Науковий реферат з історії України

Коломия – від заснування до 19 сторіччя. Історія.

Вступ

Не знаю, що промовив легендарний мандрівник з Коломиї Іван Богдан, коли
1 жовтня 1608 року ступив на американський берег, але відомо, що
увійшовши у складі Австрійської армії у березні 1814 року до Парижу,
вояки з наших околиць промовили історичну фразу «Таки, бігме, краща
Коломия!» Здається, рідко про яке місто казали саме так. Причому,
Коломию любили не лише корінні українці, але й представники інших націй,
які з власної охоти чи з примусу опинялися у місті над Прутом. Що ж таке
має в собі це прадавнє місто, яким не перестають захоплюватися,
присвячувати свої вірші й музику, картини й кінострічки?

Я вам скажу: Коломия — дуже давня і в цьому її головна приваба. Як
кожного літописного міста. Археологи знайшли в Коломиї поселення VII—V
ст. до Р.Х., історики вказали нам першу писемну згадку про місто — 1241
рік, мовознавці шукають походження самої назви міста ще в санскриті.
Новітні дослідження дозволяють припустити, що Коломия б у; а одним з
найбільших міст слов’янських племен — карпатських хорватів. То ж Коломиї
домагалися в усі часи: докнязівські і князівські, польські і молдовські,
австрійські і совєтські. Не даремно ж вона вважається важливим
стратегічним і торговельним полісом. Та найперше — духовним. Саме звідси
наші славетні коломийки, саме тут не переводилися митці й мислителі. Як
писав у одному зі своїх концтабірних листів славної пам’яти В’ячеслав
Чорновіл, «для мене й слово «Коломия» звучить як музика». Тому-то саме в
Коломиї 1990 року відбувся перший Світовий Собор Духовної України. На
жаль, духовність змаліла, та в Коломиї її ще таки набагато більше, ніж у
подібних малих містечках Європи.

З плином століть у таких містах, як Коломия нагромаджується енергія
людей, які ходили цими вулицями, торгували на цих площах, купалися в цих
ріках і потоках, співали під цим вікнами, впускали щоранку прохолоду де
своїх помешкань. Гості нашого міста завжди наголошують що Коломия —
особлива, неповторна, хоч іноді й не можуть достеменно пояснити чому. А
тому, що вона давня, а тому що тут живуть корінні мешканці і її вулиці
повняться українською мовою. Можливо, це їхні лагідні душі, здатні
швидко прощати кривди й образи, творять ту невидиму притягальну красу,
впереміш зі збереженими архітектурними пам’ятками і новобудовами,
писаною історією і розголошеною славою.

Ми можемо легко довести, що Коломия — європейське місто. Про нього вів
мову король Данило, йому надав герб і різні привілеї польський король,
воно — місто з магдебурзьким правом. Тут ступала нога володарів Польщі і
господарів Молдови, австрійського цісаря і кремлівського першого
секретаря. Не кажу про всіх трьох українських президентів, багатьох
іноземних дипломатів, письменників і митців.

Коломиї пощастило, бо у першу і другу Світові війни вона не так
постраждала, як інші міста. Тему теперечки пишається своїм майже
класичним середмістям, яке ґрунтовно оновили 2000-го року. Крах
комуністичної системи дозволив відкрити наше місто багатьом чужоземцям.
То ж не дивуйтеся, якщо побачите на коломийських вулицях посланців
української діаспори, говірливих поляків і стриманих німців, смаглявих
коломийських зятів з Італії, туристів з різких країн. Вони їдуть до
Коломиї, до славного музею Гуцульщини й Покуття, вони фотографуються
перед музеєм Писанки, попивають під шатрами «Оболонь» і шукають тут
своїх слідів.

Ми не так багато знаємо про Коломию. Якщо їй, припустимо, 15 століть, то
ми більш-менш уявляємо п’ять з них. А з цих п’ятьох сяк-так вивчили
XIX-XX століття. Ми, коломийські українці, по-своєму пишемо історію
нашого міста, в якій багато прикрих для нас сторінок. Представники інших
націй, які в різні періоди проживали тут, мають свою думку про
коломийську давнину. Можливо, 21 століття подарує нові факти, свідчення
й докази про наш поліс. Зі свого ж боку, ми даруємо шанувальникам
Коломиї оцей альбом. Він, власне про XIX—XX століття. Про те, що
збереглося на міні-світлинах, міні-картинах, які звуться листівками.
Більшість, зафіксованого на цих чорно-білих і кольорових картках ще
можна нині помацати, оглянути, дечого вже нема і ніколи не буде. То ж,
гадаємо, цей альбом, який виходить завдяки коломийцеві Валерієві Ковтуну
та його приятелям, стане прекрасним дарунком і нам коломийцям, і тим,
хто давно покинув Коломию та не розлюбив її, і ті м, хто вперше
запізнався з містом над Прутом. Якщо ви подаруєте це видання своїм
друзям чи рідним, які ще не бачили Коломиї, я переконаний, вони
неодмінно приїдуть до нашого міста.

