Реферат на тему:

Дмитро Донцов і український націоналізм

Рівень інтелектуальної потуги не завжди прямопропорційний її впливові
на суспільну свідомість. І все ж часто-густо як з огляду на історичну
ретроспективу, так і на сьогодення суспільна свідомість може перебувати
під впливом тої чи іншої постаті, особистості, лідера тощо. Ми звикли,
що початок і середина 19-го сторіччя – це епоха Тараса Шевченка. Кінець
19-го початок 20-го – це період, позначений печаттю духа Івана Франка, і
т. д. Так от, коли мова заходить про 30–40 рр. нашого сторіччя, то дуже
часто надибуємо формулювання – доба Дмитра Донцова.

Постать Д. Донцова була і залишається чи не найбільш контроверсійною.
Виявилося, що донедавнє ігнорування, замовчування та шельмування Донцова
ще не є перепусткою для визнання його сьогодні. І хоч, без сумніву,
нинішня ситуація з оприлюдненням праць Донцова, їхньою інтерпретацією,
осмисленням виглядає значно краще, ніж декілька років тому, однак
пристрасті навколо цієї постаті не вщухають. Гортаючи сторінки
українських часописів, публіцистичних видань, знаходимо щодо постаті
Донцова абсолютно протилежні твердження. «Дмитро Донцов – лицар волі і
думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий
докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох відлякує»,– так
характерезує Донцова В. Іванишин (Нація. Державність. Націоналізм.–
Дрогобич: Відродження, 1992.) А ось абсолютно протилежне судження, і, що
цікаво, взяте воно не з якогось компартійного архіву, а буцімто з
національного часопису: «Іншим зовсім джерелом неофашизму є «донцовщина»
– еміграційна спадщина ідеолога так званого «інтегрального» націоналізму
Дмитра Донцова. Його твори заповнюють духовний вакуум комсомольських душ
і не погано прищеплюються до корінців, належачи до спорідненої
тоталітарної ідеології» (Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм?
Сучасність, 1993.– Ч. 3). Схоже на те, що цитат, подібних до останньої,
стає все більше. На Донцова чіпляють гріхи, як на ялинку іграшки. Ним
лякають, від нього застерігають і відхрещуються, з труднощами
з’являються його твори в незалежній Україні.

До речі, критикували Донцова завжди: місцями справедливо, а в більшості
випадків – упереджено. Відомий виступ проти Донцова Володимира
Винниченка, який, правда, чесно признавався, що жодної статті Донцова не
читав, але висновок робив, що вони є шкідливі (Винниченко В. Заповіт
борцям за визволення.– Киів, 1991). Усю немічність такого критиканства
добре підмітив славетний Євген Маланюк, коли у 1958 році в одній із
статей писав: «І даремно думають наївні, що «націоналізм», «донцовщина»
чи просто «фашизм» Донцова можна спровадити до хохлацько примітивної
формули чи гасла в стилю отого «щастя крови і ножа», що ним перманентно
оперують «ревізіоністи» (зазвичай бувші «донцовці») і «критики» в
більшості, на жаль, не співмірно дрібні з критикованим об’єктом»
(Маланюк Є. Дмитро Донцов.– Основа, 1993.– Ч. 23.(1)).

Мета пропонованого викладу крізь призму деяких, як на нашу думку,
необґрунтованих випадів супроти Донцова, наблизитися до справжнього
розуміння ролі та місця Д. Донцова в нашій історії та
суспільно-політичній думці. У цьому викладі свідомо робимо посилання на
людей відомих і авторитетних.

