Реферат на тему:
Матеріали архівного фонду М.П. Киценка як джерело вивчення діяльності
визначого краєзнавця
Ці люди, мали різний фах і професію: були серед них вчителі, журналісти,
науковці, інженери, лікарі, адміністративні працівники різних рангів,
але їх єднало глибоке почуття значимості минулого для духовного розвою
сьогодення й поступу в майбутнє. Ентузіасти, допитливі дослідники та
палкі популяризатори маловідомих сторінок історії, вони були водночас,
скромними трударями, закоханими у свій край і його неповторність.
Одним із таких дослідників і просвітителів запорізького краю,
популяризаторів традицій українського козацтва був партійний та
державний діяч, журналіст Микола Петрович Киценко (1921-1982). Його ім’я
заслуговує вдячної пам’яті нащадків. Не випадково, щойно відновлене із
забуття, воно було вшановане відзнакою лауреата республіканської премії
ім. Дмитра Яворницького, встановленої Всеукраїнською спілкою краєзнавців
(1991).
Світлу пам’ять про Миколу Петровича Киценка зберігають на Запоріжжі його
колеги, журналісти, історики. Свідченням неї є публікації в місцевій
пресі [1-3], опрацювання документальної спадщини Миколи Петровича,
участь у підготовці збірника документів про увічнення слави запорозького
козацтва, котрому він віддав полум’я свого серця [4].
Почергово обіймаючи посади коректора і відповідального секретаря
Токмакської районної газети “Більшовицьким шляхом”, редактора
Верхньохортицької районної газети “За більшовицькі колгоспи”, голови
Запорізького обласного комітету по радіомовленню і телебаченню,
начальника обласного управління культури, завідуючого відділом
пропаганди і агітації Запорізького обкому Компартії України, секретаря
Запорізького сільського обкому партії, заступника голови та завідуючого
відділом по праці Запорізького облвиконкому, М.П. Киценко ґрунтовно
вивчав історію, топоніміку і топографію запорізького краю і, зокрема,
о. Хортиці та займався організаційно-практичною діяльністю по збереженню
і увічненню козацьких пам’яток.
Його творча робота супроводжувалась нагромадженням різносторонніх
матеріалів і документів, які вже після смерті Миколи Петровича, в
1995 р., його дружиною Поліною Тимофіївною були передані на зберігання
до Державного архіву Запорізької області [5].
Науково-технічна обробка цих документів дає змогу стверджувати, що
зберігся цікавий і інформаційно ємкісний комплекс джерел. Вони яскраво
відображають творчу діяльність М.П. Киценка – автора відомих книг
“Хортиця в героїці і легендах” (1967; 1972), “Запоріжжя в бурях
революцій”(1969), одного з організаторів створення Державного
історико-культурного заповідника запорозького козацтва на острові
Хортиці. Даний інформаційний масив складається, зокрема, з рукописів
книг та статей, збірок поезій, оповідань та новел, виписок з документів
та чернеток, зроблених ним для майбутніх праць, копій службових
матеріалів, пов’язаних із створенням заповідника, текстів промов,
особистого листування, фотодокументів.
Безперечний інтерес дослідників в майбутньому викличуть машинописні
примірники книг М.П. Киценка з авторськими правками та помітками,
відгуки на ці книги, рукописи журнальних статей з історії Хортиці,
підготовані для академічних видань, зокрема – стаття “Ще раз про місце і
роль Хортиці в історії запорозького козацтва” (1968) [6].
Привертають увагу і тексти статей “Острів Велика Хортиця. Історична
довідка” (1968) та “Хортиця” (1968) (остання була підготована спільно із
старшим науковим співробітником Запорізького обласного краєзнавчого
музею В.Ф. Пєшановим).
Становлять цінність і бібліографічні списки історичних джерел та
літератури, складені М.П. Киценком, які привідкривають наукову
лабораторію краєзнавця. Як зазначає в своїх спогадах Степан Маркович
Кириченко – колега і соратник М.П. Киценка, а на той час – начальник
обласного управління культури, у планах Миколи Петровича було, крім
іншого, ще й проведення ґрунтовної науково-історичної роботи, написання
дисертаційного дослідження з історії запорозького козацтва [7, с. 26].
