Реферат на тему:
Етноатропологічні чинники формування ментальності національних меншин
Людина – це, безперечно, органічна істота, яка живе в світі й наділена
необхідною психікою для збереження й розвитку життя . Для свого
існування людина потребує розкриття цього багатства своєї сутності,
усього свого внутрішнього психологічного життя в структурі шарів і смуг:
сприймань, пам’яті, уявлення, мислення, прагнень та бажань. В
інтроспективному розділі феноменів людської психіки ми нерідко вбачаємо
такі явища, як: переживання релігійних, етичних, естетичних, соціальних
чи політичних вартостей, що обов’язкові для всіх людей у своїх
загальноважливих вимогах щодо піднесення людської натури домаганнями
вищого шару – духовності. При цьому жодна культура не є і не може бути
цілковитим витвором лише однієї національної спільноти. Адже існують
спільні “культурні кола” і до того ж, кожна нація обирає певні
компоненти культури з даного кола і якоюсь мірою її перетворює.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед прогресивними
політичними силами країни постає завдання консолідації нації з метою
реалізації політичних, економічних і соціальних реформ. Цей процес
неможливий без відродження і формування духовності нації, національної
свідомості і самосвідомості. Йдеться про завдання стимулювання
національного відродження, оновлення в усіх його аспектах, консолідації
української нації, становлення народу України як соціуму, включення
держави в загальноцивілізаційний процес. Розв’язання цих питань дасть
змогу подолати відчуження людей, як представників різних етносів,
уникнути міжетнічних сутичок і конфліктів, оскільки національної злагоди
можна досягти лише міцними й конкретними гарантіями національної
рівноваги.
В історичному процесі самоствердження нації, через зв’язок часів,
зберігається певний варіант поведінки, що реалізується на спільній
мовній культурній та морально-етичній основі. Етнічна структурованість
людства породжує відповідно структурованість культури, і навпаки,
культурна цілісність етносів підтримує їх збереження як культурних
одиниць антропосфери. Це дозволяє народові зберегти самобутність у всіх
історичних перипетіях, пронести через “малі Апокаліпсиси” історії
самосвідомість як єдину обов’язкову ознаку етносу. На рівні філософської
рефлексії це можна визначити як “душу народу”.
Спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію. Відомо,
що народи з давніх часів спілкувались між собою, намагались зрозуміти
один одного, помічали якісь характерні риси своїх сусідів, давали їм
певну характеристику. На основі порівняння своєї групи з іншими
етнічними спільнотами формується етнічна ідентичність. Це усвідомлення
себе представником певного етносу, відчуття людиною своєї тотожності з
однією етнічною спільнотою та відокремлення від інших. Етнічна
ідентичність помітніше виявляється в тих людей, які живуть в культурному
середовищі, що значно відрізняється від власного. Важливу роль відіграє
те, до якої групи – етнічної більшості чи меншості – належить людина.
Адже уявлення про етнічну групу швидше та гостріше формується в
представників етнічної меншості, які часто мають занижену самооцінку,
хворобливе самолюбство та надчуттєвість дискримінації. Однією із
характеристик наслідків комплексу меншовартості вважається підсвідома
настанова ворожості, що виступає за одночасного зміцнення зовнішніх
чужонаціональних сил, які такій настанові не дозволяють виявитися,
відсуваючи її у підсвідоме. [10;158]
На ступінь їх культурно-психологічної дистанції впливають такі чинники,
як наявність чи відсутність конфліктів, війн, геноциду та історія
взаємовідносин між двома народами; ступінь знайомства з особливостями
культури країни, перебування та компетентності в чужій мові; рівність чи
нерівність статусів та наявність чи відсутність загальних цілей при
міжкультурних контактах; особливості різної культури. Тому головною
визначальною рисою етнічної меншини є, насамперед, прагнення до
збереження і розвитку етнокультурної ідентичності, що необов’язково
ставиться у залежність від адміністративно-територіальної цілісності.
Вивчення процесу пристосування до нового культурного середовища показує,
що далеко не завжди людина легко й швидко адаптується, навпаки, існує
велика ймовірність наявності патологічних феноменів. Тому сприйняття
своєї етнічної групи порівняно з іншими супроводжується свідомою та
несвідомою перевагою власної, що знаходить прояв у феномені
етноцентризму. Останній розглядається як притаманна людям властивість
сприймати та оцінювати життєві явища крізь призму традицій та цінностей
власної етнічної групи, що виступає як певний еталон. Тому, щоб
зрозуміти характер того чи іншого народу, важливо перш за все знати його
історію, суспільний лад, культуру.
