовби непрошеними гостями.
Ягайло став ревно тут захищати католицьку віру. Латинські біскупства ,
крім Львова, Перемишля й Холма, засновуються в ново приєднаних землях –
в Луцьку, Кам’янці, Києві.
На Україні створюється суцільна експлуатація земель. Здійснювалася
денаціоналізація українських панів, ослаблювалося міщанство, руйнувалась
православна церква.
У 1434 р. розпочалось запровадження в руських провінціях польського
права, створюється польський адміністративний й судовий устрій,
шляхетське самоуправління. У Галичині було утворено три воєводства:
Руське (Львівська, Галицька, Холмська, Перемишльська та Сяноцька землі),
Белзьке та Подільське (Західне Поділля). Кожна земля отримала земський і
гродський суди. Встановлювалися місцеві сеймики шляхти й Люблінський
коронний трибунал. У 1430 р. прийнято Єдлинський привілей, за яким
місцева шляхта зрівняна у правах з польською.
1490-1492 рр. – повстання на Покутті І.Мухи. мав 9-тис. військо.
Лекція №5: Виникнення козацтва та його роль
в історії українського народу.
План
Проблема походження та виникнення козацтва.
Виникнення Запорізької Січі. Д.Вишневецький.
Господарство та устрій Січі.
Реєстрове козацтво. Боротьба з турками і татарами.
1. Слово “козак” тюркського походження, вперше зафіксоване у
половецькому словнику 1303 р. і в урядових документах. Воно означає
степовий здобичник, а також людина, яка бореться за свободу.
Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 р.,
коли вони допомагали синові польського короля Яна Ольбрехта наздогнати
татарський загін на Брацлавщині. У 1492 р. козаки захопили татарський
корабель під Тяги нею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі
десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. Ареал поширення
козацтва наприкінці ХV ст. Сягав Середнього Подніпров’я.
Поява козацтва мала під собою два взаємопов’язаних чинники: 1) природне
прагнення людей до особистої, політичної, господарської, духовної
свободи; 2) та необхідність захисту краю від татар. Найсміливіші і
найпідприємливіші селяни і міщани Волині, Поділля, Київщини почали
тікати на прикордонні зі степом українські землі. На уходах, так
називались промисли, ватаги промисловців добували ще й мед, сіль,
селітру. На зиму більшість угодників поверталися в рідні оселі, збували
в містах свою здобич. Деякі залишалися у степу на постійно, влаштовуючи
зимівники.
З часом степові козаки перейняли від татар всі методи степової
партизанської війни і від активного захисту почали й собі переходити до
нападів на менші татарські загони й на купецькі каравани.
Слідом за козаками ішло й панство. Деякі з них знайшли спільну мову з
козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками. Особливої слави
набули намісник канівський і черкаський Остап Дашкевич (1514-1535) і
хмельницький староста Предраг Лянцкоронський (1506-1512). Вони займалися
обороною краю, в окремі роки були гетьманами козацтва.
2. Для захисту від ворожих нападів козаки будували “городці”, робили
засіки або “січі” з повалених дерев.
Перша велика січ з кам’яним замком з’явилася на острові Хортиця між
1552-1556 рр. ЇЇ спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького,
який походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, обіймав високу
адміністративну посаду. Він захищав Волинь і Поділля від татарських
набігів.
Посварившись з великим князем литовським, який не підтримував його
планів експансії на південь, Д.Вишневецький вирішив перейти до турків і
навіть якийсь час жив у Стамбулі, але повернувся на Дніпро.
У 1556 р. Байда перейшов до Москви, і його козаки разом з московським
військом здійснили похід під Аслам-Кермен і Очаків. У відповідь хан
вирішив знищити козацьке гніздо на Хортиці. Влітку 1557 р. Хортицю
оточили татари. Не отримавши допомогу, Д.Вишневецький змушений був
покинути свій Хортицький замокі відступити в Черкаси. Згодом він разом з
московським військом здійснив ще один похід на Крим. Але потім Москва
посварилася з Литвою за Лівонію, і Д.Вишневецький, не дочекавшись від
неї підтримки, повернувся в Україну. У 1563 р. він втрутився в
молдавські усобиці, плануючи стати господарем Молдавії, але потрапив у
полон і загинув у Царгороді 1563 р. мученицькою смертю на гаках. Турки
назвали його “найвеличнішим ворогом Блискучої Порти”.
З діяльністю Д.Вишневецького Запорізька Січ виходить на міжнародну арену
й перетворюється лідера боротьби східного слов’янства проти Кримського
ханства і султанської Туреччини. Козаки відмовлялися визнавати владу
центральних властей, а замість призначуваних старшин обирали власних
отаманів.
3. На початковому етапі існування господарство Запоріжжя мало
здобичницький характер. Козаки займалися мисливством, рибальством,
бджільництвом, скотарством, видобутком солі і селітри. Вони виступали
постійними посередниками в торгівлі з Кримом і Туреччиною.
Запорізьке козацтво виробило власну суспільну організацію. Вона мала
форму демократичної республіки з найширшою участю в управлінні козацьких
мас. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка вирішувала
найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Рада
обирала кошового отамана. Йому належала вся повнота влади.
Г.Л. де Боплан у І пол. ХVІІ ст. говорив: “Гетьмани дуже строгі, але
нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати
гетьман, примушує його бути надзвичайно розважливим у військовому
поході, аби не трапилась якась невдача, а при зустрічі з ворогом чи в
непередбачених ситуаціях виявляти увесь свій хист і сміливість”.
Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорізької Січі.
З’явилися різні військові посади. Суддя чинив суд над порушниками
козацьких загонів, відав кошторисом і міг виконувати обов’язки кошового
отамана. Писар очолював військову канцелярію й письмово оформлював
найголовніші січові справи. Осавул відав організацією військових загонів
та їхнім вишколом. Обозний командував артилерією, дбав про її
розташування й забезпечення усім необхідним. Нижчу ланку командного
апарату становили курінні отамани. Всі командні посади були виборними,
що забезпечувало високу військову вправність командного складу козацтва.
Столицею дніпровської вольниці була Січ у різні часи вона
розташовувалася у різних добре захищених природних місцях. Кожна Січ
обов’язково мала церкву, а навколо неї великий майдан.
Запорізьке військо формувалося на принципах добровільності. Основу
війська становила запорізька піхота. Кіннота була менш чисельною. Часто
козаки ходили морськими походами на Туреччину своїми чайками. Внутрішній
устрій козацтва став зародком нової Української козацької держави.
4. Литовський, а згодом і польський уряд спочатку намагався за допомогою
своєї прикордонної адміністрації втримати козаків під своїм контролем.
Другим способом підпорядкувати собі козацтво були спроби організувати
з-посеред козаків окремі частини, які б перебували на державній службі,
отримували б платню зі скарбниці й підлягали начальству.
Першим таку пропозицію висунув черкаський староста О.Дашкевич ще в 1533
р. – проект створення на Дніпрі 2-тис. відділу козаків для охорони
кордону від татар. За Сигізмунда І в 1541 р. було наказано зробити
перепис козаків Київщини, Канівщини і Черкащини.
І тільки в 1572 . король Сигізмунд ІІ видав універсал про формування
найманого загону з 300 чол, які мали перебувати на державному утриманні.
Зараховані на службу козаки вписувались до реєстру (списку). Правда
загін проіснував недовго й незабаром розпався. У 1578 р. польський
король Стефан Баторій взяв на державну службу 600 козаків і надав їм
певні права і привілеї. Реєстровці звільнялися від поборів і податків.
Осередком реєстрових військ стало місто Трахтемирів, нижче Києва.
Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утримувати в покорі
запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив
реєстр до тисячу чоловік.
З початку свого існування Запорізька Січ перебрала на себе державну
захисту України. Інколи це було всупереч волі Речі Посполитої. З другої
половин 70-х років ХVІ ст.. активізуються морські походи козаків проти
Кримського ханства й Туреччини. Запорізька Січ створила власний
чорноморський флот – чайки, які складались з 10-12 веселі вміщували
50-70 чоловік.
Козацький ватажок Богдан Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного
удару Кримському ханству, з козаками прорвався за Перекоп, потім
дістався малоазійського узбережжя Чорного моря. Взято Трапезунд, Синоп.
Пізніше зруйнували фортецю Аслам-Керкен, але там загинув Б.Ружинський. у
1586 р. козаки знищили татар біля Очакова.
Лекція №6: Україна під владою
Речі Посполитої (ост. чверть ХІV – ХVІІ ст.)
План
1. Люблінська унія 1569 р. Соціально-економічний розвиток українських
земель після унії.
2. Становище церкви у ХVІ ст. Берестейська церковна унія 1596 р.
3. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ ст.
4. Запорізька Січ на початку ХVІІ ст. П.Сагайдачний.
5. Народні рухи 20-30-х рр. ХVІІ ст.
1. Причини укладання Люблінської унії:
1) поразки Литви у війні з Москвою;
2) зовнішня небезпека на південних кордонах з боку татар;
3) постійна загроза з боку української знаті, які хотіли політичної та
економічної незалежності володінь України;
4) зазіхання польської шляхти на родючі наддніпрянські землі.
У січні 1569 р. польський король Сигізмунд ІІ Август (1548-1572) скликав
спільний сейм у Любліні. Польська шляхта виступила з проектом повної
інкорпорації (приєднання) литовський провінцій до Польщі, що викликало
різкий протест української і литовської знаті, і сейм затягнувся на
кілька місяців.
Аби схилити на свій бік литовських депутатів, король у цей час надав
деякі привілеї шляхті Волині, Київщини й Поділля, а непокірним пригрозив
суворими репресіями.
1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про
унію між Литвою і Польщею:
1) обидві держави об’єднувалися в єдину Річ Посполиту;
2) Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку ,
законодавство, міністрів, військо, фінанси і адміністрацію;
3) спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика,
право землеволодіння на території всієї держави.
Після Люблінської унії 1569 р. українські землі в складі Речі Посполитої
мали такі адміністративні одиниці: воєводства Руське, Белзьке,
Подільське, Волинське, Брацлавське, Київське, з 1630-х рр.. –
Чернігівське.
У соціальній структурі панів-магнатів зрівняли у правах зі шляхтою. Але
володіючи великими маєтками, вони зберігали попереднє привілейоване
становище. Особливо на Волині збереглося велике число знатних
українських родів: Острозьких, Вишневецьких, Четвертинських, Збаразьких,
Заславських та ін. Українську шляхту зрівняли у правах з польською.
Після 1569 р. польська шляхта, якій королі давали грамоти на т. зв.
“пусті” землі, почала наступ на центральні українські землі. Так постали
великі латифундії – Потоцьких, Заморських, Сенявських на Брацлавщині;
Калиновських, Збаразьких на Київщині; Конецпольських на Чернігівщині;
Вишневецьких на Лівобережжі.
2. Наприкінці ХVІ ст.. активними пропагандистами унії стали єзуїти, яким
спряв король Сигізмунд ІІІ.
Причини унії:
1) релігійна підстава – об’єднати католицьку церкву з православною;
2) політична – тісніше зв’язати Україну і Білорусь з Польщею та
нейтралізувати впливи Москви;
3) культурна – вихід Україну в Європу.
На той час Рим був з сильною папською владою, чіткою централізацією і
впорядкованістю. В той же час Константинопольський патріархат був
залежний від турецького султана.
Духовенство за допомогою римської церкви розраховувало здобути рівні
права з польським, знать – посісти відповідне становище в структурі
управління, міщанство – отримати місця в цехах, магістратах, судах.
Поштовхом до активних дій у цьому напрямі стала непродумана політика
щодо України і Білорусі грецьких ієрархів, котрі внесли значний розлад у
вже й без того дезорганізовану церкву.
Вперше ідея унії в цей час була висловлена львівським владикою
Г.Балабаном. пізніше він відійшов від цієї справи. Однак продовжили
впровадження ідеї унії українські єпископи І.Потій та К.Терлецький, які
в грудні 1594 р. поїхали до Риму і подали положення унії римському папі
Климентію VІІ. 23 грудня 1595 р. в урочистих умовах римський папа
формально прийняв українську православну церкву під свою зверхність.
Чутки про унію поширюються в цей час на Україну. Це викликало обурення
православних, яких підтримав князь К.Острозький. Українська шляхта
склала протест проти унії і порозумілася з польськими протестантами.
Наприкінці 1596 р. дві сторони (унійна і православна) скликали собор у
Бересті. Православним собором керував К.Острозький і
константинопольський патріарх Никифор. На уніатському соборі були
ієрархи православної церкви, кілька римо-католицьких єпископів,
польський король і уряд.
Уніатський собор проголосив з’єднання з римо-католицькою церквою під
проводом папи. Було визнано догмати католицизму і одночасно зберігались
церковні обряди та церковнослов’янська мова в богослужінні. При цьому
уніати (греко-католики) звільнялися від податків, шляхтичам відкривався
доступ до державних посад.
Проте православний собор засудив цю унію. В українській церкві стався
розкол і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу.
3. У другій половині ХVІІ ст. Польська й литовська шляхта посилила
експансію на українські землі, особливо на наддніпрянські землі. Але тут
їхні інтереси зіткнулися з інтересами як маси козацтва, так і вільних
поселенців.
Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського
володарювання в Україні почалося у 1591 р. під проводом К.Косинського.
Через особисті незгоди (відібрали маєток у Київщині) К.Косинський зібрав
козаків, напав наприкінці 1591 р. на Білу Церкву. Повстанський рух
охопив Волинь і Поділля.
Проти козаків виступили шляхетські війська на чолі з К.Острозьким. під
містечком П’ятка 23 січня 1593 повстанці зазнали поразки, втратили 2-3
тис. чоловік вбитими, 26 гармат і кілька коругов. К.Косинський здався й
мусів укласти угоду. Відступивши з козаками на Запоріжжя, він уже в
травні 1593 р. знову прийшов під Черкаси з гарматами й 2 тис. козаків,
але загинув у сутичці.
Друге повстання під проводом Северина Наливайка 1594-1596 рр. Набрало ще
більшого розмаху і охопило майже всі українські землі. Повернувшись з
походу проти турків у Молдавії, С.Наливайко виступив у 1595-1596 рр.
Проти польської влади на Україні. До його козацьких загонів доучилися
селяни і міщани, а також реєстрові козаки з гетьманом Григорієм Лободою
і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі, повстанці
зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і в
Галичину, де захопили Луцьк, у Білорусії – Слуцьк, Могилів. Польський
уряд доручив придушити повстання коронному гетьману С.Жолкевському,
війська якого зазнали однак великих втрат біля Білої Церкви і в урочищі
Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де потрапивши в
оточення недалеко від міста Лубни, були жорстоко винищені, а С.Наливайко
після тортур був страчений у 1597 р. у Варшаві.
4. Поразка повстань кінця ХVІ ст. на якийсь час призвела до розколу
козацтва на дві течії: радикальну (незаможне козацтво, селяни) і
помірковану (заможні городові козаки), які мирним шляхом хотіли
розширити свої права і привілеї в Польській державі.
Козаки на чолі з Самійлом Кішкою прославились у польсько-шведській війні
на поч. ХVІІ ст., воюючи у Лівонії.
Другий напрям походів козаків – Московія. 1605 р. – похід 12 тис.
козаків з польськими військами на Росію. Захоплено Москву. При владі
став Лжедмитрій.
Третій напрям – походи на південь.
1606 р. – захопили 10 турецьких галер і місто Варну;
1608 р. – захопили Перекоп;
1609 р. – спалили Кілію, Ізмаїл, Білгород.
З 1613 по 1620 рр. кожен рік проходили козацькі морські походи.
1614 р. – козаки переплили все Чорне Море й на турецькому узбережжі
Малої Азії зруйнували міста Синоп і Трапезунд, спалили арсенал і судна.
1615 р. – спалили околиці Константинополя;
1616 р. – знищили околиці міст Кафу і Трапезунд.
Поступово внаслідок таких успішних подвигів відбувалось суцільне
покозачення України.
У цей час серед проводу козаків був здібний політичний діяч
П.Сагайдачний. Разом з запорожцями він уславився цими успішним походами.
Як гетьман (1614-1622) П.Сагайдачний провів реформу козацтва,
перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне
військо. Найбільшою його заслугою було те, що він зумів поєднати
інтереси двох найактивніших частин українського громадянства – козацтва
і міщанства та церкви. Виявом цього є включення у 1618 р. гетьмана з
усім Військом Запорізьким до Київського Братства. Завдяки гетьману у1620
р. освячено нових православних ієрархів.
Стосовно Польщі П.Сагайдачний проводив помірковану політику. Вимагаючи
компенсації щодо церковної лінії, він допомагав польському королю
Володиславу 1618 р. у його облозі Москви, а в1621 р. разом з польським
військом зупинив під Хотином наступ турків на Центральну Європу. Але там
був смертельно поранений татарською стрілою і помер у 1622 р.
5. Польща старалася заборонити антитурецьку дію козаків, і тому в 1625
р. дійшло до зіткнення вільного Запоріжжя з польським військом над
Куруковим озером біля Кременчука. Після цієї битви укладено компромісний
договір з обмеженням реєстру до 6 тис. козаків, амністією повсталих
козаків та забороною морських походів проти Туреччини.
Але спокій тривав недовго – 1630 р. вибухнуло нове козацьке повстання
під проводом Тараса Федоровича-Трясила. Головні бої відбулися під
Переяславом. Після них польський гетьман Конецпольський провів
переговори і збільшив реєстр до 8 тис. чол.