Дмитро Донцов народився 17-го серпня 1883 року в місті Мелітополі.
Початкову освіту здобував самотужки, в родинних умовах. У 1900 р.
вступив до Петербузького університету. Закінчив навчання у Відні. Деякий
час Донцов – член УСДРП. З початком першої світової війни порвав із
соціалістичними ідеями, а своїм рефератом «Сучасне політичне становище
нації і наші завдання» (1913 р.) обґрунтував необхідність повної
сепарації України від Росії. У 1917 р. Донцов здобув ступінь доктора
юридичних наук. У 1918 р. брав участь у діяльності Київської
Націоналістичної Партії Хліборобів-Демократів, працював головою
Телеграфічного Агенства. У 1919 р. виїхав до Відня, а згодом, у 1922
р.,– до Львова. У Львові Донцов редагував журнал «Заграва», орган
Української Партії Національної Роботи та «Літературно-науковий вісник»
(згодом «Вісник»). З початком Другої світової війни Донцов емігрував до
Великобританії, де редагував часопис «Український клич». Згодом Донцов
перебирався за океан, жив у США, Канаді. Зокрема, в Канаді він активно
зайнявся літературною та публіцистичною діяльністю. Вийшло друком кілька
його книжок: «Хрестом і мечем», «Дві літератури нашої доби», «Правда
прадідів великих», «Поетка вогняних меж» (Олена Теліга) тощо. Помер Д.
Донцов 30-го березня 1973 року в Монреалі.

Донцову закидають непослідовність, нестабільність у політичних поглядах
та переконаннях. Спектр такої непослідовності широкий: від
соціал-демократизму до фашизму чи націонал-соціалізму. Справді, Донцов
був непослідовний, його погляди дійсно пройшли еволюцію, ця еволюція
була складною, неоднозначною, але він ніколи не відходив від головного –
ідеї незалежності України. Та й чи варто принцип «непослідовності» або
«нестабільності поглядів» ставити будь-якому мислителеві за провину.
Непослідовним також був Іван Франко: учень соціаліста-космополіта
Драгоманова пережив не менш складну еволюцію, проявивши при цьому і
непослідовність, і нестабільність у поглядах. Та все ж Франко назавжди
залишиться Мойсеєм українського народу.

Ідеї Донцова ставляться під сумнів з огляду на їхню так звану
агресивність, войовничість, нетерпимість, недемократичність, мовляв,
такі ідеї спроможні виховати людину-фанатика, в якої «воля до життя» –
вирішальний фактор і стимул для боротьби. А де ж засада адекватності
часові? Европа за життя Донцова – це суцільний згусток
антидемократичних, мілітарних та імперіалістичних режимів ( Німеччина,
Іспанія, Італія, СССР), які, мов хижі звірі, намагалися побороти один
одного. Цікаво, як за таких умов, зберігаючи демократичність,
виваженість, толерантність, пацифізм можна було вижити Україні й
українцям? Звісно, що це питання є риторичним. То чи справедливий такий
закид Донцову?

Дуже часто критикують донцовську концепцію провідної верстви, мовляв,
навіть сам Донцов наголошував на її недемократичності. Це правда. Як
правда і те, що прикметами такої провідної верстви мали стати
«шляхетність, благородство», «мудрість», «мужність» (Донцов Д. Дух нашої
давнини.– Дрогобич: Відродження, 1991.). За умов боротьби, а значить,
смертельної небезпеки, за ким піде народ: за шляхетними, мудрими і
мужніми – чи демократичними? Відповідь, думаємо, очевидна.

Кажуть, Донцов невірно оцінив рушійні сили суспільства, тобто робив
ставку виключно на селянство, недооцінюючи ролю інтелігенції. І це
вірно. Але пригадаймо історію. Коли на зламі століть в Европі під
натиском національно-визвольних революцій народжувалися молоді
національні держави, то лише в Україні жодна політична партія не
наважилася підняти гасло самостійності України. Як виняток – світла
постать Миколи Міхновського, голос якого загубився тоді у словоблудді
демократів, соціалістів, соціал-демократів та інших «інтелігентів». То
на кого мав робити ставку Донцов? Він піддав жорстокій критиці
антинародні дії української інтелігенції, тим самим розбудив її, нагадав
– у чому її призначення.

