Реферат на тему:
Монографія про гетьмана Івана Мазепу і його добу
Монографія «Гетьман Іван Мазепа та його доба» появилася у 250-ліття
смерти Івана Мазепи і була завершенням, як писав Олександер Оглоблин,
його студій над «добою Мазепинського ренесансу», а в ширшому контексті —
дослідів історика Козацько-Гетьманської доби. Монографія була «поважним
кроком у створенні синтези II Української держави» 73 , її зросту і
занепаду в контексті багатовимірного українського історичного процесу
того часу. У передмові історик зовсім об’єктивно ствердив, що «Не можна
дати повної історії Мазепинської доби — ні на Україні, де наукові студії
над усім, що пов’язане з ім’ям виклятого Москвою Гетьмана, суворо
заборонені, ні за межами України, де нема тих архівних матеріялів, без
яких повне і всебічне дослідження Мазепинської доби просто неможливе.
Історикові лишається єдина можливість — дати загальний монографічний
нарис Мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча —
гетьмана Мазепи» 71. Можна об’єктивно ствердити, що Олександер Оглоблин,
не зважаючи на важкі обставини еміграційного життя, своє завдання
виконав і в 10-и розділах монографії реконструював життя і діяльність
Івана Мазепи від самого початку його гетьманування аж до катастрофи під
Полтавою. Важливо згадати, що до появи монографії в 1960 році Олександер
Петрович опублікував цілий ряд статтей, присвячених добі Мазепи 75,
деякі з них друкуємо у нашому другому доповненому виданні його
монографії. Остання праця О. Оглоблина, присвячена великому гетьманові,
написана і опублікована за життя дослідника — «Гетьман Іван Мазепа і
Москва», появилася в 1989 — 1991 роках на сторінках «Українського
Історика» 76. Ці праці, основані на чисельних документальних джерелах, у
деякій мірі, поширювали монографічний нарис вченого, який мав обмеження
зі сторони видавців відносно розміру його монографії.
Треба згадати, що дослідження Олександра Петровича Мазепинської доби є
інтеґральною частиною його схеми українського історичного процесу, що її
з певними доповненнями він прийняв від Михайла Грушевського. На увазі
маємо три основні періоди розвитку українського народу і його держави:
1) середньовічна українська державна формація (Київська і
Галицько-Волинська держави), 2) Козацько-Гетьманська держава та 3)
українське національне відродження в XIX ст. і відродження української
національної держави в 1917-18 роках. Ідея тяглости і безперервности
українського історичного процесу від княжої київської держави до XVII
століття вказує на генетичний зв’язок між різними українськими
державними формаціями протягом історичного розвитку українського народу:
Українсько-Козацька держава була історичним спадкоємцем середньовічних
українських державних формацій. Олександер Петрович зосереджує свої
досліди на двох центральних періодах козацької держави: добі
Хмельницького, коли народилася Козацько-Гетьманська держава і добі Івана
Мазепи, в якій вона розвивалася, але під кінець його володіння, після
Полтавської катастрофи, у відносно короткому часі перестала існувати.
Історик подав таку характеристику Мазепинській добі: «Доба Мазепи — це
часи відродження України — політичного, економічного, культурного — по
Руїні, Що знищила великі пляни Хмельницького, Виговського і Дорошенка,
обмежила Українську державу тереном Лівобережжя, поставила гетьманську
державу віч-на-віч з ростучою силою старшинської аристократії й залишила
Україну на поталу московському імперіялізму. Основні цілі політики
Мазепи, як гетьмана, були: об’єднання (або принайменше консолідація)
українських земель — Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо
можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української
держави під гетьманським реґіментом; встановлення міцної автократичної
гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням
системи козацького устрою» 77.
Це прецизна характеристика епохи Івана Мазепи, яку історик ще в 1927
році назвав «добою Мазепинського ренесансу». Доба Мазепи є переломною в
історії України, а найбільш критичною подією і катастрофою стала
перемога Петром І шведсько-українських військ на Полтавському полі 27
червня 1709 року, яка зруйнувала політичні пляни Мазепи і доля
української держави, як писав історик, «була зважена на терезах
російської імперіялістичної політики» 78 — у короткому часі
Козацько-Гетьманська держава перестала існувати і українські землі на
довгі роки стали жертвою переможця. Перед Олександром Оглоблиним стояло
засадниче і головне завдання — дати врівноважено-об’єктивний образ
Мазепинської доби і її творця гетьмана Мазепи на фоні внутрішньої і
зовнішньої політики української козацької держави, яка зазублювалася з
історичним розвитком Польщі, Московщини, Криму, Туреччини, Швеції і
інших країн.