Цілий ряд матеріалів архівного фонду – це друковані праці істориків –
однодумців Миколи Петровича, з якими він підтримував добрі стосунки:
О.М. Апанович, К.Г. Гуслистого, запорізького краєзнавця В.Г. Фоменка.
Журнали та статті споряджені дарчими написами авторів.
Збереглися відгуки й рецензії науковців на праці М.П. Киценка. Серед них
і нелицеприємний ідеологізований відгук старшого наукового працівника
Інституту історії СРСР, доктора історичних наук Є.І. Дружиніної від 20
липня 1972 р. – свідчення гонінь і цькування Миколи Петровича. В ньому
резюмувалося: “Підводячи підсумки, слід сказати, що соціально-економічні
відносини в Запорозькій Січі, класова боротьба козацтва, а також
політика російського уряду не отримали правильного висвітлення в брошурі
М.П. Киценка. Героїчні традиції Хортиці подано неповно і однобоко,
внаслідок, принижені і збіднені. В тексті брошури не знайшов належного
відображення дух братерства і дружби, що пов’язував запорозьке козацтво
з іншими народами як під час війни і класових боїв, так і в роки мирної
праці, спрямованої на господарче освоєння незримих просторів Степової
України” [8, арк. 19].
Документи архівного фонду розповідають про те, що М.П. Киценко був щедро
обдарованою людиною. Серед його творчого доробку рукописи поезій “З
доріг війни” (1941-1945), оповідань “В ярмі і вогні” (1942-1943), тексти
літературних радіопередач: “Книга великої долі”, “Післявоєнне Запоріжжя
в поезії”, “Орлина криниця”, “Говорить Запоріжжя”, “ Випадок у
Троянівці” (1954-1957), лейтмотивом яких було сучасне і минуле рідного
краю, його традиції.
Документи фонду дають можливість побачити широту зацікавлень, інтересів,
захоплень М.П. Киценка, побачити процес його творчого і професійного
зростання як журналіста, літературного діяча, людину, яка тонко
відчувала Слово, якій боліло за свій народ, свою Вітчизну.
Патріотом України Микола Петрович був завжди. Чи не промовистий факт?
Збірка його поезій, писаних в 1941-1945 рр. на лівому березі Амура (біля
Хабаровська), в тайзі за Читою, в хащах біля Іркутська, в степах
Монголії мала назву “Тобі Україно”. Перебуваючи в лавах Червоної армії і
знаходячись далеко від рідної домівки, він пише вірші про рідний край,
надсилає поезії та фейлетони на актуальну військово-патріотичну тематику
до обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”. Збереглися окремі
листи-відповіді редакції на матеріали, надіслані М.П. Киценком.
Отож, магнетичне почуття Вітчизни було для нього визначальним. Тому,
навіть у чужому краю в суворі будні військового часу він постійно
звертався подумки до неї, шануючи материнську мову, плекаючи рідне
слово.
Писав вірші Микола Петрович і пізніше. Хоча, як зауважує запорізький
журналіст Іван Науменко: “Скромність не дозволяла йому називати себе
поетом”. У М.П. Киценка немало віршів про Україну, але “заради великої
справи – створення історико-культурного заповідника запорозького
козацтва Микола Петрович втаємничив свої вірші “у шухляду” [9].
Тексти вищезгаданих радіопередач також з усією очевидністю передають цю
закоханість М.П. Киценка в українське слово, його джерельну прозорість і
глибину. Влучність образів, пастельність барв, тонкість порівнянь в
киценковому слові поєдналися з степовою широчінню думки, щирістю і
теплотою почуттів. Неважко підмітити, що навіть тексти радіомовних
новин, які переглядав М.П. Киценко, після його редакторської правки
виглядали свіжішими, життєвішими. Праця Миколи Петровича на посаді
головного редактора програм Запорізького радіо, шліфувала його поетичний
дар. З професійною майстерністю виписані ним цикли радіоновел. Їх рядки
наповнені тонким відчуттям ранкової свіжості, безхмарного дитинства,
непідробної ніжності й тепла. Ці новели, на які ще мало звертали уваги
дослідники, свідчили про новий зблиск таланту Миколи Петровича, таланту
його Великої Любові до України.
??`?Частина матеріалів фонду – листи М.П. Киценку з видавництв
“Мистецтво”, “Промінь”, редакцій газет та журналів: “Літературна
Україна”, “Радянська Україна”, “Червоне Запоріжжя”, “Комсомолець
Запоріжжя”, “Український історичний журнал”, “Жовтень” та ін. [10].
