.

“Комуністичний” фактор українсько-єврейських взаємин у західній Україні (1935-1939 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2477
Скачать документ

Реферат на тему:

“Комуністичний” фактор українсько-єврейських взаємин у західній Україні
(1935-1939 рр.)

У широкому діапазоні компонентів, що визначали сутність
українсько-єврейських взаємин міжвоєнного періоду, помітне місце займає
політичний аспект. Його детермінантом стало обвинувачення євреїв у
симпатіях до ліворадикальних ідей, що в умовах другої половини 1930-х
рр. було однією з причин загострення взаємин двох націй. З’ясування
причин цього явища сприяє повнішій реконструкції українсько-єврейських
взаємостосунків напередодні Другої світової війни.

Означена проблема, як і діалог двох націй у другій половині 1930-х рр. у
Західній Україні загалом, залишається актуальною. Опубліковані останніми
роками праці Я.Хонігсмана та М.Шестопала, торкаються, але не розкривають
її. Так, Я.Хонігсман обмежується загальними міркуваннями про ставлення
до євреїв ОУН, а дослідження М.Шестопала не охоплює просторів Західної
України. Однак рецепція образу єврея-комуніста у суспільно-політичному
житті на українських землях, що протягом міжвоєнного періоду перебували
у складі Польщі, його значення у діалозі двох націй залишаються поза
увагою науковців.

Важливим завданням є з’ясування причин формування однієї з конфліктних
площин українсько-єврейських взаємин, аналіз сутності
монохромно-лівацького образу євреїв у громадсько-політичних настроях
титульної нації, єврейської візії антикомуністичної акції, методів
реалізації останньої та наслідків її проведення у контексті формування
взаємостосунків двох націй у Західній Україні.

Прагнення до державної соборності та національної єдності зумовили
перманентні рефлексії суспільно-політичних процесів в УСРР у
громадсько-політичному житті титульної нації Західної України. Проявом
їх було радянофільство у Галичині та прокомуністичні симпатії на
північно-західних українських землях. Такій дихотомії у
громадсько-політичних настроях сприяв світогляд українців Волині,
Полісся, Холмщини та Підляшшя, які, за оцінкою сучасника, “тут (у
Польщі. – Авт.) бачили чужий, там (на Великій Україні. – Авт.) – свій
світ”. Тим часом завдяки міцним національно-державницьким ідеями, що
панували в Галичині, комуністи у цьому регіоні опинилися обабіч
національного табору, хоч в останньому протягом другої половини 1920-х
рр. і спостерігалися симпатії до УСРР.

Зі зникненням радянофільських симпатій у середовищі галицьких
державників, яке супроводжувалося переоцінкою світоглядних цінностей
громадськості на північно-західних українських землях, прибічники
комуністичних ідей у Західній Україні все частіше асоціювалися з
інонаціональним середовищем, найчастіше – з євреями.

Суспільно-політичні процеси в УРСР, зокрема згортання українізації,
репресії другої половини 1930-х рр., особливо голодомор 1932-1933 рр.,
призвели до зростання антикомуністичних настроїв серед титульної нації
Західної України. Вихід її представників з лав КПЗУ, стверджує Я.Грицак,
призвів до того, що у 1930-х вона зберегла впливи лише серед польського
та єврейського населення.

Особливо гостре неприйняття комунізму виявили партії правого крила
українського національного табору, які у спектрі причин “європейського
розкладу і кризи” вагоме місце відводили ігноруванню національними
ідеалами. Для них каталізатором протиставлення політичному лівацтву
виступали не лише реалії в УСРР, а й сама парадигма комунізму. Як
стверджував М.Сціборський, соціалізм і комунізм не тільки заперечили
субстанцію нації, а й спробували замінити її
“бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й
космополітичною нівеляцією всього людства”.