Історик не пішов второваними шляхами «забронзування» або «заболочування»
діяльности гетьмана. Він мусів взяти до уваги також тенденційні
інтерпретації Мазепи, його життя і діяльности в совєтській українській
історіографії, в якій Мазепа представлений, як «зрадник українського
народу», який прагнув «розгрому Росії у війні і поневолення України
Польщею і Швецією: його інтриги були спрямовані проти корінних, спільних
інтересів українського і російського народів». Російські совєтські
історики офіційно прийняли тезу, що «Имя Мазепы вошло в историю как
символ предательства. Мазепа изменил Украине, украинскому народу и
братской России» 79. Ці фальшиві гіпотези стали догмою совєтської
історіографії і існували аж до розвалу СРСР. Історик намагався критично
проаналізувати діяльність Мазепи, його однодумців і противників на
основі глибинної аналізи джерел, відкидаючи трафаретні історіографічні
схеми і реконструюючи та синтезуючи український історичний процес
Мазепинської України.
У підготовчих записках до монографії Олександер Петрович писав, що перед
дослідником політичної історії доби Мазепи на межі XVII і XVIII століття
стоять дві центральні проблеми — це «проблема соборности України в
контексті зносин України з Туреччиною та Кримом, Польщею й насамперед
Москвою, а згодом Швецією і проблема «старшинської опозиції, або
по-суті, проблема гетьманського абсолютизму» 80. В архіві проф.
Оглоблина заховався також перший плян монографії про Мазепу, як людину і
державного діяча з такими розділами: І) Історіографічні й літературні
оцінки; II) Коротка біографія Мазепи, ПІ) Мазепа й зовнішня політика
України, IV) І. Мазепа і внутрішня політика України, V) Мазепа і
українська культура, VI) Мазепа і українська Церква, VII) Мазепа як
ідеолог української національної держави, VIII) Негативні і «негативні»
моменти (Мазепа як державний діяч, Мазепа — людина), IX) Образ Мазепи
(зовнішній і внутрішній), X) Особисте життя Мазепи, XI) Мазепа —
український поет і XII) Традиція Мазепи 81 . До цього провізоричного
пляну змісту монографії Олександер Петрович дописав «Не суд над Мазепою,
а спроба об’єктивно-наукової (історичної) характеристики його як
державного діяча й як людини».
Цієї засади дотримувався історик під час опрацювання монографічного
нарису «Гетьман Іван Мазепа та його доба». В окремих розділах дослідник
на основі багатого джерельного матеріялу обгрунтував свої висновки і
гіпотези про багатовимірну діяльність гетьмана, що охоплювала політичне,
соціяльне, економічне, культурне і релігійно-церковне життя українського
народу. Він подав коротко історію роду Мазепи — Калединських і висловлює
свою гіпотезу щодо дати народження гетьмана — 20 березня 1639 р. головно
на основі даних про гетьмана в листі Пилипа Орлика з 22 серпня 1741
р. 82. Автор подав доволі стисло біографію Івана Мазепи до вибору його
гетьманом. Найкращі розділи в монографії історика присвячені зовнішній
політиці гетьмана до 1700 р., його внутрішній політиці, повстанню Петра
Іваненка тощо. Можна лише шкодувати, що Олександер Петрович не присвятив
окремого розділу українській Церкві доби Мазепи і, зокрема, критичному
оглядові джерел і літератури, присвячених мазепинським часам. У
монографії було вміщене зображення гетьмана Мазепи на дзвоні «Голуб»
роботи Карпа Балашевича з 1699 р. Історик, як відомо, займався
іконографією Мазепи і готував окреме дослідження на цю тему.