Стрімкий наш час. Ми вже бачили Лондон, Париж, Рим і Краків. Та коли
мене про них запитають, я відповім: «Таки, бігме, краща Коломия!». Вона
краща тим, що спокійніша, тихіша, що ви знаєте, де тут найсмачніша кава,
що купите в гуцулів на ринку найсмачніші афини, що тут на кожному кроці
дихає на вас давнина. А ось і ратуша вибила дев’яту ранку. Нам пора
вдягатися і вирушати на екскурсію по Коломиї. Наразі сторінками цього
видання, а згодом — самим містом.

Архітектура Коломийщини

Села в К-ні засновувалися і розбудовувалися з урахуванням регіональних
географічних умов, згідно з якими визначальними чинниками в їхньому
формуванні були особливості рельєфу, напрям потоків та річок, значення і
напрям торговельних шляхів. Не останню роль при цьому відігравав і стан
економічних та культурних взаємній у даній місцевості. Тому й форми
поселень у нас не були одноманітними. Села, що утворювалися ближче до
гірських районів, до Гуцульщини, наприклад, являли собою розсіяний тип
поселень — двори розташовувалися розкидано, по схилах горбів, біля
потоків та річок. Ті ж села, що виникали ближче до спокійнішого,
рівнинного ландшафту, являли собою здебільшого вуличний тип поселень —
двори будувалися вздовж доріг. Часто зустрічається в нас і скупчений
тип, коли при розбудові села поєднувалося декілька типів планувань. Є в
К-ні її рядові поселення. До цього типу належать переважно села, які
засновувалися вздовж головних доріг. З плином часу, наприкінці 19 ст.,
вони поступово, в процесі розбудови села, переростають у дворядні і
навіть у багаторядні поселення.

В окресленні названих тинів поселень виробився в К-ні і пройшов складний
історичний шлях своєрідний тип селянських дворів,
житлових приміщень господарських будівель, споруд промислового
призначення, особливо солеварень, а також тип громадських споруд —
шнихлірів, корчем, дзвіниць, шкіл, ратушів, церков та каплиць.

Двори на К-ні здавна були трьох типів. Як свідчать історичні та
археологічні джерела, вже в 15 — 17 ст.ст. в нашому краї найпоширенішим
був варіант двору, в якому хата господаря, житло, знаходилася ближче
до головної дороги або річки, а всі господарські будівлі — в глибині
двору. Другим варіантом двору, але менш поширеним у нас, був такий, у
якому господарські будівлі виносилися ближче до головної дороги або
річки, а житло будувалося в глибині двору. Третім варіантом житла була у
нас ґражда: під спільним дахом містилися і житло господаря, і
господарські будівлі. Цей тип двору зустрічався переважно у селах
ближчих до Гуцульщини, але згодом, особливо в 30-і pp. 20 ст. ґражда
поступово втрачає замкнутий х-р, а відтак і взагалі не зустрічається в
селах К-ни.

Головна споруда двору — житло — пройшла у нас той самий історичний шлях,
що н житло по всій Україні. Шлях цей почався з однокамерного житла, а
завершився багатокамерним. Розкопки в сс. Корничі, Мишині, Кийданчі,
Семаківцях та Дебеславцях, проведені Я. Пастернаком у 30-і pp. 20 ст.
засвідчили, що на теренах К-ни люди жили в 2500 — 2000 pp. до Р.Х. в
однокамерних житлах, стіни яких були з грубих дощок, вимащених глиною. З
часом тип однокамерного житла переростає у двокамерний, а далі — у
трикамерний. З появою ж класу заможних господарів з’являються в нашому
краї й чотирикамерні оселі, хоч було їх небагато. За свідченням
польських джерел, у Печеніжині, Мишині та Великому Ключеві у 17 ст. вже
були чотирикамерні житла.

Починаючи з 20 —30-х pp. 20 ст. в сільському житлі К-ни починають
відбуватися значні якісні зміни, що полягають у підвищенні
комфортабельності хати, у горизонтальному і вертикальному розвитку
оселі, у вирішенні інтер’єру, що своїми особливостями значно
наближається до міського. Та все ж в основі горизонтального розвитку
сільських осель лежать традиційні типи прикарпатського житла. Значні
зміни сталися й у зовнішньому вигляді сільських будівель. Села
забудовуються комфортабельними будинками, часто зустрічається художнє
тинькування, дахи вкриті черепицею, шифером чи бляхою, будівельним
матеріалом вже виступає не дерево, а цегла.

Ще в 14 ст. вся К-на була вкрита лісом. Дороги творилися дуже повільно,
здебільшого вони йшли підвищеними місцями, минаючи болота, крізь ліси,
чи берегами рік. Під ту пору з’являється багато мостів через глибокий
Прут та інші ріки, поступові з’являються села в розчищених від лісу
місцях і вже на поч. 16 ст. К-на стає важливим промисловим центром.
Протягом століть тут велося значно промислове буд-во. Серед промислових
споруд, пов’язаних з на — старішим промислом в нашім краї — солеварінням
були солеварні. Відомі вони в Шепарівцях, Сопів, Лісній Слобідці, Малій
Кам’янці, Іванівцях, Княждворі, Мишині, Молодятині, Печеніжині, Великому
Ключеві, Голоскові, Гвіздці. Тільки біля Коломиї одних королівських
солеварень було 50 черунів. На жаль, жодна з солеварень, як і інших
промислових будівель, до нас не дійшла, проте на підставі збережених
планів та деяких документів можемо уявити їхній вигляд. Так, в люстрації
1771 р. зазначено, що перед солеварнею містилися криниці, з яких брали
соляну воду — соровицю; за криницями стояла будівля, в якій були черуни
для виварювання солі. Ця будівля, або вежа, мала вигляд подовженої хати
з чотирискатним дахом, здебільшого покритим драницями. Для сушіння солі
поруч .і солеварнею будувалася сушарня — невелика дерев’яна будова, яку
обліплювали глиною і покривали кипами. Піч, звичайно, мурувалася з
цегли. Сушарня мала одне, рідко — два вікна.

