.

Деякі концептуальні аспекти викладання нової історії в школі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2141
Скачать документ

Реферат на тему:

Деякі концептуальні аспекти викладання нової історії в школі

У восьмому й дев’ятому класах учні вивчають бурхливі, повні драматизму
й динаміки події кінця XV – початку XX століть. Протягом цих чотирьох
сторіч, які за традицією називаються новим часом, відбувалося
становлення основ сучасної цивілізації.

Існує чимало точок зору з питання сутності нового часу. Ми у своїх
підручниках з нової історії події, що відбувались у світі з кінця XV до
початку XX століття, розглядаємо в руслі концепції модернізації, як рух
від аграрної цивілізації до індустріальної, від традиційних основ життя
до сучасних, оновлених, який розпочався в західній частині Європи й
потім поступово охопив світ у цілому, заклавши підвалини світової
індустріальної цивілізації. Цей період має свій логічний початок
(початок кризи християнського середньовічного світосприйняття, кризи
аграрної цивілізації на європейському Заході, відкриття світу
європейцями) і своє логічне завершення (початок кризи новочасового
світосприйняття, кризи індустріальної цивілізації, становлення
західноцентристського світу із властивими йому протиріччями, яскравим
проявом яких стала перша світова війна). Світоглядні кризи відбивають
стан кризи того або іншого типу особистості людини (середньовічного,
новочасового), яка є головною діючою особою всесвітньої історії.

Умовно всю історію Нового часу можна розділити на три етапи.

І етап ХVІ-ХVШ століття – криза аграрної цивілізації в Європі й
формування євро-американського Заходу;

II етап XIX століття (до 70-х років) – становлення західної
індустріальної цивілізації;

III етап ХІХ – початок ХX століття – становлення основ світовий
індустріальної цивілізації.

Хоча учні вивчають модернізаційні процеси, починаючи з першої частини
нової історії, сам термін “модернізація” вводиться тільки в підручнику
дев’ятого класу при вивченні другої частини нової історії. Це пов’язане
з тим, що розгорнута характеристика індустріальної цивілізації подається
у зв’язку з вивченням процесів і явищ XIX століття. У восьмому класі
школярі знайомляться з поняттям “криза аграрної цивілізації”, що включає
найважливіші прояви модернізації Заходу ХVІ-ХVІІІ століть:

– народження господарсько-самостійної особистості, автономної від
станових, корпоративно-общинних, кланових, сімейних та інших традиційних
зв’язків і залежностей; усвідомлення нею своїх особливих, приватних
інтересів; перетворення особистості в суб’єкт подальших модернізаційних
процесів;

– руйнування традиційних станів і корпорацій, початок формування класів
на основі розвитку приватної власності;

– перехід від традиційної індивідуальної праці (сільськогосподарського й
ремісничого виробництва) до кооперативної праці з поділом функцій
(мануфактурна промисловість);

– руйнування традиційної економічної системи, що ґрунтується на
пануванні натурального господарства й розвитку ринкових відносин і
пов’язаних з ними атрибутів;

– подолання традиційних форм общинності (станово-корпоративної,
територіальної, конфесійної, етнічної та іншої замкнутості), поява
громадськості – надстанових виразників спільних інтересів, народження
суспільства як єдиного, цілісного організму;

– прагнення суспільства стати суб’єктом власної історії, здобуття
народом суверенітету (повноти влади в державі) в ході буржуазних
революцій, перетворення його в буржуазну націю; становлення
цивільно-правового, конституційного ладу, що ліквідував традиційні форми
влади;

– поступова ліквідація традиційних форм державного устрою (імперія,
сенйорійно-васальні форми, патерналізм), становлення сучасних державних
форм (федеративна держава, унітарна держава-нації);

– перехід від традиційних міждинастичних відносин до сучасних систем
міжнародного права й міжнародних відносин;

– перехід від традиційної великородинної (домової) громади,
патріархальної родини до малої демократичної родини;

– раціоналізація всіх сторін життя суспільства в цілому й окремої людини
зокрема, виведення їх з-під влади традицій, церкви, релігійного
світогляду, поширення світських ідеологій, народження
науково-раціоналістичного світогляду; цінності прогресу;

– поступовий перехід від традиційного панування культури усного слова до
книжково-писемної культури; перехід від традиційних способів передачі
досвіду й інформації до розвитку системи освіти, до виникнення
друкарства й мас-медіа.

