Реферат на тему:
МОРСЬКІ ПОХОДИ
ЗАПОРОЖЦІВ
Скільки горя народного треба було розлити по українській землі, аби
заговорило воно словами думи-лісні:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатства розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
А на ногах ланцюг б’ється…
Польсько-литовська держава, до складу якої входила тоді Україна, не
спромоглася організувати належну відсіч турецько-татарським агресорам, і
спустошливі набіги степової орди і далі плюндрують Київщину, Волинь,
Поділля, Білорусію, Червону Русь… і тоді український народ став
творити власну військову силу, яка взяла на себе місію обороняти рідну
землю. Такою силою “з кінця XV століття виступає наше славне козацтво —
явище єдине в своєму роді в світовій історії. Воно покликалося до життя
саме потребою захисту батьківщини, а не з метою грабежів торговельних
шляхів, як це інколи представляють окремі дослідники. І якщо козаки
пускалися в погоню за ордою аж до берегів Чорного моря, то не тільки
відібрати загарбане хижаками-кочівниками, а в першу чергу врятувати
ясир. У багатьох випадках це вдавалося, зокрема, коли ворога вдавалося
наздогнати в степу. Так, 1540 року прославлений оборонець українського
пограниччя барський староста Бернард Претвич двічі вибирався успішно на
татар. Перший раз тоді, навесні, коли кількасот їх з Очакова та
Білгорода пустошили околиці Бара та Хмільника. Претвич переслідував їх
аж до «березанських верховин», де визволив 50 полонених і захопив 1000
коней, у тому числі 450 турецьких.
Восени орда пішла на Литву, Претвич зі своїми «служебниками» стеріг її
на бродах під Кременчуком (на Дністрі) і багато побив, а чимало в полон
узяв. Очевидно, цих полонених невдовзі обміняли на православний бранців,
бо на початку квітня 1541 року султан Сулейман І, повідомив з
Константинополя Сигізмунда І, що він «доручив звільнити християн,
підданих короля, взятих до неволі людністю Акерману
(Білгород-Дністровський.— В. С.) в часі нападу на польські землі і
відшкодувати збитки».
Наступного року Бернард Претвич знову кинувся в погоню за ордою. Ось як
описує її відомий польський хронікер Мартин Бєльський: «Бернард Претвич,
староста барський, вартий пам’яті всіх нас, поляків, пустився за ними з
невеликим числом козаків і чемерисів, прийшов за ними аж під Очаків, але
вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж.
Плакав, дивлячися на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас
вирятувати, коли б міг».
Чи не з цього часу українське козацтво остаточно усвідомлює необхідність
мати власну сильну флотилію, яка зможе впливати на розвиток подій на
чорноморському узбережжі Криму і Туреччини. І розв’язати це завдання
взяли на себе козаки, які мешкали на Дніпрі за порогами,— запорожці або
низовці.
Там, серед верболозу і ситника, засновували вони табори-січі, чужим
недоступні і важкі для відшукання. Там же схвалювалися ними рішення про
морські походи, обирали отаманів та комплектували екіпажі чайок. На
думку окремих дослідників, морський похід цілої флотилії чайок ніщо
інше, як вихід у море запорозької піхоти, яка вози замінила на морські
човни.
Запорозькі піхотинці були досконалими воїнами, як відомо. Під час
походів надзвичайно дисципліновані, послушні старшим, відважні і мужні,
не здавалися вони легко противни кові. Вміли вони організовувати табір,
складений з возів, який, коли був у їхніх руках важко було здобути. Вони
були прекрасними стрільцями з ручної вогнепальної зброї та з луків,
вміли також вести влучний вогонь з малих, розставлених на возах гармат.
Перебуваючи в постійній загрозі від ординських наїздів, у боротьбі з
природою за існування, виростали вони в хоробрих звитяжців.
До речі, при вступі до запорозького товариства, кожний новак мав
проголосити ось таку клятву:
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter