Реферат на тему:

Кримські татари українсько-російських дебатах стосовно Криму

Кримські татари посідають значне місце в комплексі
українсько-російських, внутрішньоукраїнських та внутрішньоросійських
політичних процесів. Більш того, протягом останнього десятиліття воно
стало джерелом конфліктних ситуацій не тільки в самій Україні, але
загрожувало вийти за межі країни. Деякі спалахи напруженості навколо
цього питання вдалося загасити, але вони лише підкреслили необхідність
ретельного аналізу проблеми. Українські та закордонні дослідники вже
приділили їй значну увагу. В роботах Ю. Зінченка, Ю. Піховшика
кримськотатарська проблема вивчається в історичній перспективі. Інші
автори досліджують проблему з точки зору суто внутрішньоукраїнського
питання — Б. Бабін, С. Стюарт, С. Грабовський, або питання двосторонніх
відносин Росії та України — С. Глєбов, Т.Язикова. Однак історичний
розвиток кримськотатарського етносу відбувався на перехресті
російсько-турецького суперництва. Тому сьогоднішній стан питання треба
аналізувати, беручи до уваги і тісний зв’язок татар з Туреччиною та
активну роль, що її відіграє Росія в ситуації щодо Криму. Тому автор
концентрує увагу на потрійному вимірі татарського питання і ставить за
мету проаналізувати кримськотатарський фактор у відносинах України як з
Росією, так і з Туреччиною.

Причини всіх питань, пов’язаних з конфліктним потенціалом кримських
татар і деструктивним фактором їх впливу на внутрішньополітичне
становище України і українсько-російські дебати щодо Криму, потрібно
шукати в далекому минулому. При цьому різні дослідники бачать витоки
цієї проблеми в різних епохах. Так донецька дослідниця О. В. Щокіна
вважає, що корені своїх образ кримські татари вбачають у подіях другої
половини XVIII століття. Після перемоги Російської імперії в
російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. і підписання
Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримське ханство оголошувалось
незалежним від Османської імперії. Це відкрило російському царату дорогу
для повної ліквідації державного утворення кримських татар, що й сталось
в 1783 р. 8 квітня 1783 р. Катерина II підписала Маніфест про приєднання
Криму до Росії. Цей акт став прямим порушенням умов
Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., відповідно до якого незалежний Крим
повинен був залишитись під владою ханів. В результаті держава кримських
татар перестала існувати. Серія протестів кримських татар закінчилась їх
зіткненням з регулярною російською армією, результатом яких стала масова
еміграція кримських татар до Туреччини [1].

Треба сказати, що сучасними дослідженнями цього питання майже повністю
заперечується версія російсько-турецьких війн як першопричин сучасних
образ кримських татар. Адже масова еміграція до Османської імперії тоді
не відбулась, а більшість кримських татар у наступних війнах воювали за
Російську імперію [2].

Значно серйознішою треба визнати версію про появу так званого
кримськотатарського фактора історичних образ після насильницької
депортації кримських татар у травні 1944 р. Більшість українських
дослідників цієї проблеми дотримується саме такої думки [3]. Проте в
сучасній російській історіографії не завжди вважають депортацію
кримських татар безпідставною. Опубліковані останнім часом дослідження
свідчать про те, що насильна депортація кримських татар була прямим
наслідком їх співпраці з фашистськими окупантами в 1941-1944 рр. [4].

Як би там не було, але 11-15 травня 1944 р. майже 370 тисяч кримських
татар і представників 20 інших національностей (греки, вірмени тощо)
було виселено з півострова, при цьому прийняті Верховною Радою СРСР
постанови забороняли представникам перш за все кримськотатарського
народу повертатися до Криму з будь-якого приводу [5].

В подальшому І. В. Сталін використав дану ситуацію для ліквідації
Кримської АСРР, яка великою мірою була в 1921-1944 рр.
кримськотатарською автономією [6]. Це в свою чергу пізніше, в лютому
1954 р., дало можливість М. С. Хрущову на абсолютно законних юридичних
засадах передати Кримську область РРФСР до складу УРСР.

Потрібно також сказати, що після депортації народів Криму було вирішено
стерти з півострова їх культурно-історичну спадщину. 14 грудня 1944 р.
видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про перейменування 11 районів і
їх центрів Кримської АРСР. 21 серпня 1945 р. вийшов Указ Президії
Верховної Ради СРСР про перейменування ще 326 сільських рад і населених
пунктів. 18 травня 1948 р. підписано указ про перейменування 1062 сіл
Кримської області. Матеріали цих указів готували начальник топографічної
служби Таврійського військового округу полковник І. Г. Дорофєєв, а також
консультанти — наукові співробітники музеїв Криму В. І. Бабенчиков і М.
Г. Кустова [7].