Надзвичайно цінним серед документів фонду є розділ, пов’язаний із
службовою діяльністю М.П. Киценка. Центральне місце серед службової
документації займають матеріали, зібрані краєзнавцем у зв’язку із
створенням Державного історико-культурного заповідника запорозького
козацтва на острові Хортиці. Вони передають драматичні колізії навколо
реалізації початкового проекту. Серед них є унікальні, які відклалися в
архіві не тільки завдяки скрупульозності краєзнавця, а й через те, що
він займав значні посади в ієрархії державно-партійної номенклатури. Це
постанови, рішення та розпорядження Центрального Комітету Комуністичної
партії України, Ради Міністрів УРСР, Президії Академії Наук УРСР,
Президії Правління Українського товариства охорони пам’ятників історії
та культури, Запорізького обкому Компартії України та облвиконкому,
доповідні та пояснювальні записки, листи, інформації, довідки до
згаданих інстанцій тощо. Частина з них стала більш відомою завдяки їх
публікації у вищезгаданому документальному збірнику “Збережемо тую
славу”.
Привертає увагу планово-звітна документація до проекту створення
заповідника. Зокрема – “Програма відкритого конкурсу на проект
історико-меморіального комплексу Державного історико-культурного
заповідника запорізького козацтва на о. Хортиці” (1968), “Положення про
Державний історико-культурний заповідник запорозького козацтва на
острові Хортиця”(1968), плани, кошториси витрат на його спорудження,
архітектурно-планувальні завдання, тематичні пропозиції, ескізи,
програми і завдання, графіки проведення робіт тощо. Вони повідомляють
про енергійну роботу по створенню заповідника козацтва, яка, завдяки
зусиллям ентузіастів: Миколи Петровича Киценка та його однодумців –
заступника Голови Ради Міністрів УРСР Петра Тимофійовича Тронька,
Степана Марковича Кириченка, їхніх сподвижників – набула державної ваги.
Надзвичайно цікавими є анотації до конкурсних архітектурних проектів
історико-меморіального комплексу заповідника (під девізами “Сова”,
“Сокіл”, “13”, “Кленовий лист”, “Шуруп”, ”Червоний курінь”, “Трикутник”,
“Капітель”, “Запорожець”, “Квадрат”, ”Маска запорожця”) та книги
відгуків на них, протокол засідання журі відкритого конкурсу (1968),
стенограма виступів членів виїзного засідання художньо-експертної ради
по монументальній скульптурі (1971). Вони слугують яскравим свідченням
суперечливості епохи, під час якої робилася спроба увічнити історію
національного лицарства та звитяги запорожців. Документи свідчать про
невмирущість української національної ідеї і, поряд з цим, байдужість
частини співвітчизників до неї, ігнорування останніми історичної
пам’яті, навіть її поталу. Всі ці матеріали пов’язані з втіленням
проекту в життя. Вони, безумовно, варті збереження.
Тексти виступів, статті, рішення, довідки, листи, написані
М.П. Киценком, доповнюють його характеристику, як яскравої особистості
[11].
Помітну частку матеріалів фонду складає листування М.П. Киценка. В ньому
переважають привітальні листівки від його друзів і колег: редактора
журналу “Україна” Василя Большака, відомих істориків Олени Апанович,
Костянтина Гуслистого, Олени Компан, Петра Тронька, Федора Шевченка,
письменників Олеся Гончара, Якова Баша, Миколи Нагнибіди, Володимира
Яворівського, композитора Георгія Майбороди та ін.
Після відомих, драматичних для українського вільнодумства подій 1972
року, які співпали з виходом другого видання книги “Хортиця в героїці і
легендах”, М.П. Киценкові було поставлено в провину “неврахування…
деяких закономірностей розвитку історичного процесу”, “ідеалізація
суспільного ладу Запорізької Січі, абсолютизація її ролі в історії
України, суб’єктивістське пояснення причин і передумов її ліквідації”
тощо і головне – “однобічне висвітлення стосунків Запоріжжя з Росією”, а
відтак посипались і закиди у “відступі від марксистсько-ленінських
класових оцінок” та „серйозних недоліках”, допущених при будівництві
історико-культурного заповідника на о. Хортиці. Гальмівна інерція
Системи ставала все сильнішою і непереборною, сковуючи можливості,
блокуючи ініціативу, деформуючи саму ідею створення монументального
комплексу, присвяченого нескореному духові українського народу.