цього приводу процитуємо думку Юрія Пундика, одного з ідеологів ОУН:
«Емоційна переконливість цих ідей запалювала читачів, тим більше, що
Донцов ставив наголос на протиставлення інстинкту розумові… Коли ж до
цього додати темперамент його пера, його динаміку, категоричність,
безкомпромісовість – так або ніякого «але»! – наголос на емоції з
відкиданням логічно-розумового доказування (бо чи ж треба доказувати, що
добро є добро, а зло є зло?) – то нічого дивного, що писання Донцова
стали для української молоді на Західних Українських Землях наче Святим
Письмом. Ідеї українського націоналізму врятували її від гачка
комуністичної пропаганди українською мовою, надихнули її і навіть
старших вірою в українську справу і дали ідейно-політичну базу під
масовий підпільно-революційний і повстанський рух другої світової війни»
(ПундикЮ. Політичний портрет Дмитра Донцова).– У полум’ї дружнього
слова.– Париж, 1983). До цих слів годі щось додати.

Ще одна деталь. Критики Донцова часто наголошують, що його ідеї зазнали
краху, позаяк рушійною силою світового прогресу є демократична
ідеологія, яку поборював Донцов. Донцов мріяв бачити Україну незалежною
державою і всякий поступ розглядав крізь призму лише цієї мети. Тут
доречно нагадати слова Дмитра Андрієвського, ідеолога ОУН, учасника
першого Конгресу Українських Націоналістів: «Національна ідея з
постулатом державности для кожного українця мусить бути безоглядним
імперативом» (Політика націоналізму.– Розбудова нації, 1930.– Ч. 7–8).
Згодом цілком логічний висновок зробив згадуваний уже Юрій Пундик:
«Націоналізм є рушійною силою духово-культурного розвитку і політичного
життя». Пундик проблему бачить «не як цю силу приборкати й зліквідувати,
а радше, як її спрямувати й використати для розгорнення всієї її енергії
для дальшого людського прогресу» (Український націоналізм.– Париж,
1966). Отже, для патріота не демократична ідея чи ідеологія є рушійною
силою, а національна ідея– НАЦІОНАЛІЗМ.

Кажуть, Донцов плекав свої ідеї, беручи до уваги думки «чужих»
західноевропейських дослідників-мислителів, а тому-то його ідеї не
можуть прижитися на рідному ґрунті». Таке твердження є вірним
наполовину. Донцов і справді посилався на такі імена, як Ніцше, Ферер,
Уорд, Морас, Спенсер, Шопенгауер, Бокль, Шпенглер, Стендаль та ін. І це
говорить про його блискучу ерудицію, начитаність, справді европейський
рівень освіченості. Нагадаємо, починаючи від середини 20-х років нашого
сторіччя, у період так званої літературної дискусії, кращі сини України
М. Хвильовий іМ. Зеров послідовно доводили змосковщеному обивателю
необхідність орієнтації на «психологічну Европу» (М. Хвильовий), бо
українська нація – це европейська нація. Наша культура, література,
мистецтво, економіка силою геополітичних, світоглядних, національних
пріоритетів мають розвиватися в єдиному европейському річищі. Відомий
ідеолог українського націоналізму Ю. Бойко з цього приводу писав:
«українські націоналісти не зв’язують себе приналежністю до певної
системи філософських поглядів, вони переконані, що визволений
український народ у власній державі силами найкращих своїх інтелектів
створить власну національну філософію. Але українські націоналісти
стоять на загальних засадах новітньої ЕВРОПЕЙСЬКОЇ ідеалістичної
філософії». (Бойко Ю. Шлях нації, Париж – Київ– Львів, 1992). Донцов
мислив европейськими масштабами, він значно підніс рівень нашої
філософської думки, зіставив її з вершинними здобутками Заходу. Але
суцільного захоплення Заходом у нього ніколи не було. Навпаки,
домінантою завжди був традиціоналізм. Донцов закликав черпати ідеї,
снагу, ідеали виключно зі свого національного минулого: «Нація – це щось
більше, як ті, що хочуть сьогодні робити її історію. Се велика спільнота
тих , що живуть, і тих, що жили. Ці останні – далеко численніші від
перших і – не все від них дурніші. Вони не щезли навіки з нашого життя
Сходячи з історичної арени, вони заповіли дітям і внукам свої погляди,
ідеї, цілі, які здійснюють звичайно не одною генерацією. Борючися і
вмираючи за національний ідеал, як вони його розуміли, вони, сі мерці,
лишили нащадкам велику кількість мрій, поривів, величезну силу колись
активної молодої генерації, що може помацки, але вперто просувала до
осягнення національної мети, цілу симфонію ідей, в яких вразливе вухо
знайде свій сенс: ряд відірваних натяків, з яких думаючий політик
випровадить ідеал нації, як математик із незрозумілих неукові знаків –
ясне для всіх рішення задачі». (Донцов Д. До старих богів.– Націоналіст,
1992.– Ч. 2).