Па К-ні, починаючи з 16 ст. значного поширені я набуло вироблення
поташу. З цією метою будувалися поташарні, зовнішній вигляд яких також
зберігся лише в описах. Це була великих розмірів дерев’яна будівля,
вкрита дошками або ґонтами. Всередині стояли муровані печі й казани.

Майже кожне село мало свій млин. Деякі з них ще збереглися па К-ні.
Особливої уваги заслуговує водяний млин у Печеніжині. Це — однокамерне
приміщення, в якому є механізми та водяні колеса. Як і всі млини наших
сіл, збудований він з дерева, дах гостроверхий, високий. Млини,
звичайно, покривалися деревом, рідше — соломою і тільки млини заможних
господарів крили черепицею.

К-на ще з незапам’ятних часів була важливим осередком торгівлі. Через
довколишні села й саме місто пролягали важливі торговельні шляхи. Зі
сходу на захід, з Києва через К. вів великий Васильківські й шлях.
Наприкінці 14 ст. через К. львівські купці проклали Молдовський шлях, що
доходив аж до Чорної о моря. Відомо також, що через К. проходив
торговельний гостинець, по якому крам через Польщу допроваджували аж до
портів Балтійського моря, а звідти до Західної Європи. Крім т. зв.
«центральних» були й «соляні шляхи», якими возили сіль до складів і на
торги. Тому майже у кожному селі, містечку та в К. будувалися великі
приміщення видовженої форми з засіками й коморами і спеціальними
заїздами. Най поширенішими були шпихліри. Дотепер не зберігся жоден з
них, але з різних джерел можемо скласти про них досить добре уявлення.
Про такі шпихліри маємо свідчення в Печеніжині, Великому Ключеві,
Мишині, Княждворі, Гвіздці, Замулинцях, Молодятині, Малій Кам’янці,
Лісній Слобідці, Кортові, Корничі, Ковалівні, Стручкові, Торговиці,
Богородичині та ін. Будували їх з дерева, в зруб, дах покривали соломою,
а згодом — черепицею. Шпихліри мали сіни, через які був прохід до
комори, в якій містилися засіки.

Цікаві відомості про заснування та призначені я шпихлірів подає нам Ф.
Тарнавський у своїх спогадах: «…громадські шпихліри були одні з наших
найстарших установ по селах. Шпихлір поставав різній и способами. Восени
господарі зносили добровільно і з і-сипали якусь малу кількість збіжжя,
що його опісля у потребі випозичали під умовою, що позичальник
зобов’язувався віддати її восени з малими відсотками у збіжжю. Або
поставав такни шпихлір із збору збіжжя з парафіяльного поля, що його
господарі засівали на спілку. Будинок такого громадського шпихліра
будували з громадського дерева. Коли це був церковний шпихлір, то
його управою займалися церковні провізори або війт.
Громадські шпихліри були де же помічними установами. Однак у новіших
часах їх занедбали».

У кожному селі К-ни була корчма, а в деяких селах їх було по дві-три, а
то й більше. У Печеніжі ні, для прикладу, 1881 р. було їх чотири. Під ту
пору по дві корчми мали Гвіздець, Верхній Вербіж, Товмачик, Шенарівці,
Великий Ключів, Сонів, Княждвір, Мишин, Ковалівка та ін. Корчми відомі у
нас ще з 15 ст. Були вони подібними до сільських хат з планом «сіни +
хата», але згодом цей план зазнавав суттєвих згін. При зведенні корчем
не дотримувалися якихось сталих правил. Здебільшого будували їх так, щоб
було зручно корчмареві та його родині, оскільки при корчмах вони іноді
жили з сім’єю. У корчмі були великі не й з казанами для перегону
горілки. Крім звичайних корчем, по селах були ще й корчми-заїзди, в яких
містилися й спальні кімнати, а також кімнати для короткого відпочинку
переїжджих подорожніх. Зберігся план однієї з таких корчем, з якого
довідуємося, що складалася вона з сіней, житлової кімнати, власне
корчми, комори, кімнати для гостей, заїзду, стіш а з жолобами для коней
та вбиральні.

