Реферат з історії України
на тему:
М.С.Грушевський – видатний український вчений, політик, громадський діяч
Мабуть, у світовій практиці не знайдемо долі, аналогічної долі як
самого Михайла Сергійовича Грушевського, так і його творчості, у тому
числі його праць.
Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний
історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник,
перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні
демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник
славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові,
Українського наукового товариства в Києві та «Літературно-наукового
вісника», газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук,
автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького
козацтва — Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури,
громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й
міжнародне визнання.
1926 рік став часом незнаного доти в Україні тріумфу видатної людини: на
адресу академіка M. C. Грушевського, коли відзначався його 60-річний
ювілей, надійшли тисячі вітальних телеграм чи не з усіх областей,
районів, міст, а то й сіл України, з наукових центрів республік
колишнього СРСР, від найвидатніших вчених, академій, університетів,
асоціацій істориків Амстердама і Бєлграда, Берліна і Бухареста,
Кембріджа і Едінбурга, Граца і Лондона, Осло, Оксфорда, Парижа…
Наукова громадськість вітала не лише Грушевського-їсторика, а й
Грушевського — дослідника словесності. «Ваша історія України, — зазначав
президент Української АН В. І. Липський, — це величезна праця, складена
оригінально, з використанням сили різних джерел, багатьох першоджерел,
це повна, наукова й докладна Історія нашої землі, починаючи від майже
легендарних часів. Тепер, коли вона вже є, навіть трудно собі уявити, як
без неї можна було жити. Як історик — Ви стали відомі не тільки в межах
України, не тільки в межах нашого Союзу, але й далеко за кордоном. Якби
навіть у Вас була одна ця праця, то й тоді б вона була вічним
нерукотворним пам’ятником. А коли до цього додати Історію українського
письменства і цілу низку етнографічних та інших праць, то буде ясно, що
в особі академіка Грушевського ми маємо найкращого знавця України й
одного з найвидатніших її синів» (Ювілейний збірник на пошану М. С.
Грушевського. К., 1928, с. 86). В унісон з цим звучали й слова
львівського академіка К. Й. Студинського: «Ви своїм бистрим оком
заглянули глибоко в духовні скарби українського народу, в його минуле, і
своїми працями літературними й філологічними поклали підвалини під цю
будівлю, і вершком Вашої праці є Історія української літератури» (там
же).
Здавалося, створювалися умови для нового злету творчості великого
вченого й громадянина. І М. С. Грушевський розгортає воістину титанічну
діяльність дослідника й організатора науки. Його обирають академіком
республіканської і всесоюзної АН. Він започатковує низку
історико-дослідницьких центрів. Завдяки його працям та піклуванню в
Україні формуються вчені нового типу — М. Кордуба, С. Томашівський, В.
Герасимчук, С. Рудницький, І. Джиджора, О. Терлецький, Б. Барвінський,
І. Кревецький, І. Крип’якевич, М. Чубатий, Б. Бучинський К. Антипович,
О. Баранович, І. Мандзюк, О. Степанишина, С. Шамрай, В. Юркевич та ін.
Після забуття з початком перебудови поверталися на Україну наукові праці
Грешувського. Так, окремим виданням вийшла «Ілюстрована історія України»
(1990); у багатьох журналах («Дзвін», «Вітчизна», «Київ») друкуються
уривки чи цілі його праці з історії українського козацтва, дослідження з
питань мови, літератури, соціології, української державності (Універсали
Центральної Ради, керованої М. Грушевським); археологічна комісія АН
України почала видання десятитомної «Історії України-Руси».
Фенікс таки відроджується з попелу забуття й пекла дискредитації.
М. Грушевський заспівом до «Історії української літератури» зробив
посвяту: «Українському народові показати себе таким же сильним в ділі,
яким показав у слові».
У ранній період своєї творчості вчений досліджував буття прапредків,
коли вони мали могутню державу і тому різні верстви міста і села мусили
виборювати передусім соціальні права та внутрішні свободи. Коли ж
об’єктом аналізу став час польсько-литоівської та турецько-татарської
експансії, а потім — час створення козацької республіки, за яким з вини
російського царизму настала пора занепаду Гетьманщини, — на перший план
вийшла проблема свободи й незалежності зовнішньої, загальнонаціональної,
а тим самим і ролі власної держави.
