.

Боротьба за Україну в 1708—1709 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2573
Скачать документ

Реферат на тему:

Боротьба за Україну в 1708—1709 рр.

Концентрація московського війська на Гетьманщині, руйнація Батурина й
терор проти української людности, обрання нового гетьмана, врешті,
антимазепинська пропаґанда й церковна анатема на Мазепу — все це завдало
великої шкоди плянам гетьмана Мазепи і шведів. Особливе значення мала,
звичайно, позиція української людности. «Скажу прямо: коли українська
нація не підтримає шведського короля, я не бачу для нього жадної
можливости закінчити щасливо війну», хоч «населення… до московитів
ставиться вороже», — писав Безенваль своєму шефові де Торсі 28 листопада
1708 р.

Українська нація не могла підтримати шведського короля вже тому, що була
поділена від перших днів українсько-московської війни на два протилежних
табори. На території, зайнятій шведами, діяв уряд гетьмана Мазепи; на
території (значно ширшій), окупованій москалями, уряд гетьмана
Скоропадського мусів виконувати накази царя й московського військового
командування і брати чинну участь у боротьбі проти шведів, а тим самим і
проти гетьмана Мазепи. Обидві сторони намагаються прихилити до себе
українське населення. Карл XII і Мазепа — з одного боку, Петро І і
Скоропадський — з другого боку, поширюють скрізь свої проклямації,
маніфести, універсали, в яких одна сторона обіцяє визволення від
московського ярма, а друга твердить, що «никоторой народ под солнцем
такими свободами и привиліями, и легкостію похвалиться не может, как по
нашей, царскаго величества, милости Малороссійскій» (маніфест Петра І з
6 листопада 1708 р.).

Політичний поділ України поміж двома гетьманськими урядами був
ускладнений новим загостренням соціяльної боротьби. Розрухи, що почалися
ще перед зривом Мазепи з Москвою, тепер, в умовах воєнної руїни й
політичного хаосу, набирають розмірів, загрозливих не тільки для
державців та взагалі заможніших людей, але й для загального громадського
ладу й порядку. Очевидець (князь В. Куракін) пише, що на початку
листопада 1708 р. від Новгорода-Сіверського до Києва «во всЂх мЂстах
малороссійских и селах были бунты и бургумистров и других старшин
побивали». Московська військова влада фактично толерувала цей стан,
надто ж коли розрухи відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана
Скоропадського не мав досить сили, щоб приборкати ці заворушення.

Московський терор, політичний поділ України й загроза соціяльної анархії
вплинули на ставлення української людности до українсько-шведського
союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра І,
Меншікова та інших керівників московського уряду, що «сей край (Україна)
как был, так и есть» (лист Петра І до князя В.В. Долгорукого з 30 жовтня
1708 р.), що «здЂшней народ со слезами Богу жалуютца на онаго (Мазепу) и
неописанно злобствуют» (лист Петра І до Ф.М. Апраксіна з 30 жовтня 1708
р.) і що «в здЂшней старшинЂ, кромЂ самых высших… никакова худа ни в
ком не видЂть…» (лист Меншікова до царя з 26 жовтня 1708 р.). Так само
треба пам’ятати, що численні «вірнопідданські» заяви (супліки)
українських міст (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і
сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися з
метою самоохорони від московських репресій і здебільшого за відсутности
вищої старшини, яка була тоді з Мазепою у шведському таборі. Але навіть
у цих вимушених декляраціях звучить щира тривога «за милую
Малороссійского всего края нашого отчизну».

Найбільш турбувала московський уряд позиція української старшини,
головне — її провідних кіл. Ситуація, справді, була дуже загрозлива для
московських інтересів на Україні. Цілий український уряд, більшість
впливових полковників і чимало інших представників старшинської
аристократії були у шведському таборі. Інші, співчуваючи плянам Мазепи,
відходили якнайдалі з території, загроженої московським військом, і
дехто з них опинився на Правобережжі; серед них був навіть син
страченого В. Кочубея — Василь, зять Д. Апостола. Були й такі, що воліли
вичікувати розвитку подій, сидячи у своїх маєтках та хуторах. Було й
чимало зрадників, які вислужувалися перед московською владою і з її
допомогою діставали уряди й сконфісковані маєтки мазепинської
старшини 53.

