.

Коломийщина в роки другої світової війни (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2876
Скачать документ

Реферат на тему:

Коломийщина в роки другої світової війни

Вже шість десятиліть відділяє наших сучасників від подій середини ХХ
століття. Здається, що за цей тривалий період повною мірою досліджено та
осмислено науковцями і громадськістю таке військово-політичне явище, як
Друга світова війна. Але час постійно висвітлює нові грані минулої
історії, на яких позначаються химерні переплетіння з людських доль,
вчинків, подій.

Однією з найбільш складних, з наукової точки зору, видається нам
проблема українського національно-визвольного руху періоду Другої
світової війни.

Німеччина від середини 1941 р. – це могутня військово-політична
„машина”, що підкорила собі за неповні два роки війни практично всіх
своїх можливих противників у Центральній та Західній Європі
(Чехословаччина, Польща, Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Норвегія,
Югославія, Греція). Вона перетворила ряд держав у своїх союзників з
різними ступенями колаборанства (Італія, Словаччина, Угорщина, Румунія,
Фінляндія, Хорватія) і зуміла створити ефективно діючий окупаційний
режим, нестримно експлуатуючи економічний та людський потенціал цього
великого конгломерату держав і націй, безжалісно придушуючи будь-які
прояви Руху опору*(1).

Для розвитку українського націрнально-визвольного руху в середині 1941
р. існували лише дві можливості. Перша – припинити будь-яку діяльність,
спрямовану на утворення незалежної Української держави. Але ж неможливо
було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкрився шанс
реалізації незалежницьких завдань національної революції. Друга –
орієнтуватися на єдиного в даних умовах антикомуністичного та
антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і
практично можливого, хоча й дуже

непевного, що добре розуміла українська сторона.

В кінцевому результаті український національно- визвольний рух у 1941
р. розраховував на свої власні сили. Це підтвердили не лише події 1941
р. , але й пізніші, зокрема, утворення Української Головної Визвольної
Ради, Української Повстанської Армії з її боротьбою на три фронти –
німецький, польський і російський. Найвагомішою силою стала Організація
Українських Націоналістів, яка зуміла об”єднати у
національно-визвольному русі опору великі народні маси.

Факти засвідчують, що найбільш активний патріотичний рух проти
поневолювачів (польських, більшовицьких, нацистських) на теренах
Західної України початково розгортався у двох центральних осередках: у
Львові – столиці Галичини та Коломиї – столиці Покуття.

Перед нападом Німеччини на Радянський Союз керівництво ОУН, борючись
проти більшовицького терору, сподівалося, що, звільнившись від
радянської окупації, Україна здобуде свою незалежність. Одразу ж після
відходу більшовиків у 1941 р. члени ОУН леганізувалися і очолили
відбудову суспільного життя. Після проголошення у Львові Акту
відновлення Української держави 30 червня 1941 р. цю акцію відкрито було
переведено по всій території Галичини. Так, у Коломиї вона відбулася як
„Свято Зброї”, в якому взяли участь тисячі коломиян. Містом урочисто
крокували десятки тисяч людей, а Василь Мельничук, Роман Сельський та
Мирослав Харкевич над міською ратушею привселюдно підняли синьо-жовтий
прапор*(2).

Наприкінці червня 1941 р. до громадян Коломиї дійшли чутки про погром
Червоної Армії, а 1 липня того ж року розпочалася панічна втеча
більшовиків з Коломиї. Місцеве населення відчуло радість і одночасно
тривогу, бо з міста втекли тільки „червоні” ватажки, а довкола них по
лісах скривалася ще велика кількість „недобитків Червоної Армії”*(3).

Після втечі більшовиків українська молодь і старші громадяни Коломиї і
сусідніх сіл почали організовувати громадянську оборону перед нападом
червоних. Газета „Воля Покуття” повідомляла: „В короткому часі
організація зросла до кількох сотень свідомих юнаків, які готові
покласти свої буйні голови в обороні українського населення Коломиї і
сіл повіту. В перших хвилях відчувалася недостатня кількість зброї, тож
треба було її здобути. Перший виступ малої горстки одчайдухів, що мала
заледве два кріси – приступає до розорудження утікаючих червоноармійців
і здобуває 40 крісів, один машиновий карабін та велику кількість ручних
гранат*(4).