Процес модернізації в ХVІ-ХVІІІ століттях тією чи іншою мірою торкнувся
більшості держав і народів Європи й Америки, а також Російської й
Османської імперій. Однак до кінця XVIII століття традиційні основи
життя були практично повністю зруйновані тільки в Англії, Голландії та
їх “білих” колоніях (згодом – США), а також значною мірою у Франції.
Якісні зміни в житті суспільства тут відбулися ще в доіндустріалъну
епоху. Ці країни називають країнами першої “хвилі” модернізації. Для них
притаманно наступне:

Особистість та родина

людина перестає жорстко залежати від станів, корпорацій та традицій;

особистість набуває громадянських прав та свобод, у тому числі –
економічних, володіє приватною власністю;

у власних вчинках людина керується особистими інтересами;

людина дотримується раціонального способу життя;

особистість орієнтується на досягнення успіху;

індивідуалізм;

поступово руйнується велика патріархальна родина, виникає мала
демократична сім’я;

жінка отримує право володіти власністю, право на розлучення, аліменти;

діти менше залежать від волі батьків;

у родинах утверджується протестантська етика й мораль, цінності
добробуту.

Виробництво та економіка

широке використання вторинних природних ресурсів;

поява техніки;

перехід від ремесла до мануфактури;

перехід від мануфактури до фабрики(промисловий переворот);

спад ремісничого виробництва (цехового устрою),
внутрішньоконтинентальної торгівлі;

«революція цін» та розвиток ТДО, спеціалізація галузей;

поступовий розлад натурального господарства;

меркантилізм, протекціоналізм, торговельні монополії;

світова торгівля, работоргівля, грабунок колоній.

Влада й суспільство

централізація влади в державі;

суспільство вимагає права впливати на владу;

його представники під час буржуазних революцій беруть владу до своїх
рук;

влада обмежується законом (конституційний лад);

існує розподіл влади, закладаються основи правової держави;

переборюється станово-корпораційна замкненість, общинність: надстанова
громадськість виражає інтереси суспільства як цілісного організму;

суспільство отримує автономію від держави; закладаються основи
громадянського суспільства;

на зміну традиційному станово-корпоративному суспільству йде класове,
буржуазне.

Нація й духовне життя

централізація держав, переборення замкнутості держав;

поява літератури національними мовами, інтелігенції, національних
церков;

осмислення загальнонаціональних інтересів та цілей;

відчуття людьми національно-державної єдності, спільноти;

перехід суверенітету (повноправ’я) від монарха до народу, народ стає
нацією;

національні ідеї, національно-визвольна боротьба;

розвінчання середньовічного релігійного світовідчуття, утвердження
світського, науково-раціонального;

народження релігій Нового часу, ідеологій гуманізму та Просвітництва;

послаблення впливу церкви й релігії на різні сторони життя;

наукові революції, проникнення наукових ідей до освітньої сфери;

книгодрукування, широке розповсюдження грамотності; друк;

розподіл культури на елітарну й народну.

Всі країни й народи першої “хвилі” модернізації мали давні
кальвіністські традиції, що вплинули на подібність багатьох рис їхнього
життя. Тому їх можна об’єднати в особливу спільність, що нерідко
іменують атлантичною. Процес модернізації всіх сторін життя в країнах
атлантичної спільності розвивався на їх власному історичному ґрунті,
підкоряючись внутрішнім закономірностям їхнього історичного шляху.
Оновлені форми життя тут порівняно безконфліктно вписалися в національні
традиції, інститути, подання, а тому сприймалися значною частиною
населення як необхідні або неминучі при мовчазному непротивленні меншої
частини населення. Ці країни мали набагато більше часу на трансформацію
життя суспільства, ніж інші. Протиріччя, що накопичувалися, тут
розв’язалися послідовно, поетапно, не залишаючи шансів пережиткам. Таку
модернізацію ще називають органічною.

Країни першої “хвилі” до кінця XVIII століття стали центром
євро-американського Заходу. Саме завдяки їм виникла неоднорідність
світового простору: тут було зруйновано традиційне суспільство, а
аграрна цивілізація поступилася місцем індустріальній, яка тільки
народжувалась. Захід перетворився на центр світового розвитку, задаючи
його вектор та впливаючи на інші народи.

У першій половині й середині XIX століття на шлях корінної трансформації
життя суспільства вступила більшість країн і народів континентальної
Європи. Остаточне руйнування традиційних основ життя в цих країнах
відбулося під впливом першої промислової революції. Розширилися межі
індустріального Заходу; західні країни почали впливати на інші держави й
народи.

Країни континентальної Європи мали давні католицькі або лютеранські
традиції, що закріпили тут станово-абсолютистські порядки й забезпечили
наявність у цих країнах багатьох подібних рис розвитку. На відміну від
країн атлантичної спільноти, що тісно пов’язані з океанами та постійно
борються за світову морську, торговельну, колоніальну, а пізніше –
промислову першість, країни континентальної Європи віддавали пріоритет
боротьбі за військово-політичну гегемонію в Європі. Ці та інші риси
дозволяють об’єднати країни континентальної Європи в
континентально-європейську спільноту.

