Реферат на тему:
Ліберальна ідея в Україні
Сьогодні набула розголосу сентенція, сформульована Френсісом Фукуямою:
лібералізм як світоглядна та політична концепція приречений на перемогу.
З огляду на значний вплив лібералізму у світі (надто на Заході та в
межах безпосереднього американського впливу), а також на розповсюдження
та популяризацію ліберальних уявлень в посткомуністичній Україні,
згадане положення стало майже аксіомою для багатьох українських
політиків та науковців.
Під ліберальними ідеями маються на увазі прагнення до свободи,
демократії, гуманізму. Лібералізм ґрунтується на визнанні пріоритетності
прав особи, яка є вищою цінністю порівняно з колективом, нацією,
суспільством та державою. Цей світогляд закріплює визнання святості та
недоторканості приватної власності, ґарантії прав та свобод особи.
Лібералізм як політико-економічна концепція додає до цього необхідність
поділу влади, такої організації економічного господарювання, яка ставить
на перше місце свободу та природні здібності особи тощо.
Зважаючи на сучасне розуміння ідей лібералізму та демократії, доцільно
встановити співвідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни
лібералізм та демократія сприймалися як взаємопов’язані. Саме тому
з’явилося словосполучення ліберальна демократія. Нині, коли відбувся
процес оновлення не лише ліберальної, а й консервативної,
соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення з поняттям
демократії знов актуалізується та набуває нових рис.
1. Поширення ліберальних ідей в Україні
Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебільшого залишалися
всупереч, сказати б, скоростиглому і автоматичному оптимізму Фукуями,
приречені на неуспіх.
Коли в другій половині ХІХ та на початку ХХ століття українські
громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до
українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала низку
розвинених концептуальних модифікацій, теоретичних шкіл та практикуючих
ліберальну ідеологію партій.
В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була
завжди підпорядкована соціальній та національній ідеям.
Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша
пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські
ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині ХІХ століття
та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю
представників російської ліберальної течії в Україні на початку ХХ
століття.
Перша спроба була невдалою передусім через відсутність організаційних
засад для популяризації ідеї. Що стосується ХХ століття, то причини
загибелі паростків лібералізму загальновідомі: досить потужна партія
конституційних демократів зникла з політичної арени після перемоги
більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певний час залишалися деякі
представники партії кадетів, що працювали в системі Української Академії
наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої
форми.
Входження теоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну
думку пов’язане насамперед з формуванням партій, які позначають себе як
партії ліберальної орієнтації 1.
Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично,
Михайло Драгоманов 2. Перебуваючи під впливом декабристів та
представників анґлійського лібералізму, він обстоював концепцію
суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих
особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм із максимальною
децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі до Івана
Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української
держави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні
поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в
справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою
ґарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах
письменництва, наукових» 3. Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності
пов’язати український національний рух та його програму з європейськими
ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його
світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення. Загалом,
аналізуючи суспільно-політичне життя другої половини ХІХ століття,
необхідно брати до уваги тогочасну ідейно-політичну «моду» на соціалізм.
Згодом протоліберальні ідеї Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван
Франко, Богдан Кістяківський. Відомий учений, громадський діяч Іван
Лисяк-Рудницький про молодого Франка писав: «У перший період він став
соціалістом, але яскравого драгоманівського ліберального й
персоналістського складу» 4. З 1895 року світогляд І.Франка еволюціонує,
і вже до 1905 року він формулює власну концепцію українського
демократичного націоналізму (національної демократії).
Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії доби
першої російської революції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою
більшовицької ідеології у збірнику «Вехи». Серед помітних українських
громадських діячів-теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан
Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра
Кістяківського — активного діяча «Старої громади» та журналу «Основа».
Богдан Кістяківський, навчаючись у Київському університеті, відчув на
собі значний вплив ідей М.Драгоманова. Значну частину своєї наукової
діяльності він присвятив редаґуванню та виданню багатотомної праці
М.Драгоманова «Політичні твори». У творчості Б.Кістяківського, першого
українського фахівця в галузі філософії права, тривалий час визначальною
була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року
він друкує статтю «Російська соціологічна школа та категорія
можливості», яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції
лібералізму. Микола Василенко схарактеризував світоглядну зміну
Б.Кістяківського як рішучий злам: адже той перший перейшов від марксизму
до ідеалізму 5. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною
йдеться в роботі «Держава правова та соціалістична» (1906 р.), де право
розглядається в контексті соціальних наук і де обґрунтовується розуміння
філософських засад правової держави. Своє тлумачення ліберальної
концепції пропонували також Михайло Туган-Барановський та Максим
Славинський.
Фундатори Української Академії наук Володимир Вернадський, Михайло
Туган-Барановський та Агатангел Кримський значною мірою сприяли
поширенню ліберальної ідеї в Україні. З-поміж міркувань
Туган-Барановського, які йшли у річищі лібералізму, варто відзначити
думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття «Вплив
ідей політичної економії на природознавство та філософію»).
Водночас досить суттєвим було обґрунтування важливої ролі приватної
власності в системі економічних відносин. Позиція М.Туган-Барановського
в цьому питанні вирізнялась також від різного роду соціалістичних
підходів. «Сучасне людство, — писав щодо цього Туган-Барановський, — не
може обійтися без цього стимулу господарської енерґії… Тому повне
припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне
економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові» 6. Михайло
Туган-Барановський спробував проаналузвати проблему вагомості ролі
особистості в політекономічному контексті.
