.

Газета «Червоний прапор» як джерело до висвітлення процесу радянізації Галичини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2402
Скачать документ

Реферат на тему:

Газета «Червоний прапор» як джерело до висвітлення процесу радянізації
Галичини

В умовах незалежності Української держави історична наука з нових
концептуальних позицій підійшла до висвітлення доленосних подій 1939
року. В історичній літературі ґрунтовно проаналізовано політику двох
тоталітарних режимів, в результаті чого Західна Україна стала фактично
заложницею у втіленні їх планів [1; 2; 3; 4; 5]. Договір про ненапад між
Німеччиною і СРСР (23 серпня 1939 р. – пакт «Ріббентропа-Молотова»)
терміном на десять років переслідував різні цілі. Керівництво
Радянського Союзу не бажало утворення на території приреченої на поразку
у війні з Німеччиною Польщі нового українського державного утворення.
Й.Сталін та його оточення, з одного боку, прагнули створити на західних
кордонах своєрідну «зону безпеки» і розширити свою сферу впливу. При
цьому менш за все бралися до уваги національні інтереси українців,
поляків, євреїв, білорусів. А.Гітлер, з іншого боку, намагався
нейтралізувати Радянський Союз під час військової кампанії проти ІІ
Речіпосполитої й взяти під свій протекторат національно-визвольні
змагання українців (26 січня 1934 р. німецький міністр закордонних справ
фон Найрат і польський посол в Німеччині Й.Ліпський підписали в
міністерстві закордонних справ в Берліні договір про ненапад між Польщею
і Німеччиною на десять років).

17 вересня 1939 р. під приводом «захисту єдинокровних братів» у Другу
світову війну вступив СРСР і Робітничо Селянська Червона Армія (РСЧА)
здійснила свій історичний «визвольний похід». Орган тимчасового
управління міста Коломиї газета «Червоний прапор» у своєму № 1 від 1
жовтня друкує «Промову по радіо голови Ради Народних Комісарів СРСР тов.
В.М. Молотова»: «Події викликані польсько-німецькою війною, показали
внутрішню неспроможність і явну недієздатність польської держави.
Польські правлячі кола збанкрутували. Все це сталося за найкоротший
строк… В Польщі створилося становище, яке вимагає з боку радянського
уряду особливого піклування щодо безпеки своєї держави. Польща стала
зручим полем для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть
створити загрозу для СРСР. Радянський уряд до останнього часу лишався
нейтральним. Але він в силу вказаних обставин не може більше нейтрально
ставитися до становища, яке створилося. Від радянського уряду не можна
також вимагати байдужого ставлення до долі єдинокровних українців і
білорусів, які проживають у Польщі, перебуваючи на становищі безправних
націй, і які тепер зовсім кинуті на волю випадку. Радянський уряд вважає
своїм священним обов’язком подати руку допомоги своїм братам – українцям
і братам – білорусам, які населяють Польщу» [6].

Закономірно, що саме українці різних політичних орієнтацій покладали
найбільше надій на возз’єднання у єдиній державі. Протягом
двадцятирічної польської окупації краю майже всі українські політичні
партії, об’єднання, товариства, спілки у свої програмові й статутні
засади вкладали ідею державної цілісності й національної незалежності.
Ліквідація історичної несправедливості, національне визволення були
реальними шляхами до вільного і повноцінного життя.

