.

Демократизація в Україні в кінці 80-х років (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1873
Скачать документ

Міністерство освіти та науки України

Інститут управління природними ресурсами

Реферат на тему:

“Демократизація в Україні

в кінці 80-х років”

Виконав:

студент групи М-12

Юрах Ю.Б.

Перевірив:

Вишиванюк О.Г.

2002

Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові
в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став
досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова К.ДБ, який,
здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер,
пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і
немічний Костянтин Черненко — представник старого режиму, який не бажав
здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але
й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за
одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю
виявляла потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві.
В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники
партії обрали протеже Андропова Михайла Горбачова. З його приходом до
влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і
прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням
радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і
суспільства в цілому, Горбачов розпочав кампанію перебудови радянської
системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й
продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий,
демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності
й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в
управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного
вибору.

Чорнобиль. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, республіку
потрясла катастрофа глобального значення. 26 квітня 1986 р. вибухнув
реактор потужної Чорнобильської атомної електростанції, розташованої за
130 км від Києва. Величезна радіоактивна хмара, незмірно більша, ніж та,
що утворилася від бомбардування Хіросіми, покрила околиці Чорнобиля, а
згодом поширилася на землі Білорусії, Польщі та Скандінавії. Над світом
нависло те, чого він найбільше жахався,— ядерна катастрофа.

У властивий для себе спосіб радянські власті спочатку намагалися
приховати катастрофу, котра, як з’ясувалося, сталася через кричущу
халатність спеціалістів та хибну конструкцію реактора. Коли ж виявилося,
що замовчати подію неможливо, Москва визнала факт катастрофи й
звернулася до західних експертів по допомогу. Радянським інженерам
удалося погасити палаючий реактор, поховавши його в гігантському
бетонному «саркофазі». За радянськими джерелами, внаслідок катастрофи
загинуло 35 чоловік (багато західних спеціалістів вважають, що число
жертв більше), госпіталізовано сотні людей і сотні тисяч зазнали впливу
радіації, що підвищує небезпеку захворювання на рак. Близько 135 тис.
чоловік, здебільшого українців, були вимушені покинути свої домівки — у
багатьох випадках назавжди. Вкрай

серйозних і довготривалих екологічних збитків зазнали райони навколо
Чорнобиля й навіть розташовані аж у Лапландії.

З 1970 р., коли почалося спорудження станції, на Україні існувала
опозиція рішенню Москви будувати величезну атомну станцію в енергетичне
багатій республіці та ще й поблизу Києва. Відтак у республіці поширилося
обурення тим, як свавільно й безвідповідально Москва нав’язала Україні
цю електростанцію. Крім того, існують свідчення про те, що катастрофа
спричинилася до зростання напруженості між союзним та українським
партійним керівництвом, які одне на одного перекладали вину за аварію.

Горбачовська гласність і Україна. З початком перебудови у Москві багато
фактів свідчило про намагання Горбачова провести реформи, незважаючи на
значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та скептицизм
публіки. Нові настрої гласності й самокритики стали проймати найбільші
газети; неодноразово критикував культ особи Сталіна і зловживання владою
з боку органів внутрішніх справ і бюрократії популярний журнал «Огонек»
на чолі з колишнім киянином українським поетом Віталієм Коротичем: стали
публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських
поглядів; навіть лишається незабороненою громадська організація
«Пам’ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий марксизмові російський
шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу» на Україні лишалися явищем
рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком
зрозумілою. Київ усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого
консерватора, останнього в Політбюро пережитка застійного брежнєвського
режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в
СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам’ятала, як
болісно вона «опеклася», з ентузіазмом повіривши хрущовським реформам
60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції з’являлися певні
ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український
культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами,
які намагалися виявити межі гласності, відкрито дискутуючи такі
політичне чутливі питання, як голодомор 1932—1933 рр., тисячоліття
християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917—1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності знайшла у Львові — цій столиці
національне свідомих західних українців. У червні та липні 1988 р. було
проведено кілька несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами
мітингів, що зібрали тисячі людей. На демонстраціях, організованих
такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина
Калинці, та новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у
Львові гідний пам’ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських
репресій. Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе
обрали представниками Львова на майбутньому партійному з’їзді в Москві,
відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні
львівський КДБ зреагував у типовий для себе спосіб: він звинуватив
організаторів в «антирадянській діяльності» й заарештував декого з них.
Це ще раз підтвердило, що українці тільки-но починають довгий та
нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального питання русифікації й статусу
української мови з партійними консерваторами, які групувалися навколо
Щербицького, зіткнулися представники прорежимної Спілки письменників
України (законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду
української мови). У червні 1986 р.