До 1987 р. повернення кримських татар на батьківщину було практично
неможливе. Сім’ї кримських татар, що на свій страх і ризик повертались
до Криму, були повторно депортовані. Під час перебудови відбулося
загострення проблеми. В 1987-1989 рр. спостерігалося різке піднесення
кримськотатарського національного руху. В Москві і місцях постійного
мешкання татар проводились демонстрації і голодування. Кримські татари
повертались до Криму й насильно, самовільно захоплювали землі, бо їхні
вимоги в цьому питанні ігнорувались. Населення Кримського півострова
різко негативно поставилося до подібних дій представників виселеного
народу. Активно протидіяла і влада. Після одного із зіткнень з
правоохоронними органами під Алуштою в серпні 1989 р., кримські татари
перейшли межу ненасилля, розгромивши приміщення Верховної Ради Криму
[8].

Правоохоронні органи СРСР мали достатньо сили і засобів, щоб повністю
ліквідувати проблему кримських татар, яка стала набирати радикальних
форм. Проте цього не зробили. Уряд СРСР пішов на ліквідацію наслідків
сталінської депортації. 28 жовтня 1989 р. була видана постанова
Верховної Ради СРСР «Про висновки і пропозиції з проблем радянських
німців і кримськотатарського народу» [9]. Цей документ відкрив дорогу
поверненню кримських татар на батьківщину. 12 лютого 1991 р. Верховна
Рада УРСР прийняла закон про відновлення Кримської АРСР. Але відновлена
автономія була східнослов’янською за визначенням, і місця кримським
татарам в ній не знайшлося [10]. Однак вже з літа 1991 року повернення
кримських татар ні півострів відбувалося на цілком законних підставах. У
грудні 1991 року СРСР — держава, яка створила кримськотатарську
проблему, — припинила своє існування, але проблема повернення,
інтеграції та взаємодії кримських татар з місцевим населенням залишалась
невирішеною.

Етнополітика незалежної України формувалася, базуючись на демократичному
визнанні рівних прав і свобод громадян незалежно від їх етнічного
походження, і своїм змістом спрямовувалася на забезпечення вільного
національного розвитку всіх етнічних спільнот держави. Про це свідчить
цілий ряд політико-правових документів, зокрема Закон України про
національні меншини, прийнятий у 1992 р. [13].

Уряд незалежної України проголосив також курс на послідовне забезпечення
повернення кримських татар на місця їх історичного мешкання. Таким
чином, Україна наслідувала всі проблеми, створені давно і не нею [12].

Які ж причини того, що за умов найжорстокішої економічної кризи Уряд
України добровільно взяв роль єдиної сили, яка проводила послідовну
політику реабілітації кримськотатарського народу. Думається, що лідери
України пішли на це, виходячи із таких міркувань:

1. Подібними діями українське керівництво наочно демонструвало світовій
спільноті свій демократичний характер і намагання всіляко виконувати всі
міжнародні угоди про захист прав людини.

2. Реабілітуючи кримських татар в умовах економічної кризи, Україна
могла сподіватись на надання країнами Заходу певної гуманітарної,
фінансової та матеріальної допомоги.

3. В умовах виходу на міжнародну політичну арену українська дипломатія
мала реальні шанси на позитивне вирішення ряду зовнішньополітичних та
економічних питань у мусульманських і тюркськомовних країнах.

4. Україна прагнула протиставити кримських татар російським
націоналістам у Криму і тим самим отримати певні козирі в справі
збереження Кримського півострова за собою.

5. Всіляко вирішуючи питання, пов’язані з кримськими катарами,
українське керівництво подавало певний приклад татарам у Росії у разі
загострення деяких аспектів, пов’язаних з Кримським півостровом з боку
Російської Федерації. Подібними діями українське керівництво могло
дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Росії і тим самим
добитись прийнятого для себе виходу із протиріч щодо Криму.

Вищевказані міркування підтвердились подальшими подіями. Вже до 1995 р в
Крим повернулось більш як 250 тис. кримських татар. Ще 200 тис.
перебувало в країнах СНД, в першу чергу в Росії, для якої цей народ
створював певну «незручність». Адже в Росії також існує самостійна
татарська проблема, що має певний дезинтеграційний потенціал [14].

