Реферат на тему:

Матеріали центральних державних архівів Росії як джерело до історії
Донбасу XVI-XVIII ст.

Історія Донбасу зазначеного періоду за останні роки все більше
привертає увагу дослідників1. Однак в порівнянні з іншими регіонами вона
вивчена ще недостатньо. Про це свідчить не лише обмежена кількість
новітніх узагальнюючих праць з історії краю, але й наявність різних
версій як у краєзнавчих, так і науково-довідкових виданнях про час
заснування значної частини його населених пунктів2. Такий стан вивчення
минулого одного з провідних промислово-економічних регіонів сучасної
України значною мірою обумовлений не тільки недостатньою увагою
радянської історіографії до цього періоду історії краю, але й
збереженням джерел, здатних пролити світло на процес заселення й
господарського освоєння краю в XVI-XVIII ст. в різних архівосховищах як
України, так і Росії. У зв’язку з цим у статті зроблена спроба дати
стислу характеристику інформативних можливостей матеріалів, виявлених в
архівах Москви та Санкт-Петербургу, які можуть бути використані для
вивчення історії краю даного періоду.

Найбільше матеріалів, що відносяться до історії краю XVI-XVIIІ ст.
зберігається в фондах Російського державного архіву давніх актів (РДАДА)
в Москві. Пояснюється це тим, що наприкінці XV ст. Московська держава і
Кримське ханство уклали між собою договір про розмежування підвласних їм
територій по Сіверському Дінцю. Оскільки з того часу на літній період до
Сіверського Дінця Москва направляла сторожову та станичну служби, то від
них до центральних державних установ надходила інформація про заселення
й освоєння Придінців’я. Надходила вона і від дипломатів, що направлялися
з Москви до Бахчисараю, оскільки через край проходили найкоротші шляхи з
Москви до Криму. Після Переяславської ради Росія стала активно залучати
до боротьби з Кримом і Туреччиною запорожців і слобідських козаків, що
дозволило їй більш активно проникати в Північне Приазов’я і
Причорномор’я, запроваджуючи в регіоні відповідні як військові, так і
цивільні адміністративно-територіальні структури. В результаті цього в
архівах Російської держави, особливо з 60-х рр. XVIІ ст., нагромадилася
основна частина матеріалів діловодства як центральних, так і місцевих
державних установ.

За XVI-XVII ст. найбільше її відклалося у фонді Бєлгородського столу (
Ф.210). Пояснюється це тим, що з кінця XVI і до початку XVIII ст.
північно-східна частина території краю належала до Слобідської України,
котра у військовому та адміністративному відношеннях підпорядковувалася
бєлгородському воєводі.

Чимала частина джерел з історії Слобідської України, починаючи з кінця
ХІХ ст. освоювалася дослідниками і опублікована в археографічних
збірниках, підготовлених у Харкові Д. Багалієм, у Воронежі — Л.
Вайнбергом3. З радянських вчених найбільше матеріалами цього фонду
скористалися: для дослідження селянських рухів на Слобожанщині
К.Стецюк4, соціально-економічного розвитку регіону — А.Слюсарський5 та
професор Воронезького університету В. Загоровський6. Частково їх
використав і автор цієї статті для підготовки докторської дисертації та
ряду публікацій з історії краю кінця XVI-XVIII ст.7, зокрема заселення
Донеччини та прилеглих до неї районів8, освоєння її природних ресурсів9,
будівництва за вказівками московських правителів у другій половині XVIІ
— на початку XVIII ст. на правому боці Сіверського Дінця укріплених
міст10, а в 1684 р. цілої системи оборонних споруд під назвою Торської
укріпленої лінії11.

Переважну більшість використаних матеріалів діловодства складають
царські укази, грамоти (”памяти”) та інші розпорядження воєводам
порубіжних міст (здебільшого на перших порах бєлгородському, валуйському
та воронезькому, а згодом і новозбудованих на правому боці Дінця —
маяцькому і торському), в яких переважно йшлося про зведення на
татарських шляхах (“сакмах”) нових міст, їх заселення та про захист від
набігів татар.