В умовах категоричного несприйняття комуністичних ідей у
суспільно-політичному житті Західної України окреслилася нова тенденція:
з одного боку, обвинувачення євреїв у схильності до комуністичних
ідеалів, а з іншого – нав’язування лівацького “ізму” українству. У
другій половині 1930-х рр. такі твердження стали аксіоматичними. Так,
орган УНДО часопис “Свобода” неодноразово стверджував, що саме євреї є
головною опорою комунізму. Восени 1936 р. він заявляв: “Жиди є
найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму…”. Інший
часопис – “Авангард”, що представляв праворадикальні сили, у 1938 р.
розмірковував над тим, що “марксизм – жидівський по своїй суті…”

На фоні поразки національної революції 1917-1920 рр. такі твердження
сприяли формуванню в українському середовищі негативного образу євреїв.
Зокрема, вони стали передумовою звинувачення євреїв у сприянні
встановленню радянської влади в Україні. Здебільшого таке трактування
ролі євреїв у час боротьби за державність призводило до постулювання
тези, за якою вони діяли у спілці з російськими імперськими силами. При
цьому найрадикальніші кола покликалися на відомі ідеї щодо претензій
єврейства на світове панування. Тижневик “Авангард” з цього приводу
писав, що “жидівська пропаганда світового перевороту (“світової
революції”) має на цілі дати жидам владу над цілим світом…”.

Докори євреям були різного характеру. Так, згідно з міркуваннями
І.Вірлия, московські плани державного будівництва мали за мету призвести
до утворення такої держави, “де не буде “ні пана, ні хлопа”, крім …
московського й жидівського володаря”. При цьому євреї зображувалися
вишуканими пропагандистами-обманцями, які свідомо приховували правду про
єство комунізму. Після поразки українського державотворення 1917-1920
рр., стверджується в одній із книжок з посиланням на свідчення очевидця,
“почалася комуністична агітація. Приходили жиди і говорили, давали
читати. Так усе вам гарно малювали, що часом аж за серце хватало…”

У другій половині 1930-х рр. громадсько-політичні часописи звертали
велику увагу на національний склад радянського керівництва. Загальну
тенденцію у цьому питанні відображають назви публікацій: “В СССР знову
сприятлива кон’юнктура для жидів”, “Хто такі червоні володарі в СССР”
тощо. Часто-густо періодичні видання вдаються до персоніфікації
керівного складу СРСР, а в окремих випадках – до статистичних
узагальнень. Так, “Свобода” у 1936 р. стверджує, що “… разом у
верхівці державної адміністрації (СРСР. – Авт.) є 58 жидів, 5 москалів,
2 латишів, 2 невідомого походження (можливо, що також жиди) і 1 грузин.
Крім цього, вся верхівка у СССР складається бодай у 60 відсотках зі
жидів”.

Водночас українська преса приділяла особливу увагу керівництву
радянської України. Оцінка євреїв-представників влади категорична і
співзвучна з наслідками їхньої діяльності. Так, за твердженням С.Барана,
постать другого секретаря ЦК КП(б)У М.Хатаєвича “… згадується нині в
українському селі за Збручем як ім’я викладника незнаного в історії
поневолення і нечуваного визиску тільки з ненавистю і прокльоном”.

Значна кількість євреїв у владних структурах викликала невдоволення у
Західній Україні. Ось типове його відображення: “Жиди в усіх урядах.
Вони голови сільрад, кооперацій, колгоспів. Вони в школі (училищі) і в
міліції. Вони всякі секретарі, голови, командири, комісарі,
прокуратори… Де не оглянешся – всюди вони, паршиві. І то не
що-небудь – а начальство! Власть!”

Аналіз національного складу влади у радянській Україні доповнюються
появою нових образів, що почасти відображають суспільно-політичні
процеси у радянській республіці. Так, виникає образ “жида” та
“москаля”-чекіста, оцінка репресій та їх наслідків набувають
національного забарвлення: “… українська інтелігенція вимордована по
підвалах чека, а на її місце посаджені “правдиві пролетарі” – жиди”.
Варіації таких сюжетів численні. Їх висвітлювали як українські часописи,
так і пропагандистська література. Прикладом широкої гами докорів, які
адресувалися євреям, та їх оцінки українством є книга з красномовною
назвою: “В червонім царстві сатани…”

Суспільно-політичні тенденції в українському національному таборі 1930-х
рр. засвідчили, що згортання політики коренізації в УСРР, особливо
голодомор, стали тим рубіконом, який означив радикалізацію ставлення
державницьких українських сил до євреїв. Її виявом стало піднесення і
навіть гіперболізація образу єврея-комуніста. Ця тема отримала
додатковий імпульс у час розгортання антикомуністичної акції в Західній
Україні. Вона стала відповіддю національних сил на ухвали VII конгресу
Комінтерну (Москва, липень-серпень 1935 р.), які передбачали активізацію
діяльності комуністів у закордонних країнах з метою прискорення в них
революційних виступів і встановлення диктатури пролетаріату. Реалізація
постанов Комінтерну за ухвалою ЦК УНДО від 10 жовтня 1936 р. на
українських землях у складі Польщі призвела до активізації діяльності
радикалів і переслідувала мету “розложити український національний
організм та зробити його мало відпорним на большевицькі затії”.

