Реферат на тему:

Історія Закарпаття у творчій спадщині Юліана Целевича

Одну із важливих ділянок української історичної науки становить
дослідження історії Закарпатської України (Угорської Руси). Вивчення її
започатковане працею Й. Базиловича, написаною латинською мовою без
критичного аналізу подій. У 1867 році опублікована розвідка Германа
Бідермана про закарпатських українців, що містила багатий матеріал і
відповідала вимогам тогочасної австрійсько-угорської політики, яка
зводилася до спростування автохтонності українського населення
Закарпаття.

Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробив Юліан Целевич. На
сьогодні ще не проведено комплексний аналіз наукового доробку Юліана
Целевича, пов’язаного з історією Закарпаття. Певна спроба донести до
громадськості спадщину Целевича зроблена у 1993 р., коли були видані
матеріали конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Юліана
Целевича1. Вони містили поверховий аналіз праць Ю. Целевича на основі
розвідки Б. Барвінського2.

Як дослідник української історії Ю. Целевич прагнув висвітлити своє
бачення історії Закарпаття і донести його до широкої громадскості.
Результатом цього стала розвідка “Дещо за поселеннє угорської України
Русинами и за унию церкви православноі угорських Русинів з Римом”. У ній
автор розкриває події, пов’язані із заселенням території Закарпаття
українцями, прийняттям християнства, впливом іноземного елементу,
діяльністю православної церкви в Угорщині, запровадженням унії. Крім
того, Ю. Целевич звертає увагу на етнонаціональні та міжрелігійні
відносини.

При написанні розвідки Ю. Целевич використав багато опублікованих праць,
зокрема дослідження Германа Бідермана “ Угорські Русини, їх територія,
заняття і їх історія”, яку М. Грушевський назвав “першою науковою
працею, хоч, на жаль, в історичній части дуже уривковою”, а Томашівський
вважав її “ у своїм часі дуже солідну”3. Російський дослідник
історіографії Закарпаття В. Францев охарактеризував цю роботу так:
“Лучшим и единственным цільным изслідованіем, посвященным Угорской Руси,
является книга Бидермана”4. Окрім того, Ю. Целевич послуговувся
розвідкою Йозефа Фідлера, яка, на думку Б. Барвінського, “містить в
прилогах 13 грамот і інших документів, дотикаючих церковної унії,
винятих із “k.k. Hauserchivy” у Відні”5, робив посилання на працю Йосифа
Шафарика “Слов’янські старожитності” (“Slavische Alterhumer”).
Ю. Целевич користувався й іншими творами, свідженням чого є процитовані
у творі документи (грамоти).

Основна заслуга молодого Юліана Целевича полягала у тому, що він зумів
систематизувати історичні факти та подати їх у проблемному викладі,
висунувши власні концепції. Із розглядуваних у розвідці проблем важливою
була поява на Закарпатті “русинів” (один з історичних етнонімів
українського народу поряд із такими, як руські, руси, русинці, русаки,
роси, карпатороси, угророси та інші). Спочатку автор намагається
показати відмінності між українцями Наддніпрянщини і Карпат. Він робить
це на основі порівняння природних особливостей, які значною мірою
вплинули на проживання людей. Особливу увагу Ю. Целевич звертає на
взаємовідносини закарпатців із сусідніми народами. Він писав, що на
відміну від Наддніпрянщини і Наддністрянщини, територія, на якій
проживало населення за Карпатами, була “ареною диких орд Гуннів,
Лонгобардів, Гепидів, Готів, Герулів, Обрів, Угрів, Моголів та Турків з
одноі, а Німців и пізніще Австрияків з другоі сторони”6.

У дослідженні Ю. Целевич вступає фактично у дискусію з Бідерманом щодо
часу появи українців на території Закарпаття. На його думку, у VІ
столітті нашої ери, коли відбувалося переселення народів, українці
зайняли тоді одночасно територію Галичини і Закарпаття. З українських
племен тут поселилися білі хорвати, а вже звідти частина їх змушена була
переселятися на Балкани у пошуках нових вільних територій. Ю. Целевич
спростовував думку Бідермена, що українці поселилися разом з угорцями.
Автор вказує, що згадка про “русинів” під час болгарського нашестя була
відсутня у зв’язку з тим, що українці і болгари фактично злилися в одне
ціле і не розмежовувалися. Важливим для нього є те, що після нападу
кочових племен – аварів, відбувся новий перерозподіл земель, і південні
слов’яни, асимільовані болгарами, заселили частину території Панонії.
Він звертає увагу і на процес переселення угорців, показує два шляхи,
якими вони просувалися на територію Закарпаття. Ю. Целевич наводить
факт, який знаходить у Безіменного нотаря короля Бели про те, “що
галицькі Русини показали Уграм дорогу через гори”7. Прихід угорців
докорінно змінив становище, у якому перебувало населення, бо вони швидко
поширили своє панування на території Панонії. Наслідки приходу угорців
автор ототожнює з новим поділом “русинів”. На його думку, одна частина
населення повернулася до Галичини, інша розселилася між угорцями, а ще
інша влилася у різні слов’янські народи. Отже, Ю. Целевич висуває теорію
автохтонності українського населення Закарпаття, яке осіло на цій
території з VІ століття нашої ери і проживало там під різними назвами
перед приходами угорців.