Останнім часом для позначення спільних глибинних емоційно-свідомих
феноменів представників певного етносу частіше вживають термін
“менталітет”. Менталітет – поняття сучасної антропології, соціальної
психології та історіографії, яке означає спосіб мислення, навіть склад
розуму суспільства в цілому, його верств чи окремих груп [6:362]. Слід
відзначити, що поняття “менталітет” досить часто ототожнюють з поняттям
“національний характер”. Проте під національним характером розуміють ті
чи інші психологічні особливості, які відрізняють один народ від іншого.
Про складність чіткої фіксації змісту поняття менталітету свідчить той
факт, що існують десятки трактувань цього терміну. Таке розмаїття
підходів і тлумачень менталітету свідчить як про складність самого
феномену, так і недостатню розробку зазначеної проблеми. Не дивлячись на
різноманітні інтерпретації, більшість авторів [1,2,5,6,10,] схиляється
до трьох вихідних точок тлумачення терміну “менталітет”: по-перше,
менталітет дійсно характеризує глибинні феномени людської психіки
(індивідів і етносів), які визначають характер і спосіб його сприйняття,
осмислення (інтерпретації) і практичного відношення до природи, соціуму
і самого себе; по-друге, менталітет не вичерпується сферою свідомості,
до нього входять і несвідомі, нераціональні феномени людської
(індивідуальної та колективної) психіки, які для більшості представників
етносу назавжди залишаються неусвідомленими; по-третє, менталітет є
явищем, котре виникає як феномен життєдіяльності етносів і характеризує
власне етнічні утворення загалом і окремихпредставників етносу.
Менталітет – це образ світу, закладений культурою у свідомість людей
того чи іншого суспільства, це спрямованість, наявність негативних думок
та ціннісних орієнтацій, автоматизм та навички свідомості. Тобто, якщо
синтезувати більшість із визначень менталітету, то отримаємо (але знову
ж умовно) таку інтерпретацію поняття: менталітет- соціопсихологічний
феномен, котрий характеризує етнічні спільноти і окремих представників
етносу і який визначає способи сприйняття та інтерпретації певною
етнічною групою довкілля, а також способи і форми теоретичного і
практичного відношення до природного і соціального середовища. Вивчаючи
ментальність особистості та суспільства, маються на увазі системи, які
пов’язані з індивідуальною та колективною свідомістю, що поєднують в
собі логічне з інтуїтивним, раціональне з ірраціональним, а подекуди
навіть містичним. І разом з тим, звернення уваги до менталітету вельми
продуктивне в пізнавальному аспекті.
Відмінності менталітету різних народів виявляються в тому, наскільки
вони сприймають та усвідомлюють такі явища, як образ соціального цілого
та оцінка соціальної структури; уявлення про право та звичаї; відношення
до праці, власності, багатства, бідності; розуміння місця людини в
структурі світобудови; трактування простору та часу; образ природи та
засоби впливу на неї; уявлення про світ земний та трансцендентний, їхній
зв’язок. Тоді як духовний світ – це своєрідний висновок, результат
духовної діяльності людини, то менталітет, існуючи як стійка основа
існування людини, являє собою активний фактор людської життєдіяльності.
По-перше, він сприяє ініціюванню певних дій, аотже і певним цінностям,
перевазіпевної культури, напрямкамдумок та почуттів. По-друге, відіграє
роль бар’єру,який відштовхує все те, що людині є чужим (стандарти,
поведінка, ідеї), що викликає її неприйняття.
Буттєві реалії, в антроподемотичному плані, субстантивуються в досвіді
людської життєдіяльності, який поєднує в собі як природно-територіальні,
так і соціокультурні чинники. З цього погляду етнічну культуру можна
визначити як специфічну парадигму життєтворення, яка, акумулюючи в
матеріальних та духовних цінностях, певні знання в знакових системах,
значення, творчі здібності та уміння народу, виступає особливим, щодо
інших, способом буття певного етносу. В методологічному плані це означає
визнання способу буття народу, субстанціональною реальністю відносно
характеристик соціуму. Тому культура, як спосіб етнічного буття, має
подієвий, фактологічний зміст і його внутрішню форму – життєвий досвід
народу, який може для наступності поколінь і окремої людини набувати рис
як об’єктивної реальності – звичаї, обряди, стереотипи тощо, так і
суб’єктивної – певного ставлення до них з боку членів даної спільноти.
?????????&?вакуумі, а в оточенні інших етносів, в оточенні інокультур.