Реалізаторами постанов Комінтерну були, очевидно, й українці. З
висновків, зафіксованих у згаданій ухвалі ЦК УНДО, відомо, що наступ
комуністів здійснювався шляхом проникнення їх у легальні організації,
які формувалися за національним принципом. Незважаючи на це, серед
векторів антикомуністичної акції визначився антиєврейський. Це є
наслідком, з одного боку, членства євреїв у КПЗУ, а з іншого –
результатом вже усталеного стереотипу, який міцно пов’язав політичне
лівацтво й інтернаціоналізм з єврейською нацією.

Засобами реалізації наступу проти політичного лівацтва стали передусім
численні публікації у пресі, що розкривали іманентне єство комунізму, та
продукування суголосної пропагандистської літератури. При цьому,
визнаючи факт членства у комуністичній партії частини польської
інтелігенції та сільської української молоді, суспільні наголоси
розставлено у такий спосіб: “Назагал можемо ствердити, що головною в них
(організаціях комуністів. – Авт.) людською силою є майже вся жидівська
молодь по наших містах і містечках, яка є якщо не активним, то
прихильним комунізмові елементом…” Звідси й висновки на кшталт:
“Тільки сліпі можуть не бачити, куди і в чиїм інтересі веде
московсько-жидівська КПЗУ”.

Більш радикальні ідеї презентували націоналістичні кола. Вони не лише
протиставлялися комуністам з інонаціонального середовища, а й
оголошували тих українців, які виявляли симпатії до лівих ідеалів,
“наймитами жидівства”. У цьому контексті показові виступи часопису
“Аванград” проти радикальної партії. Для нього “Громадський голос” –
“правовірний жидівський часопис жидівської партії, кермованої жидами з
Амстердаму…”.

Тенденції висвітлення єврейського фактору в житті українства під час
проведення антикомуністичної акції мають здебільшого негативну оцінку.
Проте в публікаціях часописів визначилося ніби два підходи: один –
категоричний, безапеляційний, навіть кон’юнктурний, інший – відображав
суспільні реалії. Другий з них був представлений у часописі “Нова доба”.
З одного боку, часопис вказував на анклави, у яких популяризується
комуністична ідея (“Кермуючими й організаційними центрами комуністів є
міста і містечка”), окреслював ідейно-політичні імпульси, що
випромінюють міста і села: “З неукраїнських міських осередків ішла на
села комуністична пропаганда; з українських – протиділаюче національне
проміння”. З іншого боку, часопис не вдавався до огульних обвинувачень,
визначав об’єктивні передумови проникнення в українське середовище
альтернативи національній ідеї. “Отже, – стверджувала “Нова доба”, –
брак національного освідомлення й господарські злидні є тим ґрунтом, на
якому легко приймається й розростається специфічний (на думку часопису,
не ідейний, а передусім приманливо-соціальний. – Авт.) волинський
комунізм”.

Протягом 1936 р. час від часу звучать голоси націонал-лібералів, які
розширюють “національну гаму” кривдників українства. Ундівська “Свобода”
розмірковує над тим, “чи ж вони (росіянин Постишев і поляк Косіор. –
Авт.) будуть журитися, що український нарід стогне в ярмі голодний і
обдертий?..” Навесні наступного року С.Баран, даючи негативну оцінку
ролі євреїв у суспільно-політичному житті радянської України, водночас
піднімає питання про те, чи лише євреї завинили перед українством, і дає
на нього відповідь: “Чи Сталіни й Антонови й Постишеви – це жиди? Чи
ославлений д-р Загурський, австрійський воєнний суддя і виконавець
всяких засудів – жид?!”

???????T?, нищення української культури) відображає найтиповіші
обвинувачення з боку учасників антикомуністичної акції. Водночас поряд
із пропагандистсько-публіцистичними методами, які визначали її
організаційну стратегію, в акції визначилися й інші – перенесення
опозиційних щодо євреїв настроїв у практичну площину. Цей дискурс
пов’язаний з діяльністю ОУН.

