.

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Джерела (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 21955
Скачать документ

Пошукова робота

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад,
суспільна і політична роль. Джерела

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА. ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Для дослідження князівської верстви у ІХ-ХVI ст., її персонального
складу та політичної активності використовувалися майже виключно писемні
джерела. На жаль, вони збереглися дуже нерівномірно. Особливо
фрагментарно збережені писемні джерела з другої половини XIII — першої
половини XIV ст. (1053). Усе це змушує дослідника історико-генеалогічних
проблем звертатися до таких джерел, якими дослідники інших проблем
можуть нехтувати.

Умовно за ступенем важливості та об’ємом використання всі джерела можна
розбити на такі групи: літописи і хроніки; грамоти й акти (з князівських
і монастирських архівів, дипломатичні акти і документи офіційної
переписки, духовні, майнові, судові, гродські і земські акти, акти з
Литовської, Коронної і Мазовецької метрик); сімейні родоводи і родовідні
книги; церковні пом’яники; гербівники; світська література ХІІ-ХVII ст.;
розрядні книги і шляхетські легітимації, військові та поборові реєстри;
житія, легенди і фальсифікати; граффіті, надгробки, епітафії і
некрологи; портрети, мініатюри, іконографічні матеріали і монети;
археологічні джерела.При надзвичайно великій важливості перших двох груп
джерел, обійтися без інших також ризиковано.

Другою проблемою залишається дослідження самих джерел, їх автентичності,
вірогідності інформації яку вони несуть, а також взаємної відповідності
різноманітних джерел. Щодо останнього, то ми дотримувалися правила
повної взаємоузгодженості між собою всіх джерел. У випадках відсутності
такої бралися під сумнів окремі повідомлення. Як причина вказувалося на
неузгодженість групи джерел.

Стосовно хронологічних, текстологічних та інших проблем, які виникали
при використанні того чи іншого джерела доводилося користуватися
відповідною літературою, присвяченою тій чи іншій пам’ятці. При
дискусійності інтерпретації ми завжди вказували існуючі думки і нашу
аргументацію на користь однієї або групи думок, зазначаючи переважно, що
дане питання залишається відкритим або дискусійним.

Зрозуміло, що вивчення джерел змусило нас звертатися до висвітлення
окремих суміжних проблем хронології, термінології, синодикології,
автентичності чи розшифрування інформації тих чи інших пам’яток.
Закономірно, що виникло ряд питань, які вимагають спеціального наукового
дослідження, а це виходить за рамки нашої праці. Все ж ми вважали
необхідним поставити дані питання як з метою комплексного вивчення
князівської верстви середньовічного періоду нашої історії, так і з метою
вироблення методики такого аналізу. Особливо це стосується таких джерел
як синодики, житія чи гербівники. Навіть відомі давно літописи та
хроніки іноді потребують перегляду усталених поглядів.

Ми також добре усвідомлюємо, що розглянуті нами джерела далеко не
вичерпні, а зроблені нами висновки не завжди безперечні. Давно назріла
необхідність видання повного корпусу джерел з середньовічної історії
України (з відповідними коментарями та покажчиками) на зразок Monumenta
Germaniae Historica (MGH), Monumenta Poloniae Historica (MPH) чи
подібних видань наших сусідів. Така Monumenta Ucrainae Historica (MUH)
частково реалізована у виданнях Українського Католицького Університету у
Римі. Продовження цього видання на базі систематичних публікацій
документів і пам’яток з українських, російських, польських і литовських
архівів, безперечно, звільнить наступні покоління дослідників від
титанічної праці по добуванню як самих текстів пам’яток, так і їх
досліджень, які є далеко не в усіх академічних бібліотеках, не кажучи
вже про університетські.

ЛІТОПИСИ І ХРОНІКИ

Головними джерелами, з яких можна почерпнути відомості про життя та
діяльність князів з династій Рюриковичів та Гедиміновичів, залишаються
літописи. Збір, збереження від знищення, систематизація, видання і
вивчення літописів розпочалося ще на початку XVIII ст. Тоді ж, працями
Г.З.Баєра (1694-1738 рр.) та А.Л. фон Шлецера (1735-1809 рр.) було
започатковано критичний підхід до самих текстів. У 1828-1834 рр. з
ініціативи П.М.Строєва (1796-1876 рр.) в Росії була організована
Археографічна експедиція. Строев, разом з Я. І.Бередніковим скурпульозно
оглянули більше 200 бібліотек та архівів, виявили бл. 4 тис. списків,
фрагментів та інших літописних документів (367). У 1834 р. було
організовано Археографічну комісію під керівництвом князя
П.Ширинського-Шахматова, на яку було покладено систематичне видання
літописів. У 1837 р. Я.І.Бередніков, якому першому належить думка, шо
найдавніші літописи, які збереглися, не є оригінальними, а представляють
собою пізніші зведення різних оригінальних літописів, приступив до
видання Повного зібрання руських літописів. Це монументальне видання
було призупинено в кінці 20-х років нашого століття. З 60-х років воно
було відновлено і продовжується досі РАН.

З літописних зведень найважливіші для нашої теми власне Лаврентіївське
(110; 111) та Іпатіївське (112; 113), Новгородські і Псковські літописи
(114; 115; 116; 117; 137), Воскресенський (118; 119) та Никонівський
(120; 121; 122; 123; 124; 125) літописи; Тверський літописний збірник,
який містить ростовські та московські літописи (127); Рогозький
літописець (знайдене М.П. Лихачовим, доведене до 1412 р. зведення
новгородських, білоруських, ростовських і тверських літописців) (126);
Симеонівський літопис (зведення за 1177-1493 рр., на думку О.Шахматова
до 1390 р. схоже з Московським Троїцьким літописом, який згорів у 1812
р.) (130); Львівський літопис (названий так від імені кн. М.А.Львова,
який з багатьма дефектами видав його у 1799 р., це зведення близьке до
Софійського літопису з використанням ростово-суздальських матеріалів)
(131); Типографський літопис (зведення, близьке до Лаврентіївського з
використанням оригінального ростовського літопису XV ст. та інших
джерел) (132); Московське літописне зведення 1479 р. (133);
Никанорівський літопис і скорочені літописні зведення кінця XV ст. (в
т.ч. Родовід російських князів по рукописах Бел. N 1512 та Арх. N 365)
(134); Радзивілівський літопис (142); Постниківський, Піскаревський,
Московський і Бельський літописи (139). У них містяться відомості про
народження, смерть, шлюби і діяльність князів, переважно Рюриковичів.

Події, пов’язані з діяльністю Гедиміновичів, знайшли відбиття в
основному в групі так званих білорусько-литовських літописів. Це, перш
за все, Супральський літопис. Точніше було б назвати його Коротким
київським літописом. Цей список (один з варіантом Хроніки великих князів
литовських, опублікованої у 1846 р. Ф.Нарбутом і безслідно загубленої)
знайдений у Супральському монастирі, заснованому у 1498 р. новогрудським
воєводою і маршалком Великого князівства Литовського О.І.Ходкевичем та
смоленським єпископом Иосифом Солтаном. Ходкевичі походили з київського
боярства. З іменем єпископа Солтана пов’язаний інший білоруський
літописний пам’ятник — літопис Аврамки. Перші супральські монахи були з
Києво-Печерського монастиря, що сприяло зв’язкам обох центрів. Літопис
складається з трьох основних частин: «Сказання про вірних святих князях
руських» (компіляція з київських, новгородського і московських
літописів, доведена до 1427 р.), «Літописець великих князів литовських»
за 1431 -1446 рр., присвячений діяльності Свидригайла Ольгердовича та
його противників, продовження за 1447-1505 рр., в якому автор виступає
сучасником подій. Літопис закінчений у 1519р. на замовлення князя Семена
Івановича Одинцевича, у зв’язку з чим у ньому приведений родовід князів
Одинцевичів. У цьому зведенні події часто переплутані. Так, невдала
коронація і смерть Вітовта, боротьба Свидригайла, поставлені перед
розповіддю про Кейстута та його синів. Уперше, дуже своєрідно, текст
літопису був виданий І.Даниловичем (латинськими буквами з надрядковим
перекладом незрозумілих слів та коментарями на базі Софіївського
зведення) (263). Видання літопису у т.35 ПСРЛ дуже близьке до оригіналу.

Подібний текст містить Никифорівський літопис. У групу
білорусько-литовських літописів входять також Слуцький літопис, Origo
regis Jagyllo et Witholdi ducum Lithuaniae, Віленський літопис, літопис
Археологічного товариства, Волинський короткий літопис, літописи
Рачинського, Красінського,

Ольшевський, Румянцовський, Євреїнівський, Баркулабівський та літопис
Аврамки (129; 140), а також -Хроніка Биховця (181) і «Литовська і
Жмоїтська хроніка» (138).

Методика наукової критики літописів розроблена у працях О.О.Шахматова
(1618, с. 161-175; 1624; 1627; 1628, с. 135-187; 1629, с. 87-96),
М.Д.Приселкова (1324; 1325, с.11-21; 1328, с.96-101), А.М.Насонова
(1175, с.26-40; 1176, с.416-462; 1177, с.466-494; 1178, с.350-385; 1179,
с.218-222; 1180, с.349-392; 1181,с.428-480; 1182), М.М.Тихомирова (1487;
1486; 1489; 1497; 1488,с.41-56),Д.С.Лихачова (999,с.201-224;
1001,1007,с.113-136; 1001; 1005), С.А.Левіної (965;966),Б.М.Клосса
(805),Я.С.Лур’є (1031, с.289-293; 1032, с.121-126; 1133, с.19-30) та ін.
(332, с.37-47; 548, с.413-428, 501-518; 630; 650, с.176-182; 661,
с.59-109; 667; 695; 896, с.18-27; 919, с.111-120; 920, с.55-70; 922;
923, с.42-53; 924, с. 104-109; 977, с.184-216; 978, с.146-149; 1208,
с.90-99; 1418, с.391-428; 1419, с. 166-172; 1591, с.101-110) Окремо слід
відзначити праці А.Генсьорського, присвячені вивченню
Галицько-Волинського літопису (521; 522, с. 16-26; 523; 524, с.
171-184), та Є.Перфецького, який пробував реставрувати перемишльське
літописання (1263; 1952).

Питання хронології літописів досліджувалося М.С.Грушевським, який також
займався і критикою літописних текстів (565, с.579-601; 566; 567; 568;
569; 572), М.Г.Бережковим та іншими (401; 772).

Білорусько-литовські літописи проаналізавані в працях О.М.Бодянського
(427, с.265-284), І.Даниловича (590; 591, с.70-114; 1785, s.13-62),
І.Шараневича (2062, s.351-423), С.Смольки (2032,s.1-55), А.Прохазки
(1968), І.А.Тихомирова (1480), О.О.Шахматова (1619; 1620), Б.А.Вахевич
(459), В.І.Пічети (1282), К.Ходиніцкого (1775, s.387-401), М.Ючаса
(1689, с.69-82), В.А.Чемярицького (1585,с.90-98; 1586; 1587; 1588,
с.344-345), Б.М.Флорі (1553, с.135-144), М.М.Улащика (1525; 1526; 1527,
с.203-214; 1528), Н.Т.Войтович (455) та ін. (341, с.49-67; 1065,
с.370-373).

Оригінальні літописи практично не збереглися, їх гіпотетичні
реконструкції на базі окремих фрагментів не завжди переконливі. Немає
сумнівів щодо існування літописання у Києві, Переяславі, Турові,
Пінську, Полоцьку чи Смоленську. Практично нічого не вціліло від
чернігівського та сіверського літописання. Гіпотетичним виглядає раннє
галицьке (перемишльське) літописання. Фрагментарні відомості про окремих
волинських єпископів (і то пов’язані з загальоруськими подіями), мнима
відсутність «волинської» інформації про волинських князів – все це
схилило більшість дослідників до того, що на Волині взагалі не було
літописання до того, як Василько Романович та його син Володимир не
взялися за продовження Галицького літопису. Сам по собі такий висновок
виглядає абсурдним. Чи міг стояти осторонь від літописання такий центр
як Володимир Волинський, де були і єпископська кафедра і князівський
престол, династія якого боролася за гегемонію у Київській Русі. Крім
того на Волині у той час працював і, напевно, помер такий визначний
книжник як Клим Смолятич. За ХІ-ХII ст. маємо тільки фрагменти
волинського літописання у київських зведеннях, але фрагменти виразні і
доволі детальні (точна дата смерті володимирського єпископа Стефана —
27.04.1094 р. «о шостій годині ночі», подробиці вбивства Нерадцем князя
Ярополка Ізяславича і похвала цьому князю, «Повість про осліплення
теребовельського князя Василька Ростиславича», епізоди боротьби за
Волинь Давида Ігоревича у 1098-1100 рр. з прихованою симпатією до цього
князя і осудом київського сюзерена, городенські епізоди, нарешті деталі
походів волинського війська на Київ у другій половині XII ст., особливо
опис збору союзного війська на Волині, лицарські турніри і таке інше).
Усі ці епізоди позбавлені моралізаторства і дихають реалізмом, за яким
відчуваються учасники подій. Можна відзначити таку особливість,
характерну для волинського літописання: воно носить підкреслено
світський прокнязівський характер.

В.Пашуто вважав, що у Романа Мстиславича не було власного літописця і
тому Галицький літопис починався з похвали цьому князю, а відомості про
нього випали з ворожого йому Київського літопису і, таким чином, не
потрапили до Іпатіївського зведення (762, с.610). Але не все так
однозначно. Звідки ж тоді взяв інформацію В.Татищев про «добрий порядок»
і опис зовнішності Романа та його манер, а польські хроністи — відомості
про репресії щодо галицьких бояр? «Похвала князю Роману», якою
завершувався Літописець Романа, ввійшла до Іпатіївського зведення і була
прилучена до Галицько-Волинського літопису. Вона не містить хоча б
побіжно подробиць діяльності князя, оскільки редактори цього не
потребували. Попередній текст, в якому розповідалося про походи на Київ,
на ятвягів і половців, про переговори з Константинополем і, можливо,
римським папою, передував цій похвалі. З різних причин названий текст не
потрапив до Іпатіївського зведення, але тільки з нього міг почерпнути
інформацію В .Татищев. Ні в Київському, ні в Чернігівському, ні в
Суздальському зведеннях цієї інформації просто не могло бути.

Такий складний і комплексний пам’ятник, як Галицько-Волинський літопис
(версія А.Ужанкова (1524, с.247-283) про цілісність і первозданність
літопису непереконлива і більшістю дослідників не приймається), на наш
погляд, можна вважати пам’яткою переважно волинською. Можна
погоджуватися з думкою, що пам’ятка складається із Галицького літопису
1246 р. печатника Кирила (1243, с.44,65-67, 91-92), який, можливо,
використав Літописець 1212 р. «премудрого книжника Тимофія», названий
Л.Черепніним Початковою Галицькою повістю (1589, с.243-244); Холмського
літописця 1261 р. єпископа Івана; Літописця 1269 р. Василька Романовича;
Короткого Холмського літописця Шварна Даниловича; Літописця 1289 р.
Володимира Васильковича, редактором якого, при участі самого князя, був
володимирський єпископ Євсігній (1243, с. 101 -1 ЗО), турівський єпископ
Марко (666, с. 102-117) або, скоріше всього, писець Федорця, якому князь
доручив написати своє «рукописание» — заповіт (521; 524, с. 171-184); а
також Волинський літописець 1292 р. князя Мстислава Даниловича, до якого
включені фрагменти з хронік Пінська і Степані (1552; 561, с.1-72;
1589,с.228-253; 1208,с.93-126; 1210,с.15-35). Щодо авторів чи,
правильніше, редакторів окремих частин пам’ятки, то повністю поділяємо
слушне зауваження М.Котляра, що факт праці над літописом єпископа Івана,
як і печатника Кирила, не можна вважати доведеним (882, с.75-76), як, до
речі, і інших авторів. Звідси можна зробити висновок, що більшість
літописів ще далеко не вивчені і дослідження їх текстів та використання
інформації у багатьох випадках вимагають перегляду.

Можна погодитися також з поправкою М.Котляра щодо датування першої
частини пам’ятки 1212, а не 1211 р. (882, с.76). Однак, незважаючи на
те, що перша частина пам’ятки створена у Галицькій землі, її характер,
інформатори, а може і сам редактор, чисто волинські. Галицьке боярство і
бюргерство у цій пам’ятці переважно трактується негативно. Тисяцькі
Дем’ян і Дмитро, пестун Мирослав, двірський Андрій, боярин В’ячеслав
Товстий — це волиняки-бояри, які прийшли у Галицьку землю з Романом і
залишилися вірними його синам. Відчуженість волинського елементу (якому
співчували редактори) в середовищі галицької еліти, відмінність його
менталітету відчутні мало не в кожному фрагменті. Волиняни-інформатори і
сам редактор, схоже, так і до кінця не зрозуміли мотивацію вчинків
галицької еліти.

Те ж саме можна сказати і про наступну частину пам’ятки — «Повість про
збирання Данилом волинської отчини у 1219-1228 рр.» (561, с. 15,20).
Добра половина відомостей цієї частини стосується волинських подій. Нам
здається, що версія В.Пашуто про Літописець Мстислава Удатного,
редактором якого був духівник князя Тимофій, що очолював місію у
Перемишль до бояр Жирослава, і був тотожний з книжником Тимофієм,
автором редакції 1212 р., (1243, с.32) виглядає непереконливо. Ця
волинська воїнська повість, як її охарактеризував М.Котляр (882, с.77),
не тільки висунула на перший план молодшого Данила Романовича, але й
досить критично оцінила особу Мстислава Удатного, яким літописці інших
земель захоплювалися. Такої оцінки вчинків князя Мстислава Удатного не
міг би дозволити собі літописець цього князя: на Калці Мстислав «через
зависть» не повідомив інших князів про початок атаки монгольського
війська, що привело до поразки; далі князь просто виступає іграшкою в
руках галицьких бояр та угорських політиків. Якщо ж такий Літописець
Мстислава Удатного і існував, то з нього, як і з • київських літописів,
для редакції 1246 р. взято тільки незначні фрагменти. Не виключено
також, що автор цієї волинської повісті користувався Літописцем луцького
князя Мстислава Німого, який закінчувався його заповітом (112, стб.752).

«Повість про битву на Калці», напевно, існувала як окремий твір, про що
висловлював здогад Д. Лихачев. Наявність волинської версії цього твору
цілком очевидна (661, с.59-109). Скоріше всього він був створений до
1227 р. при дворі Мстислава Німого і повністю включений у редакцію 1246
р. печатником Кирилом або іншим невідомим редактором. Останній додав
фрагменти, що стосуються Данила Романовича, можливо, з пісні його
придворного скальда. Така подія, як битва на Калці, була здатна
викликати не одну пісню серед скальдів тих князів, які уціліли після
походу. Зрозуміло, що кожна прославляла свого князя (929, с.779-782;
405, с.154-155; 566, с.346; 1589, с.243-246; 1423, с.137; 1002, c.23-24;
1490, c.86-87; 486; 661, c.69-90; 521, c. 19-20; 1403, c.141-144; 1382,
c.79-103). Оскільки не викликає сумніву, що обидва волинські скальди
були сучасниками подій і добре розбиралися у генеалогії волинських та
турово-пінських князів, можна зробити висновки, що шумський князь
Святослав був сином Інгвара Ярославича, а дубровицький князь Олександр,
янівський князь Святослав та несвізький князь Юрій були нащадками
турівського князя Юрія Ярославича, найпевніше внуками від молодших
синів, тоді як Андрій був внуком від найстаршого, так як саме він
успадкував турівський престол. Не може викликати сумніву і факт
існування Шумського, Дубровицького, Янівського і Несвізького князівств.

Від 1246 р. Галицько-Волинський літопис уже чисто волинська пам’ятка
(667, с.185-199). Дослідники навіть пов’язують це з еміграцією печатника
Кирила і близьких до нього книжників, невдоволених політикою зближення з
Римом, яку проводив Данило Романович (1006, с.219). Можна також досить
упевнено говорити про існування Володимирського, Луцького,
Городенського, Холмського і Степанського літописців. В.Пашуто відзначав
ще й сліди Новогрудського літописця у подробицях про литовських князів,
занесених у редакції 1289 та 1292 рр. Взагалі згадки про литовських
князів у волинському літописанні XIII ст. — найпевніше підтвердження їх
існування. Це головне джерело ранньої генеалогії литовських династів.

Наведені приклади показують, що багато фрагментів, пов’язаних з тими чи
іншими князями, потребують нового дослідження самого джерела. У тому ж
Іпатіївському зведенні в числі учасників походу Ігоря Святославича на
половців у 1184 р. названі князі «Андрея з Романом» (112, стб.628-629).
У В.Татищева — «Андрея з Романом Мстиславичем» (1468, с. 130-131).
Напевно так було у джерелі, а сам В.Татищев вважав обох Мстиславичами.
Цю версію прийняли без застереження. Однак Андрія Мстиславича інші
джерела не знають. Може Андрій — це турівський князь Андрій, який
загинув у битві на Калці у 1223 р.? Його батько Іван Юрійович згаданий
востаннє під 1170 р., отже у 1184 р. Андрій міг мати 15-16 років і брати
участь у поході. Не виключено, що це хтось інший з турово-пінських
князів. Останні брали участь у літньому поході 1184 р., очоленому
Святославом Всеволодовичем, наприклад пінський князь Ярослав Юрійович з
братом дубровицьким князем Глібом. У весняному поході, очоленому
молодшим з чернігівських князів Ігорем Святославичем, могли брати участь
дружини турівського і володимирського князів. Обидва були васалами
сюзеренів своїх земель, посланими відповідно Всеволодом Ярославичем
(який витіснив Інгваря з Луцька) та турівським князем Святополком
Юрійовичем. Неочікувано великий розлив рік перешкодив продовженню цього
походу після сутички на р. Херей (Хорол). Тому військо було розпущене. У
літньому поході ці дружини участі вже не брали, тому їх немає в переліку
учасників даного походу.

Інші князі з такими іменами (Андрій і Роман), які могли б узяти участь у
поході 1184 р., джерелам невідомі. Волинські і турівські князі, які
відгукнулися на заклик Святослава Всеволодовича влітку 1184 р., напевно;
без проблем могли зробити це весною 1184 р. Просто весною, зрозуміло, у
військо, яке не очолював сам київський князь, князі Турівської та
Волинської земель могли послати тільки своїх васалів. Аналіз цього
фрагменту дозволяє знову повернутися до запитання, чи міг Роман
Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р. (869, c. 117-120).

Ще більше проблем виникає при аналізі інформації т.з.
білорусько-литовських літописів. Узяти хоча б напівфантастичне
оповідання про похід Гедиміна на Київ і долю князя Станіслава (140,
с.95, 152, 180, 184, 201, 221). Багато дослідників поспішили зарахувати
князя Станіслава до істот міфічних (1390, c. 147-157). Існують сумніви і
в самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування.
Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також
згадка А.Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря
самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування київського
князя з таким іменем. Крім того важко повірити аби літописець міг
сплутати Мстислава з Станіславом. Надто рідке це ім’я для Рюриковичів.
Не все так просто і з Романом Брянським. Джерела не дозволяють з
упевненістю дати відповідь на запитання який князь займав брянський
престол у 1320-х роках. Так само не знані обставини смерті луцького
князя Лева Юрійовича. У світлі цих зауважень не виглядає неймовірним і
існування переяславського князя Олега. Адже у пом’яниках збереглося ім’я
переяславського князя Івана Дмитровича, який жив десь на початку XIV
ст., що означає що на той період саме князівство існувало.

При дослідженні біографій окремих князів до таких аналізів доводиться
вдаватися досить часто. На жаль, результати цих досліджень, приведені у
наступних розділах, не завжди однозначні. Уникнути гіпотез було
неможливо.

Польські, угорські, чеські та німецькі річники та хроніки часто містять
відомос-ті, пов’язані з Рюриковичами та Гедиміновичами, зокрема з їх
родинними зв’язками. З польських хронік з цього погляду найважливіші
хроніки Галла Аноніма, Вінцентія Кадлубка, Яна з Чарнкова, Яна Длугоша,
М.Кромера, М.Меховського, М.Стрийковського, М.Бєльського, Б.Ваповського,
Я.Гербурта. Усі вони опубліковані і досліджені (46; 208, s. 191-455;
252; 253; 252; 229, с.619-756; 230; 231; 232; 259; 260; 273; 274; 95;
293; 205; 301; 244). Крім численних праць польських істориків,
присвячених цим пам’яткам, можна виділити дослідження з проблем
використання польськими хроністами руських літописів (979, с. 76-81;
980, с.6-96; 1369). Певне значення мають також Хроніка Польші
познанського біскупа Богухвала († 1253 р.), Річники краківської
капітули, Аннали монастиря св. Хреста, «Велика хроніка» і Житіє святої
Кінги та інші (206, р.467-600; 191, s.779-816; 286, s.779-816; 41; 298,
s.678-726). Інтерпретація окремих відомостей, пов’язаних з княжими
родинами, потребує детального зіставлення з нашими літописами, а також
аналізу самих пам’яток і їх джерел. Це стосується перш за все хронік
Я.Длугоша і М.Стрийковського, які широко використовували літописи, в
тому числі і нині втрачені.

З угорських хронік найбільшу цікавість викликають Хроніка Аноніма; G?sta
Ungarorum; т.з. кодекс Прая-копія Пожоньських (Братіславських) анналів,
складених в XIII ст. в Паннонгальмському монастирі св.Мартина;
генеалогія королівської сім’ї, складена пілішськими цистеріанцями; праця
магістра Акоша; Варадський регеструм; праця клірика Яноша Кетьї; а також
інші праці, використані у зведеній хроніці Марка Кальті (1358р.) та
хроніці ЯношаТуроці (199, р.33-117; 215, р.284-351; 193, р.125-127; 209,
р.13-51; 210, р.284-287, 290, 310-311, 460-471; 211, р.203-215, 212,
р.143-167; 213, р.239-243; 214, p. 165-170). Подібно до польських
джерел, угорські джерела опубліковані і добре вивчені завдяки працям
Г.Дьєрфі, Ш.Домановського, Г.Коршаї, Б.Ховмана, Я.Хорвата-молодшого,
Е.Малюстаін. (1831; 1791, 21-341.; 1875; 1848; 1849; 1924).