Безумовною заслугою автора «Історії України-Руси» та історії
Запорізького козацтва стало те, що він переконливо показав роль як
різних верств народних мас та нації як цілісного організму (доба
Хмельниччини), так і виразників їх інтересів періоду боротьби за
збереження автономії і держави. Так, абсолютно недвозначною була оцінка
М. Грушевським не тільки доби Хмельницького, а й діянь та ролі таких
гетьманів, як П. Дорошенко, П. Сагайдачний, І. Виговський, І. Мазепа.
Про останніх у праці 1909 р. «Виговський і Мазепа» (Літературно-науковий
вісник. 1909. Кн. 46. С. 41) М. Грушевський писав: оцінка цих державних
діячів, як і доля, неоднозначні, «але одно зостається фактом
безсумнівним і вірним. Се те, що як один, так і другий, при своїх
індивідуальних відмінах, при різній тактиці в засобах і способах, в
деталях своїх планів, були представниками, речниками, носителями
політичних змагань, якими глибоко було пройняте все українське
суспільство, вся свідоміша верства українського народу, вся інтелігенція
їх часів. Їх діло, таким чином, не було ні в якім разі особистим ділом,
їх винаходом, їх забаганкою. Вони виступили із здійсненням того, що було
постулатом всієї суспільності».
Це засвідчує, що М. Грушевський не тільки не протиставляв народ і
державу, соціальні і національні інтереси, внутрішню й зовнішню свободу,
минуле, сучасне й майбутнє нації, найширшого плану інтереси усіх верств
суспільства, а навпаки — вимагав розглядати їх тільки в єдності. Так
само не лише диференційовано, а й у єдності вимагав він розглядати й
інтереси «верхів» та «низів» нації. І хоча його звинувачували в служінні
панівним, буржуазним верствам та ідеям, насправді симпатії вченого були
скоріше протилежними — демократичними, що й виявилося з усією
очевидністю в час діяльності його на посту президента УНР. А коли
історик писав про безбуржуазність української нації, то мав на увазі не
те, що в її надрах не було панівних, експлуатуючих верств, а те, що на
певному етапі розвитку верхівка — старшина корінної нації — зраджувала
її і переходила (як те бувало і в інших поневолених націях) служити
режимам чужих — поневолюючих вітчизну — держав. Тому особливої сили та
влади набували представники колонізаторів. За цих умов корінна нація
лишалася без проводу («елітних» верств, до яких належала не тільки
буржуазія, а й інтелігенція, дворянство), отже — неповною (нетиповою).
Ще більшої ваги набула розроблена М. Грушевським концепція
безперервності й цілісності історичного розвитку української нації.
Лише з урахуванням зазначеного зрозуміємо вагу найголовнішого здобутку
М. Грушевського — його концепції історії України-Руси як цілісного
процесу розвитку української нації від появи етносу русив на території
України до стану й проблем буття української нації в XX ст. Щоправда, і
ця схема вченого часом піддавалася коли не критиці, то різного роду
«уточненням».
М. Грушевський перевів історію з ідеологічно-політичної площини в
наукову. Це й допомогло йому побачити і спільне в долі трьох
східнослов’янських народів (українського, білоруського, російського), і
специфічне, зокрема — і окремішність їх як племен ще в часи Київської
Русі, що зазначав навіть автор «Повісті врем’яних літ», і
самодостатність характеру кожного з них, і багатовікову
філософсько-психологічну та культурну суверенність.
Михайло Грушевський походить з давньої, знаної ще з XVII ст., духовної
родини на Чигиринщині. Рід мав козацькі корені та первісне прізвище
Груша.
Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де
його батько, Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської
духовної академії працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі.
Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в
Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час
навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме
захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у
справі служіння Україні.
З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному
факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на
справжнього вчителя — відомого історика, професора Володимира
Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські
наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив
магістерську дисертацію.
За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав
посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у
Львівському університеті.
Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси
лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи,
це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з
1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по
праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це
неперевершена видавнича діяльність (лише “Записок Наукового товариства
ім.Шевченка” за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні
наукових та науково-популярних видань українською мовою).
Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії
ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України.
Перший том фундаментальної “Історії України-Руси” побачив світ у 1898
році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична
схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів,
що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією
концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники
Грушевського назвуть його “Історію України-Руси” метрикою українського
народу, поставивши в один ряд з Шевченковим “Кобзарем”.
Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України
стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він,
працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи
Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли
подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність
і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі
видання, випускає газети, відкриває книгарні.
Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а
отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і
Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де
відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані,
Москві.
Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ
тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила
Українська Центральна Рада — єдина парламентська інституція, утворена на
руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського
парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники
всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських,
робітничих депутатів, всіз українських земель та українських
колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української
Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з’їзд. Таємним
голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був
обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором
політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення,
був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною
заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях
від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні
від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та
прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.
Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і
лідери. На політичній арені з’являється П. Скоропадський, згодом С.
Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики,
1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі
можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України,
продовжував науково-організаційну діяльність.
1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення
“Історії України-Руси”, що неможливо було без українських архівів та
бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з
встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину.
Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом:
1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929
року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію
ВУАН, навколо якої об’єдналися всі історичні установи, провідні
дослідники і талановита молодь.
І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду
репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних
на “неблагонадійного” Грушевського. 1931 року вчений змушений був
виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого
“Українського національного центру”. Після звільнення до кінця життя
Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була
ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій
учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат
Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду
Грушевських.
Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України.
Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і
взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним
діячем. Як зазначав В.Ф.Верстюк, у 1917 році, здається, не було жодного
українського з’їзду, де б М.Грушевського не обирали почесним головою або
від імені якого йому не надсилали б вітальних телеграм1. До повернення
Михайла Сергійовича до Києва Центральна Рада була одним із політичних
аутсайдерів, який лише “примірявся” до активної політики, a
громадсько-політичне життя очолювали загальноросійські революційні
організації. З приїздом М.Грушевського утворився той стрижень, навколо
якого міг згуртуватись український рух.
Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було,
звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг,
беззастережного авторитету серед українства. Для теоретичного
обгрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М.Грушевський
був, мабуть, порівняно з іншими, найбільш підготовленим. Грунтовне
знання історії українського народу, його проблем, інтересів, вражаюча
працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості явно
вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених
на гребінь політики потужною революційною хвилею. Тому за весь час
існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про
можливість заміни Грушевського на посту голови.
Протягом першого місяця перебування в Україні Михайло Сергійович
зосередив увагу на популяризації рішень Всеукраїнського конгресу, який
відбувся 6-8 квітня 1917 року у Києві, на з’ясуванні потреб національної
роботи в організаційній, політичній і літературній галузях. Досить
детально окреслив Грушевській і риси ладу, до якого, на його думку,
мають прагнути українці.
Можливо, деякі аспекти поглядів вченого на українську
державність недосконалі і помилкові, але вони були прогресивними на той
час і варто ще раз переглянути їх зараз, коли ми намагаємося розбудувати
демократичну правову державу.
Визначний історик вважав, що багатовікові прагнення українців до свободи
і рівності справдяться з перемогою Лютневої революції. Як послідовний
демократ (і в чомусь, можливо, ідеаліст і навіть утопіст), він виходив з
уявлення, що “у вільній російській республіці не може бути невільних
людей.” Вчений був глибоко переконаний, що і Росія в цілому, і Україна
зокрема, вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли вже
неможливо озиратись назад, а треба прямувати вперед, виходячи з нових
реалій.
На думку М.Грушевського, найпершим, чого мали домагатися
українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, є
воля, свобода, право самостійно розпоряджатись власною долею. Тому
повалення самодержавства вчений сприйняв як початок визволення, а в
підтримці революції вбачав запоруку від реставрації старих порядків.
Важливою потребою часу було відстоювання демократичних свобод, виборених
Лютневою революцією. Другим основним принципом-завданням українського
визвольного руху мало стати забезпечення реальної рівності людей.
Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим,
займала проблема автономії України в складі Російської республіки. У
своїй роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує
значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання
народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій,
“незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком
чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і
областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х
роках найкращими синами України… воно від того часу не переставало
бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної
роботи, культурної і громадської праці”.
Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства
“зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти
об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня
між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей
і домаганням повної політичної незалежності.”
Вчений не лише закликає до побудови широкої автономії України, він
вказує на шляхи, що ведуть до мети, наголошуючи на тому, що встановлення
автономії в національних територіях і федеративного устрою в російській
республіці, як і самої цієї республіки, має бути покладено на Установчі
збори Російської держави. Але залишається неясним і невідомим, коли саме
можна буде скликати ті збори. Тому, творячи автономію Украї ни,
українізуючи існуючі або створюючи нові органи місцевого самоврядування,
в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними
установами, українці могли б довести тим самим реальність, життєвість і
корисність цього домагання.