На елекційному сеймі 1632 р. у Варшаві було визнано православну церкву,
затверджено “Пункти заспокоєння народу руського грецької релігії”,
дозволено православним мати свою церковну ієрархію. Київським
митрополитом обрано Петра Могилу.
Новий польський король Володислав ІV ставився дещо прихильніше, ніж
Сигізмунд. Він знову потребував українських козаків у своїх планах сісти
на московський трон, але після невдачі реалізації цих планів не виконав
узятих зобов’язань. Козаки далі тікали на Запоріжжя. Щоб їх спинити,
польський уряд збудував 1635 р. замок у Кодаку, однак козаки під
проводом гетьмана Івана Сулими зруйнували його.
У 1637 р. вибухнуло нове повстання під проводом Павла Бута (Павлюка). У
битві під Кумейками козаки були розбиті і змушені були прийняти
принизливі умови. Але навесні 1638 р. повстання відновилося на
Лівобережжі. На чолі козаків стояли Дмитро Гуня і Яків Острянин. Після
запеклих боїв повстання закінчилося капітуляцією під Старцем.
Після цієї поразки польський уряд видав “ординацію”, на підставі якої
число реєстрових козаків обмежено до 6 тис. чол., старшину відтепер
призначав польський уряд, а вище командування складалося з польської
шляхти. Козаки мали право перебувати тільки в Чигиринському,
Корсунському і Черкаському староствах; запорожців оголошено поза
законом, а для контролю над козаками відбудовано фортецю Кодак та
збільшено число польського війська на Україні.
З 1638 по 1648 рр. – “золотий спокій”, “золоте десятиріччя” для
польської шляхти і магнатів.
Лекція №7: Національно-визвольна війна
українського народу середини ХVІІ ст.
План.
Україна напередодні Визвольної війни. Причини війни. Б.Хмельницький.
Початок війни. Перші перемоги козацько-селянської армії (1648).
Політична програма Богдана Хмельницького.
Воєнні дії 1649-1653 рр. Формування органів державної влади в Україні.
Українсько-російський договір 1654 р. та його оцінка в історіографії.
Розвиток подій в Україні у 1654-1657 рр. Політичні та
соціально-економічні наслідки Визвольної війни.
1. Вирішальним моментом української історії став 1648 рік. Польські
хроністи все попереднє десятиліття назвали часом “золотого спокою”.
Десятиліття перед Хмельниччиною принесли польській шляхті значне
зростання економічного добробуту. Колонізація Лівобережжя, зростання
магнатських латифундій Вишневецьких, Потоцьких, Калиновських та інших
давало їхнім власникам величезні прибутки.
За колоніальної політики Речі Посполитої ситуація ставала критичною: 1)
була втрачена еліта; 2) стався розкол серед духовенства, що призводило
до міжконфесійної боротьби; 3) міщанство витіснялося з ключових позицій
економічного життя й самоуправління; 4) зростали перешкоди для розетку
української мови, культури, самосвідомості тощо.
Причинами війни були такі:
різке посилення економічного визиску;
швидкі темпи закріпачення;
наростання національно-релігійного гноблення;
зіткнення інтересів козацької України й Речі Посполитої.
Організатором і керівником національно-визвольної війни став Богдан
Хмельницький. Майбутній гетьман походив з дрібної української шляхти й
народився близько 1595 р. Завдяки батькові Богдан здобув освіту у
Львівському єзуїтському колегіумі. Разом з батьком Богдан був під
Цецорою 1620 р. і потрапив у турецький полон. Після втечі з полону
Б.Хмельницький повернувся у Суботів, наданий його батькові Михайлові.
Завдяки розумові, значному воєнному й життєвому досвідові Б.Хмельницький
1637 р. став військовим писарем. Після придушення останнього козацького
конфлікту до 1648 р. він залишався чигиринським сотником. Ще до
конфлікту з місцевим підстаростою Чаплинським Б.Хмельницький став одним
з активних учасників “турецького плану” (анти магнатської опозиції)
Владислава ІV. Переслідування панів змусили Богдана Хмельницького втекти
на Запоріжжя.
2. Б.Хмельницький готувався до війни. Зміст цієї війни полягав у
вирішенні таких основних завдань: створення незалежної соборної держави
в етнічних межах України й утвердження у ній нового
соціально-економічного ладу з дрібною козацькою власністю на землю. З
огляду на останнє війн, по суті, являла собою національну революцію.
Приготування до війни тривали майже два роки й охопили не тільки
козаків, але й широкі маси селянства й міщанства. Б.Хмельницький
заручився підтримкою Кримського ханства. Згідно з домовленістю татари
зобов’язувалися надати допомогу проти поляків, причому татари не повинні
були шкодити жодному з українців, не палити міст і сіл. На допомогу
повстанцям хан направив 3-4 тис. війська на чолі з Тугай-беєм.
Польська влада добре розуміла, чим загрожує поява Б.Хмельницького в
Україні, отож, коронний гетьман М.Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив
з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців
наказав віддати йому Б.Хмельницького й розійтися. У разі непокори
М.Потоцький погрожував “усі достатки ваші, котрі у волості маєте,
забрати, жінок, дітей вирізати”.
Бойові дії почалися у квітні. М.Потоцький зупинився між Корсунем і
Чигирином і вислав проти Б.Хмельницького свого сина Стефана й комісара
Шемберга (2500 реєстровців 1500 жовнірів), до яких під Кодаком мали
приєднатися решта реєстрових козаків, які під проводом Барабаша й
Караїмовича разом з німецькою піхотою пливли Дніпром. Услід за цим
авангардом вирушило з-під Корсуня й головне військо з 5-6 тис. жовнірів
під проводом М.Потоцького й М.Калиновського.
Б.Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26
квітня напав під Жовтими Водами на авангард Стефана Потоцького й облягав
його протягом двох тижнів. Реєстрові козаки під впливом агітації
повстанців збунтувалися біля Кам’яного Затону, потопили своє начальство
й перейшли на бік Б.Хмельницького. те саме вчинили козаки, які були з
С.Потоцьким. Усе це вирішило долю польського авангарду, розгромленого 16
травня у балці Княжі Байраки. С.Потоцький, тяжко поранений, потрапив у
полоні помер. Основне польське військо, отримавши повідомлення про
фатальну долю свого авангарду. Почало відступати, під Корсунем його
наздогнав Б.Хмельницький і 26 травня розгромив ущент. Обидва польські
гетьмани потрапили в полон. Саме в цей час помер польський король
Владислав ІV.
І хоча перші перемоги козаків Б.Хмельницький називав “іграшками”, проте
вони виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації.
Поляками у терміновому порядку були скликані шляхетські сеймики,
оголошено про набір нового польського війська і призначено його
воєначальниками Д.Заславського, М.Осторога й О.Конецпольського, яких
козаки згодом влучно охрестили “периною, латиною й дитиною”. Польська
армія підготувалася до війни на осінь 1648 р. Шляхта, за свідченнями
сучасника, їхала на війну як на весілля, везучи шатра, коштовне начиння
й одяг, напої, харчі. На стотисячне військо припадало 100 гармат і обоз
зі ста тисячами возів. 6 вересня поляки підійшли до Старокостянтинова.
Вирішальна битва відбулася 13 вересня під Пилявцями. Українські полки
пішли в наступ на центр шляхетського війська. Польська кіннота без
команди розпочала безладний бій і була розпорошена. Козаки розгромили
Мазовецький і Сандомирський полки, татари розгромили розрізнені групи
польської кавалерії. Поляки в паніці втекли.
Рештки польської армії, т.зв. “пилявчики”, зупинилися аж у Львові й тут
обрали нового регіментаря, Ярему Вишневецького. Тим часом у козацькому
таборі після битви дві концепції подальших дій. Частина старшини
вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут,
відпустивши татар з ясиром. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти
на Львів. Б.Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого
грізного союзника, а також врахувати настрої мас.
Українсько-татарське військо пішло на Львів. У Б.Хмельницького було
достатньо сил, аби здобути головне місто Руського воєводства, тим
більше, що 5 жовтня козаки Максима Кривоноса здобули Високий Замок. І
місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи видавати Львів на
пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчинив гетьман і під
Замостям, де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій
Галичині спалахнуло повстання проти поляків.
1648 р., рік революційних змін в Україні, завершився урочистим в’їздом
гетьмана до Києва. В урочистій зустрічі у Києві Б.Хмельницького вітали
митрополит Косів, єрусалимський патріарх Паїсій, посланці від Молдавії,
Семигороддя, Туреччини, Волощини.
Б.Хмельницький розпочав нові переговори з новим польським королем Яном
Казимиром. За політичною програмою гетьмана сформульовано положення про
соборність Української держави. Як свідчив учасник польського посольства
В.Мясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намірі
“відірвати від ляхів всю Русь і Україну”, звільнити “з лядської неволі
… народ всієї Русі”. Гетьман добився визнання де-факто автономії
козацької України.
3. З початку травня 1649 р. за умов небажання польського уряду йти на
серйозні поступки сподівання на продовження українсько-польського
політичного діалогу стають примарними. Б.Хмельницький почав мобілізацію
армії, що дістало повну підтримку народних мас. Тим часом Польща також
завершувала підготовку до початку воєнних дій. Польські сили
зосередилися в трьох місцях: одна під проводом Вишневецького, Фірлея і
Лянцкоронського стала на кордоні Галичини й Волині, друга, під проводом
самого короля, йшла їм на допомогу. З півночі готувалася до наступу
литовська армія Радзивілла. На Полісся вирушив полковник Михайло
Кричевський. Він загинув у битві під Лоєвом, але зупинив наступ Литви.
Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збаражем, а
сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не
допустити з’єднання польських сил. Вміло маневруючи, Б.Хмельницький
непомітно підійшов до королівської армії під Зборовом, знищив частину її
під час переправи через Стрипу, а вранці 15 серпня вдарив на польське
військо з двох боків. Поляки почали програвати битву. Та канцлер
Оссолінський зумів нав’язати зносини з ханом Ісламом-Гіреєм і щедрими
дарунками й обіцянками схилив того до миру. У свою чергу, остаточна
поразка поляків не влаштовувала татар, оскільки вони втрачали чудове
джерело воєнної здобичі. Тому хан у цю вирішальну хвилину зрадив
Б.Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня
було підписано Зборівську угоду. Умови угоди:
40 тис. козацького війська мало перебувати на території Київського,
Чернігівського й Брацлавського воєводств;
ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його
адміністрації, сюди не мали права заходити коронні війська, єзуїти та
євреї;
київський митрополит отримував місце в сенаті;
проголошувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для
шляхти.
Затвердити умови миру мав наступний сейм.
Особливості формування органів державної влади:
важливе місце у політиці гетьмана посідала проблема реорганізації
адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних
інституцій. На початок 1650 р. було сформовано 16 полків, які становили
територіальне ядро (180-200 тис. кв. км.) держави, де проживало у цей
час 1,4-1,6 млн. населення. Старшинська рада перетворилася на головний
орган влади;
державний апарат очолив гетьман, котрий скликав радив, відав фінансами,
керував військом, тримав у своїх руках зносини з іншими державами;
керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На
території полків влада перебувала у руках полковників, сотників,
отаманів. На місці станово-шляхетської системи земських, гродських і
підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів.
Внутрішнє становище України (народне повстання на Волині, повстання на
Запоріжжі) ускладнилося 1650 р. новими зовнішньополітичними обставинами.
Татари намагалися втягти Б.Хмельницького у війну з Московією, Польща
через венеціанського посла знову пробувала залучити козаків до анти
турецької ліги. Б.Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Татар
він залучив до походу в Молдавію у вересні 1650 р. Внаслідок походу
молдавський господар Василь Лупул пообіцяв віддати свою дочку Розанду за
сина Богдана Хмельницького – Тимоша. Натомість Туреччина навесні 1651 р.
взяла під свою опіку й оборону державу Б.Хмельницького.
Тим часом Польща готувалася до нової війни з Б.Хмельницьким і вона
розпочалася навесні 1651 р.
Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під
Берестечком. В середині червня тут зустрілися дві величезні армії.
Польська налічувала 80 тис. регулярного війська (в тому числі 20 тис.
німців), загальна ж чисельність її сягала 150-200 тис. Військо
Б.Хмельницького мало 120-140 тис., в кінці червня підійшов також
Іслам-Гірей з 28 тис. татарами. 28 червня почалася битва. В ході якої
українське військо знищило близько 7 тис. польської кінноти. Захопило 28
коругов. Проте на третій день бою, 30 червня татарська орда не витримала
масованого артилерійського обстрілу й несподівано почало відступати. При
цьому заложником татар став козацький гетьман, який разом з писарем
І.Виговським намагався зупинити хана. Розуміючи програшність своєї
позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення над р.
Пляшівка і відходити оборонним табором на козацьку територію.
Приготування до відходу керував Іван Богун. Поразка у битві під
Берестечком, в якій українська армія втратила весь обоз з гетьманською
канцелярією, 28 гармат, в якій загинув митрополит Йосааф, полягло багато
селянства. Негативно вплинуло на бойовий дух армії.
Польська та литовська армія до початку вересня окупували північні.
Центральні й західні райони козацької України. Впав Київ. Народні маси
розгорнули партизанську боротьбу, що набрала особливого розмаху у
Поділлі й Чернігівщині. Завдяки організаторській діяльності
Б.Хмельницького вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою
Церквою просування противника й змусити М.Потоцького погодитися на
переговори. Все ж укладений 28 вересня договір зводив нанівець автономію
держави:
козацький реєстр зменшувався до 20 тис.;
територія обмежувалася тільки Київським воєводством;
гетьманові заборонялося закордонні зносини;
пани одержували право повертатися до маєтків.
1652 р. характеризується такими військовими подіями. З кінця квітня 1652
Б.Хмельницький розпочав мобілізацію козацьких загонів для наступу проти
20-тис. ворожого війська. Яке стояло табором під Батогом. Битва. Яка
відбулася 1-2 червня, вдалася успішною. Польські війська польного
гетьмана М.Калиновського зазнали нищівного розгрому. У бою загинуло
щонайменше 8 тис. жовнірів.
Похід 1652 р. у Молдавію завершився одруженням Тимоша з Розандою. Але
молдавські плани Б.Хмельницького спричинили створення антиукраїнської
коаліції, затяжну війну у Волощині й загибель Тимоша у Сучаві.
Бойові дії проти поляків у 1653 р. почалися походом на Брацлавщину
С.Чернецького, якого розгромив І.Богун під Монастирищем у березні.
Влітку в Україну вирушило коронне військо на чолі з королем. У вересні
воно було блоковане. А потім і оточене під Жванцем козацько-селянським
військом на чолі з Б.Хмельницьким і татарським загоном Іслам-Гірея.
Облога тривала понад два місяці, і польська армія стояла перед загрозою
капітуляції через голод і хвороби. Але польським дипломатам вдалося
намовити татар на сепаратну угоду, дозволивши татарам забрати ясир у
Галичині й на Волині.
4. Обставини змусили гетьмана України шукати союзника на півночі. 1653
р. відбувся остаточний розрив з Польщею і, отже, Б.Хмельницький відійшов
від свої політики автономізму. Орієнтація на Туреччину і Крим у
кінцевому підсумку також не виправдала себе, татари у
найвідповідальніший момент зрадували гетьману.
Під кінець 1653 р. в Україну вирушило московське посольство Бутурліна й
у січні 1654 р. в Переяславі відбулася рада гетьмана зі старшиною й
полковниками, а потім з народом, яка вирішила передати Україну під
царську протекцію. Щоправда, вже 18 січня виникли перші ускладнення –
Бутурлін відмовився присягати від імені царя в тому, що Москва не
порушуватиме вольностей станів і боронитиме Україну від поляків.
Опозиція виявилися серед міщан Переяслава, відмовився присягати цареві
київський митрополит з духовенством, місто Чорнобиль, Кропивнянський,
Уманський і Брацлавський полки, Іван Богун та Іван Сірко.
Сам договір було укладено в Москві у березні 1654 р. – т.зв. Березневі
статті:
Україна зберігала широку автономію в галузі адміністрації, судівництва,
збору податків, мала велику армію (60 тис.), затверджувалися давні
привілеї всіх станів;
московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з
воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами
та про вибори нового гетьмана.
5. Тим часом Москва розпочала війну і навесні 1654 р. вела військові дії
проти Польщі в Білорусі. Їй допомагав 20-тис. корпус І.Золотаренка.
Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. Золотаренко захопив південну
Білорусь. Але заходи щодо запровадження в білорусі козацького ладу
викликали перший дипломатичний конфлікт з Москвою, яка всі здобуті
козаками землі вважала “царським”. У той же час польські війська, які
заручились підтримкою татар, навесні 1654 р. сплюндрували Брацлавщину.
У січні 1655 р. проти поляків виступив Б.Хмельницький з козацьким і
московським військом. Вирішальна битва, що відбулася під Охматовом на
Київщині в останні дні січня, коштувала великих втрат обом сторонам, але
не принесла успіху жодній. Це значно послабило надії українців на
допомогу царя, який, до того ж, усіляко намагався підкорити Україну
своїй волі, а козацьке військо використати для завоювання Литви й
Білорусі.
Тому Б.Хмельницький, в обхід Москви, заручається підтримкою інших
держав. Зокрема. Новий шведський король Карл-Густав Х у порозумінні з
українським гетьманом навесні 1655 р. почав війну проти Польщі.