З чеських хрокік у нашому дослідженні використані хроніки Козьми
Празького, Вінцентія Празького та Празькі аннали (79; 297, р.91-139;
197, р. 169-181).

Відомості про зв’язки Рюриковичів з німецькими династіями, часом не
зовсім певні, розкидані по численних хроніках та анналах, з яких
найважливіші: Генеалогія Вельфів; Апологія Генріха IV; Хроніка
Альберіка, монаха з монастиря Трьох джерел, за 626-1240 рр.; Хроніка
Саксонського анналіста за 741 -1139 рр; Кведлінбургські аннали;
Магдебургські аннали; Хроніка графів Штаде; Хроніка Арнольда з Любека;
Хроніка Ортліба Цвіфальтенського; Діяння Фрідріха І, написані
фрейзенгемським єпископом, тощо (237, р.733-734; 200; 207, р.631-950;
198, р.542-777; 194, р.22-90; 192, р.105-196; 196, р.271-279; 202,
р.101-2501; 281, р.64-92; 282, р.83-301). Усі ці джерела опубліковані і
добре вивчені німецькою історіографією. Цінні дослідження німецьких
джерел належать А.Назаренкові та М.Свердлову.

Із скандинавських хронік найбільш цікаві Сігтунські аннали, Житіє
св.Олафа, Саксон Граматик та Хроніка Петра Олая (195, р.1-6; 299; р.
123-144; 288; 285, р.68-148). Близькими до хронік є матеріалів саг,
опрацьовані О.О.Ридзевськоюта Т.Н.Джаксон (157; 158, с.1-34; 69; 1361;
622, с.5-169). Англійські і орденські (пруські) джерела досліджені
В.Матузовою (1071, с. 130-140; 1172; 1073, с.152-169; 1074. с.34-35;
1075, с.63-66; 1076, с.281-286; 1077, с.63-75; 1078, с.43-44),
візантійські -М.Бібіковим (416, р.47-52; 417, с.27-42, 418, с.68-77).

КНЯЗІВСЬКІ ТА МОНАСТИРСЬКІ АРХІВИ. ДИПЛОМАТИЧНІ АКТИ І ЛИСТУВАННЯ

Княжий двір у часи Київської Русі і в наступний період аж до ліквідації
удільних князівств, поєднував одночасно функціі державноїканцеляріїз
функціями приватної резиденції правителя (567, с.23Г). Зрештою подібне
поєднання характерне практично для всіх, навіть надрібніших,
синьйоральних дворів феодальної Європи (див., наприклад,: 2082; 1787;
2007; 1813). У княжому дворі, як правило, засідала боярська рада,
відбувалися прийоми іноземних послів і послів сусідніх князівств,
складалися дипломатичні документи, князівські статутні грамоти і грамоти
про надання земельних та інших майнових прав чи імунітетів. Рівночасно
тут велася вся документація, пов’язана з господарською діяльністю
князівської скарбниці і приватного доменального господарства. Уже
перелічені функції вимагають наявності писарського апарату, архіву,
бібліотеки, а у окремих центрах — і, можливо, скрипторію.

У землях Київської Русі князівських дворів на середину XIII ст. було
більше сотні. До кінця XIII ст. їх число скоротилося, але з XIV ст.
значно виросло. До кінця XV ст. тільки в тодішніх українських землях їх
було більше шістдесяти. Якщо брати всі території, де знаходилися уділи
Рюриковичів та Гедиміновичів, то таких центрів можна нарахувати не менше
300.

Поява у князівських дворах (не лише у центрах земель, але й в удільних
столицях) князівських канцелярій була пов’язана, перш за все, постійними
зовнішньополітичними контактами, які супроводжувалися угодами та іншими
юридичними документами. Сліди таких угод, які мали можливість бачити
літописці, збереглися в текстах самих літописів .Можна сперечатися про
їх число і стосовно конкретних гіпотез (1684, с. 189-193), але щодо їх
наявності сумнівів немає. В окремих випадках (на жаль дуже рідко)
збереглася пряма вказівка літописця на таку угоду («обіт»): «єго же за
множеством весь не списахом» (894, с.69). З рубежа XIІ-ХІІІ ст.
збільшилася необхідність захисту раніше наданих земельних і
адміністративно-господарських прав та привілеїв з допомогою правових
документів, зросло число актів, княжих статутів та інших правових
постанов.

Очолював князівську канцелярію хранитель «великої печатки» – печатник,
функції якого були схожими з функціями канцлера у сусідніх Угорщині,
Мазовії та інших землях. Уперше уряд печатника з’явився у Галицькій
землі на початку XIII ст. Печатник-канцлер князя Данила Романовича –
Кирило († бл. 1281 р.) з 1247 р. зайняв престол київського митрополита.
Більшість вірогідних печатників також були духовними особами. Відомості
про шалу печатку» дозволяють припускати, по аналогії з сусідніми
країнами, також наявність уряду віце-канцлера. До князівської канцелярії
повніші були входити перекладачі, писарі, які складали чернетки угод та
документів, копіїсти та архіваріуси. Розвиток державного документу в
Галичині та па Волині у XIII-XIV ст. випереджав аналогічні процеси в
інших землях, що було зумовлено широкими контактами не тільки з
сусідніми угорськими та польськими землями, південнослов’янськими
державами і Візантією, але й з австрійськими, саксонськими та іншими
більш віддаленими землями, де правова культура мала більш глибокі
писемні традиції (932, с.44-108). Починаючи з часів Юрія Львовича, чия
печатка мала латинські легенди: «† S. DOMINI GEORGIREGIS RUSIE» (« †
володар Юрій король Руси») та «† S. DOMINI GEORG1DUCIS LADOMERIE» («†
володар Юрій князь Володимирщини»), можна стверджувати, що, принаймні,
зовнішньополітичні документи для європейських країн видавалися
латинською мовою. Аналізуючи латинські грамоти князя Юрія-Болеслава
Тройденовича, О.Купчинський дійшов висновку, що жоден з формулярів, що
використовувався придворною канцелярією, не має прямого відповідника у
пам’ятках західної дипломатики. У творчості канцелярії Юрія-Болеслава
відбивалися різні дипломатичні традиції (932,с.103).

Діяльності князівських канцелярій в Галицько-Волинських землях у
ХІІІ-ХІV ст. присвячене ґрунтовне дослідження О.Купчинського. Для інших
регіонів і періодів подібні дослідження відсутні. Тим не менше літописи
зберегли немало слідів діяльності князівських канцелярій в інших землях.
Вони відбиті також у князівських грамотах XV — першої половини XVI ст.,
яких збереглося значно більше. Цікаво, що грамота даровизни земель
церкві у Дубочинах, надана кобринським князем Іваном Семеновичем
26.01.1487 р. (23, т. 1, № 230, с.295), відбиває подальший розвиток
української дипломатики, основи якої було закладено ще в XIII ст.
Подібне можна сказати про грамоти київського князя Семена Олельковича та
інших князів. Ця традиція продовжувалася ще якийсь час навіть після
ліквідації самих уділів.

Давньоросійські території, які з середини XIII ст. перебувати під
значним ординським впливом, зазнали впливу ординського діловодства, яке,
до речі, відзначалося високим рівнем, базуючись на досягненнях
уйгурської та китайської традицій (1531, с. 293-296).

Договірні, уставні та духовні грамоти, які зберігалися у князівських
архівах, для нашого дослідження є джерелами найбільшої ваги. Окрім
титулатури, підписів, дати надання, в числі свідків вони часто містять
перелік осіб, що належали до обох династій, а в інших документах їхні
імена не збереглися. На жаль від більшості князівських архівів вціліли
тільки фрагменти у вигляді окремих документів. Ці документи в основному
видані (168; 53; 37; 153; 154; 66; 64; 606, с.9-20; 524, с. 171-184; 54;
61). Стосовно автентичності частини з них триває дискусія (1267,
с.81-95,145-147,191-192; 1016; 562, с. 1-22; 563, с.268-283; 989.
с.80-102; 1067, с.23-29; 609, с. 133-139; 734, с.60-68).

Вивчення самих феодальних архівів, у тому числі спроби реставрації їх
складу, не залишають сумнівів щодо існування таких архівів не тільки у
великих столицях (1590; 1593; 1082; 1083; 1617, с.213-228; 1634,
с.20-44). У XVI ст. хранителями князівських архівів були, напевно,
канцлери-печатники (1634, c. 152-168). Можна припускати, що така
практика склалася з самого початку функціонування князівських
канцелярій. Цікаво також, що поряд з іншими документами у цих архівах
(«хранила княжі» ?) зберігалися і літописи (1634, с.47).

Видано також подібні литовські і польські джерела, частина яких
торкається нашої теми, зокрема дипломатичне листування з архіву великих
князів литовських (222; 221;218; 188; 304; 223; 225; 224;246; 186; 300).
Сюди відноситься і видання актів унії Литви з Польщею (189; 190).
Опубліковані також уцілілі грамоти з архіву Арпадовичів, які були
пов’язані з Рюриковичами родинними зв’язками (216; 226). Важливе
значення мають публікації грамот угорських королів, особливо Бели IV,
Карла Роберта, Людовіка Анжуйського і Сігізмунда Люксембурга.

Князівські родини, які походять від Рюриковичів та Гедиміновичів, також
мали свої архіви. В частині з них зберігалися документи більш давніх
періодів. Величезні архіви князів Острозьких, Вишневеньких, Сангушків,
Чорторийських, у яких були зібрані багаті майнові матеріали, грамоти
різних князів, угоди та юридичні документи, частково втрачені, а
частково розкидані по архівних збірках різних країн. Тільки незначна
частина цих документів опублікована. Зрозуміло, що рівень публікацій
окремих документів далеко не однаковий, що в багатьох вирадках ускладнює
проблему автентичності.

Найбільш об’ємна публікація зібрання князівських архівів була здійснена
під керівництвом відомого польського архівіста З.Радзімінського за
участю П.Скобельського та Б.Горчака у 1886-1910 рр. Вони працювали у
Славуті над архівом князів Сангушків (201). Це був один з найбільших
приватних князівських архівів. Сангушки перевезли його з Славути до
Гумниськ поблизу Тарнова, зберігши від пограбування. Нині документи
архіву зберігаються у Воєводському архіві в Кракові (1926). Вони ще
чекають на комплексне дослідження з боку спеціалістів, у першу чергу
українських.

У складі зібрання Сангушків, найстаріші документи якого сягали середини
XIV ст., зберігся цілий комплекс документів, які стосуються родини
князів Острозьких. Копії різноманітних привілеїв, купчих та майнових
документів родини за період від останньої чверті XIV ст. до 1539 р. були
переписані староукраїнською мовою в окрему книгу на 460 стр. (Munimenta
Ducum in Ostrog). Ця книга фактично видрукувана у 1,3 та 4 томах видання
«Архіву князів Сангушків» з помітками на належність документу до
Munimenta. У їх числі копія угоди Дмитра-Любарта Гедиміновича з
Казимиром III (1366 р.), на якій як свідок підписався князь Данило
Острозький; дарча грамота тестя Федора Острозького Чюрила Бродовського
(8.04.1385 р.); грамоти князю Федору на Острог та інші володіння на
васальному праві із зобов’язанням виконувати ту ж саму службу, яку він
виконував при Любарті; підтвердження попередніх надань та інші документи
бурхливого періоду 1386-1396 рр.

Але публікація охопила тільки незначну частину архіву Сангушків, про що
можна судити з каталогу рукописів цього архіву, опублікованого
Б.Горчаком у 1902 р. (251) Тільки з документів родини Острозьких крім
Munimenta в архіві зберігалися чотири томи листів князя Олександра
Острозького (поз.66 каталогу); рукописне зібрання на 187 сторінках усіх
прав і привілеїв Острозьких за 1386-1587 рр. (поз.88); зібрання
документів за 1519-1741 рр. (список 1762 р.), які стосувалися кордонів
Заславського князівства з володіннями Острозьких, в числі яких 26 карт
(поз. 1006); зібрання документів по розмежуванню з Острозькими за
1519-1760 pp. з 28 картами (поз. 1007) та інші документи.

Поряд з документами родини Сангушків та Острозьких у Славутському архіві
містилися значні зібрання документів князів Заславських (під поз.64
значаться Інвентарі міста Заславля і цілого князівства Заславського за
1603-1700 рр., під поз.65 — реєстр всіх аренд князівства Заславського за
1623 р.), Корецьких (під поз.66 значаться купецькі рахунки князів
Корецьких за 1604-1609 рр.), а також інших родин, пов’язаних з Волинню.

На жаль, більшість документів з князівських архівів, які збереглися,
стосуються переважно май ювих питань. Цікаво однак, що всі ті володіння,
які більшість дослідників продовжують трактувати як приватні, в
документах фігурують як князівства. Зрештою так трактували їх сучасники.

Багато цікавих матеріалів волинських князівських родин зберігається в
Архіві Чорторийських у Краковіта Архіві Несвізьких Радзивилів у Варшаві,
а також у різних рукописних зібраннях в архівах і бібліотеках Польщі
(283; 306). Менша частина цих матеріалів розкидана по різних фондах ЦДІА
України у Києві (див.: 2, де до архіву родини Замойських доручені
документи XVI ст., що стосуються волинських родин зовсім не пов’язаних з
Замойськими; 3; 4; 1) та Львові (5; 6; 7; 8). У Львівський науковій
бібліотеці ім.В.Стефаника цінні зібрання містить відділ рукописів, це
особливо рукописні матеріали бібліотек і архівів Оссолінських (див.: 13,
де зібрані генеалогії родин князів Борятинських, Четвертинських,
Воронецьких, Збаразьких -№ 4257/III, документи родини князів Острозьких
і Вишневецьких — № 7640/1,8084/ІІ; див. також: 248; 828, с.25-34; 1670,
р. 195-229; 1674, р.500-570), Радзимінських (див.: 14, дезнаходяться
списки Волинської і Белзької шляхти, гербівник Руліковського,
генеалогічні таблиці, документи родин Четвертинських, Заславських і
Збаразьких) і Сапєг (див.: 15, де зібрані дипломи з ХV-XVII ст.,
кореспонденція,починаючи з 1574 р., та документи Чорторийських і
Замойських).

У Московській державі також кожна князівська родина зберігала документи,
які стосувалися її походження. Заслуги предків, реальні або надумані,
були підставами не тільки для підняття престижу, претензій на певні
володіння, але й були визначальними для службової кар’єри. Система
місництва проіснувала до 1682 р. У цьому році була створена комісія,
очолена князем В.Д.Долгоруким, завданням якої було видання офіційної
родовідної книги — т.з. Бархатної книги. Представники князівських і
дворянських родин подавали в комісію грамоти із своїх родинних архівів.
Частина цих документів послужила підґрунтям для видання Бархатної книги.
Інша частина видана М.П. Лихачовим та А.І.Юшковим (89; 26). Архів
комісії князя В.Д.Долгорукого частково згорів, а частково розкиданий по
різних збірках і нині втрачений. Те ж саме можна сказати і про долю
документів, які були опубліковані в ряді інших видань (24; 21). Із 35
томів «Архива Юго-Западной России», виданого в 1859-1914 рр., де у
четвертій частині спеціально зосереджені документи про походження
шляхетських родин, майже у кожному томі можна знайти матеріали які
пов’язані з певними князівськими родинами і дозволяють уточнити їх давні
родові володіння, походження чи зв’язки (31).

Потреба у власних архівах була і у великих монастирів. Серед майнових
документів у монастирських архівах зберігалися князівські дарчі і
статутні грамоти, привілеї. Масове нищення монастирських архівів
почалося у XIX ст. і досягло кульмінації у перші роки радянської влади.
Тому краще вціліли документи з архівів волинських монастирів. Найбагатші
матеріали зберігалися у Дерманському, Жидичинському, Загорівському та
ін. Нині ці колекції у фондах ЦДІА у Києві (див.: фонди 2070-2074, 2078,
2097, 2099). З київських — Видубицького Михайлівського монастиря (див.:
фонд 130, а також у відділі рукопису ЦНБ ім. В.І.Вернадського ПАН
України).

У 1843 p. при канцелярії генерал-губернатора в Києві була організована
Тимчасова комісія для розбору давніх актів. Комісія провела величезну
роботу, переглянула масу архівів, переважно монастирських і приватних.
Весь розшуканий матеріал ліг в основу Київського центрального архіву,
організованого у 1852 р. В комісії працювали такі відомі вчені як М.
О.Максимович, М.І.Костомаров.МД.Іванишев, В.С.Іконніков, І.М.Каманін,
В.Б.Антонович, М.Ф.Владимирський-Буданов, М.В.Довнар-Запольський,
Ф.Г.Лебединцев, О.М. Лазаревський, О.І. Левицький та ін. Головним
виданням комісії був,уже згадуваний 35-томний «Архив Юго-Западной
России». Подібні комісії були організовані у Санкт-Петербурзі та Вільні
(Вільнюсі). До їх видань включено багато документів з монастирських
архівів, серед яких є цікаві джерела до князівської генеалогії. Зокрема
«Акты, относящиеся к истории Западной России» (документа з архівів
Київської духовної академії, колишнього Могилянського колегіуму,
Полоцького, Могильовського, Мінського та ін. Єпархіальних архівів,
перший том охоплює 1340-1506 рр., другий-1506-1544 рр., третій-1544-1587
рр.) (22). Перші два томи 15-томного видання «Актов, относящихся к
истории Южной и Западной России» містять грамоти удільних князів, надані
переважно монастирям, церквам і містам. Окремі документи, які
відносяться до нашої тематики, можна знайти і у 3-9 томах цього видання
(23). Багаті й цінні видання Віленської комісії (19; 30). Ми проглянули
також виписки з архівів Вітебської і Могильовської губерній та опис
документів давнього Віденського архіву Н.Строгіса (70; 102).

Частина документів з монастирських архівів, особливо російських
монастирів, опинилася в колекціях місцевих архівів і бібліотек. Для
широкого кола дослідників вона недоступна. Зрідка з’являються описи і
публікації окремих матеріалів (90; 91; 651, c. 183-185). Ця категорія
джерел, серед яких трапляються і генеалогічні матеріали (зокрема про
ярославських і ростовських князів), ще дуже мало вивчена.

ПРИВАТНІ ГРАМОТИ І АКТИ (МАЙНОВІ, СУДОВІ, ГРОДСЬКІ І ЗЕМСЬКІ)

Збереглося більше десятка тисяч актів, більшість яких торкається
майнових і судових справ. Ці документи зберігалися поза межами
князівських і монастирських архівів. Позаяк Рюриковичі та Гедиміновичі
також виступали як позивачі, відповідачі та свідки, то, особливо для
XV-XVI ст., ця категорія джерел залишається однією з основних.
Безсистемна публікація цих документів, розкиданих по різних архівах
почалася ще з XVIII ст. Враховуючи, що частина з опублікованих
документів уже втрачена, а інша недоступна з різних причин, дослідник
змушений користуватися всією масою цих публікацій. Давно назріла
необхідність видання корпусу «Acta Historica Ukraniae» та «Acta
Historica Rusiae». Ще на початку XX ст. В.Ключевський з цієї нагоди
писав: «Археографічна комісія, яка почала видавати акти в 1830-х роках,
видавала їх без усякої системи, і тепер позбиралося їх настільки багато,
що розібратися в них надзвичайно важко; додайте до цього численні акти,
видані в журналах, окремих працях і в працях архівних комісій різних
губерній. Слідкувати за всіма цими виданнями стає неможливо; очевидно,
все це викликає необхідність розібрати видані і невидані джерела і
накопичений матеріал видати по плану в якому-небудь систематичному
порядку.» (809, c. 17) Через більше ніж 90 років доводиться повторювати
те ж саме. Кількість видань збільшилася, особливо за останні роки,
повторів — теж, причому не в усіх виданнях вказані ці повтори. До цього
треба додати і численні польські та литовські видання. Разом з тим
найбільш цінні видання давно стали бібліографічною рідкістю.

До багатших збірок актів, які містять окремі матеріали з генеалогії
княжих родин, відноситься публікація знахідок П.Строєва з бібліотек та
архівів північних регіонів. Правда, це видання надто архаїчне, крім того
здійснене церковно-слов’янським шрифтом (24). Те ж саме можна віднести
до першої спроби зведеної публікації джерел з російської історії,
здійсненої М.І.Новіковим у 1788-1791 рр., т.з. «Вівліофіка» (63). У 20
томах другого видання опубліковані ярлики ординських ханів, договірні
грамоти між різними князями, документи литовських, смоленських,
рязанських і тверських князів, генеалогічні матеріали і родоводи. Значна
частина пам’яток вціліла тільки у цьому зібранні. Багато подібних
матеріалів зібрані у 5-томному виданні «Акты исторические» і 12 томах
«Дополнений…», в яких опубліковані знахідки в іноземних архівах та
бібліотеках — документи з середньовічної історії переважно російських
земель за XIV-XVII ст. (20). Сюди можна віднести видання актів міст
Вільна (Вільнюса), Ковна (Каунаса) і Трок (Тракаю) (169), смоленських
(167), полоцьких (143), рязанських грамот (62), тверських (185) та
углицьких актів (179), видання В.Берха частини грамот удільного періоду
(35), окремих унікальних пам’яток цієї епохи в «Достопам’ятностях»
Московського університету (156), перше зібрання білоруських давніх актів
(в їх числі і грамот Гедиміновичів та Рюриковичів) (33), опис
О.Х.Востокова давніх грамот і актів найбільшого з тогочасних зібрань ?
Румянцовського, яке містило 473 рукописи, частина яких втрачена (45).

Нами було проглянуто також 39 томів «Російської історичної бібліотеки»,
яка також містить ряд матеріалів з історії княжих родин (не враховуючи
публікацій з Литовської метрики у 20, 27, 30 і 33 томах) (155).

Зустрічаються цікаві матеріали і серед гродських, земських актів та
актів підкоморських судів, незначна частина яких опублікована (187; 101;
76).

Путівником серед цієї маси джерел є дослідження М.П.Ковальського (828;
829, с.25-34; 829) та С.Макарчука (1056).

Пошуки серед величезної кількості розкиданого по різних збірниках
актового матеріалу необхідні. Часом вони дають досить несподівані
результати. Так, в «пописі границь» Великого Князівства Литовського з
коронними землями, складеному у 1546 р., знаходимо одне з небагатьох
свідчень про збаразького князя Миколу. Цей документ опублікований у
першому томі Археографічного збірника Віденського учбового округу (30,
т. 1 , док 31, с.90). До перегляду цього збірника нас підштовхнула
стаття Г.Боряка (431, с.89-90). Сьогодні дослідження з історії княжих
родин вимагає перегляду практично всіх публікацій актових матеріалів,
незважаючи на їх якість.

МЕТРИКИ ЛИТОВСЬКА, МАЗОВЕЦЬКА І КОРОННА

Канцелярія Великого князівства Литовського, принаймні з часів Вітовта
Кейстутовича, вела записи у спеціальні книги копій вихідних документів —
дипломатичного листування, угод з сусідніми державами, інструкцій
послам, різних надань, привілеїв до господарських і судових документів.
Усі ці записи містять сотні імен представників династій Гедиміновичів і
Рюриковичів, причому вони датовані і немає сумнівів у їх автентичності.
Цей архів канцелярії Великого Князівства Литовського — т.з. Литовська
метрика зберігся відносно непогано. За XIV-XVIII ст. залишилося майже
600 томів. Спочатку канцелярія і архів перебували у Тракайському замку,
потім були перевезені у Вільнюс. Після анексії Литви архів було вивезено
у Санкт-Петербург, ау 1887 р. — у Москву. Зараз ці документи
зберігаються у РДАДА (ф. З 89). Менша частина документів зберігається у
Головному Архіві давніх актів Польської Республіки (AGAD).

Нам були доступними лише опубліковані частини цього архіву. Хоча з майже
600 книг видано не так багато, і при цьому вибирались документи
переважно пов’язані з діяльністю великокнязівського уряду і його зносин
з сусідніми державами, в число цих публікацій увійшли документи XIV-XVI
ст., тобто того періоду, який для нашого дослідження найбільш цікавий
(85; 57; 92; 155, т.20, 27, 30, 33; 256; 266; 267; 272, с.159-199).
3роблено також описи і дослідження цієї пам’ятки (145; 146; 400; 1872;
1579, с.69-94; 1581, с.11-31; 1580; 830; 832, с.7-9; 1877; 1878,
s.55-85; 432, с. 12-15; 610, c. 158-184). З цих досліджень основний
напрямок пошуків ми визначили завдяки праць С.Пташицького, М.Бережкова,
М.Ковальського та Г.Боряка. Нами використані переважно Посольські книги,
Книги данин і Книги переписів, менше Книги записів, судових справ і
публічних справ. Частина з них вивчалася за мікрофотокопіями ЦДІА
України у Києві (ф. КМФ-36). Волинська частина (найдавнішого з тих, що
збереглися) перепису війська Великого Князівства Литовського з 1528 р.
опублікована також.у «Архіві Сангушків» з іншого документу (201, t.3,
s.323-325). Ця публікація збігається з публікацією С.Пташицького у РИБ
(155, т.ЗЗ, стб. 183-188).У цілому, як генеалогічне джерело, ця пам’ятка
вивчена дуже слабо і, майбутні пошуки, напевно, приведуть до багатьох
уточнень.