Закликаючи до побудови автономії України у складі Російської
федеративної республіки, М.Грушевський чітко змалював, якою саме повинна
бути ця автономія, тобто виділив ті основні риси (або принципи), на яких
ця автономія мала бути побудована:
1. Свобода, причому не лише для України, але й для всіх народів Росії,
свобода “висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом,
збиратися на зібрання і обговорювати свобідно всякі справи, зв’язуватися
в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу”.
2. Окрім свободи, необхідною умовою є рівність всіх людей:
“однакове право повинні мати пани, мужики, просвіщенні і прості,
чоловіки і жінки, якого хто б був народу і віри”.
3. Загальне, рівне, пряме й таємне виборче право, треба, щоб голосування
було таємним, “письменним, щоб не можна було знати, хто за кого
голосував”.
М.С.Грушевський пропонував перевірений досвідом передових країн
механізм залучення всього народу до участі в державотворенні, в
управлінні державою. Це, передусім, запровадження демократичної виборчої
системи на основі чотиричленної формули: загальні, рівні, прямі і таємні
вибори.
Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам,
самим собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою
властю”7. Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від
повного централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш
доцільною він вважає для України широку національно-територіальну
автономію, тому що саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок
зору: “з погляду національного, дуже важно, що як усі українські землі
будуть зібрані в одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у
себе”; економічна вигода в тому, щоб “природні багатства української
землі й людська сила… вживалися мудро в інтересах економічного
розвитку краю і добробуту народного”; з культурного погляду ясно, “що
при орудуванні краєм і його засобами українською автономією дійдуть
своєї правди пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва
багато обдарованого нашого народу”.
Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в
економічній галузі. “Україна становить окрему економічну область зі
своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами
для великого економічного розвитку й поступу… Але для сього треба, щоб
керування економічними справами належало до самого краю, до його
автономних органів.
М.Грушевський не просто хоче широкої автономії України, а й бажає, щоб
держава, до якої Україна входитиме, була федеративною, тобто, щоб це
була федеративна, демократична російська республіка. Чому саме так? Тому
що, яку б широку політичну автономію своєї національної території
Україна не мала, але коли Російська держава, з якою вона зв’язана,
залишиться державою централізованою, то хоч би автономія України була
забезпечена формально, реально вона здійснена не буде. “…Становище
України буде забезпечене і відносини її до Російської республіки будуть
певні і щирі тоді тільки, як Україна не стоятиме одинцем, а всі часті
Російської республіки будуть не тільки що автономними провінціями, а
державами, зв’язаними федеративним зв’язком”. Російська федерація
повинна бути республікою, причому республікою демократичною, устрій якої
“має бути опертий на рівності всіх горожан”, не повинно бути ніякого
цензу, повинно бути рівне виборче право, а також право народу вносити до
парламенту проекти законів, які мусять бути там розглянуті, а також
ухвали парламенту в найважливіших справах повинні йти на затвердження
народу (тобто, референдуму).
Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного переустрою
Росії мав стати національний момент, справедливе розв’язання питання про
поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх народів, що
населяли країну. “Українці хочуть, — писав М.Грушевський, — щоб у тій
республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях
люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її, вибрані
всіми людьми з Російської республіки.
Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на
місці, до котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки”.
Зважаючи на об’єктивне становище, варто було б подумати над тим, які
повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які залишити
на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед усі нюанси
було неможливо, але принцип все ж було винайдено: “Українці… хочуть,
щоб головний парламент республіки і уряд її завідували тільки справами,
які не можна роздати на місця. Небагато таких справ — як одведення війни
чи миру, складання трактатів з іншими державами, завідування військом
усієї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги, і інші такі
справи”.
Голова Центральної Ради досить популярно й наполегливо
роз’яснював, на який ефект можна розраховувати, стаючи на шлях
запровадження автономії України в тому широкому розуміння, яке
сповідувалось лідерами українського руху. Українці на своїх соборних
теренах стануть господарями власної долі, спрямовуючи головну масу
ресурсів краю на задоволення потреб свого народу (звичайно, враховуючи і
національні меншини, задовольняючи їх права і інтереси).
М.Грушевський не приховував, що запровадження федеративного ладу
в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища
російської нації в імперії. Однак він вважав це цілком виправданим і
необхідним не лише для пригноблених в минулому націй і народів, але й
для самих росіян. Водночас, це не означало б обмеження інтересів
будь-якої нації в межах федерації. “Перший принцип федеративного устрою,
що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій
федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі
громадянські права (в цілій федерації), наприклад, в Україні — може там
скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла”.