Модернізація країн континентально-європейської спільноти, які називають
країнами другої “хвилі”, з одного боку, була викликана внутрішніми
протиріччями їхнього розвитку, а з іншого –натиском на них країн першої
“хвилі”. Континентальна Європа йшла нібито навздогін Англії, Франції,
США, повторюючи найістотніші риси їхнього розвитку, але зберігаючи при
цьому своє історичне обличчя. Таку модернізацію називають наздоганяючою.
Розв’язання старих проблем і протиріч здійснювалося одночасно із
проведенням глибоких перетворень життя суспільства. Тому в цих країнах
якийсь час зберігалися пережитки минулого, ускладнюючи рух уперед.

У різні історичні епохи виявлялося подвійне становище Франції, яка
поєднувала риси обох спільнот. З одного боку, тут на сторіччя
затвердився кальвінізм, Франція була учасницею географічних відкриттів,
колоніальних воєн, активно займалася работоргівлею й торгівлею
колоніальними товарами; тут розвивалося мануфактурне виробництво, а під
час буржуазної революції народ усвідомив себе нацією, одержав численні
цивільні й політичні права. Але з іншого боку, Франція – католицька
країна, яка активно боролася за гегемонію в Європі; французький
абсолютизм вважається класичним, як і її становий лад; цивільне
суспільство швидко опинилося під п’ятою диктатури, а розкол у ньому
зберігався ще сторіччя.

Велика французька революція кінця XVIII століття й наполеонівська епоха
вплинули на народи континентальної Європи, сприяли утвердженню там
особливої моделі суспільно-політичного розвитку, яка істотно
відрізнялася від “атлантичної”, закладеної на основі принципів
Американської революції XVIII століття й наступної історії США.

1. Спадщина кальвіністської Реформації:

– уявлення про те, що окрема людина, завдяки вірі, здоровому глузду
(розуму) й Священному Писанню, самостійно може відшукати свій шлях до
порятунку, до щастя;

– усі рівні перед Богом, а тому ніхто не може претендувати на виняткове
знання істини;

– у суспільстві немає протиставлення героїв і маси (юрби), є довіра до
здорового глузду кожного;

– у суспільстві заохочуються базисні принципи, які покладено в основу
життя людей, але відкидаються “великі вчення”, спрямовані на
перетворення суспільства;

– індивідуалізм; особистість вірить у своє божественне приречення, у
власні сили, в успіх;

– суспільство живе за принципами самоорганізації й підпорядкування
закону.

2. Об’єднавчий міф: єдність людей на основі вільного індивідуального
самовизначення.

– кожний шукає щастя індивідуально; щасливі індивіди становлять щасливі
нації; єдиний для всіх образ щастя відсутній; щастя кожного – у
задоволенні своїх індивідуальних інтересів;

– мета індивіда – зрозуміти своє призначення й діяти відповідно йому,
спираючись на власну інтуїцію, розум, здатності, релігійні почуття;

3. Революційний прототип – Американська революція XVIII століття:
громадянське суспільство звільняється з-під влади статичного
колоніального режиму метрополії й створює свою, правову державу;

– революція – засіб задоволення конкретних інтересів; під час її
вирішуються практичні завдання, проводяться прагматичні за цілями
перетворення;

– усі інтереси людей визнаються гідними, якщо вони законні, відсутнє
прагнення тотального знищення супротивника; примирення сторін,
громадянський мир відбувається на ґрунті компромісних рішень і прийнятті
сторонами єдиної правової основи: співробітництва в конкретних спільних
практичних перетвореннях.

4. Особливості політичної культури: політичне життя нагадує гру
спортивних команд і є грою інтересів: сьогодні перемагає один, завтра –
інший. Головне – непорушність правил гри, змагання, роль яких виконують
закони, конституція. Причина поразки або перемоги – невідповідність
яких-небудь цілей даним умовам життя й навпаки. Зміняться умови –
зміняться й результати боротьби;

– переважають консенсуси, компроміси; переможець прагне представляти
інтереси всіх, у тому числі й своїх супротивників, з метою єдності
нації;

– наявність єдиного ціннісно-змістовного поля (базових,
загальнонаціональних цінностей); національна єдність – найважливіша
цінність, передумова задоволення законних інтересів кожного;

– культура політичного центра, помірності; відсутнє очікування
“епохальних змін”, “передодня нового світу”;

– виборці орієнтуються на досвідчених політиків-професіоналів, що
пройшли школу партійно-політичної боротьби, керування нижчими ланками
системи;

– суспільний інтерес розуміється як сума приватних інтересів окремих
осіб; його неможливо виявити заздалегідь, без масового волевиявлення,
тому що він дуже рухливий і мінливий; влада зацікавлена в регулярному
інформуванні з боку громадськості, громадських організацій, преси,
окремих сил про зміни в суспільних настроях; “тримаючи руку на пульсі”
суспільних інтересів, влада вчасно приймає рішення, не викликаючи
накопичення невдоволення.