Обидва тоталітарні режими засвідчили свою спорідненість наступним
договором 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон та секретний
«додатковий протокол» до нього, які уточнювали лінію розмежування між
СРСР та Німеччиною – так звана «лінія Керзона» (19 жовтня А.Гітлер
ратифікував німецько-радянський договір про дружбу і кордон між СРСР і
Німеччиною, і додатковий протокол, підписаний у Москві 4 жовтня). У
наступному випуску газети (№ 2) від 2 жовтня 1939 р. подається «Указ
Президії Верховної Ради СРСР про мобілізацію на учбові збори військово
зобов’язаних запасу по Московському, Калінінському, Ленінградському,
Білоруському, Київському, Харківському і Орловському округах»; «Заява
радянського і німецького уряду від 28 вересня 1939»; «До укладення
німецько-радянського договору про дружбу і кордон між СРСР і
Німеччиною»; «Обід у голови Раднаркому СРСР і Народного Комісара
закордонних справ тов. В.М. Молотова в честь міністра закордонних справ
Німеччини п. Іоахіма фон-Ріббентропа», а також «Постанова Тимчасового
управління міста Коломия від 1 жовтня 1939 р. про розпуск партій в місті
Коломиї». Вказана постанова інформувала населення краю, про те що
«Тимчасове управління м. Коломия розглянувши питання про партії, які
існують в м. Коломия та на терені коломийського повіту постановляє: 1.
Розпустити всі партії, які існують і існували в місті Коломия та на
терені коломийського повіту. Керівниками всіх партій всі справи кожної
партії здати до тимчасового управління м. Коломия. Голова тимчас.
управління м. Коломия А.Бойко». На другій сторінці газети знаходимо
невелику замітку «Боротьба з спекулянтами»: «Військова Прокуратура м.
Станиславова закінчила слідство в справі великих купців Гаузера Якова,
Шумера Г.Я., Енгеля Г.Я., Горовіца Р.А. і Штернберга Е.Ш. Всі ці особи
повністю виявлені як спекулянти товарами широкого вжитку і взяті під
арешт. У неділю 1-го жовтня в 10 годині ранку діла цих осіб буде
розглядати Військовий Трибунал в приміщенні кінотеатру «Варшава», вул.
Пєрацького № 1» [7]. Для галицької ментальності було дивним спостерігати
арешти людей за те, що вони приховували «свою особисту власність –
крам», який за непевних часів (чергова зміна влади) намагалися
притримати спостерігаючи масове скуповування його червоними солдатами і
офіцерами.

Антиісторичним було б заперечувати те, що значна частина населення
Західної України щиро з квітами, хлібом-сіллю, червоними і синьо-жовтими
прапорами вітала прихід Червоної армії. З Червоною армією чимало краян
пов’язували надії на справедливе визволення з під влади Польщі й краще
життя. Проте, поляки Західної України (римо-католики), яких у другій
половині 30-х років ХХ ст. нараховувалося майже два з половиною мільйони
осіб [8, с. 169] не мали підстав «радіти». Значна частина польських
військових, чиновників, священичества, підприємців разом із сім’ями, які
становили за нашими припущеннями 15-20 % від загальної чисельності,
покинули регіон. Очевидець тих подій, єврейський історик з тернопільщини
Ш.Редліх свідчить: «Червону армію, що окупувала Східну Галичину в першій
половині вересня 1939 року, вітали дружньо настроєні натовпи, які
складалися переважно з молодих євреїв і українців. Польське населення,
упокорене і перелякане, залишалося здебільшого відчуженим і
підозріливим» [9, с. 139].

Львів’янин Є.Наконечний згадує: «Зміна влади в місті відчувається
болючіше, ніж на селі. Раптом усі численні високооплачувані престижні
адміністративні посади районного та обласного рівня, а також посади в
армії, поліції, судочинстві, шкільництві, освіті, культурі, керівні
посади у торгово-банковій сфері, у системі зв’язку, на виробництві стали
для поляків недоступними. Їм залишалися робочі місця біля верстатів, на
будівництві, у санітарно-очисних закладах міста, тобто в соціальному
плані поляків зрівняли з українцями» [10, с. 32-33]. Закономірно, що
нова влада у своїй національній політиці, на відміну від шовіністичної
польської, здобула значне коло прихильників саме серед українців і
євреїв.

Після швидкої «ейфорії визволення» розпочалася «радянізація» –
запровадження нових радянських порядків у суспільно-політичному,
соціально-економічному та культурно-освітньому житті західноукраїнського
регіону. Заходи радянізації включали в себе на початковому етапі
створення органів «народної влади» у містах і повітах – управління, а у
волостях і селах – селянські комітети на чолі з комуністами.
Ініціаторами їх створення виступало командування РСЧА. Для координації і
об’єдання керівництва місцевими органами влади Військова Рада
Українського Фронту від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах
Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб,
кожен з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку.