Виборюючи автономію України, провідники української революції водночас
враховували багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те,
щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої
національності мали необхідні умови для свого повнокровного життя, для
вільного розвитку. Особливо наполегливо і невтомно М.Грушевський
виступав проти лозунгу “Україна тільки для українців”, який нерідко
трактували як заклик до представників інших національностей забиратися
геть з України. Вчений писав: “Ми думаємо якраз, що Україна не тільки
для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а
люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не
обирати, не експлуатувати для себе”.
В автономній Україні мали бути забезпечені права національних
меншин, оскільки повнота національного життя, що її добивались для
українського народу, не повинна поглинути інших народностей і обмежувати
їх змагання до вільного розвитку своєї культурної і національної стихії.
Забезпечити права національних меншин
М.Грушевський вважав за потрібне, по-перше, шляхом прийняття їх мови в
зносинах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності
становлять певний національний мінімум; по-друге, наданням можливостей
навчатись рідній мові; по-третє, створенням культурних і релігійних
товариств і установ.
Такими були погляди М.Грушевського на українську державу в
складі Російської федеративної республіки на початку 1917 року, в перші
місяці Лютневої революції, коли повіяв вітер свободи і здавалося, що
Росія може бути демократичною республікою, а Україна буде розквітати
серед таких само автономних держав в рівному союзі. Але Тимчасовий уряд
ставився підозріло до політичних домагань українців, до діяльності
Центральної Ради, її програми і тактики. Коли стало зрозуміло, що ніякої
автономії Росія не допустить, а надто вже після того, як у Петрограді
прийшли до влади більшовики, програма Центральної Ради, погляди самого
М.Грушевського на відносини з Росією змінились. Так, він пише в квітні
1918 року: “…перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша
орієнтація на Московщину, на Росію… Вона була підірвана російською
революцією…” Коли революційні соціалістичні кола, до яких перейшла
влада в Росії, виявили себе у відносинах до України “твердоголовими
централістами і об’єдинителями, нездібними чого-небудь навчитися від
революції”, віра в Росію захиталась, а остаточно вона була втрачена
внаслідок війни, яку розпочали більшовики з Українською Центральною
Радою.
Тому М.Грушевський мріє вже не просто про автономію в складі Російської
республіки, а про Україну Велику, “велику не територією чи багатством,
чи пануванням над іншими, а велику соціально-моральними вартостями”.
Будуючи соціально-економічне життя Великої України, головною
рушійною силою її вчений вважає селянство. Він досить точно підмітив, що
серед українців переважають селяни, тому “… в українськім життю мають
будучність, матимуть вплив, встоються тільки ті елементи, які стоятимуть
в щирім контакті з селянською масою”. Тому важливо створити умови для
підвищення рівня життя селян. “Селянське господарство повинно високо
піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити
певні вимоги достатку і комфорту”.
Місто М.Грушевський вважає неукраїнським, але “… не повинні ми
обертатись спиною й до міста”. Серед неукраїнського населення міст
вчений виділяє, насамперед, євреїв, а також росіян. Тому велика увага
приділялася розвиткові національної культури євреїв і росіян і
виробленню “приязних” відносин з елементом українським.
Серед завдань, які ставились перед державою, М.Грушевсьвий виділяв не
лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і можливе
наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і впливів
економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на їх
користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці.
Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її
існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний
устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли
адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю,
координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності
органів самоврядування.
Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало
входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу
держави.
Школа теж повинна була бути підпорядкована органам
самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.
Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який
замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то
М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її
демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з
елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб “відносини старшини до
козаків були близькі, щирі, братерські”, велике значення мало надаватися
технічній підготовці старшини, її культурі й освіті.
На думку вченого, Україна не може йти второваними шляхами — ні тими, які
силоміць нав’язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави
Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини
життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник
федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати
незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий
історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з
такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини,
зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому
закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий
проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім
і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську
державу.
Якщо розглянути основні закони, які прийняла Центральна Рада за час
свого існування, то не дивно, що в багатьох із них ми бачимо відбиття
державницько-правової концепції М.Грушевського, зокрема, його поглядів
на федерацію і автономію, наприклад, в законах “Про
національно-персональну автономію”, “Про виборче право”, “Про
громадянство”, в Конституції УНР як основному законі та інших
законодавчих актах.