Видана також частина архіву канцелярій мазовецьких князів-т.з.
Мазовецька метрика. Ми користувалися першими двома томами цього видання
(книги 333-334 за 1417-1433 рр.), яке також містить матеріали з
генеалогії литовських князів (270; 271). На наш погляд, подальше
вивчення мазовецьких документів дозволить внести не тільки окремі
уточнення в біографії Гедиміновичів, але і розкриє таку слабо вивчену
проблему, як план розділу українсько-білоруських земель між короною,
Михайлом Зигмунтовичем та мазовецькими князями, який виник у середині XV
ст.

З другої половини XIV ст. збереглися записи т.з. Коронної метрики, тобто
книги копій вихідних документів королівських канцелярій. Найдавніша
книга походить з 1447 р. За своїм складом ці книги схожі на книги
Литовської і Мазовецької метрик. Коронна метрика багата матеріалами, що
стосуються українських земель. Причому матеріали, пов’язані з територією
Руського, Белзького і Подільського воєводств охоплюють період з середини
XV ст., Волинського, Брацлавського і Київського воєводств – з 1569 р.,
Чернігівського – з 1618 р. У відповідності з Люблінською унією на
території інкорпорованих у 1569 р. земель, мало діяти русько-литовське
право і офіційною мовою залишалася українська (руська) мова. Це і
зумовило виділення в коронній канцелярії спеціального «руського»
відділення. Усі відомості по названих територіях вноси/шея в окремі
книги, які склали т.з. Руську (Волинську) метрику. Більшість матеріалів
Коронної метрики зберігається в AGAD. 28 книг з складу Руської метрики
зберігаються в РДАДА у складі фонду Литовської метрики (ф.389,
кн.191-220). Мікрофільми цих книг також є у ЦДІА України у Києві
(ф.КМФ-36). Щеодна книга, яка охоплює період за 1609-1611 рр.,
знаходиться у Куршкській бібліотеці Польської АН. Поактовий опис перших
п’яти книг Руської метрики виданий Г.Боряком та В.Страшком під редакцією
М.Ковальського (94). Загальний огляд 28 книг, що зберігаються у РДАДА,
зроблений С.Пташицьким (145, с.27-28,108-111). Комплексне вивчення
Руської метрики та засади підготовки до її видання розроблені
П.Кеннеді-Грімстед (1879, р.487-520; 1881, р.7-83; 794, с. 118-137; 795,
с.52-62).

Матеріали власне Коронної метрики з огляду уточнення князівських
біографій не менш цікаві. Особливо Книги посольств (Libri legationum) та
Книги записів (Libri inscriptionum). На жаль, вони були для нас і менш
доступними. Ми користувалися реєстром документів і описами за 1447-1548
рр. та, частково за 548-1572 рр. за поблікаціями Е.Вєжбовського,
І.Сулковської-Курасьової та В.Возьнякової (269; 42; 43; 247).

Недостатнє використання матеріалів усіх названих метрик, на жаль, не
могло не відбитися і на повноті самих досліджень. Автор залишає на
майбутнє можливість доопрацювати своє дослідження на базі цих матеріалів

РОДОВІДНІ КНИГИ. СІМЕЙНІ РОДОВОДИ

У середньовічносу суспільстві походження людини визначало її належність
до стану, а звідси і місце у суспільстві, потенційні можливості
політичної чи службової кар’єри. Кожна князівська родина зберігала
пам’ять про свого родоначальника. Крім того, зберігалися документи, які
підтверджували її походження. Навіть якщо ті документи в силу різних
причин, перш за все пожеж і воєн, зникали або нищилися, пам’ять про
засновника роду залишалася. Усні родовідні легенди навіть у примітивних
народів зберігаються століттями. Нам здаються надуманими версії окремих
дослідників буцімто князі не пам’ятали навіть свого династійного
походження: Рюриковичі вони чи Гедиміновичі. Так само надумано виглядає
спроба доводити, що окремі Гедиміновичі хотіли представити себе
Рюриковичами і навпаки. Ніколи належність до тої чи іншої династії не
була ганебною ні в Польсько-Литовській, ні вМосковській державі.
Фальсифікати, які почали виготовлятися з XVI ст., були спрямовані на то,
щоб у число князівських родів ввести окремі шляхетські роди. Таких спроб
були десятки як у Польсько-Литовській так і в Московській державах.
Ю.Вольф установив, що всі князі, які носили цей титул на початку XV ст.,
належали до Рюриковичів або Гедиміновичів. Йому вдалося також встановити
фальсифікацію княжого походження у більше як 250 родин литовської,
української і білоруської шляхти (2112).

У Московській державі, де існування місництва до 1682 р. вимагало від
усіх служилих родин, і не лише князівських, ведення детальних записів
про всіх родичів і зберігання відповідних документів, було немислимим не
знати свого предка. Від нього починалися всі родоводи. Це було
визначальним для службової кар’єри. Причому жоден з Гедиміновичів
жодного разу не намагався стати Рюриковичем. Імена багатьох князів,
особливо тих, які померли молодими, рано прийняли чернецтво або чия
діяльність з інших причин не знайшла відбитку у літописах, хроніках чи
актах, збереглися тільки в цих родовідних розписах.

У XV ст. ці записи почали оформлятися у книги, які мали практичне
значення при формуванні командного складу полків, посольств та інших
призначень. Бл. 1555 р. родовідні розписи були зведені І.Циплятєвим та
О.Адашевим в книгу «Государів родословець». Ця перша родовідна книга
мала початково 42-45 розділів. Пізніше, коли в 1682 р. було скасовано
місництво, родовідні розписи складались вже з 81 розділу. Більшість з
них увійшла до т.з. Бархатної книги. Матеріали ще 5 книг, запланованих
до видання, переважно втрачені. Більшість їх згоріло. Лише частина
ввійшла до видань М. Лихачева та А.Юшкова, про які згадувалося вище.
Родовідні книги були видані у 1851 р. (151). Нове видання пам’ятки
здійснене М.Є.Бичковою (152). їй належать дослідження джерел, складу,
редакції та інших сторін цих пам’яток (408, с.475-480; 409; 410; 414).
Окрім окремих помилок, з яких ще не всі виявлені і досліджені, офіційні
родовідні книги є досить надійним джерелом генеалогічних досліджень. У
випадку, коли не було підтверджень про існування тих чи інших осіб, ми
приймали версію родовідних книг. Версія родовідних книг відкидалася
тільки у випадках, коли з допомогою інших джерел, чия автентичність була
безперечною, можна було довести її сумнівність.

Родоводи окремих князівських гілок та родин, наприклад смоленських чи
Одинцевичів, збереглися у різних літописах і вже давно привернули увагу
істориків (451; 1528, с.29-32). Деякі з них збереглися в складі
рукописних збірників та інших пам’яток, як відомий Збірник Діонісія,
автором якого був князь Данило Васильович Лупа († 1538 р.), який прийняв
чернецтво у Волоколамському монастирі під іменем Діонісія. Його прадід
Звенигородський князь Олександр Федорович у 1408 р. приїхав у Москву в
свиті Свидригайла Ольгердовича, дід служив великим тверським князям, а
батько перейшов на московську службу. Розпис нащадків чернігівського
князя Михайла Всеволодовича із Збірника Діонісія добре демонструє
наскільки великої ваги надавали своїм родоводам навіть дуже дрібні князі
і наскільки ці родоводи були близькими до дійсності (16, ф. 113, д.661,
л.364-366 об., 453-458 об.). Родовідні фрагменти із Збірника Діонісія
опубліковані М.Бичковою (414, с. 74-77).

У Литовській державі родоводи не мали такого практичного значенім, тому
вони почали з’являтися лише з XVI ст. і рівень їх вірогідності значно
нижчий. Досить порівняти варіанти родоводів князів Одинцевичів або
проаналізувати Генеалогію князів Сангушків, написану в 1640 р.
смоленським біскупом Єронімом Сангушком, щоб переконатися, що в частині
цих пам’яток немало незбігів та помилок. Однак і ці родоводи зберігають
свою цінність, так як попри хронологічні неузгодження і перекручення
певних місць містять пласт фактичного матеріалу. Фантастичними їх
назвати не можна. Тому ми аналізували всі відомі нам пам’ятки такого
роду.

До цієї групи джерел ми включаємо і такі пам’ятки, як Тисячна книга 1550
р., Двірцевий зошит 50-х рр. XVI ст., Боярські списки у Московській
державі та інші подібні документи (178; 40).

ПОМ’ЯНИКИ ЯК ДЖЕРЕЛА З ГЕНЕАЛОГІЇ КНЯЖИХ РОДИН. ЛЮБЕЦЬКИЙ ПОМ’ЯНИК.
СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Літописи, хроніки і актовий матеріал, порівняно з родоводами, зберегли
малу частку княжих імен. Однак тенденційність цієї групи пам’яток цілком
очевидна. З усіх інших джерел найбільшу кількість імен князів і княгинь
зберегли пом’яники-церковні синодики, суботники, диптихи, куди
записувалися імена померлих родичів для церковного поминання. Початково
це були невеликі пергаментні грамоти або сувої чи записи у церковних
книгах. Пізніше з’явилися спеціальні книги-пом’яники (1121, с.49).

Такі синодики велися у всіх престижних монастирях, некрополі яких часто
служили усипальницями певних родин. На поминання душі вносилися вклади,
а до монастирського синодика записувалися й інші померлі родичі. Так як
призначення пом’яників було надзвичайно важливим (йшлося про спасіння
душі померлого родича), то помилки у записах могли бути зробленими
тільки при переписуванні і носять випадковий характер. Жодної свідомої
фальсифікації тут не могло бути. У Києво-Печерському пом’янику стерті
записи імен великого князя Вітовта-Олександра Кейстутовича, який покинув
православ’я і перейшов у католицьку релігію, та митрополита Ісидора,
який прийняв Флорентійську унію 1439 р., але це було зроблено, напевно,
під час загострення релігійної боротьби на межі XVI-XVII ст. Можна з
дуже великою вірогідністю припускати; що запис про того чи іншого князя
у пом’янику є свідченням його автентичності. Але, за рідкісним винятком,
оригінали пом’яників не збереглися. До нас дійшли тільки копії,
переписані переважно у кінці XVII ст. і пізніше.

На перший погляд пом’яники належать до тих пам’яток, розшифрування яких
практично неможливе. Князівські родини записані туди поряд з іншими
родинами без вказівок на вік, час і місце поховання. Вказівки на родинні
стосунки досить рідкі, у більшості випадків йде просто перелік імен.
Окрім можливих помилок при переписуванні, додають складності хрестильні
та чернечі імена окремих князів. При відсутності згадок у літописах чи в
актовому матеріалі, ідентифікація таких імен практично не можлива.

Найбільш цікаві і повні пом’яники були опубліковані у минулому столітті:
Любецький (714, с.24-29), Києво-Печерський (52, с.І-IX, 1-88),
Супральський (176, с.454-459), Дерманського монастиря (104, с.107-109),
Дубнівської замкової церкви Воскресения і Миколая (104, c. 109-107).
Окремі пом’яники збереглися у виписках А.Петрушевича (Львівська наукова
б-ка ім. В.Стефаника, відділ рукописів, АСП-266). На жаль, ці пам’ятки
майже не досліджувалися. Виняток складає хіба що Любецький пом’яник,
вивченням якого займалися М.Квашнш-Самарш (792), митрополит Філарет
[Гумилевський] (1544, т.5, с.34-75), та Р.Зотов (714). З досліджень
інших пом’яників можна згадати докладну працю Є. Де Вітте (619), Після
публікації книги Р.Зотова, яка досі не втратила свого значення,
М.Грушевський вважав необхідними публікацію і спеціальні дослідження
пом’яників. Однак історики зверталися до них лише для того, щоб
підтвердити або заперечити ту чи іншу версії. Довший час ці джерела
майже не цікавили істориків. Тільки останнім часом до них почали
звертатися (841, с.3-45; 683А, с.8-11). Першими успіхами у вивченні цих
складних пам’яток можна вважати дослідження І.Мицька (1119, с.7; 1120,
с.51-53; 1121, с.49-56). Він опублікував найдавніші пом’яники, в їх
числі пом’яник князя Лева Даниловича, дослідив за пом’яниками походження
князя Федора Любартовича, родини князів Острозьких. З більшістю його
висновків ми погоджуємося, окремі з них піддаємо сумнівам. Більш
детально про це в наступному параграфі. І.З.Мицько звернув нашу увагу на
текст фрагментів Холмського пом’яника, і підказав, на наш погляд, вірний
варіант реставрації первинного тексту, пов’язаного з родиною Острозьких
(504, с. 124-125,131; 506, с.358-360).

Спостереження за князівськими іменами, внесеними у різні пом’яники,
дозволяють помітити наступні закономірності:

1. Практично в уса пом’яниках належність до княжої родини виділяється
особливим зазначенням титулу.

2. Наявність у числі родини нетитул ованих осіб слід відносиш до числа
дітей тих князівень і княгинь, які виходили заміж за нетитулованих
вельмож, а також до цих самих вельмож. Останні в окремих випадках
титулуються як «пан» чи «пані».

3. Немає сумніву, що в число тої чи іншої родини у пом’яниках записані
різні родичі: свати, зяті і невістки, пасинки, а також діти, які померли
немовлятами чи у ранньому віці. Так у Дерманському пом’янику

записано аж 131 князів Острозьких, 169 князів Луцьких, 112 князів
Слуцьких, 66 князів Соломирецьких і 246 князів Гольшанських. Подібне
зустрічаємо і у Києво-Печерському чи Супральському пом’яниках.

4. Хронологія, принаймні там, де княжі родини окремо не виділені, не
дотримується. Так у Києво-Печерському пом’янику серед великих князів
Скіргайло-Іван Ольгердович, який правив у Києві в 1395-1396 рр.,
записаний попереду Володимира Ольгердовича, який займав київський
престол у 1362-1393 рр. та Ольгіманта-Михайла Гольшанського, який
вірогідно перебував на київському княжінні бл. 1324-до 1331 рр. Подібне
можна помітити і в записах Любецькогопом’яника та інших пам’яток.

5. У більшості пом’яників присутні повтори, які свідчать про поступове
складання цих пам’яток. Так у Києво-Печерському пом’янику двічі записані
князі Острозькі і князі Крошенські та Трубецькі. Схоже, що так само
двічі Острозькі записані і у Супральському пом’янику.

6. Окрім того, імена окремих князів, записаних до одної родини,
зустрічаються у складі іншої родини, з якою той чи інший князь був
пов’язаний через дружину.

Виходячи з цих спостережень, ми і проводили дослідження пом’яників.
Публікуючи тексти або фрагменти текстів пом’яників, ми нумерували рядки
з князівськими іменами для зручності самого дослідження через велику
кількість імен. Так як філологічні аспекти проблеми істотно не впливають
на наше дослідження, то для зручності і імена князів та княгинь
приводяться у сучасній орфографії.

Найбільш доступним для дослідників залишається Любецький пом’яник. У
ньому в більшості випадків є не тільки вказівки на родинні стосунки, але
й на престоли, які займав той чи інший князь. Сама пам’ятка, яка
датується 1693 р., дійшла до нас у зошиті, переписаному у 1886 р.

ЛЮБЕЦЬКИЙ ПОМЯНИК публікується за книгою Р.Зотова (714, с.24-29).

[I] в.кн. Костянтина Мстиславича і княгиню його Анастасію,

[2] в.кн. Миколу Святослава Чернігівського і княгиню Киликію,

[3] кн. Михайла Чернігівського і княгиню Феофанію,

[4] кн. Георгія Київського в іпоцех Гавртла Всеволода,

[5] кн. Олександра Київського,

[6] кн. Романа Київського,

[7] кн. Димитрія,

[8] кн. Василя Всеволода,

[9] кн. Давида Чернігівського і княгиню Феодосію,

[10] кн. Миколу Святослава і княгиню Анну,

[11] кн. Святослава в іноцех Гавртла і княгиню Катерину,

[12] кн. Ярослава в іпоцех Василя і княгиню Ірину,

[13] кн. Феодосія і княгиню Євфросинію,

[14] кн. Всеволода Даниїла Святослава і Анастасія,

[15] кн. Костянтина і синів його Давида, Гліба, Олександра,

[16] кн. Пахомія Гліба і Анастасія,

[17] кн. Михайла Всеволодовича, Святославова внука і боярина Федора
убієнних,

[18] кн. Михайла і княгиню Олену,

[19] кн. Пантелеймона Мстислава і княгиню Марію,

[20] кн. Бориса Володимира Святославича і княгиню Марію,

[21] кн. Бориса Святослава Ольговича і княгиню Євдокію,

[22] кн. Гавртла Ярополка Ярославича і княгиню Василису,

[23] кн. Антонія Володимира Ігоревича,

[24] кн. Святослава Всеволодовича і княгиню Марію і сипа Бориса,

[25] кн. Федора Мстислава Глібовича,

[26] кн. Филипа Володимировича і княгиню Агафію,

[27] кн. Лаврептія Всеволода Ярополчича і княгиню Анастасію,

[28] кн. Василя і княгиню Феклу,

[29] кн. Семена Всеволода і сина Федора Святослава, вбитого у Литві, і
княгиню Євфимію,

[30] кн. Романа Старого і княгиню Анну і сипа Олега Романовича Леонтія в
іноцех Василя,

[31] інока Феодосія,

[32] кн. Бориса,

[33] кн. Давида,

[34] кн. Андрія,

[35] кн. Дмитрія Святослава,

[36] кн. Володимира,

[37] кн. Аитоиія Глібовича,

[38] кн. Михайла,

[39] кн. Анікема,

[40] кн. Романа,

[41] кн. Івана,

[42] кн. Дмитра, вбитого татарами і княгиню Мамелу,

[43] кн. Михаила Дмитровича і княгиню Марфу,

[44] кн. Федора Дмитровича,

[45 ] кн. Василя Козельського, вбитого татарами,

[46] кн. Андрія Рильського і княгиню Олену,

[47] кн. Михаила Олександровича,

[48] кн. Романа Михайловича, убитого у князя Юрія Смоленського і сина
Симеона Романовича і княгиню Марію Корчевську,

[49] ки. Георгія Курського і сина Георгія,

[50] кн. Федора Мстиславича Новгородського і княгиню Мотрону,

[51] кн. Костянтина Давидовича Новгородського і сина Тимофія,

[52] кн. Івана Романовича Путивльського,

[53] кн. Костянтина Романовича,

[54] кн. Михайла Романовича, вбитого у Литві,

[55] кн. Олександра,

[56] Василя Чорноризця,

[57] кн. Михайла Глухівського і сина Семена,

[58] кн. Олександра Новосильського, вбитого татарами,

[59] кн. Семена Олександровича,

[60] кн. Михайла Всеволодовича,

[61] кн. Сергія Олександровича, вбитого татарами,

[62] кн. Дмитра Курського і княгиню Феодору і сина Василя, вбитого
татарами, і Анастасія,

[63] кн. Дмитра Новгородського і княгиню Марію,

[64] кн. Андрія Всеволодовича і княгиню Феодору,

[65] кн. Івана Путивльського, вбитого татарами,

[66] кн. Івана Резанського і княгиню Василису,

[67] кн. Михайла Андрійовича Трубецького,

[68] кн. Юрія Туровського,

[69] кн. Костянтина Оболенського, вбитого Литвою,

[70] кн. Михайла Олександра Пронського, вбитого у брата,

[71] кн. Патрикія Давида Стародубського і княгиню Олену і сина Івана,

[72] кн. Бориса Михайловича Тверського,

[73] кн. Василя Рильського,

[74] кн. Івана Глинського,

[75] кн. Федора Звенигородського і княгиню Софію і сина Олега,

[76] кн. Дмитра Чернігівського і брата Івана,

[77] кн. Івана Скіргайла,

[78] кн. Михайла Євнутійовича,

[79] кн. Давида Остиковича і Олександру чорноризців,

[80] кн. Івана Козельського, інока, і княгиню Агрипину,

[81] кн. Семена Юрійовича Туровського,

[82] кн. Дмитра Ольгердовича і княгиню Анну і синів кн. Михаила, кн.
Івана,

[83] кн. Івана Ольгімантовича і княгиню Агрипину,

[84] кн. Андрія Оболонсъкого,

[85] кн. Семена Трубецького,

[86] кн. Давида Дмитровича Городелъсъкого і княгиню Марію,

[87] кн. Дмитра Волховського і княгиню Анастасію і Василя,

[88] кн. Івана Мстислава і княгиню Софію,

[89] кн. Андрія Всеволодовича і княгиню Євпраксію,

[90] кн. Семена Крошинського,

[91] кн. Івана Станіславича,

[92] кн. Семена Вяземського і тещу Анастасію,

[93] кн. Івана Любартовича і княгиню Марію,

[94] кн. Івана Михайловича Трубецького,

[95] кн. Василя Перемишельського,

[96] кн. Василя Соломирецького,

[97] кн. Онисима Ярослава, убитого у Литві,

[98] кн. Василя Ковельського,

[99] кн. Федора Олександровича Звенигородського, убитого татарами,

[100] кн. Дмитра Орлкаго і княгиню Євдокію,

[101] кн. Івана Сонського, інока, і княгиню Євпраксію.

Багато імен відносно легко піддаються ідентифікації, що було зроблено ще
Р.Зотовим, інші залишаються спірними.

[1] Серед великих князів київських ми не зможемо знайти князя Костянтина
Мстиславича. Однак ні Ізяслав-Пантелеймон Мстиславич, ні його рідні
брати Ростислав-Михайло та Володимир-Дмитро, які займали київський стіл,
ворогуючи з Ольговичами, ні, звичайно, внук Ізяслава-Пантелеймона
Роман-Федір Мстиславич, не могли відкривати пом’яник чернігівських
Ольговичів. Не міг його відкрити і незначний представник смоленської
гілки Мономаховичів Ізяслав Мстиславич, який двічі сидів у Києві
(05.1235 -бл. 03.1236, 10.04.1236 — 05.1236) (500, с95). Залишається
припустити, що під час переписування пом’яника була допущена помилка і в
оригіналі читалося як Костянтин Мстислав, а не Костянтин Мстиславич.
Тоді Костянтин — хрестильне ім’я князя Мстислава Володимировича, сина
Володимира Мстиславича від Аделі. Після битви під Листвином (1023 р.)
цей тмутараканський князь фактично розділив державу з Ярославом Мудрим,
обравши своєю столицею Чернігів. Він був першим чернігівським князем з
династії Рюриковичів, помер у Чернігові у 1036 р. і був похований там у
заложеному ним соборі св.Спаса (111, стб. 150; 112, стб. 138). Саме з
цього князя і мали починатися князівські пом’яники у Чернігівській
землі. Княгиня Анастасія з інших джерел невідома, але відомо, що у
Мстислава був син Євстафій, який помер у 1033 р. (116, c. 136:121, с.
70). Отже Любецький синодик дає підстави визначити ім’я дружини
Мстислава Володимировича як Анастасії. Це приймав також Л.Махновець (87,
с.85). Вірогідно, що вона була аланкою за походженням (504, с.41).

[2] Святослав-Микола Ярославич був першим чернігівським князем, який
займав київський престол (22.03.1073 — 27.12.1076). Він помер раптово у
Києві від невдало зробленої операції по видаленню гною із звичайного
фурункула. Його тіло було відвезене до Чернігова і поховане у соборі
св.Спаса. Микола-Святослав був родоначальником обох чернігівських
династій — Давидовичів і Ольговичів, а також Ярославичів, які правили у
чернігівських колоніях Муромі та Рязані. Відомо, що він був одружений з
дочкою графа Етелера, сестрою трірського архієпископа Бурхарда (1750,
р.9). На підставі Любецького пом’яника можна вважати, що її ім’я було
Киликія.

[3] Князь Михайла Чернігівський і княгиня Феофанія-це, безперечно,
Олег-Михайло Святославич, родоначальник династії Ольговичів, який помер
1.08.1115 р., і його дружина візантійська аристократка Феофано Музалон
(1714).

[4] 3 усіх відомих нам київських князів, окрім Ярослава Мудрого,
присутність якого у пом’янику Ольговичів була би недоречною, тим більше
після його сина Миколи-Святослава (поз.2), був лише один князь з іменем
Георгій. Ним був союзник Ольговичів князь Юрій Довгорукий. Цей союз був
скріплений у

1150 p. шлюбом дочки Юрія з сином сіверського князя Олегом Святославичем
(714, с.269). Як союзник і родич Ольговичів, Юрій Довгорукий міг бути
включеним до пом’яника Ольговичів. Як відомо, Юрій Довгорукий помер
15.05.1157 р., на п’ятий день після бенкету у осьменика Петрила (112,
стб.304; 115, с. 10), де його, вірогідно, було отруєно. Любецький
пом’яник дає підстави стверджувати, що перед смертю, як тоді було
прийнято, князь Юрій став ченцем під іменем Гавриїла.

У тексті пом’яника поряд з іменем Гавриїла записано ім’я Всеволода. Нам
здається, що при пізніших переписуваннях було допущено помилку.
Початково могло найвірогідніше стояти «Всеволодович», тобто вказівка, що
Юрій належав до іншого відгалуження Рюриковичів — Всеволодовичів. Не
можна виключати, що при переписуваннях випало «і сина єго». Тобто у
пом’яник був внесений син Юрія князь Всеволод Велике Гніздо († 12 чи
14.04.1212). Замолоду цей князь був союзником Ольговичів. Крім того його
сини Юрій та Володимир були одружені з чернігівськими князівнами.
Правда, князь Всеволод Велике Гніздо конфліктував і навіть воював з
Ольговичами, тому ми схиляємося більше на користь першої версії.