Тим часом Москва, яку надзвичайно тривожили успіхи шведів, поквапилися
рятувати “свою Польщу”. На переговори з Польщею у Вільні 1656 р. Москва
не допустила українську делегацію, хоч центральним питанням була саме
доля України. В Україні це сприйняли як пряму зраду.
Почувши це, Б.Хмельницький створює коаліцію в обхід Москви проти Польщі.
Коаліція з Швецією, Семигороддям, Бранденбургом, Молдавією ,Волощиною і
Литвою. Але не судилося втілити ці плани у життя через передчасну смерть
Б.Хмельницького у липні 1657 р.
Лекція №8: Політичне становище України
в другій половині ХVІІ ст.
План.
Гетьманування І.Виговського. Гадяцька унія.
Боротьба козацько-старшинських угрупувань за владу в Україні. Доба
Руїни. Причини та наслідки. Андрусівське перемир’я.
Гетьманування П.Дорошенка.
1. Ще за життя Б.Хмельницького постало питання про його наступника.
Гетьман бажав зробити цю владу спадковою, маючи на увазі свого старшого
обдарованого сина Тимоша. Його загибель у Сучаві була тяжким ударом не
тільки для батька, а й для України. Постраждала й сама ідея спадкової
влади, яка вповні відповідала інтересам тогочасної Української держави.
Молодший син Хмельницького Юрій на час смерті батька мав усього 16
років. Старшина розуміла, що недосвідчений і хворобливий юнак не міг
керувати Україною в складній політичній ситуації, тому спочатку
регентом, а незабаром і гетьманом України обрали сподвижника
Б.Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського.(1657-1659).
І.Виговський у своїй політиці тримався основної лінії Б.Хмельницького –
запевнити цілковиту самостійність України, утримуючи приязні стосунки з
усіма її сусідами. Вже у жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, за
яким Україна визнавалася вільною державою і мала сягати до Вісли й
Березини. Водночас було відновлено союз із Кримом, почалися переговори з
поляками, котрі прагнули повернути Україну до Польщі будь-якою ціною,
навіть ціною найширшої автономії. У ставленні до Москви І.Виговський
продовжив лінію свого попередника: не розриваючи з нею союзу, але
наполягаючи на цілковитій рівноправності обох держав, домагався
припинення втручання Москви у внутрішні справи України.
Якщо Б.Хмельницький намагався утримати соціальну рівновагу, то
І.Виговський виразно став на бук старшини й шляхти, що почалася
виділятися від решти козацтва в окремий клас. Старшина, зосереджуючи в
своїх руках усе більші земельні маєтності, намагалася посісти місце, яке
раніше займала в Україні польська шляхта. Почався тривалий і болісний
процес закріпачення селян. Ця політика гетьмана призвела до вибуху
народного невдоволення, насамперед у Запоріжжі й Полтавщині. Очолили цей
рух полтавський полковник Пушкар і кошовий Барабаш. Роль арбітра в
конфлікті взяла на себе Москва. Рада, що відбулася в середині лютого
1658 р. в Переяславі, підтвердила владу І.Виговського, однак гетьман
мусів піти на поступки Москві: московські воєводи з’являлися у
Переяславі, Ніжині й Чернігові, до Москви мала відійти Південна
Білорусь, гетьман погодився припинити зносини з Швецією.
Однак після цього проти І.Виговського вибухнуло повстання у Полтаві з
новою силою. Гетьман зібрав 20-тис. військо, закликав на допомогу орду й
рушив під Полтаву, де у травні-червні у запеклих боях зумів розгромити
40-тис. армію повстанців.
Приборкання виступу Барабаша й Пушкаря справило сильне враження на
Москву, піднесло авторитет гетьмана. Водночас І.Виговський і старшина
зрозуміли, що на Москву їм уже нічого покладатися. Бо єдина мета царизму
– перетворення України на звичайну провінцію і дуже значне обмеження її
державних прав.
Саме ці обставини змусили І.Виговського знову звернути свої погляди на
Польщу. Інтенсивні переговори увінчалися договором, укладеним у Гадячі
16 вересня 1658 р.:
передбачав утворення в Речі Посполитій третьої складової частини
федерації – Великого Князівства Руського (Київське, Чернігівське,
Брацлавське воєводства);
верховна влада, як цивільна, так і військова, тут належали гетьманові,
якого обирали по життєво;
законодавчу владу мали виконувати національні збори депутатів від усіх
земель Князівства;
українськими було судочинство, діловодство, фінанси;
військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська;
щороку гетьман право подавати королю реєстр із 100 козаків з кожного
полку для нобілітації (надання шляхетства);
унія мала бути скасована в усій державі, православ’я зрівнювалося з
римсько-католицькою вірою, а митрополит отримував місце в сенаті;
в галузі культури передбачалося заснування в Україні двох університетів,
розгалуженої мережі гімназій, шкіл, друкарень.
І.Виговський оголосив війну Москві. Бойові дії почалися у серпні 1658 р.
Особливо успішним був розгром московських військ 8 липня 1659 р. під
Конотопом. Тут полягло 3о тис. московського війська.
Обставини не дали змогу І.Виговському використати плоди перемоги. У
нього в тилу підняли голову опозиція, договір з Польщею викликав народні
заворушення, в Києві далі сиділи московські воєводи. Козацька старшина –
Цюцюра, Золотаренко, Сомко – організували проти гетьмана заколот
внаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви було
скинуто І.Виговського.
2. Гетьманом обрали Юрія Хмельницького, оскільки старшина вважала, що
лише ім’я Хмельницького може в цій ситуації знову об’єднати народ.
І.Виговський добровільно віддав йому гетьманські клейноди і перейшов з
України в Польщу.
Поки Ю.Хмельницький влаштовувався при владі, московські війська
Трубецького знову оволоділи Лівобережжям і стали в Переяславі. Молодий
гетьман і старшина, які мали знову повертатися під владу царя, оточені в
Переяславі московським військом змушені були погодитись на ганебні
Переяславські статті: московські воєводи з’являлися у Переяславі,
Ніжині, Брацлаву, Умані. Українські війська покидали Білорусію. Обрання
гетьмана надалі залежало від волі царя. Заборонялися дипломатичні
відносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався
московському патріархові.
Ю.Хмельницький з московськими військами мав воювати проти поляків. Проте
1660 р. – Чуднівський розгром козацького війська. У цій ситуації
Ю.Хмельницький, як І.Виговський, у 1661 р. відступив від Москви. Однак
Лівобережжі вибухнула громадянська війна. Тому у 1663 р. він зрікся
влади.
У 1663 р. стався розкол України. На Лівобережжі, де наказним гетьманом
став Сомко, розгорілася запекла боротьба за булаву. Основним суперником
Сомка виступив колишній слуга Б.Хмельницького І.Брюховецький. Це був
кар’єрист, який ненавидів Польщу і панів, але орієнтувався на цілковите
підпорядкування України Москві. А на Правобережжі після зречення
Ю.Хмельницького обрали Павла Тетерю. 1663 р. – Чорна Рада – прихід до
влади І.Брюховецького.
Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з
протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремим урядами, які
перебували у стані війни. Були створені. Умови для поділу України по
Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.
Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі,
Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно складного і
трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського
і російського урядів у внутрішнє життя України.
Врешті-решт, Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок
поділу українських земель. 30 січня 1667 р. вони уклали Андрусівське
перемир’я на 13,5 років: визнавалося входження Лівобережної України до
складу Росії, а Правобережної України – до складу Польщі, Київ на два
роки залишався за Росією. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох
держав.
У цій атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське
суспільство за гетьманування П.Тетері й І.Брюховецького, з’явився
державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути в
суспільство віру у можливість з’єднати України і зробити її незалежною.
Ним був Петро Дорошенко.
Вже у лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету:
звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз Кримом і
Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об’єднати всю Україну. Восени
кримський хан подав поважну допомогу – прислав 30-тис. орди, а на
початку грудня на Поділля вступило польське військо. Проте П.Дорошенко і
татари розгромили це військо.
На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло
антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної
частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав
козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його
гетьманом об’єднаної України. Відкрилася перспектива відродження
возз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була
геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність
єдності в діях українських сил. Росія і Річ Посполита не бажаючи
втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в
одній державі. Гетьман П.Дорошенко опинився у війні на два фронти.
Ворожу позицію щодо нього зайняло і Запоріжжя, яке висунуло претендентом
на гетьманство Петра Суховія, підтримуваного Кримом.
Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережну Україну,
а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним
гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного.
Д.Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у
скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний
гетьманом Лівобережної України (1668-1672). Українська держава знову
розкололася на два гетьманства. Д.Многогрішний, погодившись на входження
України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кодонів
Української держави періоду Б.Хмельницького. гетьман відновив зв’язки з
П.Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність
Д.Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського
уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду
в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України
було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687).
П.Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами:
спочатку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із
М.Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був
обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674).
Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин
П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. гетьман
приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії
турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672
р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної
України: 1) Поділля входило до Туреччини; 2) українська держава
утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.
Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П.Дорошенка.
крім того, Порта почала вимагати виплатити данини, роззброєння козаків,
зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського
населення турецькими і татарськими військами. Сподівання гетьмана на
турецьку протекцію не виправдалися.
У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився
повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької
України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з
Туреччиною. Оскільки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.
На початку 1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича
оволоділи основними містами Правобережжя. І.Самойлович обирається
гетьманом усієї України. Та коли влітку 1674 р. турки і татари вступили
на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без
захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на
Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну
Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення
звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які з собою принесли
турки і татари.
У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись
на входження до складу Речі Посполитої, але за умов збереження
цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори
зазнали невдачі.
Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому
куті. Його чекала неминуча поразка. Підвладна П.Дорошенкові територія
скоротилася до Чигирина і його округ. У жовтні 1676 р., коли до Чигирина
підступили полки І.Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко
капітулював. Присягнувши на вірність російському цареві.
Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець
національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська
державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі.
Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на
правах автономії входило до складу Росії. У ході тривалих війн за
панування в українських землях між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною
і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя,
Київ і Запоріжжя перебували під владою Росії; Правобережжя – під владою
Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі
залишилась Волинь і Галичина.
Лекція №9: Україна (Гетьманщина) у складі
Російської імперії у ХVІІІ ст.
План.
Україна за гетьманування Івана Мазепи (1687-1709).
Гетьман Пилип Орлик та його Конституція.
Поступове обмеження та ліквідація російським царизмом української
автономії:
а) обмеження автономії України за Петра І;
б) становище України за гетьмана Д.Апостола і К.Розумовського;
в) остаточна ліквідація царизмом української автономії;
г) завоювання Росією Північного Причорномор’я та Криму. Колонізація
степової України.
1. Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало
гетьманування Івана Мазепи. Він народився у 1639 р. в селі Мазепинці на
Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти.
Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, в єзуїтській
колегії у Варшаві, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі
польського короля Яна Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка,
генеральним осавулом в уряді І.Самойловича. у 1687 р., коли змістили
І.Самойловича. його наступником обрали І.Мазепу.
Слід наголосити, що І.Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для
України час. Українські землі були розчленованими. “Коломацькі статті”
1687 р. ще більш обмежували автономні права України.
Але своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному
і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною
меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і реставровано 20
храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.
Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну
ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх
у міцний привілейований клас. Відбулося посилення усіх форм експлуатації
селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в
українському суспільстві.
Голосною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну
державу. Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя
Петра І (1689-1725). Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки.
У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання
прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну
допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І.Мазепа уклав таємний союз зі
шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра І. Передбачалося,
що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії. А Швеція
забезпечить повне звільнення України від влади Москви. Причини такого
кроку (зближення) І.Мазепи:
Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув
цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з
прагненнями І.Мазепи розширити самостійність Гетьманщини;
під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і
матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення
вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо
використовували у війні як “гарматна м’ясо”. Політика Петра І викликала
обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового
союзника;
у І.Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби
забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.
У жовтні 1708 р. військо Карла ХІІ вступило на Україну. На його бік
перейшов Мазепа з 15 тис. козаками, а також 8 тис. запорізьких козаків
на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків,
старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана.
Чому ж так сталося?
По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко
відірвався він від життєвих потреб народу і не користувався популярністю
в народних масах.
По-друге, для народу цей крок І.Мазепи був несподіваним, а справжні
причини його невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.
По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі заходи проти І.Мазепи,
представивши його зрадником України та залякавши населення України
репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська
знищили столицю І.Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів,
зруйнували Запорізьку Січ.
У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван
Скоропадський (1708-1722). Козацьких старшин, які не прибули на вибори
нового гетьмана, цар оголосив зрадниками. Здійснюючи політику терору,
Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.
27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва
Північної війни, яка завершилась поразкою Карла ХІІ та І.Мазепи.
І.Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у
Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21
вересня 1709 р. гетьман помер у Бендерах.
2. Після смерті І.Мазепи українська еміграція обрала гетьманом Пилипа
Орлика, який так і залишився гетьманом у вигнанні. Він склав проект
першої Конституції України, яка отримала назву “Пакти і Конституції прав
і вільностей запорозького війська”. Зміст її такий:
а) проголошувалася незалежність України від Росії та Речі Посполитої;
б) обґрунтовується протекція шведського короля та союз з Кримським
ханством;
в) територія України визначається Зборівським трактатом 1649 р.;
г) запорожцям повинні повернути їхні давні містечка Трахтемирів, Кодак,
Кемберду, землі над Ворсклою; фортеці, побудовані І.Мазепою,
ліквідовувались;
д) при гетьманові утворюється Генеральна рада із законодавчою владою,
яка складається з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів
від кожного полку та делегатів від запорожців. Рада збирається тричі на
рік – на Різдво. Покрову та Великдень;
е) справи про кривду гетьманську та провини старшини розглядає
генеральний суд, до діяльності якого гетьман не має права втручатися;
є) державна скарбниця і майно підпорядковуються генеральному підскарбію,
на утримання гетьмана призначаються окремі землі;
ж) встановлюється виборність полковників, сотників з наступним їх
затвердженням гетьманом;
з) соціальна комісія має здійснити ревізію державних земель, якими
користується старшина, а також повинностей населення;
й) скасовуються оренди та податки на утримання гетьманської гвардії;
і) гетьман має захищати козацтво і все населення від надмірних податків
і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Конституція мала яскраво виражені демократичні тенденції. Про це
свідчить встановлення представницького органу – Генеральної Ради,
виборності посад, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової
влад. Конституція мала на меті задовольнити перш за все інтереси тих
соціальних груп, на які намагався спиратися П.Орлик для повернення в
Україну. Проголошення захисту інтересів простого народу мало тут швидше
декларативний характер.
Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала видатною
пам’яткою української державно-політичної думки в еміграції.
Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці
намагання виявилися марними – європейські держави не бажали воювати за
Україну.
3.в) Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по
ліквідації автономного устрою України. Ось лише деякі з них:
у 1709 р цар призначив до І.Скоропадського свого резидента, який мав
контролювати діяльність гетьмана;
у 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову;
у 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з
гетьманом;
з 1724 р. – після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1724)
– Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія;
вільна торгівля фактично скасовується. Українцям забороняється займатися
торгівлею з іншими країнами, крім Росії.
Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити
українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної
ситуації політика “залізної руки” щодо України дещо пом’якшувалося.
б) Так, у 1727 р. царський уряд, враховуючи можливість війни з
Туреччиною, вирішив відновити посаду гетьмана. Ним став Данило Апостол
(1727-1734). Реформи Д.Апостола:
за короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у
податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб.
Річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну
верству суспільства;
за виданими універсалами гетьман оберігав українських купців від
конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано
кредитування купців, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині;
була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вельмож і
чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона
спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за
прийнятною ціною;
Д.Апостол добився передання судових справ у відання місцевих судів.
Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею
фактично продовжувався залишатися російський монарх. Гетьман планував
створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.
При всій реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти
козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового
обов’язку далеко від домівок. Але в цілому за гетьманування Д.Апостола
внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе
захищенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина
отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові
можливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.
Після смерті Д.Апостола російський уряд 16 років не дозволяв обирати
гетьмана. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизавети Петрівни
(1741-1762) було обрано останнього гетьмана козацької України Кирила
Розумовського (1750-1764). Цей крок імператриця зробила під впливом
старшого брата Кирила Розумовського – Олександра. Його, простого козака,
за гарний спів взяли до придворної капели, де на нього звернула увагу
Єлизавета. Олексій Розумовський став її фаворитом, а з 1742 р. –
чоловіком.
К.Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного
управління Української держави, добивався спадковості гетьманства. Але в
умовах централістичних прагнень Російської імперії подальший розвиток
української автономії був неможливим.
в) У 1762 р. престол зайняла Катерина ІІ, прибічниця централізму, яка
рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:
у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в
руках Малоросійської колегії;
у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. Її землі були роздані царським
фаворитам, вельможам , генералам. Доля запорізьких козаків склалася
по-різному: 25-тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5-тис.
запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там
Задунайську Січ (1775-1828), значна кількість запорожців отримала статус
селян;
у 1781-1782 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;
у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було
ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків
створювалися полки російської регулярної армії, а приблизно 10 тис.
заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській
армії.
Таким чином, в результаті політики російського царизму на Україні було
ліквідовано гетьманство, Запорізьку Січ, полково-військовий і
адміністративно-територіальний устрої. Україна стала звичайною
провінцією Російської імперії.
Українському народу через несприятливі політичні умови, через недостатню
внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність.