Під час повернення кримських татар до півострова українське керівництво,
серйозно побоюючись сценарію зіткнення двох активних національних рухів
— російського та кримськотатарського, подальшого розподілу Криму і його
перетворення на «Чорноморський Кіпр», намагалося ретушувати проблему.
Так, при відтворенні Кримської АРСР вимоги кримських татар враховані не
були. Але це призвело до протилежного результату. В червні 1992 р.
відбувся загальнонаціональний з’їзд — Курултай, який обрав вищий
повноважний орган кримських татар — Курултай на чолі з Мустафою
Джемільовим [15]. Курултай відразу ж розпочав активну діяльність і став
консолідуючим органом вимог татарського народу. Це фактично призвело до
тієї ситуації, якій намагався запобігти офіційний Київ [16].

А тим часом протистояння продовжувалось. У 1993 р. було прийнято закон
про вибори народних депутатів до Верховної Ради Криму. Кримським татарам
він не залишив ніяких надій на представництво в найвищому законодавчому
органі автономії. Лише після численних акцій протесту були прийняті
поправки до закону про вибори, що передбачали 14 місць у Верховній Раді
Криму для татар [17].

Однак кримські татари постійно заявляли про прагнення добитись своєї
національної автономії як частини української державності. У зв’язку з
цим треба підкреслити і той факт, що кримські татари вже давно є
монолітною політичною силою, яка здатна вести боротьбу за національну
автономію до кінця. І ведеться вона досить активно на двох рівнях:

— парламентською фракцією кримських татар у Верховній Раді України на
чолі з Рефатом Чубаровим;

— курултаєм і меджлісом кримськотатарського народу на чолі з мустафою
Джемільовим.

Таке багаторівневе представництво не поступається, а в деяких ситуаціях
навіть перебільшує структури російськомовного населення в Криму, попри
значну моральну підтримку з боку Чорноморського флоту, а також деяких
російських політиків [18]. Крім того, досить часто позиції
російськомовних громадських рухів та політичних партій стають значно
поміркованішими в період парламентських і президентських виборів. З
іншого боку, протягом середини 90-х років українські національне
орієнтовані та «державницькі» партії, що не мають соціальної бази в
Криму, сформували тандем з представниками кримськотатарського народу,
граючи на його негативному ставленні до російських радикальних ідей
стосовно Криму [19].

3¶:Ae=j?nAaBoooooooooooaUUUUUUUUUUUUU

¤Ue§»¬†±?±ooooooooooooooooooooooooooo

Втім, незважаючи на той факт, що представники кримських татар відіграли
стабілізуючу роль в Криму, фактично виступивши як альтернатива
російському націоналістичному руху, проблема Криму не була вирішена.
Вона просто стала складнішою, хоча і призвела до пом’якшення позиції
деяких радикальних представників російськомовного населення.

Логічним розвитком подій стала еволюція самого кримськотатарського руху.
Зрозумівши свою значущість як політичної сили, лідери кримських татар
приступили до формування своєї власної політичної програми з усіма
характерними наслідками. Незважаючи на те, що представники кримських
татар постійно заявляють, що будуть діяти мирним шляхом, через
переговори, їх радикальні лідери не виключають і тактики громадянської
непокори. Активність кримських татар в будь-якій формі спрямована не
проти української держави, а проти місцевих націоналістів і
проросійських структур. Враховуючи певну залежність Криму від України
(водопостачання, комунікації), кримські], татари не схильні вимагати
суверенітету Криму [20]. Проте, аналізуючи процес повернення татар до
Криму, можна відмітити намагання татар контролювати якомога більшу
територію півострова. Так, кримські татари, повертаючись на півострів,
селяться 2 не на колишніх місцях, а на вільних (чи тих, що звільняються)
ділянках. В результаті в Криму з’явилась велика кількість нових
татарських поселень з назвами, що раніше не зустрічались. При цьому
народна пам’ять зберегла, звичайно, не в повному обсязі, колишні назви
населених пунктів, якими користуються офіційно (тобто в
кримськотатарській мові до цих пір не сприйнято перейменування
історичних об’єктів) [21]. Подібні тенденції приводять до розповсюдження
татарської топоніміки на території Криму.

У кримських татар найнижчі показники правопорушень і соціальних виступів
з економічних проблем. При цьому рівень народжуваності у кримських татар
найбільший в Україні [22]. До чого це може привести через кілька
десятків літ, враховуючи при цьому українське законодавство в питанні
референдумів, наважко здогадатись. І, нарешті, прецеденти для
радикальних дій кримських татар у разі необхідності уже створені ними ж.
Досить згадати червневі події 1995 р., коли кримські татари свідомо
пішли на загострення міжетнічних відносин на півострові з використанням
актів збройного насилля. В результаті український уряд змушений був
оголосити надзвичайний стан на півострові і ввести війська. Ціною
неймовірної напруги сил вдалось уникнути повторення югославського
варіанта розвитку подій [23].

