Реферат на тему:

Культура Київської Русі

Успіхи східних слов’ян у розвитку господарства, об’єднання їх в єдину
державу, боротьба за незалежність сприяли розквіту ранньої української
культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем культурного процесу.

На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60 ремісничих
професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку,
виплавляли метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з’явилися
на 200 років раніше, ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і
вітрилами на 50-100 осіб. Виробляли різноманітний посуд, прикрашений
орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли взуття як для простого
населення, так і для феодальної верхівки.

Уже в IX ст. східні слов’яни вміли писати. Про це свідчить «Софійська
азбука», знайдена на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з
27 літер: 23 грецькі та 4 слов’янські — б, ж, ш, щ. Поширення на Русі
християнства сприяло запровадженню кирилиці — слов’янської писемності.

За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді та інших
містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників,
духівництва. Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При
храмах і монастирях, у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так,
Ярослав Мудрий мав бібліотеку в Софії Київській. Князь Святоша витратив
на книги всю свою казну, а згодом подарував їх Києво-Печерському
монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де
переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

На цей період припав розвиток вітчизняного літопису і літератури. Так, у
Софії Київській було написано перший давньоруський літописний звід
(1037-1039) — відоме «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона.
У 1073 р. було створено «Ізборник» — фактично першу давньоруську
енциклопедію. Наприкінці XI — на початку XII ст. інок Києво-Печерського
монастиря літописець Нестор написав «Повість временних літ». У XII ст.
як публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, перу якого належало
«Повчання» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку
Ігоревім». Значного поширення набула водночас усна народна творчість:
епічні пісні, билини, казки, де відбивалися найважливіші історичні
події, особливо багато розповідалося про захист рідної землі.

У Київській Русі високого рівня досягла й музична культура, яка своїм
корінням була пов’язана з язичницькими віруваннями. Ще в давні часи
східні слов’яни супроводжували свята піснями, танцями, обрядами. З
музичних інструментів були відомі труби, дудки, флейти, гуслі. Про це
свідчать фрески Софії Київської, де зображений оркестр із семи
виконавців. При дворах князів створювалися ансамблі, а при церквах —
хори.

Після запровадження християнства в Київській Русі почала розвиватися
монументальна архітектура. Ще при Володимирові Святославичі в Києві було
збудовано соборну Десятинну церкву. Ярослав Мудрий прикрасив Київ на
зразок Константинополя. Як і в Константинополі, у Києві було збудовано
Золоті ворота — головний в’їзд до міста. У центрі Києва Ярослав звів
прекрасний Софійський собор — високу муровану споруду, увінчану 13
банями. Всередині собор оздоблений мармуром, мозаїками, фресками. На
одній зі стін храму зображений Ярослав зі своєю родиною. У Чернігові
було збудовано храм св. Спаса, який продовжив архітектурні традиції
Десятинної церкви.

З архітектурою був тісно пов’язаний розвиток живопису і художнього
різьблення. Усі собори Київської Русі прикрашалися мозаїками, фресками,
іконами. Особливо високого рівня розвитку досяг монументальний живопис,
найкращі зразки якого прикрашають Софію Київську. Мозаїчні композиції
виконані зі смальти 177 кольорових відтінків на золотавому тлі. Фрески
вкривали всі стіни собору. Серед тогочасних ікон вирізняються такі, як
«Дмитро Солунський», “Печерська богоматір», “Борис і Гліб”. У Києві було
кілька іконописних майстерень. Одна з них діяла в Печерському монастирі,
де працював відомий художник Алімпій, який навчався у візантійських
майстрів. Прекрас-ними зразками різьблення на камені є плити
Михайлівського і Печерського монастирів, капітелі Борисоглібського
собору в Чернігові, соборів у Галичі та Юр’єві.

Варто згадати і про високий рівень мистецтва лікування в Київській Русі.
Так, лікар Агапіт розвивав традиційну народну і східну медицину.

Народ Київської Русі створив високу матеріальну і духовну культуру, яка
посіла гідне місце у світовій культурі середньовічної доби.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аркас М. М. Історія України-Руси. — К., 1990.

Бойко О. Д. Історія України. — К., 1999.

Болей П. Р. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки.
— К., 1996.

Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.:
Навч. посіб. — К, 1996.

Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського
повстанського руху. Склади. —К., 1996.

Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). —
Львів, 1996.

Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

Похожие записи

Реферат на тему:

Культура Київської Русі

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних
здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу
землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її
теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас
вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які
інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення. З усього
розмаїття матеріальних та духовних надбань прийдешніх народів
відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і
геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними
мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям
культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну
культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші дані, цей процес почався
задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь
вже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов’янських та
неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного
утворення (перша за все полян та древлян). Ця культура збагачувалась та
ускладнювалась за рахунок поширення території держави, включення до її
складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із
сусідами. Адже на той час війни часто велися заради здобичі, серед якої
траплялися й по-справжньому цінні культурні винаходи інших народів, що
формували престижне споживання в межах Київської Русі, сприяли розвитку
ремесел, мистецтва, культурних традицій місцевого населення.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного
життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в
першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Ось чому
сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі
держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких
вже відчувалась на вітчизняному грунті. Вони не затьмарювали
оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася
унікальним явищем світового значення.

Серед культурних надбань Київської Русі особливе місце належить
архітектурі.

Архітектура. При будівництві житла й оборонних споруд слов’яни
споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції,
що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для
будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам’яні
будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Виняток
становлять хіба що кам’яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки
тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі
святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття християнства 988
р., а й значно пізніше, до кінця ХІІ ст. Серед інших українських земель
кам’яне будівництво було особливо розвинене у Криму та меншою мірою в
ареалі салтівсько-маяцької культури на сході України, але суто
слов’янськими ці землі на той час не були. Із створенням стабільної
давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено
візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох
кам’яних споруд передусім у столиці – Києві. Християнство потребувало
дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов’язково мала
проходити у храмі, який, згідно з традиціями перших християн, котрі
мусили ховатися від переслідування в печерах і катакомбах Давнього Риму,
і був моделлю такої печери. Тому одразу ж після хрещення Русі
з’являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком
храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька – перша кам’яна церква у
Києві.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з
Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали.
Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей
місцевих грунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в
міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено
будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь
Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але грунт не витримав
тиску велетенської кам’яної споруди. Подальші реставрації та ремонті
роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на
купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше.
Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі
значно меншими втратами.

Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є
збудовані Ярославм Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися
так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовано 1982 р., досі є
окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в
Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст.
Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських
традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що
відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали
використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що
викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика).
Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами
цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для
полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в
стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними
глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія
його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови,
створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під
будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на
фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний
купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над
вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма
храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ
Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму,
оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному
куполу відповідав підвищений центральний неф (від латинського –
корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина
приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова
храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів
у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи).
Центральні і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу
на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими
апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді
хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з
неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника
(хрестово-купольний тип споруди).

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне
приміщення освітлювалося промінням з-під центрального купола та
свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка.
Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів
святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських
традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом
текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся
на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня –
ангелам, нижча – святителям з числа людей. Посередником між світами
бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм
божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у
давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері – з піднятими на
рівень голови руками – канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало
завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало
право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені
миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходилися оглашенні (що
оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк
випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право
брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії,
будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль.
Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва
залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати
Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська
християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа.
Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але
за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним
грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим
базилікальним храмом. Київська Софія мала дещо менші розміри й
будувалася за хрестово-купольною моделлю.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним
архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава
Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також
соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала
часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє
Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув
рис поширеного в українській культурі ХVII ст. стилю козацького бароко.
Дивом уціліле від руйнації мозаїчне зображення Оранти отримало назву
“Нерушимої стіни”, стало національним символом вічності народу і його
культури.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який
характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за
розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної
довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний однокупольний храм.
Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло
на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі,
Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм
Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно
купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також
П’ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами
(1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві.
Подібний вигляд мала й Еллінська (1072) церква у Чернігові. Однак
найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала
бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова будівля. Це
Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібськи (1128) собори в Чернігові,
Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078)
церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Похожие записи