Гетьманщина
До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли
революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних
класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів,
великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 %
усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко
прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24
і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну
Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом
Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з
квазимо-нархічними традиціями, пов’язаними з козацькими гетьманами).
Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на
Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського
режиму — служив військовим ад’ютантом Миколи II і під час війни був
авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє
військове з’єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був
обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних
козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який
раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні
настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити
правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.
29 квітня, на з’їзді, скликаному в Києві Лігою землевласників, на
який з усієї України прибуло 6500 делегатів, Скоропадського з
ентузіазмом проголосили гетьманом, закликавши його «врятувати країну від
хаосу і беззаконня». Того ж дня він разом із прибічниками оголосив про
встановлення «Української Держави» (на відміну від «Української Народної
Республіки» Центральної Ради). Нова держава грунтувалася на незвичайному
поєднанні монархічних, республіканських і, що особливо характерно,
диктаторських засад, її підданим гарантувалися звичайні громадянські
права, причому особливо наголошувалося на святості приватної власності.
Скасовуючи такі нововведення Центральної Ради, як націоналізація
великих маєтків та культурна автономія, гетьман увів окрему категорію
громадян-козаків (які фактично були заможними селянами), сподіваючись,
що вони стануть основною соціальною опорою режиму. Особливо впадали у
вічі широкі прерогативи самого гетьмана: йому належало виняткове право
видавати всі закони, призначати кабінет, управляти зовнішньою політикою
та військовими справами й бути верховним суддею країни. Однак ці
претензії на майже необмежену владу не могли приховати того факту, що
влада на Україні практично належала німцям, а не українцям.
Як цього належало чекати, українські діячі, більшість яких були
соціалістами й членами Центральної Ради, різко негативно поставилися до
гетьманської держави. Тому коли до участі в гетьманському уряді
запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не
лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету
до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу
для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній»
українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором
Лизо-губом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий
український діяч — міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало
націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів.
За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий
адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради
замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й
призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному
уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно
росіянами чи русифікованими українцями. Щоправда, труднощі виникли при
формуванні діючої армії, оскільки німці не підтримували створення
великої військової сили, здатної кинути виклик їхньому переважаючому
впливові. Незабаром на повну силу стала діяти (хоч і з неоднаковою
ефективністю) поліція, до якої, як і до армії, ввійшло багато колишніх
царських офіцерів.
Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з
Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина
обмінялася посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була
головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською
Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з
Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східногалицьких земель та
Холмщини.
Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх
закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів
примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено
українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних
гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та
Кам’янці-Подільському відкрилися два нових українських університети.
Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн
томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р.
Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина
мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли
багато поколінь інтелігенції.
Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю
управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому
страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони
випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман.
По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких
зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був
тісно пов’язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати
впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі
вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані
поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі
рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців
вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його
панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності,
стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої
царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну
Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували
свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали
члени російської партії кадетів.
Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція
Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з’їздів
українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили
представники таких професійних груп, як залізничники, телеграфісти,
селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, названий
Українським народним державним союзом, на чолі якого став В.
Винниченко.Антигетьманський курс узяла інша впливова організація —
Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи
вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної
й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати
проти нього повстання.
Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти
уряду, що конфіскував їхній врожай, повернув землю багатим поміщикам і
послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні
вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з
німецькими військами кинулися загони озброєних .селян (зброя тоді була
легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто були
анархістськи настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами
або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів:
зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії
селянське військо в ЗО—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими
батареями й 200 кулеметами, завдало німцям втрат у б тис. чоловік. На
початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, та
за два дні зазнали поразки через відсутність підтримки народу.
На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють
війну. І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці
жовтня нова спроба залучити до кабінету видатних українських діячів
провалилася. Кидаючись із боку в бік у відчайдушних пошуках підтримки,
Скоропадський пішов на останній ризик:
14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю
складався з російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким
зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською
державою. Цей суперечливий крок було зроблено з метою завоювати
підтримку настроєних проти більшовиків росіян та переможної Антанти.
Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію
на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком та Петлюрою — й
відкрито проголосила виступ проти гетьмана.
Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі
селян’під проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від
Києва, що слугувала штабом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене
ентузіазму, але слабко дисципліноване нерегулярне військо налічувало 60
тис. чоловік. Ще важливішим стало те, що на бік Директорії перейшли
деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема, січові стрільці під
командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Андрія Мельника
та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регулярного
війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих
переговорів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці
залишили місто, забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили
Директорії тріумфально ввійшли до Києва й проголосили відновлення
Української Народної Республіки. .
Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна
влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим.
Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам
відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте
вона не спромоглася належним чином підійти до розв’язання двох основних
питань, що їх поставила революція на Україні,— питань
соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба
відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного
соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою
помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав
двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема,
українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських
націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але
московський за змістом».
4?D?Ae?uouououououououou?ueuaeuaeu
„
p6xoeoeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeTHeee
ий, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й
навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких
представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки
України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї
поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший,
надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і
володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку
Липинського, він привернув би на бік української державності
найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від
«ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську
інтелігенцію.
Директорія
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного
повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної
Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції,
вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським.
Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у
новому уряді гратимуть не «старші політики» на зразок Грушевського, а
молоді.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про
те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами
й порядком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із
основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні,
церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед
селян. Уряд брав на себе зобов’язання бути представником інтересів
робітників, селян і «трудової інтелігенції», а також оголошував про
намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. З цією
метою він скликав з’їзд робітників, що мав функціонувати як
представницький і законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як
його з усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове
внутрішнє питання, що через нього між українськими політичними партіями
відбувся розкол, зводилося до того, якою має бути нова влада —
парламентською демократією (як того хотіли помірковані соціалісти) чи
українським різновидом системи Рад (чого домагалися ліві радикали).
Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають надавати
суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню,
і, перейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні
«грім та блискавку». На це помірковано настроєні діячі національної
орієнтації, на боці яких були симпатії Петлюри, відповідали, що саме
захопленість суспільними експериментами і, як наслідок цього,
ігнорування необхідності створення армії та інших інститутів держави
призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба
повторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати
пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її
лавах ворожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні
1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших
чорноморських портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок
пояснювався рішенням західних держав-переможниць заблокувати поширення
більшовизму. Вони мали намір надати безпосередньо військову підтримку
антибільшовицьким силам Білої армії, що готувалися на Дону до війни за
відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим часом на півночі дедалі
виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на Україну.
Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому була
змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати,
Винниченко зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з
Москвою, в той час як помірковані та армія наполягали на угоді з
Антантою. Однак розв’язали цю суперечку самі більшовики — в той час як
їхні представники вели мирні переговори з Директорією, червоні війська
напали на Харків.
Другий наступ більшовиків на Україну. З наближенням більшовицьких військ
Директорія поводила себе аналогічно тому, як діяла за рік перед тим
Центральна Рада. В останні, сповнені відчаю дні, що лишалися до падіння
Києва, Директорія провела кілька символічних демонстрацій суверенності.
22 січня 1919 р. вона відсвяткувала злуку Української Народної
Республіки з новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною
Республікою, про яку мріяли покоління української інтелігенції як на
заході, так і на сході. Проте в ситуації, коли обидва уряди були змушені
боротися за власне існування, їхні перспективи здавалися безрадісними.
До того ж ці уряди зберігали свій окремий адміністративний апарат,
військо й політику. Тому це була злука лише за назвою.
Та й боєздатність військ українського уряду, як і рік тому, викликала
лише розчарування. Ще до другого наступу більшовиків солдати, які брали
участь у поваленні гетьмана, повернулися до сіл, ліквідувавши, на їхню
думку, головну загрозу для свого благополуччя і не дбаючи про долю
Директорії. Виразні прорадянські тенденції, що проступали в політиці
українського уряду, допомогли більшовицьким агітаторам ще легше, ніж
раніше, схилити на свій бік багатьох таких селян. Тому армія Директорії,
яка ще кілька тижнів тому налічувала понад 100 тис. солдатів, зменшилася
до 25 тис. Велика її частина й надалі складалася з партизанських загонів
на чолі з отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг
контролювати. З дальшим погіршенням воєнної обстановки 2 лютого
Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Весною, після ряду
військових поразок, вона ледве утримувала невеличку смугу території
навколо Кам’янця-Подільського.
І знову український уряд звернув свої надії до чужої держави — Франції,
війська якої, що здавалися тоді непереможними, розташувалися в Одесі.