Оскільки ОУН діяла конспіративними методами, визначити її тактику в
період проведення антикомуністичної кампанії складно. Частково це
питання висвітлюють матеріали слідчих органів Польщі. У травні 1935 р.
вони, скажімо, оперують інформацією щодо підготовки крайовою екзекутивою
ОУН розпорядження про розгортання боротьби з комуністами. При цьому,
стверджується у службовому листуванні силових структур, члени
організації мали сприяти виявленню поліцією комуністів як української,
так і єврейської національностей. В іншому повідомленні (30 жовтня 1936
р.), що надійшло до Львівського воєводського управління із Станіслава,
стверджується: “В змісті вказівок крайова екзекутива (ОУН. – Авт.)
ділить євреїв на “євреїв” і “євреїв-комуністів”. До перших наказується
застосовувати тільки економічний бойкот, натомість щодо
“євреїв-комуністів”, то наказує боротися з ними з усією енергією, не
відмовляючись від терору…”.

Слід зауважити, що обидва документи створені лише на підставі донесень
інформаторів, які можуть бути і не достовірними. Проте інше джерело –
матеріали судових засідань у справах членів ОУН – дає можливість, з
одного боку, постулювати те, що вищенаведені розпорядження могли мати
місце, а з другого, дозволяє застосувати принцип констатації.

На судовому засіданні 16 грудня 1937 р. у Рівному відзначалося, що “на
одній із збірок провідників (очевидно, Костопільщини. – Авт.), що
відбулася в другій половині липня 1936 р., вирішено, що жиди є шкідливі
для української нації, треба їх позбутися, а найліпшим способом, який
доведе до цього, буде палення жидівських домів, склепів і т.п. Речинець
підпалів визначено на п’ятницю 24 липня 1936 р. на 21 годину. Дійсно, в
означеній порі зі всіх сторін Костопільщини небосклін зажеврів від
цілого ряду лун з пожеж…”. Про масштаб проведеної акції, що охопила
містечко Костопіль, села Деражно, Берестовець, Ставок, Диксин, свідчить
кількість жертв: просто неба опинилися понад 100 єврейських родин.
Привертає увагу те, що близько 25 підсудних членів ОУН заперечили
організацію акції керівництвом та обґрунтували підпали “як один з
відтинків боротьби з комунізмом”.

Таким чином, методи реалізації антикомуністичної акції у Західній
Україні диверсифікувалися: поряд із публіцистичним з’явився й інший –
силовий. За висновками національного відділу МВС Польщі,
антикомуністична акція призвела “…до ряду випадків активних власне
антиєврейських виступів”.

Антикомуністична акція проілюструвала факт усталення в українській
громадській думці образу єврея-комуніста як ворожого українству. Таке
бачення мало вагомі наслідки. У західноукраїнському соціумі створився
своєрідний суспільний феномен. Державницькі сили титульної нації ніби не
помічали, що протягом першого міжвоєнного десятиліття комуністичні
елементи в середовищі єврейського партійно-політичного представництва
Західної України були маргінальні, а провідну роль відігравали центристи
(партія “Загальних сіоністів”). Із кризою сіонізму на міжнародній арені
суспільні домінанти в єврейському таборі дещо скоригувалися. Лише у
середині 1930-х років на фоні зростання антисемітизму в Європі,
ескалації міжнаціональних відносин у Польщі посилилися позиції Бунду.
Проте і в той час він був лише однією з численних єврейських партій, що
діяли в Західній Україні.

Ігнорування цим фактом, оперування узагальненим образом єврея-комуніста,
який, до того ж, мав не західноукраїнське походження, а був принесений у
цей регіон з Великої України, витворило делікатну ситуацію. Євреї
Західної України стали заручниками відповідальності за дії тих
одновірців, що опинилися на керівних посадах в партійних та державних
органах радянської України і з якими західноукраїнська
партійно-політична думка пов’язувала трагедію титульної нації 1930-х рр.
Мова йде про політику колективної (загальнонаціональної)
відповідальності, яку застосовано до євреїв.