Серед полкової та сотенної старшини було багато прихильників Мазепи.
Полтавський полковник І. Черняк згодом (1714) стверджував, що «в
полку… мало осталось старшины, которые бы не измЂнили государю», й
серед них були навіть родичі та свояки Кочубея й Іскри, які щойно перед
тим зазнали різних репресій з боку Мазепи. Посланий до Глухова
генерал-ляйтенант Я. Брюс писав Петрові I 31 жовтня 1708 р.: «Гварнизон
как наш сюды вступил, то вся чернь зЂло обрадовалась, токмо не гораздо
пріятен их приход был старшинЂ здЂшной, а найпаче всЂх здЂшному
сотнику 54… И сказывают многіе здЂшные жители, что он весма Мазепиной
партій, которой у него всегда дЂтей крещивал, и про (князя)
Четвертинскаго сказывают, что тЂх же людей». А князь Ю. Четвертинський,
зять гетьмана Самойловича, колись був ворогом Мазепи. Так само було і в
інших полках та сотнях 55, хоч, звичайно, не бракувало й таких старшин,
що афішували свою льояльність або навіть відданість Москві.

Отже, одним з найголовніших завдань московської політики на Україні на
рубежі 1708 і 1709 р. було привернути до себе українську старшину й
позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 р. Петро І
звертається до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до
козаків «и протчих» із закликом-ультиматом, щоб вони «вЂрность к нам, в.
г., показали» й покинули Гетьмана та шведів протягом одного місяця. А
тим, хто цього не виконає й «будет против нас (царя) служить тЂм нашим
непріятелем, тЂх об’являєм измЂнников наших и отчизны вашей. И будут их
чины и маетности, и пожитки их отобраны и розданы вЂрным за службы их.
Також жены и дЂти их взяты и сосланы будут в сылку 56. А кто из них
пойманы будут, и тЂ, яко измЂнники, казнены будут смертью без пощады».
Це було повторено в указі гетьманові Скоропадському з 7 листопада 1708
р. і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, з 10 листопада
1708 р.

Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини
перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського.
Дезерція поширюється й серед тої старшини, що була у шведському таборі.
Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а
згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан 57 і корсунський полковник А.
Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі
проти шведів і гетьмана Мазепи. Здається, подібні наміри мали й
генеральні осаули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д.
Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю.
Кожуховський 58. Дехто з них зробив це пізніше (М. Гамалія) 59, а інші
повернулися до московського табору в день Полтавської битви. За ними
часто-густо йшли їхні численні родичі та свояки.

Дезерція в лавах мазепинців мала дуже негативний вплив на ширші кола
української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 р.,
частішають випадки втечі козаків та компанійців. Військо Мазепи тануло,
і це викликало у шведів почуття розчарування і недовір’я до українського
союзника, що позначилося й на ставленні їх до місцевого населення.
Справді, відносини між шведами й населенням України дедалі гіршали.
Воєнна руїна, вимоги військового командування, реквізиції, надужиття
солдатески — з одного боку, двоєвладдя й московська пропаґанда робили
своє діло. Людність або тримається пасивно, або навіть подекуди виступає
проти шведських загонів. Наприклад, мешканці («громада») м. Пирятина під
час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили,
и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці м. Смілого
відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському
генералові Ренне. Так само населення м. Веприка у грудні 1708 р.
озброїлося, щоб відбити шведів. Подібне було в Зінькові та в інших
містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, пише: «Ми
несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням
того краю, куди ми ввійшли».

Та гетьман Мазепа був не з тих, хто здається на ласку долі. Після
тимчасової депресії, викликаної тривогами й поразками восени 1708 р.,
Мазепа, незважаючи навіть на кепський стан здоров’я 60, розпочинає
зимову кампанію 1708-1709 рр. з надією на щасливий кінець боротьби.

На жаль, бракує докладніших матеріялів про широку дипломатичну й
військово-адміністративну діяльність Гетьмана того часу. Не маємо ні
українських державних архівів, які або загинули тоді, або поволі
нищилися згодом, або ж у рештках своїх лежать десь під спудом
московського чи іншого чужого володіння. Не маємо й тогочасної
української мемуаристики, щоденників, листування. Отже, мусимо
реконструювати хід подій на підставі чужих, нерідко ворожих нам джерел.
Наслідком того, небагато знаємо про діяльність українського уряду,
зокрема гетьмана Мазепи, в 1708-1709 рр.