На початку 1972 р. стало очевидним навіть для тих, хто завжди намагався
бути вищим за будь-які обставини: боротьба за створення козацького
музею-меморіалу втрачає сенс. Безвихідь продиктувала М.П. Киценкові
нелегкі кроки. 1 січня 1973 р. він “за власним бажанням” полишає посаду
заступника голови облвиконкому. Після цих подій вітальних листівок на
його адресу стає помітно менше. На одній з них – першотравневій – від
Зої і Василя Большаків, читаємо постскриптум, зроблений Миколою
Петровичем, мабуть, з гіркотою на серці: ”Очевидно, після виступу
О. Гончара в “Лит[ературной] России” сталися певні ускладнення.
Я.В. Баш, О.Т. Гончар, О.С. Компан привітань не надіслали”. Отож,
документи фонду дають матеріал для роздумів і про особисту життєву драму
цієї неординарної людини.
Надзвичайно цікаву групу матеріалів фонду складають фотодокументи,
зібрані М.П. Киценком під час його трудової діяльності, починаючи ще з
часу роботи в редакціях газет. Значна частка їх була свого часу
використана Миколою Петровичем в його книгах. Привертають увагу світлини
людей, які працею та творчістю уславили рідний край, краєвиди історичних
місць Хортиці та картосхеми їх знаходження, фото місцевих археологічних
знахідок та експонатів. Є серед цих світлин і унікальні – фотолистівка
початку ХХ ст. із зображенням однієї з вулиць села Кічкас, затопленого
згодом Дніпробудом, фоторепродукція із зображенням могили на острові
Хортиці відомого і шанованого німецьким та менонітським населенням
депутата Гьопнера – одного з керівників, який займався розміщенням та
влаштуванням перших колоністів на берегах Верхньої Хортиці та Молочної,
фото проводів академіка В. Різниченка в селі Вовниги учасниками однієї з
археологічних експедицій академіка Д. Яворницького (1931), фото
центрального і нижнього корпусів замка Попова в м. Василівці перед
руйнуванням (1943). Особливо цінними можна вважати фото конкурсних
архітектурних проектів історико-меморіального комплексу Державного
історико-культурного заповідника запорозького козацтва на острові
Хортиці та окремих скульптур козацького меморіалу, які мали бути
споруджені на величезному штучному кургані, насипаному на крутому березі
Дніпра поряд із музеєм. Це проекти скульптур запорізького живописця і
скульптора Владлена Дубініна “Козаки в дозорі”, “Кобзар” (“Бандурист”)
та ін.
Опрацювання і систематизація зазначених документів сприятиме кращому
поцінуванню творчого доробку одного з найактивніших популяризаторів
історії Запоріжжя, лауреата республіканської премії ім. Д.Яворницького,
Миколи Петровича Киценка.
Література
Лиходід М. Літературна світлиця // Запорізька правда. – 1991. – 11 січ.
Гаєв Ю. Хортица как зеркало национальной разрухи // Суббота. – 1999. – 4
нояб.
Науменко І. Микола Киценко: “Сниться мені Україна” // Запорозька Січ. –
1999. – 30 жовт.
Збережемо тую славу: Громадський рух за увічнення історії українського
козацтва в другій половині 50-х – 80-х рр. ХХ ст. Збірник документів і
матеріалів. – К.: Рідний край, 1997.
Державний архів Запорізької області (далі – ДАЗО). Ф. Р – 5760.
ДАЗО. Ф. Р. – 5760. – Оп. 1. – Спр. 17.
Кириченко С. Посмертний лауреат // Краєзнавство. – 1993. – № 1.
ДАЗО. Ф. Р. – 5760. – Оп. 1. – Спр. 136.
Науменко І. Микола Киценко: “Сниться мені Україна” // Запорозька Січ. –
1999. – 30 жовт.
Див., напр.: ДАЗО. Ф. Р. – 5760. – Оп. 1. – Спр. 117 – 126.
ДАЗО. Ф. Р. – 5760. – Оп. 1. – Спр. 46.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