[5] Жоден з київських князів не носив імені Олександра. Але це, напевно,
хрестильне ім’я, яке не було зафіксоване джерелами. У другій пол. XII
ст. два князі з Чернігівських Святославичів були на київському
престолі-Ізяслав-Микола Давидович та Святослав-Михайло Всеволодович.
Мономаховичі, які займали цей престол, були в основному противниками
Ольговичів і не було підстав для включення їх у пом’яник. З усіх
київських князів цього періоду туди міг бути включеним тільки один
Мономахович — Гліб Юрійович, який двічі княжив у Києві (12.03.1169 —
20.02.1170, 13.04.1170 — 20.01.1171). Він був також союзником
Святославичів. Друга його дружина була дочкою Ізяслава Давидовича. Перша
дружина, якапомерладо 1154 р., найвірогідніше теж походила з
чернігівської династії. Принаймні такий альянс найбільше відповідав
вимогам тодішньої політичної кон’юнкури. Отже, на підставі Л юбецького
пом’яника можемо стверджувати, що хрестильним іменем Гліба Юрійовича,
напевне, було Олександр.

[6] Ідентифікація князя Романа Київського труднощів не викликає. Ним міг
бути тільки представник смоленської гілки Мономаховичів Роман
Ростиславич, який займав київський престол двічі (1.07.1171 -середина
02.1173, кінець 1174 — бл. 19.07.1176). Роман Ростиславич 9.01.1149 р.
одружився з дочкою Святослава Ольговича (118, c. 15; 126, с.212), що і
дало підставу включити його до цього пом’яника.

[7] Після київських князів з інших династій, які потрапили до пом’яника,
починається перелік в основному нащадків Святослава Ярославича. Так як
серед них ми не знаємо князя Дмитрія, а поз.9 вказує на князя Давида
Святославича, то логічно, що біля нього варто шукати його сучасників.
Старшими за Давида були Гліб та Роман-Борис Святославичі. Хрестильне
ім’я Гліба невідоме. Ним могло бути і Дмитрій. Гліб Святославич княжив у
Новгороді (1069-1078 рр.). Після смерті батька він не погодився з
позбавленням престолу на користь Святополка Ізяславича і втік у
Заволочську Чудь, де і загинув 30.05.1078 р. (114, с.З; 116,
с.148;118,с.2).

[8] Князем Василем Всеволодом був, напевно, син Давида Святославича
князь Всеволод, хрестильне ім’я якого невідоме. У 1116 р. цей князь узяв
участь у поході на половців. По смерті батька у 1123 р., коли його
дядько Ярослав Святославич переїхав до Чернігова, Всеволод отримав
Муромське князівство. У наступному році, як перший серед спадкоємців
чернігівського престолу, одружився з дочкою краківського князя Болеслава
Кривоустого (112, стб.286). Дальша доля його невідома. Позаяк він не
брав участі у чернігівській усобиці 1129 р. можна припускати, що він
помер невдовзі після шлюбу. На підставі Любенького пом’яника можна
вважати, що хрестильним іменем Всеволода було Василь.

[9] Князь Давид Чернігівський — це Давид Святославич, який княжив у
Чернігові у 1097-1123 рр. Любецький пом’яник дозволяє встановити ім’я
його дружини — Феодосія. Такої ж думки був Р.Зотов (714, с.24).

[10] Князь Микола Святослав і княгиня Анна- це старший син Давида
Святославича князь Святослав, який займав престоли у Луцьку (1099-1100
рр.) та Городці-Остерському (1106 р.), а потім став ченцем у
Києво-Печерському монастирі, де і помер 14.10.1143 р., ввійшовши у
історію як подвижник Микола Святоша. Анна, його дружина, померла після
1136 р. Вона була дочкою київського князя Святополка Ізяславича (374).

[11] Тут було записано князя Святослава-Миколу Ольговича, який тримав
Сіверське (1146-1157 рр.) та Чернігівське князівства (1157-1164 рр.), і
його другу дружину княгиню Катерину, дочку новгородського посадника
Петрила, з якою він одружився у 1136р. (1468, с. 142). З пом’яника
випливає, що перед смертю князь прийняв чернецтво під іменем Гавриїла.

[12] Р.Зотов вважав, що тут було записано князя Ярослава-Прокопія
Всеволодовича, який займав чернігівський престол у 1180-1198 рр., та
його дружину княгиню Ірину, незнану з інших джерел (714, с.267-268). З
цим можна цілком погодитися.

[13] На думку Р.Зотова, під іменем князя Феодосія тут записано головного
героя “Слова” князя Ігоря Святославича та його дружину Євфросинію (714,
с.27). Стосовно імені Ярославни, то воно підтверджується як пізнішими
джерелами, так побіжно, і тим фактом, що під іменем Євфросинії прийняла
чернецтво її мати Ольга Юріївна (87, с.345). Хрестильним іменем Ігоря
Святославича, який народився 2.04.1151 р., було Георгій (112, стб.416).
Тоді Феодосій — чернече ім’я. Перед смертю Ігор Святославич, напевно,
прийняв чернецтво.

[14] У заплутаному записі “Всеволода Даниїла Святослава і Анастасія”
Р.Зотов бачив спотворення запису імені князя Всеволода-Данила
Святославича Чермного, який помер у 1212 р. (118, с.118) чи у вересні
1215 р. (1468, с. 192), та його дружини Анастасії (714, с.272). У 1179
р. Всеволод Чермний одружився з дочкою краківського князя Казиміра
Справедливого (1739, s.258). Польські джерела імені княгині не
повідомляють. Л .Махновець звернув увагу, що у Густинському літописі та
у В.Татищева дружина Всеволода Чермного названа Марією. Але на його
думку у літописі дружина Всеволода Святославича поєднана з Марією,
дружиною Всеволода Ольговича, про смерть якої повідомляється через два
абзаци (87, с. 326). Ця здогадка не виглядає переконливою, так як, за
В.Татищевим, дочку Мстислава Володимировича звали не Марією, а Агафією.
Зрештою і сам Л .Махновець не був до кінця впевненим, прийнявши
компромісний варіант імені княгині — Марія-Анастасія. Ми вважаємо цей
варіант за найбільш прийнятний. Стосовно імен пом’яники точніші за інші
джерела.

[15] Князя Костянтина і його синів Давида, Гліба, Олександра
ідентифікувати досить важко. Не викликає поважних застережень думка, що
йдеться про князів з династії Ольговичів, сучасників Всеволода Чермного.
Тоді, найпевніше Костянтин — хрестильне ім’я брата Всеволода Чермного —
Олега Святославича, який помер у 1204 р. (121,с.37). Ім’я Костянтин
зустрічається серед його нащадків. Син Давид зафіксований джерелами.
Востаннє він згадується під 1196 р. (112, стб.668; 118, с. 105).
Інші-сини Олега невідомі, але це не значить, що їх не було. Інших
князів, яких можна було би ототожнити з Костянтином серед Ольговичів,
сучасників Всеволода Чермного немає.

[16] Р.Зотов реконструював цей рядок як згадку про князя Пахомія-Гліба
Святославича (714, с.272). Гліб Святославич займав чернігівський престол
(1206-1208,1212/15 -1216 рр.). Його хрестильне ім’я невідоме. У 1182 р.
цей князь одружився з дочкою овруцького князя Рюрика Росгиславича.
Напевно її звали Анастасія.

[17] У цьому рядку записаний князь Михайла Всеволодович, внук Святослава
Всеволодовича і його боярин Федір, з яким вони загинули в Орді
30.09.1246 р. (116, c. 182-185)

[18] Князем Михайлом, записаним у цьому рядку найвірогідніше був
пронський князь Михайло Всеволодович, якого вбили на снемі рязанських
князів в Ісадах у1217р. (111, стб.440). Михайло був одружений з дочкою
Всеволода Чермного, яку за В.Татищевим звали Вірою (1468, с.259).
Напевно Олена — хрестильне ім’я княгині.

[19] Ми погоджуємося з Р.Зотовим стосовно ототожнення князя Пантелеймона
Мстислава з Мстиславом Святославичем, який займав чернігівський престол
у 1216-1223 рр. і загинув у нещасливій битві на Калці 1.06.1223 р. У
1182 р. він одружився з аланською княжною, свояченицею суздальського
князя Всеволода Велике Гніздо (714, с.273-274). Судячи з пом’яиика,
княгиню звали Марією.

[20] Ототожнення Р.Зотовим князя Бориса з незнаним з інших джерел сином
Володимира Святославича (714. С.278), викликає сумнів. Нам здається
вірогіднішим бачити тут самого Володимира Святославича, який помер у
1201 р. (111, стб.416) і міг мати хрестильне ім’я Борис, що не виключав
і Р.Зотов. Цей князь, напевно, тримав Вщизьке князівство (504, с.71). У
1178 р. він одружився з дочкою суздальського князя Михайла Юрійовича.
Виходячи з інформації Любецького пом’яника княгиню звали Марією.

[21] Ми не приймаємо версію Р.Зотова про те, що у Святослава
Всеволодовича був син князь Борис (714, с.273-274; 504, с. 52). На наш
погляд у пом’янику записано рильського князя Святослава-Бориса Ольговича
(† 1196 р.). На підставі цього джерела можна прийняти, що дружину його
звали Євдокією.

[22] Не викликає заперечень ототожнення князя Ярополка Гавриїла
Ярославича з сином чернігівського князя Ярослава Всеволодовича, який з
старшим братом Ростиславом тримав Вишгород у 1210-1214 рр. (714, с.275)
Його дружина княгиня Василиса з інших джерел незнана.

[23] Хрестильним іменем путивльського князя Володимира Ігоревича, який
народився 8.10.1171 р. було Петро (112, стб.562). Напевно, Антоній —
чернече ім’я цього князя. Він помер після 1211 р. і до 1223 р. за
обставин, які не відомі. Можливо, що після трагедії Ігоревичів у 1211 р.
Володимир став ченцем.

[24] У цьому записі можна бачити князя Святослава Всеволодовича, який
займав чернігівський і київський престоли, одного з героїв «Слова», його
дружину княгиню Марію, дочку полоцького князя Василька Святославича і
молодшого сина Бориса (поз.21). Але у такому разі це був би повтор,
причому нелогічний, так як усі сини Святослава Всеволодовича записані
попереду батька. Не мотивованим виглядає і згадка лише про одного
Бориса. І хоча таке у синодиках трапляється, нам здається більш
мотивованою ототожнення Святослава Всеволодовича з однойменним
трубчевським князем, сином героя «Слова» Всеволода Святославича, який
згаданий під 1232 р. (114, с.48; 127, с.359). Напевне його дружину звали
Марією, а сина Борисом. Князь Андрій, який у середині XIII ст. займав
трубчевський престол і за віком міг бути сином Святослава Всеволодовича
(714, с.283), також міг мати хрестильне ім’я Борис.

[25] Князь Мстислав-Федір Глібович загинув у 1239 р. (112, стб.782). Цей
князь, напевно, тримав Сіверське князівство (1212-1239) (504, с.68-69).
Р.Зотов помилково вважав, що Мстислав Глібович був чернігівським князем
у 1235-1239 рр. (714, с.280), він тільки прийшов на допомогу обложеному
монголами Чернігову.

[26] Князь Филип (Пилип) Володимирович і княгиня Агафія, поза сумнівами
— старший син і невістка князя Володимира Святославича. Пилип, очевидно,
— хрестильне ім’я. Цей князь, напевно, у 1201 р. отримав Вщизьке
князівство і помер раніше за братів.

[27] Князь Всеволод-Лаврентій Ярополкович, дружину якого звали
Анастасією, відомий тільки з Любецького пом’яника. Р.Зотов помилково
вважав, що він був батьком Андрія Всеволодовича, який займав
чернігівський престол у 1246-1263 рр. і за якого Василько Романович
видав свою дочку Ольгу (714, с.281). Зрозуміло, що нащадок сновських
князів не міг претендувати на головний престол у Чернігівській землі, в
той час коли живими були численні нащадки Святослава Всеволодовича.

[28] Князя Василя і його дружина княгиня Фекла належали до ровесників
князя Михайла Всеволодовича. Можна припускати, як це робив Р.Зотов,
виходячи з місця запису, що вони були з молодшої гілки Ольговичів.

[29] Немає підстав піддавати сумніву ідентифікацію Р.Зотова, за якою
князь Всеволод-Семен — син Володимира Ігоревича, який залишився у
Путивлі в 1206 р., коли Ігоревичі вирушили завойовувати Галицьку
спадщину (112, стб.723). Його син Святослав-Федір, дружину якого звали
Євфимія, загинув у війні з литовцями, напевно, у 1236 р., коли похід
проти них організував київський князь Ярослав Всеволодович.

[30] Князь РоманСтарий займав чернігівський престолу 1263-1288 рр. За
родоводами і збірником Діонісія він був сином чернігівського князя
Михайла Всеволодовича (414, с.74-77). Версія М.Баумгартена про те, що
цей князь був нащадком Всеволода Чермного неясного походження,
непереконлива. Пом’яник подає інформацію, що його дружину звали Анною.
Його син Олег-Леонтій Романович тримав Брянське князівство (після 1264 —
після 1274 рр.), а пізніше прийняв чернецтво під іменем Василя (714,
с.280).

[31] Хто з Ольговичів став шоком Феодосієм довідатися навряд чи
пощастить.

[32] [33] [34] [35] Р.Зотов пропонував вважати князів Бориса, Давида,
Андрія і Святослава-Дмитрія, синами Володимира Святославича (714,
с.278). Він виходив з засади, що вони були записані попереду Володимира
[поз. 36] і Антонія Глібовича, тобто були синами старшого за Гліба
Святославича брата. Іншу інтерпретацію важко запропонувати, тому це було
прийнято нами (505, табл.8). Напевно ця гілка після снему !206 р.
утримала за собою Вщизьке князівство, яке було вщент зруйноване
монголами у 1239 р. При його обороні нащадки Володимира Святославича
вигинули.

[36] Князя Володимира Р.Зотов вважав сином Давида Ольговича (714,
с.284). У наших таблицях ми прийняли цю версію, хоча і відзначаємо її
непевність. Володимир міг бути і сином Володимира Святославича.

[37] Антоній — хрестильне ім’я молодшого сина Гліба Святославича.

[38] [39] [40] [41] Князів Михайла, Анікема, Романа і Івана Р.Зотов
вважав синами Бориса Святославича (714, с.281). Реконструкція ця
непевна. Про самого Бориса і його потомство з інших джерел невідомо. Ми
переконані, що такого князя не існувало взагалі, а у пом’янику було
записано рильського князя Святослава-Бориса Ольговича († 1196 р.).
Враховуючи, що ці князі записані після Антонія і перед Дмитром
(найпевніше сином Мстислава Святославича), можна вважати їх синами Гліба
Святославича.

Зрозуміло, що реконструкція ця гіпотетична. З впевненістю можна сказати
тільки одне — ці князі були внуками Святослава Всеволодовича і жили у
першій половині XIII ст. Нам незнані подробиці завоювання монголами
Чернігівської землі. Багато князів могло загинути. Крім того існує
вірогідність утримання якоюсь гілкою Ольговичів Тмутаракані, як
васального князівства у складі Візантійської імперії, яке бл. 1221 р.
могло знову відродити певну самостійність. І монети, які вважаються
монетами Олега-Михаила Святославича могли бути монетами князя Михайла.
Тільки тмутараканський князь міг бути тим «маліком русів», який виступив
на допомогу Судаку у 1221 р. (504, с.67).

[42] Князя Дмитра, вбитого татарами, і княгиню Мамелу Р.Зотов вважав
сином і невісткою чернігівського князя Мстислава Святославича. Син
Мстислава загинув на Калці у 1223 р. За В.Татищевим його звали
Васильком. Напевно Дмитро-хрестильне ім’я.

[43] Князь Михайло Дмитрович був старшим сином Василька-Дмитра
Мстиславича. Княгиня Марфа була його дружиною. В інших джерелах про них
відомостей немає. Р.Зотов відносив їх життя до рубежу XIII-XIV ст. (714,
с.287). Напевно скоріше можна говорити про середину або першу половину
XIII ст. Козельське князівство, яке, вірогідно, отримав Василько-Дмитро
Мстиславич після того як його батько перейшов до Чернігова, по загибелі
князя Василька-Дмитра перейшло до молодшого брата. У 1238 р. Козельськ
захищав племінник князя Михайла Дмитровича. Це могло означати, що самого
князя вже не було в живих.

[44] Федір Дмитрович — молодший брат Михайла Дмитровича, який теж
вірогідно помер до 1238 р.

[45] Козельський князь Василь, який весною 1238 р. сім тижнів обороняв
Козельськ від монголів, був дуже юним. На думку Р.Зотова він був сином
Івана Мстиславича (714, с.287,281). Все це дуже гіпотетично. Згідно
реконструкції цього дослідника у Мстислава були сини Дмитро
(Василько-Дмитро), Андрій, Іван і Гавриїл. Після загибелі на Калці
старшого Василька-Дмитра Козельське князівство мало перейти до Андрія.
За М.Карамзіним, цей князь був убитий у 1245 р., сіле це скоріше
помилка, бо у цьому році, згідно повідомлення Плано Карпіні, був убитий
Андрій Мстиславич, син Мстислава Глібовича (504, с.53). Отже, якщо
Андрій Мстиславич справді існував, то він помер скоріше всього до 1223
р. Тоді Козельське князівство тримав Іван Мстиславич, який помер
невдовзі перед приходом монголів. Те, що на престолі опинився його малий
син, може свідчити, що молодший брат Гаври’ш і старші племінники Михайло
та Федір Дмитровичі померли. Гавриїл-скоріше чернече ім’я, тож молодший
брат міг піти у монастир. Але всі ці реконструкції дуже гіпотетичні, на
що звернув увагу і Л.Махновець (87, с.394).

[46] Рильський князь Андрій, про якого інші джерела не знають, міг бути
тільки сином рильського князя Мстислава Святославича (до 1206 -1241).
Згідно пом’яника дружину князя Андрія звали Оленою. Можливо, що Андрій
успадкував Рильське князівство у 1241 р., а його молодший брат Олег (†
1285р.) спочатку отримав Воргольський уділ. Отже тут пом’яиик дозволяє
уточнити ще один епізод з історії Рильського князівства.

[47] Р.Зотов вважав князя Михайла Олександровича сином князя Олександра
Костянтиновича (поз. 15 пом’янника). Виходячи з цього, за нашими
уточненнями це мав би бути молодший внук князя Олега-Костянтина
Святославича. Так само це міг бути і син липицького князя Олександра (†
після 1285 р.). Але цей князь Михайло Олександрович у першій половині
XIV ст. княжив у Чернігові. А у Чернігові, виходячи з практики
успадкування престолів, яка була прийнята у 1206 р. (504, с.48), княжили
нащадки Михайла Всеволодовича. Після Андрія Всеволодовича, молодшого
брата Михайла, чернігівський престол зайняв Роман Михайлович, записаний
у пом’янику як Роман Старий (поз. 30). Джерелами зафіксрвані два його
сини — Михайло і Олег. Михайло помер при житті батька, бо його
наступники зберегли тільке Осовицьке князівство, яке було волостю
Брянського князівства, в якому правив Михайло. Олег закінчив дні у
монастирі. Найбільш вірогідно, що у Романа був ще один син Олександр,
який успадкував у 1288 р. чернігівський престол і залишив його своєму
синові Михайлові (504, c. 165).

[48] Чернігівський князь Роман Михайлович добре відомий джерелам. У
своєму листі великий князь литовський Вітовт титулував Романа
Михайловича великим князем чернігівським (126, стб.471). Використовуючи
суперництво Чернігова і Смоленська за Брянське князівство, Вітовт
поставив його намісником у Смоленськ. У 1401 р. князь Роман загинув під
час виступу смолян у підтримку їх законного князя Юрія Святославича
(140, с.52, 72, 121). Про сина чернігівського князя Семена Романовича і
його дружину княгиню Марію Корчевську відомо тільки з пом’яника. Семен
Романович, напевно, помер при житті батька, бо по смерті Романа
Михайловича князівство перейшло до Гедиміновичів. Княгиня Марія,
напевно, була не Корчевською, а Карачевською, скоріше всього дочкою
карачевського князя Святослава Титовича, незнаноною з інших джерел.
Такий альянс був би дуже вигідним. Карачевське князівство на той час
було одним з найсильніших на Чернігівщині.

[49] Про курського князя Георгія (Юрія), який міг бути сином Олега
Святославича, і його сина Георгія відомо тільки з пом’яника. Князь Юрій
Ольгович тримав Курське князівство у середині XIII ст.

[50] У 1245 р. за свідченням Плано Карпіні в Орді загинули сини
Мстислава-Федора Глібовича князь Андрій Мстиславич з незнаним з імені
молодшим братом. Разом з ними, схоже, обірвалася гілка Гліба
Святославича, яка тримала після 1206 p. Сіверське князівство. Незнаний з
імені син Мстислава Глібовича не міг бути князем Федором Мстиславичем
Новгородським, бо в останнього була дружина княгиня Мотрона. Р.Зотов
пропонував читати запис у пом’янику як подвійне ім’я Федір-Мстислав
(тобто Федір -хрестильне ім’я, а Мстислав — князівське) і ототожнив
цього князя з Мстиславом, сином Давида Ольговича, який народився у 1193
р. (714, с.284). До цього князя справді у 1245 р., після загибелі Андрія
Мстиславича, могло перейти Сіверське князівство.

[51] Костянтин Давидович, напевно, успадкував Новгород-Сіверське
князівство після смерті старшого брата Мстислава-Федора. Про нього і
його сина Тимофія відомості збереглися тільки у пом’янику. Тимофій
Костянтинович теж, напевно, правив у Новгороді-Сіверському у другій пол.
XIII ст.

[52] Путивльський князь Іван Романович, судячи з пом’яника, був старшим
сином нещасливого Романа Ігоревича, повішеного галицькими боярами у 1211
р. Путивльське князівство він міг успадкувати у 1223 р. після смерті
Ізяслава Володимировича, який, ймовірно, загинув на Калці (118, с.236).

[53] Костянтин Романович, звичайно, брат Івана Романовича, з інших
джерел невідомий.

[54] Михайло Романович, який загинув у битві з литовцями, напевно у
другій половині XIII ст., коли у джерелах відбита конфронтація Литви з
волинськими і чернігівськими князями, був молодшим братом двох
попередніх князів. Можливо, що вони володіли Путивльським князівством по
частках.

[55] Джерелам відомий тільки один князь Олександр, який жив у цей період
і тримав Липицьке князівство. Олександр належав до молодшої гілки
Ольговичів. У 1285 р. з допомогою ординців він розправився з рильським
князем Олегом Мстиславичем і його синами, помстившись за смерть свого
брата Святослава.

[56] Хто з Ольговичів перебуває під іменем Василя Чорноризця встановити
неможливо. Нам, однак здається, що можна поз.55 об’єднати з поз.56. Тоді
б це могло означати, що липицький князь після свого злочину пішов у
монастир під іменем Василя Чорноризця.

[57] Михайло Глухівський і його син Семен відомі з родоводів. На їх
підставі можна судити, що тут записані нащадки Михайла Всеволодовича:
його внук глухівський князь Михайло Семенович (друга пол. XIII — поч.
XIV ст.) і правнук глухівський князь Семен Михайлович (перша пол. XIV
ст. — до 1375) (504, c. 169).

[58] Молодший брат глухівського князя Михайла Семеновича новосильський
князь Олександр Семенович був убитий в Орді 15.08.1326 р. (121 ,с.205).

[59] Князь Семен Олександрович, син Олександра Семеновича, відомий також
з родоводів, був новосильським князем (1326-до 1371).

[60] Устівський князь Михайло Всеволодович був сином Всеволода
Семеновича, молодшого брата Михайла та Олександра Семеновичів (714,
с.291,297). Його діяльність можна віднести ло першої половини ХІV ст.

[61] Новосильський князь Сергій Олександрович був убитий ординцями до
1371р., після цього Новосильське князівсьво відійшло до старшої гілки,
яка княжила у Глухові. Напевно після загибелі Сергія ця гілка
обірвалася.

[62] На підставі цього запису можна вважати, що після Георгія (Юрія)
Ольговича престол Курського князівства займав його брат Дмитро, дружину
якого звали Феодорою. Йому успадкував син Василь, убитий ординцями.
Дружина Василя мала ім’я Анастасія. Після нього в останні десятиріччя
XIII ст. у Курську вже не було князя, його тримав баскак Ахмат (504, c.
183).

[63] Р.Зотов вважав князя Дмитра сином Мстислава Давидовича (714,
с.290), з чим можна погодитися. Пом’яник також зафіксував його дружину
княгиню Марію. Дмитро Мстиславич княжив у Новгороді-Сіверському у другій
половині XIII ст.

[64] Можна припускати, що під цією позицією записано незнаного з інших
джерел сина сновського князя Всеволода Ярополковича. Андрій Всеволодович
та його дружина Феодора були сучасниками князів, записаних під поз.63 та
65.

[65] Путивльський князь Іван, як і вважав Р.Зотов, скоріше всього був
сином Івана Романовича. Ординці вбивали переважно сильніших князів, яким
вдавалося стабілізувати становище у своїх володіннях і розширювати їх.
Саме таке піднесення Путивльського князівства відбулося у другій
половині XIII ст. Синам Івана Івановича вдалося при допомозі ординців
опанувати Київську землю (504, c. 178).

[66] Чому потрапили у пом’яник сіверських князів великий князь
рязанський Іван Федорович (1402-1408, 1409-1427 рр.) та його сестра
Василиса, видана за серпуховського князя Івана Володимировича, сказати
важко, їх батько був одружений з Софією, дочкою великого володимирського
і московського князя Дмитра Івановича. З близьких родичів лише тітка
Агрипина була одружена з Ольговичем — козельським князем Іваном
Титовичем (504, с. 158).

[67] Трубчевський князь Михайло Андрійович, з інших пам’яток незнаний,
на думку Р.Зотова, належав до нащадків героя «Слова» Всеволода
Святославича. Його батько був сином Святослава Всеволодовича, тому
діяльність Михайла Андрійовича можна віднести до другої половини XIII
ст. (505, табл. 13) 3 цим висновком важко не погодитися.