Львівське тимчасове управління звернулося з відозвою «До
Станиславівського, Тарнопільського та Луцького тимчасових управлінь»: «…
Славна визволителька наша, Червона Армія, утворила для нас цілковиту
можливість у перше вільно самим встановити свою долю. Для цього ми
пропонуємо скликати Українські Народні Збори, які повинні вирішити
питання, найістотніші для устрою нашого життя.

Нехай загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням обере на народних
зборах своїх представників, весь наш народ, громадяни, чоловіки і жінки
незалежно від їхньої расової та національної належності та
віроісповідання, освітнього цензу, соціального походження, майнового
стану і минулої діяльності.

Нехай зберуться ці обранці народу в Українському древньому місті Львові
на Народні Збори Західної України, щоб вирішити питання про приєднання
до великого Радянського Союзу, про з’єднання земель українських, про
злиття з єдинокровним братом нашим – народом Радянської України в єдину
вільну і квітучу Українську Радянську Соціалістичну Республіку, щоб
затвердити передачу селянам поміщицьких земель селянським комітетам, щоб
вирішити питання про націоналізацію банків і великої промисловості»
[11].

Намагаючись надати своїм діям леґітимного характеру, партійно-радянське
керівництво організувало вибори до «декоративних» Народних Зборів
Західної України. В офіційній пресі з’являється Постанова Військової
Ради Українського фронту «Про день виборів до Народних Зборів та день
скликання Народних Зборів Західної України», де сказано: «1. Встановити
день виборів до Українських Народних Зборів – неділя 22 жовтня 1939 р.
2. Скликати Народні Збори Західної України в місті Львові 26 жовтня 1939
р.» і підпис «Командуючий Українським фронтом Командарм 1-го рангу –
С.Тимошенко. Члени Військової Ради Українського фронту М.Хрущов,
Борисов, Кожевніков» [12].

янської України – секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов, командуючий Українським
фронтом командарм 1-го рангу С.Тимошенко, секретар ЦК КП(б)У
М.Бурмистенко, голова Президії Верховної Ради УРСР М.Гречуха. Від імені
Ради старейшин син письменника Івана Франка Петро запропонував доручити
відкрити перші Українські Народні Збори найстарішому депутатові,
професору Львівського університету К.Студинському. За пропозицією
депутата М.Кіх Народні Збори одноголосно обрали Президію в складі 43
осіб. Депутат т. Кармазін вніс пропозицію обрати в почесну Президію
Українських Народних Зборів політбюро ЦК ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним.
«Під бурхливі оплески всього залу і вигуки «ура» у склад почесної
Президії обираються – тов. Сталін, т. т. Молотов, Ворошилов, Калінін,
Каганович, Мікоян, Андреєв, Жданов, Хрущов, Берія, Швернік, Тимошенко»
[13]. Народні Збори одноголосно затвердили порядок денний:

1) Про державну владу в Західній Україні.

2) Про входження Західної України до складу Української Радянської
Соціалістичної Респуьліки.

3) Про конфіскацію поміщицьких земель.

4) Про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

Після обрання Президії, секретаріату, мандатної комісії та затвердження
порядку денного, Українські Народні Збори вітали представники від
робітників, селян та інтелігенції Західної України. Збори заслухали
доповідь доктора медичних наук, депутата М.Панчишина «Про державну владу
в Західній Україні».

27 жовтня на ранковому засіданні тривали дебати з обговорення першого
пункту порядку денного. Заключне слово виголосив депутат М.Панчишин.
Головуючий оголосив, що на затвердження Народних Зборів подається
декларація «Про державну владу в Західній Україні». Депутат І.Кравчук
оголосив текст декларації, яка була прийнята одноголосно.