5. Ставлення до власного історичного досвіду: власна історія викликає
почуття задоволеності й відчуття благополуччя; громадяни бачать її
поступальність, творчий характер, позитивну перспективу, тверезо
оцінюють труднощі, не допускають знеславлення;

– спокійна впевненість у завтрашньому дні, негативне ставлення до подій,
що викликають розкол націй, що провокують різкі зміни в житті людей;
зв’язування історичної перспективи із творчою, безперервною,
наполегливою; кропіткою працею багатьох поколінь;

– принципова довіра до здорового глузду свого народу (“виборець і
покупець завжди правий”); найкращий досвід – власний.

6.Особливості правової культури: єдність державного й цивільного права:
протиріччя між громадянином і чиновником дозволяються в загальному суді
(правовий принцип);

– недосконалості в законодавстві трактуються на користь громадянина
(підстава – немає відповідної заборони в законі);

– індивідуальний характер прав (людина отримує права як індивід);
завдання суспільства – спонукати владу захищати права й додержуватися
інтересів громадян; відчуття громадянином боргу держави перед ним, якщо
він є законослухняним.

Після закінчення першої світової війни й особливо після 1945 року через
конкретні історичні причини “атлантичні” країни опинилися на чолі
становлення нового типу міжнародно-правових відносин. У цю групу країн
міцно ввійшли Франція, а також колишні британські домініони – Канада й
Австралія. “Атлантичні принципи” на сьогоднішній день є
системоутверджуючими принципами міжнародного права, на їхній основі
сьогодні багато в чому будується конструкція загальноєвропейського дому.
“Атлантична” модель відповідає принципам громадянського суспільства й
правової держави. Їхня роль і значення в сучасному житті багато в чому
пояснюються тим, що їх дотримуються найбільш розвинені країни світу.

Континентально-європейська модель суспільно-політичного розвитку.

1.Спадщина лютеранської Реформації, Контрреформації, оновленого
католицизму:

– уявлення про те, що окрема людина через свою споконвічну гріховність
може відшукати шлях до Порятунку, до щастя, тільки спираючись на
традиційні колективи й цінності (віру, корпорацію, родину, церкву),
пізніше – клас, нації;

– у суспільстві завжди повинен існувати “авангард”, який знає шляхи до
щастя всіх (церква, пізніше – представники різноманітних класів);

– еліта протиставляється масі, яка сприймається як темна, забита юрба,
що потребує керівництва;

– значна роль “великих вчень”, які претендують на роль визначення сенсу
життя, змісту історії, “дороговказної” зірки до світлого майбутнього;

– групова солідарність; індивід багато в чому залежить від волі
колективу;

– існує уявлення про народ, яким необхідно управляти і який треба
тримати у вуздечці для досягнення порядку.

2. Об’єднавчий міф: єдність людей на основі суспільної колективної долі:

– усі разом ідуть до загального щастя; щастя всіх – це й щастя кожного;
тільки боротьба за загальне щастя робить людину щасливою; кожний повинен
зрозуміти й прийняти суспільний ідеал щастя, “спроектувати” його на
собі;

– мета народу – знайти того лідера, героя, який здатен привести його до
загального щастя, і йти за ним, не зупиняючись перед самопожертвою.

3. Революційний прототип –- Велика Французька революція кінця ХVШ
століття:

– революційна держава на чолі з революційним авангардом підкоряє собі
статичне громадянське суспільство й встановлює над ним контроль;

– революція – засіб втілення в життя певних ідеалів; під час її
перевіряються на практиці “великі вчення”, з’ясовується, яке з них є
справжнім, а яке – помилковим;

– визнаються законними лише інтереси окремих груп; люди борються,
насамперед, не за інтереси, а за ідеї, при цьому вони вкрай непримиренні
до своїх ідейних супротивників. Примирення, громадянський мир настає або
у випадку перемоги однієї зі сторін, репресій і спонукання до еміграції
іншої сторони, або у випадку повного знесилення й появи диктатора –
національного героя-об’єднувача, миротворця, переможця.

4.Особливості політичної культури:

– політичне життя нагадує бої гладіаторів, які ведуться не на життя а
на смерть. Переможець встановлює свої “правила гри”, переможений прагне
до реваншу. Причина перемоги бачиться в “справжності” ідеї, за яку
готові віддати життя. Перемога підтверджує істинність ідеї, щира ідея
завжди приведе до перемоги;

– переважає непримиренність; супротивник асоціюється із втіленням зла,
злого наміру, перемога над ним – справа честі;

– відсутність базових загальнонаціональних цінностей, розкол у
суспільстві, прагнення затвердити інтереси однієї групи за рахунок
інтересів іншої, переглянути основи існуючого порядку;

2

^

d

f

|

?