Крім того, в кожному розділі монографії знаходимо
генеалогічно-біографічні матеріяли про козацькі роди і їхні родинні
зв’язки, що значно поширює джерельну базу дослідження і допомагає
зрозуміти основу діяльности різних козацько-старшинських груп, що
відігравали важливу ролю у політичних плямах Мазепи. Не можна забути, що
гетьман завдяки своїм непересічним здібностям у різних площинах
політичного і суспільного життя понад 21 рік тримав гетьманську булаву і
розвивав державне і культурне життя України.
Олександер Оглоблин, згідно зі своїм пляном, дав широку картину
зовнішньої і внутрішньої політики Мазепи, глибинну аналізу соціяльних
відносин і соціяльної боротьби між різними клясами українського
суспільства, докладно проаналізував великостаршинську опозицію (Петрик,
полтавська опозиція і інші). Окрему увагу приділив Правобережній Україні
і ролі полковника Семена Палія, подав глибоку аналізу та висвітлення
українсько-московських зв’язків у контексті різних політичних орієнтацій
і конфронтацій, які довели до зриву Мазепи з Москвою,
українсько-шведського союзу і українсько-московської війни в 1707 — 1709
рр. На основі значного джерельного матеріялу він розглянув відродження
Києва, як духового центру України і розвиток української багатогранної
культури доби Мазепи. Свій монографічний нарис закінчив описом
Полтавської битви, еміґрації і смерти Мазепи, короткою аналізою
мазепинської еміграції і Бендерської конституції 1710 року.
У монографії історик коротко розглядає діяльність Івана Мазепи до
гетьманства, політичну діяльність його попередника гетьмана Самойловича
і обрання Івана Степановича гетьманом України. Він звертає особливу
увагу на Коломацькій договір з 1687 року, який, по-суті, забезпечував
інтереси Московського уряду в Україні і перекреслював
«державно-політичні концепції всіх гетьманів, від Богдана Хмельницького
до Івана Самойловича… й лише державний геній і глибокий патріотизм
гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал
Коломацької угоди залишилися нечинними» 83.
,
0
>RGDK?R(WActi3/4lAeu¬xl4„O?„–¤????????aeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaea
eaeae
а початку XVIII століття. Гетьман Мазепа, на думку історика, одержав від
своїх попередників сумну спадщину: роз’єднання українських земель
(Правобережна і Лівобережна Україна під владою гетьмана), напруження
соціяльних відносин і боротьби серед українського населення, опозиційні
настрої української старшини, непорозуміння з Запоріжжям і, нарешті,
послідовну політику Московської держави, яка змагала до знищення
державно-правового статусу Козацько-Гетьманської держави. Крім того, він
мав справу з Польщею, Кримом і іншими державами, які активно втручалися
в політичне життя України. У цій складній ситуації Мазепа прагнув
об’єднання українських земель (Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя) в
одну державу під міцною владою гетьмана.
Історик детально проаналізував економічний розвиток Мазепинської України
кінця XVII — початку XVIII ст., наголосив значення торгівельних відносин
України з Західною Европою, Польщею, Кримом, Чорноморсько-Дунайськими
країнами і Московщиною. Особливу увагу Олександер Петрович приділив
розбудові монастирського та старшинського господарства і розвитку
української промисловості. На його думку, постання нових ґуралень,
млинів, гут, папірень і інших підприємств свідчить про гетьмана як про
здібного господарника. Гетьман, пише історик, «завжди цікавився
господарськими справами. Поевропейськи освічена людина, вихований у
принципах модного меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економії
для загального розвитку країни » 84.
О. Оглоблин детально проаналізував також міжнародні зв’язки Івана
Мазепи, що закінчилися українським-шведським договором. Приєднання
Запоріжжя до цієї угоди історик уважав справжнім тріумфом політики
гетьмана. Дослідник аналізує Полтавську катастрофу, яка, як писав М.
Грушевський, «дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в
Східній Европі, але і пхнула його на стежку імперіалізму, екстензивної
політики» 85.