Важливість географічного простору нації у вузькому сенсі полягає в тому,
що саме він найбільше (серед зовнішніх факторів) впливає на внутрішню
диференціацію культури, її ціннісні орієнтири тощо. Геополітична
“межовість” українського, нічим не захищеного, а водночас надзвичайно
багатого простору зумовлювала те, що Україна нерідко опинялася в лабетах
завойовницького Заходу або Сходу, що непомірно збільшувало тиск “межових
ситуацій”. Світоглядна настанова людини українського степу – це радше
ентузіастична настанова. Побіч неї супроти степу можлива інколи, згідно
із помірністю степового світовідчування, й нігілістична настанова
радикального заперечення будь-якої вартості й прагнень. Якщо не
протидіють інші чинники, степове середовище може створювати сприятливі
умови для виникнення геометрично-механічних проявів у світоглядних
справах [12;152]. Степовий простір півдня Українипротягом тривалого
хронологічного періоду відігравав рольпросторового чи міграційного
коридору, який заселявся тими чи іншими народами. Ці чинники мали
подвійний вплив на формування особливостей менталітету етносів, а згодом
і націй: прямий (безпосередній) і опосередкований. По-перше, вони самі
детермінували появу тих чи інших ментальних рис певної спільності,
по-друге, саме ці чинники визначили тип господарської діяльності,
соціальної структури, політичного устрою, які в свою чергу також мали
значний вплив на формування і функціонування менталітету
етносів.Світовідчуття народівЗапорізького Приазов’я органічно
увійшловментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто
підсвідомі), стереотипи поведінки,психічні реакції або оцінки певних
подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності.
Культурологічний аналіз етнонаціональних процесів – це раціональність
якісного бачення дійсності, аксіологічне ставлення до діяльнісного
перебування людини у світі на підставі універсальних вимірів людського
життя на противагу тій інтелектуальній парадигмі, яка утверджує
кількісні, обчислювальні, калькульовані характеристики людського
ставлення до навколишнього світу. Етнічність у цьому плані виступає не
як якийсь окремий етап розвитку культурних спільнот або певний
історичний їх різновид, а як якісна своєрідність культури, яка більшою
або меншою мірою властива всім історичним спільностям людей. Саме тому
актуальна необхідність політичної єдності в розбудові молодої держави
поширюється на сферу духовного життя і, зокрема, на прояви етнічної
специфіки в культурі і психології [6:119]. Тому цінності культури
є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського, яка неможлива
без цінностей конкретної національної культури і загальнонаціональних
цінностей, вироблених людством.
Від початку заселення Запоріжжя до наших днів між представниками різних
народів відбувається встановлення контактів: переселенці, мігранти
зустрічаються з новою культурою, з труднощами міжнаціонального
спілкування та взаємодії, ставленням до сусідів, сприйняттям чи
неприйняттям іншого етносу. Ні для кого не є таємницею те, що міжетнічні
стосунки переважно визначаються повсякденною свідомістю людей,
суспільною атмосферою та настроями. Нас, перш за все, зацікавили
психологічні настанови мешканців Запорізького Приазов’я різних
національностей відносно наявності спільних рис в характерах українців
та представників інших національностей, з якими пов’язує їх спільна
історія. Очевидно, для того, щоб зрозуміти життя, поведінку, тип
мислення та культуру цих людей – представників різних етнічних спільнот,
важливо спробувати дослідити притаманні їм уявлення та цінності.
Іважливу роль тут відіграє міжетнічне спілкування. В яких би формах
спілкування не відбувалось, його мета – досягнення погодженості діючих
суб’єктів завдяки вільним спільним зусиллям при збереженні неповторної
індивідуальності кожного. Якщо менталітет етносу є роз’єднуючим
фактором, відбиваючи внутрішній, самобутній світ, то менталітет нації є
чинником об’єднавчим, таким, що дає можливість відчути свою причетність
до тієї чи іншої спільності людей, певної нації. Менталітет формується
на підставі уявлень етноспільнот про “своє” і “чуже”. У цьому процесі
виробляється толерантність культури міжетнічних стосунків, що є, в свою
чергу, основою існування нації в умовах полікультурності сучасної
цивілізації. Найпоширенішими елементами самоідентифікації майже
кожного етносу в Україні виступають, передусім, мова і народні звичаї,
обряди. Проте в одних (українців, росіян, молдаван, румун, угорців,
гагаузів) переважає самооцінка стосовно мови, а в інших (білорусів,
поляків, болгар, греків, караїмів) – духовних елементів
традиційно-побутової культури. Взагалі ж визначальною рисою сучасної
етносвідомості в Україні є відчутна актуалізація історичної пам’яті.