Після перерви слово для доповіді з другого пункту порядку денного
отримав депутат К.Студинський. На вечірньому засіданні тривали дебати й
одноголосне прийняття декларації «Про входження Західної України до
складу УРСР». Овації тривали 25 хвилин, а також співання
«Інтернаціоналу», проголошення слави товаришу Сталіну, Червоній Армії,
Радянському Союзу [14].

28 жовтня на ранковому засіданні проходило обговорення третього питання
порядку денного – про конфіскацію поміщицьких земель. З доповіддю «Про
націоналізацію банків і великої промисловості» виступив депутат т.
Садовий. У кінці ранкового засідання Народні Збори вітала делегація від
трудящих УРСР. Від імені делегації з промовою виступив режисер
О.Довженко. На заключному вечірньому засіданні була заслухана доповідь
голови мандатної комісії депутата т. Сидоренка. Він повідомив, що всього
по виборчих округах Західної України було обрано 1495 депутатів (в
історичній літературі фігурують цифри – 1484 депутати, з них жінок –
239, так, як 11 кандидатів не набрали необхідної кількості голосів і не
були обрані) [15, с. 449], серед них – 251 жінка. Робітників у складі
депутатів – 415, селян – 766, представників інтелігенції – 257 осіб. У
Народних Зборах були представлені всі національності, які населяли
Західну Україну. Також було прийнято привітання Голові Радянського Уряду
т. Молотову і Народному Комісарові оборони СРСР т. Ворошилову. Збори
прийняли вітальні телеграми Раді Народних Комісарів УРСР і Народним
Зборам Західної Білорусії, які відбувалися у м. Бєлостоку. Головуючий
зборів т. Грищук вніс пропозицію обрати повноважну Комісію Народних
Зборів Західної України для доповіді Урядові СРСР і Урядові УРСР про
рішення Народних Зборів Західної України. Ця пропозиція прийнялася
одноголосно і обралася Комісія у складі 66 чоловік [16]. На цьому
суспільно-політична функція Народних Зборів у будівництві нової влади
завершилася, подальша доля більшості депутатів невідома.

1 листопада 1939 р. в Москві відкрилася позачергова V сесія Верховної
Ради Союзу РСР, яка на доповідь Повноважної Комісії прийняла закон, яким
задовольнила просьбу Народних Зборів Західної України і включила Західну
Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік,
возз’єднавши її з Українською Радянською Соціалістичною Республікою.
Президії Верховної Ради було доручено призначити день виборів до
Верховної Ради СРСР від Західної України, а також запропоновано
Верховній Раді Української РСР прийняти Західну Україну до складу УРСР і
подати на розгляд Верховної Ради СРСР проект розмежування районів і
областей між Українською РСР і Білоруською РСР.

14 листопада 1939 р. у Києві відбулася позачергова ІІІ сесія Верховної
Ради Української РСР. Заслухавши заяву Повноважної Комісії, сесія
постановила – вітати постанову Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939
р. про включення Західної України до складу Радянського Союзу; прийняти
Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної
Республіки і возз’єднати тим самим український народ в єдиній
Українській державі.

Сесія доручила Президії Верховної Ради УРСР призначити день виборів
депутатів до Верховної Ради УРСР від Західної України, а також визначити
адміністративний поділ областей і районів Західної України; подати на
затвердження Верховної Ради СРСР проект утворення нових областей та
розмежування районів і областей між Українською РСР і Білоруською РСР.

На підставі цих законодавчих рішень було утворено шість нових областей
України – Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і
Тернопільську. Їх загальна територія складала 88 тисяч квадратних
кілометрів, де проживало майже 8 мільйонів осіб [2, с. 24].

Отже, Народні Збори Західної України проведені в умовах воєнного стану і
недопуску до участі у виборній кампанії альтернативних політичних
партій, мали заднім числом «просити» Москву і особисто «батька всіх
народів Й.Сталіна» включити «визволену» Західну Україну до складу СРСР.
Народні Збори прийняли декларацію про встановлення державної влади:
«Виявляючи одностайну волю звільненого народу Західної України, ідучи за
прикладом народів Радянського Союзу, Українські Народні Збори
проголошують встановлення Радянської влади на всій території Західної
України. Віднині вся влада на Західній Україні належить трудящим міста і
села в особі Рад депутатів трудящих» [5, с. 317].

