.

Москвофільська орієнтація доби галицької „Весни народів” 1848 року (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1938
Скачать документ

Реферат на тему:

Москвофільська орієнтація доби галицької „Весни народів” 1848 року

На межі ХХ-ХХІ ст. окреслилися виразні ознаки суттєвих
теоретико-методологічних зрушень у розвитку української історичної
науки. Одним з виявів цього стала альтернативність трактувань різних
суспільно-політичних процесів і рухів та намагання оцінювати їх не лише
з позицій сучасного (і, безумовно, традиційного) бачення національних
ідеалів і прагнень, а виходячи з реалій, що склалися у певний період під
впливом комплексу тогочасних обставин. Ця тенденція проявилася в
посиленні уваги дослідників до національно-політичних орієнтацій в
українському суспільстві Галичини австрійського періоду, що, за думкою
науковців, перетворилося в окрему наукову проблему. А чималий інтерес до
неї з боку не тільки українських, а й зарубіжних учених дає підстави для
таких тверджень [20, с. 465].

Сказане визначає актуальність, науково-теоретичну значущість і новизну
теми статті, адже внаслідок тривалого нав’язування ідеологічних
стереотипів в історіографії утвердилися доволі спрощені, “однолінійні”
уявлення про національно-політичний розвиток Галичини, коли будь-які
відхилення від “єдиноправильного” національного поступу (який, правда,
через відмінності ідейних поглядів також оцінювався по-різному)
вважалися “неправильними”, а то й “реакційними” і всіляко засуджувалися.

Мета статті полягає в тому, щоб, проаналізувавши історіографічні джерела
різних періодів, наблизитися до з’ясування проблеми зародження
москвофільської течії в Галичині загалом та її виявів у період революції
1848-1849 рр. зокрема. Не претендуючи на повну вичерпність висвітлення
даної теми, спробуємо окреслити подальші перспективи її дослідження.

Головна трудність неупередженого вивчення галицького москвофільства
полягає в необхідності відійти від “моноцентризму”, коли головна увага
фокусувалася на “національно-українських” тенденціях і чинниках розвитку
українського руху, а спеціальне вивчення інших присутніх у ньому
орієнтацій вважалося “безперспективним”. Низку важливих зауважень
методологічного характеру з цього приводу висловив Я.Дашкевич. Говорячи
про історію України кінця XVIII – першої половини XIX ст. загалом та
Галичини 1848 р. зокрема, вчений відзначив, що з неї були усунені явища
пропольської, проросійської, проугорської та проавстрійської політичних
орієнтацій, що обґрунтовувалося намаганням знайти єдиноправильну
українську національну лінію. Тому для національно зорієнтованих
істориків досліджувати позаукраїнські тенденції, які також впливали на
долю нації, вважалося зайвим і непотрібним. Відтак Я.Дашкевич дійшов
висновку: “Як не парадоксально, але всі політичні тенденції в комплексі
та в перехресній дії сприяли зміцненню української національної
свідомості на західноукраїнських землях”. Внаслідок цього “методом проб
і помилок” утверджувалася “незалежно-соборницька тенденція” [8, с. 5-6].

У схожому ракурсі цю проблему розглядав П.Магочий. З’ясовуючи аналітичну
структуру українського національного відродження, він визначив такі його
елементи, як “ієрархія численних лояльностей і поняття взаємовиключних
свідомостей”, що в Галичині проявлялося помітніше, ніж у Наддніпрянщині.
Для нас важливе значення має така думка науковця: поняття ієрархії
численних лояльностей і взаємовиключних свідомостей становлять частини
українського історичного розвитку, тому при аналізі українського руху
може бути корисним не засуджувати заздалегідь інтелектуальних
провідників виключно на підставі їхнього вкладу в ідею національної
виключеності [13, с. 97-107].