[68] Турівський князь Юрій потрапив у пом’яник, напевно, як родич
Ольговичів по дружині або по дочці. Можна тільки здогадуватися, що його
діяльність відносилася до другої половини XIII ст. і він походив з
однієї з старших гілок нащадків Юрія Ярославича, можливо був внуком
князя Андрія, який загинув на Калці.

[69] Оболенський князь Костянтин Іванович, нащадок наймолодшого сина
Михайла Всеволодовича — Юрія, був убитий у своїй столиці у 1363 р. під
час війни з Ольгердом Гедиміновичем (122, c. 11). Як ми вже звертали
увагу раніше (500, с. 68), у Никонівському зведенні князь Костянтин
Іванович переплутаний з своїм дідом Костянтином Юрійовичем, якому б на
той час було не менше 120-130 років. Ця помилка перенесена у схеми
О.Зиміна та інших.

[70] Пронський князь Олександр Михайлович у 1339 р. спробував установити
з Ордою прямі стосунки за спиною у свого сюзерена двоюрідного брата
рязанського князя Івана Коротопола. Останній перехопив і пограбував його
обоз, а самого Олександра Михайловича привів у Переяслав-Рязанський і
наказав убити (115, с.235). Напевно дружина пронського князя була з
Ольговичів і через це його ім’я було занесене у пом’яник.

[71] Хотимський і карачевський князь Патрикій Наримунтович († 1408 р.)
відомий з різних джерел. Від нього походять родини князів Патрикеєвих,
Булгакових, Голіциних, Куракіних, Щенятєвих, Хованських і Корецьких.
Однак пом’яник уточнює хрестильне ім’я князя — Давид, ім’я його дружини
Олени, а також те, що князь Патрикій тримав Стародубське князівство і
передав його сину Федору чи Дмитру (обидва загинули у битві на Ворсклі
12.08.1399 р.), від яких це князівство перейшло до Олександра. Крім цих
трьох синів у Патрикія-Давида був ще син Юрій. Син Іван іншими джерелами
не засвідчений. Нам здається, що Іван -хрестильне ім’я одного з
стародубських князів, скоріше Федора.

[72] Єдиний князь з тверської династії, який називався Борисом
Михайловичем, помер 19.07.1395 р. Він тримав Кашинське князівство
(1389-1395 рр.). Його дружиною була дочка смоленського князя Святослава
Івановича. Єдиний син Іван теж займав кашинський престол. До Ольговичів
цей князь не міг мати жодного відношення, отже і не міг бути вписаним у
Любецький пом’яник.

Серед князів тверської династії був князь Борис Олександрович, який був
великим князем тверським (1426-1461 рр.). Він був одружений двічі, обох
дружин звали Анастасіями, перша була сестрою можайського князя Івана
Андрійовича, друга — дочкою суздальського князя Олександра Васильовича.
Родиних зв’язків з Ольговичами або сіверськими князями з інших династій
у нього не було. Але цей князь видав свою двоюрідну сестру Анну Іванівну
за Свидригайла і активно допомагав останньому у війні проти Зигмунта
Кейстутовича. Отже він міг бути внесеним у Любецький пом’яник.

Інший князь з цієї династії Борис Олександрович († до 1477 р.) займав
микулинський престол, не стикався з сіверськими князями і не мав підстав
для внесення у Любецький пом’яник.

Міг бути внесений у пом’яник і останній великий князь тверський Михайло
Борисович (1461-1486 рр.). Він був одружений з дочкою київського князя
Семена Олельковича. Втративши тверський престол, Михайло Борисович
емігрував у Литву, де і помер після 1505 р. (660, с.507-512, 530-534).
Не виключено, що він певний час перебував на Чернігівщині.

[73] Під іменем князя Василя Рильського у пом’янику, найвірогідніше,
записаний Василь Іванович Шемячич, наймолодший син Івана Дмитровича
Шемякіна, батько якого претендував на московський престол. Емігрувавши у
Литву, Іван Дмитрович отримав у 1454 р. майже всю Сіверщину і
Чернігівщину. Василь Іванович спочатку тримав Рильське князівство, а
потім об’єднав у своїх руках всю землю. У1500 р. він із своїми землями
перейшов під московську протекцію. Незважаючи на його вірну службу, у
Москві не були зацікавлені в існуванні такого потужного васала. У 1517
р. його заарештували перший раз. Він зумів оправдатися. У 1523 р. його
схопили, і він помер в ув’язненні у 1529 р., а князівство було
анексоване Москвою.

Не виключено, однак, що у першій половині XIV ст. у Рильському
князівстві ще правив син або внук Федора Андрійовича на ім’я Василь.

[74] Князь Іван Олександрович Глинський († після 1399 р.) був внуком
знаменитого Мамая. Його дружиною була Анастасія Данилівна Острозька
(2112, s.92). У Любецький пом’яник він потрапив через те, що мав
володіння на Чернігівщині.

[75] Звенигородський князь Федір Андріянович у 1377 р. згадується як
литовський васал. Він походив з карачевської гілки Ольговичів, тобто
належав до нащадків Михайла Всеволодовича. Згідно пом’яника княгиню
звали Софія, а сина — Олег. Джерелам відомий один син Федора
Андріяновича — Олександр. У 1408р. у свиті Свидригайла Ольгердовича він
виїхав у Москву, де і залишився (133, с.237). Можливо, що Олександр —
хрестильне ім’я Олега.

[76] В особі князя Дмитра Чернігівського і його брата Івана Р.Зотов
бачив Дмитра-Корибута Ольгердовича і його брата Івана-Скіргайла
Ольгердовича (714, с.96). Як сюзерен Чернігівщини сіверський князь
Дмитро-Корибут міг носити титул князя чернігівського. Окрім того не
виключено, що цей князь міг тримати Чернігів після смерті Романа
Михайловича у 1401-1405 рр. (504, с. 165). Ф.Шабульдо пропонував
ототожнити Дмитра Чернігівського з Дмитром-Бутавом Ольгердовичем, який
до 1380 р. володів Брянським і Чернігівським князівствами, а після
переходу під московську зверхність, втратив їх обидва (1605, с.88-89).
Така інтерпретація також можлива.

[77] Князь Іван-Скіргайло Ольгердович займав троцький (1382-1387 рр.),
полоцький (1387 р.) престоли, був намісником Ягайла у Великому
князівстві Литовському у 1387-1392 рр. і київським князем у 1395-1396рр.

[78] Іжеславський князь Михайло Євнутійович загинув у битві на р.Ворсклі
у 1399 р. (140, с.46,52). У Любецький пом’яник його могли занести як
близького родича чернігівських князів, напевно з боку дружини.

[79] Боярська родина Остиків і у XVI ст. вступала у шлюбні зв’язки з
княжими родинами. Так Микола Юрійович Остик був одружений з княжною
Ганною Романівною Друцькою-Любецькою († 1571р.), а його дочка Анна була
видана за князя Лева Олександровича Сангушка-Каширського (1700,
с.291,295). Напевно Давид Остикович був боярином, який одружився з
княжною Олександрою, дочкою одного з князів, які тримали якесь
князівство у Чернігівській землі на рубежі XIV-XV ст.

[80] Р.Зотов вважав, що тут записано ковельського князя Івана Титовича,
який у 1371 р. згадується як васал Ольгерда Гедиміновича. Цей князь у
1377 р. одружився з дочкою великого рязанського князя Олега Івановича
Агрипиною (714, с.297). Сумнівів ця гіпотеза не викликає. Серед
ковельських князів цього періоду був ще один Іван — князь Іван Федорович
Шокур (друга пол. XIV ст.), але він тримав якусь дрібну частку
князівства і його нащадки втратили князівський титул і писалися Сатіни-
Шокурови. Крім того про його дружину нічого не відомо.

[81] Про князя Семена Юрійовича Турівського відомо тільки з Любецького
пом’яника. Очевидно він був сином князя Юрія, записаного під поз.68 у
цьому пом’янику. Тоді його діяльність можна віднести до кінця XIII —
початку XIV ст.

[82] Безперечно, що мова йде про Дмитра-Бутава Ольгердовича, який
загинув у 1399 р. у битві на р.Ворсклі. Свого часу він тримав
Трубчевське і Брянське князівства, а до 1380 р. був сюзереном усієї
Чернігівської землі. Другий Дмитро Ольгердович — Дмитро-Корибут був
одружений з Анастасією, дочкою великого князя рязанського Олега
Івановича (23, т.2, N 67, c. 104). Ім’я дружини Дмитра-Бутава з інших
джерел незнане. На підставі Любецького пом’яника можна стверджувати, що
її звали Анною. Обидва сини Дмитра-Бутава та Анни — Михайло і Іван
Кіндир відомі з інших джерел. Іван Кіндир загинув з батьком на р.Ворсклі
у 1399 р. (140, с.52,73,139,161,187,208), а Михайло успадкував
Трубчевське князівство (1034, с.45). Те, що під поз.82 записаний
Дмитро-Бутав, підвищує ступінь вірогідності здогадки Р.Зотова стосовно
того, що запис під поз. 76 відноситься до Дмитра-Корибута.

[83] Князь Іван Ольгімантович займав київський престол у 1396 — після
1401 рр. Стосовно особи Івана Ольгімантовича і версій навколо київського
князя Івана Борисовича, який загинув у 1399 р., ми вже писали раніше
(504, с. 161 -162). Про княгиню Агрипину відомо тільки з Любецького
пом’яника.

[84] Тут записано оболенського князя Андрія Костянтиновича, який
успадкував престол після свого батька у 1363 р.

[86] Князь Давид Дмитрович тримав Городецьке князівство (до 1388-до
1399рр.) і був одружений з княгинею Марією Ольгердівною. До кінця немає
впевненості, про який Городець (турівський чи мінський) йде мова.
Скоріше про перший. Не виключено також, що Давид був одним з синів
Дмитра-Любарта і мав уділ з центром у Давид-городку. У нього були і
якісь володіння у Сіверській землі, бо він згадується на першому місці в
числі васалів Дмитра-Корибута у грамоті від 26.04.1388 р. (201,1.1, N 9,
s.8-9).

[87] Князі Волховські походять від Івана Болха, молодшого сина
Звенигородського князя Андріяна Мстиславича, який тримав свій уділ до
1339 р. (504, c. 175). Серед його нащадків ім’я Дмитро зустрічається аж
у 1566 р. У цього князя Дмитра Івановича був старший брат Василь і
двоюрідний брат Василь Юрійович. Внесення цих князів у Любецький
пом’яник невірогідно. Вони були московськими служилими дворянами, які
давно втратили удільні володіння і ніяк не були пов’язаними з
Чернігівською землею. Отже залишається припускати, що Дмитро — одне з
імен перших болохівських удільних князів, найбільш вірогідно Олександра
Івановича, внука Івана Андріяновича, який правив на рубежі XIV-XV ст. і
мав сина Василя. Якщо ця здогадка правильна, то дружину його звали
Анастасією.

[88] Р.Зотов вважав князя Івана-Мстислава, який загинув у Куликовській
битві у 1380 р., сином оболенського князя Івана Костянтиновича (714, с.
304). У родоводі князів Волконських цей князь записаний як син Івана
Юрійовича на прізвисько Товста Голова. Іван Менший Юрійович Товста
Голова отримав Волконське князівство. Його син Федір, який загинув на
Куликовському полі у 1380 р., названий у джерелах князем таруським,
очевидно тому, що він був старшим з таруських удільних князів, які брали
участь у цій битві. Іван-Мстислав був князем спаським. Спаський уділ
виділився з канінського. Канінське князівство належало нащадкам Семена
Юрійовича, старшого синатаруського князя Юрія Михайловича. Напевно
Іван-Мстислав був його нащадком. Але, можливо, що ця гілка вимерла і
Спаське князівство перейшло до молодшої гілки — нащадків Івана Товстої
Голови. Тоді князь Іван-Мстислав був сином Федора Івановича і тому у
списку загиблих таруських князів стоїть позаду нього. Дружину спаського
князя звали Софією.

[89] Мезецький князь Андрій Всеволодович на прізвисько Шутиха у 1422 р.
разом з братом виступив на допомогу Одоєвському князівству проти
ординців. Його дочка Аксинія була видана за князя Федора Одинцевича, а
друга дочка Авдотія — за князя Івана Семеновича Бабу-Друцького (504, c.
177). Ім’я дружини княгині Євпраксії знане тільки з Любецького
пом’яника.

[90] Крошинське князівство виділилося з Новогрудського. Першим
крошинським князем був, ймовірно, Іван — син новогрудського князя
Войдата Кейстутовича (після 1362 р.?). Потомство Крошинських, серед яких
ім’я Семена не зустрічається, можна прослідкувати від Івана Романовича
(1446-1450 рр.). У пом’янику монастиря св.Трійці у Вільні (перша пол.ХV
ст.) записані Роман, Петро, Флор і Суран Крошинські (504, c. 193).
Напевно, що Роман був старшим сином Івана Войдатовича. Семен Крошинський
міг бути його молодшим братом, записаним у пом’яник помилково як Суран.

[91] Присутність у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, який у
другій половині XIV ст., напевно, тримав якесь князівство у Київській
землі або княжив у Путивлі, підтверджує історичність київського князя
Станіслава з династії путивльських Ольговичів. За легендарною частиною
литовських літописів цей князь у 1321 р. був розбитий на р.Ірпені і
прогнаний з Києва. Слідом за Ф.Шабульдо ми відносимо цей епізод до 1324
р. Ми ототожнюємо князя Станіслава з князем Терентієм Івановичем,
погоджуючися з версією Р.Зотова (504, c. 159).

[92] Перший з вяземських князів, відомий джерелам, який носив ім’я
Семен, жив у першій половині XVI ст., коли князівство вже було
анексоване Московською державою. Вяземські на той час були московськими
дворянами середньої руки. Племінник князя Семена Андрійовича був
опричником. Отже цей князь не міг мати тещу Анастасію з чернігівських
князів і не міг бути включеним у Любецький пом’яник. Тож залишається
припускати, що Семен — хрестильне ім’я одного з вяземських князів, який
жив у другій половині XIV ст. — на початку XV ст. У той час різними
уділами Вяземського князівства володіли Іван Михайлович, Данило
Михайлович, Олександр Михайлович, Тимофій Михайлович, другий Данило
Михайлович та Іван Іванович. Котрийсь з них мав друге ім’я Семен і був
зятем княгині Анастасії з Чернігівської землі.

[93] Князь Федір Любартович займав сіверський престол у 1393-1405 рр.
Його брат князь Іван Любартович міг зберегти за собою якійсь уділ у цій
землі або взяти звідси за дружину княгиню Марію, яка походила з місцевої
династії. Ми сумніваємося у правильності версії Ф.Шабульдо стосовно
того, що син Дмитра-Любарта міг ще за життя батька у 60-х роках XIV ст.
отримати якійсь уділ на Сіверщині (1605, с.63).

[94] Серед князів Трубецьких, нащадків Бутава-Дмитра Ольгердовича, князя
Івана Михайловича не було. Отже, скоріше всього, це останній з нащадків
Всеволода Святославича, син Михайла Михайловича, який княжив у середині
XIV ст., десь до 1360-х років.

[95] Серед відомих князів Перемишль-Козельського та
Перемишль-Воротинського князівств, які могли бути записані до Любецького
пом’яника, Василя немає. Але старший брат родоначальника
перемишль-козельських князів, від яких походять князі Горчакови, Романа
Івановича називався Василь Зазрпка. Його діяльність можна віднести до
другої половини XIV — початку XV ст. Нащадків у нього не було. Судячи з
запису у пом’янику Перемишль-Козельське князівство спочатку було
виділено йому або по частках з Романом Івановичем.

[96] Соломирецькі князі походили від Івана Дмитровича Шаха, внука Гліба
Святославича, який у 1395 р. був великим князем смоленським. Залишившись
литовськими васалами нащадки Гліба отримали уділ у мінській волості з
центром у с.Соломірце над р.Соломеречою, притокою Вячи. Серед князів
Соломирецьких першим, хто мав ім’я Василь був внук Івана Шаха Василь
Татищ. Відомий дворянський рід Татищевих вважав його своїм
родоначальником (2112, s.493). Останнє далеко не безперечне (1469).
Василь Юрійович Татищ жив у другій половині XV ст.

[97] Городенський князь Ярослав-Онисим Олександрович, син великого
тверського князя Олександра Івановича був убитий у Литві в 1435 р.,
очолюючи тверську дружину, яка прийшла на допомогу Свидригайлові
Ольгердовичу.

[98] Напевно тут записано козельського князя Василя Григоровича Глазиню,
діяльність якого відноситься до періоду середини XV ст. — після 1486 р.

[99] Звенигородський князь Федір Олександрович Котлече у 1408 р. разом з
батьком виїхав у Москву, звідки не повернувся. З Любецького пом’яника
стає відомим, що його убили татари.

[100] Важко ідентифікувати особи князя Дмитра «Орлкаго» і княгині
Євдокії. Серед князів, які тримали у цей період уділи у Чернігівській
землі таке ім’я носили лише три князі. Воротинський князь Дмитро
Федорович (після 1455 — після 1496 рр.) був одружений з Анною
Костянтинівною Бабич-Друцькою. Отже, зостаються козельський князь Дмитро
Іванович Глушаков (після 1494 — до 1505 рр.) і мосальський князь Дмитро
Іванович (до 1496 — після 1513 рр.).

[101] Ідентифікувати князя Івана Сонського, інока, і княгиню Євпраксію
ще важче. Надто багато подібних імен серед потомків Ольговичів у кінці
XV ст. Крім того Іван Сонський може бути чернече ім’я і прізвисько.

Таким чином, підводячи короткий підсумок нашої перевірки дослідження
Р.Зотова, можна стверджувати, що Любецький пом’яник є унікальним і
надзвичайно цінним джерелом, яке дає багато достовірної інформації
стосовно князів і їх родин. Більшість князів, записаних у пом’янику,
відомі з інших джерел, що підвищує довіру до пам’ятки. Значна частина
гіпотез і припущень Р.Зотова вірогідні та актуальні і зараз. Деякі наші
уточнення, сподіваємось, просунули трохи вивчення пам’ятки, яке в
жодному разі не можна вважати вичерпним.

ХОЛМСЬКИЙ ПОМ’ЯНИК. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Холмський пом’яник втрачений, можливо назавжди. Бл. 1720-х рр.
греко-католицький митрополит Лев Кішка заніс виписку з цього пом’яника,
яка стосувалася князівських та магнатських родин, до свого рукопису на
сторінку 287. Сам пом’яник, на думку Л .Кішки, був написаний бл. 1650 р.
Рукопис митрополита, який зберігався у бібліотеці греко-католицького
капітулу у Перемишлі, був загублений між двома світовими війнами. Разомз
І.Мицьком ми намагалися його знайти, але це вдалося В.Александровичу.
Рукопис Л.Кішки зберігається нині у Львові в Науковій бібліотеці
ім.В.Стефаника. Цим рукописом користувався А.Петрушевич, який і
опублікував виписку з Холмського пом’яника (1270, с.589). Цю виписку,
уточнену за оригіналом Л.Кішки, ми приводимо нижче з урахуванням версії
І.Мицька стосовно запису родини Острозьких, яка не викликає заперечень
(504, с. 124-125). В оригіналі цей фрагмент має вигляд: «De domo
Ostrosiorum: Anna religiosa et filius ejus Patritius Olgimantoram
Ozarius Skimnik Eufhemius Basilius.»

Fnerunt ante actis temporibus in Monasterio Chelmensi de domo
principorum religiosi.

[I] De domo Ostrosiorum: Anna religiosa et filius ejus Patritius

[2] [De domo] Olgimontorum: Ozarius Skimnik, Euphemius, Basileus

[3] De domo Belzensiorum: Anna, Theodosius, Georgius, Jana, Parascevia,
Marta

[4] De domo Koriatoviciorum: Basilius, Michael

[5] De domo Kobrinensium: Julianna et Agata Skimnicae

[6] De domo Sanguszkorum: Borys, Anna Skinmica, Alexander, Agata,
Sylvester, Gennadius, Alexius filius Alexander Sanctus, Anastasia et
Basilissa Skimnice

[7] De domo Bohovitinoviciorum: Timotheus Skimnik, Sophia Skimnica,
Leonida, Irena, Anastassia, Domnicia Skimnice, Arsenius, Timotheus,
Salomea, Timotheus, Dominicius, Arsenius

[8] De domo Sosnowsciorum: principissa Agata, Marianna, Joannes,
Charlampius, A thanasius, Anna, Theodora

[9] De domo Kruszynsciorum: principum Pelagia, Euphracia Skimnice,

[10] De domo Zbarazciorum: Jonas, Nicaephorus, Auxentius Skimnik, Jonas

[11] De domo Conradus: Timotheus, Theodotia, Euphemia, Agrippina,
Hilarion, Gabriel

[12] De domo Trabensium: principum Michael

[13] De domo Olizarorum: Michael, Marianna, Julianna

[14] De domo Hlebovic????????????????????????????????????????????????

[15] De domo Krupsciorum: principum Marta, Michael, Misael, Махітus,
Artemius

[16] De domo Raieckae: Justina, Joannes, Catharina, Anna, Nicolaus
Skimnici

[17] De domo Uhrowiecki: Agata, Gerasimus, Sclamea Skimnica

Спробуємо ідентифікувати осіб, записаних у цьому пом’янику:

[1] Ми залишаємося при раніше висловленій нами думці, що у цьому
фрагменті записано княгиню Анну Васильківну з Острозьких, яка була
дружиною пінського князя Наримунта Гедиміновича і матір’ю його
наймолодшого сина хотимського і карачевського князя Патрикія, який у
1408 р. виїхав з Свидригайлом Ольгердовичем до Москви і від якого пішли
родини князів Патрикеєвих, Булгакових, Голіциних, Куракіних, Щенятєвих,
Хованських і Корецьких. Ймовірно, що Анна Васильківна першим шлюбом була
одружена з останнім пінським князем з династії Турівських Ізяславичів і
через шлюб з нею Наримунт-Гліб Гедимінович отримав Пінське князівство,
Анна Васильківна була другою дружиною Наримунта і від цього шлюбу
народився тільки один Патрикій, який був наймолодшим сином Наримунта. У
Холмі правив брат Анни- Данило, отже, зрозуміло, чому саме вона
відкриває список княжих імен у цьому пом’янику. Вона могла бути
похованою там (504, с. 125-126; 506, с.356-360).

[2] Ольгімантовичі-Гольшанські були нащадками жемайтського князя
Римунта-Романа і старшою гілкою жемайтської династії з якої походили
Тройден, Вітень і Гедимін. Ольгімант-Михайло Міїадовгович займав
київський престол (1324 — до 1331). З трьох князів Гольшанських,
записаних до пом’яника, джерелам відомий князь Василь Юрійович, який
помер до 1481 р. Його батько княжив у Дубровиці. Озарій Схимник,
безперечно, був справжнім ченцем, а не прийняв постриг на смертному
одрі, як це робила більшість князів. З усіх Гольшанських ним найпевніше
міг бути Олександр Іванович на прізвисько Нелюб, син київського князя
Івана Ольгімантовича. Цей князь першим з литовських князів у 1403 р.
виїхав до Москви і отримав Переяслав-Заліський. У 1408 р. це князівство
вже було передано Свидригайлові Ольгердовичу. Доля Олександра Нелюба
залишилася невідомою (500, c. 139). Можливо, що, розчарувавшись у
перспективах служби в Московському князівстві, Олександр Нелюб
повернувся назад, вступив в монастир у Холмі, де і помер десь на початку
XV ст. Тоді Євфимій — це чернече ім’я котрогось з Гольшанських, який
помер пізніше за Олександра Івановича, але раніше за Василя Юрійовича.
Це відразу виключає старших братів Олександра — Михайла та Семена Лютого
і синів Семена — Данила, Михайла Болобана і Семена, бо вони загинули в
бою або в ув’язненні. Відпадає, напевно, і найстарший з синів Івана
Ольгімантовича, батько королеви Софії -князь Андрій Іванович, який не
був пов’язаний з Волинню. Брати Василя Юрійовича померли після нього.
Отже залишаються сини Семена Лютого: Андрій, Юрій, Гліб і Олександр.
Кожен з них міг перед смертю прийняти чернецтво під іменем Євфимія. А
Гліб та Олександр могли навіть бути справжніми ченцями і жити у Холмі.