?

ue

\

^

?

?

O

H – культура радикалізму, екстремізму, сильна й постійна політизація
суспільства, слабість центристських сил; очікування корінних змін,
бажання миттєвих радикальних перетворень; виборці орієнтуються на
особистість – сильну, харизматичну, вождистську, часто пов’язану з
гуманітарною сферою, яка справляє великий вплив на розуми, душі, “дух”
народу;

– суспільний інтерес існує апріорі; його формують представники еліти,
державні чиновники; він уважається незмінним; керуючись власним
розумінням і тлумаченням спільного інтересу, влада приймає рішення й
знайомить із ними громадян; невідповідність розуміння суспільних
інтересів владою й громадянами може призвести до нагромадження
невдоволення та його сплеску.

5.Ставлення до власного історичного досвіду:

– почуття гострого незадоволення власною історією в частини населення;
часте “переписування” історії, пошук винних, полярність оцінок значних
подій історії;

– постійний пошук шляхів розвитку, незрозумілість перспектив; у
вивченні історії – підвищений інтерес до періодів нестабільності,
розколу, революційних та інших потрясінь; надання переваги переломним
подіям, оцінка революцій частиною суспільства як “свята мас” на
противагу “сірим, одноманітним будням”, пов’язання позитивної історичної
перспективи з яскравою, епохальною подією або особистістю;

– принципова недовіра до природного здорового глузду власного народу
(“немає пророків у власній вітчизні”), пошук досвіду “на стороні”; еліта
ділиться на “західників” і “ґрунтовиків”; “західники” прагнуть
ощасливити народ, який не розуміє користі їхніх реформ.

6.Особливості правової культури:

– поділ державного й цивільного права: спірні питання й конфлікти між
громадянином і чиновником розв’язуються вищим за ступенем керівником
(бюрократичний принцип);

– недосконалості в законодавстві тлумачаться не на користь громадянина
(немає відповідного положення в законі);

– свої права людина одержує як частину групи, колективу;

– завдання влади – спонукати народ до реалізації суспільних інтересів,
сформульованих її представниками; відчуття громадянином свого боргу
перед державою за умов турботи владою про його потреби.

Основні принципи континентально-європейської моделі суспільного розвитку
протягом XX століття поступово витіснялися принципами атлантичної
моделі, особливо після другої світової війни. Велику роль у цьому
процесі зіграла поразка у війні провідних країн
континентально-європейського типу. Сьогодні в законодавстві й частково у
повсякденному житті більшості країн і народів Європи зафіксовано вже
інші підходи.

Але повернемося до процесу модернізації в нові часи.

Третю “хвилю” модернізації складають незахідні країни, які посідали
проміжне місце між індустріальним Заходом і традиційним Сходом (у ряді
випадків їх розглядають як складову частину другої “хвилі”). Це Росія,
Японія, низка країн Латинської Америки, балканські країни; частково –
Османська імперія, Іран, Китай, що перебували у становищі залежних
країн. Вони встали на шлях трансформації життя суспільства в епоху
другої промислової революції під значним тиском країн Заходу, за участю
іноземних капіталів. Тут мало місце співіснування традиційних укладів і
новітніх секторів, що створювало ефект “накладання епох”. Ця
модернізація здійснювалася в дуже стислий історичний термін. Тому її
інколи називають прискореною. Вона супроводжувалася серйозними
деформаціями в розвитку, могла призводити до соціальних конфліктів,
політичної нестабільності, потрясінь, що відкидали ці країни далеко
назад або створювали можливості швидкого зльоту.

Вихід індустріальної цивілізації за межі 3аходу, активна участь країн
першої та другої “хвилі” в колоніальному розподілі світу, під час якого
формувалася периферія світового розвитку, є свідченнями становлення
світової індустріальної цивілізації. Зростав ступінь єдності світу,
почали складатися передумови для модернізації життя суспільства в інших
народів світу.

Для колишніх колоній процес модернізації на повну силу розгорнувся вже в
епоху деколонізації, тобто під час розгортання інформаційної революції,
яка почалася як науково-технічна й переросла в
технотронно-телекомунікаційну. Це епоха глобалізації життя людства, в
умовах якої модернізаційні процеси неминуче здобувають форсований, тобто
змушений характер, цим народам у найкоротші історичний термін треба
пройти гігантський відрізок шляху, на який у країн першої “хвилі” пішли
сторіччя. Тому на сучасному етапі модернізація в цих країнах має
анклавний характер, традиційний і модернізований сектори життя
суспільства існують практично ізольовано один від одного, становлячи
світи з принципово відмінними цінностями, умовами життя, поглядами на
світ у різних верств населення. Космічні супутники зв’язку й атомні
електростанції в країнах Азії й Африки сьогодні знаходяться поряд із
наметом кочівника-бедуїна, в житті якого за останню тисячу років мало що
змінилося; з жахливою вбогістю, голодом і хворобами тисяч людей, із
трайбалистською різаниною й практикою принесення людських жертв. Цю
групу країн і народів можна умовно назвати представниками четвертої
“хвилі” модернізації.