Наприкінці XX – на початку XXI ст. львівські науковці Я.Дашкевич.
Я.Ісаєвич, С.Макарчук, Ф.Стеблій, О.Аркуша, О.Киричук, М.Мудрий,
О.Сухий, О.Турій та інші значно просунулися у вивченні проблеми
національно-політичних орієнтацій українського національного руху в
1848-1849 рр. Кристалізується розуміння, що вже тоді в процесі
інтенсивного організаційного становлення та входження у політичну стадію
розвитку в ньому почали вирізнятися пропольська, проросійська,
австро-русинська та, власне, українська течії. Співвідношення між ними
змінювалося, що відповідним чином впливало як на характер самого руху,
так і на світогляд його діячів.

Ідейно-організаційному становленню русофільства присвячена чимала
кількість літератури, проте ця проблема залишається доволі дискусійною.
Це, зокрема, стосується запропонованих О.Аркушею і М.Мудрим [3, с.
231-232], О.Сухим [25, с.32] нових трактувань понять “русофіли”,
“москвофіли”, “старорусини”. Їх залишаємо без спеціального аналізу,
однак вважаємо, що подальшого обґрунтування заслуговує думка, що термін
“старорусинство” доцільно застосовувати для окреслення певної генерації
політиків, зокрема й 1848 року. Загальні огляди історіографії
москвофільства [3, с.231-235; 20 та ін.] дозволять зосередитися на
з’ясуванні ролі і місця цієї течії в контексті визначеної проблеми.

“Весна народів” 1848 р. загострила проблему національної ідентифікації
галицьких українців, тож її з’ясування стало відправною точкою
дослідження широкого кола питань, пов’язаних з міжетнічними стосунками,
національно-політичних орієнтацій і перспективами націотворення. При
цьому історики виправдано звертаються до визначної пам’ятки суспільної
думки „Слово перестороги”, написаної талановитим полемістом
В.Подолинським (див., напр., Стеблій Ф. Визначна пам’ятка української
політичної думки – „Слово перестороги” Василя Подолинського // Записки
НТШ. – Т. ССХХХ/ІІІ. – Львів, 1994. – С.434-487). Серед вказаних ним
чотирьох “партій”, які визначали головні напрями українського
національного руху в 1848 р. – “чисто руська”, “польсько-руська”,
“австрійсько-руська”, “російсько-руська”, остання відповідає
москвофільській течії.

Найскладнішою і, по суті, вихідною проблемою історіографії галицького
москвофільства є з’ясування його засад, витоків та етапів становлення.
Проаналізуємо її під кутом домінуючих у різні періоди науково-історичних
та суспільно-політичних підходів.

До вивчення цього феномену чи не найбільше прилучилися галицькі
історики кінця XIX – 30-х років XX ст. Хоча його неупередженому
осмисленню перешкоджала їх ідейно-політична заангажованість, саме тоді
окреслилися підходи й оцінки москвофільства, які істотно вплинули на
його подальше вивчення. Зокрема М.Павлик (1887 р.), мабуть, один з-поміж
перших, вказав, що саме 1849 року, коли російська армія прямувала через
Галичину до Угорщини, львівським українцям “загально запала в голову
думка”, що “москалі” “говорять одною мовою з русинами, а то й чинять
один народ” [24, с. 198]. Саме з цією подією, як побачимо далі, чимало
сучасних науковців пов’язують появу, а то й поширення серед галицьких
українців проросійських настроїв.

Погляд істориків москвофільського табору на цю проблему найвиразніше
виклав їх чільний речник О.Мончаловський, хоча його погляди сучасні
вчені також трактують дещо по-різному. При їхньому аналізі, на нашу
думку, слід виходити з того, що галицьких українців він однозначно
зараховував до єдиного загальноросійського простору. Не обтяжуючи себе
історичною аргументацією, О.Мончаловський заявляє, що в етнічному
відношенні саме таким чином їх ідентифікували під час європейських
революцій 1848 р. народи австрійської імперії: вони “добре знали, до
якого народу належить „русское население” Галичини”, бо це фіксували
відповідні акти Марії Терези та Йосифа II. Утім, на противагу полякам
державні діячі (Ф.Стадіон) не хотіли, щоб “русское население” краю
визнавало свою єдність із “закордонною Русью” (Росією. – Авт.), тож воно
було змушене називати себе не “россіянами”, а “ruthenen”, тобто
”рутенами” [18, с. 90].

