Реферат на тему:
Мазепа у світлі шведських очевидців
Про похід шведського короля в Україну 1708 р. є вже значна література.
Ще 1740 р. були видані щоденники шведських очевидців та офіційних
історіографів Ґеорґа Нордберґа й Ґустава Адлерфельта. На початку XX ст.
заходами шведського історика Августа Квеннерстедта з’явився Щоденник
каролинських вояків. Окрім цього, за редакцією іншого шведського
історика Ернста Карлсона видано у видавництві Історичних Актів кілька
більших щоденників. Усе те, що стосується безпосередньо до українських
справ шведських очевидців від вересня 1708 р., себто від приходу Карла
XII на Україну до його втечі до Бендер (липень, 1709), зібрав та
опрацював Степан Томашівський.
Одним з найважливіших моментів у Великій Північній Війні було те, що
шведський король вирішив змінити свій плян, себто звернув з дороги
Мінськ-Смоленськ-Москва на південь у напрямі Стародуб-Полтава-Москва.
Наслідки цієї зміни оцінили вже сучасники, але мотиви цього
стратегічного пляну залишилися по сьогоднішний день докладно
недосліджені й контроверсійні. Як у старій так і в новішій історіографії
прийнявся погляд, що причиною зміни стратегічного пляну було те, що
Карло XII послухав Мазепу і звернув похід на Україну. Насправді немає
документальних доказів про зв’язки Мазепи з Карлом XII до жовтня 1708 р.
Опис битви під Полтавою анонімного автора, що був доданий до щоденника
Адлерфельта, як пише Томашівський, “має явні познаки апокрифічного
джерела”.
У щоденниках чи пак записках шведських очевидців не можна знайти певної
відповіді на питання, чому Карло XII несподівано повернув на Україну.
Деякі учасники цієї війни стояли здалеку від короля, “а вже далеко від
його думок, до яких — се знаємо — не мали доступу навіть найблизчі
міністри й генерали і ніколи не могли вгадати змін його волі та
зрозуміти її проявів”, — пише Томашівський. Тому хоч названі дневники є
важливими джерелами, в яких автори подають багато цінних політичних
інформацій для вияснення та кращого розуміння воєнних подій, вони
(автори) не могли всього знати і висловлювали радше свої здогади. Однак
є дуже авторитетне свідчення дорадника Карла XII, графа Карла Піпера,
який у своєму щоденнику, написаному в російській неволі, занотовує 25
липня 1709 p., що цар покликав його на конференцію, підчас якої він
(Піпер) на запитання, чи “Мазепа дав причину до того, щоб ми змінили наш
марш і повернули в Україну”…він запевнив, “що ми з ним не мали ніякої,
ані найменшої переписки до того часу, як ми зайшли так далеко в Україну,
що Й. К. В. був примушений завернути на Україну”. Немає сумніву, що
Піпер говорив правду, бо не мав причини говорити інакше, як було в
дійсності, а ще менше, щоб писати неправду у своєму приватному
щоденнику.
Відносно запитання, чи Мазепа запросив шведського короля в Україну, не
менш авторитетне свідчення подає англійський представник при головній
шведській квартирі, капітан Джеймс Джефрёйс у своєму звіті за 7 жовтня
1708 р. Він пише, що Карло XII послав до гетьмана посланця з проханням
дозволити перезимувати в Україні. Може бути, що це була річ куртуазії,
бо Карло XII, щоб рятувати армію від голоду однаково був би туди
подався. Україна, українське козацьке військо, гетьман Мазепа та його
політичні пляни дуже часто згадуються в щоденниках Нордберґа та
Адлерфельта, які себе взаємно доповнюють. Нордберґ знав Мазепу особисто,
часто бачив його на королівському дворі і тому більше пише про нього як
Адлерфельт.
Нордберґ, опрацьовуючи біографію Карла XII, використав не тільки свій
щоденник, але також архівні матеріяли та спогади інших учасників походу
перед і по битві під Полтавою, так що його праця уважається, як дуже
достовірне історичне джерело. Нордберґ не тільки присвячує багато уваги
особі Мазепи, якого знав особисто, але й аналізує причини переходу
гетьмана на сторону шведського короля.