проти витіснення з ужитку в школах республіки української мови виступив
ряд відомих українських письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро
Павличко, Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила
комісію для зв’язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр
вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і цілком
сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За його даними, на
Україні існувало 15 тис. україномовних шкіл, тобто близько 75 % усіх
шкіл, водночас у 4500 російськомовних школах, що складали менше 22 %
загальної кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще
ненормальнішим було становище в Києві: з 300 тис. учнів українською
мовою навчалися тільки 70 тис.

Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних функціонерів. Із
цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська мова не
звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому здавалося, що хоч партійний
«істеблішмент» на Україні ставав дедалі сприйнятливішим до деяких
аспектів горбачовської модернізації, він не поспішав змінювати свою
національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий
рік перебудови…

В ході демократизації відбувався процес відновлення історичної правди,
який отримав назву “ліквідація “білих плям” історії”. Його суть та зміст
полягали у поверненні забутих імен та творів; вписуванні в історичний
контекст замовчуваних з політичних мотивів фактів та явищ; розкритті для
вивчення раніше закритих та заборонених тем; розширенні бази джерел,
допуску до утаємничених архівних фондів; ширшому ознайомленні з працями
закордонних дослідників; розгортанні широких дискусій навколо вузлових
історичних проблем, включенні через публіцистику в процес осмислення
минулого широкого загалу; появі плюралізму думок, утвердженні права на
альтернативну точку зору на історичну проблематику; ламанні стереотипів,
новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності
історичних осіб, осмисленні сучасності через призму історичного досвіду.

Надзвичайно важливою складовою частиною процесу ліквідації “білих плям”
була реабілітація осіб, необґрунтовано репресованих у 30-50-ті рр. Вона
бере свій початок ще з рішень XX з’їзду КПРС. Як свідчать документи,
протягом 1956-1987 рр. було переглянуто понад 365 тис. архівних
кримінальних справ, у результаті чого реабілітовано у судовому порядку
понад 300 тис. осіб, включаючи 5,2 тис. членів партії. Варто зазначити,
що реабілітація по партійній лінії йшла значно повільнішими темпами – за
цей період партійними органами реабілітовано лише 3,2 тис. членів КПРС
(1). На жаль, ця негативна тенденція збереглась і у подальші часи. Сам
же процес реабілітації, що енергійно розпочався в середині 50-х рр., вже
на початку 60-х значно уповільнюється, а наприкінці 70-х – початку 80-х
рр. практично зводиться нанівець.

Перебудова відкрила нову сторінку в історії реабілітації. В 1987 р. у
республіці для координації розгортання реабілітаційного процесу було
утворено комісію Політбюро ЦК Компартії України на чолі з другим
секретарем ЦК В.Івашком. Після виходу постанови ЦК КПРС від 11 липня
1988 р. “Про додаткові заходи по завершенню роботи, пов’язаної з
реабілітацією осіб, необґрунтовано репресованих у 30-40-ві роки та на
початку 50-х років” аналогічні комісії утворилися при Київському
міськкомі та 24 обкомах партії республіки. Починаючи з другої половини
1988 р. до роботи по реабілітації було залучено понад 300 осіб у
прокуратурах республіки.

Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р.
“Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій,
які мали місце в період 30-40-х та на початку 50-х років” процес
реабілітації набув більш демократичного характеру. У цей час у рамках
владної вертикалі, починаючи з Верховної Ради України і закінчуючи
місцевими радами, почали створюватись комісії, які складались з народних
депутатів та представників громадськості і мали на меті сприяти
забезпеченню прав та інтересів реабілітованих; створенню пам’ятників
жертвам репресій, а також утриманню у належному порядку їх поховань. На
квітень 1989 р. у цей процес включилось понад 400 народних депутатів та
представники більш як 20 різних громадських та неформальних організацій.

Процес реабілітації в Україні розгортався суперечливо і неоднозначно.
За період від початку активної реабілітації у 1988 р. і до 15 квітня
1989 р. було переглянуто кримінальні справи на 15 610 осіб, з яких 9051
особа реабілітована у судовому порядку. В цей час намітилася тенденція
відставання дій республіканських органів прокуратури від обласних, котрі
розглядали справи, що надходили від слідчого апарату органів КДБ, який
готував ці справи до розгляду. В результаті Прокуратура УРСР була
буквально завалена слідчими справами, що мали перспективу чекати свого
розгляду десятки років. За підрахунками фахівців, для розгляду 90 тис.
позасудових справ, які накопичились на квітень 1989 р. необхідно було
близько 6 років, а для 240 тис. справ, за якими виносились судові вироки
– ще приблизно 15-20 років.

Проте значна кількість справ, що чекали своєї черги з метою відновлення
істини, була, на жаль, не єдиною причиною уповільненої ходи процесу
реабілітації в Україні. Факти переконливо свідчать, що цей процес
свідомо гальмувався згори, що знаходило свій вияв у інертності та
безініціативності вищих судових органів, а інколи і у прямих заборонах
тих чи інших дій нижчим по ієрархії юридичним структурам. Зокрема,
Верховний суд УРСР у 1988 р. реабілітував 1396 осіб і лише справи на
п’ятьох з них було розглянуто за поданнями заступників Голови Верховного
суду республіки. Комісією Комітету партійного контролю при ЦК КПРС у
ході перевірки, здійсненої у 1989 р. встановлено, що Голова Верховного
суду УРСР А.Якименко неодноразово давав вказівки обласним судам не
розглядати протести прокурорів у справах окремих категорій репресованих,
в першу чергу, засуджених воєнними трибуналами. Ця ж комісія встановила,
що суди часто не розглядали справи, пов’язані з виселенням, посилаючись
на Указ Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р., хоча він
поширював свою силу лише на осіб, репресованих позасудовими органами за
“контрреволюційні злочини” (5).

Варто підкреслити, що процес реабілітації мав свою специфіку у різних
регіонах України. Парадоксально, але факт, що найповільніше він
розгортався у Чернівецькій, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській,
Тернопільській та Закарпатській областях, тобто саме у тому регіоні, де
накопичилася левова частка справ, поданих на реабілітацію. У більш ніж
уповільненому темпі йшла на Заході України реабілітація по партійній
лінії – за 4 місяці 1989 р. місцеві обкоми партії розглянули лише по 1-2
реабілітаційних справи (6). Така ситуація була невипадковою, адже швидка
масова реабілітація не сприяла б утриманню контролю за вибухонебезпечним
у політичному розумінні західним регіоном республіки.

Розгортання гласності, демократизація суспільства, поява плюралізму
думок диктували поглиблення процесу реабілітації, появу у її ході нових
акцентів, суть яких полягала б у переході від виправдання окремих осіб
до реабілітації політичних організацій, рухів та течій. Цей цілком
назрілий якісний стрибок здійснювався надзвичайно повільно, оскільки
правляча верхівка чітко розуміла, що одним з його наслідків буде
створення історичного підґрунтя для формування багатопартійної системи,
адже за розглядом справ міфічних, створених у кабінетах ДПУ,
“Українського національного центру”, “Блоку українських націоналістичних
партій”, “Троцькістсько-націоналістичного блоку” (протягом 1930-1940 рр.
було “виявлено” понад 100 подібних об’єднань) (7) мала настати черга ОУН
та інших цілком реальних політичних організацій.