г) В результаті перемоги Росії в російсько-турецьких війнах у 1783 р.
Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до
складу Російської імперії. Почалася активна колонізація південних земель
України, які отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити
і освоїти ці землі, уряд Катерини ІІ сприяв переселенню сюди сербів,
німців, молдаван, вірмен, греків та інших народів. Українці та росіяни
на кінець ХVІІІ ст. складали 80% переселенців зазначених областей.
Виникли нові міста – Олександрівськ (Запоріжжя, 1770), Херсон (1778),
Севастополь (1783), Катеринослав (1787), Миколаїв (1789), Одеса (1794).
Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли економічному розвитку
Росії та України. Україна поступово перетворюється на житницю Європи.
Лекція №10: Становище Правобережної України
під владою Польщі у ХVІІІ ст.
План.
Політичне становище правобережних земель. Особливості розвитку
Правобережжя.
Народні рухи в Україні. Гайдамацький рух і Коліївщина. Опришківський
рух.
Поділи Польщі та їх значення.
1. У той час, як на Лівобережжі після Руїни і Полтавської катастрофи
українське населення жило в умовах Гетьманщини, Правобережна Україна
залишалася під владою Речі Посполитої.
Польща відновлювала на Правобережжі порядки, які існували до повстання
Б.Хмельницького. Зростали земельні володіння польських магнатів (40
магнатських родин володіли 80% території Правобережжя), посилювалося
соціальне гноблення українського селянства (в деяких маєтках панщина
становила 5-6 днів). Відновлювалося переслідування православ’я.
У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій.
Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості
козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).
Особливістю розвитку Правобережжя було те, що носієм української тут
залишався селянин, часто неосвічений, позбавлений своїх політичних
інститутів, безпорадний перед жорстоким національним,
соціально-економічним і релігійним гнітом.
Посилення польського гноблення викликало хвилю повстань. З 1700 по 1704
рр. Точилася визвольна боротьба правобережного козацтва на чолі з
фастівським полковником Семеном Палієм. Повстанці звільнили від шляхти
Київщину, Черкащину, Поділля. Цей рух був придушений спільними
польсько-російським зусиллями.
Петро І пожертвував інтересам населення Правобережжя, щоб зберегти союз
із Польщею у війні проти Швеції. За його наказом участь у боротьбі з
повстанцями взяли лівобережні полки І.Мазепи.
2. У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків (від
тюркського “гайде” – гнати, чинити свавілля). Серед гайдамаків були
переважно селяни-втікачі, найбідніша частина міського населення,
козацька сірома, наймити. Гайдамаки користувалися широкою підтримкою
населення. У 1734 р. цей рух проти польської шляхти очолив Верлан.
А у другій пол. ХVІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне
повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив Максим
Залізняк – запорізький козак, син селянина-кріпака із с. Медведівка на
Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта.
Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Повстанці
захопили міста Фастів, Черкаси, Умань, Корсунь, Богуслав, Лисянку. Тяжкі
форми польського гноблення обумовили жорстокість гайдамаків, криваві
розправи з польським населенням. Коліївщина була спрямована проти
польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства,
великої земельної власності.
Парадокс цього антипольського виступу полягає в тому, що повстанці
надіялися на підтримку російських військ, що стояли на Лівобережжі.
Однак, російський генерал Кречетников надав допомогу не повстанцям, а
польським панам. У липні 1768 р. він запросив І.Залізняка та І.Гонту на
Лівобережжя і там їх заарештував. І.Гонту віддав полякам, які його
стратили (разом з ним полякам повернуто 800 повстанців). І.Залізняка і
решту повстанців заслано в Сибір.
Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам’яті, відіграла велику
роль в ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування,
у розвитку визвольної боротьби українського народу.
У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний
протест проявився в русі опришків. Найбільш відомим ватажком опришків
був Олекса Довбуш – з 1738 по 1745 роки. Його порівнюють з Робін Гудом,
бо грабуючи багатих. Все награбоване добро роздавав бідним.
Після смерті О.Довбуша загони опришків очолювали Василь Баюрак, Іван
Бойчук, Мирон Штола. Рух опришків був придушений австрійським урядом
лише у першій пол. ХІХ ст.
3. У другій пол. ХVІІІ ст. Річ Посполита переживала період глибокої
економічної і політичної кризи, викликаної анархією в державному
управлінні, міжусобними війнами. Цим скористались сусідні держави –
Австрія, Росія та Пруссія, які розділили між собою землі Речі
Посполитої, внаслідок чого польсько-литовська держава припинила своє
існування.
На долі українських земель три поділи Речі Посполитої позначилися таким
чином:
за першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина;
за другим поділом 1793 р. до Росії відійшло Правобережжя (Київщина,
Волинь, Поділля);
за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Волинь (Берестейщина).
З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було
створено Київську, Волинську та Подільську губернії.
До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка
перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім
контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з
українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву
Австро-Угорщини.
Таким чином, на кінець ХVІІІ ст. українські землі опинилися в складі
двох великих імперій – Російської та Австрійської.
Лекція №11: Українські землі у складі
Російської імперії у ХІХ ст.
План.
Адміністративно-територіальний устрій українських земель.
Українське національне відродження:
а) особливості українського національного відродження;
б) національно-культурницький етап українського національного
відродження;
в) таємні масонські і декабристські організації на Україні;
г) діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Т.Шевченко.
зародження та розвиток громадсько-політичних організацій та партій.
Соціально-економічне становище.
1. У 1796 р. замість намісництва в Україні були створені губернії із
звичайною для інших територій Росії системою управління. Для посилення
своєї влади уряд губернії підпорядковувався генерал-губернаторам. На
чолі губерній стояли військові генерал-губернатори. Які користувалися
майже необмеженою владою і проводили в життя антиукраїнську політику
царизму.
У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість
створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було
поділено на катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р.
Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу
Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з
польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське
генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської
губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано
в Харківську. Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять
губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна
кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у
сусідніх повітах Курської, Воронезької, Бєлгородської губерній та на
Кубані.
2.а) Основна риса української історії ХІХ ст. – це національне
відродження України, під яким розуміють:
а) формування національної самосвідомості українців;
б) зростання інтересу до українсько мови, історії, культури;
в) активізацію зв’язків між західними та східними українцями, їх
національну інтеграцію;
г) розгортання українського національно-визвольного руху.
Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці
ХVІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній і
Слобідській Україну, де ще не згасла пам’ять про славні часи
Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили
Причини піднесення українського національного відродження:
політика російського та австрійського урядів – Росія і Австро-Угорщина
здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули
перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури
(у Росії – Валуєвський указ 1863 р., Ємський указ 1876 р.);
історичні корені – чинником національного відродження була давня
традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ
ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту;
формування національної інтелігенції, яка виступала і організатором
цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли
університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса
(1865 р.);
зовнішні впливи. Ідеї Великої Французької революції кін. ХVІІІ ст.
радикалізували українське суспільство, спрямували його кращих
представників на пошуки шляхів перетворення існуючих порядків. Значний
вплив на піднесення громадсько-політичного життя справили Вітчизняна
війна 1812 р., засвідчивши марність сподівань українців на поліпшення
їхнього становища, та зарубіжні походи 1813 р., учасники яких побачили
переваги європейських форм суспільного і державного устрою.
б) Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція.
Яка прагнула зберегти від вимирання українську, мову, історію, культуру.
У 1798 р. І.Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши
українську народну мову в якості літературної.
Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне
об’єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету
Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та
ін. Ідейний натхненник цього товариства був письменник Григорій
Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. “Малоросійські повісті”, він
довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори.
У Харкові цьому процесу сприяв і Петро Гулак-Артемовський.
Наприкінці ХVІІІ – поч. ХІХ ст.. помітно посилюється інтерес до
української історії. Зокрема, відома анонімна праця “Історія Русів”, яка
вийшла друком у 1846 р. Автор, намагаючись відновити історичну
справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право
українського населення на свободу і державу. Патріотична спрямованість
“Історії Русів” зумовила її широку популярність і значний вплив на
розвиток української історичної науки.
Перша узагальнююча праця з історії України Д.Бантиш-Каменського (1822
р.), 5-титомна “Історія Малоросії” Миколи Маркевича (1842-1843 рр.).
Поряд з літературними і історичними дослідженнями важливою формою
діяльністю інтелігенції було вивчення українського фольклору. Відомий
внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович,
Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
в) На поч. ХІХ ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка радикалізувала
суспільство, в Україні виникають перші таємні організації – масонські
ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа “Любов до істини”
(1818-1819 рр.), серед членів якої були І.Котляревський, Г.Тарнавський,
С.Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії.
На її базі у 1821 р. утворилася таємна “Малоросійське товариство” на
чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської
губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну
незалежність України.
Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в
Україні.
У 20-і роки ХІХ ст. в Україні засновуються таємні декабристські
організації:
а) “Південне товариство” (1821-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване
полковником П.Пестелем;
б) “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825
рр.) на чолі з офіцерами братами Борисовими.
Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни,
офіцери, діячі літератури. Основні вимоги – ліквідація самодержавства та
кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення
національного питання. “південне товариство” виступало за “єдину і
неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами
Російської імперії на самовизначення; “Товариство об’єднаних слов’ян”
передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не
розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Після невдалого
повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені.
г) На початку 40-х років ХІХ ст. з відкриттям університету центром
національно-визвольного руху став Київ. У 1846-1847 рр. В Києві діяла
перша суто українська таємна політична організація Кирило-Мефодіївське
товариство (братство) (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.
Білозерський та ін.).
Програні завдання організації викладені в “Книзі буття українського
народу” (“Законі божому”) та “Статуті”.
Основні цілі братства:
ліквідація самодержавства і кріпосного права;
національне визволення України;
утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з
центром у Києві.
Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень,
досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення
літератури, залучення до своїх рядів нових членів. Поміркована програма
братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально
налаштованих братчиків.
За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних
строків ув’язнення та заслання.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою
української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу
боротьби за національне визволення України.
Видатну роль у національному відродженні відіграв поет, мислитель
Т.Шевченко, який мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 р.
“Кобзаря” за українською мовою остаточно утверджується статус
літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською
діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв
розгортанню ними боротьби за своє національне і соціальне визволення.
3. У кін. 50-х рр..ХХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки –
Громади.
Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка
“хлопоманів”. На чолі – історик, професор Київського університету
В.Антонович. громади також виникли у Харкові. Чернігові. Полтаві, Одесі,
Катеринославі та ін. Гуртки об’єднували представників різних прошарків
суспільства з різними політичними поглядами. Їх діяльність мала, в
основному, культурно-просвітницький характер. Відомі учасники
громадівського руху – М.Лисенко, М.Старицький, О.Кониський, П.Мирний,
М.Драгоманов, С.Подолинський і ін. Було створено керівний центр Громад
усієї України, до якого увійшли В.Антонович, П.Чубинський, О.Русов.
Культурно-просвітницький рух Громад викликав тривогу серед урядових кіл.
Прийнятий Валуєвський циркуляр у 1863 р. Проти громадівців прокотилася
хвиля репресій і в другій пол. 60-х рр. громадівський рух пішов на спад.
У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства
Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, які з’їхалися сюди
після заслання, заснували журнал “Основа”, який знайомив читачів з
життям українського народу. Він діяв до 1862 р. і став першим
українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню
національної свідомості української інтелігенції.
Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне
повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства.
Однак масової підтримки з боку української громадськості повстання не
знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на
власну державу.
На початку 70-х рр. після деякого послаблення контролю за внутрішнім
життям українського суспільства громадівці активізують свою діяльність.
Київська громада мала власний друкований орган “Киевский телеграф”.
Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві
Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відділ
залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції, зібрав і
видав величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.
Однак з прийняттям у 1876 р. Ємського указу діяльність Громад була
заборонена.
Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і М.Драгоманов
(1841-1895), який впродовж 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший
український журнал за кордоном “Громада”. Він розробив так звану
концепцію громадівського соціалізму. Обстоюючи право українського народу
на національне самовизначення, М.Драгоманов не закликав до створення
незалежної України. Будучи поборником дружби і рівності усіх народів,
вчений виступав за автономію України в рамках федеративної демократичної
Російської держави.
Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного
руху. “Братство тарасівців” (1891-1893 рр.). Лідери – М.Міхновський,
І.Липа. Ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка,
досягнення повної незалежності Української держави. Перша політична
партія у Наддніпрянській Україні – Революційна українська партія (РУП,
1900 р.). Лідери – Д.Антонович. Програмний документ – брошура
М.Міхновського “Самостійна Україна”. Згодом РУП відмовилася від ідеї
самостійності України і висунула вимогу національно-культурної автономії
України в межах Росії.
В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським
національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський
революційний рух. Зокрема, діяльність революційних народників у 70-80-х
рр. ХІХ ст. Програма керівного органу народників – організації “Земля і
Воля”, створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом
насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень,
передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Народники 70-х рр.
розгорнули широку пропаганду серед селянства (“ходіння в народ”) з метою
викликати протест проти властей і збройні бунти. У 80-і рр. відбулася
радикалізація народницького руху. Частина народників, об’єднавшись у
1879 р. в організацію “Народна Воля”, зосередила діяльність на
політичному терорі. Зокрема, був вбитий імператор Олександр ІІ. У
відповідь уряд посилив репресії, розгромивши народників.
4. У ХІХ ст. в Російській імперії склалася криза феодально-кріпосницької
системи. Усвідомлення цієї кризи змусило російський уряд ліквідувати
кріпосне право та реформувати державний устрій. У Росії були проведені
реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. Реформи, незважаючи на їх обмеженість. Мали
епохальне значення: вони створили чудові умови для прискореного
капіталістичного розвитку України.
Особливості:
упродовж 60-80-х рр. ХІХ ст. завершився промисловий переворот, тобто
перехід від мануфактур до заводів і фабрик;
швидкими темпами розвивалася вугільна, залізорудна і металургійна
промисловість (Донецько-Криворізький басейн). 65% усього вугілля
імперії, понад 50% чавуну і трохи менше 50% заліза і сталі;
нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості по
переробці сільськогосподарської продукції – цукрова, винокурна,
мукомельна (85% загальноросійського виробництва цукру, 50% усього
тютюну);
машинобудування розвивалося повільно;
бурхливе будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні
становила на кін. ХІХ ст. 1/5 залізничної мережі Росії;
у промисловості, особливо в важкій. Відігравав іноземний капітал. У 1900
р. його частка в Україні досягла 80-90%;
йшов процес зростання міст. Якщо до реформи 1861 р. лише Одеса мала
понад 100 тис. жителів, то на кін ХІХ ст.. було вже чотири великих
міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.),
Катеринослав (115 тис.).
Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало
сільське господарство. Капіталізація сільського господарства йшла двома
шляхами:
прусський, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких
землеволодінь до капіталістичних способів господарювання. Цей шлях
переважав на Правобережній Україні.;
американським, при якому йшов процес утворення фермерських
індивідуальних господарств, які використовували найману працю і
постачали продукцію на ринок. Фермерські господарства переважали на
півдні.
Сільська буржуазія на кін ХІХ ст. становила 25% сільського населення і
зосереджувала в своїх руках 40% селянських земель. Перехід на
капіталістичну систему господарювання сприяв піднесенню сільського
виробництва. На кін. ХІХ ст. Україна давала 43% світового врожаю ячменю,
20% пшениці, 10% кукурудзи.
Особливості економіки Наддніпрянської України:
лише 15% підприємств України виготовляли готову продукцію, а всі інші
постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість
російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину –
низькими;
розвиток української економіки базувався не на місцевому національному
капіталі, а капіталі, що надходив ззовні – з-за кордону і з Росії.
Більша частина прибутків іноземців вивозилася. Україна позбавлялася
потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного
капіталу.
Лекція №12: Західноукраїнські землі в складі
Австрійської (Австро-Угорської) імперії в кінці ХVІІІ – ХІХ ст.
План.
Входження Галичини в склад Австрії. Адміністративно-територіальний
устрій.
Соціальні рухи в Галичині у І Пол. ХІХ ст.
Початок українського національного відродження. Діяльність “Руської
Трійці”.
Революція 1848 р. в Галичині.
Суспільно-політичний рух після 1848 р. Перші українські політичні
партії.
1. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття займали територію 70
тис. кв. км., на якій проживало 3,5 млн. чол., в тому числі українців
2,4 млн. (70% усього населення), 600 тис. поляків, 300 тис. євреїв. На
території Східної Галичини існувало 10 округів: Золочівський,
Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський,
Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, та східні частини
Сяноцького і Перемишльського округів. Окремий округ (до 1849 р.)
становила Буковина з центром у Чернівцях. Закарпаття входило до складу
Угорського королівства як чотири комітати (жупи) Братиславського
намісництва. На чолі округів стояли старости, призначувані австрійським
урядом. Східна Галичина і Буковина були об’єднані з Західною Галичиною,
де переважали поляки, в королівство Галіції і Лодомерії з центром у
Львові. Адміністрацію Галичини очолював губернатор, назначений
імператором, резиденцією якого був Львів. Містами на території краю
управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце
бургомістр і радники. Усі вони також призначались урядом.