Виходячи з цього, весь національний рух галицьких українців
О.Мончаловський трактував як російський, відносячи його появу до
середини 1830-х років, коли Галичину відвідали російські діячі, з якими
познайомився Д.Зубрицький. До нього зараховувалася і „Руська трійця”. Як
не було ніякого „сепаратизму” в творчості М.Шашкевича, так і в 1848 р.,
за думкою О.Мончаловського, ніхто й не думав про якусь самостійність
малоросійського народу [17, с. 33-35, 52-53; 18, с. 89-90]. Відтак
Головна руська рада (ГРР) і Галицько-руська матиця трактувалися як
російські організації, „Зоря Галицка” – як перша російська газета тощо.
Доводи поляків, що “галицько-русское наріччя є говором польської мови”,
відкидалися. Включаючи Галичину в російськомовний простір, Мончаловський
стерджував, що “галицько-русскіе передовые люди 1848 г.” не знали
російської літературної мови, тому писали “галицьким наріччям”, змішаним
з церковною мовою, та прагнули очистити його від полонізмів і
наблизитися до російської літературної мови. Відчуваючи потребу хоча б
якоїсь аргументації своїх доводів, на риторичне питання, звідки взялися
“русскіи деятели” в Галичині у 1848 р., Мончаловський не без пафосу
відповів: фортецею, що врятувала тут “русскую народность”, була “русская
церковь”. Її, до речі, він протиставляв римо-католицтву. Той факт, що
назви галицьких інституцій тоді писалися з одним “с”, для дослідника не
мало значення, бо в той час кожен писав це слово як хотів, оскільки
українофіли тоді нікому й “не снилися” [18, с. 89-91 ].

Вірогідно, що такі відверто політичні парадигми істориків
москвофільського табору стосовно галицько-українського руху доби “Весни
народів” слід розуміти не як “русофільські” чи “москвофільські”, а
просто як “російські”, чи, принаймні, як “проросійські”. Трактування
якогось явища чи процесу як “русофільського” передбачає визнання
альтернативних “українофільських” елементів, однак їхнє існування в
галицько-українському русі 1848 року заперечувалося. Отже, він фактично
вважався “складовою” загальноросійського руху.

До речі, ці погляди О.Мончаловського не були чимось принципово новим й
оригінальним. Вони докладно висвітлювалися ще істориками середини 1880-х
років [5, 64-82], які, до речі, всупереч реаліям заперечували
проголошувану ГРР єдність з 15-мільйонним малоруським народом [5, с.
73-74].

Національно зорієнтовані галицькі історики (М.Андрусяк, Б.Гіжовський,
К.Левицький, М.Лозинський, М.Миколаєвич, Л.Цегельський та ін.) часто в
розрізі своїх ідейно-політичних симпатій з’ясовували витоки та чинники
розвитку москвофільства.

Події 1848 року, на думку М.Лозинського (1909 р.), активізували фактори,
які спонукали до орієнтації українських сил на Росію: спільне етнічне
коріння, мова, віра, церковні книги, тому “їм почало здаватися, що наш
нарід і нарід росийський, се один нарід”. Повстання москвофільської
течії він вважав “зрадою” ідеям 1848 р. про самостійність українського
народу та “зневірою” провідників, що український народ власними силами
може “зрівнятися” і протистояти полякам. Однак безпосередній початок
цієї течії пов’язувався з поразкою Австрії у війні з Пруссією (1866 р.)
[12, с. 8], точніше з надрукованою в газеті „Слово” статтею І.Наумовича
“Поглядъ в будучность”, яку вважають “політичним маніфестом”
москвофільства.