[3] Серед белзьких князів найбільш відомий Georgius, тобто Юрій
Наримунтович, який тримав це князівство у 1352-1377, 1383-1387 рр. У
1392 р. він разом з Іваном Ольгімантовичем допоміг Вітовту здобути
Вільно. Його син Іван чи Ян, бо дуже вірогідно, що він перейшов у
католицьку релігію, загинув у 1399 р. У пом’янику він, можливо,
помилково записаний як «Jana.» Тоді Parascevia i Marta, мабуть, сестри
Івана Юрійовича і дочки Юрія Наримунтовича. Хто ж такий Theodosius?
Безперечно, що це старший брат Юрія Наримунтовича. Раз він записаний до
белзьких князів, то, можливо, був попередником Юрія. У 1349 р. разом з
Коріатом Гедиміновичем в Орду був посланий свислоцький князь Семен,
якого Ю. Вольф пропонував вважати сином Наримунта. Можливо, що у 1350 р.
Семен Наримунтович прийшов на допомогу Любарту-Дмитру Гедиміновичу і
отримав від нього Белз. У 1352 р. після важкого поранення князь Семен
міг померти, прийнявши перед цим чернецтво під іменем Феодосія. Тому
Белз під час облоги угорського війська обороняв вже воєвода Дрозд. У
тому ж 1352 р. князівство відійшло до брата Семена-Юрія, який перед цим
тримав Кременець (500, c. 118-119). Anna, яка записана першою, напевне
була матір’ю Семена та Юрія. Так як Белзькі записані окремо від
Острозьких, а Юрій Наримунтович був суперником Данила Васильковича і
його нащадків за Холмське князівство, то можна припустити, що першу
дружину Наримунта Гедиміновича теж звали Анною. Можлива ще одна версія.
Як відомо, після втрати Белза Юрій Наримунтович та Іван Юрійович
продовжували писатися Белзькими, підкреслюючи свої права на це
князівство. Можливо і Анна не випадково записана першою серед князів
Белзьких. Дочка останнього белзького князя з Волинських Мономаховичів
Гремислава- Агнешка Всеволодівна (* після 1284 † після 1302) вийшла за
опольського князя Болеслава Владиславича, діда Владислава Опольського,
який титулувався «дідичом» Галицької землі. У Гремислави Всеволодівни
була внучка Анна Болеславівна, яка померла у 1365 р. в монастирі
кларисок у Вроцлаві. Опольські князі були чеськими васалами і їх союзні
відносини з волинськими князями цілком мотивовані. Анна Болеславна могла
бути дружиною Семена Наримунтовича (у 1350-1352 рр. їй було більше 20
років), після смерті якого повернулася до Вроцлава (ії мати Євфимія була
дочкою вроцлавського князя Генріха IV) і вступила до монастиря кларисок.
Шлюб з правнучкою белзького князя попередньої династії закріпляв надання
Любарта-Дмитра і легітимність прав спадкоємців Семена Наримунтовича на
Белзьке князівство.

[4] На нашу думку Василь Корятович — це наймолодший син Коріата
Гедиміновича, який тримав бузький уділ в Подільському князівстві до 1393
— після 1405 рр. Михайло Корятович — це його племінник Михайло
Костянтинович, князь ольшанський і буремльський, родоначальник
Курцевичів, який помер після 1452 р. (500, c. 113). Обидва Корятовичі
могли бути пов’язані з Холмом.

[5] Кобринське князівство утримали за собою нащадки ратненського князя
Федора Ольгердовича. Julianna це, безперечно, княгиня Уляна, вдова князя
Семена Романовича, яка була регентшею при малолітніх синах Івані та
Романі. Відомі її грамоти з 1463 та 1465 рр. Agata Skimnicae, напевно,
її дочка Анна, остання удільна княгиня кобринська, яка померла у 1519 р.
(500, c. 139). Останні роки Анна-Агата могла провести у монастирі.
Кобрин як приватне володіння залишився за її чоловіком Венцлавом
Костелевичем, після смерті якого перейшов до королеви Бони. Родина
Кобринських обірвалася з смертю Анни Семенівни. Якби під іменем Агати
чернецтво приняла котрась з невісток Уляни, то скоріше всього у пом’яник
був би внесений її чоловік. Крім того вдова князя Івана Семеновича,
брата Анни, яка успадкувала третину уділу, звалася Феодорою-Софією. Одне
з цих імен також чернече.

[6] Борис як син Дмитра Сангушка згадується в Уневському помянику. І там
він також поставлений попереду Олександра. Ми вважали, що Борис — це
хрестильне ім’я Івашка Сангушковича, який помер до 1475 р. (500, с. 138)
і не бачимо підстав для перегляду цього припущення. Anna Skimnica-
незнана з інших джерел сестра Івашка та Олександра або дружина
Івашка-Бориса. Олександр Сангушко помер після 1491 р. Він тримав
Каширське князівство і займав уряди володимирського старости та
кременецького намісника. Agata, певно, його дружина. Sylvester та
Gennadius — чернечі імена братів, які померли після нього. В Уневському
пом’янику записано аж сім синів Дмитра Сангушка. Більш певно можемо
говорити про п’ятьох. З них пізніше Олександра помер тільки Михайло (†
після 1511 р.), який тримав Ковельське князівство. Аіехіш filius
Alexander Sanctus це скоріше старший з синів Олександра
Сангушковича-Михайло, який помер до 1501 р., ніж його брат Андрій (†
1534 р.). Anastasia — дочка Михайла-Олексія Олександровича. Вона була
одружена з князем Семеном Богдановичем Одинцевичем і померла у 1559 p.
Basilissa Skimnice — її сестра Василиса Андріївна, яка померла бл. 1577
р. Вона була одружена з князем Андрієм Семеновичем Соколинським, але це
не виключає, що останні роки Василиса могла провести у монастирі в
Холмі.

[7] Родина волинських магнатів Боговитинів фіксується в джерелах з 1431
р. (1700, c. 137) Так як предметом нашого дослідження залишаються
виключно князівські родини, то тут ми можемо тільки зауважити, що до
пом’яника внесені лише ті Боговитини, які мали стосунки з холмськими
храмами або були монахами у тутешніх монастирях (Timotheus Skimnik,
Sophia Skimnica, Domnicia Skimnice; Arsenius, Timotheus, Dominicius
-теж, скоріше, чернечі імена).

[8] Відома магнатська родина Сосновців у XV чи XVI ст. мала у своєму
складі невістку князівського роду (principissa Agata), походження якої
локалізувати навряд чи можливо.

[9] Княгиня Пелагія Крошинська зафіксована в документах між 1581 -1582
рр. Вона була дочкою князя Василя Івановича (1212, s. 193). Крошинські,
як удільні новогрудські князі, могли бути пов’язаними з Холмом.
Euphracia Skimnice, це, можливо, племінниця Пелагії — Олександра
Іванівна, яка померла у 1579 р.

[10] Ідентифікувати князів Збаразьких, внесених до пом’яника дуже важко.
Якщо Jonas тотожний Янушу, тоді тут записано Януша Миколайовича († 1608
р.) та Януша Юрійовича († після 1580 р.). Тоді Nicaephorus та Auxentius
Skimnik — чернечі імена інших Збаразьких, які померли між 1580-1608 рр.
Але обидва Януші були католиками і їх включення до Холмського пом’яника
дуже проблематичне. Можливо, тут записані чернечі імена перших
збаразьких князів, починаючи від Семена Васильовича Старшого († після
1482 р.). Авксентієм Схимником міг бути Семен Васильович Малий.

[11] Родина Конрадів це, напевно, нащадки німецьких колоністів,
спроваджених ще першими холмськими князями, які злилися з місцевою
елітою і перейшли на православ’я. У XVI ст. в актовому матеріалі Волині
Конрадів нами не виявлено. Можливо, що рід до цього часу вигас.

[12] Трабським князівством володів Семен Семенович Гольшанський, який
помер після 1455 р. Єдиним principum Trabensium з іменем Michael міг
бути його старший брат Михайло Болобан, який загинув у 1435 р.

[13] [14] [15] [16] [17] У пом’яник внесені відомі волинські та
білоруські магнатські родини Олізарів (Олізаровичів), Глібовичів
(нащадків Монвіда Гедиміновича, які втратили княжий титул), Крупських
(холмських нобілів, серед яких була principum Marta, встановити з яким
княжим родом вона пов’язана, навряд чи можливо), Раїв (Раєвичів) та
Угровецьких. Усі вони були пов’язані з святинями Холму. Представники цих
родин були ченцями в холмських монастирях.

Таким чином, незважаючи на локальний характер Холмського пом’яника, ця
пам’ятка теж додає немало відомостей, невідомих з інших джерел, які
стосуються княжих родин. Цікава також популярність холмських монастирів
серед княжих та магнатських родин у XIV-XVI ст., що певною мірою
підтверджує думку, що Холм залишався княжою столицею до кінця останньої
чверті XIV ст. і за традицією зберігав свій високий статус ще принаймні
протягом XV ст.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПОМ’ЯНИК. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН

Києво-Печерський пом’яник один з небагатьох, який зберігся в оригіналі
(див. Республіканська історична бібліотека України. Відділ стародруків.
Ч. 13672). Ця величезна книга на 288 листах, з яких 215 списані іменами,
була розпочата у 1483р. (1530, с.28). За висновками С.Голубєва, який
першим опублікував пам’ятку, вона була закінчена у 1526 р. (52, с.ІХ) 3
останнім не можна погодитися: записи пам’яті князя Костянтина Івановича
Острозького, який помер у 1530 р., та княгині Анни Крошинської, яка
померла не раніше 1531 р., дозволяють верхню межу формування пам’ятки
продовжити до 1531 р.

Києво-Печерський монастир був головною святинею для українських,
білоруських та литовських князівських і магнатських родин. Зрозуміло, що
кожен, хто міг, вносив відповідні пожертвування і записував свою родину
до пом’яника цього монастиря. Навіть московські та інші російські князі
робили такі пожертвування і записи. Безперечно, що при створенні
пом’яника використовували і більш ранні синодики, які були в монастирі
на час складання пам’ятки. Ми приводимо текст пом’яника за публікацією
С. Голу бєва, виділивши тільки князівські родини (52, с.І-ІХ, 1-88).
Помічені помилки зазначені при аналізі тексту. Комплексне дослідження
пам’ятки вимагає окремої праці. Величезна кількість імен, розміщених без
дотримання хронології і додаткових вказівок, часто об’єднаних зовсім
випадково в одну групу, повтори цих імен в інших місцях дуже ускладнюють
дослідження цього пом’яника у порівнянні з двома попередніми.

[с. 6] Рід князя Михайла Івановича Деревипського:

[1] кн. Дмитра,

[2] кн. Івана… [далі імена без титулів-Л. В.]

[с. 6-7] Помяни князі наші великі:

[3] кн. великого Володимира, нареченого у хрещенні Василем,

[4] кн. великого Ольгерда, нареченого у хрещенні Дмитром,

[5] кн. великого Вітовта, нареченного у хрещенні Олександром, [рядок
підчищений — Л.В.]

[6] кн. великого Семена,

[7] великого князя Данила,

[8] великого князя Івана,

[9] великого князя Дмитра,

[10] великого князя Василя,

[11] великого князя Василя,

[12] великого князя Василя,

[13] великого князя Семена,

[14] великого князя Федора,

[15] великого князя Івана,

[16] великого князя Семена,

[17] великого князя Олександра,

[18] великого князя Дмитра,

[19] великого князя Скіргайла, нареченого у святім хрещенні Івана,

[20] великого князя Володимира Київського і сина його Олександра
Київського, нареченого в іноцех Алексій і сина його князя Семена
Київського,

[21] князя Василя,

[22] князя Івана,

[23] князя Андрія,

[24] князя Івана,

[25] князя Гліба,

[26] князя Ольгіианта, нареченого в святім хрещенні Михайла в іноцех
Євфімія,

[27] князя Ольгімонтовича Івана і сина його Андрія,

[28] князя Семена Івановича,

[29] князя Семена і сина його князя Юрія і сина його князя Василя,

[30] князя Івана,

[31] князя Данила,

[32] князя Гліба,

[33] князя Андрія,

[34] князя Семена,

[35] князя Дмитра,

[36] князя Давида,

[37] князя Дмитра,

[38] князя Володимира,

[39] князя Андрія,

[40] князя Василя,

[41] князя Івана,

[42] князя Михайла,

[43] князя Федора,

[44] князя Романа,

[45] князя Семена,

[46] князя Василя,

[47] князя Івана,

[48] князя Семена [кін., дописано Акілой-Л. В.]

[с. 7] Рід княгині Юліани Юр ‘свої:

[49] великого князя Володимира Київського,

[50] князя Олександра,

[51] князя Семена,

[52] пом ‘яни убієнни князя Михайла Олександри,

[53] князя Івана Юрійовича,

[54] князя Івана Ольгімантовича,

[55] князя Семена,

[56] князя Юрія, сина его

[57] князя Василя, князя Семена Юрісви, княгиню Анастасію і сина їх
князя Лева,

[58] князя Юрія,

[59] княгиню Феодосію,

[60] княгиню Анастасію,

[61] княгиню Авдотію,

[62] княгиню Агрипину,

[63] княгиню Василису іноку Оулиту,

[64] архімандрита Іоасафа,

[65] архімандрита Варлаама,

[66] іноку Феодору,

[67] княгиню Марію,

[68] князя Федора,

[69] княгиню Марію,

[70] князя Івана,

[71] княгиню Апастасію,

[72] князя Василя,

[73] княгиню Анну,

[74] князя Івана,

[ 75] князя Юрія,

[76] князя Олександра,

[77] князя Гліба,

[ 78] князя Григорія,

[79] княгиню Марію,

[80] князя Семена, [далі імена без титулів -Л.В.]

[с.10-11] Рід князя Дмитра Одинцевича…

Се рід княгині Феодосії Буйницької…

Рід князя Василя О строка [Острозького ?-Л.В.]

[81] князя Данила,

[82] князя Федора,

[83] князя Олександра,

[83 А] князя Івана,

[84] князя Алексія,

[85] князя Андрія,

[86] князя Івана,

[87] князя Семена,

[88] князя Івана,

[89] князя Олександра,

[90] князя Івана,

[91] княгиню Анну,

[92] княгиню Василису,

[93] в іночеському чині княгиню Агафію,

[94] княгиню Феодору, Івана, Семена, Анну, Івана, Гервасія, Азарію

[с. 11] А се рід князя Івана Семеновича Кобринського: князя Федора,
Романа князя… князя Гліба, князя Данила, князя Данила, князя Андрія,
князя Семена, Кондрата [с. 11] Рід князів Корецьких:

[95] князя Гліба,

[96] князя Патрикія,

[97] князя Иосифа,

[98] князя Василя,

[99] князя Федора,

[100] князя Михайла,

[101] князя Олександра,

[102] князя Лева,

[103] князя Івана,

[104] Євлашка,

[105] князя Федора,

[106] князя Миколу,

[107] князя Василя,

[108] князя Василя,

[109] князя Лева,

[110] князя Семена,

[111 ] князя Івана,

[112] князя Андрія,

[113] княгиню Авдотію, Василя, Василя, Прокопа, Василя, Кузьму, Івана,
Івана, [114] князя Семена, Петра, Вокла, Івана, Івана, Зиновія…

Рід князя Трубецького…

[с. 12] Рід князя Івана Козловського:

[115] князя Івана,

[116] княгиню Оуліти [?],

[117] князя Івана,

[118] княгиню Христину,

[119] князя Андрія,

[120] князя Василя,

[121] Миколу, княгиню Софію, Макарія

Рід князя Буйницького:

[122] князя Івана,

[123 ] князя Лева, Корнила,

[124] князя Івана

[с. 14] Рід князя Мизайла Дмитровича Вяземського…

[с. 23] Рід князя Юр’єво Святополка…

Рід князя Сангушки Федорови:

[125] князя Іоакима,

[126] князя Василя,

[127] князя Ананія, [далі імена без титулів Л.В. ]

[с.25]

[128] Рід князя Семена Олександровича Київського і княгині его Марії і
сина його князя Василя Семеновича,

[129] князя Олександра,

[130] князя Андрія,

[131] князя Іллю,

[132] князя Володимира інока,

[133] князя Олександра,

[134] князя Семена,

[135] князя Михайла,

[136] князя Івана,

[137] князя Романа,

[138] князя Олександра,

[139] князя Михайла,

[140] князя Петра,

[141] князя Іллю,

[142] князя Семена,

[143] князя Владислава,

[144] князя Петра,

[145] князя Стефана,

[146] князя Михайла,

[147] княгиню Анну,

[148] княгиню Олександру,

[149] княгиню іноку Марину,

[150] княгиню іноку Анастасію,

[151] княгиню велику Софію,

[152] княгиню іноку Анастасію,

[153] княгиню Софію,

[154] княгиню Марію,

[155] княгиню Василису,

[156] княгиню Анну,

[157] княгиню Воїну,

[158] княгиню Авдотію,

[159] княгиню Марію,

[160] княгиню іноку Анну,

[161] княгиню Анастасію,

[162] княгиню Марину,

[163] княгиню Євфросинію,

[164] княгиню Федору, митрополита Григорія, архімандрита Миколу, Івана,
Мисаїла, інока Ігнатія, інока Герасима, інока Германа, інока Іону,
архімандрита Іосафа,

[165] княгиню Анастасію, Агафію, Апастасію, Ірину, Василя, Юліанну,
Стефаниду, Лукіяна, Фестинію,

[166] князя Фому, Феодосію, Федора, Василя, Агафію, Семена, Івана

[с. 26] Рід князів Мосальських…

[с. 29] Рід князів Полубенських:

[167] князя Федора

[с. 30-31] князь великий Іван Васильович Московський вписав…,

[с. 31] Рід князя Воротинського:

[168] князя Федора,

[169] княгиню Марію,

[170] князя Василя, Феодосію, Василя, Ісидора, Кіндрата, Євладія, Мокія,
Василя, Анну, Андрія, Івана, Никифора, Фофана, Федора, Парасковію,
Авдотію, Якова, Пеланію,

[171] князя Данила,

[172] князя Федора, Івана, Акулину, Марію, Давида, Лукіана, Андрія,
Анну, Лукіана, Павла, Мамелфу, Івана, Романа

[с. 31-32] Рід князя Дмитра Івановича Путятича:

[173] князя Дмитра,

[174] князя Данила Друцького,

[175] князя Михайла,

[176] князя Михайла,

[177/ князя Семена,

[178] князя Івана

[179] князя Олександра,

[180] князя Гліба

[181] князя Івана,

[182] князя Григорія,

[183] князя Івана,

[184] князя Василя,

[185] князя Дмитра,

[186] князя Василя,

[187] князя Андрія,

[188] князя Михайла,

[189] князя Федора,

[190] князя Михайла,

[191] князя Івана,

[192] князя Василя,

[193] князя Івана,

[194] князя Федора,

[195] княгиню Марію,

[196] княгиню Фетинію,

[197] княгиню Марію,

[198] княгиню Анну,

[199] княжну Соломонію,

[200] княгиню Марію,

[201] княгиню Юліанну,

[202] князя Дмитра,

[203] княгиню Марію,

[с. 32] Рід князів Трубецьких…

[с. 34] Рід князя Василя Мамая Львовича: [204] князя Льва,

[205] інокиню Агафію, Федора, Андрія.

[с. 35] Рід княгині Юліани:

[206] князя сїЮріяЛугвенісвича,

[207] князя Ольгерда,

[208] князя Семена Лугвенія,

[209] князя Івана,

[210] князя Діонісія інока,

[211] княгиню Юліаиу Схимницю,

[212] Митрофана інока, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с.37] Рідкнязя Олександра Сенгоукови [Сангушка-Л.В.], віноцех Алексія:

[213] князя Мануїла,

[214] князя Семена [далі імена без титулів-Л. В. ].

[с. 39] Рід князя Костянтина Крошенського, казначея смоленського, мати
єго і син єго:

[215] княгиню іноку Євфросинію,

[216] князя Феодосія, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 40] Рід князя Василеви Семена Ромодановського…

Рід князя Івана Юрійовича Трубецького…

[с.54] Рід князя Матвія Микитинича:

[217] князя Федора,

[218] князя Дмитра,

[219] князя Федора,

[220] князя Івана,

[221] князя Микиту,

[222] княгиню Євдокію,

[223] іноку княгиню Євфросинію,

[224] княгиню Анастасію, Семена, Дмитра,

[225] князя Льва,

[226] Феодосію,

[227] княгиню Анастасію,

[228] княгиню Мелаю,

[229] князя Василя,

[230] князя Михайла,

[231] князя Петра,

[232] Юліану Схимницю, Якова, Семена, Алексія, Фотія, Пилипа, Авдонія.

[с. 55] Рід князя Василя Мосальського:

[233] інока схимника князя Мисаїла,

[234] князя Петра,

[235] князя Петра, Івана, Пелагію, Івана, Омеляна, іноку Наталію.

[с. 56] Рід князя Василя Семеновича Можайського:

[236] князя Семена,

[237] князя Семена,

[238] княгиню Софію,

[239] княгиню Марію, Авдотію.

[с. 67] Княгині і князя ЮріяДубровицького:

[240] княгиню Уляну, Євдокію, Осія, Олену, Марію, Максима,

[с. 69] Рід князя Федора Ярославича:

[241] князя Федора,

[242] княгиню Олену, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 70] Рід князя інока Іони Соколинського…

Рід князя Костянтина Крошенського з Смоленська:

[243] князя Романа,

[244] князя Івана,

[245] княгиню Іванну, Євпраксію,

[246] князя Федора, Юліанну,

[247] князя Костянтина,

[248] княгиню Анну,

[249] князя Василя, Юліанну.

[с. 72] Рід княгині Мосальської:

[250] іноку Феодосію, іноку Євдокію, Євфимію, іноку схимницю Євфросинію
[далі імена без титулів-Л.В.].

[с. 75- 76] Рід князів Крошенських:

[251] князя Івана,

[252] княгиню Євпраксію, [далі імена без титулів -Л.В.].

[с. 77] Рід князя Вишневецького:

[253] князя Михайла,

[254] княгиню Агафію,

[255] князя Василя,

[256] княжну Марію,

[257] князя Михайла,

[258] княжну Марію,

[259] князя Єрофея, Авдотію.

[с. 79] Пом ‘яни князя Костянтина Івановича, воєводи троцького,
преосвященного архієпископа митрополита Иосифа, преосвященного
архієпископа митрополита Іони, смиренного єпископа вассіана, смиренного
інока ім ‘ярек, смиренного інока архімандрита Ісайю, смиренного інока
архімандрита їм ‘я рек, смиренного інока архімандрита Мисаїла,

[260] велику королеву Олену,

[261] князя Георгія,

[262] князя Дмитра,

[263] князя Тимофія,

[264] князя Данила,

[265] князя Івана,

[266] князя Федора в іноцех Феодосія,

[267] князя Семена,

[268] князя Олександра в іноцех Олексія,

[269] князя Андрія,

[2 70] князя Василя,

[271] князя Данила,

[272] князя Івана,

[273] князя Георгія,

[2 74] князя Івана,

[275] князя Семена,

[276] князя Івана,

[277] князя Федора,

[278] князя Семена,

[279] князя Федора,

[280] князя Пилипа,

[281] князя Василя,

[282] князя Романа, Андрія, Семена, Івана,

[283] князя Семена,

[284] князя Георгія,

[285] князя Семена,

[286] князя Михайла,

[287] князя Семена,

[288] князя Михаила,

[289] князя Івана [?]

[290] князя Георгія,

[291] князя Василя,

[292] князя Федора,

[293] князя Федора,

[294] князя Георгія,

[295] князя Льва,

[296] князя Івана,

[297] князя Сергія,

[298] князя Иосифа,

[299] князя Родіола,

[300] князя Льва,

[301] князя Олександра,

[302] князя Дмитра, Петра, Ісремїї, Данила, священноінока Никифора,
Фрола, Миколи, Івана, Ілії, Пилипа, Онисифора, Боніфатія, Онисима,
Федора, Петра, Никифора, Лукіана,

[303] інокиню княгиню Єлизавету,

[304] княгиню Феодору,

[305] княгиню Агафію в іноцех Агрипину,

[306] княгиню Феодору,

[307] княгиню Тетяну,

[308] схимницю Марфу,

[309] княгиню Анну,

[310] княгиню Анастасію,

[311] княгиню Федору,

[312] княгиню Марію,

[313] княгиню Юліанію,

[314] княгиню Анастасію,

[315] княгиню Юліанію,

[316] княгиню Мавру,

[317] княгиню Анастасію,

[318] княгиню Марію,

[319] княгиню Софію,

[320] княгиню Євфросинію, Марію, Тарасія, Микиту, Федора, Григорія,
Марію,…, Василя.

[с. 82] Рід князів Соколинських з Волині:

[321] князя Михайла,

[322] княгиню Юліанію, Марію, Василя, Семена.

[с. 84] Рід князя Михайла Васильовича Ромодановського:

[323] інока князя Мисаїла,

[324] інока князя Вассіана,

[325] княгиню Євфимію [далі імена без титулів].

Першим до Києво-Печерського пом’яника внесений рід князя Михайла
Івановича Деревинського, що є, звичайно, випадковим. Князь Михайло жив у
кінці XV — на початку XVI ст. Походження цієї волинської князівської
родини незнане. Можливо, що вони були нащадками болохівських князів, їх
прізвище могло походити від болохівського міста Деревич, вперше
згаданого під 1241 р.

[1] [2] Напевно князь Дмитро був дідом, а князь Іван батьком князя
Михайла Деревинського. З інших джерел вони незнані. Наявність у списку
імен без титулів може бути свідченням, що ця дрібна князівська родина на
початку XVI ст. злилася з земянами та шляхтою, втративши князівське
достоїнство.

У групу, об’єднану титлом «Пом’яни князі наші великі» потрапили князі з
різних періодів та династій, у тому числі і не пов’язані з Києвом. Ця
частина пом’яника, напевно, компонувалася редакторами з різночасових
записів, при цьому, можливо, закреслювалися імена одних князів, а
вставлялися імена інших.

[3] Великий князь Володимир, названий у хрещенні Василем († 1015 р.),
напевно, був записаний попереду у всіх найдавніших київських пом’яниках.

[4] Не підлягає сумніву, що Ольгерд Гедимінович († 1377 р.) був
православним. На підставі Києво-Печерського пом’яника можна
стверджувати, що його хрестильне ім’я Дмитрій.

[5] Вітовт-Олександр Кейстутович († 1430 р.) був внесений у пом’яник
разом з іншими великими князями литовськими. Цей рядок був підчищений
уже після складання пом’яника, коли настала епоха релігійного
протистояння і Вітовтові «пригадали» його перехід у католицьку релігію.

[6] У мініблоці великих литовських князів міг бути записаний Семен
Євнутович, син великого князя Євнута Гедиміновича, усуненого з престолу
Ольгердом. Цей князь востаннє засвідчений підписом під миром з Орденом у
1411 р. (500, с. 147). Можливо також, що це один із записів київського
князя Семена Олельковича († 1471 р.), який титулувався «з ласки Божої
великий князь київський».