Але навіть документальні фраґменти, що є в нашому розпорядженні,
свідчать про те, що Мазепа робив усе, щоб забезпечити успішну
українсько-шведську кампанію проти Москви. Великою заслугою новітньої
української історіографії було встановлення правильної перспективи
історичних подій тої доби. Цілком слушно каже Б.Д. Крупницький, що
«Мазепа і зорієнтовані на нього українці шукали виходу, здавалося, в
моменті неповторно-сприятливої європейської ситуації. Колишні союзники
Москви мусіли зовсім відступити, примушені до цього військовим генієм
Карла XII; Польщу завойовано, а невтральна Пруссія не сміла й пари
пустити з уст. Австрія, Франція, Англія, Голляндія або явно хилилися на
бік шведського короля, або не робили нічого, щоб перешкодити йому в його
оперативних задумах. Туреччина готова була — принаймні на випадок успіху
— прилучитись до антиросійської коаліції». В світлі цього, події на
Україні в кінці 1708 р. в очах Мазепи й Карла XII мали суто льокальне
значення. Головну увагу союзників було звернено на підготову до нового
наступу проти Москви, що намічений був на весну і літо 1709 р.

Аналізуючи відомі нам факти військово-адміністративної діяльности уряду
Мазепи взимку 1708-1709 р., досить ясно бачимо головні цілі Гетьмана на
той час. Звичайно, суто військові акції його були обмежені вже тим, що
керівництво воєнними операціями було у шведських руках. Далі Мазепа
мусів числитися з тим, що по той бік греблі існує і діє українське
військо Скоропадського, яке брало досить жваву участь в операціях
російської армії. Та найголовніше — в розпорядженні Мазепи була взагалі
дуже невелика кількість війська — здебільшого компанійські й сердюцькі
полки. Головну військову силу Мазепи складали компанійські полки Ю.
Кожуховського, Андріяша і Волковицького*. [* У першому виданні під
знаком питання наводився у дужках інший варіант написання прізвища:
«Болковицький». (Прим. ред.).] Сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима
й кол. Чечеля (ним командував, як наказний полковник, сотник Гарасим)
були дуже здекомплектовані 61. Козацькі полки як військова сила уряду
Мазепи фактично вже не існували 62. Саме компанійські полки брали участь
у численних воєнних експедиціях шведської армії на Україні (як на
Гетьманщині, так і на Слобожанщині) взимку 1708-1709 р.

Більш важливим завданням уряду Мазепи було забезпечити загальний лад і
порядок на території, зайнятій шведською армією, зокрема організувати
постачання їй харчів, фуражу, одягу і всього іншого, що було потрібне
для безперебійного ходу воєнних операцій напередодні нового наступу на
Москву. Це було вийнятково важке завдання за тих умов, коли більша
частина Гетьманщини стала театром воєнних дій і на території її існувало
два українських уряди. І коли шведська армія, незважаючи на всі труднощі
й недостачі, пережила важку зиму на Україні і збереглася як поважна
бойова сила, здатна до дальших операцій і генерального бою, то це
сталося великою мірою завдяки гетьманові Мазепі.

Дуже важливі заходи Мазепи щодо мобілізації українських сил та ресурсів
на Правобережжі та Запоріжжі. Ще в листопаді 1708 р. Гетьман посилає з
Ромна на Правобережжя довірених людей, щоб організувати там опір Москві
й забезпечити комунікацію з Польщею та з Туреччиною. Уповноваженими
Гетьмана на Правобережжі були генеральний осаул Антін Гамалія 63 і
новопризначені полковники: чигиринський — К. Мокієвський і корсунський —
А. Кандиба. Хоч повністю ця акція і не вдалася, внаслідок російських
контрзаходів (зокрема, енерґійної діяльности київського губернатора
князя Д.М. Ґоліцина), становища правобережних козацьких полковників, які
перейшли на бік Москви, зради білоцерківського команданта, сердюцького
полковника Бурляя 64, а згодом і капітуляції Кандиби, але південне
Правобережжя (Чигиринщина) підтримало Мазепу й залишилося вірним
Гетьманові аж до московського погрому Запоріжжя. Це мало значення для
союзників, які чекали допомоги з Польщі і сподівалися підтримки з боку
Туреччини й Криму, а згодом придалося під час втечі Карла XII і Мазепи
до Бендер.