«Правда, – пише він, — що інтереси різних суспільних класів різні, і,
стоячи на точці зору кожного з цих суспільних інтересів, доводиться
висувати на перший план різні завдання теоретичного дослідження. Але є
можливість піднестися над цією відмінністю інтересів, знайти таку точку
зору, з якої практичні висновки науки повинні бути обов’язкові і для
всіх суспільних груп, незалежно від їх приватних інтересів».
Таким визначальним принципом вчений вважав людську особистість.
«Центральною ідеєю сучасної свідомості, — стверджував він, — є
сформульована Кантом ідея верховної цінності і, як висновок звідси,
рівноцінності людської особистості. Усяка особистість є верховна мета у
собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості. Це
і визначає верховний практичний інтерес, з точки зору якого може бути
побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста
або землеволодільця, а людини взагалі, незалежно від приналежності її до
того чи іншого класу» 7.
2. Пріоритет прав особи
Українська ліберальна «перспектива» будується на класичному принципі, на
пріоритеті прав особи. М.Драгоманов у конституційному проекті під назвою
«Вільна спілка» на перше місце ставить ідею формування держави на
засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини
і громадянина, недоторканість особи, життя, приватного листування,
національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння
зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи
відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у
громадянських правах та обов’язках, на думку Драгоманова, не може бути
скасована жодним законодавчим актом за винятком лише військового стану у
країні 8.
Концептуальна домінанта такого співвідношення: громадянин — суспільство
— держава, постійно присутня у всіх політологічних працях М.Драгоманова.
Невипадково для обґрунтування цього принципу він активно залучив досвід
демократичних країн (див., зокрема, працю «Швейцарська спілка»).
3. Пріоритет права
?
gdoRk
`„AgdoRk
gdoRk
айсуттєвіший зміст права складає свобода». Щоправда, це свобода
зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня,
більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи
зовнішньої; остання є найкраща школа для першої 9. Аналізуючи, скажімо,
російську ситуацію, український правник відзначив: «Російська
інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньому
цінності, і з усіх культурних цінностей право було в неї у найбільшому
занепаді» 10.
Державна влада із влади сили має стати владою закону — у цьому сенсі
важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї
Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави.
У праці «Соціальні науки і право» він пише, що правовий устрій — це
складний апарат, у якому частина сил діє чисто механічно. Проте для
приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна
безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має
постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна й важлива
проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження
прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно:
Кістяківський арґументовано доводить небезпеку таких дій.
4. Самоврядування
Самоврядування — основа демократичного суспільства, вважав М.Драгоманов.
Саме тому інститут самоврядування — це не лише форма децентралізації
держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. У концепції
Драгоманова ключове місце посідає громадянин та громада. Подальша
організація влади будується за принципом «знизу догори», де всі
інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада — волость
— повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними).
Тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана
громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії
місцевого самоврядування.
5. Національна ідея
М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну
справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести
людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого —
загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та
згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея «космополітизму і людства»
зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий
порядок 11. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський,
В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації
української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист
В.Вернадського до А.Кримського на його 70-річчя (у контексті певних
звинувачень щодо неукраїнської позиції президента УАН Вернадського):
«Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все… стоїть на
першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова
його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас
об’єднала. Ми з Вами обрали… правильний шлях у критичний момент
історії української наукової роботи» 12.
Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності
й співвідношення засобів боротьби та мети діяльності. Зокрема,
Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад
політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає
чистих рук, стала домінантою руху значної частини української
інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його з
іншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої
особи (вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і
громадянина) ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного
союзу», ні хоч би якого його відділу…» 13.
Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід
застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не
змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі
партійні інституції, що діяли в період 1907–1917 рр., — Українська
демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були
представниками ліберальної програми у повному її розумінні.
У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні
сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період
новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю
діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української
ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських
політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду
націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він
здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.
6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»
Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка
національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у
співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас,
ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним
принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального
та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися
нереальними для українських земель у складі імперських держав з
тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як
певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.
За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та
політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських
політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні
ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у
використанні морально і політично застарілих концепцій класичного
лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу,
характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина
демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі
західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці
світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому
література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого
енциклопедичними посібниками початку та середини ХХ століття.
За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні
усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена
«ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні
документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових
понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей
ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і
керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий та Леонід
Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч
проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як
уособлення цілком протилежної концепції — «українського державного
розбудовництва» — уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед
рядових членів цієї «ліберальної» фракції — також колишні представники
комуністичної та соціалістичної груп у парламенті 14.
Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі
кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв’язати проблеми
фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і
фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір
змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії
Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою
«ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».
Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної
України значною мірою забезпечується державними структурами країни.
Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів»
Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що,
мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних
виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що,
згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля
цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився Віктор
Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а
використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для
Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього
економіста у складі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру
економічного поступу України.
Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і
непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки
у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком
очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в
Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а
утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля
забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.
Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної
України — ілюзія стосовно бездоганності й універсальності
монетаристських засобів реформування економіки, помножена на
політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов
відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного
лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.
Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною
мірою пов’язане з національною традицією та химерами сучасного
українського політичного життя.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