Другу, більш чисельну, групу матеріалів складають так звані “відписки”,
тобто відповіді місцевих воєвод на царські укази, в яких подається
інформація про виконання царських розпоряджень. Цей вид джерел фактично
розкриває стан справ на місцях. Особливо виділяються серед них так звані
“строєльні” книги, тобто описи новозбудованих міст, укріплених ліній.
Так, завдяки строєльній книзі харківського полковника Г. Донця вдалося
встановити, що запропонований ще в 1666 р. В. Струковим план побудови
Торської лінії між Сіверським Дінцем і Казенним Торцем для захисту від
нападів татар Торських соляних промислів, збудованого в 1663 р. на
правому боці Сіверського Дінця укріпленого містечка Маяки та
Святогірського монастиря, був здійснений у 1684 р. І хоча через неявку
козаків Сумського слобідського полку та служилих людей південних міст
Росії вона не була повністю завершена, все ж таки відіграла важливу роль
в захисті зазначених об’єктів від раптових нападів кримських татар
наприкінці XVII — на початку XVIII ст. У XVIII ст., як зазначає у своїх
записках академік Й.А. Гільденштедт, запорожці цю лінію вважали межею,
що відділяла землі Війська Запорозького від Слобідської України12. Її
залишки подекуди збереглися ще й по нині. Наприклад, мешканці с.
Райгородок Донецької області називають їх “Турецьким валом”.

Розповіді (“сказки”) відхідників, що приходили на Сіверський Дінець для
занять мисливством, рибальством, для виварки солі, скарги архімандритів
Святогірського монастиря до воєводських та центральних державних
канцелярій на мешканців сусідніх поселень, а також суперечки козаків
слобідських полків з донськими за землі, дають можливість відтворити не
лише процес заселення території, але й основні види занять як місцевих
жителів, так і відхідників, що приходили сюди з порубіжних районів
Росії, Лівобережної України, а з 70-х років XVII ст. — навіть із
Правобережжя. Доказом цього можуть служити однакові назви населених
пунктів у Подінців’ї та на Правобережній Україні. Найбільше повідомлень
в них про виварку солі із ропи Торських соляних озер та забезпечення нею
південно-західних повітів Росії, починаючи від Єлецького, на сході, до
Брянського, — на заході, Слобідської і Лівобережної України. Вони
свідчать, що влітку на Тор з 70-х років XVII ст. приїжджали за сіллю до
10 тисяч чумаків, які при сприятливих умовах протягом двох тижнів
виварювали до 60 пудів солі кожен, а потім розвозили її по містах і
селах Слобожанщини та сусідніх повітів Росії13.

Такий масовий приїзд на Тор чумаків, які часто не могли навіть
розташуватися при самих соляних озерах, змушував вести пошуки соляних
джерел в інших місцях. У зв’язку з цим, у 80-х роках виварка солі велася
і на лівому боці Дінця, на обох берегах річки Жеребець, що поклало
початок нинішнім населеним пунктам Кіровське і Торське Донецької
області, а також на правій притоці Дінця, на річці Бахмут, що послужило
поштовхом до зведення тут у 1703 р. Бахмутського острогу (нині м.
Артемівськ Донецької області).

Стрімкий розвиток приватного солеваріння на Торі спонукав царський уряд
до заведення тут у 1664 р. казенних варниць, які обслуговувалися робочою
силою із Слобожанщини і охоронялися служилими людьми з південних міст
Росії. Однак труднощі в забезпечені промислів робочими руками та
охороною, підводами для доставки солі до споживачів не сприяли
розвиткові казенного солеваріння. Здебільшого казна вимушена була
здавати свої варниці в оренду за 10-у бочку солі приїжджим солеварам і
задовільнятися незначними прибутками.

З перелічених видів джерел можна також відтворити в загальних рисах
картину постійної загрози татарських нападів на соляні промисли. Це
змушувало чумаків приїжджати цілими ватагами, по декілька сотень чоловік
зі зброєю, розташовуватися біля озер табором і будувати різні укріплення
навколо самих промислів уже на початку XVII ст.

Повідомлення воєвод зберегли чимало достовірних фактів з життя та побуту
мешканців місцевих міст. Донесли до нас також відомості про втечі
робітних і служилих людей з промислів і новозбудованих міст, у тому
числі, навіть, і найманих рейтар. З них довідуємося також, що більшість
з втікачів направлялася на Січ. Чимало відомостей знаходиться і про
участь місцевого населення, робітних людей в антифеодальних виступах.
Найбільше збереглося таких повідомлень про участь в заколоті Івана
Брюховецького, повстаннях Степана Разіна та Кіндрата Булавіна.

o

u

6тина аналогічної документації відклалася і в фонді Московського столу,
який значно більше привертав увагу дослідників XIХ ст. і краще
представлений в археографічних збірниках14.