Восени 1998 р. кримські татари, незадоволені Конституцією Автономної
Республіки Крим, прийнятою кримським парламентом 21 жовтня 1998 р.,
знову спробували загострити внутрішньополітичну ситуацію на півострові.
Адже Конституція не мала положень, що регламентують політичне життя
корінних мешканців Криму та їх прав на державність у межах України.
Однак тут вперше проявились протиріччя серед самих лідерів
кримськотатарського народу. Через це за парламентські стіни цей конфлікт
не вийшов [24].

І пізніше деякі дії представників радикального крила кримськотатарського
руху привертали увагу та занепокоєння офіційного Києва та Москви. У
жовтні 2002 р. кримськотатарські політики дуже чітко дали зрозуміти
громадськості України і Росії свої погляди на майбутнє. Захоплення
чеченськими терористами театрального центру на Дубровці в Москві з більш
як 700 заручниками викликало протест і засудження в усьому, світі, проте
Рефат Чубаров у своїх інтерв’ю досить чітко висловив підтримку народу,
що бореться за свою незалежність такими методами, і не виключив подібних
акцій з боку своїх співвітчизників [25]. У такому випадку Україна може
повторити російський шлях помилок у Чечні. Враховуючи наявні в Криму
російські геополітичні і військові інтереси, проблема кримських татар
може стати і російською.

Передбачаючи це, ще на початку 1990-х рр. російські та українські
політологи виступали за вироблення загальної стратегії з кримського
питання як Україною, так і Росією, бо вона актуальна для обох сторін.
Адже у разі загострення конфліктних ситуацій в Криму і за Крим
переможцем може виявитись третя сторона — Туреччина, де вже давно
визрівають плани переселення до Криму 2 млн. Кримських татар, що
проживають у Туреччині (при цьому від 4 до 8 млн. турок вважають себе
нащадками кримських татар) [26].

За сьогоднішніх умов будь-які форми утвердження Туреччину у Північному
Причорномор’ї ослаблюють і Росію, і Україну. Зволікання вирішення
проблеми ЧФ призводить до посилення Туреччини як провідної сили
Чорноморського регіону і закриває для України і Росії дорогу до країн
Середземномор’я, Близького Сходу та Індійського океану. Не випадково, що
першими зрозуміли це українські політики після зборони турецькими
властями проводити через чорноморські протоки в 1997 р. два десантних
кораблі на повітряній подушці типу «Зубр». Тоді ж цей фактор постав і на
переговорах України з Росією про Чорноморський флот [27].

Подібний крок — лише прелюдія до більш відвертих кроків з турецького
боку. Підтримана розвалом СРСР і послабленням давнього історичного
суперника — Росії, Туреччина намагається грати більш активну роль у
взаємовідносинах Росії й України. Невизначеність у питаннях
геополітичного і регіонального домінування, макроекономічного лідерства
в цій широкій зоні провокує спроби втілити в життя старий потяг
турків-османів до встановлення свого контролю в тюрксько-мусульманському
регіоні, що знаходиться під традиційним впливом Росії. Своїми діями
Туреччина намагається змінити традиційну геополітичну конфігурацію в
північному Чорноморському регіоні [28]. При цьому військовий потенціал
Турецької республіки збільшується рік у рік, тоді як збройні сили
України, Болгарії і Румунії практично залишились на рівні 1991 р. [29].
Поки що турецькі прагнення залишаються на рівні риторики. Проте кожного
разу, коли на виборах перемагають радикальні партії, є реальна загроза
перетворення слів на справи. Наприклад, перемігши на виборах 1996 р. в
Туреччині, представники партій РЄФАХ в особі свого лідера Неждеметтіна
Єрбакана заявили про намір створити «Ісламський союз» від Марокко до
Казахстану, включаючи Крим, і захищати своїх єдиновірців від Боснії до
Кашміру і Чечні [30]. Правда, серйозним стримуючим фактором для
ісламських радикалів-політиків Туреччини є їхні союзники по НАТО, яких
лякає перспектива зміни прозахідної орієнтації Туреччини.