До громадських споруд належали й сільські в коли, яких в К-ні здавен
було чимало. Рідко зустрічалося село, в якому не існувало б навчального
закладу. В довіднику Д. Сачака «О школах руського народу» (1892) крім
іншої інформації, подано список сіл К-ни, в яких відкрито школи:
Княждвір, Ковалівка, Молодятин, Мишин, Печеніжин, Підгайчики, Загайпіль,
Великий і Малин Ключеви, Хлібичин, Дятьківці, Корнич, Кортів, Кийданч,
Матіївці, Сопів, Товмачнк, Вербіжі Вижній та Нижній, Замулинщі, Жукотин,
Ліски, Лісна Слобідка та ін. — всього 70 сіл. Як і церкви, школи
будувалися переважно в центрі села і являли собою хату, поділену на дві
і» довшій, в одній з яких велося навчання, а в іншій — жив учитель. Десь
з кінця 19 ст., за джерелами, будуючи школи, вже враховували й умови, в
яких чає жити учитель і його половина школи вже членувався на кухню,
спальню, комору, комірчину, де зберігалися наочні посібники й книжки. З
поч. 20 ст., приблизно в 10 — 20 pp. в багатших селах школи будувалися
значно видовженими, з багатьма вікнами, з умивальній ом, вбиральнею, а
навіть й окремою кімнатою тля відпочинку тих дітей, що доходили до школи
з хуторів. Вже в новіші часи майже в кожному селі К-ни збудовано одно- і
двоповерхові типові школи, конструкція яких тісно пов’язана з народними
традиціям I.

Церкви К-ни переважно дерев’яні. Дуже давніх серед них мало. Є церкви,
збудовані в 17-18 ст :т., але більшість у 19 — поч. 20
ст.ст. Як і всі дерев’яні церкви Гуцульщини, наші церкви в
переважній більшості одноверхі, рідше зустрічаються три – й
п’ятиверхі. У плані всі вони хрещаті й поділяються на п’ять тинів.
Згідно з цим поділом всі вони в плані утворюють або рівнораменний хрест,
або ж хрест зі скороченими боковими раменами й розширеним центральним
зрубом. Серед них є й такі, в яких значно видовжений бабинець, але
бокові рамена скорочені

З обстежених понад 50 церков К-ни видно, що чим старша за віком церква,
тобто, не пізніше кінця 18 ст., тим менша вона за розміром і в більшості
н лежить до тих церков, що в плані утворю оті, рівнораменний хрест.
Церкви здебільшого поставлені на краю села, рідше — в центрі. У такому
впік/псу церква становить ядро поселення. Більшість церков обнесені
дерев’яним, або металевим парканом. У багатьох селах біля церкви
розташований і цвинтар. Подекуди такий архітектурний ансамбль
доповнюється дзвіницею, що стоїть біля церкви. Як покрівельний матеріал,
використовується ґонт, в новітні часи — бляха. В мурованих церквах, що
повстали останніми роками на місці зруйнованих або спалених, можна
помітити східний тип церкви, проте з відчутими західними
шишками і елементами традицій дерев’яної народної архітектури.

Дзвіниці К-ни, як і по всій Україні, належать до найстаріших зразків
дерев’яного буд-ва. їх зводили і зводять далеко від церкви, але в її
межах церковної огорожі. Своїм походженням дзвіниці сягають готичної
доби і витворилися з оборонних веж, що трипалий час служили, за
недостачею церков, для релігійних потреб.

Пуду валися дзвіниці з твердих порід дерева. Це давало можливість не
зносити їх навіть при значному пошкодженні, а замінювати ту чи іншу
пошкоджену частину. Тому й ар-ні форми дзвіниць зазнали мало змій, що
сприяло збереженню їхнього архаїчного вигляду.

За конструкцією, дзвіниці К-нн у переважній снопі більшості належать до
типу квадратних, двоярусних, нижня частина поставлена в зруб, що стоїть
на грубих підвалинах, а верхня дроблена в каркас. Нижня частина від
горішньої відділяється широким піддашшям, а завершується дзвіниця
високим дашком. Є також на К-ні і триярусні дзвіниці, верхня частина
яких прикрашена різноманітною аркатурою. Деякі дзвіниці мають драбини в
середині зруба, а деякі — ззовні, і щоби дзвонити — треба добутися на
другий поверх по окремій зовнішній драбині.

До громадських споруд слід віднести й каплички, що зводилися у кожному
селі, містечку, великих і малих містах. Майже всі воші були свого часу
знищені комуністичною владою, а ті, що збереглися, дійшли до нас у
понищеному стані. Будувалися каплички на цвинтарях і при дорогах. В
тих, що розташовувалися в межах кладовища, справлялися панахиди,
поминальні обіди тощо. Придорожні каплички були уособленням побожності
громадян і підтверджували розвиток придорожніх хрестів. Щоби захистити
від вітру, дощу чи снігу хрест і свічку спочатку ставили на чотирьох
стовбах над ним невеличкий дашок, а згодом — і стіни. Будувалися
каплички з дерева, рідше — з цегли. Тепер на місці зруйнованих капличок
будуються нові. Як і колись, їх прикрашають ззовні різноманітною
різьбою, дах покривали ґонтами, а тепер — бляхою. Всередині каплички
роблять на стіл, на якому ставлять хрести, образи, фігурки святих,
свічки. В новітні часи стіни прикрашають образами, ; які виконані, як
самодіяльними, так і фаховими малярами.