Так, у Конституції УНР, в якій проголошувалася рівність громадян
незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і
податкового стану, бачимо віддзеркалення поглядів Михайла Грушевського
щодо закріплення демократичних прав і свобод у зако-нодавстві
Української республіки. Конституцією також заборонялось “вживати у
офіційних актах і діловодстві назви яких-небудь титулів”.
Проголошувалась недоторканність особи, її житла і листування. Жодна
людина не могла бути затримана на території України без рішення суду.
Коли ж таке затримання відбувалось на місці скоєння злочину, то
громадянин мав бути звільнений не пізніше, як за 24 години, якщо суд не
вирішить його подальшу долю. Смертна кара, катування і всі інші дії, що
принижують людську гідність, скасовувались. Заборонялось влаштовувати
обшуки у житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового
наказу.
В Конституції проголошувалась свобода слова, друку, сумління, права на
об’єднання в організації, на страйки, на зміну місця перебування, на
участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне
виборче право, починаючи з 20 років, за винятком божевільних, тобто всі
ті права, які, на думку вченого, повинні бути забезпечені у будь-якій
демократичній республіці.
Прагнення М.Грушевського до демократичних виборів втілилося в
Законі “Про вибори до УНР”, відповідно до якого “право участі до виборів
мають громадяни… обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років”.
Передбачалося створення спеціальної комісії у складі 16 осіб, якій
доручалося “загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів,
необхідних для їх прискорення”. Законом встановлювалася система покарань
за ті чи інші порушення — наприклад, “винуваті в самовільнім здійманні,
розірванні, закритті або змінені привселюдно виставлених виборчих
відозв, оповісток або списків, які виходять від груп чи виборців,
каралися арештом на строк до одного місяця або штрафом до ста
карбованців.”
Федералістичні уподобання видатного вченого і політичного діяча також
знайшли своє втілення у діяльності Центральної Ради. Ще з середини
червня 1917 р. у Києві почав готуватися з’їзд народів-федералістів, який
мав відбутися наприкінці липня. Тоді на V-й сесії Української
Центральної Ради було створено комісію під головуванням О.Шульгіна “по
скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою
держави”.
Комісія пропонувала винести на порядок денний вісім питань: про
майбутній федеративний устрій держави, про державну мову і мову окремих
федеративних частин, про принципи і проекти розмежування автономних
одиниць, про права національних меншин, про організацію союзу народів,
про шляхи здобуття федеративного устрою, про поточну політику і тактику
федералістів, про обсяг компетенції центрального органу федерації.
Дослідивши зміст Закону “Про національно-персональну автономію”
від 9 січня 1918 р., під яким стоїть особистий підпис М.Грушевського (що
свідчить про те, що закону надавалося винятково важливого значення), ми
бачимо, що цим законом Центральна Рада проголошувала право на самостійне
творення свого “національного життя в межах УНР невід’ємним природничим
правом націй”.
Будь-яка нація могла створювати на територіії України власний
національний союз, якому б належало виключне право представництва даної
нації перед державними і громадськими організаціями. Структура і склад
керівних органів Національного союзу визначались Установчими зборами
нації, делегати до яких обиралися з числа громадян віком понад двадцять
років на основі загального, без різниці статі і віри, та рівного
виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування за
принципом пропорційного представництва.
Про те, що Центральна Рада надавала винятково важливого значення
національно-культурному розвиткові інших народів, як цього і прагнув
Михайло Грушевський, говорить той факт, що з першого дня існування
Генерального Секретаріату і до останнього дня функціонування Ради
народних міністрів у їх складі існувало генеральне секретарство
(міністерство) з міжнаціональних (міжнародних) справ і три товариша
секретаря (міністра) — з російських справ, з єврейських справ та з
польських справ.
Цілком закономірним є те, що багато поглядів вченого знайшли своє
відображення в діяльності Центральної Ради.
Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його
поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у
розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць
Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну
демократичну правову Українську державу.
Список використаної літератури
Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної
Ради // Український історичний журнал. — 1996. — №5. — С. 39.
Солдатенко В.Ф. Внесок М.С. Грушевського в концепцію української
революції // Український історичний журнал. — 1996. — №5. — С. 5.
Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С.
240.
Грушевський М.С. Звідки пішло українство… // Великий Українець. — К.,
1992. — С. 90.
Грушевський М. Вільна Україна // Великий Українець. — К., 1992. — С.
109.
Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1991. — С.
33.
Мироненко О.О. Світоч української державності. — К., 1995. — С. 158.
PAGE
PAGE 19
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