У XVIII ст., у зв’язку з активною колонізацією російською імперією
Північного Причорномор’я та подальшим розвитком державного діловодства,
не тільки зросла кількість та номенклатура діловодних матеріалів, але й
збільшилася їх інформативність15. Найбільше джерел, які мають пряме
відношення до регіону відклалося у фонді Сенату (Ф.248) та
підпорядкованих йому установ.

Серед матеріалів сенатського фонду особливий інтерес викликає опис
межиріччя Дону і Дінця, складений членом Санкт-Петербурзької академії
Г.Ф.Юнкером. У 1736 р. він був направлений імператрицею у ставку
фельдмаршала Мініха для ведення журналу військових дій під час
російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Зібрані ним відомості про
населені пункти регіону значною мірою доповнюють ревізькі казки початку
20-х років. За завданням уряду Юнкер також склав опис Бахмутських,
Торських та Співаківських соляних заводів (Оп. 63, спр. 5468)16. Та на
жаль, ці матеріали, можливо через складну палеографію, фактично
залишилися поза увагою дослідників, за винятком описів соляних заводів,
які, очевидно, у зв’язку із звинуваченням Юнкера в марнотратстві
виділених йому казною 10 тис. карбованців на перебудову Торських соляних
варниць, були перекладені на російську мову і зберігаються серед
історичних творів XVIII ст. (Ф.372, Оп.1, спр.62)17. Правда, в
пояснювальній записці до опису промислів вказується, що він складений у
1735 р., а переклад зроблено наприкінці XVIII ст. Допускаємо, що в
датуванні архіваріус помилився не лише щодо складення опису, але і його
перекладу з латинської, німецької і французької мови (опис написаний
зазначеними мовами, що також, очевидно, вплинуло на недостатнє його
використання дослідниками) на російську ( переклад зроблено взимку 1746
р. для подачі Юнкером звіту Головній соляній конторі).

Серед матеріалів підпорядкованих Сенатові установ, найбільшої уваги
заслуговують документи про територіальні придбання Російської імперії у
XVIII ст. у Північному Причорномор’ї, що зберігаються в фонді (Ф.202)
“Прикордонної з Туреччиною комісії”, яка діяла в 1712-1743 рр. Тут
зосереджені не лише документи про розмежування територій між обома
державами після Прутського (1711 р.), Константинопольського (1712 р.),
Адріанопольського (1713 р.), Белградського (1739 р.) договорів, але й
описи оборонних споруд, що знаходилися у прикордонній смузі.

У 350 фонді (“Ландратські книги і ревізькі справи”) збереглися матеріали
першої ревізії, якою був охоплений створений наприкінці 1708 р.
Бахмутський повіт. Деякі відомості про торгові зв’язки регіону з
народами Балканського півострову, про їх переселення на територію
Причорномор’я у XVIII ст. відклалися у фондах: “Відносини Росії з
Рагузінським” (Ф.59), “Відносини Росії з Сербією, Словенією та
Чорногорією” (Ф. 86, 95).

Найбільш насичені інформацією про заселення краю, його адміністративний
устрій, соціально-економічний розвиток документи, що відклалися в
фондах: “Внутрішнє управління” (Ф.16) та “Головна соляна контора”
(Ф.353). У першому з названих фондів переважно зберігаються звіти
губернаторів і генерал-губернатора Новоросії Г. Потьомкіна, в яких
наявні відомості про заходи як центральної, так і місцевої влади,
спрямовані на заселення краю, організацію його оборони від зовнішнього
ворога, про етнічний склад та соціальну структуру населення, його
заняття (сільське господарство, ремесла, торгівлю), про розвиток міст та
шляхів сполучення18. У другому фонді відклалися матеріали, що дозволяють
простежити розвиток соляних промислів у Бахмуті і Торі протягом всього
XVIII ст. з умовою, якщо наявні в фонді відомості доповнити ще
інформацією, що зберігається в фонді адмірала Апраксіна (Ф.233)
Російського державного архіву Військово-морського флоту та в доповіді
спеціальної комісії Головної соляної контори, котра збереглася в архіві
Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії РАН19.

До цього різноманіття діловодної документації, що зберігається в
зазначених вище фондах, необхідно ще додати і значний картографічний
матеріал, який відклався в окремій графічній колекції Сенату(Ф.160) 20.
Переважна більшість інформації цього виду джерел стосується Української
лінії та розміщених під її прикриттям ландміліцьких полків,
Слов’яносербського поселення 1754-1764 рр.

