До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. – Б. Хмельницький
За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава приїхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були присутні безліч людей.
Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А найкращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.
Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною в Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони – українці присягнуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і поважати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим.
Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та Бутурлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втратити підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9-10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою затвердить вільності (права) України.
Невдовзі після цього царські чиновники роз’їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянського полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (соболів) не продаватимуть душу, а московських послів побили.
Проти союзу з Москвою виступили полковники Сірко, Богун, Гладкий, Гуляницький та ін. Богун і пізніше не дав присяги. Так само негативно ставилися до союзу України і Росії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ’я відрізнялося від російського: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська – російському.
Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав:
- права і привілеї української шляхти та козацької старшини;
- 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації;
- право Війська Запорозького обирати гетьмана;
- право на невтручання царських воєвод у внутрішні справи України;
- підтвердження козацьких і шляхетських вільностей;
- збереження прав київського митрополита;
- наявність військових застав на кордоні України з Польщею і козацької – у фортеці Кодак;
- захист України від нападів татар та ін.
Вільні вибори гетьмана, незалежний суд, власні фінанси, невтручання військової адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького, можливість закордонних зв’язків – це були політичні вимоги, які свідчили про те, що між Україною і Московською державою мали встановитися міждержавні відносини, при яких Україна зберігала б державну самостійність – як внутрішню, так і зовнішню – за умови певного контролю з боку царя як прожектора, за що йому належала відповідна грошова данина.
Під час переговорів у Москві після остаточної редакції грамоти Б. Хмельницького і “Статей” з 23 пунктів залишилося 11. Частину статей було об’єднано, а окремі ввійшли до тексту “Жалуваної грамоти”, яку цар передав Б. Хмельницькому посольством С. Зарудного. Більшість статей було прийнято без змін.
Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди, що об’єднала Україну з Росією, були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втрачені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п’ять основних тлумачень Переяславської угоди.
На думку російського історика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з історії російського права М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на “особисте підкорення” цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була “реальною унією”.
Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внутрішні справи; українці ж зобов’язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Історик В. Липинський стверджував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою і Україною.
Таке тлумачення Переяславської угоди зустрічається в багатьох працях радянських учених і полягає в тому, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатовіковому прагненні українців і росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648-1654 рр.
Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для боротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була визнана європейською державою, тобто суб’єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла X, сказані йому 1656 р.: “Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною”.
У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по-іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Московською державою встановлювалися невизначені відносини. З одного боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управління.
З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обережно перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держави. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення українського народу, його закріпачення.
Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд. На початку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. гетьманську владу він передав синові Юрію; 6 серпня 1657 р. Б. Хмельницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові.
Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на українську історію. Проте діяльність його оцінюється неоднозначно. У більшості досліджень підкреслюється його роль у відновленні української політичної організації, у створенні могутнього високоорганізованого війська, у вихованні плеяди нових діяльних військових керівників, у відродженні почуття національної гордості українського народу, в організації його на визвольну боротьбу проти польської шляхти. Звісно, не обминули Б. Хмельницького невдачі, помилки й прорахунку але багато з них пов’язані з історичними обставинами. Тим часом провину за ці помилки багато істориків і письменників переклали тільки на Б. Хмельницького.
Так, ще у XVIII ст. Григорій Сковорода писав про нього: “Будь славен во век, о муже, избранне Вольности отче, герою Богдане”. Український поет Т. Шевченко називав Б. Хмельницького “геніальним бунтівником”. Водночас у таких творах, як “Розрита могила”, “Стоїть в селі Суботові… “, “Якби ти Богдане, п’яний… “, Т. Шевченко негативно оцінює діяльність Б. Хмельницького за те, що той віддав Україну під владу Росії.
У середині XIX ст. український історик М. Костомаров хвалив Б. Хмельницького за налагодження зв’язків із Росією і критикував за закулісні від-осини з турками. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XIX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започаткував період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України.
У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмельницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Багато українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створити фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські історики схвалювали дії Б. Хмельницького, зазначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо його роль в об’єднанні України та Москви. І все-таки ці оцінки треба узгодити з контекстом тієї доби – неоднозначної і суперечливої.
Отже, визвольна війна 1648-1654 рр. – яскрава і важлива сторінка в історії українського народу. Це був переломний етап, який змінив подальшу його долю.
Характерними для цього періоду є не тільки військові успіхи, а й піднесення суспільної свідомості, творчих сил, економіки, завдяки чому український народ і зміг вести тривалу й важку війну з таким сильним суперником, як Річ Посполита. Тоді ж було створено військово-адміністративну систему, що проіснувала близько ста років.
Література
- Мельник Л. Г. Історія України. – К, 1991.
- Полонська-Васшенко Н. Історія України. – К, 1995. – Т. 1-2.
- Субтельний О. Україна. Історія. – К, 1993.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