Михайло Грушевський, розглядаючи етнічні процеси на території
Закарпаття, твердив: ”У другій половині VІ в. українська колонізація
могла в головнійшім уже опанувати свою територію”8. Це є фактично
підтвердженням думки Целевича про час можливої появи українців на
Закарпатті. Проблему білих хорватів М. Грушевський сприймає під певним
кутом зору: “ виходить таке диво, що на сім просторі сиділи поруч себе
три одноіменні народи, які належали до трьох осібних груп – чеської,
польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих емігрантів, будемо
мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котрого входили народи
всяких можливих слов’янських галузей”9. Саме у цей час відбувався процес
формування слов’янських народів і була відсутня їх чітка диференціація.
Однак М. Грушевський стосовно цього спираюється на Аноніма – нотаря
Бели, який твердив, що “в Карпатських горах старі осадники жили від
непам’ятних часів, коли угри мандрували до Угорщини, а це період VI –
VII ст”10.

Володимир Гнатюк у статті “Чи закарпатські Українці автохтони?” загалом
підтверджував погляди Целевича. Він зазначав: “Та кілько разів
появлялися азійські кочовничі племена на степовій Україні, стілько разів
випирали Українців на північ і на захід, наслідком чого вони відступали
в волинські ліси, поліські болота та Карпати. Се діялося від половини VI
до кінця XI ст., коли переходили туди Авари, Болгари, Мадяри,
Печеніги”11.

Дослідник історії стародавнього Ужгорода і Закарпаття взагалі Іреній
Кондратович (1878 – 1957рр.) також стверджував, що часом появи українців
на цій території було VІ–VІІ століття, розкривав роль кочівників в
еміграції слов’янських племен, а особливо українців, які під тиском
перших змушені були переходити на нові території за Карпати12.

Сучасний розвиток археології дає змогу визначити три етапи у процесі
заселення і розвитку слов’ян у Верхньому Потиссі. Перший належить до
першої половини І тисячоліття н.е. і пов’язаний з появою у регіоні
незначних слов’янських груп, які залишили пам’ятки типу пшеворської і
пряшівської культур. Другий період V–VIII ст. характеризується масовим
заселенням Закарпаття носіями празької культури. У цей період ще не
відбувся поділ слов’ян на східних, західних і південних. Це був
загальнослов’янський світ, який розмовляв на споріднених племінних
діалектах, мав близьку матеріальну і духовну культуру. Третій період
VIII–IX століття відзначається формуванням на східнослов’янських землях
давньоукраїнської культури. Увійшовши в користування, етноніми “Русь”,
“руський”13 поширилися на колишнє хорватське населення Верхнього
Потисся.

Питання про час появи українців на Закарпатті не розв`язано остаточно в
сучасній історіографії. А концепція Ю. Целевича про те, що українці
проживали на цій території перед приходом угорців підтвердилася
пізнішими дослідженнями, як і його теорія про розселення “русинів”.

???????7????$????7?. Як видно, проблема прийняття християнства і його
оцінка Целевичем була підтримана й одержала подальший розвиток. Загалом
слід відзначити, що запровадження християнства ним оцінювалося
позитивно, а особливо те, що воно було прийнято на століття швидше, ніж
на інших землях сучасної України.

У своїй праці Ю. Целевич звертає увагу ще на проблеми відносин між
угорськими королями і галицькими князями, та їх боротьбу за
Галицько-Волинський престол. Зокрема, він розкриває вплив угорського
короля Степана ІІ на галицького князя Бориса, що проявилося у визнанні
останнім зверхності Угорщини. Целевич показав наслідки правління сина
угорського короля Бели ІІ Андрія на престолі Галицько-Волинського
князівства. Напади татарського хана Батия зумовили появу на угорських
землях значної частини українців, які були сповідниками православної
віри.