Про Мазепу згадує Нордберґ уперше 6 серпня 1704 р., коли він перебував у
Сокалі в короля Августа II. Далі Нордберґ реєструє такі короткі вістки
як те, що каліський воєвода Зиґмунт Ґалецкі очікував Мазепу у Львові та
як шведський король задумував захопити Львів, поки це мав зробити
Мазепа, що був у дорозі на Волинь. 30 грудня 1705 р. Нордберґ згадує, що
Карло XII, перейшовши Вислу, не був рішений, ударити на військо Мазепи,
що перебував недалеко Люблина, чи вирушити проти російської армії на
Литві. Король однак пішов у напрямі Станиславова (сьогоднішного
Івано-Франківського). У березні 1706 р., пише Нордберґ, “цар наказав
головному вождеві козаків, Іванові Мазепі, прибути з 40.000 армією в
околицю Мінська”.
У жовтні 1907 р. Нордберґ згадує, що “Іван Мазепа, гетьман або вождь
козаків на Україні”, післав до польського короля Станислава Лещинського
свого емісара з пропозицією перейти на його сторону, “якщо він дістане
підтримку й поміч від шведського короля. Шість чи сім тисяч москвинів,
які знаходяться в околиці його постою, він легко зліквідує і тим
способом покладе поміст для шведів. “Не було причини сумніватися, що він
трактував справу поважно, бо ж було загально відомо, що козаки дуже
бажали звільнитися з підданства царя, яке вони називають ярмом і на яке
вони свого часу самі добровільно згодилися, оскільки їм обіцяно більше
вольностей і привілеїв, як насправді вони мають. Король Карло XII
уважав, що було б корисним, коли б козаки переслідували втікаючого
ворога, але не вірив, що можна їм довіряти в битві, як це було в
минулому. Окрім того, король був переконаний, що на випадок відвертої
битви, росіяни будуть прогнані з Польщі, так що її бідні мешканці скоро
будуть звільнені з неволі, тож він не бачив причини, щоб Мазепа
причинився до визволення цього королівства, а вважав, що буде корисним,
якби він бився з росіянами у власному краю. Тому відповідь короля
Станислава була така, щоб Мазепа зі своєї сторони тримав усе в
найбільшій таємниці, про що ніхто не сумнівався, а решту подасться йому
до відома листовно, коли на це прийде слушний час”.
У вересні 1708 р. Нордберґ повторює пропозицію Мазепи пишучи:
Як уже було згадано минулого року, Мазепа запропонував свої послуги в
боротьбі проти царя. Щоправда, король зігнорував цю оферту, почасти
тому, щоб йому не закидували таємні зговорення, а особливо тому, що він
не мав довір’я покладатися на такий нарід, що покидає союзників у
критичному стані. Однак тепер король усе більше й більше думає над тим,
що було б вигідно прийняти пропозицію Мазепи й піти в Україну. Щоправда
граф Піпер був свідомий того, що це погляд не самого короля, але, знаючи
дуже добре його характер, старався від самого початку переконати його,
щоб він покинув цей плян і радив йому не рухатися, а зачекати на
прибуття графа Левенгавпта; більше того, радив королеві вирушити йому
назустріч. Свою раду мотивував тим, що коли Левенгавпт щасливо прибуде і
з’єднається з головною шведською армією, тоді шведське військо буде
скріплене не тільки новими вояками, але також воєнним вирядом і харчами.
Тоді можна самопевно виступити проти царя, який може нищити свій край
стільки, скільки схоче. Коли ж король тепер подасться в Україну, тоді
він виставить графа Левенгавпта на небезпеку, залишаючи його на ласку
цілій ворожій армії. Якщо б сталося нещастя, тоді все, що він везе з
собою, пропаде — і король відчує нестачу в підкріпленні новими вояками,
воєнним вирядом і харчами, чого він так дуже потребує. Крім того, ворог,
який досі відступав, у таких обставинах буде примушений самому
наступати…
Хоч як була переконуюча думка”, пише Нордберґ, — переміг погляд інших
дорадників, що дораджували королеві йти в Україну з таких мотивів:
1. В Україні король дістане 20.000 козаків, що будуть готові битися, щоб
скинути з себе російське ярмо.
2. Їх можна знаменито використати, тому що вони знають усі дороги та
стежки.