Щоб виглядати привабливішою для французів. Директорія очистилася від
радикальних прорадян-ських елементів. У середині лютого подав у
відставку В. Винниченко, а соціалістичний кабінет Чехівського замінили
помірковані на чолі з Сергієм Остапенком. Тепер Петлюра був
найвпливовішою людиною в уряді. Незабаром виявилося, що французи під
впливом своїх білих і російських союзників, які ненавиділи українських
«сепаратистів» не менше, ніж більшовиків, не мали намірів допомагати
Директорії. На початку квітня вся ця справа втратила актуальність, коли
французькі війська під тиском отамана Григор’єва, одного з партизанських
командирів Петлюри, котрий перекинувся до більшовиків, покинули Україну
так само несподівано, як і з’явилися.
Військові поразки та дипломатичні невдачі до краю загострили ідейні
суперечки серед українців. Від двох найбільших політичних партій —
соціал-демократів і соціалістів-революціонерів — відділилися невеликі,
але впливові фракції радикалів, що проголосили себе окремими партіями,
стали на радянську платформу й приєдналися до більшовиків. Вони привели
з собою таких сильних отаманів, як Ангел, Зелений, Соколовський,
Тютюнник та Григор’єв. Відокремлення в соціал-демокра-тичній партії
лівого крила відбулося в січні 1919 р., приблизно в цей же час від
соціалістів-революціонерів відкололися боротьбисти — фракція, що
організувалася навколо своєї газети «Боротьба» й налічувала близько 5
тис. членів.
Погроми. Одним із найгірших проявів хаосу, що охопив Україну в 1919 р.,
стало поширення погромів. Під час революції давня ворожість до євреїв із
боку антибільшовицьких сил — як українських, так і російських —
підігрівалася поширеною думкою про те, начебто євреї стояли на
пробільшовицьких позиціях. Більшість євреїв насправді лишалася
аполітичною, а ті з них, хто були марксистами, схилялися до меншовиків.
Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків,
зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів
податків і особливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і
жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об’єктом зростаючого
невдоволення.
За оцінками істориків, під час погромів 1919—1920 рр. на Україні
загинуло від 35 до 50 тис. євреїв. Пітер Кенез, спеціаліст із питань
громадянської війни на Україні та у Південній Росії, зазначає: «…До
приходу Гітлера найбільше в наш час масове винищення євреїв мало місце
на Україні під час громадянської війни. Всі учасники конфлікту несуть
відповідальність за вбивство євреїв, навіть більшовики. Проте найбільше
жертв завдала Добровольча армія (білі, або російські антибільшовики).Її
погроми відрізнялися від масових убивств, що їх проводили її
супротивники; вони здійснювалися найретельніше, характеризувалися
найскладнішою організацією, інакше кажучи, вони були найсучаснішими…
Інші погроми були справою рук селян. У погромах Добровольчої армії до
того ж брали участь три різні групи: селяни, козаки і російське
офіцерство… Особливо кривавий характер цієї різанини пояснювався тим,
що цих три типи вбивць підсилювали один одного».
Хоч відповідальність за погроми несла насамперед біла Добровольча армія,
що влітку 1919 р. прийшла на Україну з Дону, ряд погромів учинили також
війська Директорії (особливо нерегулярні частини, якими командували
отамани). Найкри-вавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі,
Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі. Жорстокий погром
спровокував у лютому 1919р. отаман Семесенко у Проскурові, під час якого
загинуло кілька тисяч євреїв.
Узагалі українські погроми відрізнялися від білих за двома ознаками: на
відміну від заздалегідь продуманих і систематичних акцій росіян вони
являли собою спонтанні спалахи деморалізованих і часто п’яних
ополченців, до того ж вони робилися всупереч спеціальним заборонам
вищого командування. На відміну від таких білих генералів, як Антон
Денікін, українські соціалісти й особливо соціал-демократична партія, до
якої належав Петлюра, мали тривалі традиції дружніх стосунків із
єврейськими політичними діячами. Тому Директорія відновила культурну
автономію для євреїв, запросила до складу уряду таких видатних діячів,
як Арнольд Марголін та Соломон Гольдельман, виплатила жертвам погромів
великі суми грошей і навіть вела переговори із знаменитим провідником
сіоністів Володимиром Жаботин-ським про те, щоб включити загони
єврейської міліції до власної армії.
Але якими б добрими намірами не керувався Петлюра у взаєминах із
євреями, він був нездатний контролювати отаманів (військово-польові
суди, наступна страта Семесенка та інших партизанських ватажків не
поліпшили становища), і їхні страхітливі злочини пов’язувалися з його
урядом. Та й для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину
за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з
його російськими генералами.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