У дев’ятому класі учні завершують вивчення історії Нового часу. Це
створює можливість для широких внутрішньокурсових зв’язків з першою
частиною Нової історії й закладає перспективні лінії, що пов’язують
історію Нового й Новітнього часів. У результаті вибудовується не тільки
цілісна картина Нової історії, але й у певній мірі – всієї всесвітньої
історії.

Тому в курсі нової історії значне місце приділяється розкриттю
загальносвітових процесів і тенденцій розвитку, виявленню загальних
закономірностей, у результаті дії яких склався сучасний світ у всіх його
протиріччях. Серед них – становлення людства як цілісного організму й
усвідомлення людьми своєї загальнолюдської, планетарної єдності. Зараз
робиться спроба погодити основні тенденції й процеси, характерні для XVI
– початку XX століть, з основними віхами в історії людства до й після
цього періоду. Із цією метою актуалізуються так звані “наскрізні”
поняття, робота над якими ведеться рік у рік.

На нашу думку, в курсі нової історії актуалізуються не окремі знання, а
блоки знань, які дозволяють віднести ту або іншу історичну подію або
явище до розряду йому подібних протягом всієї історії людства. Так,
наприклад, вивчаючи матеріал, пов’язаний з історією першої промислової
революції, учні актуалізують блок знань “віхи розвитку виробництва”. Це
неолітична революція (народження сільськогосподарського та ремісничого
виробництв), поява мануфактур (народження промислового виробництва),
промисловий переворот (народження фабричного й індустріального
виробництва). Учитель позначає перспективну лінію подальших революційних
зрушень у розвитку виробництва: друга промислова революція (народження
серійного індустріального виробництва), науково-технічна революція
(народження наукомісткого індустріального виробництва),
інформаційно-телекомунікаційна революція (народження виробництва
інформації, нових способів її зберігання й передачі).

Методичний прийом зіставлення історичних явищ і процесів за “загальним
знаменником” дозволить учителеві показати учням історичні перспективи,
підвести до розуміння деяких історичних закономірностей, більш
усвідомлено самостійно створювати бонуси для майбутнього осмислення під
час вивчення історії давнього світу й середніх віків у 6-7 класах. Така
систематизація знань, шляхом “нанизування” їх на проблемно-тематичну
вісь, дозволяє не тільки перевести знання в довгострокову пам’ять, але
також концептуалізувати й фундаменталізувати їх, розвивати здатність до
інтегруючого мислення, бачення нових сторін явища, опановувати навички
набуття знань, істотно підвищувати рівень методологічної культури. Саме
такі знання залишаються в школяра, коли забувається конкретика; саме
завдяки їм здійснюється наступність навчання в середніх і старших
класах, формується цілісне бачення світу, а значить, і полегшення пошуку
свого місця в ньому.

Вивчення історії, її глибинне збагнення неможливо без розуміння учнями
різноманітних зв’язків між подіями або явищами. Із причинно-наслідковими
зв’язками школярі знайомляться, вивчаючи предмет, починаючи з 5 класу і
до закінчення школи. У підручнику 8-го класу всесвітня історія
з’являється перед ними вже не лише як ланцюг причин і наслідків
об’єктивного характеру. Школярі розуміють зв’язок між мотивами, які
рухали людьми, та їхнім практичним втіленням. Мотиваційна причинність
пояснює багато вчинків релігійних людей, не зовсім зрозумілі нам
сьогодні. Школярі на конкретних прикладах переконуються в тому, що люди
тієї або іншої епохи, культури, цивілізації діють, підкоряючись певним
стереотипам поведінки, закріпленим у традиції, а самі традиції
формуються на основі глибинних, ментальних подань, що становлять
своєрідний “код” тієї або іншої культури. На однакові запитання історії
люди різних культур можуть дати різні, часом протилежні відповіді,
причому найчастіше однаковою мірою доцільні. Вивчення історії втрачає
одновимірний, однозначний характер, мислення школяра одержує імпульс до
розвитку: він усвідомлює переривчастість, неоднорідність історичного
простору.

У дев’ятому класі “інтрига” історії ще більше заглиблюється: школярі
осягають переривчастість історичного часу. Вони знайомляться з таким
феноменом, як співіснування на планеті, у тому самому регіоні й навіть у
одній і тій же країні людей, що живуть у різні часи: модернізатори й
традиціоналісти, західники й ґрунтовники в тій або іншій країні. У
Європі початку XIX століття жили й ті, хто носив кишенькові годинники, й
ті, хто звіряв час за відбиттям годин на міській ратуші, як у
Середньовіччі, й ті, хто дізнавався час за сонцем, як у давнину.
Відношення до часу, швидкості його плину, тобто до того, як багато
нововведень виникає за життя людини, багато в чому визначало ставлення
людей до змін узагалі, прийняття або неприйняття ними цінностей
прогресу, а найчастіше – й місце людини у світі, що змінюється.