3. Козаки на своїх легких конях можуть вести воєнну акцію в російському
запіллі і тим самим зліквідувати дальші пожежі.
4. Підчас битви вони можуть заатакувати ворога ззаду.
5. Україна дуже врожайна й багата країна.
6. Звідси відкривається дорога до Росії.
7. Можна мати вільну руку в Польщі.
8. Що ж відноситься до графа Левенгавпта, то це генерал, на якого можна
покладатися; він має відважних офіцерів і хоробрих вояків, тому ворог не
відважиться його заатакувати”.
Адлерфельт, що вперше згадав Мазепу у вересні 1705 р., так пише про
похід Карла XII на Схід:
Одною з причин були таємні переговори, які велися від деякого часу з
вождем російських козаків, Мазепою. Ці переговори зміцнювали переконання
короля в його рішенні, тим більше, що Мазепа вже довший час мав добру
причину нарікати на царя. Гетьман стояв постоєм на прикордонні Волині зі
своєю армією в числі 25.000 козаків і вдавав, що хоче з’єднатися з
Синявським, а на ділі вів таємну кореспонденцію з королем Станиславом,
якому дораджував, щоб він переконав шведського короля прибути на Україну
і звільнити її з московського ярма”.
Крім цього, як пише Адлерфельт, московський генерал Шереметьєв,
стараючись утруднювати похід шведів на шляху Смоленськ-Москва, “спалив
при відвороті до тла всі міста й села, винищуючи все на просторі десяти
— дванадцяти миль, так що сонце було затемнене вогнем і димом”. З уваги
на це, Карло XII вирішив вибрати інший шлях, а саме через Сіверщину. На
цей шлях погоджувався й Мазепа, “великий генерал козаків, що були дуже
невдоволені з царя, він старався позбутися ярма й піддатися під
протекцію шведського короля. Про умову Мазепи з Карлом XII докладніше в
розділі “Мазепа — автор українсько-шведського договору”.
Ця пропозиція шведському королеві подобалась і він тільки й чекав на
прибуття Левенгавпта, щоб разом вирушити в цей плодючий і гарний край, у
якому можна б продовжувати війну зі всією силою і звідти вдертися в
серце московської держави” — зазначує Адлерфельт.
Про цей плян шведського короля рушати в Україну згадує також Нордберґ.
Ідучи за порадою своїх дорадників, пише автор, король вирішив 15 вересня
1708 р. піти в Україну, маючи надію за кілька днів злучитися з
Левенгавптом. Рівночасно король виспав на Сіверщину генерал-майора
Ляґеркрону зі сильним відділом, у склад якого входили частини кавалерії
й піхоти з кількома гарматами. Він мав зайняти Стародуб, обсадити дороги
та придбати все, що потрібне, коли прибуде головна армія. Треба сказати,
що як одне так і друге стало нещасливою предтечею трагічної долі шведів
і що ця місія значно до цього причинилася. Коли Ляґеркрона переправився
через першу річку, він дозволив на те, щоб один місцевий селянин
попровадив його по дорозі на кілька миль від тої, на якій йому було
приказано іти. Через те він мусів звернути в бік, щоб вийти на правильну
дорогу. У міжчасі противник, дізнавшись про рухи шведського війська та
відгадавши плян Карла XII, вирішив його випередити й заняти місто. Це не
сталося б, якби Ляґеркрона не зробив цієї та інших помилок. Шведи
прибули до Стародуба о 6-тій годині вечора і без бою могли увійти до
міста і, хоч його полковники, а особливо полковник Карл Орнстедт, радили
йому це зробити, Ляґеркрона вирішив отаборитися поза містом. Чотири або
п’ять годин пізніше з противної сторони прибули росіяни й заволоділи
містом, даючи трьома гарматніми пострілами зрозуміти, що вони в місті.
Росіяни залишили залоги в цьому та в інших містах. І так на самому
початку шведи втратили Стародуб, ключову фортецю та єдиний шлях на
Україну. Через цю помилку Ляґеркрони король утратив зимові постої та
прохарчування для своєї армії.
Про місію генерала Ляґеркрони теж пише Адлерфельт, навіть докладніше.
Адлерфельт детально описує, як Мазепа вислав свого сестрінка А.
Войнаровського з листом до Меншикова, що через важку недугу не зможе
прибути на нараду. Меншиков, підозріваючи або маючи якісь інформації про
заміри гетьмана, хотів приїхати до Мазепи особисто. Войнаровський,
будучи остережений ще перед своїм від’їздом до Меншикова, щоб був
обережний, не попращавшись, незабаром від’їхав і про все розповів своєму
дятькові. Мазепа, вдаючи, що він невдоволений з поведінки свого
сестрінка, попросив постійно при ньому перебуваючого полковника поїхати
до Меншикова з його листом. Позбувшись його, Мазепа залишив залогу в
Батурині, а сам із військом пішов у напрямі Десни. На другому березі
ріки, гетьман звернувся до війська з промовою, в якій виявив правдиву
мету свого переходу. Як тільки гетьман це оповістив, пише Адлерфельт,
деякі полковники зі своїми частинами відійшли назад і коло нього
залишилося усього кілька тисяч.
Перейшовши Десну, Мазепа подався в напрямі села, де стаціонували два
шведські полковники, Гієльм і Ґілленстієрна, зі своїми кіннотчиками.
Коли Мазепа послав до них своїх представників, тоді полковник Гієльм
спочатку не хотів вірити і навіть думав, що це засідка. В його полку був
капітан де Саксі, що раніше служив у російськім війську і знав особисто
Мазепу. Гієльм послав капітана де Саксі до Мазепи, той потвердив
тотожність гетьмана. Полковник прийняв гетьмана з повною, йому належною
пошаною і негайно повідомив про все короля. Дальше Адлерфельт у
подробицях описує прийняття гетьмана та його штабу на авдієнції у Карла
XII.
‚
¤
O
U
h
?
^„`„Agd
?
25 жовтня 1708 р. записує Нордберґ про прибуття Мазепи до шведського
короля в с. Гірках. За словами Нордберґа, гетьман переправившись зі
своїм військом через Десну й відкрив козакам правдивий намір свого
переходу через ріку; тоді більшість полковників зі своїми полками
повернулися назад, “так що при ньому зосталося не більш як сім тисяч
війська”. Далі Нордберґ перераховує різні причини, які приневолили
Мазепу перейти до шведів. З яких найважливіша була та, що, на випадок
перемоги, цар мав намір анулювати всі договори з Гетьманщиною, а козаків
позбавити їхніх привілеїв. Щоб докладно дізнатися про наміри царя
відносно Гетьманщини, Мазепа старався приподобатись йому багатими
дарунками, чим зискав собі довір’я не тільки Меншикова, але й самого
царя, який не таївся з наміром повернути козаків у піхотинців і
драгунів. Мазепа поінформував генеральну старшину про пляни царя й радив
піти під шведську протекцію з умовою, що Україна має бути окремим
князівством. Однак три полковники з тим пляном не згодилися й повідомили
царя. Не маючи точних доказів на свій донос, вони були покарані — цар
казав двом відтяти голови, а третього заслати в Сибір.
З черги Нордберґ подає біографію Мазепи. Він не наводить багато
подробиць із життя гетьмана. На його думку, Мазепа — польський шляхтич,
який у молодому віці був пажем на дворі Яна Казимира. Підчас заворушень
в Польщі, пише Нордберґ, Мазепа покинув королівський двір і подався в
Україну, щоб зберегти своє майно, яке все таки забрали запорожці. Сам же
він пішов на службу до козацького вождя, у якого був писарем і
дорадником. Усі його там любили. По кількох роках його вождь попав у
неласку царя — його заслали на Сибір; тоді козаки вибрали Мазепу своїм
вождем. Не підлягає ніяким сумнівам, що у своїй молодості він гарно
виглядав і був добрягою. Тепер йому понад 70 років, його очі іскрилися
вогнем а говорив він із великим розумом і скромністю. Він бував щодня в
короля сам або в товаристві графа Піпера. Всі розмови відбувалися
латинською мовою.
Як згадано, Нордберґ мав можливість використати різні тогочасні джерела
й написати про життя Мазепи більш як Адлерфельт. Як наочний свідок, він
так схарактеризував гетьмана: “Мазепа має приблизно 64 роки, середнього
росту, худорлявий, очі в нього бистрі, вуса має на польську моду.