Мазепа провадив, на думку історика, супроти Москви двоторову політику:
спершу вважав можливим співжиття з Москвою на засадах Переяславської
угоди Богдана Хмельницького… бо це була єдина можливість, у союзі й за
допомогою Москви, здійснити головні українські національні цілі —
супроти Польщі й супроти Туреччини і Криму. В тому часі гетьман Мазепа
зумів опанувати Правобережну Україну і заразом розбудувати політичні
інституції держави, піднести українську економію і українську
національну культуру. Це час скріплення і росту української провідної
верстви — козацької старшинської аристократії. Також Мазепі вдалося у
значній мірі знейтралізувати опозицію серед козацьких старшинських
кругів. Промосковський тор політики гетьмана, пише Оглоблин, завів його
в «глухий кут і створив велику небезпеку для Української держави. Бо не
тільки він використовував Москву, але й вона, будь-що-будь,
використовувала його, а ще більше сили і ресурси України» 86. Тоді
Мазепа, пише історик, переводить українську державну політику на другий
тор відокремлення від Москви і збройної боротьби з нею. Це союз України
зі Швецією, що тоді була найбільшим ворогом Москви.
В усіх розділах історик вміщує винятково важливі
генеалогічно-бібліографічні інформації про діячів Мазепинської доби, про
їхні родинні зв’язки, які значно поширюють тематичну базу монографії і
дають додатковий важливий матеріял для розуміння внутрішньої і
зовнішньої політики Мазепи, його однодумців і опонентів у контексті
державного життя Козацько-Гетьманської України.
Постає питання характеристики Оглоблиним гетьмана як політичної людини і
державного діяча, який протягом 21 року кермував українською державою.
Історик, висвітлюючи життєвий шлях Гетьмана, пише, що цей шлях не був
простий і легкий, але був наповнений низкою труднощів і небезпекою.
«Мазепа мав чимало прихильників — і мало друзів… Своєю кар’єрою Мазепа
був зобов’язаний передовсім самому собі, своїм особистим прикметам і
здібностям. Розумний і спритний («был беглец во всяких речах» — каже
Величко), відважний і тактовний, людина високої культури й освіти, з
глибоким досвідом західньо- і східньо-европейського світу… Але понад
усе він мав надзвичайний хист володаря. І тридцять років догетьманського
життя Мазепи — то була не лише звичайна людська школа й надзвичайно
вдала старшинська кар’єра. Це була школа формування господаря
Української держави…» 87.
На увагу заслуговують виняткові дипломатичні здібності гетьмана, який
мав дар розв’язувати найскладніші проблеми української внутрішньої і
зовнішньої політики. Оглоблин в монографії ілюструє цю прикмету Гетьмана
у його стосунках із Московською, Польською і Шведською державами і
підписанні важливих міжнародних договорів. Історик пише, що «Мазепа не
був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви, хоч добре знав трагічну
історію українсько-польських взаємин. Він провадив щодо Москви двошарову
політику, коли це було потрібне для здійснення його головних політичних
цілей і, звичайно, доки це було можливо» 88.
У розділі, присвяченому зовнішній політиці Мазепи до 1700 року,
Олександер Петрович коротко аналізує дві політичні орієнтації —
концепції, які домінували в українському політичному житті: 1)
чорноморську концепцію, що нав’язувала до часів гетьмана Петра Дорошенка
і базувалася на порозумінні з Туреччиною і Кримом, з «використанням їх
політичної і мілітарної допомоги проти Польщі і Московщини 89; 2)
концепцію «священної боротьби християнського українського лицарства
проти навали мусульманського світу. Це була ідея об’єднання всіх сил
Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення
Оттоманської могутньости, для виходу України на південь, через
Чорноморщину» 90. Мазепа спершу був прихильником цієї чорноморської
концепції, але в кінці вирішив розв’язати питання незалежности
Козацько-Гетьманської держави шляхом союзу зі Швецією, з Карлом XII.
Оглоблин об’єктивно твердить, що близькі зв’язки Мазепи з Петром І не
були популярні в Україні, зокрема на Запоріжжі, де гетьмана називали «не
батьком, а вітчимом України» (1693 — 1702), а Петрик твердив, що «там у
Москві уся його душа, а тут тільки тінь його» 91. Ця публічна опінія
«промосковської політики» гетьмана, як вірно підкреслює Оглоблин, була
для нього небезпечна, зокрема для його далекосяжних політичних плинів,
що закінчилися розривом із Петром І та московською державою.