Саме у цьому контексті слід сприймати той факт, що на квітень 1989 р.
було підготовлено лише один протест на пленумі Верховного суду УРСР про
реабілітацію осіб, що проходили у справі так званих “Контрреволюційної
організації у сільському господарстві УРСР” та “Спілки визволення
України”. І це у той час, коли чекали свого розгляду матеріали про 10
різних центрів, союзів та груп, яким необхідно було дати сучасну
політичну оцінку. Такі ж факти уповільненого переходу до реабілітації
політичних організацій мали місце у Харківській, Донецькій,
Дніпропетровській та Одеській областях.

Збереження старих командних методів і бюрократичний формалізм у доборі
кадрів негативно позначилися на процесі формування реабілітаційних
комісій на місцях. Амплітуда зловживань та недоліків була досить
широкою: від бездумного “артільного” підходу (для роботи у
контрольно-ревізійній комісії Київської міської парторганізації залучили
25 слухачів ВПШ при ЦК Компартії України) до віддання жертв у руки ката
(членом реабілітаційної комісії при Житомирському обкомі партії став
колишній працівник НКВС, який сам у минулому мав відношення до репресій)
(9). Уповільнений темп реабілітації, якісний склад комісій по
реабілітації викликали наростаюче невдоволення громадськості. На
мітингах дедалі частіше почали висловлювати недовіру цим комісіям, все
голосніше лунали заклики неформалів узяти справу реабілітації у свої
руки.

Серйозною вадою процесу реабілітації в Україні у 2-ій половині 80-х рр.
було його фактичне випадання з інформаційного простору республіки.
Партійні лідери УРСР не лише самі не дуже поспішали висловлюватися з
питань реабілітації на шпальтах газет чи перед телекамерами, а й не
давали роздмухати жар цієї вогненебезпечної теми. Навіть комісія
Комітету партійного контролю при ЦК КПРС змушена була визнати
консерватизм республіканського керівництва, блокування ним інформації
про процес реабілітації. У довідці цієї комісії констатується:
“Епізодичні інтерв’ю, повідомлення у республіканській та місцевій пресі,
по радіо та телебаченню дають обмежену інформацію, а нерідко містять
більше питань, ніж пояснень”.

Отже, розгортання процесу реабілітації в Україні у 2-ій половині 80-х
рр. лишає подвійне враження. З одного боку, стимулювання поглиблення
цього процесу з союзного центру; створення у республіці системи
організаційних структур, що займалися реабілітацією; повернення доброго
імені невинно репресованим. Разом з тим, з іншого – ми маємо низку
негативних явищ та процесів: гальмування реабілітації республіканськими
державними структурами, існування значних відмінностей у темпах цього
процесу в різних регіонах України, уповільнений перехід від реабілітації
окремих осіб до реабілітації політичних організацій, течій та рухів,
грубі помилки під час формування реабілітаційних комісій, звуження рамок
реабілітаційного процесу тільки до розгляду справ жертв сталінських
репресій 30-50-х рр., відсутність повноцінної гласності у висвітленні
питань, пов’язаних з реабілітацією.

Уповільнений темп процесу реабілітації в Україні – явище не випадкове.
Консервативне республіканське керівництво чудово розуміло, що
реабілітація невинно засуджених – це не лише акт визнання помилок
минулого, це і бомба уповільненої дії, закладена під систему, адже у
ході реабілітаційного процесу дедалі більше з’ясовуються і обнародуються
її злочини, стають зрозумілими механізм та цілі репресій, виринає правда
про винуватців понівечення сотень тисяч людських доль. Саме тому
правлячою елітою було зроблено все, щоб годинниковий механізм цієї бомби
суттєво відставав від ходу історії і вибух народного невдоволення
відбувся якомога пізніше.

Використана література:

Субтельний О. Історія України. – Львів, 1996.

Демократичні перехрестя // Журнал. – 2001. – №1.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020