Уздовж доріг з давен клали придорожні хрести, або фігури. Причини тут
були різні. Ставили ті хрести па місці зруйнованих поганських капищ,
біля криниць, річок та струмків на спомин про хрещення; на роздоріжжі,
де хтось помирав наглою смертю; ставили па честь визначних подій в житті
громади — знесення панщини, відмова вживати горілку, на Божу славу тощо.
Хрести виготовляли з дерев твердих порід, вирізьблювали з Граніту,
мурували з цегли або каменю. Були вони різної форми — від простих до
складніших, прикрашених фігурами святих, написами, або орнаментом.

К. належить до найдавніших міст Галичини. На карті українських земель 11
— 13 ст.ст. серед двадцяти тодішніх міст бачимо и К. Проте джерел, що
могли б розповісти про будівництво та ар-ру того періоду, маємо мало.
Єдиним свідченням і про існування поселення в межах старої К. можуть
бути висновки археологічних досліджень, проведених Я. Пастернаком в
околицях Корнича (1935 — 36). Під час цих досліджень виявлено досить
велике поселения періоду мальованої кераміки (2500 —2000, pp. до Р.Х.),
котре містилося в природно укріплених місцях «Корнів» та «Пасічна».
Знайдені тоді рештки декількох жител, серед котрих найкраще збереглися
три, які свідчили, що в плані вони були однокамерними, стіни складалися
з дерева й обмащувалися глиною. Підлої и викладали камінними плитами. В
куті однієї хати розміщено вогнище, що «…складене трьома шарами
плиток, кожна з яких підмащена тонкою верствою жовтої глини». В урочищі
«Козина» вчені розкопали два однокамерні житла, стіни котрих також були
дерев’яними :і підмащені глиною. В куті однієї з хат «…знайдено куски
кераміки, прикрашеної хвилястим слов’янським орнаментом, ритим з
допомогою гребеня». Оскільки, крім згаданих, в межах міста жодних
археологічних розкопок не проводили, то й сліди стародавнього будівниці
на з’являються щойно в середньовічних часах.

Досить джерел, серед котрих найбільше польських, вказують, що вже в
13 ст. К. буча значним середньовічним містом, центром промислу й
торгівлі сіллю, поташем, м’ясом, виробами з дерева, воском та полотном.
Як і кожне слов’янське місто, К. була «…передусім оборонним
місцем, а його передмістя майже те різнилося від села». Будівлі
такої о передмістя були дерев’яними, збудованими в зруб,
зложеними «у замок» чи «припуском». Дахи покривали
драницями, стіни знадвору переважно залишали не біленими; стояли такі
будинки щільно один до одного, переважно торцевою стороною до
вулиці, були довгими іі вузькі—ми, з малими вікнами і дещо розвиненими
танками.

На основі люстраційних актів 1517, 15(і5, НІНІ, 1627 pp. можна
стверджувати, що в центрі передмістя був замок, обнесений дерев’яною сі
і пою і валом, люстраційному акті 1517 пише, що коломийські містини
відмовилися, покликаючись на свої привілеї, направляти замковий вал.
Польський історик М. Палійський стверджує, також, покликаючись і а
польське джерело, що 1411 польський король Владислав віддав Кий замок в
заставу волоському воєводі Олександрові. Час спорудження замку, його
ар-ні форми не розглянуто в жодному з відомих нам джерел. Однак, знаємо,
що 1427, коли в К. наростила родина Бучацьких, замок укріплено і
реставровано. З люстраційного акта 1616 довідуємося, що містився він
спершу на тому місці, де пізніше, за рішенням цієї к комісії було
відведено місце на будову синагоги. «Люстраційна комісія, говорилося в
документі, — наказала збудувати єврейську синагогу та виділити місце для
єврейського цвинтаря там, де колись містилося старе дворище», тобто
замок.

З прийняттям К. магдебурзького права (14().г) згадана модель міста
почала поступово еволюціонували в напрямку міст Західної Європи. На
розвиток К., її ар-ру прийняття німецького права мало неабиякі й вплив.
Разом з німецьким правом, котре під кінець ,4 ст. «…мали вже всі
головніші міста Галичини, цілі й ряд другорядних міських осад і чимало
сіл», починають в околицях міст творитися численні німецькі а єврейські
колонії, що несли з собою певний елемент культурного впливу, особливо в
забудові та розвиткові міст. Не минув такий вплив і К.

У кін. 14 і впродовж 15 ст. К., незважаючи і а тяжкі соціально-побутові
умови, пов’язані з колонізаційною політикою шляхти та боротьбою з
татарами, за свідченням джерел, значно розбудовувалася. Укріплено замок,
зведено великий домініканський монастир, що в часи неспокою міг успішно
замінити оборонну споруду, зведено чимало громадських споруд, серед
котрих шпихліри, млини, пекарні, корчми, солеварні тощо. Люстраційний
акт 1565 подає відомості про деякі вул. К. (Лельову, Снятинську і
Зарінок), вказує на існування двох млинів, до котрих підведено воду з
Прута.