Найбільше місце у розвитку й утвердженню православ`я Целевич відводив
литовському вигнанцю князю Теодору Корятовичу. Зокрема, автор писав:
“прислужився він сим, що заложив 8 Марта 1360 р. на горі чернецькій коло
Мункача монастир чина св. Василия”18. Водночас Целевич намагався
показати мукачівський монастир як центр православної віри. Точний час
побудови монастиря встановити важко, оскільки було декілька версій щодо
цього. Наприклад, І. Кондратович, як і Целевич, вважав, що основну роль
у заснуванні монастиря відіграв князь Корятович, і визначав час його
утворення 1360 рік19. У “Нарисі історії Закарпаття” сучасні дослідники
виникнення монастиря відносять на кінець ХІV – початок XV століття і
пов’язують з князюванням Ф. Корятовича. Проте вони не відкидають і той
факт, що Корятович міг лише розширити і перебудувати вже існуючий
монастир, залучивши частину монахів, священиків та відповідну церковну
літературу20.

Ю. Целевич відзначав, що без істотних змін православна віра проіснувала
в Угорщині до ХVІІ ст., священиків висвячував Владика Перемиський. Він
звертає увагу і на те, що ставлення до православних “русинів” східного
обряду перебувало у протиріччі до латинської церкви, а саме слово
“Русин” означало в Угорщині “Шизматик”21. Подібну оцінку становища
українців давав В. Гаджеги, який вказував, що про русинів “шизматиків”
ніхто не думав і їхніми проблемами не займалися22. Тобто належність до
православ`я фактично вводила українців у ранг ізгоїв. Далі Целевич
зосереджував свою увагу на проблемі поширення реформації.

Автор згадував Віденський договір 1605 року, за яким угорські лютерани і
кальвіністи отримували право на вільне віросповідання. Проте він
зауважував, що католицизм через реформацію намагався посилити свої
позиції на сході, де впливи лютеранства та кальвінізму не були такими
значними, як на заході. На думку Ю. Целевича, православна церква не
піддалася впливам католицизму, але уся Північна Угорщина опинилася в
руках князів, які підтримували протестантизм із Чехії та Німеччини.
Наслідок цього процесу він вбачав у зростанні ролі протестантизму. Так,
А. Пекар, оцінюючи тогочасну ситуацію в Угорщині, говорив, що більшість
церковного майна і земель потрапила до рук протестантів23.

Розкриваючи становище православних українців, Ю. Целевич підкреслював,
що була відсутня суттєва різниця між простими віруючими та
священнослужителями. Автор підводив до думки, що ставлення до
православного українського населення було жахливе. Подібну
характеристику цієї ситуації дав З. Ашкиназе, який при описі тогочасного
стану православного духовенства, вказував, що українці не отримали
допомоги від держави, не мали власних доходів, тому були приречені на
голодне існування24.

Особливу увагу Ю. Целевич звертав на проблему церковної унії. Визначну
роль у прийнятті унії він відводив єпископу Василю Тарасовичу. Зокрема,
автор зазначав: “Василь Тарасович є першим владикою, котрого, само
духовенство угорсько-руське, на престіл покликало”25. Такий вибір
підтримав князь Ракочій, який у той час вів боротьбу проти Австрії та
єзуїтів. Однак Целевич згадував і про успіхи католицької пропаганди в
угорських землях, підтверджуючи це тим, що Тарасович у 1641 році починає
цікавитися питанням запровадження унії. Проголошення унії 24 квітня 1649
року мало велике значення у діяльності української церкви на Закарпатті.
Целевич наводив текст грамоти, у якій 6 представників православної
церкви визнавали зверхність “церкви римської котру ми до нині без
причини ненавиділи и котрою гордили. Грецьку шизму и блуди віддаляємо
від наших сердець”26. Проте Целевич, цитуючи грамоту, подає вимоги, які
були висунуті при прийнятті зверхності католицької церкви. Вони
зводились до того, щоб було збережено грецький обряд при богослужіннях,
забезпечено право обирати власного єпископа, повноваження якого потім
повинен був підтвердити папа римський. Попри те Ю. Целевич писав, що
прийняття унії не могло відбутися одразу, оскільки відречення від
православ’я значної частини духовенства і простих віруючих зайняло
декілька років. Запровадження унії отримало неоднозначну оцінку в
історіографії. З. Ашкиназе вважав, що унія була прийнята духовенством
без відома і проти волі віруючих та не знайшла підтримку серед народу27.
На противагу цьому твердженню, Е. Перфецький (1888 – 1947 рр.) професор
історії Східної Європи у Братиславському університеті відзначав, що з
прийняттям унії на Закарпатті, окрім зовнішнього протекторату,
духовенство отримало би такі самі права і привілеї, які мало латинське
духовенство28. В. Гаджега з цього приводу писав: “Унія стала джерелом
звідки протікали нашому руському народу культура і духовна і политична,
одповідно й матеріальна”29.

Остаточну канонізацію мукачівського єпископства Ю. Целевич відносить до
часів правління Австрійської цісарівни Марії-Терезії, яка у звернені до
папи Клима ХІІІ від 30 квітня 1766 року просила про узаконення
діяльності єпископства, давши гарантії державної підтримки. Слід
зауважити, що у кінці розвідки подано список усіх мукачівських владик.