Звичайно, немає підстав вважати, що серед євреїв Західної України не
було прибічників крайньо лівих ідеалів. Вони були, як були і ті, хто вів
боротьбу з поширенням комуністичної ідеології. Ворожими крайньолівим
були не тільки сіоністи-ортодокси (партія “Мізрахі”) чи центристи
(“Загальні сіоністи”), а й лівоцентристи. Так, представник
“Хітахдут-Поалей-Ціон” З.Герінг закликав однопартійців у Станіславі
вести боротьбу з пропагандою комуністичних ідей серед єврейської молоді,
стверджував, що єврей-комуніст є зрадником єврейського народу.
Громадськість не оминало і те, що “соціалістичне” господарювання
призвело до економічного знищення 2 млн. єврейських купців і ремісників
(у середині 1930-х рр. 45 % безробітних у СРСР, за даними, З.Герінга
були євреями). Привід для роздумів давали й реалії з інших сфер
суспільного життя. Скажімо, кількість усіх єврейських періодичних
видань, що виходили у той час в Росії, була меншою, ніж варшавських
часописів “Гайнт” чи “Момент”.

Подібні міркування в українських часописах висвітлювалися зрідка.
Роздуми над тим, що “відношення Сталіна до жидівського елементу є доволі
загадочне”, а в Москві й Ленінграді не чути єврейської мови тощо
губилися в загальному річищі тверджень про те, що СРСР, отже, й Україна,
стали своєрідним раєм для євреїв.

Розкриття суспільно-політичних реалій у радянській Україні другої
половини 1930-х рр. означене схематизацією подій. Чимало положень, якими
керувалися тоді, діаметрально розходиться з висновками сучасних учених.
Оцінюючи суспільно-політичні процеси на Великій Україні, В.Литвин
стверджує: “Посилення з кінця 20-х рр. тоталітарного режиму в СРСР мало
для євреїв такі самі згубні наслідки, як і для українців. Не обійшли
українських євреїв голодомор, великий терор 1930-х років. Єврейська
національна інтелігенція (до речі, не раз звинувачена в блокуванні з
українськими націоналістами) винищувалася сталінським режимом не менш
завзято, аніж українська”. Натомість, за висновками дописувача “Нового
часу” Д.Купчака, щодо настроїв українства другої половини 1930-х рр. у
Західній Україні “думка про Совіти, як про жидівський рай дуже
розповсюджена”.

Схематизація, ретушування суспільних контроверсій у єврейському
середовищі виявилися типовими для багатьох українських часописів. Їх не
уникло навіть таке авторитетне видання, як “Діло”. У 1937 р. відомий
галицький сіоніст Л.Гальперн окреслив своє бачення позиції української
сторони в такий спосіб: помилкове покладання відповідальності за
прокомуністичну наставленість окремих представників євреїв на усю націю.
Цю думку розвивали й інші політики та публіцисти. Так, кореспондент
часопису “Гайнт” М.Кляйнбаум стверджував, що українська
громадсько-політична думка ігнорує факт політичної стратифікації євреїв,
“мішають справу жидівських агітаторів з жидівською метрикою”, і з таких
позицій аналізував проблему взаємин двох націй.

Оперування узагальненими категоріями, зокрема образом єврея-комуніста,
який застосовано до всієї етнічної групи в Західній Україні, було не
байдужим для євреїв, тому не сприяло досягненню компромісу двох націй.
Більше того, антикомуністична акція, один із векторів якої безпосередньо
спрямовано проти євреїв, означила нові тенденції у взаємостосунках двох
націй: якщо раніше конфліктною площиною виступала царина економіки, то
відтепер вона включала й царину політики.

Новим явищем у діалозі двох націй стало і застосування силових методів
боротьби з євреями. Проте реакція української ліберально-демократичної
преси, яка виступила проти використання насилля, дала свої позитивні
результати. У липні 1937 р. посол-сіоніст Г.Розмарін констатував, що
“освідомлююча праця українських провідників увінчалася успіхом.
Українські маси не дали запрягти себе до антисемітського воза. Прийшла
значна поправа по містах і містечках Східної Галичини; у всякому разі
прийшло до значного відпруження у взаєминах між жидами і українським
населенням”. У той час, виходячи зі становища, в якому опинилися дві
нації в результаті наступу польських реакційних сил, кореспондент
“Гайнту” писав: “Має рацію, має цілковиту рацію “Діло”, пишучи про
євреїв та українців у пануючих умовах як про природних союзників ”.