З 13 ст. почався місійний рух домініканців па схід, особливо в Галичину.
Східна політика Лешка Білого сприяла цьому чернечому угрупуванню
заснувати свій монастир і на землях Руси. 1231 Папа звернувся зі
спеціальним листом «…в справах початку місії домініканцій на Русь»,
1238 в Галичині вже засновано їх перший монастир. А 1246 подібний
монастир, після т. зв. привілеїв польських домініканців на Руси і
патронату Прандоти та відозви костелу галицького”, засновано
домініканський монастир і К. Разом з цим, прийшла в Галичину нова течія
в aр-pi — ґотика. З польських джерел довідуємося, що Цей монастир
проіснував до початку 15 ст., а 1413 король Владислав Ягайлончик заклав
замість старого, повий домініканський монастир. З рисунку, виконаного за
поліського мініатюрою, довідуємося, що то була велика як для К. мурована
споруда. Зовнішні форми споруди було ускладнено надмірною ар-ною
пластикою, витриманою в псевдоґотичному стилі. Згадується цей монастир і
в люстраційному акті 1616, де вказано на його місце знаходження —
північно-західна частина міста, біля Пруту. «В 1589 р. — згадується в
люстраційному акті 1616, — на Коломию напали турки і татари, мешканців
вирізали, а забудування разом з гарним монастирем домініканів, що
знаходився над самим Прутом, спалено…».

Саме в ці часи споруджено в К. Спаську (помилкова назва —
Благовіщенська) церкву. Згідно з джерелами, сталося це 1587. За
композиційними ознакам і, належить вона до хрещатих у плані, утворених
перетином прямокутників. Міркувати про первісний став споруди не важко,
бо за свою історію не зазнала суттєвих змін. За свідченням Ю. Целевича,
пережила вон і дві реставрації — 1648 і 1767. 1845 церкву було
перебудовано. Під час перебудови дещо змінився її зовнішній вид:
видовжено бокові рамена, зменшено купол, а в інтер’єрі — перенесено
вівтар у північне крило. Є відомості, що починаючи з 1610, поруч з
церквою почали засновувати монастир, приналежний до Скиту Манявського:
«…коло половини XII ст. ніш чи по волі своїх основателів
взавідательство Скиту іще два інші на Покуттю ново наложені монастирі,
т. є. в Товмачику і в Коломиї…». А під роком 1767 намісник Скитський
Донат Миляновський п своїй маніфестації зазначав, що на реставрацію
монастиря «…дав коломийський староста Станіслав Потоцький много
грунтів, полів, лісів і сіножатей…». Монастир був дерев’яним, стояв
коло церкви Спаса.

Поруч Спаської церкви 1587 збудовано дзвіницю. Двоярусна споруда, нижня
частіша котрої виконана в зруб, а верхня каркасна. Квадратовий
зруб закінчується на рівні широкого піддашшя, а верхня, каркасна
частина представляє ярус голосників.

З 17 ст. починається новий період в історії будівництва К.: з Ні 16
місто будували па новому місці. Люстраційна комісія, що перебувала годі
в К., наділа їй право будуватися на північних окраїнах к-ких земель. Цей
крок королівської адміністрації було вик шкапо не стільки знищенням
міста татарами, пожежами та водами Пруту, скільки швидким розвитком міст
у Галичині, пожвавленням торговельних відносин із Західною Європою і
значними впливами західноєвропейської будівельної культури. З цього ж
час; розпочалося більш-менш продумане будівництво К. «Ця ж люстраційна
комісія зазначала, що зобов’язує війта К. Корицінського стежити за
порядком н розбудов міста; війта також зобов’язано забезпечити
спорудження нового замку, оборонних споруд, валів та пор т. Повий замок,
зовнішній вид котрого наведено в нарисі про К-ю М. Сівака, являв собою
масивну дерев’яну споруду, обнесену високими валами, па кутах котрих
споруджено дві вежі. В люстраційному акті 162» зазначається, що в К.
«…побудовано повний замок обнесений з трьох сторін валами з парканами,
а з четвертого боку споруджено вал з частоколом, дві веж й три брами».
Цей замок і став композиційним центром К., під нього тяглися головні
вулиці, ринкова площа. У цей же час споруджено повий монастир дом
пікапів. Зведено його на тому місці, де пізніше, в 1875 розпочали
будувати ратушу і магістрат. К-ка газета «Русская Рада» (1875.-ч.9)
повідомляла, що «…при копанню фундаментів під ратушу в Коломиї
відкрито довгі і широкі кам’яні фундаменти… На тому місці стояв
латинський кляштор домініканців». Залишки фундаментів дозволяють
припустити, що монастир не був дерев’яним, а вміщений в дослідженні М.
Сівака «Місто па Покутті» рисунок, репродукованій з польського джерела,
засвідчує, що стіни монастиря зведено із використанням фахверка. На
фасадах кляштору виразно прочитується решітка цього відомого на Заході і
способу укладання стін. Є свідчення, що з кінця 17 ст. дерев’яне буд-во
К. поступово було витіснене цегляним. Причиною цього стало Насамперед
виснаження навколишніх лісів, що їх безжально вирубували на потребу
різноманітних промислів. Щоправда, в цьому відіграло значну роль і те,
що в містах Польщі розпочали зводити капітальніші будівлі, а К. з її
розвиненими промислами і численними німецькими і єврейськими колоністами
була одним з перспективних міст Корони. Саме в цей час євреї
забудовували навколо ринкову площу, зводили нову синагогу, а в
північно-західній околиці міста німецькі колоністи споруджували житлові
будинки, школи та німецький костел.