Ще раз про послідовність. Мало хто з наших мислителів так послідовно й
аргументовано обстоював необхідність антимосковського наставлення, тим
самим виробляючи у суспільстві стійкий імунітет супроти Росії. За браком
місця назвемо лише декілька його праць на згадану тематику: «Модерне
москвофільство» (1913), «Міжнародне положення України і Росії» (1918),
«Росія чи Европа» (1936) та багато інших.

Необхідно також відзначити, що не завжди мають рацію і деякі аполагети
Донцова, коли називають його «основоположником» чи «батьком»
українського націоналізму. Першим, хто означив головні аспекти модерного
українського націоналізму, був М. Міхновський, який на початку століття
виклав сьогодні вже традиційні кличі. Над світоглядними та ідеологічними
засадами українського націоналізму у свій час працювали такі талановиті
мислителі, як Ю. Липа, В. Липинський, М. Сціборський, В. Мартинець, Є.
Онацький, Л. Ребет, С. Ленкавський, О. Ольжич, Ю. Пундик, М. Сосновський
та ін. А тому зводити український націоналізм виключно до Донцова було б
невірно. Правда і те, що Донцов ніколи не був членом ОУН і що писання
Донцова інколи критикувалися провідними діячами ОУН. Це також легко
пояснити. У своїй цілості націоналістичний рух (найвпливовішим
репрезентантом якого завжди була ОУН) є триаспектний, тобто діє і
розвивається у трьох площинах: світоглядній, програмовій та чинній.
Донцов, силою обставин, репрезентував лише одну складову – світоглядну.
Тому не завжди його писання годилися як програма дій і не могли бути
політичним рецептом на всі випадки боротьби. Донцов виховував патріотів,
ОУН – вела їх на боротьбу. Має рацію Дмитро Андрієвський (чию цитату
наводить Ю. Пундик у своїй праці «Український націоналізм»), коли
говорить про те, що для малопідготовленого і безкритичного читача ідеї
Донцова можуть бути такими ж небезпечними, як бритва в руках дитини. Але
націоналізм – це не забавка для дітей. Націоналізм ставить високі вимоги
до кожного, хто сповідає його ідеологію, а особливо, коли йдеться про
царину духа.

Викладене нами бачення ролі та місця Донцова в ідейній спадщині нації,
звісно, не може бути вичерпним. Зокрема, ми не торкалися питання
актуальності його писань. Окремої розмови заслуговує тема: Донцов –
літератор, критик, журналіст. Осмислення постаті Донцова ще попереду. Та
довіримося Євгенові Маланюкові, українському поетові, патріотові, який
особисто знав Донцова і який писав: «І, всупереч злосливо висмикуваним
тепер цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким
наповнений дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті
організаційно-ідеологічні (переважно термінологічні) костюми й маски,
які накидала доба». І далі: «… Часом аж страшно стає на саму думку: а
що, як би отого «чорнявого студента» з Таврії забракло на початку 20-х
років двадцятого століття..?» А таки не забракло.

Похожие записи