???????????? ?Відповідну місію на півдні Гетьманщини (Полтавський полк)
і на Запоріжжі, а також і зв’язок з Кримом було доручено другому
молодшому членові українського уряду — генеральному бунчужному Федорові
Мировичу 65.

В центрі дипломатичної діяльности гетьмана Мазепи наприкінці 1708 — на
початку 1709 р. було завершення ґрандіозного пляну створення великої
антимосковської коаліції, куди мали ввійти, окрім України і Швеції та
їхніх західніх союзників, ще низка полуднево- й східньоевропейських
держав і народів: Туреччина, Крим, Молдавія, Валахія, Трансильванія,
Дін, Кубанські черкеси, Калмицька Орда, Казанські татари, Башкирія тощо.
Це був справді епохальний, гідний великого політика, дипломата й
державного діяча плян подолання московської могутности, утворення
непереможної греблі проти московського імперіялізму. Тільки Мазепа, який
поєднував високу культуру і досвід західноєвропейської політики з
досконалим знанням і глибоким розумінням східньоевропейського світу, а
зокрема Москви і тої московськости, небезпеку якої не тільки для
України, але й для цілої Европи він ясно усвідомлював, міг бути творцем
цього пляну. Мазепа добре знав, що головним і найстрашнішим ворогом
Москви були не шведи, які, зрештою, могли порозумітися з нею за круглим
столом мирового конгресу 66, і не Лещінський, якого, за відповідної
коньюнктури, готова була вона визнати. Гетьман, що десятиліттями стежив
за розвитком політичних подій на Сході Европи, уважно придивляючися до
тих національних і соціяльних рухів і повстань проти Москви, які
вибухали то в Астрахані, то в далекій Башкирії, то на сусідньому Дону,
для приборкання яких і він приневолений був посилати українські полки,
він, що бачив одну за одною поразки тих повстань і, мабуть, розумів їх
основну причину, найскорше міг зрозуміти, що тільки коаліція всіх
поневолених та загрожених Москвою народів спроможна поставити опір
московській експансії.

З другого боку, створення широкої антимосковської коаліції мало й
безпосереднє мілітарне значення. Втрата Батурина і з ним усієї
генеральної артилерії, а ще більше фатальне розбиття українських сил,
внаслідок московського підступу й терору, ясно показали Гетьманові, що
навіть найхоробріша шведська армія, ще й відрізана від батьківщини та
виснажена важким походом, не зможе сама подолати московське військо, що
розпоряджало засобами і збройними силами великої частини України, а
головне, спиралося безпосередньо на власну московську базу. Отже, треба
було думати й дбати про створення військових резервів, нової збройної
сили, що могла б підтримати шведське військо, а може навіть його
заступити. Але насамперед треба було мобілізувати збройні сили, що були
в розпорядженні окремих антимосковських чинників на сході й південному
сході Европи: Запоріжжя, донські інсурґенти, на чолі з Ігнатом
Некрасовим, що були тоді на Кубані, Крим і, звичайно, Туреччина. Саме в
цей бік були скеровані головні дипломатичні зусилля Мазепи в 1708-1709
рр. Це він був справжнім творцем ідеї східньоевропейських коаліцій XVIII
ст., скерованих проти Російської імперії.

Вже перші місяці 1709 р. позначилися великою активністю союзників на
полі військовому й дипломатичному. Король і Гетьман вважали своїм
головним завданням вигнати московське військо з України і перенести
воєнні дії за її межі, на терен Росії, маючи на увазі основну мету
кампанії — похід на Москву. Проте експедиція Карла XII на Слобожанщину в
лютому 1709 р. ставила перед собою не лише це завдання. Недарма король
надавав їй особливого значення, і не випадково, що гетьман Мазепа і
вірне йому українське військо взяли активну участь у цьому поході, що
мав розпочати наступ проти Москви з півдня (через Білгород або Харків).
Поза всяким сумнівом, цей похід був пов’язаний з організацією нової
військової коаліції проти Москви, важливими учасниками якої мали бути
Туреччина і Крим. З другого боку, ця експедиція мала спонукати до
збройного виступу проти Москви донських козаків і народи Північного
Кавказу та Надволжя. Побоювання Петра І, що король іде на Вороніж, базу
московської фльоти, не були безпідставні.