[7] Як великий князь Данило міг бути записаний московський князь Данило
Олександрович († 1303 р.). Великим князем він не титулувався, але в
даному контексті відкриває мініблок московських князів. Напевно вони
були внесені у пом’яник після великого пожертвування на користь
монастиря у часи Василя Івановича на початку XVI ст.

[8] Тут записаний московський князь Іван Данилович Калита († 1340 р.)
або його син Іван Іванович Красний († 1359 р.).

[9] Тут записано великого московського князя Дмитра Івановича Донського
(† 1389 р.).

[10] Під цією позицією записано великого московського князя Василя
Дмитровича († 1425 р.).

[11] Великий князь московський Василь Васильович Темний († 1462 р.) був
внуком Вітовта Кейстутовича по материнській лінії.

[12] Тут, очевидно, записано московського князя Василя Івановича († 1533
р.).

[13] Великий князь Семен Гордий († 1352 р.), напевно, мав бути вписаним
після Івана Калити (поз.8).

[14] Як великий князь Федір міг бути записаний хіба родич московських
князів Федір Васильович († 1503 р.), який претендував на престол великих
князів рязанських.

[15] Тут записано великого князя московського Івана Васильовича († 1505
р.)

[16] Тут, схоже, знову записано Семена Гордого (поз. 13).

До наступного блоку печерський книжник включив князів різних гілок, які
носили титул великих князів володимирських або боролися за нього.
Напевно, ці князі у різні часи були вписані до пом’яника, а тільки
пізніше об’єднані в один мініблок.

[17] Як великий князь Олександр, можливо, записаний великий князь
тверський Олександр Іванович († 1425 р.).

[18] Під іменем великого князя Дмитра, напевно, був записаний Дмитро
Юрійович Шемяка († 1453 р.), який займав престол великих князів
володимирських у 1446-1447 рр.

[19] Скіргайло-Іван Ольгердович займав київський престол у 1395-1396 рр.
Цим записом починається блок, пов’язаний з київськими князями. Розміщені
вони без дотримання хронології. Певна закономірність стосується хіба що
родинних зв’язків.

[20] Володимир Ольгердович княжив у Києві у 1362-1393 рр. Його син
Олександр (Олелько) займав київський престол у 1440-1455 рр., про те, що
цей князь перед смертю став ченцем під іменем Алексія, з інших джерел не
відомо. Його син Семен Олелькович був київським князем у 1455-1470 рр.

[21] Найбільш правдоподібно, що під іменем князя Василя у пом’яник був
внесений князь Василь Андрійович, який у першій половині XIV ст. тримав
Путивльське князівство (500, с.55). У цьому блоці записані князі з
путивльської гілки Ольговичів, які правили у Києві у першій половині XIV
ст.

[22] Нам здається, що тут записано князя Володимира-Івана Івановича з
путивльської гілки Ольговичів, який правив у Києві (бл. 1300/1301 — ?).
Ця версія, вперше висунута М.Квашніним-Самаріним і підтримана Р.Зотовим,
отримала додаткову аргументацію в дослідженням О.Русиної і наших, і може
бути прийнятою (504, c. 158).

[23] Князь Андрій Іванович — брат Володимира-Івана Івановича та батько
путивльського князя Василя Андрійовича, займав овруцький престол на
початку XIV ст. (504, c. 159-160).

[24] Під іменем князя Івана, напевно, записаний батько Володимира-Івана
та Андрія путивльський князь Іван Іванович, який загинув від рук
ординців десь у середині — другій половині XIII ст. (504, c. 158).

[25] Князя Гліба серед путивльських Ольговичів, пов’язаних з Києвом не
було. Однак це ім’я дуже характерне для Ольговичів. У цьому блоку не
вистачає двох Ольговичів, які княжили у Києві: Станіслава-Терентія
Івановича (? -1324) та Федора Івановича (до 1331 -1362). Гліб — може
бути одним з імен Федора Івановича. У такому складі путивльський блок
був би практично заповненим.

[26] Князь Ольгімант-Михайло Міндовгович Гольшанський займав київський
престол у 1324 — до 1331 рр. Пом’яник дозволяє уточнити його хрестильне
ім’я (не Борис, а Михайло), що виключає тотожність Івана Борисовича,
який загинув на Ворсклі у 1399 р., з Іваном Ольгімантовичем. З пом’яника
також стає відомим, що Ольгімант-Михайло закінчив життя як чернець
Євфимій. З цього запису починається блок, пов’язаний з князями
Гольшанськими.

[27] Князь Іван Ольгімантович княжив у Києві у 1396 — після 1401 рр.,
його син Андрій († після 1422 р.) тримав В’язанське і, можливо, Київське
князівство (? — до 1422 р.). З дочкою Андрія Івановича Софією одружився
король Владислав-Ягайло.

[28] Князь Семен Іванович на прізвисько Лютий, син Івана Ольгімантовича,
загинув у 1433 р.

[29] Під іменем князя Семена ще раз записаний князь Семен Іванович
Лютий. (Тут, можливо, маємо приклад «кухні» печерського книжника, який
групував різні записи, часом не завжди вдало). Його син князь Юрій
Семенович († 1457 р.) тримав Степанське і Дубровицьке князівства. Внук
Семена князь Василь Юрійович помер до 1481 р.

[30] Князь Іван, напевно, старший брат Василя Юрійовича — гольшанський і
дубровицький князь Іван Юрійович († 1481 р.).

[31] Тут записано князя Данила Семеновича Гольшанського († 1435 р.).

[32] Тут записано князя Гліба Семеновича Гольшанського († до 1455 р.).

[33] Тут записано князя Андрія Семеновича Гольшанського († після 1457
р.).

[34] Це, поза сумнівами, трабський князь Семен Семенович Гольшанський (†
1455 р.).

[35] [36] [37] У цьому мініблоці, на наш погляд, зібрано городецьких
князів з династії Турівських Ізяславичів: князя Дмитра, його сина Давида
Дмитровича († до 1399 р.) та внука — князя Дмитра (Митька) Давидовича (†
після 1427 р.) (504, c. 187). Городецькі князі мали ще якісь володіння і
в Чернігівській землі (недаремно Давид Дмитрович ручився за
Корибута-Дмитра Ольгердовича), можливо, тому їх родина була внесена у
Печерський пом’яиик.

Наступний блок з десяти князів, схоже, об’єднує нащадків Володимира
Ольгердовича і їх родичів, які були претендентами на київський престол у
XV ст. Тому цей блок знову відкриває Володимир Ольгердович [38], який
уже записаний у пом’нику під поз.20.

[39] Це, напевно, наймолодший син Володимира Ольгердовича —
могильовський князь Андрій Володимирович († після 1455 р.).

[40] Тут міг бути записаний зять Володимира Ольгердовича — кашинський
князь Василь Михайлович († 1382 р.).

[41] Тут записано сина Володимира Ольгердовича бельського князя Івана
Володимировича († після 1446 р.).

[42] Тут записаний слуцький князь Михайло Олелькович, внук Володимира
Ольгердовича, який претендував на київський престол і був страчений у
1481 р.

[43] Тут записано іншого учасника змови 1481 р. бельського князя Федора
Івановича, який помер після 1503 р.

[44] Князя Романа серед нащадків Володимира Ольгердовича джерела не
знають, але це могло бути одне з імен могильовського князя Гліба
Андрійовича († після 1455 р.). Ім’я Романа міг носити і незнаний з інших
джерел син Івана Володимировича.

[45] Під іменем князя Семена, напевно, записано наймолодшого з Бельських
— князя Семена Івановича († після 1520/до 1522р.).

[46] Під іменем князя Василя записаний син Семена Олельковича пінський
князь Василь Семенович († 1496 р.), який теж претендував на Київ.

[47] Під іменем князя Івана до пом’яника внесено бельського князя Івана
Івановича († до 1476 р.).

[48] Під іменем князя Семена, напевно, записано слуцького князя Семена
Михайловича († 1503 р.),

який теж залишався претендентом на київський престол. Дописане чернече
ім’я Акілой вказує на те, що Семен Михайлович, який мав хрестильне ім’я
Прохор, перед смертю прийняв чернецтво.

Наступний блок включає родину княгині Юліани Юр’євої, тобто Юліанни
Юріївни Гольшанської, яка померла у 16-річному віці і була похована у
монастирі на Ближніх печерах, а пізніше канонізована.

[49] Як великий князь Володимир Київський записаний київський князь
Володимир Ольгердович (1362-1393).

[50] Як князь Олександр — його син київський князь Олександр (Олелько)
Володимирович (1440-1455рр.).

[51] Як князь Семен — внук, київський князь Семен Олелькович
(1455-1471).

[52] Запис «пом’яни убієнни князя Михайла Олександри», відноситься до
молодшого брата Семена слуцького князя Михайла Олельковича, який
претендував на київський престол і після невдалої змови був страчений у
1481 р. Напевно гілка київських Ольгердовичів була родиною Юліани по
материнській лінії. Можливо, що її мати, яку теж звали Юліаною, була
сестрою Семена і Михайла Олельковичів, незнаною з інших джерел.

[53] Князь Іван Юрійович, безперечно, старший брат Юліани, князь
гольшанський і дубровицький, який загинув на ешафоті у 1481 р. разом з
Михайлом Олельковичем.

[54] Князь Іван Ольгімантович займав київський престол у 1396 — після
1401 рр.

[55] Князь Семен Лютий, син Івана Ольгімантовича, загинув у 1433 р. Він
був дідом Юліани.

[56] Князь Юрій, син Семена Лютого, помер у 1457 р. Він був батьком
Юліани.

[57] Князі Василь та Семен Юрійовичі — це молодші брати Юліани. Василь
помер до 1481 р., а Семен — у 1505 р. Княгиня Анастасія Семенівна
Збаразька була дружиною Семена Юрійовича. Про їх сина князя Лева з інших
джерел невідомо.

[58] Під іменем князя Юрія, напевно, записано ще одного брата Юліани,
який помер до 1481 р.

[59] Княгиня Феодосія, скоріше всього, дружина князя Юрія Юрійовича
Гольшанського.

[60] Княгиня Анастасія, очевидно, племінниця Юліани — остання степанська
княгиня Анастасія Семенівна, яка померла до 1511 р.

[61] [62] [63] Княгині Авдотія, Агрипина і Василиса, яка стала черницею
під іменем шоки Оулити, можливо, племінниці Юліани, які померли у першій
чверті XVI ст.

[64] [65] Архімандрити Іоасаф та Варлаам, напевно, потрапили у цей блок
випадково, їх родинне відношення до Гольшанських можна виключити.

[66] Хто така інока Феодора теж, навряд, чи пощастить вияснити. Взагалі
жіноча половина князівських родин у інших джерелах крім пом’яників
відбита дуже фрагментарно.

[67] Так само важко виявити, хто саме записаний як княгиня Марія, може
це тітка Юліани, дружина трабського князя Семена Семеновича, дочка князя
Дмитра Сокири-Зубревицького.

[68] Під іменем князя Федора міг бути записаним Федір Іванович
Бельський, який брав участь у змові Михайла Олельковича та Івана
Гольшанського. Його мати Василиса була дочкою Андрія Івановича
Гольшанського, а, отже, князь Федір доводився Юліані троюрідним братом.

[69] Княгиня Марія, можливо, сестра Федора Бельського, яка була видана
за Івана Ходасевича. Ім’я її з джерел невідоме.

[70] Як князь Іван, напевно, записаний старший син Юліани (Уляни)
Семенівної Гольшанської та кобринського князя Семена Романовича. Князь
Іван Семенович доводився Юліані Юріївні двоюрідним братом. Він помер у
1490 р.

[71] Княгиня Анастасія це, напевно, незнана з інших джерел сестра князя
Семена Романовича.

[72] Князь Василь, можливо, чернече ім’я молодшого брата Івана
Семеновича — кобринського князя Романа Семеновича, який помер після 1465
р. за незнаних обставин.

[73] Якщо попередні здогадки правильні, то як княгиню Анну записано
сестру Івана та Романа-Василя Семеновичів. Вона померла у 1519р.

[74] [75] Князі Іван та Юрій, напевно, якісь родичі Гольшанських по
жіночій лінії, які жили у XV — на початку XVI ст. Нам не пощастило їх
ідентифікувати.

[76] Як князь Олександр, можливо, записаний дядько Юліани – князь
Олександр Семенович Гольшанський, який помер після 1456 р.

[77] Князь Гліб, скоріше всього, його брат князь Гліб Семенович
Гольшанський, який помер до 1455р.

[78] Як князь Григорій, можливо, записаний князь Григорій Іванович
Лукомський, який помер після 1506 р. Він міг бути теж якось пов’язаний з
Гольшанськими по жіночій лінії.

[79] [80] Ідентифікувати княгиню Марію та князя Семена, які теж,
очевидно, були родичами Гольшанських по жіночій лінії, нам не вдалося. У
XV-XVI ст. ці імена були дуже поширеними.

У Києво-Печерському пом’янику є два блоки, пов’язані з родиною князів
Острозьких. «Старший» з цих блоків був сформований у середині XV ст. при
житті князя Василя Федоровича Острозького († 1446/ 1450 р.), бо сам цей
князь до переліку не включений. Виходячи з цього, і спробуємо
розшифрувати цей блок, пам’ятаючи, що від Данила до Івана Острозького
якраз засвідчено дев’ять безперечних представників чоловічої половини
родини (включаючи двох зятів, імена яких збігаються з іменами у
пам’ятці), як і у пом’янику (звісно за винятком батька Василя князя
Федора Даниловича, який на час формування запису міг бути ще живим, і
його брата Федора-Вацлава, який народився і жив у Чехії, крім того не
був православним і на час формування запису, безперечно був живим, бо
його смерть сталася після 1459 р.). Поза сумнівами і те, що у
приведеному списку хрестильні імена перемішані з княжими. Ми, зрозуміло,
у своїх міркуваннях, спираємося на дослідження І.З.Мицька (1121,
с.49-56) та наші попередні розвідки (505, табл. 18; 506, с. 12),
усвідомлюючи, що вивчення проблеми далеко не вичерпане і залишається
дискусійним.

[81] Таким чином, виходячи з вищенаведених міркувань, ми пропонуємо
ототожнити князя Данила, записаного під цією позицією з Данилом
Васильковичем, який, вірогідно, був князем острозьким (до 1340 — після
1366/1370 рр.) та холмським (до 1352 — бл. 1366 рр.). І.Мицько, пропонує
вважати цього князя сином Данила Мстиславича, тобто нащадком луцького, а
потім і володимирського князя Мстислава Даниловича (1121, с.49-50). Він
справедливо вказує на то, що пізніші володіння Острозьких належали до
князівства Мстислава Даниловича. Так, але те, що король Юрій Львович
титулувався ще і володимирським князем, практично виключає наявність
живих нащадків Мстислава Даниловича після 1301 р. Вони б по прямій лінії
«по мечу» віддідичили Волинь і без війни Юрію би не вдалося опанувати
Володимир і Луцьк. А про таку війну згадали б польські, литовські або
орденські джерела. І не мав Юрій Львович династичних підстав для такої
війни. Згадаймо, як він уступив Мстиславу Даниловичу зайняте Берестя у
1288 р. Крім того традиція Острозьких вказувала на князя Романа
Даниловича як родоначальника. Мстислав Данилович був його рідним братом.
Може тому і з’явилася маргіналія у Хлєбніковському списку
Галицько-Волинського літопису, на яку вказує І.Мицько. Однак ця приписка
не може служити аргументом проти традиції і спадкового права (стосовно
нащадків Данила Мстиславича). Ізяслав-Пантелеймон Мстиславич був
пращуром всіх нащадків Данила Галицького. Тому і зрозуміла особлива
пошана св.Пантелеймона волинськими Мономаховичами. А Острог та Дубно
могли бути наданими ще Василькові Романовичу після втрати Слонімського
князівства тим же Мстиславом Даниловичем.

[82] Князь Федір — острозький князь Федір Данилович († після 1437 р.),
син попереднього князя.

[83] Князь Олександр — один з синів Данила Васильковича, ім’я якого
зустрічається у багатьох пом’яниках (Олександр, в чернецтві Олексій). Ми
погоджуємося із здогадкою І.Мицька (1121, с.50, 55), що у цьому
фрагменті блоку Острозьких в тексті пом’яника світське ім’я Олександра
відділене від його чернечого імені Олексія (поз.84) іменем князя Івана
(поз.83 А), яке тут випадкове і дублює наступний запис (поз.86).

[85] Андрій, напевно, хрестильне ім’я холмського князя Юрія Даниловича,
який загинув або помер близько 1377 р.

[86] Князь Іван, напевно, — князь Іван Юрійович Острозькими, який
загинув у 1399 р.

[87] Князь Семен — його рідний брат Семен Юрійович, який помер у 1376 р.
в Холмі.

[88] Як князь Іван міг бути записаним князь Іван Олександрович
Глинський, який одружився з Анастасією Данилівною Острозькою. Цей князь
помер після 1399 р.

[89] На думку І.Мицька князь Олександр, записаний під поз.83, це князь
Олександр Четвертинський (1121, с.54), тобто знаний з документу 1388 р.
князь Олександр Четвертня. Олександра, записаного під поз.89 він не
ідентифікує. Походження Четвертинських від Острозьких не підтверджується
традицією роду, яка виводила їх від турово-пінських князів. Походження
від Острозьких, тобто від Данила Галицького було б більш почесним і
Четвертинські, напевно, це б підкреслили. Крім того мали би місце
претензії на спадщину Острозьких. Стосовно пінських князів, родинні
зв’язки з якими Волинських Мономаховичів безсумнівні і відбиті не тільки
у синодиках, ми зупинимося нижче. На нашу думку, князь Олександр
Четвертая міг бути записаним під поз.89 як зять Федора Даниловича і муж
княгині Феодори, племінниці князя Олександра Даниловича, записаної у
цьому блоці під поз.94.

[90] Як князь Іван міг бути записаним князь Іван Семенович
Путята-Друцький, муж Анастасії Федорівни. Він помер після 1440 р., тобто
приблизно якраз перед формуванням запису.

[91] Як княгиню Анну записано, очевидно, старшу сестру Данила
Васильковича († бл. 1345 р.). Саме її було внесено до Холмського
пом’яника, про який мова йшла вище.

[92] Княгиня Василиса-дружина Данила Васильковича.

[93] Агафія Чурилівна Бродовська була дружиною Федора Даниловича
Острозького і матір’ю князя Василя Федоровича.

[94] Феодора, напевно, була дочкою Федора Даниловича, незнаною з інших
джерел, ідружиною Олександра Четвертні, записаного під поз.89.

Єдина родина некняжого походження, з якою на той період Острозькі були
пов’язані родинними зв’язками, була родина Бродовських, звідки походила
мати Василя Федоровича княгиня Агафія. Тому, напевно, особи без княжих
титулів, записані в числі родини князя Василя, належали до Бродовських.
З великою долею вірогідності можна припускати, що Анна — мати княгині
Агафії, Іван — хрестильне ім’я її діда, а Семен — батька Чурила,
Гервасій — брат княгині Агафії, який помер до 8.04.1385 р., тобто до
дарчого запису, яким Чурило заповідав село Бродово зятеві князю Федору і
його нащадкам (201,1.1, N 2, s.2), Азарія — напевно сестра Агафії, яка,
схоже, стала черницею.

Наступний блок родини Івана Семеновича Кобринського († після 1491 р.)
трохи заплутаний. Цей князь походив від Федора Ольгердовича, яким
відкривається блок, та його сина Романа, який йому доводився дідом. А
далі, помилково, на думку І. Мицька (1121,51), записані князі Гліб,
Данило, Данило, Андрій, Семен та Кондрат (без титулу). Він вважає, що це
князі Гліб-Мстислав Данилович, Данило Мстиславич, Данило Данилович,
Андрій Данилович (тобто давніша частина блоку Острозьких) та Семен
Андрійович, якого він відділяє від холмського князя Семена, і відносить
до пінських князів. Нам здається, що для такого висновку підстав
недостатньо. Князі Гліб, Данило, Андрій і Семен, напевно, Гольшанські,
сини Семена Лютого і рідні брати Юліани, бабусі князя Івана Семеновича
Кобринського. Можливо, що, згаданий останнім Семен -ратненський і
кобринський князь Семен Романович, батько Івана Семеновича, який помер
після 1455 р., а Кондратій-ім’я його тестя князя, батька княгині
Феодори. Іншим Данилом, записаним у цьому блоці міг бути князь Дашко
Федорович Острозький. Ім’я його дружини незнане. У нашому пом’янику в
блоці Гольшанських під поз.71 записана княгиня Анастасія, яка вірогідно
була сестрою Семена Романовича, її мужем міг бути Дашко Федорович, який
помер до 1420 р., отже міг бути записаним серед Гольшанських, які
померли пізніше. Втім, хронологія у пом’яниках витримується дуже
приблизно. Ми залишаємо цю проблему відкритою.

Наступний блок присвячений родині князів Корецьких. Зрозуміло, що в цей
блок могли потрапити тільки ці князі Корецькі, які померли до 1532 р.,
тобто до остаточного завершення формування тексту Києво-Печерського
пом’яника.

[95] Як князь Гліб записаний Наримунт-Гліб Гедимінович († 1348 р.).

[96] Князь Патрикій Наримунтович († після 1408 р.), був наймолодшим
сином Гліба-Наримунта.

[97] Иосиф, поза сумнівами, хрестильне або чернече ім’я стародубського і
першого корецького князя Олександра Патрикійовича († після 1406 р.). З
інших джерел про це невідомо.

[98] Під цією позицією записано корецького князя Василя Олександровича,
який помер після 1443 р.

[99] Федор, дуже вірогідно, хрестильне ім’я князя Богуша Васильовича
Корецького, який помер після 1483 р.

[100] Михайло, напевно, друге ім’я Івана Васильовича Корецького, який
помер до 1502 р.

[101] Князь Олександр Іванович Корецький помер у 1519 р.

[102] Князь Лев Іванович Корецький помер у 1519 р.

[103] Князь Іван Іванович Корецький помер у 1517 р.

[104] Княжна Анна Іванівна була видана за Михайла Зброховича-Гулевича.
Напевно він записаний у пом’янику як Євлашко. Інших нетитулованих
родичів Корецьких просто неможливо відшукати.

[105] Князь Федір Іванович Корецький помер у 1522р.

[106] Князя Миколу Корецького джерела не знають. Можливо, однак, що у
котрогось з п’яти братів був син Микола, який помер малим і через це не
потрапив у інші джерела.

[107] Князь Василь Іванович Корецький помер у 1519 р.

Більше князів Корецьких, відомих джерелам, не було, отже, наступні
князі, записані у пом’яник, належали до інших родин, пов’язаних з
Корецькими родинними зв’язками. Це перш за все князі Лизиноси та
Жижемські. З Василисою Глібівною Лизинос був одружений Іван Васильович
Корецький, з Анною Михайлівною Жижемською — його син Федір. Походження
інших дружин князів Корецьких невідоме. Але з родоводу Л изиносів відомі
тільки батько княгині Василиси Гліб та її діл Лизинос. Брати Анни
Михайлівної Жижемської по віку на момент сформування тексту пом’яника
були ще живі. Отже вони не могли бути включені до нього. Тому можна
стверджувати, що імена, записані під поз. 108-113, належать родичам
Корецьких з інших князівських і боярських родин, які невідомі. Ці імена
поширені, так що простою версифікацією їх не ідентифікувати. Так навіть
відносно рідкісне ім’я Лев могло належати князеві Леву Борисовичу
Глинському чи князеві Леву Федоровичу Козечичу. Тому ми відносимо поз.
[108], [109], [110], [111], [112], [113], [114] до тих, які не
піддаються ідентифікації.

Блок, пов’язаний з родиною князя Івана Козловського, заповнений іменами,
які відсутні у родоводі князів Козловських. Козловське князівство було
одним з уділів Березуйсько-Фомінського князівства, утвореного внаслідок
роздроблення Великого Смоленського князівства. Першим козловським князем
був Василь Федорович, старший син березуйського князя Федора Меншого
Костянтиновича. Син Василя Федоровича козловський князь Іван Васильович
мав двох синів Романа та Лева, які померли після 1495 р. У Романа було
двоє синів Іван та Федір, у Лева теж двоє синів — Юрій та Семен, їх
діяльність відноситься до кінця XV — першої чверті XVI ст. Іван
Романович перейшов на московську службу, але уже у 1494 р. Москва
вимагала у литовської сторони його видачі. Правда, у 1508 р. він знову
виїхав туди разом з князями Глинськими (2112, s. 184). Отже, до
Києво-Печерського пом’яника була записана родина Івана Романовича
Козловського.

[115] Як князь Іван записаний, напевно, козловський князь Іван
Васильович (середина XV ст.).

[116] Княгиня Оуліта, у такому випадку, очевидно, його дружина.

[117] Як князя Івана записано Івана Романовича, а як княгиню Христину,
під позицією [118] записано його дружину.

[119] Князь Андрій, можливо, друге ім’я князя Романа Івановича, батька
Івана Романовича.

[120] Василь, можливо, друге ім’я брата Івана Романовича-Федора.

[121] Мождиво, що у князів Івана та Федора-Василя Романовичів була
сестра княгиня Софія, з інших джерел незнана. Тоді Микола — ім’я її
мужа, який був некнязівського походження, а Макарієм звали їх сина.

Блок, пов’язаний з родиною князів Буйницьких, теж досить унікальний.
Буйницьке князівство було невеличким уділом Могильовського князівства.
Походження князів Буйницьких незнане, їх родоначальник князь Юрій
Толочко згаданий у сумнівному привілеї Вітовта віденському каноніку з
1395 р. (2112, s. 12-13) У Юрія Толочка було два сини. Старшого звали
Федором, імені молодшого джерела не зберегли. Можна припускати, що під
позицією [122] записано саме молодшого сина Юрія Толочка князя Івана.