Л.Цегельський (1910 р.) появу москвофільства виводив із “сумрачного,
душного” галицького середовища середини XIX ст., якого не змогла
розворушити навіть “Весна народів” [34]. М.Андрусяк (1935 р.) у такому ж
контексті спричинився до зміцнення поглядів, згідно з якими тодішнє
москвофільство уособлювалося з Д.Зубрицьким. Водночас він критикував
польських авторів, які закидали москвофільство Г.Яхимовичу,
М.Малиновському, Я.Головацькому та іншим знаним діячам 1848 року [1, с.
12-13; 2]. Вкорінення думки, що поява москвофільства стала „негативною”
за своєю сутністю реакцією („зрадою”) на світлі національні ідеали 1848
р., формувало і його відповідний образ як наскрізь реакційної,
консервативної течії [6, с. 4-5].

У чому майже сходилися представники москвофільського та
українофільського таборів, так це у ставленні до польського чинника.
Так, москвофільський історик І.Філевич був упевнений, що до зміцнення
проросійських настроїв та посилення “тяжіння до Москви” спонукали самі
поляки, які не сприймали будь-якого зміцнення галицько-руської
народності” [32, с. 108].

У радянській історіографії фактично відсутні спеціальні публікації з
цієї проблеми, хоча вона ширше відображена в роботах літературознавчого
характеру. Примітно, що при її висвітленні дослідники ніби
“перестрибували” 1848 р., говорячи про появу москвофілів у 30-х роках
(напр., [16]) або про їхню діяльність у 1866-90-х роках (напр., [9, с,
478-480]). На тлі переважаючих трактувань представників цієї течії як
“монархістів”, “зрадників”, “реакціонерів” вирізнявся більш виважений
голос М.Данилака (1972 р.), який відзначав, що в 1848 р.
“російсько-українська” партія була дуже слабка, її майже єдиним
представником був Д.Зубрицький, але внаслідок поразки революції вона
швидко зростала і стала ідейною основою галицького москвофільства [7, с.
81].

У різних ракурсах до проблеми галицького москвофільства зверталися
представники діаспорної англомовної історіографії (І.Лисяк-Рудницький,
І.-П.Хімка, П.Магочий, О.Субтельний, М.Хом’як-Богачевська та ін.). У
новій площині на досліджувану проблему поглянув І.Лисяк-Рудницький.
Відзначивши, що в 1848 р. галицькі русини порвали з ідеєю історичної
Польщі, він указав, що ГРР віддала перевагу українській національній
тотожності, але в цьому було мало внутрішньої переконаності. Незважаючи
на те, чи руська інтелігенція надавала перевагу всеросійській або
українській ідеології, її світогляд був передусім австрійським і
провінційно-галицьким. Кристалізація русофільської течії, на думку
вченого, відбулася у 1850-х роках [11, с. 427].

Де в чому схожі ідеї зустрічаємо в теорії українського національного
руху в Галичині П.Магочого. На думку вченого, під час революції
1848-1849 рр. сформувалася перша його течія – старорусинська, з якої
виокремилися дві наступні – українофільська у 60-х роках, та
русофільська – в 90-х. До старорусинів він зараховував низку знаних
діячів другої половини XIX ст., які, не маючи виразного самоототожнення
з українцями чи росіянами Галицької імперії, відзначалися антипольськими
настроями, відданістю Габсбургам, місцевим патріотизмом [35].

Сучасні дослідники визнають, що в українській історіографії русофільство
оповито “негативним стереотипом” та “ореолом таємничості” [3, с. 231 ].
Проте якщо на початку 90-х років вони вказували на відсутність чіткого
погляду на періодизацію та необхідність з’ясування генези даної течії
[14; 32], то незабаром почали вимальовуватися перспективи глибокого
комплексного переосмислення цього складного і до певної міри
закономірного явища в історії України загалом та в революції 1848-1849
рр. зокрема.