На конкретних фактах учні підходять до усвідомленню нового типу
історичних зв’язків – стадіальних. Вони відшукують цікаві історичні
аналогії між періодом ХVI–ХVІІІ і першою половиною ХIХ століття:
“революція цін” і загальний характер товарно-грошових відносин; перехід
до мануфактури й перехід до фабричного виробництва; загальноєвропейські
війни ХVI–ХVII і початку ХIХ століть – релігійні війни, враховуючи
Тридцятирічну, і наполеонівські війни; географічні відкриття ХVI–ХVII і
ХIХ століть; ранні й пізні буржуазні революції; Вестфальська й Віденська
системи міжнародного права; широка палітра релігійних і світських
ідеологій: перше й друге “відкриття” країн Сходу тощо. Іншими словами,
те, що відбувалося з народами континентальної Європи в першій половині
ХIХ, значною мірою нагадувало те, що переживали в ХVI-ХVІІІ століттях
народи атлантичного Заходу, а в останню чверть XIX – перші десятиліття
XX століття переживуть і деякі незахідні народи.

“Інтрига” історії закручується сильніше й цікавіше при оволодінні учнями
ще одного виду історичних зв’язків – часових. Передові країни, що стають
центром світового розвитку, подають зразок того, що є сучасним для тієї
або іншої епохи. Інші країни живуть у своєму сьогоденні, і якби вони
могли жити абсолютно ізольовано, то ще дуже довгий час не вдалися б до
змін. Але в якийсь момент своєї історії ці країни усвідомлюють, що їхнє
сьогодення – це минуле передових країн, що воно вже морально застаріло й
що їм необхідно зробити стрибок зі свого сьогодення в сьогодення
передових народів.

Сучасні вимоги не дозволяють їм пройти свій історичний шлях “за повною
програмою”. Створюються передумови для обтинання ряду стадій, їхнього
скороченого проходження, динамічнішого розвитку тих, хто затримався “на
старті”. Так, Японія за три-чотири десятиліття пройшла шлях, на який
Англії або Франції потрібні були сторіччя. Однак вражаючі успіхи країн
третьої “хвилі” в справі модернізації не повинні сприйматися учнями як
можливість позбутися відсталості “ударними” темпами. В успіху
модернізації, досягненні її кінцевих результатів важливими є не тільки
показники створення оновлених форм, але також ступінь зруйнованості
традиційних підвалин життя. Міцність останніх, подібно льоду,
припорошеному снігом, постійно нагадує про себе: реформатори раз у раз
“ослизаються” при спробі прискорити крок або зробити занадто крутий
віраж. Тому не дивно, що Японія остаточно позбулася всевладдя власної
“традиційності” лише випробувавши гіркоту поразки в другій світовій
війні. Росія найбільш рішуче приступилася до боротьби із впливом
традиційних підстав лише в постперебудовний час. Низці країн Латинської
Америки довелось пережити серію хунт, перш ніж вони встали на
демократичний шлях розвитку, а в Туреччині й донині від третини до
половини сільського населення впевнені, що вони живуть під владою
султана Османської імперії. Розвиток у країнах неорганічної
модернізації, за словами латиноамериканського історика Н. Вернека Содре,
нагадує обертання квадратного колеса.

І, нарешті, у підручниках Нової історії багато фактів, подій, явищ
представлено таким чином, щоб в учнів сформувався погляд на історію з
точки зору ідей самоорганізації, пов’язаних із синергетичним підходом.
Суспільство подається школярам як складна система, всі елементи якої
взаємопов’язані й взаємозалежні. Зміна одного з системоутверджуючих
елементів або впровадження до системи нових, чужих для неї елементів
здатне привести до якісного переродження всієї системи, особливо, якщо
вона перебуває в неврівноваженому стані. Саме в такий спосіб
розкривається, наприклад, перехідна епоха від Середньовіччя до Нового
часу ХV–ХVI століть, що породила принципово новий елемент – автономну
від традиційних колективів, господарсько самостійну особистість. Подібно
до цього аналізується початок становлення світової цивілізації під
впливом тієї самої “новочасової”, модернізованої особистості, яка
вступає в контакти й конфлікти з людьми традиційних суспільств і врешті
решт приводить до руйнування тих суспільств, які були частково виведені
з рівноваги екосоціальними, демографічними й іншими факторами. Так само
подається й кальвіністська Реформація, успіхи якої в північно-західній
частині континенту привели до формування неоднорідності європейського
соціокультурного простору – зародженню нового типу цивілізації. У цій же
логіці розкривається епоха першої промислової революції. Континентальна
Європа, виведена з рівноваги демографічними проблемами, наполеонівськими
війнами й промисловим переворотом, що почався, зазнала ланцюгової
реакції радикальних змін у суспільних відносинах, економічному житті,
політичній і духовній сферах, у системі міжнародної політики й права.