Згідно з історичними деклараціями Народних Зборів Західної України, в
тому числі – «Про націоналізацію банків і великої промисловості»
тимчасові органи «народної влади» розпочали експропріацію. Першими
кроками на селі стали конфіскація поміщицьких і монастирських земель,
худоби та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними
селянами (рільниками). До соціально-економічних змін необхідно віднести
введення 8-годинного робочого дня, обмеження безробіття, розподіл серед
міської бідноти житла, розвиток медичного обслуговування тощо. Не менш
резонансними були й зміни у культурно-освітньому житті: повсюдне
запровадження української мови, відкриття українських мистецьких і
навчальних закладів, які було переведено на державне утримання. Загалом
у порівнянні з попередньою політикою Польщі, на початковому етапі
встановлення радянської влади, спостерігався динамічний поступ у всіх
сферах суспільно-політичного життя. Значна частина галичан, в першу
чергу українців і євреїв, прихильно ставилася до політики радянізації й
підтримувала різноманітні заходи нової влади.

Широке представництво у владі нищих верств тогочасного галицького
суспільства, на відміну від польських часів, де депутатами сейму могли
бути виключно землевласники, промисловці, військові, священики, купці,
урядовці й створювалися різноманітні перешкоди за національною та
релігійною приналежністю було на користь новій владі і сприяло поширенню
її популярності серед народних мас. Радянська влада привернула на свою
сторону «слабшу частину» галицького суспільства – жіноцтво, яке не мало
ніякого офіційного представництва у попередніх органах польської влади.
Однак, у скорому часі виявилося, що за показними галасливими
пропагандистськими кампанія, псевдогуманними гаслами маскувалася
досконало організована тоталітарна система.

Література:

Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М. Литвин
(голова) та ін.; Редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови) та ін.
– К.: Парламентське вид-во, 2007. – 1028 с.

Галичина у Другій світовій війні. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 116
с.

Ілюстрована історія України / За ред. Б.Д. Лановика, М.В. Лазаровича. –
Тернопіль: Джура, 2003. – 428 с.

Малярчук О.М. Тоталітаризм проти західноукраїнськог села. –
Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. – 228 с.

Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / Редкол.
Ю.Ю. Сливка та ін. – К.: Наукова думка, 1989. – 488 с.

Промова по радіо голови Ради Народних Комісарів СРСР тов. В.М. Молотова
// Червоний прапор. – 1939 р. – 1 жовтня.

Боротьба з спекулянтами // Червоний прапор. – 1939 р. – 2 жовтня.

Дудяк О.А. Динаміка соціальної структури і зайнятості польського
населення Західної України у міжвоєнний період (20-30-ті роки ХХ ст.):
Дисертація. – Львів, 2003. – 191 с.

Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах. Поляки, євреї та українці,
1919–1945. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2002. – 328 с.

Наконечний Є. «Шоа» у Львові. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2006, -284 с.

До Станиславівського, Тарнопільського та Луцького тимчасових управлінь.
Відозва // Червоний прапор. – 1939 р. – 6 жовтня.

Постанова Військової Ради Українського фронту Про день виборів до
Народних Зборів та день скликання Народних Зборів Західної України //
Червоний прапор. – 1939 р. – 10 жовтня.

Українські Народні Збори почали свою роботу. Щоденник вечірнього
засідання 26 жовтня 1939 р. // Червоний прапор. – 1939 р. – 28 жовтня.

Народні Збори Західної України // Червоний прапор. – 1939 р. – 29
жовтня.

Історія Української РСР. У двох томах / За ред. К.К. Дубини. – К.:
Наукова думка, 1967. – 860 с.

Народні Збори Західної України // Червоний прапор. – 1939 р. – 30
жовтня.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020