У монографії окрему і спеціяльну увагу Олександер Оглоблин приділяє
видатним діячам Мазепинської доби, помічникам і противникам гетьмана,
які мали вплив на його зовнішню і внутрішню політику, розбудову
української культури і господарства України, релігійного життя, і часто
були творцями важливих ідеологічних і політичних концепцій того часу.
Вони були правдивими будівничими Козацько-Гетьманської держави і
«козацької республіки» на Запоріжжі. Історик розсудливо підкреслює і
наголошує на ролю людини (homo historicus), історичних родів і
генерацій, як головних двигунів історичного процесу 92 . Ці
історіографічні і історіософічні концепції історика виразно
віддзеркалені в його аналізі і синтезі Мазепинської доби і її творців,
як також у його історичній методології дослідження. Тому він бачив «за
Мазепинським ренесансом, як живого, гетьмана Мазепу, його сподвижників,
його помічників і його противників, і звичайно, насамперед, творців і
меценатів тогочасного відродження» 93.
На фоні політичного, духового і матеріяльного життя українського народу,
зокрема козацької провідної верстви, Олександер Петрович дав глибинну
аналізу окремих родів і генерацій — творців багатовимірного історичного
процесу доби Мазепи. Ці історично-генеалогічні дослідження винятково
важливі у розумінні родинних зв’язків окремих родів козацької
аристократії, соціальної стратифікації українського народу і впливів
історичної людини, родів на українське державотворення часів гетьмана
Мазепи. Історик майстерно укладає мозаїку родинних зв’язків з родами
Обидовських, Войнаровських, Горленків, Мокієвських, Сулимів, Голубів,
Герциків, Половців та інші зв’язки з родом Орликів, Кочубеїв, Кандиб,
Іскрів, Жученків. Ці родинні зв’язки у значній мірі дають змогу краще і
повніше зрозуміти ставлення гетьмана до козацької старшини, внутрішніх і
зовнішніх політичних обставин, в яких працював Мазепа і які впливали на
його головні політичні, економічні, ідеологічні та інші настанови, і які
вплинули на розвиток і занепад держави Гетьмана Мазепи.
Одночасно Оглоблин висвітлює розвиток української культури і освіти.
Київ часів Мазепи став духовним центром України, чи «другим Єрусалимом»,
в якому розвивала свою академічну і наукову діяльність
Київсько-Могилянська академія — головний осередок інтелектуального життя
Мазепинської України. Академія мала загальнонаціональний характер,
охоплювала усі стани української людності, від гетьманича до звичайного
посполитого, де формувалися кадри української провідної верстви,
будівничі Козацько-Гетьманської держави.
Історик докладно обговорює і аналізує важливе соціологічне явище —
соціальну стратифікацію українського народу і творення полковницьких,
сотенницьких козацьких «династій», пов’язаних із концентрацією у їхніх
руках великого земельного володіння і реальної політичної сили. Без цієї
історично-соціологічної аналізи ролі козацьких родів і генерацій важко
зрозуміти перманентне явище козацької старшинської опозиції до
гетьманської політики, діяльність і революційний зрив «антигетьмана»
Петра Іваненка (Петрика), наставлення і діяльність і, в кінці, трагедію
полковника Палія, некоронованого гетьмана Правобережної України,
діяльність Василя Кочубея і так званої «полтавської опозиції» і,
нарешті, мілітарну і політичну поразку гетьмана і його прихильників, яка
закінчилася Полтавською катастрофою. Українська провідна верства не
виробила почуття солідарности, взаєморозуміння і єдности думки та дії.
Історик пише, що «все це створювало атмосферу недовір’я й непевности, в
якій дуже важко було Мазепі здійснювати свої широкі загально-національні
справи» 94.
Важливо згадати, що в архіві Олександра Оглоблина збереглися його
записки про суперечливі питання мазепіяни, де він накреслив проблеми,
над якими бажав працювати після 1960 року, значно поширюючи тематично і
джерельно видану монографію. Вони включали «Проблему Палія», «Проблему
Войнаровського», «Проблему відношення Мазепи до Скоропадського»,
«Проблему Кочубея» та інші питання з Мазепинської доби 93. Безсумнівно,
дослідження Олександром Оглоблиним мазепинської доби заслуговує на
окреме монографічне вивчення.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