Говорить із великим розсудком і до речі, колись він студіював — тепер
дуже добре володіє латинською мовою”.
У зв’язку з дуже суворою зимою 1708 р., Нордберґ описує, як то гетьман
подарував королеві дороге хутро. Коли Карло XII наступного дня,
одягнений у це хутро, появився серед війська і коли його спитали, як це
сталося, що він через ніч так “поправився”, король зараз роздягнувся і
вже більше його не одягав.
11 листопада 1708 р. Нордберґ нотує, що росіяни здобули гетьманську
столицю Батурин, яку кілька днів перед тим цілковито знищили; що лише
могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали, а на сам
кінець усе місто спалили. З руїн можна припускати, що це було гарне, з
цегли збудоване, місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в
Україні.
Адлерфельт так описує знищення Батурина:
Цар, хотячи помститися на Мазепі, проти якого опублікував грізний
маніфест, наказав Меншикову негайно заатакувати його столицю, поки шведи
не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і здобув її.
Потім дав наказ вимордувати всіх без різниці віку та плоти а після
нелюдської масакри силоміць вивів жінок, що ще лишилися при житті…Він
забрав звідти важкі гармати, а було їх близько сорока. Рівно ж
по-варварському сплюндрував і спалив все місто та млини. Одна частина
залоги перебралася щасливо через Сейм, але її команданта зловили й
тортурували. Він був родом з Прус і називався Кеніґсек…
На основі оповідання очевидця Нордберґ описує, як то на наказ царя у
Глухові відбулася “екзекуція” над Мазепою. З в’язниці виволочено на
зріст подібний до Мазепи манекен під ешафот. Перед “екзекуцією” Меншиков
і Ґоловкін, царський канцлєр, подерли грамоту на орден св. Андрея, зняли
цей орден з манекена, проголосили гетьмана “зрадником”, після чого кат
повісив манекен. По цій комедії, цар дозволив козакам вибрати нового
гетьмана, якого вони й вибрали собі в особі стародубського полковника
Івана Скоропадського протягом півгодини. Адлерфельт згадує про цю
“детронізацію” гетьмана дуже коротко.
Далі Нордберґ описує більші або менші бої між шведським і російськими
військами, яких було багато. В одній такій битві шведське військо під
командою самого короля несподівано напало на м. Краснокут, здобуло
місто, а ворога переслідувало аж до м. Гродно, де вив’язався завзятий
бій. Щоб стримати наступаючу шведську кінноту, кілька російських
кавалерійських полків завернуло назад до Краснокута й напали на невелику
шведську залогу, — яка під навалою переважаючого ворога — почала
відступати. Тільки завдяки вчасно прибувшим іншим шведським полкам
удалося прогнати ворога з міста. Нордберґ зазначує, що в цій битві брало
участь і військо Мазепи, підчас того полковник Герцик “сам один убив
понад тридцять ворогів”.
У січні 1709 р., пише Нордберґ, граф Піпер дораджував королеві йти в
напрямі Дніпра, щоб наладнати зв’язок з польським королем, але Карло XII
вирішив піти під Полтаву. Від цього пляну відраджував короля також
Мазепа. 38 У зв’язку з цим Нордберґ дає короткий опис Полтави й широко
подає історію та звичаї запорожців, зокрема згадує повстання Б.
Хмельницького проти Польщі та його зв’язки зі шведським королем Карлом X
Ґуставом. Адлерфельт рівнож подає досить докладний опис України, її
природніх багатств, накреслює історію козаків, їх боротьбу проти Польщі
й Москви. При тому він відрізняє українських козаків від російських,
описує їхні способи життя. У Києві є університет та осідок митрополита.
Нордберґ пише теж про взаємини між гетьманом та українським населенням,
наводячи такий епізод:
На початку цього березня [1709 р.] було дуже холодно… Багато селян
поверталося до своїх домів із лісів і мочарів, де поховали все своє
майно не перед шведами, як це вони оповідали, але зі страху перед
москвинами, які грозили їм вогнем і мечем, якщо б вони залишилися у
своїх хатах. Ласкаві й переконливі слова Мазепи робили на них велике
враження і вони передавали їх іншим. Гетьман оповідав їм, як мирно і
приязно шведи поводилися з населенням, так що ніхто не міг на них
нарікати. Навпаки, коли вони робили, на їх бажання, якусь прислугу
шведам, то за це діставали гроші. Наприкінці гетьман додав, якщо б шведи
справді хотіли забрати від них їхні в лісі заховані речі, то могли б це
легко зробити, але вони цього уникають”.