Різноманітні зміни в будівництві К. розпочалися з входом після поділу
Польщі 1772 Галичини до складу Австрії. Можна навіть стверджувати, що з
цього часу в К. починає розвиватися ар-pa масова, котру творили
будівельники-ремісники, дотримуючись народних традицій, і ар-pa
офіційна, яку формували певні ідеологічні завдання, що ставилися перед
архітекторами-фахівцями. Замовниками такої офіційної ар-ри
були влада, церква та, звісно, багата шляхта разом з молодою буржуазією.

1775 року в Коломиї в стилі барокко будується величини парафіяльний
костел. З польської мініатюри довідуємося, що це був великий кам’яний
собор, стіни якого чітко членувалися на яруси й були прикрашені пишним
архітектурним декором, вікна великі й витягнуті по вертикалі. 1830 року
костел частково згорів, майже повністю було знищено його зовнішній вид.
Під час відбудови костелу, що продовжувалась аж до 1895, значно змінено
його зовнішній вид та інтер’єр, спрощено декоративну пластику фасадів,
зменшено різні кам’яні деталі та скульптуру головного фасаду.

Крім парафіяльного костелу, збереглося і графічне зображення зовнішнього
виду великої синагоги. Наприкінці 18 ст. синагогу було перебудовано,
стіни прикрашено численними декоративними елементами барочного стилю; на
жаль, нічого не можна сказати про її інтер’єр, що також зазнав певних
змін під час реставраційних робіт 1798.

незначними змінами, тому вести мову про ар-ру Г. пізніших часів значно
легше.

Ще 1880 року на кошти від етноґрафічної виставки (650 золотих римських)
на так званому Затишку було закуплено площу під будову майбутнього
Народного дому (в джерелах — Інститут «Руський народний дім» у Коломиї).
З приводу цього львівська ґазета «Рада» у 1928 році писана:»… Ще в
1890, коли українське життя почало набирати сили, свідомість усього
громадянства стала швидко підніматись, найшлися люди, які розуміючи вагу
цієї справи, стали запопадливо збирати гроші на фонд Народного Дому в
Коломиї. Зібрано грошей, закуплено в найкращій частині міста площу і
поки що вибудовано в одній її половині великий двоповерховий дім, а на
другій половині площі (від вул Т. Шевченка) мала бути пізніше після
пляну добудована театральна саля».

Членами-засновниками Народного дому були такі коломийські товарне ва:
церковне братство св. архистратига Михаїла; читальня; перше літературно
драматичне товариство; філія москвофільського товариства ім. М.
Качковського, а також перші почесні члени Народного дому -о. Й.
Кобринський (1818-1901), парох с. Мишина; директор школи Т. Рибак;
інспектор народних шкіл Г. Кульчицький; адвокат д-р Т.Дембицький; нотар
К. Телішевський; радник суду Н. Чубатий; гімназійні професори Л. Кузьма
і Л. Дольницький.

1902 р. Повністю проект втілити так і не вдалося.

Народний дім став головною національно-культурною та
громадсько-просвітною установою коломийські х українців. Упродовж
1902-1920-і pp. тут містилися : Народний дім, товариство «Рідна школа»,
товариство «Родина», хорове товариство «Боян», спортивне товаристві
«Сокіл»; у 1901-1910 pp. — учительська приватна семінарія Українського
педагогічного товариства, в 1912 р. — чоловіча а учительська семинарія у
1911 р. тут заснували філію товариства «Сільський господар», дівочу
народну школу ім. Княгині Ольги.

Чотири кімнати партеру займала перукарня та ресторан. У малій
театральній залі відбувалися різні заходи віче коломийської молоді та
інтеліґенції за український університет (24 вересня 1901 p.), серія
відчитів артистично-викладової секції товариства «Народний дім» з
історії, літератури, права, медицини, фізики та природи.

повністю було знищено його зовнішній вигляд. Під час відбудови костелу,
що продовжувалася аж до 1895 p., значно змінено його зовнішній вигляд та
інтер’єр, спрощено декоративну пластику фасадів, зменшено різні кам’яні
деталі та скульптуру головного фасаду. В пам’яті коломийців цей костел
відомий як «простонародний», тобто такий, до якого ходили люди прост,,
часто дуже бідні, сподіваючись на небесне покровительство Діви Марії. В
костелі висів чудотворний образ Пресвятої Діви Марії, або «Коломийської
Божої Матері», вивезений в 1939 р. до Польці. До храму примикало
римо-католицькі. проборство (дім і резиденція священиків, зруйноване й
перебудоване в 1970-ті pp. на так званий «Палац щастя» — ЗАГС.

В повоєнні роки позаду костелу, мабуть, у приміщенні проборства
квартирував авіабатальйон в/ч 93589. У період СРСГ атеїстична влада
розмістила крамницю дитячих іграшок «Каштан». З відновленням української
державности, зруйновану споруду передали у власність новоствореній
греко-католицькій парафії святого Йосафата Кунцевича, розпочато від
будову історичного храму. Однак на нинішній церкві св. Йосафата
помилково вказано дату побудови — 1762 р.

Крицінський (1852-1929). У 1885 і 1892 pp. йому допомагали викладачі
гончарної школи С.-М. Дубіцький та С.-М. Дачинсыий. Тоді виконано образи
Христа Благословляючого, святих Ольги, Кирила і Мефодія, чотирьох
євангелістів, хор ангелів.

