Реферат

на тему:

Культурне і духовне життя в роки НЕП

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на
засадах НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі
господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією
чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві,
інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII
з’їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги
поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною
мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної
культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в
Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної
влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До
того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а
не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.
Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і
тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість
для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті
Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації
шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Проблема українізації,
однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на
вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924
р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом
1924— 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та
єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин.
Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г.
Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів
української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні,
антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну
роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської
національної політики, організовував цькування прихильників
українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати.
Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців
зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20%
діловодства, то в 1927 р. — уже понад 70%. У 1929 р. навчання
українською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75%
технікумів і 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі,
мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С.
Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі
активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М.
Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато
інших. Виникали національні культурні та літературні організації
(«Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія
пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала талановитих
письменників, активних учасників руху за відродження української
духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури
зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому
мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б.
Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л.
Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний
колектив «Березіль». Це був новий крок на шляху оновлення національного
театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Що ж до становища церкви, то воно залишалося вкрай складним. У листі до
членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим
більше представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим
краще. Частина духовенства, яка обрала шлях компромісу з більшовиками, в
1923 р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ).
Раніше, в жовтні 1921 р., виникає справді незалежна національна церква —
вкраїнська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і
загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга
п’ятирічка була оголошена «п’ятирічкою знищення релігії». У середині
30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно з
1913 р.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався
на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований
наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі
ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор,
В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені
«ворогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були
звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці
«До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно
експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у
причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством
головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також
величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий
розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією
мстою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену
боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і
націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії.

Похожие записи