Австрійська монархія на поч. ХІХ ст. була однією із найбільш відсталих
держав Європи. Однак національне гноблення тут здійснювалося не в таких
грубих формах як у підросійській Україні. Австро-Угорщина на відміну від
Росії, була конституційною монархією (Конституції 1848 і 1867 рр.). Тут
існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний
парламент і крайові сейми (зокрема в Галичині і Буковині), вибори до
яких здійснювалися за участю всього населення. Українська мова і
культура формально не заборонялися.
$ \ ? ¶ ? ?
ae
&
&
&
&
&
&
.
A
&
&
&
&
&
F
&
&
F
&
&
B
&
&
&
&
&
&
B
&
&
&
?нах влади були одиниці – все ж таки конституційний устрій сприяв
зростанню активності українського населення, його зорганізованості.
У ХІХ ст. саме Західна Україна стала центром національного відродження.
2. Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю
західних провінцій монархії, багато галузей західноукраїнського
виробництва на кінець першої половини ХІХ ст. стали деградувати,
занепадати (текстильна, шкіряна, залізорудна, ливарна, суконна та ін.).
Слабо розвинутою була торгівля. В Галичину ввозилися товарів на суму, в
десять раз більшу, ніж вивозилися. Основною галуззю економіки залишалося
сільське господарство, яке через існування кріпацтва теж перебувало в
стані занепаду. Прогресуюче малоземелля, рутинна техніка, відсталі форми
господарювання, тяжкий кріпосницький гніт вели до деградації селянських
господарств, до злиднів, голоду і вимирання селян, особливо під час
стихійних лих. Як писав І.Франко, у неврожайні роки в краю вибухав
голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на
Поділля, в Бессарабію.
Селяни різко протестували проти кріпосницького гніту. Їх боротьба
виливалася в різні форми: скарги селян на панів у державні установи,
спори громадян з домініями (маєтками), втечі від поміщиків. Потрава
панських посівів і лук, підпали панських маєтків, відмова від виконання
повинностей і сплачування державних податків, дії опришківських загонів
у Прикарпатті, виступи селян, окремих громадян. На Буковині одним із
найбільш значних був виступ селян у 1843-1844 рр., очолюваний Лук’яном
Кобилицею (1812-1851). Оскільки протягом багатьох років скарги селян на
здирства і утиски панів залишалися без наслідків, у 1843 р. селяни 22
громад відмовилися відбувати панщину і почали громити маєтки. У березні
1844 р. повстання було придушене за допомогою війська.
3. Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із
середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван
Могильницький заснував у Перемишлі “Клерикальне товариство” з метою
розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький
створив “Граматику” українсько мови, довів, що українська мова є
рівноправною слов’янською мовою. А не діалектом російської чи польської
мов.
У 30-і рр. ХІХ ст. центр діяльності, спрямований на пробудження
національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де
з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток “Руська трійця”. Його
засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич,
Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти
національного гноблення, виступали за поширення знань про українську
історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837
р. гурток видав альманах “Русалка Дністрова”. Майже весь тираж якого був
конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив “… ці
божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський
народ”. У цій збірці опубліковані українські народні пісні, історичні
пісні, жіночі, колискові, оригінальні поезії і прозові твори і ін. Усім
своїм змістом, живою народною мовою “Русалка Дністрова” пробуджувала
любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість
західноукраїнського населення. Почуття єдності його з усім українським
народом. Вона оспівувала героїчну визвольну боротьбу народу проти
іноземних поневолювачів і національного гноблення.
4. Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція
1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних
подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р.
українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в
Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду
на чолі з єпископом Г.Яхимовичем. Вона вимагала ввести в школах Східної
Галичини навчання українською мовою, закони й урядові розпорядження
публікувати українською мовою, дозволити українцям займати державні
посади, греко-католицьке духовенство зрівняти в правах з католицьким,
усі чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати українську
мову, Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві
окремі адміністративні одиниці. Головна Руська Рада почала видавати свою
газету – “Зорю Галицьку”, що була першою у Львові газетою українською
мовою. У жовтні 1848 р. ГРР був скликаний у Львові перший з’їзд діячів
науки і культури – Собор руських учених. На з’їзді було створено
“Галицько-Руську матицю” – товариство для видання й розповсюдження
дешевих книг та поширення освіти серед народу. У 1849 р. ГРР відкрила у
Львові Народний Дім з українською бібліотекою, музеєм, книжковою
крамницею і народним клубом.
У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою
утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені
Буковина і Закарпаття. Характерною особливістю національного відродження
в Галичині була політизація, що виявилась у поєднанні як суто
національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій,
діяльність яких спрямувалась на задоволення національно-політичних
потреб українського народу.
Основні підсумки революції:
ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права, проголошення
конституційного правління та громадянських прав;
було покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за
своє національне і соціальне визволення.
5. У другій пол. ХІХ ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні
діяли три напрямки:
москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування
українського народу та його мови, пропагували ідею “єдиної російської
народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії.
Мали свої політичні і національно-культурні установи (Руська рада,
Ставропігійський інститут, Народний Дім, Галицько-Руська матиця,
товариство ім. М.Качковського), видавничу базу (“Галичанин”,
“Прикарпатская Русь” і ін.), але значною підтримкою населення не
користувалися;
народовці – національний напрямок, який спрямовувався на служіння
інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною
метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення
культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського
населення. У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє
товариство “Просвіта”, яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор
А.Вахнянин. “Просвіта” мала філії у всіх містах Західної України. Крім
культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю
– засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На кін. ХІХ ст.
“Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою. На
рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя. У
1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, яку
очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським
землям автономію в межах Австро-Угорщини. Народовський поступово
поширюється на Буковині і Закарпатті.
Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М.Драгоманова.
Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували
революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі
народні маси. Очолювали напрямок Іван Франко, Михайло Павлик, Остап
Терлецький.
У 1894 р. із Києва до Львова переїхав М.Грушевський, зайнявши посаду
професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний
вплив на розвиток національного руху, української науки, зв’язків між
західними і східними українцями. М.Грушевський очолив створене
“Просвітою” Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, об’єднавши навколо нього
майже всіх провідних східно – і західноукраїнських учених.
У кін. ХІХ ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою
такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890
р. у Львові радикалами на чолі з І.Франком та М.Павликом. Партія вважала
своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між
радикалами обумовили слабкість партії. У 1899 р. народовці на чолі з
Є.Левицьким та В.Охрімовичем утворили Українську
національно-демократичну партію, до якої приєднались М.Грушевський та
І.Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою
проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи
перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні. У 1899 р. була
створена Українська соціал-демократична партія (М.Ганкевич, С.Вітик),
яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не
мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була
незначною.
Лекція №13:Українські землі
на початку ХХ ст.
План.
Розвиток суспільно-політичного руху на поч. ХХ ст.
Україна в революції 1905-1907 рр.
Українські землі в 1907-1914 рр.
Україна в роки першої світової війни.
1. Початок ХХ ст. в історії України характеризується загальним
революційним піднесенням, що було викликане гострим класовим
протиріччям, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення.
Ситуацію загострила загальна економічна світова криза 1900-1903 рр., а в
Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією. Як в
Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив
усі кола суспільства:
активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної
боротьби;
посилився селянський рух, для придушення якого досить часто
використовували війська;
зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала
проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість (зокрема,
боротьба за український Львівський університет);
посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції
за проведення реформ.
У Наддніпрянській Україні центом опозиційної по відношенню до царизму
діяльності стали земства – органи місцевого самоуправління.
Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації
кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення
конституції.
В умовах загального революційного піднесення посилився і
національно-визвольний рух.
У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих
умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:
тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було
гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою
організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові
знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було
видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;
діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася
українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мала 78
філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української
літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та
І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр.
понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка,
популяризуючи як світову так і українську літературу;
зростала кількість українських представників у центральному парламенті
та в крайових сеймах;
розгортали діяльність молодіжні спортивні товариства “Сокіл”, “Січ”, які
розвивали в українській молоді почуття патріотизму, схильність до
дисципліни;
широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне
відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості.
У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:
процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних
партій. РУП, утворена в 1900 р., розкололася і дала початок трьом
партіям:
а) Народній українській партії (НУП, 1902) на чолі з М.Міхновським.
Виступала за утворення незалежної української держави. Орієнтувалася на
національну інтелігенцію;
б) Українській соціал-демократичній спілці (“Спілка”, 1904) на чолі з
М.Меленевським. Займала марксистські позиції, прагнула виражати інтереси
всіх робітників України. У 1905 р. влилася у меншовицьку фракцію РСДРП;
в) Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП, 1905) на
чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою. Прагнула поєднати марксизм із
націоналізмом. Орієнтувалася на селян і робітників, вимагала автономії
для України.
У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії – Українська радикальна
партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія
(А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги – конституційна монархія,
земельні реформи, автономія України в складі Росії.
Активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української
інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початку ХХ ст. було
відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 р. Не дивлячись
на заборону, лунала українська мова. У цьому році святкувалось 35-річчя
музичної діяльності М.Лисенка.
Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав
масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і
демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу,
перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало
чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному
питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в
складі Росії.
У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зрусифікованій, більш
масовими і впливовими були загальноросійські партії:
Російська соціал-демократична партія (РСДРП) – виникла в 1898 р., у 1903
р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях
марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури
пролетаріату. Партія діяла серед російських і зрусифікованих українських
робітників;
партія соціалістів-революціонерів (есери) – утворилася на рубежі
1899-1900 рр. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом.
Соціальну опору складало селянство;
конституційно-демократична партія (кадети, 1905) виступала за
конституційну монархію з 2-палатним парламентом, за свободу культурного
розвитку всіх національностей;
“Союз 17 жовтня” (октябристи) (жовтень, 1905) – виступала за збереження
царської влади, єдину і неподільну Росію;
“Союз руського народу” (1905 р.) – стояла на позиціях
націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими
національними меншинами.
Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання,
крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн
імперії.
2. У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в
демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло
активну участь.
На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійський і національних
партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за
керівництво революційним рухом.
Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р.:
жовтень – загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу ІІ піти
на поступки і видати Маніфест17 жовтня, проголосивши громадянські
свободи і вибори до Державної Думи;
червень – збройне повстання на броненосці “Потьомкін”;
листопад – повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом
П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підручником
Б.Жаданівським;
грудень – збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава,
Олександрівська. Однак ці виступи не переросли у загальне збройне
повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.
В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки
національне питання було на передньому плані боротьби.
Національний рух в період революції мав значні здобутки:
після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Всього в
1905-1907 рр. виходило 24 періодичні видання;
виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філіали в
багатьох містах України (М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Леся
Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький і ін.);
відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання
українською мовою в університетах;
активну діяльність у першій Думі (1906) та в другій Думі (1907)
розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України,
вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській
фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до
Петербурга.
3. Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто
“лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято
вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив
новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти
учасників революції. Багато здобутків національного руху були
ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення
українського народу.
З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування
опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики
був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії П.Столипін.
З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські
діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство
українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський,
С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. ТУП обстоював
конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.
У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася
аграрна реформа, яка передбачала:
знищення общинного землекористування і перетворення селян на
індивідуальних власників землі – фермерів;
ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом
переселення селян у східні райони Росії.
У цілому по Росії реформа не досягла поставленої цілей. Але саме в
Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина
селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна
дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн. чол.).
Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського
господарства. Але реформа не могла послабити соціальну напруженість на
селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі
господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.
4. Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом
(Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) та Антантою (Росія,
Англія, Франція). У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія,
США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.
Особливості для України:
Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів,
оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків.
Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один
проти одного. В російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в
австрійській – 250 тис.;
Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила
український рух.
У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії
Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у
війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці
допоможуть українцям створити самостійну державу.
Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. – вони об’єдналися в Головну
Українську Раду (ГУР), з метою мобілізувати сили українців для війни з
Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців – молодих
вихованців організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” – був сформований легіон
Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було
визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни брав активну
участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.
Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:
більшість українських партій, в т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою,
керівництво ТУП підтримало Росію у війні;
частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у
війні нейтралітету;
частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за
поразку Росії;
найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, “Спілка”)
емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз
Визволення України – СВУ (В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський,
М.Залізняк, А.Жук). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної
української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з
Німеччиною та Австрією проти Росії.
У роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих
бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія
декілька разів переходила із рук в руки. Це призвело до значних жертв
смерд мирного населення, занепаду промисловості, сільського
господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні
закрилися більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн.
десятин.
Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні
плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули
використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з
національно-визвольним рухом українців. Плани сторін щодо України:
Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля;
Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши
до нього і Україну;
Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.
Політика сторін щодо України.
Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове
генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом
якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні
видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Її
митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина,
повернувшись в травні-червні 1915 р. в західну Україну, звинуватила
українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії
та Австрії, залежно від того кому належала влада, здійснювала масові
репресії проти українства.
Таким чином, перша світова війна стала для українців справжньою
національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни
було те, що війна виснажила обидві сторони і прискорила їхній крах.
Лекція №14: Центральна Рада.
Українська гетьманська держава.
План.
Лютнева революція і піднесення національно-визвольного руху в Україні.
Центральна Рада.
Перші кроки на шляху організації української державності. І та ІІ
Універсали Центральної Ради.
Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії
проти УНР.
Проголошення незалежності УНР. ІV Універсал. Брест-Литовський мирний
договір.
Прихід до влади гетьмана П.Скоропадського.
Діяльність гетьманського уряду.
1. 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. У цей день в
Петрограді було утворено два нових реальних органи влади: Тимчасовий
уряд і Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів. В ніч з 2
на 3 березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому
уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих
зборів – вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.
Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню
національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення
України і відродження її державності.
На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру
українського руху. За ініціативи Товариства українських поступовців 4
березня 1917 р. представниками українських партій і громадських
організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище
в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано
М.Грушевського.
Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизначення
українського народу. Уже в перші дні свого існування Центральна Рада
звернулася до українською народу із закликом згуртувати свої сили у
боротьбі.
6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес,
який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України,
перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес
визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада),
обрав президентом України М.Грушевського, одностайно висловився за
національно-територіальну автономію України.
Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та
Всеукраїнського селянського з’їздів, зборів та мітингів демократичних
сил.
2. 10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив
Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську
державність.
15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний
Секретаріат на чолі з В.Винниченком. до уряду увійшли С.Петлюра
(секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ),
В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд
переважно був соціал-демократичним.
Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість
Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці
червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори
між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський,
М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного
компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого
затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у
листопаді 1918 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну
Раду представницьким органом українського народу, а Генеральний
Секретаріат – органом крайової адміністрації.
3 липня 1917 р., дотримуючись взятих на себе зобов’язань, Центральна
Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів
самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу
Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій
(національним меншинам було надано 18% місці у Малій Раді і 30% місць –
у Великій раді).
Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня
він затвердив “Інструкцію Тимчасового Уряду Генеральному
Секретаріатові”, згідно якого право чинність Генерального Секретаріату
поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську,
Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно
звужувалася.
Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки
не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з
ним. Однак, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через
небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.
3. 25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики,
здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд –
Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький переворот різко
змінив ситуацію в Росії і в Україні.
Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і
зайняла щодо нього ворожу позицію.
За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд,
Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність
по державотворенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху
були такі.
31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень
на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової
Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські
території. Розширилися структура і компетенція Генерального
Секретаріату.
7 (20) листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши
утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії в складі
Російської республіки, яка повинна стати “федерацією рівних народів”.
УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які
утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було
помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу
склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності
України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила
ставку на федеративну Росію, змарнувавши тим самим багато енергії і
часу.
Третій Універсал оголосив широку програму соціально-економічних
перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю,
встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні
свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 (22) січня 1918 р. призначив
Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.
Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу
в Україні. На цей час РСДРП(б) не користувалася достатньою підтримкою
українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських
Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців
України, тоді як українські партії – 75%.
Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у
конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу
Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його
голосів.
4 (17) грудня 1917 Раднарком з метою активізації боротьби проти
Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив. Що,
визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає
Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки
вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. Центральна Рада
звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких
частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської
влади.
Ультиматум повинен був підготував підґрунтя для збройного втручання Рад
наркому у внутрішні справі УНР.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на
Всеукраїнському з’їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній
меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони покинули Київ і 11-12
(24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Тут вони
проголосили встановлення радянської влади в Україні, створили
Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд –
Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної
Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з
“контрреволюцією”. Більшовики нав’язали Україні громадянську війну.
Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр.
Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння
ворогові. Найдраматичнішим був кривавий похід більшовицьких військ на
чолі з М.Муравйовим на Київ. 16 (29)січня – бій під Крутами їм дали 300
студентів і курсантів, які героїчно загинули.
4. За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з
країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна
Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною
державою. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий
момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто
нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в
озброєнні – в 40 разів. Керівництво УНР не змогло організувати боєздатні
збройні сили.
26 січня 1918 радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного
терору в місті загинуло 5 тис. чол.. Центральна Рада і всі її заклади
переїхали до Житомира, потім – до Сарн.
Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану
на збереження незалежності України. 27 січня (9 лютого) 1918 в Бресті
між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був
підписаний мир:
Україна вийшла із стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;
Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді
відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася
на введення німецько-австрійських військ в Україну;
Це5нтральна Рада взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику
кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну
передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.
Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис.