Бойові загони організовувались по всій Коломийщині. Так, 1 липня 1941
р. більшовики залишили село Воскресінці на Коломийщині. Того ж дня
самочинно сформувався загін з 40 людей і ввійшов до Коломиї. Всутичці з
більшовиками були ранені 4 бойовики, а саме: Ю. Гуцуляк, Утрин, С.
Гуцуляк та М. Шепетюк. Через два дні кількість членів загону зросла до
72 людей. „З них частина повнить охоронну службу в селі. Арештовано
бувших членів сільради, комсомолу та інших прихильників кривавого
терору. Бойовик М. Романчук арештував та приставив до команди відомого
комсомольця Д. Романчука. Довірені люди обняли провід села в свої руки
на чолі з місцевим парохом о. Юриком”*(5).

Так звана „Начальна команда міліції” в Коломиї, у зв”язку з вище
названими подіями, 2 липня 1941 р. видала наказ про запровадження
воєнного стану в місті до приходу німецької міліції. Вньому зазначалося:
„До приходу військових частин заряджую в місті Коломиї і Коломийському
повіті воєнний стан. Для збереження особистої безпеки громадян наказую
повинуватися розпорядженням влади, підпорядкуватися наказам органів
міліції, хто нелегально передержує в себе бійців і командирів бувшої
Червоної Армії та робітників і службовців, що приїхали зі східних
областей СРСР, підлягаєприсудові смерти, наказую всім громадянам міста і
повіту Коломиї заховати лад і порядок”*(6).

У Повітовій управі міста Коломиї 6 липня 1941 р. відбулася конференція
представників Повітової управи, окружної команди ОУН з представниками
німецької армії генерал-фельдмаршалом фон Прізеном та представником
мадярської армії. На конференції фельдмаршал фон Прізен заявив, що
вважає Україну своїм союзником і закликав до боротьби зі спільним
ворогом та до організації українського державного життя в Новій Європі.

Населення Коломиї зібралося під будинком уряду і чекало на їхню заяву.
Представник Повітової управи голова д-р А. Княжинський заявив: „Будемо
на наших землях самі будувати своє життя як самостійна Українська
держава в новому справедливому ладі, будемо розбудовувати і працювати
разом з нашою святою церквою. Закликаю всіх до співпраці в заведенні
ладу”*(7).

На Станіславщині під час німецької окупації діяли два окружні проводи –
в Станіславі та Коломиї. Станіславським окружним провідником був В.
Дейчаківський „Мирон”, убитий 1944 р. ворожим агентом, Коломийським – В.
Мельничук „Чумак”, а після його загибелі до травня 1944 р. – Я.
Мельничук „Роберт”.

Василь Мельник народився 4 грундя 1914 р. в с. Перерові на Коломийщині.
Закінчив Коломийську гімназію, під час навчання в якій вступив в ОУН. За
революційну діяльність кілька разів був арештований польською поліцією.
У 1941 р. був окружним провідником ОУН по Коломийській окрузі. Одночасно
входив зо складу Крайової Екзекутиви ОУН як уповноважений на Буковину і
Бессарабію.

З приходом мадярських військ в Коломию спостерігалося піднесення
національного руху. Відповідальність за наведення порядку взяв на себе
окружний провід ОУН. Міський уряд очолив колишній січовий стрілець,
учитель за фахом А. Княжинський, за що розплатився згодом багатьма
роками комуністичної неволі. За ініціативою „Чумака” з колишніх
студентів та гімназистів у Коломиї була створена старшинська школа ОУН,
очолювана М. Харкевичем. Однак восени школа була німцями розпущена, а М.
Харкевич разом з іншими українськими патріотами опинився в геспанівській
катівні*(8).

На засіданні керівників районів і громад 17 липня 1941 р. в Коломиї
Голова окружної управи А. Княжинський виступив з такою заявою:
„Промовляю до вас, як до громадян великої Української держави.
Переживаємо великий час, в якому треба говорити не стільки про наші
права, як про наші обов”язки. Ми – борці на українському фронті за
відбудову нашої держави. Наші провідні кличі: Бог і нація. Відступлення
від котрого-небудь клича – це зрада супроти народу. Безчисленні наші
інтелігенти – мозок народу – розсипані і гинуть но безмежній Сибірі і по
большевицьких тюрмах, а багато з них замучено червоними катами. Ми, що
залишилися при життю, не сміємо злегковажити собі високе післанництво –
творення української державності та прогавити важний момент. Культурні
народи, як німці, французи і інші, давно звернули на нас увагу, як на
найбільш інтелігентний народ. В теперішньому моменті найвища заповідь –
це послух і довір”я до влади, а рівночасно строге зберігання урядових
таємниць. Провокатори стараються підірвати престиж нашої влади,
розсіваючи всякі неймовірні поголоски. Це мусимо здавлювати в самому
корені”*(9).

l

n

l

оденківський, Надвірнянський, – обласна управа встановлює своїх
уповноважених для тої округи. Ті уповноважені подають до відома даним
районам розпорядження військової команди в Коломиї, повідомляючи про це
обласну управу”(10).