Крім графічних матеріалів Сенату, в РДАДА зберігаються дві спеціальні
картографічні колекції: “Губернські карти, повітові плани, карти, атласи
і плани міст” (Ф.1356) та “Картографічний відділ” (Ф.192), а також
компактно зібрані матеріали до “Атласу Слобідсько-Української губернії”
(Ф.1350)21. Якщо в першому та третьому фондах зібрані матеріали, що
стосуються XVIII ст. Слобожанщини, то у другому — аналогічні джерела за
30-х — 80-х рр. цього ж століття по Новоросії 22.

Найбільш представницька картографічна колекція матеріалів, що стосуються
Донбасу XVIII ст., зберігається в Російському військово-історичному
архіві (РДВІА)23. За проблематикою їх можна поділити на наступні групи:
1) карти, що дозволяють простежити включення земель Приазов’я і
Причорномор’я до складу Росії; 2) плани оборонних ліній та міст, що
зводилися за розпорядженням царського уряду на території Донбасу; 3)
карти та плани Слов’яносербії; 4) карти, на яких нанесені кордони й
окремі населені пункти Війська Запорозького; 5) атласи карти
адміністративно-територіального поділу Північного Причорномор’я 60-90-х
рр. XVIII ст.

У цьому ж архіві зберігається чимала кількість діловодних документів
різних державних канцелярій як центрального, так і місцевого рівня.
Серед них особливо виділяється “Военный ученый архив»(ф. ВУА) та 52 фонд
(Бумаги Г.А. Потемкина-Таврического). Найбільший інтерес складають описи
до атласів намісництв та губерній кінця XVIII ст., а також самі описи
цих адміністративних одиниць.

Найбільша кількість різнопланових описових та статистичних матеріалів за
другу половину XVIII ст. відклалася у фондах губернських межових комісій
та економічних приміток до Генерального межування (Ф.1355 РДАДА).

Певну інформацію про минуле регіону можна також почерпнути із матеріалів
наступних фондів: 13 (Справи про Україну), 89 (Стосунки Росії з
Туреччиною), 123 (Стосунки Росії з Кримом), 124 (Малоросійські справи),
229 (Малоросійський приказ), 1261 (Воронцов М.І.).

Наведені вище факти переконливо свідчать, що у фондах центральних
державних архівів Росії зберігається чимало цінних документів, котрі
дозволяють відтворити процес заселення Донеччини з кінця XVІ й до кінця
XVIII cт., етнічний склад і соціальну структуру його населення, основні
види його господарської діяльності, зокрема розвиток солеваріння та
витоки металургійної і вугледобувної промисловості, а також початкову
історію міст краю, тим більше, що вона за останні роки опинилася в
центрі уваги не тільки краєзнавців, але й науковців.

ЛІТЕРАТУРА

1. Подов В.И. Открытие Донбасса.- Луганск, 1991; он же: История
Лисичанска в документах.- Лисичанск, 1995.- Ч. І; он же: Славяносербия:
очерки из истории заселения Донбасса в XVIII в.- Луганск, 1998; Он же:
Донбасс. Век XVIII.- Луганск, 1998; Пірко В.О.

Заселення Донеччини в XVІ-XVIIІ ст.- Донецьк, 2003; Посунько О.М.
Історія Нової Сербії та Слов’яносербії.- Запоріжжя, 1998; Бровченко І.Ю.
Заселення та господарське освоєння південно-східних степів України в
другій половині XVІІ-XVIIІ ст. Автореферат канд. дис.- Х.,2004 та ін.

2. Пірко В. О. До питання про методику визначення часу заснування
поселень Степової України// Історія України.- К. 2001.- Вип. 18.- С.
108-113; він же: Найдавніші міста Донеччини (міфи та реальність)//
Схід.- 2004.- вересень; Енциклопедія сучасної України.- К., 2001.- Т.
1.- 671; Енциклопедія історії України.- К., 2005.- Т.1.- С. 128 та ін.
Особливо в останньому виданні міфологізм початкової історії м.
Артемівська (до 1924 р. Бахмута) можна вважати на сьогоднішній день
неперевершеним.

3. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского
государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний) в
XVI-XVIII вв.- Харьков, 1886-1890.- Вып.1-2.Материалы по истории
Воронежской и соседних губерний. — Воронеж, 1885-1889. — Вып. 1-16.
Матеріалами цього фонду частково також скористався харківський
архієпископ Філарет (Гумелівський) для підготовки
«Историко-статистического описания Харьковской епархии».-
Москва-Харьков, 1852-1859. — Отделения 1-5.

4.Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. — К., 1947; вона
ж: Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-70 рр. XVII
ст. — К., 1961.

Похожие записи