Першим виявом цього стала публікація С.Макарчука і О.Турія (1992 р., де
обґрунтовувалася теза: симпатії до Москви обмежувалися лише питаннями
мови, історії, культури і не були виявом політичного сепаратизму до
Австрії [14, с. 49]. Відтак О.Турій (1993 р.) наголосив на необхідності
розглядати феномен москвофільства в загальному контексті українського
національного відродження, початок якого в Галичині припадає на період
революції 1848-1849 рр. Його генеза пов’язувалася з поразкою
листопадового 1848 р. повстання у Львові, коли на тлі розчарування
політикою Відня та в пошуках захисту покривдженої національної гідності
українські лідери стали звертати погляди на могутню Росію. Отже,
підсумовує дослідник, якщо на початку революції будь-який натяк на
Москву рішуче заперечувався, то незабаром ця тональність різко
змінилася. „Переломною” подією у цьому відношенні стала участь
російських військ у придушенні революції в Угорщині [31, с. 42].

Одну з перших спроб відтворити загальний образ москвофільства здійснив
С.Макарчук (1997 р.). Порівнюючи його розвиток на Закарпатті, він
відзначив: у Галичині „все було складнішим” [15, с. 82-86]. Причини
“переродження” українського національного руху в промосковський (у бік
Росії) дослідник також бачив у розчаруванні політикою Відня, проте
зважав і на “суб’єктивний фактор” – “аристократизм” галицької
інтелігенції, яка в 1848-1849 рр. відокремлювала себе від польських кіл,
але разом з тим була спольщеною. Стосовно витоків русофільства історик
відзначив: Росією “запахло” в Галичині лише в 1849 р., а “виразно
промосковського” характеру, на його думку, цей рух набрав не раніше
другої половини 60-х років [15, с. 86-89].

Як бачимо, в українській історіографії існує виразна тенденція
пов’язувати різке посилення проросійських настроїв серед українського
населення Галичини з фактом переходу через її територію російської армії
в Угорщину. Однак, вірогідно, його не варто абсолютизувати. Свого часу
М.Богачевська відзначала, що попри всі зусилля їй не вдалося відшукати
матеріалів, які б засвідчували ставлення галицького населення до
російських військ. Зважаючи на історичні реалії, вона висловлювала
сумнів з приводу того, щоб “вияви прихильності чи неприхильності” до
армії далекого царя могли мати вплив на уточнення тодішнього поняття
“Русь”, бо саме селяни найшвидше попали б під “атракційний” вплив
“батюшки-царя” [4].

Дослідники, особливо сучасні, достатньо висвітлили творчий доробок
Д.Зубрицького та інших істориків доби “Весни народів”. Так, Ф.Стеблій
показав, як відтворення історичної пам’яті вплинуло на ідеологічне
обґрунтування незалежницьких аспірацій галицьких українців у середині
XIX ст. У такому ж ключі він відтворив ситуацію з написанням
Д.Зубрицьким “Історії Руської”, а також проаналізував полемічні виступи
Є.Прокопчиця, Т.Леонтовича, А.Петрушевича, А.Могильницького [27, с.
289-290].

Звертаючись до постаті Д.Зубрицького, дослідниця І.Орлевич пояснила
мотиви відмови написання ним історії для народних шкіл, а також показала
наукову вартість його розвідки “Границя між руським і польським народами
в Галичині” (1848 р.). Визначені істориком етнічні межі української
території набували особливого суспільного значення у зв’язку з
домаганнями ГРР щодо поділу Галичини. Це ж стосується і заклику
Д.Зубрицького захищати “границі святої Русі пером або зброєю скільки
стане сил” [22, с. 284].