Преса періоду німецької окупації була заповнена закликами до побудови
нормального життя. На перше місце ставилось завдання організації
„державно-творчої роботи – в селах і містах та на всіх відтінках нашого
політичного, господарського і культурного життя. Стаючи до праці, до
наладнання нашого нормального життя, закликаємо все українське
громадянство боротися зі всіма ворожими елементами, які намагатимуться
шкодити нам у цій роботі. Цю боротьбу поведемо, об”єднавшись довкола
нашої влади, довкола нашого відомого проводу ОУН, організовано і
здисципліновано, маючи на меті якнайскоріше наладнати наше нормальне
життя в нашому повіті та цим самим закріпити нашу владу на місцях і в
центрі”*(11).

Згідно з гітлерівськими планами, вже восени 1941 р. Наступили трагічні
біди. На зміну Дем”яновим лазам, Биківням з”являлися Ягольниці. Як
енкаведисти, так і гестапівці намагалися завести сліди своїх злочинів.
Страру людей проводили подалі від очей свідків.

Хвиля масових арештів прокотилася по всій Україні. Не обминула вона і
Коломию. Так, 5 лютого 1942 р. гестапо заарештувало в Коломиї ряд членів
ОУН і серед них вісім молодих жінок. Дев”ять місяців вони перебували в
нелюдських умовах Коломийської тюрми, виснажені голодом і тифом.

Про страхітливі умови перебування в Коломийській тюрмі ми дізнаємося
від тих, кому вдалося вижити. Це Ліда Гоянюк, Зіновія Гоянюк, Марія
Горбачовська, Дарина Хоржевська, Мирослав Маркевич. Зокрема, з цього
приводу М. Харкевич, якому вдалося вижити тільки через те, що його в
жовтні 1942 р. гестапо перевело з Коломиї до Львівської в”язниці, писав:
„Одного дня німці забили вікна камер кошами з грубих дощок. Трохи
пізніше забрали всі сінники, на яких ми спали. Відтак заборонили ходити
по камері і співати пісні. Дальше наступила заборона ходити на тюремні
прогулянки та до тюремної лазні. Відтак було заборонено приймати
передачі від рідних з харчами та одежею. Нарешті кат Вайсман – слідчий
гестапо, який проводив допити у Коломиї, заявив, що карає групу
бандерівців голодівкою на необмежений термін. В”язні келії, де сиділи
бандерівці, одного дня діставали кухоль теплої води і 200 г гливкого
хліба, а наступного дня – один кухоль рідини, що називалася зупою. Коли
по чотирьох тижнях голодова кара була скасована, а тюремне життя
повернулося ніби до в”язничних норм, то надалі оголошення голодування
стало зброєю українських в”язнів у двобою між ними і гестапо”*(12).

В”язнями Коломийської тюрми, на яких чекала смерть в Ягольниці, були:
В. Мельничук („Чумак”), П. Витвицький, Д. Григорович, О. Коссак, Б.
Ліцовський, В. Мегера, М. Парасюк, С. Сатурський, Ю. Сливка, В. Сидорук,
М. Сорук („Гуцул”), В. Тихович, С. Тулівський, Р. Сельський („Мудзьо”).

Незважаючи на постійні переслідування окупаційною владою будь-яких
проявів національно-визвольного руху, ОУН робила все можливе, щоб
українська молодь навчалася в національній школі, вважаючи цю передумову
головним фактором виховання патріотів України*(13). Так, у виданій
організацією інструкції з виховної роботи зі шкільною моллодю,
підкреслювала важливість виховання молодого покоління у житті кожної
нації: „Ми не можемо віддати нашої дітвори ворогам, не сміємо допустити,
щоб наші діти виховувались у ворожому народу дусі, виходили зі школи
яничарами. Мусимо боротися за душу дитини, не дати викривити її, мусимо
виховати її в національному дусі”*(14).

Важливого значення організації навчання українських дітей в
національній школі надавало командування Української Повстанської Армії.
„Мусимо пам”ятати, – говорилося у вересневій інструкції, – що ми є
ковалями нашої долі, що доля в наших руках, а тому всі до праці, до
боротьби за Українську державу”*(15). Зі зверненнями подібного змісту
виготовлялися листівки-відозви УПА до школярів (див. додаток).