У зв’язку з появою шведського та українського війська у південній
Гетьманщині (над ріками Пслом і Ворсклом), запорожці були зацікавлені у
плянах шведського короля відносно Запорожжя. Як пише Нордберґ, Мазепа
написав до запорожців листа, в якому вияснив їм, що він перейшов на
шведську сторону тільки тому, щоби звільнити Україну від московського
панування. Спочатку запорожці з цим погодилися. Та цар післав “до них
когось і їх уконтентував, даючи їм 60.000 тисяч золотих ґульденів, за що
вони пообіцяли бути навтральними й написали до Мазепи гострого листа, в
якому позбавляли Мазепу гетьманського уряду та ще й погрожували, що вони
готові звільнити Україну від чужого наїздника. Зокрема вони питалися, з
яким наміром наблизився шведський король до українських кордонів…
Мазепа відписав запорожцям довгого листа, в якому описав утиск царського
режиму в Україні та остерігав їх про небезпеку ліквідації Січі, про яку
цар висловився як “гніздо розбійників”, а їх у майбутньому намірявся
цілком викорінити. Тепер запорожці мають нагоду з’єднатися зі шведами,
скинути зі себе московське ярмо і здобути волю й безпеку на вічні часи.”
Чи запорожці, — пише Нордберґ, — не були задоволені грішми від царя, чи
сталась якась інша причина, на всякий випадок, Мазепа був певний, що
вони вороже наставлені до Москвинів. Це можна було відчути з того, що
вони прихильно прийняли посольство від Мазепи і просили йому переказати,
що вони тих 60.000 тисяч ґульденів не можуть прийняти як дарунок, але
грабунок, що його цар пограбував від одного знатного козака в Глухові”.
У міжчасі, продовжує Нордберґ, до Мазепи й до Карла XII у с. Будищах
прибуло запорозьке посольство з листом від кошового Костя Гордієнка,
якого Нордберґ називає Городенскі. У листі до короля запорожці запевняли
його, що перейдуть на його сторону і просили взяти їх під свою
протекцію. 19 березня король прийняв запорозьку делегацію та наказав їх
гарно обдарувати і відпустив із листом до Гордієнка. Рівночасно Мазепа
післав з ними посольство до кримського хана, до якого граф Піпер з
наказу короля написав листа, в якому повідомляв, що Мазепа й запорожці
прийняли шведську протекцію. Адлерфельт теж згадує про запорозьке
посольство.
26 березня 1709 р. Нордберґ описує зустріч Гордієнка з Мазепою, підчас
якої кошовий подякував гетьманові за визволення України з під
московського ярма та запевнив його у своїй вірності та співпраці “для
оборони нашої батьківщини”. Мазепа, дякуючи за довір’я, підкреслив, що
він сам, удівець, без дітей, уже в старшому віці міг би поїхати до
Польщі або якоїсь іншої країни доживати свої дні у спокою, однак у
почутті чести й любови до своєї батьківщини, якою він вірно й чесно
керував довгі роки, не хотів покидати її на поталу, а вирішив піти під
шведську протекцію. Наступного дня король прийняв Гордієнка з визначними
старшинами. Гордієнко латинською мовою подякував королеві за протекцію й
допомогу в боротьбі проти спільного ворога. Від імёни короля відповів
державний секретар Гермелін, його слова переклав Ґустав фон Зільдман.
Гермелін запевняв про прихильність короля, який “поважно задумує
відновити й запевнити козацькі вольності”. Після авдієнції король і
гетьман щедро обдарували запорожців та їх старшину. Крім цього, на
прохання гетьмана, король на письмі потвердив, що він “бере Мазепу й
Гордієнка зі всім військом під свою опіку та зобов’язується не
підписувати договору або перемир’я без їхньої участи. Ніякий доровір не
може бути підписаний, у якому не зазначено, що Україна й запорожці
вільні від мосвовської зверхности і що вольності будуть назавжди
забезпечені”. Про зустріч Гордієнка з Мазепою в Будищах та авдієнцію в
короля згадує теж Адлерфельт, але коротше.