З нових методологічних позицій до теми розвитку історичних знань
підійшов О.Турій. Він поставив питання про творення у 1848 р. галицькою
інтелігенцією “національного міфу”, який би вирізняв українців серед
інших спільнот та стверджував їхню самобутність. Його складовою стала
“глорифікація минулого” з особливою увагою до тих періодів, коли
український народ мав свою державність чи боровся за свою незалежність.
Класичним взірцем для такого роду відозв, статей, петицій, промов
дослідник вважає “схему”, викладену ГРР у відозві від 10 травня 1848 р.
Утім, у підходах до минулого не було єдності: одні автори підносили
Галицько-Волинське князівство, інші звеличували Київську Русь, а подвиги
козацтва описувалися рідше. Однак, резюмує науковець, це важливе питання
поки що не знайшло глибокого висвітлення в історичній науці [32, с.
430-431].

Завдяки новому прочитанню праць І.Франка, О.Терлецького, К.Студинського,
а особливо Є.Тишинської (1912 р.) [28], з одного боку, та спираючись на
джерельні матеріали, з другого, історики О.Турій [30, с. 77-81 ],
О.Сухий [25, с. 33-47; 26, с. 9-10]. О.Аркуша і М.Мудрий [3, с. 238],
І.Орлевич [22, с. 286], хоча й у різних ракурсах, розкрили такі
дискусійні положення. По-перше, Д.Зубрицький став москвофілом не в 1848
р. і не безпосередньо під впливом Погодіна (яким він захоплював як
істориком), а раніше і незалежно від нього. По-друге, вже в 1848-1849
рр. практичну роботу з реалізації “об’єдінітєльних” планів вели молодші
колеги Д.Зубрицького – А.Петрушевич, К.Хоминський, Б.Дідицький, а також
І.Гушалевич, І.Головацький, які вважали себе “справжніми русскими”.
По-третє, впродовж короткого часу москвофільські ідеї поширилися серед
інтелігенції, здобуваючи щораз більше прихильників, опановуючи все нові
сфери культурно-освітнього і навіть церковно-релігійного життя, що стало
наслідком цілеспрямованої і скоординованої діяльності названої групи
діячів з метою розповсюдження своєї ідеології [25, с. 41]. По-четверте,
починає визнаватися “виняткова роль” у зміцненні москвофільської течії
І.Головацького, що був посередником між галицькими “общеруссами” та
російським посольством у Відні.

Сучасні автори дещо по-новому інтерпретують і наріжне положення
згадуваного “політичного маніфесту” москвофілів від 1866 р. Вони
твердять, що, зважаючи на реалії середини 60-х років, І.Наумович не міг
протиставляти “рутенів” і “настоящіх рускіх” 1848 р., бо тоді такого
поділу просто не існувало. Тож авторові йшлося про те, щоб галицьких
“рутенів” включити не в російський в сучасному розумінні, а в ширший
всеруський національний простір, долаючи таким чином домінуючу серед
тодішньої галицько-української інтелігенції концепцію окремішного
розвитку галицько-руського народу [3, с. 258].

Однак більш дискусійною залишається проблема “москвофільства” ГРР.
Критикуючи О.Мончаловського та покликаючись на політичний зміст
документів ГРР, С.Макарчук категорично стверджує, що тогочасний рух був
“саме українським” [15, с. 88]. Говорячи про вплив російського чинника
на галицьких українців, О.Сухий в унісон своєму старшому колезі у низці
праць популяризував факт, висловлений ще М.Андрусяком [1, с. 23], що
керівники ГРР відхиляли спроби російських дипломатичних посланців
вплинути на “русскую” ситуацію в Галичині: М.Куземський заявив
М.Раєвському, який займався пропагандою русофільства, що той не повинен
втручатися в справи австрійських українців. І саме така позиція була
характерна для більшості членів ГРР [26, с. 22-23]. Однак О.Аркуша та
М.Мудрий питання про місце ГРР у становленні русофільської течії
залишають “відкритим”, бо політичний світогляд її діячів був
нескристалізованим, тому чимало з них склали основу русофільського крила
“староруської партії” [3, с. 236-237]. Де в чому схожу позиція зайняв і
О.Турій, для якого еволюція (перехід) членів ГРР до москвофільства – це
окрема ланка єдиного процесу українського національного відродження в
Галичині.