Наближення фронту до Західної України та масовий террор нацистської
окупаційної влади змусили керівництво ОУН в кінці 1943 – 1944 рр. внести
певні корективи в плани роботи з молоддю. Так, у розпорядженні від 20
вересня 1943 р. ОУН(Б), поряд з вимогою вберегти молодь від вивозу в
Німеччину*(16), поставила перед провідниками наступні завдання: 1)
посилити виховну роботу серед юнацтва в теренах, опанованих відділами
УПА; 2) проводити масове виховання у державницькому дусі через школи,
церкви та інші установи; 3) залучити до рядів юнацтва всю молодь*(17).

Після того, як Червона Армія в 1943 р. розгорнула свій наступ в
Україні, УПА була вимушена боротися одночасно з двома противниками.
Листівка ОУН(Б) проголошувала: „Ми підемо на союз з іншими народами,
поневоленими німецьким і російським імперіалізмом”*(18). У постановах
ІІІ Збору ОУН Бандери говорилося: „ОУН з усією рішучістю бореться проти
інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціалістичних програм та
політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики
імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-болшевизму і проти
німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один нарід,
здійснюючи імперіалістичні цілі, „визволяв”, „брав під охорону”, „під
опіку” інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст –
поневолення, насильство, грабунок”*(19).

Радянське керівництво добре знало, що національний рух спирається на
широку підтримку українського народу, а тому намагалося переконати
українців і весь світ, що ворог українського народу – це не тільки
німецький фашизм, а й український націоналізм. Радянська пропаганда
поширювала дезінформацію про те, що „українські націоналісти запродалися
німецьким фашистам”. Окрім того, радянська влада, яка прагнула
контролювати переконання українського народу, бачила в українському
націоналізмі свого найнебезпечнішого противника і в майбутньому.
Радянські органи влади намагалися посіяти сумнів, підірвати, розбити
силу українського незалежницбкого руху, відірвати його від народу. І,
нарешті, радянське керівництво вважало небезпечним (і образливим) навіть
частково ділити перемогу над німецькими загарбниками зі своїм найгіршим
ворогом, українським націоналізмом.

Актуалізація в останній час досліджень національно-визвольної боротьби
українського народу викликає неадекватну реакцію суспільної думки у
нашій країні та за кордоном. Тривалий період тоталітаризму та
ідеологічно спотворених шаблонів наклав табу замовчування і
тенденційного тлумачення цієї тематики, яка залишалася поза увагою
вітчизняної історичної науки. Зростаючий інтерес до історії ОУН – УПА
відповідає суспільним потребам консолідації великої української нації в
період її духовного зростання. Історія ОУН – УПА належить всьму
українському народу без огляду на географічні, ідеологічні чи політичні
уподобання її певної частини.

*(1). Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник
документів і матеріалів. – Львів – Київ, 2001. – С. 30.

*(2). Томащук М. Діяльність ОУН за окупаційного режиму фашистської
Німеччини та Станіславщини // Українська повстанська армія – феномен
національної історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. –
Івано-Франківськ, 2003. – С. 90.

*(3). Повідомлення про організацію громадянської оборони в Коломиї та
Коломийському повіті // Воля Покуття (Коломия). – 1941. – 6 липня.

*(4). Там само.

*(5). Повідомлення про організацію бойового загону в селі Воскресінцях
біля Коломиї // Воля Покуття. – 1941. – 6 липня.

*(6). Наказ № 1 Начальної команди міліції в Коломиї про запровадження
воєнного стану в місті до приходу німецької армії // Воля Покуття. –
1941. – 6 липня.

*(7). Повідомлення про конференцію з представниками німецької та
угорської армій у Коломиї, на якій генерал-фельдмаршал фон Прізен
висловився за організацію українського державного життя // Воля Покуття.
– 1941. – 12 липня.

*(8). Томащук М. Діяльність ОУН за окупаційного режиму фашистської
Німеччини на Станіславщині. – С. 91.

*(9). Заславська Е. Перше засідання начальників районів і громад // Воля
Покуття. – 1941. – 27 липня.

*(10). Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник
документів і матеріалів. – Львів – Київ, 2001. – С. 290.

*(11). До нормального життя // Воля Покуття. – 1941. – 12 липня.

*(12). Харкевич М. Вас не забув. Спомини 1935 – 1945 рр.
Українсько-американська фундація „Воля”. – Нью-Йорк – Чикаго – США,
1997. – С. 6 – 8.

*(13). Центральний державний архів вищих органів влади і управління
України. – Ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 355.

*(14). Там само. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 279, арк. 90.

*(15). Там само. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 280, арк. 9.

*(16). Там само. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 279, арк. 3.

*(17). Там само. – Ф. 3833, оп. 1, спр. 169, арк. 21.

*(18). Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж –
Нью-Йорк – Львів, 1993. – С. 353.

*(19). Там само. – С. 380.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020