Важливість міста як стратегічного . транзитного пункту та сировинної
бази стало поштовхом для будівництва австрійською адміністрацією
залізничної гілки Львів — Ходорів — Станіслав — Коломия — Чернівці.
Будівельні роботи розпочали навесні 1865 p., а вже влітку 1866 г. —
закінчили. За цей час збудували залізницю, яку фінансував анґлійський
банкір Дж. Брессей, від Львова до Чернівців, завдовжки 670 км. Одночасно
з прокладанням колії в місті почали споруджувати залізничний вокзал, чи
двірець. Його приміщення здали в експлуатацію наприкінці серпня 1866 р.
Тодішня періодика відзначала, що «споруда двірця архітекторам вдалася» і
що вона є «однією з кращих в Галичині». Першого вересня 1866 р. урочисто
відкрили Львівсько-Чернівецьку «Цісарсько-королівську привілейовану
залізницю імени Карпа Людовика». Новому сполученню Львів -Чернівці
тодішні ґазети надазали великого значення. Зокрема «Gazеta Lwowska»
писала: «Щойно прокладена лінія через Ходорів, Станіславів, Коломию до
Чернівців проходить через землі багаті на худобу, зерно і корисні
копалини … Акціонери одержать великі дивіденди…». В цей час
приміщення вокзалу виявилося затісним, а тому 1867 р. його розширили. Ще
одна реконструкція відбулася 1898 p., a згодом, в 1902 р. — добудовано
ще одне крило. З цього приводу «Gazeta Koromyjska» зазначала: «Нарешті
Коломия дочекалася нового двірця». Відтоді коломийський вокзал набув
сучасного ви ляду. Вигляд двірця дещо змінили радянські війська у липні
1941 p., коли вони панічно тікали перед натиском німців.

Нерідко коломийський вокзал був очевидцем офіційних візит в до Коломиї
високопосадовців. 15 вересня 1880 р. через його залу в Коломию виходив
австрійський імператор Франц Йосиф І. У червні 1937 р. з офіційні м
візитом до Польщі прибув король Румунії Кароль II, якого на вокзалі в
Коломиї зустрічала почесна варта та оркестр 49-го Гуцульського
Стрілецького полку.

У 1887 р. коломийці-латинники надіслали листа до церковної впади з
проханням спровадити до міста єзуїтів для місійної праці, а також
побудови нового костелу. Угоду про будівництво храму підписали 19 серпня
1895 р. Будова повинна була маги розміри 45 метрів завдовжки і 22
завширшки. її обіцяли звести за мої при роки. Планувалося, що костел
відвідуватимуть 22 тисячі парафіян з самої Коломиї та околиць. Наріжний
камінь костелу отців єзуїтів посвячено 2 серпня 1896 р., у день святого
Ігнатія -покровителя однойменного ордену. Будівництво храму велося за
ескізами інженера Н. Кжичковського, проектанта Народного дому в Коломиї.
Кошторис будови виносив 48540 золотих ринських. Будівництво костелу
завершено 31 жовтня 1897 р Вже 12 грудня священик Голамбек з дозволу
римо-католицького архієпископа Львова Моравського посвятив дзвони. Під
час урочистостей були присутні 72 пари «чесних батьків» міста, які
пожертву зали на потреби храму 582 золотих ринських. Коломиянка Л.
Михалевська подарувала костелу «пушку срібла» (наповнену дрібними
монетами торбинку), отець-ректор з Добромишля В. Баудіс — пожертвував
срібну посудину, в якій виставляють святі дари; робітниці братства
святого Йосифа — килим, а сестри-бенедиктинки зі Львова — тканину для
престолу. Відразу ж після відкриття, костел отців-єзуїтів стали називати
«панським», на відміну від парафіяльного. Тобто таким, прихід якого
складали середні та вищі прошарки польського коломийського суспільства.
При храмі діяли різні церковні братства, отці-єзуїти володіли величезною
книгозбірнею стародруків та книжок багатьма мовами, нотними виданнями.
Частину колись багатої єзуїтської книгозбірні віднайшли лишень 1990 р. і
передали музею історії міста. Після Другої світової війни храм закрили,
а з 1950-х pp. костел перетворили на складські приміщення промислових
товарів різ того призначення, зокрема меблів. Лише ш в 1990 р. костел
повернули римо-католицькій громаді міста, а в головному вів гарі
встановили посвячену копію чудотворного образу Пресвятої Діви Марії з
довоєнного парафіяльного костелу.

У Коломиї в різні часи функціонувало декілька синагог і багато малих
божниць. Наприкінці XVIII ст. було перебудовано так звану Велику
синагогу, яка стояла приблизно в районі між нинішніми вулицями В. Стуса
і Р.Шухевича — на місці теперішнього промислового ринку. Її стіни, як
дізнаємося з графічного зображення, було прикрашено численними
декоративними елементами барочного стилю. Однак, нічого не відомо про
інтер’єр, що зазнав змін під час реставраційних робіт 1798 р.

Значних руйнувань синагога зазнала під час Першої світної війни, коли
російські солдати вдалися до пограбувань і і плюндрування будівлі.
Остаючно синагогу зруйнували у 1952 p.

Похожие записи