Уміння аналізувати історичні події за допомогою системно-структурних
зв’язків дозволить учням більш осмислено сприймати динаміку подій XX
століття. У вітчизняній історичній освіті традиційно використовується
діалектичний метод пізнання з його спрямуванням на народження нової
якості, а не на переструктурування вже наявних елементів системи,
констатування історичних протилежностей і стану їхньої боротьби, замість
приділення уваги їхній єдності й функціональній взаємозумовленості.

Системно-структурний підхід до вивчення історичної реальності допоможе
учням краще оцінити роль і значення еволюційних форм розвитку
суспільства, місце всіх елементів системи в їхній взаємодії, а не тільки
протилежностей, вплив зовнішніх факторів розвитку, які найчастіше є
визначальними в житті тих або інших народів. За такого підходу наголос
зміщується з історії різних форм протистояння, враховуючи революції, до
історії повсякденності; з історії політичної, що ставить до центру уваги
“сильних миру цього”, до історії соціальної, точніше, соціокультурної, в
центрі уваги якої знаходяться люди й утворені ними соціальні групи з
їхніми уявленнями про світ і життя. Така історія дозволяє побачити
розвиток соціуму у зв’язку поколінь, у живучості й активній ролі
багатовікових традицій. Розуміння значення, змісту того чи іншого
елементу в системі якої-небудь культури, його зв’язку з іншими сприяє
подоланню, як у вчителя, так і в учнів, рис технократичного мислення, в
основі якого лежить переконання в тому, що природа й культура,
суспільство та його історія – це чистий аркуш, на якому можна “написати”
все, що завгодно. Технократизм, а отже, й схильність до утопізму
мислення – один з продуктів модернізації.

У восьмому класі школярі знайомляться з людьми різних культур,
цивілізацій, релігійних вірувань, історичних епох. У дев’ятому класі
основна увага приділяється вивченню людини Нового часу, але в
різноманітних аспектах і проявах, з різних сторін. Людина Нового часу –
винахідлива й “економічна”, ідеологізована й суспільно-активна,
раціоналістична й технократична, у чомусь традиціоналіст і мораліст, але
разом з тим прагматик, іноді – герой, але частіше – людина маси.

Людина нового часу – людина епохи бурхливої модернізації, або часу
modernity, переживає в XX столітті кризовий стан. Її змінить людина
епохи постмодерну, сенсом життя якої є перетворення власного
внутрішнього світу, націленість на вивчення й перетворення
культурно-змістовного ядра існування свого соціуму, а отже, поводження й
мислення людей. Складність ситуації в нашій країні полягає в тому, що ми
змушені адекватно реагувати на ці зміни у світі, в той час, як у нас ще
остаточно не завершено “модерністський проект” людини й суспільства, не
сформовано повною мірою особистість, що підкоряється встановленому
порядку та не чекає вказівок зверху.

Тому вчителеві доводиться вирішувати подвійне завдання: максимально
наблизити образ людини нового часу, людини епохи модернізації, одночасно
дистанціюючись від нього. Учневі дається можливість із уроку в урок
вживатися в образ людини нового часу, відчуваючи при цьому потребу в
самонавіюванні, гнучкому реагуванні на зміни життя. Ці навички,
безумовно, допоможуть школярам і в процесі соціалізації, і в справі
індивідуально-особистісного самовизначення. Навчання, що стимулює
розвиток і саморозвиток учнів, особливо ефективним є в суспільстві, де
немає єдності з питання, які цінності прищеплювати підростаючому
поколінню. В ідеалі школярі повинні при вивченні тієї або іншої теми
бачити особистісний зміст її засвоєння.

Література

Бурин С. Н. Новая история. 1640 – 1918. – М.: Дрофа, 1998.

Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. – К.: Основи, 2000.

Историческая хрестоматия по новой и новейшей истории. Пособ. для уч. и
преп. / Сост. Я.Г.Гуревич. – СПб, 1901. – Т.1.

История: Учеб. Пособ. для вузов. – Ростов-н/Д: Феникс, 2000.

Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – XVI ст. Навч.
посіб. за ред. Ю.А.Горбаня. – 2-е вид. – К.: Вікар, 2003.

Маккенни Р. XVI век. Европа. Экспансия и конфлікт / Пер. с англ. – М.:
Российская политическая энциплопедия, 2004.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток
людства. Навч. посібник. Вид. 2-ге. – К.: Либідь, 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020