Ментальні стереотипи, що передаються з покоління в покоління, не
залишаються незмінними, вони постійно підлягають корекції протягом
збагачення досвіду життєдіяльності етносу в навколишньому середовищі, в
результаті змін самого середовища. Для того, шоб ментальність змінилась,
потрібні настільки сильні подразники, під дією яких не витримала б
сталість існуючої етносистеми [6:103]. Серед регуляторів соціотипів
поведінки велику роль відіграють моральні норми. Слід враховувати, що
моральні норми співжиття, стереотипи поведінки та діяльності одного
етносу інтровертні щодо подібних утворень іншого. Так, заперечення
етнічних стереотипів відносно “чужих” ґрунтуються на традиційних
цінностях своєї культури.
Аналіз дослідження також показав, що різні типи ментальності не були
відокремлені один від одного стіною, а знаходились в системі
взаємовідносин та взаємовпливів через культурні, історичні, родинні та
географічні чинники. Зміна культурно-історичних ситуацій, яка
відбувається в просторово-часових межах, досить часто призводить до
зміни рис національного характеру. Відмежувавшись за тих чи інших
обставин від основного етнічного масиву, досліджувані групи опинились в
іноетнічному середовищі. Це створило можливість формування в них
спільних з основним етносом традицій в нових обставинах. Етнічний
менталітет таких груп носить начебто дуалістичний характер. Наслідком
цього є те, що локальне за відповідних умов перейшло в загальнолюдське і
навпаки. Це знайшло відображення, з одного боку, в збереженні до нашого
часу приналежності нащадків до своєї етнічної групи, а з іншого – в
тенденції до розширення та збагачення традицій, характерних для інших
етносів, що виявляються в загальнолюдських цінностях. Проведене
дослідження дало змогу також підтвердити закономірність, що при всіх
суперечках відносно сутності менталітету зрозуміло одне: по-перше, він
існує, більше того, є основою національного самоусвідомлення, оскільки
це соціально-психологічна самоорганізація представників певної
культурної традиції, що характеризується єдністю їхніх настанов,
переживань, думок, почуттів і виявляється в тотожності світосприйняття і
світобачення, а тому й визначає той рівень суспільної свідомості, на
якому думки не відділені від емоцій, почуття від вольових дій, вчинки
від загального поступу, життєактивності; по-друге, не успадковується
повністю від пращурів, а набувається в процесі виховання; по-третє,
значний вияв знаходить в колективних діях, особливо в процесі
міжетнічної взаємодії, і, по-четверте, не кожна людина, що належить до
того чи іншого народу, може вважатися носієм типового національного
характеру.
Отже, менталітет програмує поведінку нації як єдиного суспільного
цілого, завдяки чому ми можемо визначити своєрідність ментальності тієї
чи іншої нації. Менталітет акумулює в собі всі риси, набуті в
історичному розвиткові, шифрує їх генетично, передаючи від одного
покоління до іншого та зберігаючи основні ментальні риси протягом свого
існування. Ми також дійшли висновку, що менталітет як явище
систематизоване і системоутворююче має на сучасному етапі надетнічний
характер. Не дивлячись на те, що етнічність дійсно має міцне коріння,
створюючи такі явища, як етнічні меншини, все ж таки для
соціально-філософського осмислення життєдіяльності суспільства і шляхів
його розвитку необхідним є дослідження менталітету нації. Етнічні
розмаїття являють собою необхідний спосіб існування людства, і тому
етнічні відмінності є не механічними, а органічними, оскільки без них
неможливе злиття тіла Людства з тілом Природи. Ментальність –
діяльнісний феномен.Тому формування уявлень про менталітет – процес,
який повинен перебувати в полі зору суспільства, не байдужого до свого
майбутнього.
Література:
Баронин А.С.Этнопсихология: Учебное пособие/ К.: МАУП, 2000.- 115 с.
Гнатенко П.И.Национальная психология.- Д.: Поліграфіст, 2000.- 214 с.
Додонов Р.А.Этническая ментальность: опыт социльно-философских
исследований.- З., 1998.- 191 с.
Кессиди Ф. К проблемы национального характера // Философская и
социологическая мысль. К., 1992. № 6
Кукушкин В., Столяренко Л. Этнопедагогика и этнопсихология.-
Ростов-на-Дону, 2000.- 350 с.
Кулeшов С.В., Медушевский А.Н. Россия в системе мировых цивилизаций.
Учебное пособие.- М., 2001.- 790 с.
Кульчицький О. Основи філософії і філософських наук. Мюнхен – Львів,
1995. 162 с.
Нельга О.В. Теорія етносу: Курс лекцій. Навчальний посібник/ К.,1997.-
368с.
Павленко В.Н., Таглин С.А.Факторы этнопсихологии: Учебное пособие / Х.:-
ХГУ, 1993.- 160 с.
Римаренко Ю. Національний розквіт України: проблеми і перспективи. – К.,
1995.- 272 с.
Швецова А.В. Національний характер як феномен культури.- Сімферополь:
Таврія, 1999.- 264 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