чол.) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна
Рада. Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і
Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися
наївними і ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний
режим. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали
судочинства і розстріли мирного населення.
Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет
серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним
режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.
5. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні
селяни. Вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної
власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу
землевласників, який проголосив гетьманом усієї країни Павла
Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну
Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.
Павло Скоропадський – нащадок гетьмана поч. ХVІІІ ст. Івана
Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р.
– генерал-майор російської армії, ад’ютант Миколи ІІ. У 1917 р. брав
участь у створенні загонів вільного козацтва.
Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових,
помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик,
октябрист Ф.Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників
соціалістичних партій у ньому не було.
Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від
німецько-австрійського окупаційного режиму.
6. Основні напрями політики уряду П.Скоропадського:
замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма
правління замінена на монархічну (гетьманат). Гетьман зосередив в своїх
руках всю повноту влади – законодавчу, виконавчу, судову;
відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики,
заводи, шахти;
налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до
репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування,
заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет.
Демократичний режим змінився авторитарним;
створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну
військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан
українського суспільства;
успішною була діяльність в культурній сфері: українізація шкіл,
відкриття нових гімназії, університетів, Української академії наук,
Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів;
здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу
П.Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала свої
представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з
Росією.
Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового
схвалення не дістав. Орієнтація уряду на великих землевласників,
буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки
широких верств українського населення – селян, робітників, інтелігенції.
Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати
суспільство.
Лекція №15: Директорія УНР. Західноукраїнська
Народна Республіка
План.
Прихід до влади Директорії УНР.
Внутрішня і зовнішня політика Директорії.
Проголошення ЗУНР.
Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР.
Причини поразки та історичне значення української
національно-демократичної революції 1917-1920 рр.
1. Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші
політичні партії та громадські організації. Опозиційні до гетьманату
сили об’єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13
листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти
гетьманського режиму було створено опозиційний уряд – Директорію на чолі
з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, Ф.Андрієвський,
А.Макаренко). У свою чергу українські більшовики на чолі з КП(б)У теж
прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність з
радянською Росією.
11 листопада 1918 р. закінчилася І світова війна поразкою
німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з
України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з
Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності
України.
Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на
Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у
грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про
федерацію України з не більшовицькою Росією і про “відновлення Великої
Росії”. Суверенність Української держави скасовувалася.
У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок
повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю
Україну.
28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий
робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим, а згодом
Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія,
відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р.
більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української
території.
уряд гетьмана опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська
Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і
покинув місто.
Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення
УНР. Директорія була з самого початку свого правління у стані війни з
Радянською Росією.
2. Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до
влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність. Була, зокрема
відновлені назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада
належить Директорії, законодавча – Трудовому Конгресу, виконавча – Раді
народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників,
трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу
поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку
УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних,
зокрема, виборчих прав.
З 21 по 29 січня працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки,
висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право
призначати членів Ради народних Міністрів, видавати закони, які мали
затверджуватися на сесії Трудового конгресу, доручив Директорії оборону
України. Та вже 2 лютого 1919 р. Директорія під тиском більшовицьких
військ покинула Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом – на територію
ЗУНР, до Тернополя.
У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу
завширшки 10-20 км. – між поляками і більшовиками.
Причини поразки Директорії:
Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямків
політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на
першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра – на утворенні
військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці
В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками,
інші на чолі з С.Петлюрою – до союзу з Антантою;
непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в
наступному: а) видала закон про ліквідацію приватної власності на землю,
але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно
розв’язували земельні питання, здійснювали каральні акції; б) обіцяла
позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права; в)
ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і
т.д.;
невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії
про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн
Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і
надали підтримку білогвардійській армії Денікіна;
радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще
організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. на бік більшовиків
перейшли загони Махна, “зелених”, Григор’єва.
Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня
майже на всій території України була встановлена радянська влада.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України встановив нову назву
держави – Українська соціалістична радянська республіка. Більшовики
почали проводити на Україні політику “воєнного комунізму”, яка
передбачала суворий контроль над економікою і соціальною сферою країни
(націоналізація промисловості, фінансів, зв’язку; диктатура
комуністичної партії; загальна трудова повинність; карткова система;
“червоний терор”; продрозкладка тощо).
Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України,
розгорнувся широкий селянський рух опору, зростало невдоволення і в
самій Червоній Армії.
Тим часом наступ на Україну розгорнула білогвардійська армія Денікіна,
активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ.
Радянська влада в Україні знову впала. Але ж і Директорія змушена була
капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва. Восени
1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала
Денікіна. Антинародна політика білого режиму викликала масовий опір
населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух,
особливо активно діяли загони Нестора Махна.
На початку 1920 р. Червона Армія подолала опір військ Директорії і
розгромила денікінців. Радянську владу в Україні було відновлено втретє
і остаточно.
Взимку 1919-1920 рр. армія УНР провела т.зв. “зимовий похід”, який
виявився невдалим.
Намагаючись врятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений
крок – переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі
було укладено Варшавський договір, який передбачав:
спільну боротьбу проти більшовиків;
відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом
С.Петлюрою;
як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра “віддавав” Польщі
західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що
викликало обурення серед населення Західної України.
Хоча і розпочалися військові дії, проте Росія і Польща були не готові до
затяжної війни і в жовтні 1920 уклали перемир’я. Це означало розрив
Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну
самостійно, але після запеклих боїв з частинами Червоної Армії змушені
були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та
інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.
18 березня між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був
підписаний Ризький мир:
Польща визнавала існування самостійної Радянської України;
До Польщі ввійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західна Білорусь,
Холмщина, Підляшшя.
3. У жовтні 1918 р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку
в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.
18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної
Галичини і Буковини уторили у Львові Українську Національну Раду на чолі
з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання
західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу.
Вирішальним кроком на шляху західних українців до відтворення
державності стали події 1918 р.:
1 листопада – з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ
солдатів – українців, активно підтриманий населенням міста.
2 листопада – австрійський намісник передав владу УН раді. У своєму
зверненні до населення вона проголосила про створення національною
держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри
провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити
робітниче законодавств, соціальне забезпечення.
9 листопада – сформовано західноукраїнський уряд (Державний
Секретаріат), який очолював Кость Левицький.
13 листопада – УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну
самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею
у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).
ЗУНР відразу стало об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули
включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави.
Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти.
США, Англія і Франція у післявоєнному устрої зробили ставку саме на
Польщу, прагнули створити з неї “санітарний кордон для боротьби проти
більшовизму”.
Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної
агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був
покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім – до
Станіслава.
4. Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного
життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального
спокою:
за короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися
вибори до Української Національної Ради – представницького і
законодавчого органу. Більшість її депутатів стояли на
національно-ліберальних позиціях і представляла Українську
національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація,
правоохоронні органи;
президентом республіки було обрано Є.Петрушевича;
проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення
земельної реформи затягувалося: розподіл між селянами передбачався після
закінчення війни;
створювалися система народної освіти: шкільництво отримало державний
статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам
надавалося право “на школу рідною мовою”;
утверджувалося державність української мови;
для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія
(УГА, яка досягла 100 тис. чол.;
значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. Після переговорів з
Директорією 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.
Але Акт Злуки реалізовано не було – як через складне воєнне та
міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між
урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли
Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані
війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.
У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР
переїхав до Кам’янець-Подільського, а в листопаді – емігрував до Відня.
УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорії об’єдналася з
армією УНР.
Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню
західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня
1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про при
належність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне
існування ЗУНР.
5. Основні причини поразки української національно-демократичної
революції 1917-1920 рр. :
низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка
соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію
українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян.
Інтелігенція була малочисельною, а селяни – політично несвідомими,
неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Робітники, підприємці,
поміщики в більшості свої не підтримали ідею незалежності України;
відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на
компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом
перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав
під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську
владу, не було єдності між УНР і ЗУНР;
несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського
визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги.
Історичне значення:
у ході революції український народ створив власну державу і декілька
років підтримував її існування;
героїчна боротьба українського народу 1917-1921 рр. стала прикладом і
дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б
неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.
Лекція №16: Українські землі
в міжвоєнний період.
План.
Нова економічна політика: особливості та наслідки.
Входження України в склад СРСР. Кордони УРСР.
Українізація: причини та наслідки.
Індустріалізація: причини та наслідки.
Колективізація. Голод 1932-1933 рр.
Репресії 30-х рр.
Західноукраїнські землі під владою Польщі.
Буковина та Закарпаття в 20-30-х рр.
1. Причини переходу до непу.
На кін. 1920 – поч.. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в
ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи,
викликаної:
воєнними діями, що велися майже безперервно 7 років;
політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи економіки,
паралізувала сільське господарство і викликало опір переважної більшості
населення, особливо селянства.
Економічна криза виражалася в тому, що:
промисловість знаходилася в стані розрухи. У1921 р. в Україні промислове
виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу
– 5%, вугілля – 30% і т.д.;
сільське господарство також перебувало в катастрофічному стані:
порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір
зерна – на третину. Ситуацію ускладнили засуха 1921 р. і голод (загинуло
1 млн. чол.). Масовість жертв голоду пояснюється ще й політикою
більшовиків;
у галузі фінансів – повна інфляція грошей.
Соціально-політична криза виявилася в тому, що:
почалися повстання селянства проти політики “воєнного комунізму”,
зокрема, проти продрозкладки (проти радянської влади виступила армія
Н.Махна – 15 тис. чол. Всього у повстанських формуваннях – 40 тис.
чол.);
тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали різні форми
протесту (страйки) з боку робітників. Поряд з економічними вимогами
висувалися політичні, у тому числі – “Ради без більшовиків”;
криза у більшовицькій партії – загострилися суперечки щодо шляхів
подальшого розвитку країни.
Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р.
перейти від політики “воєнного комунізму” до нової економічної політики
(непу).
Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм
власності, економічних методів управління народним господарством. Проте,
більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна
буде подолати поточні труднощі і досягти кінцевої мети – побудови
комунізму.
Основні зміни в період непу:
У сільському господарстві:
заміна продрозкладки продподатком (був менший у 2 рази і відомий селянам
заздалегідь);
дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції;
дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.
У 1925 р. обсяг сількогосподарського виробництва досяг довоєнного рівня.
У промисловості:
продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх
підприємств. В Україні було здано в оренду 5200 підприємств – половина
наявного фонду;
децентралізація управління промисловістю. Багато підприємств
об’єднувалися в трести (“Донвугілля”, “Хімвугілля”, “Південьсталь”,
“Цукротрест”);
ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в оплаті праці;
залучення іноземного капіталу у формі концесій, змішаних акціонерних
товариств та ін.
Високі темпи розвитку легкої і харчової промисловості. У 1925-1926 рр.
обсяг промислового виробництва в Україні досяг 99% рівня 1913 р.
У галузі торгівлі і фінансів:
відмова від розподілу продукції за картками і перехід до вільної
купівлі-продажу. Розвиваються три види торгівлі: кооперативна, приватна,
державна;
у великих містах відкрились торговельні біржі;
у 1922-1924 рр. проведено грошову реформу. Досить швидко змінювалася
грошова система, спадала інфляція. Зріс життєвий рівень населення.
Причини згортання непу. Неп не міг бути тривалим, оскільки:
комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і
тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною
– побудова комуністичного суспільства;
він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованого на встановлення в
країні тоталітарного режиму.
У кін 20-х рр.. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло
до командно-адміністративної системи.
2. Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії
утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна,
Білорусь, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки –
Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але
фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром
– ЦК РКП(б). Залежність республік від московського центру прикривалася
системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву
“договірної федерації”.
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання
відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на
чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. Комісія розробила так
званий “план автономізації”, який передбачав включення республік на
правах автономії до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду
Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М.Скрипник.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його шовіністичним, і
розробив власний план, за яким усі республіки на рівних правах входили
до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою
право вільного виходу.
На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня прийняв рішення
про утворення СРСР. До його складу увійшли Російська федерація,
Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія,
Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і
Договір) права центру превалювали над правами республік. Так, із 29
пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально
кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу
не було розроблене.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилася в 1924 р., коли була
прийнята Конституція СРСР.
Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на зовнішню політику
і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку,
оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським
господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним
забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом
РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної
республіки зокрема.
ІХ Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в
Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу
СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою
державою, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного
суверенітету і перетворилася на адміністративну одиницю Радянського
Союзу.
Утворення СРСР було обумовлене дією як об’єктивних, так і суб’єктивних
факторів:
територіальні межі республік , які увійшли до СРСР, були об’єднані в
межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені
тісні економічні зв’язки, і як наслідок, певна спеціалізація економічних
районів та розподіл праці;
у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими республіками
склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-1922 рр.,
воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла т.зв. “договірна
федерація” радянських держав, де функції загально федеративних органів
виконували органи влади Радянської Росії;
головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх
республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії,
керівництво якого взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину
державу.
3. Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка
здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і рр. Українізація
передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:
висування українців на керівні посади;
впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу,
навчальні заклади;
розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;
створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин,
які проживали в Україні.
Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки
перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців
1917-1921 рр. Українізація здійснювалася в певних дозволених центром
рамках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти
України, яким у 20-і рр. керували прибічники національного відродження
Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.
Наслідки українізації.
20-і рр. стали періодом подальшого національного відродження:
у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%,
на українську мову переведено 75% діловодства державних установ,
українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і
журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35
до 54%;
українізація сприяла залучено до радянського культурного будівництва
української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі,
зокрема М.Грушевський;
відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці
видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55
журналів, виникли багато чисельні літературно-художні об’єднання,
працювало 45 професійних театрів і т.д. (М.Зеров, Г.Косинка,
М.Хвильовий, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л.Курбас, О.Довженко,
Г.Верьовка і ін.).
Причини згортання українізації.
Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв
і бачив у ній ідейного конкурента партії;
українізація сприяла зростанню національної свідомості українців,
стимулювала націонал-комуністичні настрої. Основними ідеологами
українського націоналізму були письменник М.Хвильовий. нарком освіти з
1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.
Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом
виявити національну свідомість , самобутність, не копіювати культурні
надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до
українців йти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі
“Геть від Москви”.
Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації,
наполягав на відкликання з України генерального секретаря ЦК КП(б)У
Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.
Михайло Волобуєв переконував, що економіка Україна повинна становити
єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову
економіку без посередництва Росії.
“Хвильовізм”, “шумськізм” і “волобуєвщина” були оголошені проявом
“буржуазного націоналізму”, небезпечним “націоналістичним ухилом”.
З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р.
Сталін назвав місцевий націоналізм основою загрозою для єдності
Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада
повертається до русифікаторської політики, активних учасників
українізації було репресовано.
4. У грудні 1925 р. ХІV з’їзд РКП(б) проголосив курс на
індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту
Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку
економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося
здійснювати плановими методами (п’ятирічками).
Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР
залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому
оточенні.
Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили
об’єктивним економічним законам.
Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то
з 1929 р. – форсованими, над швидкими. На 1929 р. було заплановано 32%
приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – по 45%, на 1932 р.
– 36%. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну
відсталість і побудувати соціалізм на декілька років. Сталін назвав 1929
р. роком “великого перелому” і “стрибка в соціалізм”. Ці плани були
нереальними і економічно необґрунтованими. Заплановані показники не були
досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки у
середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%;
Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а
максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та
харчової, сільського господарства;
Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, не за рахунок
новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої
кількості підприємств, збільшення кількості працюючих (ентузіазм народу,
соціалістичні змагання);
У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір
здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з
комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на
державній власності. Ліквідовано багатоукладність економіки.
Наслідки індустріалізації.
здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело
до посилення тиску на селян; збільшився продподаток, заборонялася вільна
торгівля;
форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької
колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими
продуктами харчування;
випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення
диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і
легкою промисловістю. Відбулося падіння життєвого рівня народу;
відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки.
Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної
зацікавленості призвели до уповільнення темпів розвитку господарств;
з індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. Першою
політичною справою став так званий Шахтинський процес 1928 р. над
інженерними кадрами шахт Донецького басейну.
Позитивні досягнення індустріалізації:
Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;
У 1940 рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р.
збільшився у сім разів;
За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд
розвинутих західноєвропейських країн. Вона посідала друге місце в Європі
по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини).
За три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і середніх
заводів, фабрик, шахт, електростанцій.
5. Курс на колективізацію був проголошений ХV з’їздом ВКП(б) у 1927 р.,
а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.
Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася
в рамках єдиної політики “соціалістичного штурму”.
Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:
завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;
забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною,
отримати кошти для індустріалізації;
ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків,
був джерелом капіталізму на селі.
В Україні колективізазацію планувалося завершити в основному до кінця
1930 р. Це можна було здійснити тільки насильницькими методами.
В Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, у
результаті якої було знищено понад 200 тис. селянських господарств (за
офіційними даними). Жертвами репресій у результаті розкуркулення стали
понад 1 млн. чол., яких виселяли на Північ і Сибір. До розряду куркуля
міг бути зарахований кожний, хто не бажав вступати в колгоспи. Таким
чином. У ході колективізації було знищено найбільш працездатних і
заможних господарств, що негативно вплинуло на подальший розвиток
сільського господарства.