Це була не перша спроба шведів пробитися на Слобожанщину. Ще наприкінці
1708 р. вони зробили туди кілька диверсій. 30 листопада 1708 р. кінний
загін полковника Дюкера числом близько 1500 чол. хотів зайняти місто
Недригайлів, але мешканці засіли в замку й не впустили шведів, які у
відплату за це спалили передмістя й спустошили околицю. 9 грудня 1708 р.
король вислав туди загін у 500 чол. на чолі з підполковником Функом.
Населення зустріло шведів вороже. В м. Тернах всі мешканці, навіть
жінки, билися проти шведів. Адлерфельд свідчить, що загін Функа вбив
близько 1600 чол. у Тернах, спалив це містечко і місто Недригайлів, а
також чимало сіл.

Але широко задумана східня експедиція Карла і Мазепи в лютому 1709 р. не
вдалася. Союзники дійшли лише до Краснокутська і Городні — в напрямку на
Білгород, а потім завернули на Коломак, що відкривало їм дорогу на
Харків. На перешкоді стала раптова зміна погоди. Після страшної,
багатосніжної зими 67 в середині лютого раптом прийшла весна: 12 лютого
була буря і злива. Почалася відлига й величезна повінь, яка завдала
військові важких втрат. Дальший похід був цілком неможливий. Тим часом
російське військо, що не покинуло Гетьманщини, користаючися з
відсутности головних сил шведів, ще більш поширило терен своєї окупації.

Та найголовніше, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинилася
до вибуху партизанської війни проти шведів. Карл XII дивився на
Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й
була). Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий
досвід поводження з населенням таких країн. Отож місцева українська
людність зазнала на собі всіх страхіть війни. Дослідники одностайно
стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним
територію» (Крупницький). Звичайно, це пояснювалося насамперед
військовими міркуваннями (руйнація найближчого запілля ворога). Але
чимало важила й помста шведів за вороже ставлення населення. Невтральний
учасник походу (Крман) каже, що король «міста і села наказав палити,
доми валити аж до основ, жителів забивати… Багато тисяч худоби й
череди попалено». Самі шведи признавалися, що вони пройшли цю землю
«вогнем і мечем». На 7 миль навкруги все було знищено й спалено.
Загинули міста й містечка Краснокутськ, Городня, Коломак, Куземин,
Котельва, Мурафа, Колонтаїв, Олешня, Рублівка та інші й багато околичних
сіл.

Наслідки цього були фатальні для шведів. На терені Слобожанщини й
пограниччі Гетьманщини «почалася нечувана до того партизанська війна»
проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими
селянами» (Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх
інтересах російське військове командування й совєтська історіографія.

Проблема партизанської боротьби проти шведів на Україні дуже цікавила і
сучасників, і пізніших істориків, зокрема совєтських, які надають їй
особливого значення, перебільшуючи розміри цієї боротьби й називаючи її
«народньою війною» 68. Але в розгортанні партизанської боротьби на
Лівобережній Україні, в різних її місцевостях і в різні часи, діяли
різні чинники, які надавали тій боротьбі неоднакового характеру,
розмірів та значення для загального ходу подій.

Сучасний український літописець пише про партизанські дії українського
населення таке: «Того ж року (1708—1709) малороссіяне вездЂ на квартерах
и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю
привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих, понеже тогда
снЂги великіе были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов
погинуло; а хотя мало от войска какіе шведы удалялись, то тот уже и
слЂду не зискал, блудили и так их люди ловили или, подкравшись
ласкосердіем будьто, убивали; тож чинили шведом и за фуражом іздячим, и
от того много войска шведского уменьшылося» ( HYPERLINK
“http://izbornyk.org.ua/sborlet/sborlet02.htm” Лизогубівський літопис
).

Цей надто сумаричний опис змішує докупи окремі льокальні епізоди, що
траплялися то там, то там, зокрема на Сіверщині в жовтні 1708 р., і
широку, досить організовану за допомогою російської військової влади
партизанку на Слобожанщині та півдні Гетьманщини навесні 1709 р.
Звичайно, справа була складніша. Не можна випускати з ока, що
партизанські дії населення були поширені головне там, де невіддалік було
російське військо й льояльна до нього українська влада (спочатку Мазепи,
а потім Скоропадського). Обурене шведськими насильствами та грабунками,
а де-не-де й зневагою українських церковних святинь чужовірною
солдатескою, населення Сіверщини, під впливом також російської
пропаґанди, а згодом і закликів української адміністрації, почало
вживати партизанських метод боротьби. Про це свідчать і шведські
(Цедергельм), і московські джерела. Про це оповідає й угорський
посланець до Карла XII Данило Крман (Krmann), що відбув зі шведами весь
похід 1708-1709 рр. Так було й пізніше, на шляху шведського війська на
південь од Десни, зокрема на території, де діяв уряд гетьмана
Скоропадського.