Праця Ю. Целевича є маловідомою в українській історіографії, однак вона
по праву належить до кращих наукових розробок другої половини ХІХ ст. У
ній підняті проблеми, які ще не отримали повного розв`язання у сучасній
історичній науці. Більшість думок і концепцій Ю. Целевича згодом знайшли
своє підтвердження у працях з історії Закарпаття. Заслугою автора є те,
що він показав свої погляди на історію Закарпаття висунув власні
концепції на основі давніх матеріалів та нових документів.

Література

Історик, етнограф, педагог. Матеріали міжвузівської наукової
конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Юліана Целевича. –
Івано-Франківськ, 1993. – 65 c.

Барвінський Б. Д-р Юліян Целевич (23. ІІІ. 1843 – 24. ХІІ. 1892) і його
наукова діяльність на полі української історіографії і етнографії в
світлі давніших та новіших дослідів. – Львів.: Накл. НТШ, 1927. –
С.16-33.

Там само. – С.19.

Францев В. Обзор важнійших изученій Угорской Руси // Русский
филологический вістник. – 1901. – Том XLV. – С.190- 191.

Барвінський Б. Д-р Юліян Целевич (23. ІІІ. 1843 – 24. ХІІ. 1892) і його
наукова діяльність на полі української історіографії і етнографії в
світлі давніших та новіших дослідів. – Львів.: Накл. НТШ, 1927. – С. 20.

Дещо за поселеннє угорськоі Украіни Русинами и за унию церкви
православноі угорських Русинів з Римом (Написав Улян Ц. в Відню.) //
Правда. – 1868. – Ч.35. – С. 417.

Там само. – С. 418.

Грушевський М.С. Історія України – Руси: У 11 т., 12 кн. – К.: Наукова
думка, Т.1.- 1991. – С.160.

Там само. – С. 183.

Там само. – С. 233.

Гнатюк В. Чи Закарпатські Українці автохтони? // Літературно – науковий
вістник . – 1922. – Т. LXXVI. – С. 275–276.

Кондратович И. Исторія Подкарпатскоь Руси для народа. – Ужгород, 1924. –
С. 9.

Нариси історії Закарпаття (з найдавніших часів до 1918 року). – Ужгород:
1993 . – Т.1. – С. 44.

Дещо за поселеннє угорськоі Украіни Русинами и за унию церкви
правосславноі угорських Русунів з Римом (Написав Улян Ц. в Відню.) //
Правда. – 1868. – Ч. 35. –С. 419.

Петрушевич А. Краткое историческое известіе о введеніи христіанства в
Предкарпатских странах во времена св. Кирила и Методія. – Львов, 1882 .
–С. 3-4.

Гаджега В.Додатки до исторіи русинов и руських церквей в був. Жупі
земплинськой. – Ужгород, 1931. – С. 76.

Атанасій В. Пекар, ЧСВВ Нариси історії церкви Закарпаття. – Рим –
Львів, 1997. – Т. 1.– С. 15-16.

Дещо за поселеннє угорськоі Украіни Русинаи и за унию цеккви
православноі угорських Русунів з Римом (Написав Улян Ц. в Відню.)//
Правда. – 1868. – Ч. 37. – С. 440.

Кондратович И. Исторія Подкарпатскоь Руси для народа. Ужгород , 1924. –
С. 10.

Нариси історії Закарпаття (з найдавніших часів до 1918 року). –
Ужгород: 1993 . – Т. 1. – С. 156.

Дещо за поселеннє угорськоі Украіни Русинами и за унию церкви
правосславноі угорських Русунів з Римом (Написав Улян Ц. в Відню.)//
Правда. –1868. – Ч. 38. – С. 450.

Гаджега В. Додатки до исторіи русинов и руських церквей в був. Жупі
Угоча. – Ужгород, 1927. – С. 121.

Атанасій В. Пекар, ЧСВВ Нариси історії церкви Закарпаття. – Рим –
Львів, 1997. – Т. 1. – С. 17.

Ашкинази З. Православное движение в Подкарпатской Руси. Ужгород .:
1926. – С. 6.

Дещо за поселеннє угорськоі Украіни Русинами и за унию церкви
правосславноі угорських Русунів з Римом (Написав Улян Ц. в Відню) //
Правда. – 1868. – Ч. 39. – С. 461.

Там само. – С. 462.

Ашкинази З. Православное движение в Подкарпатской Руси. – Ужгород:
1926. – С. 6.

Перфецький Е. Василь Тарасович, епископ Мукачевський (до історії
початків церковної Унії в Підкарпаттю). – Ужгород, 1923. – С. 5.

Гаджега В. Додатки до исторіи русинов и руських церквей в був. Жупі
Угоча. – Ужгород: 1927. – С. 122.

Похожие записи