Дезорганізація аграрного сектора – індивідуальні господарства
руйнувалися, а колгоспи технічно і організаційно були ще слабкими.
Внаслідок цього зниження продуктивності праці, падіння валових зборів
зерна та виробництва іншої с/г продукції.
У 1932 план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був
нереальним. З метою забезпечення виконання плану проти колгоспів та
індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи:
здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих засобів; райони, де не
виконувався план, переводили на блокадне положення – підвезення
будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.
Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з
В.Молотовим. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про
охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про
зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”; розкрадання
колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшуючих обставин” –
позбавлення на строк не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5
місяців) було засуджено 55 тис. чол., у тому числі до розстрілу – 2,1
тис. чол.
Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала
безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору
1932-1933 рр. Прямі жертви від голоду становили 3,5 – 5 млн. чол.
Наслідки колективізації:
сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було
колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. –
96%;
на селі було утворено командну економіку при повному підпорядкуванні
колгоспів державній владі. Суцільна форсована колективізація призвела до
тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора;
ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а і
фізично;
страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр.;
завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб
індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.
6. Тоталітарний режим базувався цілій системі монополій: монополії
більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.
Монополія на владу. Більшовики усунули з політичної арени всі інші
політичні партії. В Україні була заборонена діяльність лівих есерів,
комуністів-боротьбистів, української комуністичної (укапісти) та інших
партій. З грудня 1922р. вищий представницький орган України – з’їзд рад
– став однопартійним – більшовицьким. Відбулося об’єднання комуністичної
партії з державним апаратом. Більшовики встановили повний контроль над
усіма організаціями, громадськими об’єднаннями.
Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася монополія
комуністичної ідеології: право на істину визнавалося лише за марксизмом.
Всюди панувала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби
впливу на духовне життя – пресу, радіо, освіту, культуру
(Головполітосвіта). Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні
конфесії.
Монополія на керівництво економікою. Партійно-державний апарат встановив
монопольний контроль над економічною сферою, що і стало фундаментом
тоталітарного режиму.
Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її
органи перебрала на себе всі функції державної влади. На ХVІ з’їзді
ВКП(б) (1930 р.) проголошено: “Наша партія керує всіма організаціями
пролетаріату і всіма сторонами діяльності пролетарської диктатури,
починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі,
льону, свинарства…”.
Органи ДПУ-НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків
населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму,
оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити
свого існування. Найбільшого масштабу репресії досягли у другій пол.
30-х рр., набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 рр.
(“п’ятирічка великого терору”) у таборах НКВС було ув’язнено 5 млн. 172
тис. чол., що у 2,2 рази більше, ніж за попередні п’ять років. Пленум ЦК
ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що “на Україні основною
небезпекою є український буржуазний націоналізм” і поставив завдання
“завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам,
які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в
будівництві української соціалістичної культури”.
Напрямки масових репресій в Україні.
репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933
рр.);
боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. 1930 р. –
сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою засуджено
45 чоловік – відомих українських вчених, письменників, політичних діячів
колишньої УНР (С.Єфремов, В.Чехівський, М.Слабченко, А.Ніковський). 1934
р. – “Український національний центр”. По цій справі засуджений
М.Грушевський. Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ-НКВС “викрили” в
Україні 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій
націоналістів”;
репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в “українському
буржуазному націоналізмі”, у “ворожій діяльності”, у “відсутності
пильності”, в “троцькізмі” і т.п. У ході “партійної чистки” було знищено
майже половину складу КП(б)У (Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор,
В,Чубар, М.Скрипник та ін.);
боротьба з “націоналістичними елементами” в Академії наук України:
репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути;
боротьба проти релігії і церкви. У 1930 р. була примусово розпущена
Українська автокефальна православна церква;
гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Лише за один
1934 р. було розстріляно 28 письменників (М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій
і ін.). протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів
і кандидатів у члени Спілки письменників України. 30-і рр. –
“розстріляне відродження”;
чистка військових кадрів. Був повністю знищений штаб Київського
військового округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного
складу Харківського військового округу.
Наслідки репресій:
тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені
мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних
демографічних втрат;
занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу
української нації;
деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та
абсолютної покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність
населення, формування тоталітарної свідомості);
посилення економічної і політичної залежності України від центру;
шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму,
абсолютної політичної влади Сталіна.
7. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна
Галичина, Західна волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило
третину тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн.
чол., у тому числі 5,6 млн. українців.
Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною
відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.
Політика Польщі. Польський уряд намагався витравити такі поняття, як
“Україна” та “українці”, застосовуючи замість них терміни “Східна
Малопольща”, “русини”. У 1924 р. видано закон про заборону вживання
української мови у всіх державних установах. Урядові кола, повернувшись
до ідеї однонаціональної польської держави. Розгортають репресії проти
українців. Здійснюють політику жорстокої асиміляції.
Соціально-економічне становище. Польський уряд розділив країну на дві
території – Польщу “А” і Польщу “Б”. До першої входили корінні польські
землі, до другої – переважно західноукраїнські і західнобілоруські.
Сприяючи розвитку промисловості в Польщі “А”, уряд у той же час свідомо
гальмував промислове будівництво в Польщі “Б”. 85% підприємств Східної
Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 чоловік.
Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської
економіки. Переважали такі галузі: нафтодобувна, деревообробна, харчова,
переробка мінеральної сировини.
Переважав аграрний сектор економіки. Кращі землі були передані полякам.
Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із
західноукраїнських земель. За 1919 – 1939 рр. з Галичини емігрувало 190
тис. чоловік. В Галичині панувала також кооперація підприємств.
Національно-визвольний рух. Його очолювали різні політичні сили:
наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об’єднання
(УНДО) – партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на
здобуття Україною незалежності та її демократичний розвиток.
Використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику
стосовно польської влади;
друга за впливом Радикальна партія. Прагнула поєднати принципи
демократичного соціалізму з національним відродженням України і її
незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян. сільської
інтелігенції та с/г робітників;
Компартія Західної України (КПЗУ). Вона виступала за возз’єднання з
Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських
акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв
рішення про розпуск КПЗУ;
Організація українських націоналістів (1929 р.). утворилася на базі
Української військової організації. Очолював Є.Коновалець. Мета ОУН –
утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною
економікою. На чолі руху має стояти одна націоналістична партія з
необмеженою владою лідера. Методи боротьби – пропагандистські,
агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Напередодні другої
світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. свідомих членів і багато
прихильників. Після вбивства Є.Коновальця (1938 р.) ОУН розколовся на
два напрямки: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б). Помірковане
крило очолив А.Мельник (ОУН-М).
Значний сплив на активність українського населення мала греко-католицька
церква. Її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим
авторитетом серед західних українців. Виступав проти приєднання
українських земель проти Польщі, всіляко сприяв процесам національного
відродження.
Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північні Буковину і
Бессарабію, до складу якої входили етнічні українські землі –
Ізмаїльській, Аккерманський, Хотинський повіти. На цій території
проживало майже 790 тис. українців.
Закарпаття (під назвою “Підкарпатська Русь”) у 1920 р. було приєднане до
Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.
Політика Румунії. Румунська влада здійснювала щодо українського
населення політику тотальної румунізації. Вдаючись до відкритих
насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний
стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Була заборонена
українська преса. Здійснювалася румунізація православної церкви.
Політика Чехословаччини. Уряд цієї країни здійснював більш помірковану
політику щодо Закарпаття. Але і тут власті намагалися переконати
українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є
для нього “чужою”.
Боячись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди
всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривали українські школи (в
Буковині до 1927р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів
української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%). Освіту
мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% – Галичини і Волині, 20%
– Буковини.
Соціально-економічне становище. Буковина була відсталою окраїною
Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільш
питому вагу в економіці складала харчова промисловість. В Закарпатті у
1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За
двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.
Малоземелля місцевих селян. панування іноземних колоністів. Тяжким було
і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока
експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смерті.
Політичне життя. Національно-визвольний рух. Українські політичні партії
і громадські Буковини об’єднання діяли підпільно і напівпідпільно.
Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських
партій, які б діли самостійно, тут не було. В діяльності українських
політичних партій існувало три основні течії:
москвофільство;
русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським народом);
українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і
традиції більшості українців Закарпаття).
У 1938 р. в результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером
до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося
розчленування держави. В цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав
згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив
лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм
Карпатської України сформовано Карпатську Січ – військову організацію,
що налічувала 5 тис. бійців.
Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація
Закарпаття Угорщиною. 15 березня Сейм проголосив незалежність
Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції. А тому
через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було
повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був
емігрувати.
Лекція №17: Україна в роки
другої світової війни.
План.
Пакт Молотова-Ріббентропа і Західна Україна.
Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої Червоної Армії у 1941-1942 рр.
Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні.
Рух Опору в Україні.
Наступ радянських військ у 1943-1944 рр. і вигнання німецьких агресорів
з України.
1. 30-і рр. характеризуються значним ускладненням міжнародних відносин і
зростанням загрози війни. Відбулося формування двох протилежних блоків
держав: США, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина,
Італія, Японія, з другого боку (три останні, 1935 р. –
Антикомінтернівський пакт, спрямований проти СРСР). 10 лютого 1939 р.
Гітлер заявив, що мета його політики – “панування в Європі і світове
панування на віки”.
США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію країн
антикомінтернівського пакту проти СРСР. Англія і Франція на переговорах
з Німеччиною і Італією у Мюнхені (1938 р.) погодилися на приєднання до
Німеччини Судетської області Чехословаччини, сподіваючись тим самим
спрямувати інтереси Німеччини на схід. При потуранні західних держав
Німеччина у березні 1939 р., розчленувала і поглинула більшу частину
Чехословаччини, давши дозвіл на окупацію Карпатської України, своєму
союзнику Угорщині.
З 15 червня по 2 серпня 1939 р. у Москві проходили переговори між СРСР,
Англією і Францією про укладання тристороннього союзу проти німецької
агресії. Переговори завершилися провалом, як з вини Англії і Франції,
які затягували переговори, сподіваючись ізолювати СРСР на міжнародній
арені і направити проти нього фашистську агресію, так і з вини
радянського керівництва. Яке вважало все капіталістичне оточення
однаково ворожим стосовно СРСР і тому не бачило головної небезпеки з
боку фашистської Німеччини. Більше того сталінське керівництво пішло на
союз із Німеччиною.
23 серпня 1939 р. було підписано рядянсько-німецький договір про ненапад
(пакт “Молотва-Ріббентропа”). До договору додавався секретний протокол
про розмежування сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол,
існування якого радянське керівництво протягом півстоліття заперечувало,
давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів
Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до
Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі,
Західної Волині та Східної Галичини. В свою чергу, Німеччина отримала
повну свободу дій в Європі і забезпечила собі поставки з Радянського
Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.
1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею
договірними зобов’язаннями Англія і Франція оголосили війну Німеччині.
Це був початок другої світової війни.
Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939
р. перейшли польський кордоні вступили в Західну Україні і Західну
Білорусь. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоню Армією
без опору з боку Польщі за 12 днів.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про
дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і
розмежувальну лінії між ними на території Польщі. У сферу впливу СРСР
переходила Литва, Бессарабія і Північна Буковина, у сферу впливу
Німеччини – Лемківщина і Холмщина.
У червні 1940 р. Червона Армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію.
Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські
українські землі ввійшли до складу УРСР.
Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських
земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт),
“формальне інкорпорування, назване возз’єднанням” (А.Жуковський,
О.Субтельний), “возз’єднанням, що носило характер акції окупаційного
типу” (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення
поневолених західноукраїнських земель і возз’єднання Західної України з
Наддніпрянською.
Відбувалася “радянізація” цих територій. Перетворення носили
заперечливий характер.
Позитивні моменти:
експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу
землі між селянами;
українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації
неписьменності;
запровадження безкоштовного медичного обслуговування;
створення системи соціального забезпечення.
Негативні моменти:
радянська влада принесла жорстокий репресивний режим. Були розгромлені
політичні партії і громадські організації (“Просвіта”, “Рідна школа”,
Наукове Товариство ім. Т.Шевченка). арешту підлягали майже всі верхні
верстви населення (духовенство, землевласники, керівники кооперативів,
службовці старого держапарату). Число репресованих за 1939-1940 рр.
становило 10% населення Західної України;
розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості
і банків;
“радянізація” західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням
тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу
“казармового” соціалізму;
новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а
були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших
керівників призначалися працівники за скеруванням ЦК КП(Б)У, всесоюзних
і республіканських наркоматів;
великих утисків зазнало релігійне життя. Всі церковні заклади, наукові
установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно – конфіскації.
Об’єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике
історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в
межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося заплатити за це
об’єднання населенню Західної України, була надто високою. Негативний
досвід спілкування з радянською владою переконував західних українців у
тому, що їх майбутнє – не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної
української держави.
2. У 1940-1941 р. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і згідно з
планом “Барабаросса”, розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну
підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була
призначена і дата нападу. Радянське керівництво засуджувало “чутки” про
напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності
радянсько-німецького договору.
Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної Армії,
населення країни, що призвело до трагічних наслідків. 22 червня 1941 р.
гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз.
Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія,
Словаччина.
План “Барбаросса” передбачав “бліцкріг” – блискавичну війну: протягом 2
– 2,5 місяців знищити Червону Армію і вийти на лінію
Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних
напрямках: західному – на Ленінград, центральному – на Москву,
південному – на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України
вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і
Закавказзя.
А.Гітлер: “Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну
рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовиків, але й
розв’яжемо усі проблеми, які стоять перед Німеччиною”.
За планом “Ост” німці мали намір виселити з України мільйони людей,
заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель
передбачалося передати союзникам.
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій “Південь” на чолі з
фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені
Південно-Західний фронт на чолі з генералом Кирпоносом та Південний
фронт на чолі з генералом Чередниченком.
З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова
битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені
були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували
Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони посунулись углиб України
на 300-350 км. Червона Армія за перші три тижні війни втратила 850 тис.
чол. (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис.
танків.
Причини поразок радянських військ:
прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації.
Переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у
визначенні строків нападу Німеччини на СРСР;
неукомплектованість Червоної Армії кваліфікованими командирськими
кадрами. Кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20%
командного складу Червоної Армії). Нові командири були погано
підготовлені, некомпетентні;
незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, немобілізованість
частин Червоної Армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);
Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним
потенціалом значно перевершувала Радянський Союз. Армія Німеччини і її
союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і
офіцерів, у той час як радянські війська – 2,9 млн.
7 липня-26 вересня – оборона Києва, яка відволікала значні сили ворога.
Проте, німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників
Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено
командування Південно-Західного фронту.
5 серпня-16 жовтня 1941 р. – оборона Одеси.
30 жовтня 1941 р.-4 липня 1942 р. – оборона Севастополя (250 днів).
Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армії “Південь” окупували
майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору
народу план “блискавичної війни” був зірваний. Розпочалася перебудова
економіки на воєнний лад (гасло “Все для фронту, все для перемоги!”). 30
червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що
об’єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в
країні. Розпочалася евакуація усього радянського майна. З України було
евакуйоване на схід понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів
(понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні
заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців. Все, що не можна
було вивезти підлягало знищенню.
Після розгрому Південно-Західного фронту ворог кинув основні сили на
Москву, де з 30 вересня по 5 грудня йшли важкі оборонні бої. 5-6 грудня
радянські війська пішли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши
її на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала
гітлерівський план “бліцкрігу”.
Сталін вирішив використати цей успіх для розвитку загального наступу.
Але даний захід був погано продуманий у матеріально-технічному
відношенні. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом
військ Південно-Західного фронту у травні 1942 р.: загинуло три армії, у
полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів.
Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива
знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німці прорвали фронт
вглиб на 200-400 км. протяжністю 600-650 км.
22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської
області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української РСР.
3. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:
Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та
Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву
“Трансністрія”;
Галичина разом з польськими територіями ввійшли до складу окремого
генерал-губернаторства;
більшість українських земель ввійшли до складу Рейхскомісаріату –
“Україна” на чолі з фанатичним нацистом Е.Кохом (63,6% всієї території
України);
прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас)
підпорядковувалися військовому командуванню.
Відповідно до “теорії расової винятковості німецької нації” українці
підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти
єврейського народу.
Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. За роки окупації в
Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис., в Дробицькому Яру в
Харкові – понад 60 тис., у Яновському концтаборі у Львові – понад 160
тис. чол. Переважно це були українські громадяни єврейської
національності. Всього в Україні в період окупації було вбито 3,9
мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.
Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини
вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи,
а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було
вивезено 2,4 млн. чол. Щоб забезпечити більш “ефективну” експлуатацію
українського села, німці зберегли колгоспи.
Обмурувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування,
освіта. Українці перетворювалися на людей “третього сорту”. Нацистський
“новий порядок” був жорстоким, але викликав масовий рух Опору в Україні.
4. В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії:
радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний
рух опору на чолі з ОУН.
Радянський рух опору прагнув до відновлення статусу України в складі
СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. Їх
дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з
Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з’єднання на чолі з
С.Ковпаком, М.Попудренком, О.Сабуровим, О.Федоровим, П.Вершигорою і ін.
Формами боротьби партизан були:
розгром ворожих штабів;
диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв’язку, доріг, мостів;
диверсії на залізницях (“рейкова війна”, 1943 р.);
рейди в тил ворога (Карпатський рейд С.Ковпака).