Про участь запорожців у воєнних операціях є багато згадок, усупереч
тому, що вони мали виконувати тільки земельні роботи під Полтавою, як це
занотував лейтенант Вейге в своєму щоденнику.
Нордберґ описав детально битву під Полтавою.
Література:
АНДРУСЯК, M., До історії правобічних козаків, Записки Наукового
Товариства ім. Шевченка, (у дальшому “ЗНТШ”), Львів, 1930, т. 100.
АНТОНОВИЧ, В., Коротка історія козаччини, Чернівці, 1912.
БАНТЫШ-КАМЕНСКІЙ, Д., История Малороссии, Москва, 1822, т. III, IV.
БЕЛОПОЛЬСЬКИЙ, СССР на фоне прошлого России, Вашингтон, 1973.
БІДНОВ, В., Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи, “ПУНІ”, т. 46,
(1938).
БОГОСЛОВСКИЙ, М. М., Петр І. Матеріялы для биографии, Москва, 1941
—1948, 4 т.
БОРЩАК, І., Мазепа. Людина й історичний діяч, “ЗНТШ”, т. 152, (1933), с.
1
ВИНАР, Л., Андрій Войнаровський, Мюнхен, 1962.
ВИШНЕВСЬКИЙ, Л., Мазепа: історія життя і зради, “Наука і суспільство”,
1985, ч. 9, с. 34—37.
ВОЗНЯК, М., Бендерська комісія по смерти Мазепи, “ПУНІ”, т. 46, с.
106—138.
ГОЛОБУЦКИЙ, В. А., Запорожское козачество, Київ, 1957.
ГРУШЕВСЬКИЙ, М., Історія України Руси, Нью Йорк, 1956, т. VI.
ДАБЫЖА, А. В., Мазепа — князь и его шляхетскій и княжескій герби,
“Киевская старина, 1885, т. XIII, с. 714—718.
ДОНЦОВ, Д., Похід Карла XII. на Україну, Лондон, 1955.
ДОРОШЕНКО, Д., Мазепа в історичній літературі і житті, “ПУНІ”, (1938),
т. 46. с. 3—34.
ДЯДИЧЕНКО, В. Д., Украинское казацкое войско в конце XVII. — начале
XVIII, в., “Полтава. Сборник статей”, Москва, 1959.
ЕВАРНИЦКІЙ, Д. И., История запорожских казаков, Ст. Петербург, 1892,
1895, 1897, 3 томи.
ЄНЗЕН, А., Три листи Мазепи, “ЗНТШ”, 1909, т. 92, с. 239—241.
КАМАНИН, И., Мазепа и его прекрасная Елена, “Кіевская старина”, 1886, т.
XI, с. 522—535.
КОЗАЧЕНКО, А. И., События 1708—1709 гг. на Украине в освещении
украинской дворянско-буржуазной историографии, “Полтава. Сборник
статей”, Москва: Академія Наук СССР, Москва, 1959, с. 323—358.
КОСТОМАРОВ, Н., Мазепа и мазепинцы. Полное собрание сочинений, Ст.
Петербург, 1905, т. VI.
КРУПНИЦЬКИЙ, Б., Гетьман Мазепа в освітленню німецької літератури його
часу, “Записки чина св. Василія Великого”, 1932, т. IV, с. 292—316.
КРЫЛОВА, Т. К., Полтавская победа и русская дипломатия, “Петр Великий.
Сборник статей”, Ленинград-Москва, 1947.
ЛАЗАРЕВСКІЙ, А., Заметки о портретах Мазепы, “Кіевская старина”, 1899.
ЛОТОЦЬКИЙ, О., Справа правосильности анатемування гетьмана Івана Мазепи,
“ПУНГ, т. 47, с. 57—68.
ЛУЦІВ, В., Гетьман Іван Мазепа, Торонто, 1954.
МАЦЬКІВ, Т., Гравюра І. Мазепи з 1706 р., “Український Історик”, 1966,
т. III, ч. 1—2, с. 69—72.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