Із сказаного випливає, що кримські татари є потенційною загрозою
дестабілізації внутрішньополітичного становища в Україні та певною мірою
в Росії. В той же час кримськотатарський фактор був протиставлений
іредентистським тенденціям російських націоналістів в Криму, внаслідок
чого їхні сепаратистські наміри значною мірою були нівельовані.
Турецький фактор, у свою чергу, теж виявився лише потенційною загрозою
для України і Росії. Відверті вислови турецьких політиків і дії їх по
відношенню до двох східнослов’янських держав не зробили суттєвого впливу
на дебати щодо Криму. Фактор турецької загрози лише один раз виник на
російсько-українських переговорах і в основному став предметом
обговорення політологів. Україна на офіційному рівні вважає Туреччину
своїм важливим партнером і ніякими діями не намагається навіть позначити
проблеми у взаємовідносинах зі своїм південним сусідом [31].

Таким чином, аналізуючи кримськотатарське питання та його вплив на
російсько-українські відносини, можна дійти наступних висновків.

1. Безсумнівно, визнання прав кримського народу мало позитивний ефект
для зовнішньополітичного іміджу нової незалежної держави — України та
підриву поширеного стереотипу про «руськість Криму». Однак, це визнання
не було забезпечене чітко окресленою стратегією інтеграції татар в
українське суспільство, що призвело до соціальних негараздів
репатріантів.

2. У результаті масового повернення татар до Криму вірогідність
дестабілізації ситуації ні півострові з боку радикально-консервативних
політичних партій та — проросійськи налаштованих націоналістів
зменшилась.

3. Проте еволюція кримськотатарського руху призвела до його
трансформації в політичний фактор з радикальним крилом. Протягом
середини — другої половини 90-х років конфігурація кримського пасьянсу
ускладнилася. Тепер у Криму політичний маятник хитається між трьома
центрами сили: українська влада — кримські татари (що відчувають
підтримку Туреччини) — проросійські структури (що відчували підтримку з
боку радикальних політиків Російської Федерації — Ю.Лужков, А.Тулєєв та
інші).

4. Процес формування російської зовнішньої політики на засадах жорсткого
прагматизму, послаблення ультранаціоналістичних гасел у російської
політичної еліти, що збіглися з певною радикалізацією позицій кримських
татар, призвів до того, що насьогодні російська та українська політична
еліта досягла компромісу щодо політики в Криму. Офіційна Москва розуміє,
що подальші спроби дестабілізувати ситуацію на півострові призведуть до
активізації кримськотатарського населення й у перспективі посилення
позицій Туреччини, від чого Росія ніяк не виграє.

5. Нарешті після десяти років геополітичної невпевненості нова політична
конфігурація в Криму забезпечила Україні легітимний контроль над
внутрішньою ситуацією над півостровом, практичну військову присутність
Росії в Криму на вигідних Україні умовах, а також політичні права
кримськотатарського народу (за підтримки Туреччини). Незважаючи на те,
що ці перестановки можуть здаватися тимчасовими, кримський варіант став
одним з прикладів зміни геополітичного монополізму на регіональну
багатополярність, досягнення і збереження якої надало можливість
запобігти «балканським» сценаріям та зберегти громадянський мир на
півострові, розрядку у відносинах України та Росії, України та
Туреччини.

Література:

Щекина О. В. Крымскотатарский фактор как источник конфликтогенности в
Украине // Історія очима молодих дослідників. Матеріали міжнародної
студентської конференції. — Т. 2. — Донецьк, 1999. — С. 139-140.

Волков С.В. Русский офицерский корпус. — М.: Воениздат, 1993. — С.
273-278; Леонов О. Ульянов И. История российских войск. Регулярная
пехота 1856-1918. — М.: АСТ, 1998.-С.200.

Глебов В.В. Политика в Черноморском регионе в контексте
российско-украинских отношений // Российско-украинские отношения:
преемственность и развитие. Материалы международной научной конференции
«круглый стол российских™ украинских ученых» 23-24 мая 1996. — Одеса,
1996. — С. 21-26.

Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис. — К., 1998. — С. 6-18;
Тнщенко Ю. Піховшик В. Повернення кримських татар. Хронологія подій. —
К., 1998. — С. 5-33.

Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооружённых сил. Статистическое
исследование / Под ред. Г.Ф. Кривошеева. — М., 2001. — С. 186.

Документы, связанные с депортацией крымских татар: Кримські татари
1944-1994 рр: статті, документи свідчення очевидців / За ред. Ю.З.
Данилюка. — К.: Рідний край, 1995.- С.155-183.

Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис. — К., 1998. — С. 109.

Бабин Б.Н. Право коренных народов Украины на использование национальной
топонимики // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії.
Матеріали всеукраїнської наукової конференції. Луганськ, 8-9 лютого 2001
р. — С.104.

Похожие записи