[123] Лев був внуком Юрія Толочка і сином його молодшого сина, тобто
Івана, записаного під попередньою позицією. Корнило, можливо, його друге
ім’я.

[124] Як князя Івана могли записати зятя Лева Івановича князя Івана
Крошинського, який був одружений з Ганною Львівною і помер після 1450 р.

Наступний невеликий блок пов’язаний з родиною князя Дмитра-Сангушка
Федоровича, який помер 1455 р. З усіх трьох князів, згаданих у переліку,
напевно, безперечно ідентифікується його син Василь, який помер до
1475р. Князь Василь записаний під позицією [126]. Прийнявши таку версію,
можна припускати, що цід позицією [125] як князь Іоаким записаний сам
Дмитро-Сангушко (у такому випадку це могло бути його чернече ім’я) або
його старший син. Останнє менш вірогідне, оскільки якщо князь
Павло-Кароль Сангушкович існував, як ми раніше пропонували вважати (504,
c. 137-138), то він був католиком і його внесення у Печерський пом’яник
малоймовірне. Під позицією [127] як князь Ананія міг бути записаним
князь Івашко Сангушкович, який помер до 1475 р. У такому випадку це його
чернече ім’я.

[128] У наступному блоці знову записано київського князя князя Семена
Олександровича (Олельковича), який помер у 1471 р. Його дружина княгиня
Марія була дочкою відомого литовського

магната Івана Гаштольда.

[129] Як князь Олександр записаний Олелько Володимирович († 1454 р.).

[130] Князь Андрій Володимирович, молодший брат Олелька, тримав
Могильовське князівство. Він помер після 1455 р.

[131] Ілля, напевно, хрестильне ім’я князя Івана Володимировича, іншого
брата Олелька, який помер після 1446 р.

[132] Як князя Володимира, безперечно, записано Володимира Ольгердовича.
Те, що цей князь, похований у Києво-Печерському монастирі, перед смертю
став ченцем, з інших джерел невідомо.

[133] Під цією позицією знову записаний князь Олександр (Олелько)
Володимирович. Інше пояснення важко знайти, бо нижче записано під
позицією [134] князя Семена Олельковича, а під позицією [135] його брата
князя Михайла Олельковича, страченого у 1481 р.

[136] Як князя Івана, напевно, записано бельського князя Івана
Івановича, який помер до 1476 р.

[137] Князь Роман у Києво-Печерському пом”янику вже зустрічався серед
Володимировичів під позицією 44. Найвірогідніше — це незнаний з інших
джерел син Івана Володимировича.

Як видно з вищерозглянутого блоку, пов’язаного з князями Гольшанськими,
останні були близькими родичами нащадків Володимира Ольгердовича. Тому
після списку Володимировичів-Олельковичів логічно шукати перетик
Гольшанських.

[138] Як князь Олександр, можливо, записаний князь Олександр Семенович
Гольшанський, який помер після 1456 р. Він міг бути мужем княгині
Євдокії Андріївни (згадана 10.06.1440 р.). Цей князь уже був внесений у
пом’яник під позицією 76.

[139] Князь Михайло Іванович Гольшанський помер у 1433 р.

Під позиціями [140], [141], [142] теж, напевно, записані Гольшанські.
При цьому Петро та Ілля, скоріше всього, хрестильні імена Івана
Ольгімантовича та його сина Андрія, а під іменем князя Семена записано
Семена Лютого, брата Андрія і сина Івана Ольгімантовича.

[143] Як князь Владислав міг бути записаним тільки король Владислав
Ягайло, якого Володимир Ольгердович та його нащадки вважали узурпатором,
чиї права були меншими за їхні, що, зрештою і відповідало істині. Саме
тому у пом’янику король міг бути записаним просто як князь Владислав.
Гольшанським він доводився зятем. Велика княгиня Софія, яка записана
далі, напевно, його дружина Софія Гольшанська, яка також спершу була
православною, як і сам король Ягайло-Яків-Владислав.

[144] [145] [146] Імена князів Петра, Стефана, Михайла належать родичам
Олельковичів з інших князівських родин, з якими вони могли бути
пов’язаними через дружин. Ми віднесли їх до тих, кого ідентифікувати
практично неможливо.

Жіноча половина блоку, звичайно, починається з дружин та сестер
Володимировичів. Так як позиції 151,150 та 149 відносно легко
ідентифікуються, оскільки їх імена і родинні стосунки відомі з інших
джерел, то під поз. [147], як княгиня Анна, могла бути записаною тільки
дружина Володимира Ольгердовича, ім’я якої з інших джерел невідоме. Тоді
під позицією [148] як княгиня Олександра записана дочка Володимира
Ольгердовича, яка була видана за кашинського князя Василя Михайловича і
померла у 1396 р. її ім’я з інших джерел також невідоме.

[149] Княгиня Марина, очевидно, дружина могильовського князя Андрія
Володимировича, брата Олелька Володимировича.

[150] Під іменем княгині Анастасії в пом’яник внесено Анастасію
Московку, дочку великого князя володимирського і московського Василя
Дмитровича, яка була дружиною Олелька Володимировича.

[151] Як велика княгиня Софія записана королева Софія Андріївна, дружина
Владислава Ягайла і дочка Андрія Івановича Гольшанського.

На нашу думку, під позиціями [152] та [153] повторно записано княгиню
Анастасію Московку та королеву Софію, а далі за ними йдуть сестри Софії
— під позицією [154] княгиня Марія Андріївна, дружина господаря Молдови
Ілляша І, а під позицією [155] їх сестра княгиня Василиса Андріївна,
дружина бельського князя Івана Володимировича.

У числі княгинь, записаних під позиціями [156], [157], [158], [159],
[160], [161], [162], [163], [164], [165] записані дружини і дочки
Олельковичів і Бельських. Серед них, майже безперечно, дружина Семена
Олельковича — Марія (під поз. 159), його сестра Євдокія, дружина
господаря Молдови Стефана III (під поз. 158) і дружина Михайла
Олельковича (можливо, черниця Анна, записана під поз. 160) та незнана з
імені дочка Івана Володимировича Бельського, яка була видана за Івана
Ходкевича (можливо під поз. 165 як княгиня Анастасія, після якої
перелічені імена без титулів).

Митрополит Григорій, архімандрит Микола та інші ченці внесеш сюди з
іншого блоку. Ідентифікувати запис під позицією [166] навряд чи
пощастить. Фома — хрестильне ім’я якогось родича Олельковичів з княжим
титулом, решта, напевно, діти Феодосії, але до якої родини вони належали
сказати важко.

[167] У блоці родини князів Полубенських записано одну титуловану особу
князя Федора. Важко сказати, котрий князь Федір Полубенський був
внесеницй у пом’янику. Скоріше всього це перший князь, який отримав уділ
з центром у Полубенську під Лідою — Федір Федорович (перша половина XV
ст.), хоча міг бути записаним його молодший син Федір (кін. XV ст.).

Поки Воротинське князівство зберігало суверенітет, маневруючи між Литвою
і Москвою, родина князів Воротинських традиційно підтримувала зв’язки з
Києво-Печерським монастирем. Після переходу Воротинського князівства і,
споріднених з ним Одоєвського та Новосильського, під московський
протекторат, у Литві залишилися боярські родини, пов’язані з ними
родинними зв’язками. Напевно представники цих родин і сформували цей
блок записів у пом’янику. Більшість записів цього блоку легко
розшифровуються (504. С.170; 505, табл.9; 1190, с.118-128).

[168] Князь Федір Львовичтримав Воротинське князівство до 1442-після
1455рр.,віднього походили наступні воротинські князі.

[169] Княгиня Марія, дружина Федора Львовича, була дочкою
Корибута-Дмитра Ольгердовича.

[170] Князь Василь Львович, старший брат Федора, вірогідно тримав
Воротинське князівство бл. 1427 р. Його потомство джерелам незнане.
Напевно у нього була дочка Феодосія, яка була видана за боярина Василя і
наступні особи без титулів, перелічені у помянику (Ісидор, Кіндрат,
Євладій, Мокій, Василь, Анна, Андрій, Іван, Никифор, Фофан, Федір,
Парасковія, Авдотія, Яків, Пеланія), — їх діти, зяті, невістки і внуки.

[171] Князь Данило Романович, який тримав Новосильське князівство (після
1404 — ?), доводився дядьком Федору та Василю Львовичам.

[172] Під цією позицією могли бути записаними одоєвські князі Федір
Юрійович (до 1424 — ?) або Федір Іванович (1459-1497). Обидва не мали
синів. Отож Іван, напевно, зять князя Федора, Акулина — його дочка.
Мождиво також, що Марія — теж дочка князя Федора, а Давид — її муж. Інші
особи, перелічені у пом’янику (Лукіан, Андрій, Анна, Лукіан, Павло,
Мамелфа, Іван, Роман) діти попередніх пар.

Дуже цікавим для дослідження, на наш погляд, виглядає наступний блок,
пов’язаний з родиною київського воєводи князя Дмитра Івановича Путятича
(† 1505 р.). Родина князів Путятичів була відгалуженням удільних
друцьких князів. Дмитро Іванович помер бездітним і доручив розпорядитися
своїм майном князю Михайлові Глинському, який і зробив цей запис і
відповідні вклади до Києво-Печерського монастиря, про що зберігся
документ: «побачивши, що небіжчик князь Дмитро, відходячи з цього світу,
не зробив тестаменту і не вчинив ніякої пам’яти по своїй душі й по душі
батьків своїх, що лежать в Печерськім монастирі Пречистої в Києві, де й
його тіло лежить, і були йому вручені та мали на нього надію, що він
задовольнить пам’ять їх душ, він [тобто князь Михайло Глинський — Л .В.]
з огляду на смерть його і його батьків без усякої пам’ятки, записує
різні жертви. Монастиреві Печерському половину данників, а другу
половину на катедру у Вільні і десять кіп на вічний впис до
митрополичого синодика. Так само по десять кіп на впис до синодиків
єпископських — до всіх православних катедр Великого Князівства
Литовського і до монастирів і церков числом 20″ (570, с.307). Тобто блок
записів родини Путятичів у Києво-Печерському пом’янику сформований у
1506 р., коли було складено цитований вище документ. Останніми до блоку
дописані сам князь Дмитро і його дружина Марія. Отже всі князі,
перелічені у блоці, померли до 1506 р.

[173] Як князь Дмитро записаний, напевно, прадід Дмитра Івановича
Путятича друцький князь Дмитро Семенович, діяльність якого можна
віднести до другої половини XIV ст. (505, табл. 3).

[174] Князя Данила Друцького інші джерела не називають, нам здається
можливим допустити, що це друге ім’я батька попереднього князя — Семена
Михайловича, який загинув в бою з ординцями.

[175] Друцький князяь Михайло, чия діяльність могла відноситися до
першої половини XIV ст., відомий тільки з родоводів як батько Семена
Михайловича.

[176] Підберезький князь Михайло Дмитрович загинув у битві на Ворсклі у
1399 р. Ю.Вольф, відносячи Михайла та Олександра до друцьких князів,
підкреслював, що вони, напевно, володіли Підберезою, але ніяк не
пов’язані з наступними підберезькими князями — Ямонтовичами (2112,
s.64). Запис у Києво-Печерському пом’янику обох Підберезьких, поряд з
Семеном на Іваном Дмитровичами, підтверджує правильність гіпотези
Вольфа.

[177] Друцький князь Семен Дмитрович помер після 1422 р., його
діяльність зафіксована у джерелах, починаючиз 1401 р.

[178] Князь Іван Дмитрович був братом двох попередніх князів.

[179] Підберезький князяь Олександр Дмитрович загинув у 1399 р.

[180] Друцький князь Гліб брав участь у Куликовській битві у 1380 р.,
Можливо, він був братом Дмитра Семеновича (504, c. 191).

[181] Під цією позицією, напевно, записано князя Івана Бабу Семеновича,
який помер після 1436 р.

[182] Князь Григорій Семенович, брат Івана Баби, помер після 1422 р.

[183] Князь Іван Путята Семенович, брат Івана Баби і Григорія, батько
воєводи Дмитра Івановича, помер після 1440р.

[184] Князь Василь Семенович Красний, брат трьох попередніх князів,
помер після 1448 р.

[185] Князь Дмитро Семенович Сокира, брат чотирьох попередніх князів,
помер після 1432 р.

[186] Князь Василь Іванович Путятич-Друцький, старший брат воєводи
Дмитра Путятича, помер до 1496р.

[187] Єдиний князь з династії Друцьких, який носив ім’я Андрій, це
двоюрідний племінник Дмитра Путятича — прихабський князь Андрій
Костянтинович. Ввважалося, що він помер до 1515 р. (1700). На підставі
цього фрагменту пом’яника можна вважати, що він помер до 1506 р.

[188] Князь Михайло Іванович, молодший брат Дмитра Путятича, теж помер
до 1506 р., виходячи з того, що він записаний у цьому блоці.

[ 189] Князь Федір Іванович Бабич Молодший, який доводився Дмитру
Путятичу двоюрідним братом, помер після 1450 р.

[190] Князь Михайло, напевно, — друге ім’я Костянтина Івановича Бабича,
брата Федора Івановича. Цей князь помер до 1442 р.

[191] Під іменем князя Івана записано, очевидно, старшого з братів
Бабичів — Івана Івановича Бабич-Друцького, який помер після 1476 р.

[192] Князь Василь Іванович Бабич помер після 1485 р.

[193] Під іменем князя Івана, можливо, записаний двоюрідний племінник
Дмитра Путятича озерецький князь Іван Федорович. Сумнів викликає тільки
датування його смерті часом після 1509 р. (1700, с.289), напевно дату
смерті Івана Федоровича слід переглянути ближче до 1506 р.

[194] Князь Федір Федорович, двоюрідний племінник Дмитра Путятича, помер
до 1475 р.

[195], [196], [197], [198], [199], [200], [201] Ідентифікація жіночих
імен завжди пов’язана з певними труднощами, особливо якщо ці імена не
зафіксовані в інших джерелах. Княгині Марія, Фетинія, Марія, Анна і
Юліана, безперечно, дружини Путятичів, серед яких одна — бабуся Дмитра
Путятича, а інша — його иати. Встановити, котра саме, просто неможливо.
Мати князя Дмитра Путятича — Анастасія Федорівна з роду Острозьких могла
мати друге ім’я Юліани або Фетинії. Княжна Соломонія, майже без сумніву,
його сестра, незнана з інших джерел. Очевидно вона померла маленькою
дівчинкою. Княгиня Марія Дмитрівна Сокира-Зубревицька, двоюрідна сестра
Дмитра Путятича, померла бл. 1496 р.

[202] Під цією позицією записано самого князя Дмитра Путятича.

[203] Княгиня Марія, напевно, була його дружиною, яка померла раніше за
мужа.

Наступний мініблок являє собою запис вкладу князя Василя Львовича
Глинського Сліпого Мамая, який помер до 1522 р.

[204] Князь Лев Борисович Сліпий, його батько, який жив у другій
половині XV ст.

[205] Під іменем інокині Агафіїнапевно записана тітка князя Василя —
Федька Борисівна, якапомерла після 1491 р. Вона була дружиною Олександра
Дрождча (1700, с. 326-327). Федір і Андрій, записані у пом’янику без
титулів, — її діти.

Блок, під заголовком «Рід княгині Юліани», пов’язаний з нащадками
мстиславського князя Лугвенія-Семена Ольгердовича.

[206] Князь Юрій Лугвенієвич помер після 1447 р. Судячи з наступних
записів, він був дідом, а не мужем Юліани. У родині мстиславських князів
відомо дві Юліани — дружина князя Івана Юрійовича та його дочка, яка
вийшла за князя Михайла Івановича Іжеславського. Саме з останньою і
пов’язане формування цього запису. Можливо при перемисуванні випало
слово «дід», тобто «князя єї діда».

[207] Цей повторний запис у київському пом’янику великого князя
литовського Ольгерда Гедиміновича, який доводився прапрадідом княгигі
Юліані, ще раз підтверджує, що князь Ольгерд був православним.

[208] Князь Лугвеній-Семен Ольгердович, прадід Юліани, тримав
Мстиславське князівство (до 1379-після 1431рр.).

[209] Князь Іван Юрійович, батько Юліани, помер між 1490-1495 рр.

[210] Князя Діонісія інока інші джерела не знають, напевно це брат князя
Івана Юрійовича і дядько Юліани.

[211] Княгиня Юліана вийшла заміж у 1499 р. Дальша доля її невідома. На
підставі пом’яника можна припускати, що вона померла до 1531 р. як
схимниця. Не виключено, що у цьому записі йдеться про матір Юліани
Іванівни, походження якої незнане.

[212] Митрофан інок, атакож інші імена без титулів, могли належати
родичам княгині Юліани, матері Юліани Іванівни.

Другий у пом’янику блок родини князів Сангушків сформований при вкладі
князя Олександра Сенгукшовича (Сангушковича), в чернецтві Алексія, який
помер після 1491р.

[213] Любартовичі-Сангушковичі, як видно з попереднього блоку родини у
цьому пом’янику (поз. 125-127) та інших джерел, вживали як хрестильні чи
чернечі біблейські імена типу Іоаким (можливо сам Дмитро Сангушко),
Ананія чи Лазар. У цей ряд вписується ім’я Мануїла. Можливо Мануїл —
хрестильне або чернече ім’я Федора Любартовича.

[214] Під іменем князя Семена записано, напевно князя Семена
Любартовича, відомого з грамоти Федора Любартовича князю Федору
Острозькому (201,1.1, N 8, s.8). Наведені далі імена без титулів
належать нетитулованій родині з жіночого боку.

Другий у пом’янику запис родини князів Крошинських, вписаний з вкладом
на пам’ять князя Костянтина Федоровича, казначея смоленського, чия
діяльність протікала у 1482-1513 рр. Вклад внесли його дочки, чия
нетитулована родина перелічена після князя Феодосія.

[215] Ім’я матері князя Костянтина Федоровича з інших джерел невідоме.
На підставі пом’яника можна вважати, що княгиня прийняла чернецтво як
інока Євфросинія.

[216] Син Костянтина Федоровича князь Феодосій з інших джерел незнаний,
напевно він помер малим, бо ця гілка князів Крошинських обірвалася.
Феодосій — хрестильне або чернече ім’я.

Записи родин князя Семена Васильовича Ромодановського († після 1502 р.)
та князя Івана Юрійовича Трубецького († 15.01.1520 р.) проблем не
викликають.

Блок під заголовком «Рід князя Матвія Микитинича» був сформований при
вкладі головчинського князя Матвія Микитовича, діяльність якого
протікала у 1502-1539 рр. Тобто блок був сформований десь у 1520-1531
рр. Князь Матвій Микитович прибув у Литву з великою княгинею Оленою
Іванівною і отримав володіння з центром у Головчині. Походження цього
князя незнане. У XVII ст. князі Головчинські писалися Рапаловськими
(2112, s. 131), що, можливо, вказує на їх спорідненість з стародубськими
(ряполовськими) князями. Під поз.221 записаний батько князя Матвія —
Микита, що може означати, що попереду записані його предки. Спробуємо
відшукати їх серед стародубських князів.

[217] Можливо тут записано стародубського князя Федора Андрійовича, який
помер після 1410 р. (947,с.245-252).

[218] Князь Дмитро, це, можливо, Дмитро Іванович Ряполовський, який
помер бл. 1463 р. (1735, p. 116).

[219] Скоріше всього тут записано стародубського князя Федора
Федоровича, двоюрідного брата Дмитра, чию діяльність можна віднести до
першої половшій XV ст.

[220] Князь Іван, це, напевно, брат Дмитра Івановича Ряполовського князь
Іван Іванович Ряполовський, який помер після 1446 р.

[221] Якщо наші версії розшифрування поз. 217-220 правильні, то стосовно
князя Микити можна стверджувати, що він походить від стародубських
князів, і припускати, що Дмитро та Іван його рідні брати. Князь Микита
Іванович не потрапив у родоводи можливо через це, що його син Матвій
залишився у Литві.

Це могло б означати, що князі Головчинські були гілкою Ряполовських.

[222] Ідентифікувати княгиню Євдокію немає можливості.

[223] Як інока княгиня Євфросинія, можливо, записана перша дружина князя
Матвія Микитовича, яку Й.Вольф називає Фетинією, що померла після 1509
р. (2112, s. 131).

[224] Анастасія, можливо, хрестильне ім’я другої дружини Матвія
Микитовича Людмили Духнич. Тоді Семен і Дмитро — її нетитуловані родичі.

[225] Лев, можливо, княже ім’я Петра Михайловича Мосальського († 1495
р.), зятя Матвія Микитовича.

[226] Феодосія, напевно, незнана з імені дочка Матвія Микитовича, яка
була дружиною князя Петра Мосальського.

[227] Княгиня Анастасія — одна з дочок Матвія Микитовича (2112,5.131).

[228] Княгиню Мелая, можливо, хрестильне ім’я іншої дочки Матвія
Микитовича — Добрухни або однієї з двох, які носили ім’я Анни.

[229], [230], [231] Від трьох дружин у князя Матвія Микитовича було
багато дітей. Серед них відомо трьох синів: Іван помер немовлям, Ярослав
та Остап померли після 1531 р., тобто не могли бути внесеними до
Києво-Печерського пом’яника. Але могли існувати ще князі Василь, Михайло
і Петро, які теж померли дітьми і не потрапили до джерел. Крім того одне
з цих імен могло бути хрестильним іменем Івана.

[232] Юліана схимниця, можливо, одна з дочок Матвія Микитовича Феодора
або Анна. Обидві були видані за нетитулованих осіб. Яків, Семен,
Олексій, Фотій, Філіп, Авдоній — родина та діти.

Блок родини князя Василя Мосальського записаний на початку XVI ст., коли
князь Василь Михайлович ще не перейшов на московську службу. Тоді ще
були живими брати Василя, окрім Петра.

[233] Інок схимник князь Мисаїл, це, напевно, батько князя Василя —
князь Михайло Васильвич († після 1495 р.).

[234] Князь Петро Михайлович Мосальський, брат Василя, помер у 1496 р.

[235] Другого князя Петра, який би жив у цей період, у родині
Мосальських не було. Можливо це його дід по матері, батько княгині
Татяни, дружини князя Михайла Васильовича. Пеланія певно її сестра, яка
була видана за боярина Івана. Іван, Омелян та інока Наталя — їх діти.

Князь Василь Семенович Можайський, який тримав Стародубське князівство,
був у 1517 р. прогнаний з свого уділу близьким родичем сіверським князем
Василем Шемячичем з яким він ворогував, що було використано московським
урядом, зацікавленим у ліквідації обох князівств. Вклад у
Києво-Печерський монастир і пов’язаний з ним запис було зроблено після
1517 р., коли Василь Семенович повернувся у Литву.

[236] Князь Семен Іванович († після 1508 р.) був батьком князя Василя.

[237] Під цією позицією, напевно, записано двоюрідного брата Василя
Семеновича сіверського князя Семена Івановича († до 1499 р.). Можливо,
що обидва були родичами через дружин, що і стало причиною суперництва
Василя Семеновича з Василем Шемячичем.

[238] Княгиня Софія, напевно, дружина Василя Семеновича.

[239] Княгиню Марія, можливо, сестра Василя Семеновича, видана за
нетитулованого вельможу, а Авдотія — її дочка.

Ще один запис сім’ї князів Гольшанських. Цей запис пов’язаний з вкладом
дубровицького князя Юрія Семеновича († 1457 р.) по його дружині, яка
померла, очевидно, раніше мужа.

[240] Княгиня Уляна, дружина Юрія Семеновича, походила з родини князів
Боровських, вона була дочкою князя Івана Васильовича. Євдокія, можливо,
одна з її дочок, незнаних з інших джерел. Осій — її муж, а Олена, Марія,
Максим — родичі мужа або їх діти.

Рід князя Федора Ярославича і сам цей князь джерелам невідомі. Нам
здається, що цей блок пов’язаний з вкладом родини князів Боровських,
яких ще називали Ярославичами, від їх родоначальника боровського князя
Ярослава Володимировича († 1426 р.). Його син Василь був змушений
емігрувати у Литву. Його внук Федір Іванович († 1521 р.) через одруження
з Олександрою, дочкою Семена Олельковича, успадкував Турівське і Пінське
князівства (1495-1521). Сам Федір Іванович записаний під поз. [241].

[242] Княгиня Олена, це, напевно друге ім’я його дружини Олександри
Семенівни. Напевно у Федора та Олександри-Олени були дочки, видані за
нетитулованих осіб, чиї родичі записані далі.

Записи князів Крошинських у пом’янику повторюються найчастіше. Повторний
запис Костянтина Крошинського сформований після 1513 р., тоді як перший
запис (поз.215-216) відноситься до часу, коли князь Костянтин Федорович
ще був живим.

[243] Князь Роман Іванович, який жив у першій половині XV ст., доводився
князю Костянтину прадідом.

[244] Крошинський князь Іван Романович, чия діяльність відноситься до
1446-1450 рр., був дідом князя Костянтина.

[245] Княгиня Іванна, очевидно, дружина князя Івана Романовича і бабуся
князя Костянтина. Євпраксія, можливо, її дочка або це хрестильне ім’я
княгині Іванни.

[246] Князь Федір Іванович Крошинський був батьком князя Костянтина.
Юліана — його дружина. У цьому пом’янику вона вже записана під поз.215
як черниця Євфросинія. Отже, Юліана (Уляна) — її княже або хрестильне
ім’я.

[247] Князь Костянтин Федорович помер після 1513 р.

[248] Князь Костянтин Федорович був одружений з Анною Кішкою. Його
старшу дочку також звали Анною. Але Анна Костянтинівна згадується у
документах 1513-1533 р., отже вона не могла бути внесеною до пом’яника.
Залишаєтьс