В Україні діяли 23 підпільних обкоми КП(Б)У, 9 підпільних обкомів
комсомолу. Загальна чисельність партизан в Україні – від 500 до 180-200
тис. чол.
Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження
незалежної української держави.
До початку війни ОУН співробітничали з німцями. В німецькій армії був
утворений “Легіон українських націоналістів”. ОУН розраховувала на
сприяння Німеччини у відновленні української державності. 30 червня 1941
р. у Львові було проголошена українська самостійна держава на чолі з
Я.Стецьком. але цей крок не був підтриманий Німеччиною. Проти ОУН
розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські
загони, які у жовтні 1942 р. об’єдналися під назвою Українська
повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (Тарас Чупринка).
ОУН-УПА не припиняла також антирадянської і анти польської діяльності.
УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення.
Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні,
східні, південні райони України, де ОУН діяла під лозунгом: “Смерть
Гітлеру!”, “Смерть Сталіну”, “Радянська влада – без більшовиків!”
УПА у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої
проти радянських партизан. Чисельність УПА за різними даними становила
від 30-40 до 100 тис. бійців.
З щоденника німецького міністра пропаганди Геббельса, 1942 р.:
“Повстанська загроза збільшується з дня на день. Повстанці опановують
цілі області, вдаються до терору. Національні рухи сильніші, аніж ми
передбачали. Це стосується балтійських країн та України”.
Відбувалася також боротьба між двома течіями руху Опору. Так,
Карпатський рейд партизанського з’єднання С.Ковпака влітку 1943 р.
призвів до кривавих боїв між оунівськими і радянськими партизанами. А
весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону штабу командуючого
1-м Українським фронтом генерала Ватутіна, сам генерал був тяжко
поранений і помер.
З приходом Червоної Армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на
платформі незалежності, оголосила війну сталінському режиму. Радянське
командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба
сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно
жорстокий, кровопролитний характер.
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942
– лютий 1943 рр.), яка поклала початок корінному перелому у війні на
користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були
звільнені в грудні 1942 р.
Масове визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5
липня – 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили
Харків. У вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р.
розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися
створити неприступну лінію стратегічної оборони (“Східний вал”).
Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва (6
листопада 1943 р.). за визволення столиці України понад 1000 солдат і
офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів
здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію
України:
Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 – січень 1944 рр.);
Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.);
Ровенсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.);
Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.);
Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944
рр.);
Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.);
Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944
р. звільнено Львів і Станіслав;
Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 р.).
28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від
загарбників. У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло
понад 3,5 млн. воїнів.
Лекція №18: Україна в1945-1991 рр.
Територіальні зміни в Україні. За договором між СРСР та Чехословаччиною
від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз’єдналася з Україною у
складі Радянського Союзу. Уперше майже всі етнічні українські землі
об’єдналися водній державі. Поза межами України залишилися Посяння,
Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр.
здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1
млн. чол., переважно поляків, із Польщу в Україну – 520 тис. українців.
У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію “Вісла” –
насильницьке виселення українців (140 тис.) з українських етнічних
земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета
асимілювати українців.
19 лютого 1954 р Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя
приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського
півострова до складу УРСР.
Треба відмітити, що серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття
України в ООН було результатом визнання її вкладу в розгром фашизму,
свідчило про зростання її міжнародного авторитету.
Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні
відносини (навіть був утворений народний комісаріат іноземних справ
УРСР, Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але
фактично своєї незалежної зовнішньої вона політики не мала. Монополія на
зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.
Відбудова господарства. Війна призвела до небаченого руйнування
економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал
становив 48% проти рівня 1940 р.
Особливості відбудови промисловості:
важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у
наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану
Маршалла. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви;
відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. В Україні за
декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові
електростанції, металургійні заводи. У 1948 машинобудівних заводів
працювало більше, ніж до війни;
розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського
господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим
принципом. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх
промислових капіталовкладень;
посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей
воєнно-промислового комплексу;
підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими
були енерго- і матеріаломісткість виробів.
У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве
досягла довоєнного рівня.
Особливості відбудови сільського господарства.
Відбудова проводилася в надзвичайно складних умовах. Скоротилися посівні
площі, не вистачало робочих рук, коней. Важким було становище селян
(мізерна оплата праці, високі податки на с/г продукцію, селяни не мали
паспортів і ін.). Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку
1946-1947 рр., від якого в Україні померло 800 тис. чол.
На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова про
допомогу Україні продовольством під час голоду 1946-1947 рр. Сталін
відповідав: “Ти м’якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй
сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми втратили наші державні запаси”.
Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони
складали не більше 7% загального обсягу асигнувань. Здійснювалася
політика “ножиць цін” стосовно сільського господарства. Державні
заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову
продукцію зросли у 20 разів.
У результаті : на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло
довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво
становило 77%, врожайність зернових – 82% від рівня 1940 р.
Перетворення в Західній Україні. У Західній Україні продовжувалася
політика радянізації. Основними напрямками перетворень були:
насадження тоталітарного режиму, монополізація влади Комуністичної
партією;
утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого
українського буржуазного націоналізму, приватновласницької ідеології.
Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, “ворожі
елементи” депортували в східні райони СРСР;
здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став
роком суцільної колективізації.
Позитивне значення мали такі перетворення, як:
індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове
виробництво в Західній Україні зросло на 230% від рівня 1945 р. і
складало 10% промислового виробництва республіки;
заходи в галузі освіти: забезпечено обов’язкову початкову освіту,
відкрито нові вузи.
Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного
режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу повели дві сили:
греко-католицька церква та ОУН-УПА. УПА користувалося широкою підтримкою
місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні
акції. Лише за період 1946-1948 рр. за “зв’язок з УПА” було вислано до
Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян. Діяльність
УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандувача
Р.Шухевича. Окремі загони повстанців діяли до сер. 50-х рр.
Суспільно-політичне життя:
залежність від центру. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна.
Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики;
репресії (в Україні пов’язано з особою першого секретаря ЦК КП(б)У
Л.Кагановича, 1947 р.);
ідеологічна реакція. 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б)
Жданова почалася ідеологічна кампанія по “наведенню порядку” в галузі
науки, культури, літератури і мистецтва. Метою “жданівщини” в Україні
було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів
української самостійницької ідеї (М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський,
В.Данькевич, О.Довженко і ін.). Навішували ярлики “український
буржуазний націоналізм”, “ідеологічні помилки”.
Після смерті Сталіна у березні 1953 р. до влади прийшов М.Хрущов, який
поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя
суспільства. Особливості:
люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;
відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання
з’їздів, пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);
зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях. Але зберігалося
верховенство партійних органів над державними;
розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР
було реабілітовано майже 8 тис. осіб;
засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді
КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді “Про культ особи і його наслідки”. З’їзд
засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на
демократизацію суспільства.
Проте реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними.
Вони не торкались основ тоталітарного режиму, залишилися монополія КПРС
у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми
марксизму-ленінізму. Повної демократизації суспільства не відбулося.
Спроба розширення прав республік:
українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953
першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка – першого українця
на цій посаді (1953-1957). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися
тільки українці: М.Підгорний (1957-1962), П.Шелест (1962-1972),
В.Щербицький (1972-1989);
розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;
активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р.
республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29;
внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України
перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага
республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.
Духовне життя:
стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови,
розширювалися сфери її вживання. Збільшилося видання україномовних
книжок;
вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять
друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська
Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові
журнали українською мовою;
було реабілітовано багато діячів української культури (О.Олесь,
М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан і ін.).
Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління
інтелігенції – шістдесятників (І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський,
В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, А.Горська, П.Заливаха,
І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко і ін.).
Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління
інтелігенції викривало перекоси і лицемірство офіційної культури,
сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і
стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій
вільного розвитку українського народу, його культури і мови.
Все це не могло викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників
почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “формалізмі”,
“космополітизмі”, обмежувати їх творчу діяльність, а згодом перейшли до
репресій проти них. Шістдесятники склали основу дисидентського руху.
Експерименти в економіці. Поставивши завдання “наздогнати і перегнати
Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов
розгорнув широку програму реформування економіки.
Позитивні наслідки:
децентралізація керівництва економіки, запроваджена у 1957 р.
Керівництво промисловістю було передано раднаргоспам економічних
районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від
профілю. В Україні було створено 11 економічних районів;
збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного процесу;
підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;
ліквідація машинно-тракторних станцій ї передача їх майна колгоспам і
радгоспам;
збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів),
продукцію тваринництва (у 5,5 рази).
Економічне піднесення другої пол. 50-х рр.. виявилося нестабільним,
оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ
адміністративно-командної економіки), належним чином необґрунтованими
(цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.). У кін. 50-х
– поч. 60-х рр. почалося падіння темпів економічного зростання. Якщо за
1951-1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за
1959-1965 рр. – на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції
сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 рр. – на
3%.
Соціальні програми М.Хрущова:
пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком
більше ніж у два рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Пенсії почали
виплачувати і колгоспникам;
зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту;
збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво. За 1950-1960 рр.
кількість збудованих квартир у містах збільшилося в 17 разів, а в
сільській місцевості – у 14 разів;
тривалість робочого дня скоротилося до 7 годин.
Підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958
рр. на 230%. У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно.
Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування
відставали від потреб народу.
Поразка реформ. Невдалою була грошова реформа 1961 р., яка призвела до
зростання цін. По країні хвиля протесту. До того ж посуха 1963 р. –
продовольча криза. Введено картки на хліб. У цих умовах з ініціативи
найближчого оточення М.Хрущова пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив
М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів
СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.Брежнєв.
Усунення М.Хрущова фактично означала відмову від реформ і лібералізації.
В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя
панування консервативних сил. Цей період називається “стабілізацією”.
Спроби реформування економіки. З 1965 р. почалося здійснення економічної
реформи з метою прискорення НТП, інтенсифікації розвитку народного
господарства.
Сільське господарство. Реформа в сільському господарстві передбачала:
підвищення закупівельних цін на с/г продукцію;
встановлення твердих планів закупівлі с/г продукції. За здану продукцію
понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;
перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства.
Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося – реформа лише
дещо “обновила” колгоспну систему. До того ж без господарське
використання земель (хімізація, меліорація, будівництво штучних
водоймищ).
Промисловість. Реформа в промисловості передбачала перехід від
адміністративних до економічних методів управління:
переведення підприємства на госпрозрахунок;
оцінку діяльності підприємств на по валовій, а по реалізованій
продукції;
створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п.
але, з іншого боку. Здійснювалася централізація управління економікою:
замість республіканських раднаргоспів відновлювалася система управління
через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств
України знову були підпорядковані Москві.
Причини провалу економічної реформи:
реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не
комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних
методів управління економікою.
Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, відставання в
НТП від розвинених країн Заходу. Продуктивність праці була нижчою, ніж у
США: в промисловості – у 2 р., у сільському господарстві – у 5 разів.
Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на
300-350 тис. осіб, досягнувши у 80-х рр. 18 млн. Посилилася
безгосподарність і безвідповідальність, корупція, організована
злочинність і “тіньова” економіка. До того ж екологічне забруднення.
Україна , яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті
всіх забруднень.
Протягом 60-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу,
підвищення заробітної плати. Проте цей добробут був відносним: за рівнем
життя Україна на поч. 80-х рр. знаходилася серед країн, які займали
50-60-і місця у світі. Дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги
у магазинах.
Згортання демократії. Відбувся поворот до неосталінізму:
відновлено “престиж” Сталіна;
порушувалися громадянські права і свободи;
демократична активність людей визнавалася за інакомислення;
здійснювалися незаконні репресії.
Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин
виключити національний фактор. Гасла про зближення і злиття націй, про
утворення нової історичної спільності – радянського народу. На практиці
– тотальна русифікація в Україні. Будь-яка спроба українського
керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і
нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який
проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах,
зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній
сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у “м’якості” до
українського націоналізму та потуранні економічному “місництву”.
З приватної розмови П.Шелеста з Л.Брежнєвим: “… ви в центрі створили
неймовірно непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуло, що
ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через
річку – запитуй у Москви… Дітям потрібен піонерський палац – без
Кремля ані кроку… Доводиться переобладнати якесь виробництво – знову
тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися…”.
Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.), вищим
орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення
України. Спираючись на допомогу В.Маланчука (секретар з питань
ідеології) та В.Федорчука (голова КДБ), В.Щербицький здійснив “чистку”
КПУ, виключивши із неї 37 тис. членів.
У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-державного
апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу
дисидентський рух.
Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був
загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення
всіх регіонів республіки. Дисидентський рух ставив за мету вільний
розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і
був проявом національно-визвольного руху (Л.Костенко, В.Симоненко,
М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська, В.Стус,
В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал
П.Григоренко та інші).
Етапи дисидентського руху:
1) Сер. 50-х рр. – 1968 р. – зародження дисидентства, його ідеологічне
та організаційне оформлення. На цьому етапі основним проявом
дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які
стосувалися національної проблеми. Поширилася безцензурна література
“самвидав” і “тамвидав” (І.Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”,
М.Брайчевський “Приєднання чи возз’єднання”, В.Мороз “Репортаж із
заповідника ім. Берія”). Утворюються легальні групи дисидентів. У 1959
р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з
Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з
Конституцією. За доносом групу заарештували, Л.Лук’яненко отримав вирок
– 15-річне ув’язнення. 1967 р. – викрито діяльність “Українського
національного фронту” (з 1964 р.).
2) 1968-1976 рр. – піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід
його із підпілля. У 1970-1974 рр. у Львові виходив самвидав чий журнал
“Український вісник” (головний редактор – В.Чорновіл). У 1975 р.
відбулася нарада з безпеки та співробітництва Європі. Радянський Союз
підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і
свобод. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією
Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку
очолив письменник М.Руденко. це була перша легальна дисидентська
організація (В.Чорновіл, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, В.Стус, Ю.Шухевич і
ін.). Влада вчинила погром групи.
З середини 80-х рр. – з початком перебудови – діяльність дисидентів
активізується. Створюються умови для національно-державного відродження.
У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано
М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.
Періодизація перебудови:
1985-1988 рр. – період розробки концепції перебудови і здійснення перших
економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.
1988-1991 рр. – період активних політичних перетворень під лозунгом
побудови демократичного соціалізму.
Були проведені три економічні реформи (зокрема, остання у червні 1990 р.
– була прийнята програма переходу до регульованої ринкової економіки),
але інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали.
Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.
ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про
кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на
гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації
суспільства. Політика гласності прискорила процеси десталінізації,
реабілітації жертв репресій. Ліквідація ст. 6 Конституції свідчила про
відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.
Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в
ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення
біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Появі на території
України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС обумовила
активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії
України, яка замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.
Відродження національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух,
що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний
і національно-визвольний характер.
З 1985 по 1988 рр. суспільно-політичний рух проявлявся в, основному, в
критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури.
Поверталися із забуття імена відомих людей України. Заповнювались “білі
плями історії” (голодомор 1932-1933 рр., сталінські репресії, ОУН-УПА,
Центральна Рада). Відбувалася реабілітація жертв сталінських репресій.
У 1988 р. населення України переходить від критики до активних
політичних подій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху.
Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які
очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Українська
Гельсінська спілка, Товариство української мови ім. Т.Шевченка,
екологічна організація “Зелений світ”, “Меморіал”, студентське
об’єднання “Громада” і ін.
У вересні 1989 р. була створена масова суспільно-політична організація
“Народний рух України за перебудову” (Рух) на чолі з І.Драчем. головною
метою оголошено вихід України з СРСР, відновлення української
державності, усунення комуністичної партії від влади.
Важливим чинниками суспільно-політичного життя стали страйки,
демонстрації, мітинги, збори, політичні дискусії.
Розгортався національний церковний рух за відродження Української
автокефальної православної церкви (УАПЦ) та легалізацію Української
греко-католицької церкви (УГКЦ).
У 1989 р. було прийнято закон “Про мови УРСР”, який проголосив про
державний статус української мови.
Відбувається послаблення позицій КПРС (КПУ) у суспільстві. Почався
масовий вихід комуністів з її рядів
Починається формування багатопартійності системи. Першою була створена
Українська республіканська партія – УРП (на базі Української
Гельсінської спілки). Всього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20
опозиційних партій (Демократична партія України, партія Зелених України,
партія Демократичного Відродження України, Ліберально-Демократична
партія і ін.). переважна більшість партій виступала за суверенітет і
незалежність України
Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990
р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичні сили у
Верховній Раді створили парламентську опозицію – Народну Раду (125 чол.)
на чолі з І.Юхновським.
16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний
суверенітет України.
19-21 серпня 1991 р. – державний переворот у Кремлі, який не вдався.
У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня прийняла історичний документ –
“Акт проголошення незалежності України”. Таким чином припинилося
існування УРСР і з’явилася незалежна держава – Україна. 30 серпня
Постановою Президії Верховної Ради КПУ була заборонена.
1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90,3%
громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення
незалежності України. Відбувалися вибори президента України. Ним став
Л.Кравчук, за якого віддали свої голоси 61,6% виборців.
8 грудня 1991 р. – президентами України, Росії, Білорусі було підписано
угоду про створення Співдружності Незалежних держав (СНД).
31 грудня 1991 р. – СРСР фактично і юридично припинило існування.
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