Інший характер мала партизанська боротьба проти шведів навесні 1709 р. У
цей період діяльність партизанських загонів, організованих за допомогою
російської військової влади, охоплює всю територію, зайняту шведським
військом (Полтавський полк і сумежні райони Слобожанщини). Стомлена
лютою зимою, знесилена через тяжкий харчовий стан і хвороби, чимало
ослаблена в окремих військових операціях шведська армія в цей час
особливо відчувала всю силу й небезпеку партизанської війни.

Шведські учасники походу одностайно скаржилися на дії партизанських
загонів у квітні 1709 р. Це стверджує і Крман, який пише про становище
шведського війська в період облоги Полтави: «Стан шведів був дуже
сумний, але кожного дня сподівалися ще гіршого. Українське населення…
де тільки можна було, загрожувало шведським обозам і навіть життю
шведів. Селяни, що поховалися по лісах, старалися поживитись шведською
здобиччю при кожній нагоді. Шведи хотіли доконати Полтаву голодом, а
самі упадали на силі під повільним голодом». На партизанку шведи
відповідали жорстокими репресіями. «Репресії викликали сиротив, спротив
— репресії, і так воно йшло все далі» (Крупницький).

Дуже активною була діяльність союзників, зокрема гетьмана Мазепи, на
полі дипломатичному. Починаючи з листопада 1708 р. і особливо в перші
місяці 1709 р., Гетьман висилає кілька дипломатичних місій до Туреччини
(Д. Горленка і Згури до Сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого
провадилися зносини з турецьким урядом, і, мабуть, до Молдавії та
Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота 69, а згодом К.
Мокієвського і Ф. Мировича), до Станислава Лещінського (зокрема Ф.
Нахимовського 70), до Запоріжжя (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К.
Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, до Дону (чи Кубані, де були тоді
некрасовці) 71.

Не всі ці місії були успішні 72. Туреччина й Крим не відмовлялися
підтримати союзників, а інколи навіть прирікали виступити проти Росії,
але воліли вичікувати 73. Зокрема, невдалий кінець Слобожанської
експедиції в лютому 1709 р., а головне — руйнація Запоріжжя не могли не
розхолодити турецький і кримський уряди, на допомогу яких особливо
сподівалися Карл XII і Мазепа. А втім, Мазепі пощастило не тільки
зберегти їх інтерес до антимосковської коаліції, але й втримати
відповідні контакти й можливість продовжувати переговори з цими
країнами. Хоч Туреччина і навіть Крим так і не виступили проти Росії,
але дипломатичні заходи Мазепи навесні 1709 р. забезпечили південний
флянґ антимосковської боротьби і врятували шведську справу після
Полтавської катастрофи.

Неабияке значення в антимосковських плянах Карла XII і Мазепи в
1708-1709 рр. мала надія на допомогу короля Станислава Лещінського,
який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассав, мав зайняти
Правобережну Україну й піти далі, на лівий берег Дніпра. Мазепа кілька
разів посилав своїх довірених людей до Станислава, закликаючи його
прискорити похід на Україну. В листі до короля з Ромна 5 грудня 1708 р.
Гетьман писав: «Чекаю щасливого і скорого в. к. м. прибуття, щоб ми
могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського наміру
одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами
своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну».

Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльности гетьмана
Мазепи в 1708-1709 рр. були невеликі. Але немає сумніву, що нова
турецько-російська війна, що почалася в 1710 р. і закінчилася Прутською
поразкою Росії року 1711, була одним із наслідків Мазепиної політики. І
найголовніше те, що тоді, за тих вийнятково складних, майже безнадійних
обставин, на всю широчінь виявився великий дипломатичний талант Мазепи,
який вперше за все своє довге життя й десятиліття державно-політичної
діяльности міг одверто провадити свою власну зовнішню політику —
політику незалежної Української держави.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020