Насамкінець зазначимо, що сучасні історики дають науково обґрунтовані
відповіді українофобським виступам з боку російських діячів
(О.Солженіцина та ін.), які, наприклад, називаючи ГРР “Головной Русской
Радой”, прагнуть розглядати її, як і весь український національний рух
за доби “Весни народів” 1848 р., в контексті російського етнополітичного
простору [21, с. 282-283].

Таким чином, українська історіографія має глибоку, понад столітню,
традицію вивчення галицького москвофільства. На його осмислення помітний
вплив мали як пануючі в ній за певного періоду теоретико-методологічні
засади, так і передусім ідеологічна заангажованість істориків, які для
доведення своїх поглядів нерідко вдавалися до замовчування, а то й
свідомої фальсифікації історичних фактів. Водночас у дослідженні цього
феномену сучасні українські історики помітно випереджають своїх
зарубіжних колег, які також приділили цій проблемі чимало уваги. У
1990-х роках відбулися якісні зміни в її переосмисленні: замість
трактування галицького москвофільства як виключно реакційної
антиукраїнської течії, воно починає розглядатися як одна з орієнтацій
українського національного руху, виникнення якої зумовлювалося низкою
внутрішніх і зовнішніх чинників.

У широкому спектрі поглядів на проблему генези галицького
москвофільства викристалізовується погляд, що його зародження слід
віднести до середини 1830-х років, а 1848-1849 роки, таким чином, стали
важливою (якщо не переломною) віхою його еволюції. Саме доба “Весни
народів” значною мірою створила передумови для подальшого
організаційного та ідейного оформлення галицького москвофільства.

Серед низки питань, що потребують подальшого неупередженого вивчення
цієї проблеми, відзначимо потребу з’ясування особового складу
“російсько-руської” партії у 1848 р., уточнення характеристик
москвофільських істориків українського національного руху періоду “Весни
народів”, з’ясування проблеми “москвофільства” Головної Руської Ради та
ін. По суті, залишається відкритим питання про місце і роль революції
1848-1849 рр. у переростанні галицького москвофільства з
мовно-літературної у політичну течію.

Література

Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства (з портретами
москвофільських діячів). – Львів: Просвіта, 1935. – 78 с.

Андрусяк М. Початки галицького москвофільства // Життя і знання. – на
1934 рік. – С. 77-78.

Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX – на початку
XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського
університету. Серія історична. – Вип. 34. – Львів, 1999. – С. 231-268.

Богачевська М. 1848 рік у Східній Галичині // Сучасність (Мюнхен). –
1964. -Ч.6. – С. 98-108.

Галицкая Русь вь европейской политице. – Львовь: Типография
Ставропігійского Інституту, 1886. – 144 с. [Адольф Ів. Добрянський].

Гіжовський Б. Звідки взялись москвофіли. – Львів, 1907. – 52 с.

Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції
1848-1849 років. – Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в
Братіславі. Відділ української літератури в Пряшеві, 1972. – 214 с.

Дашкевич Я. „Весна народів” 1848 року та її передісторія в Україні //
Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки. –
Львів, 2000. – Вип.З. – С. 5-15.

Історія Української РСР: У 8-ми т., 10-ти кн. – К.: Наукова думка, 1978.
– Т. 3. – 607 с.

Клопова М. Э. Российские дипломаты о восточнословянских землях
Австро-Венгрии в конце XIX – начале XX ст. // Четвертий Міжнародний
конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р.: Доп. та пов. Історія.
Частина І. Від давніх часів до початку XX ст. – Одеса – Київ – Львів,
1999. – С. 300-306.

Лисяк-Рудницький І. Українці в Галичині під австрійським пануванням //
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – К.: Основи, 1994. – Том 1. –
С. 413-450.

Лозинський М. Українство і москвофільство серед українського народу. –
Львів, 1909. – 95 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020