Отже, формування серед української громадськості образу єврея-комуніста
стало результатом, з одного боку, негативної оцінки ролі євреїв у
суспільно-політичному житті радянської України і відбувалося на фоні
голодомору 1932-1933 рр. та зміцнення тоталітаризму в СРСР, а з іншого –
результатом членства євреїв у КПЗУ. Діяльність останньої кваліфікувалася
українськими державниками як ворожа національним інтересам, що поряд із
черговою спробою комуністів зміцнити свої позиції в Західній Україні
стало однією з передумов їхнього протиставлення прибічникам
ліворадикальної ідеології. Вибравши форми активної протидії,
антикомуністична акція виявила факт усталення серед української
громадськості монохромного (“комуністичного”) образу євреїв. У час її
проведення відповідальність за трагедію радянського українства покладено
на всіх євреїв, у тому числі й на західноукраїнських. Використаний
громадсько-політичними часописами такий підхід, оперування образом
єврея-комуніста у пропагандистській літературі спричинили усталення
звуженого, хибного та однобокого образу єврейської нації серед
громадськості Західної України. Ситуацію ускладнили силові методи
боротьби, застосовані членами ОУН у час проведення антикомуністичної
акції. Обидва фактори негативно відбилися на українсько-єврейських
відносинах. Налагодження діалогу між представниками двох націй на
початку 1937 р. визначило прагнення їхніх національно-демократичних сил
до взаєморозуміння. Однак карикатурний і ворожий титульній нації образ
єврея-комуніста використовувався українськими партіями правого крила і в
подальший час.

Хонигсман Я. Катастрофа еврейства Западной Украины. – Львов, 1998. – С.
76.

Шестопал М. Євреї на Україні (Історична довідка). – К., 1999. – С.
121-149.

Новий час. – 1933. – 3 серпня. – С. 1.

Грицак Я.Й. Історія України: формування модерної української нації
XIX – XX ст. – К., 2000. – С. 196-197.

Шлях нації. – 1935. – Ч. 1. – С. 5.

Сціборський М. Націократія. – Париж, 1935. – С. 73.

Свобода. – 1936. – 18 жовтня. – С. 12.

Авангард. – 1938. – 29 травня. – С. 1.

Там само. – 1938. – 27 лютого. – С. 1.

Вірлий І. За могутність! – Львів, 1936. – С. 23.

К.П. В червонім царстві сатани. Оповідання двох втікачів з
большевицького пекла. – Львів, 1937. – С. 8.

Новий час. – 1937. – 29 червня. – С. 5; Свобода. – 1936. – 18 жовтня. –
С. 12.

Свобода. – 1936. – 18 жовтня. – С. 12.

Діло. – 1937. – 1 травня. – С. 10.

К.П. В червонім царстві сатани. – С. 25-26.

Воїн П. Соціяльне. – Львів, 1936. – С. 23.

К.П. В червонім царстві сатани. – 60 с.

Свобода. – 1936. – 18 жовтня. – С. 4.

Новий час. – 1936. – 26 червня. – С. 2.

Там само. – 1936. – 29 червня. – С. 4.

Анавгард. – 1938. – 16 січня. – С. 2.

Там само. – 1938. – 30 січня. – С. 4.

Нова Доба. – 1936. – 5 квітня. – С. 2.

Свобода. – 1936. – 18 жовтня. – С. 7.

Діло. – 1937. – 1 травня. – С. 10.

Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), ф. 1, оп. 2, спр.
5305, арк.31.

ДАВО, ф. 46, оп. 9-а, спр. 532, арк.40.

Новий час. – 1937. – 19 грудня. – С.9.

Нова доба. – 1936. – 9 серпня. – С. 4; 1936. – 16 серпня. – С. 1.

Новий час. – 1937. – 22 грудня. – С. 7.

Sprawozdanie z ?ycia mniejszo?ci narodowych za III kwarta? 1936 r. –
Warszawa, 1936. – S. 4-5.

Державний архів Івано-Франківської області, ф. 69, оп. 1, спр. 362,
арк.106-107.

Там само, арк.107.

Новий час. – 1936. – 24 серпня. – С. 3.

Литвин В. Історія місії народу-месії // Джонсон П. Історія євреїв. –
К., 2000. – С.700.

Новий час. – 1936. – 24 серпня. – С. 3.

Там само. – 1937. – 2 липня. – С. 3.

Biuletyn polsko-ukrai?ski. – 1937. – № 29. – S. 331.

Новий час. – 1937. – 2 липня. – С. 3.

Sprawozdanie z ?ycia mniejszo?ci narodowych za III kwarta? 1936 r. –
Warszawa, 1936. – S. 4.

Новий час. – 1937. – 2 липня. – С. 3.

Biuletyn polsko-ukrai?ski. – 1937. – № 27. – S. 304.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020