.

Австрійська імперія в історії України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1 3537
Скачать документ

Курсова робота з історії України

Австрійська імперія в історії України

Зміст

Вступ

Українці під владою Габсбургів.

Селяни

Духовенство

2.Реформи Габсбургів і західні українці

2.1 Цісар-реформатор

2.2 Рутенство

3. Зміни в Австрійській імперії

3.1 Революція 1848р. в Галичині

3.2 Селянська проблема

3.3 Національне питання

3.4 Празький конгрес

3.5 Українці в імперському парламенті

3.6 Діяльність українців

3.7 Буковина і Закарпаття

3.8 Значення 1848р.

Висновок

Вступ

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а Імперське
утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші 11 великих народів і ряду
менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800
р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки
жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й
жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як
російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед
чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова
нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна
різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих,
династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм
влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона
захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли
провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих
установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини
XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований
конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми
чварами або втручаннями ззовні.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження
імперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого
дворянства, вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної
влади, а також створила канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці
посади, вона збільшила бюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала
підвалини великого постійного військового відомства. Проте, як обачний
політик, вона не прагнула цілковитої одноманітності. Так, у стосунках з
бунтіліивими мадярами вона часто віддавала перевагу компромісному
рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II.
Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив
зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом
одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф
II вважав за обов’язок монарха сприяти добробуту своїх підданих… а
абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей
добробут полягав і як його можна було досягти».

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепалу
економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій
імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також
намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що
ускладнювали проведення реформ. Як і належало сподіватися, з усіх
амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало
у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало
виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й
самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони
проводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином,
бодай із цієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи
Габсбургів в апогеї її розквіту.

1.Українці під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в
Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої,
захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома
роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий
український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської
імперії.) Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі,
до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи
Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна
Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній
адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною
напружених стосунків між ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений
українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір
Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського
королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії
Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

1.1 Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів
характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі
наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти
доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів
Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних
ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою.) Не
дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і
відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких
визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими
земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала
п’яти-шести днів на тиждень) Крім того, шляхта нерідко змушувала селян
відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального
оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини
жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків
систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи
селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу
в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку—
1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина
являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще
багатшими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже
недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи
примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли
отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та
Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля,
становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин.
Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян
гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній
Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя
західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось ЗО—40
років.

Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто
завертали до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли
легальною монополією на виробництво алкоголю, а також власники шинків,
переважно євреї. Деякі землевласники навіть встановлювали для своїх
кріпаків кількість споживання алкоголю, сподіваючись таким чином
реалізувати продукт, який вони виробляли. Бажання полегшити долю
селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому
шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне,
викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь
нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

1.2 Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну
соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського
суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке
духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через
відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що
в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства,
полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому
духовенству на відміну від церковних Ієрархів дозволялося одружуватися,
виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь
пов’язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині
налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин. Часті зібрання, тривалі
відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на
тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової
солідарності.

Зв’язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі
своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним
І культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу
австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило,
виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий
прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко
сім’я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох
священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи
вигідно видати заміж дочку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких
священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов’янською мовою. Тому
їхній світогляд був ненабагато ширшим від селянського. Польська шляхта
не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до
приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у
своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки
українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та
культурні зв’язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам
греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не
лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак протягом усього XIX ст.
західноукраїнське суспільство складалося лише Із двох соціальних верств:
селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за
іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.

3 огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у
складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного
представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське
суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було
глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до
політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського
населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це,
звісно, не означає, Ідо в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці
XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення
провінції, а мішани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та
крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис.,
або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів
з’являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або
німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті
підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів,
сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять
сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й
багато національним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема
етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну,
господарську та культурну царину.

2. Реформи Габсбургів і західні українці

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії,
особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше
потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції,
вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б
експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із
засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив
щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему
управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і
підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити
соціально-економічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та
ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а
шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом’якшити цей удар для старої знаті
й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів,
що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права
приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до
імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників.
Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня
кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі
своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини
стояв губернатор, якого призначав сам Імператор. Увесь цей чиновницький
апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що
став центром адміністрації та судочинства провінції.

2.1 Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II
стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі
неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор
наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування
кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від
селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для
найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися
додаткові повинності на користь землевласника: закон надавав селянинові
право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право
одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі
скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь
зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з
певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян
з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним
панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі
звичайного предмета особистої східної частини імперії й стимулювати
розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та
Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а
також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою
колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала
можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та
зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і
римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної
точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її
проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II
був змушений відмінити багато своїх заходів. Після смерті імператора в
1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі
зусилля якого зазнали невдачі».

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц І, продовжували
відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато
покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено
кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися
в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II
важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.

2.2 Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II
й Марії Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного
з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє
матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися,
реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів
у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко
вкоренилася, що українців називали «тірольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої
негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність
настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х
років. Його прибічникам — головним чином священикам — був властивий
граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною,
греко-католицькою церквою й кастою священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну
західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень.
Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці
культивували псевдо аристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства
та «мови свинопасів». Піднесення Габсбургами статусу духовенства
послабило його зв’язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство
стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що
вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.
Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі
покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю.
Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під
владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно
тримати в імперських шорах власних співвітчизників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види
політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм
раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в
українській громаді досить виразною. З цією присутністю з’явилося
відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і
всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ
божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської —
заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю.
Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише
частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином ослабло усвідомлення
української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII — XVIII
ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства —
одне було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді,
починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах —
Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість
українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі
Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне,
культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки
підупало, що стало ледве відчутним. Як ми довідаємось, у XIX ст. під
владою Австрії це становище докорінно зміниться, й західні українці
знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу. Відтак,
тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували
західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці в
Російській.

3. Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у
майбутньому своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх
Габсбургів у врегулюванні ситуації на таких неспокійних землях, як
Галичина, де протягом десятиліть невеликі групи польської шляхти та
Інтелігенції плели змову з метою відновлення давньої Речі Посполитої.
Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для всіх, поляки
завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої,
незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі.
Ця впевненість посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних
осередків приєдналася група українських семінаристів. Проте коли поляки
відмовилися визнати їх як окрему національність, українці вийшли із
змови. У 1846 р. впевненість поляків у широкій підтримці їхньої справи
зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшись, що польська шляхта готує
повстання, австрійські урядовці переконали селян Західної Галичини в
тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко визискувати
їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши
багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

3.1 Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили
більшу частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому
імперії Габсбургів. Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних
і соціально-економічних реформ, але також — і це особливо стосувалося
Центральної Європи — прагненням національного суверенітету, завдали
нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії. Під час цієї
«весни народів», коли питання про національну незалежність постало як
основе політичне питання, німецькі та італійські піддані Габсбургів
піднялися за возз’єднання зі своїми братами поза межами імперії.
Одночасно розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки
знову виступили за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій
свої національні вимоги стали висувати інші народи імперії. Запанував
хаос, і, здавалося, імперія опинилася на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні,
відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого
імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні
реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію,
закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще
ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність
у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, 13
квітня у Львові було створено Польську Раду Народову. Незабаром після
того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На
превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за
окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони
утворили власний представницький орган — Головну Руську Раду з
розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів,
в особі щойно призначеного губернатора провінції Франца Стадіона вони
знайшли надзвичайно розумного й винахідливого захисника австрійських
інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там, йому
вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями,
зіштовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у
провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених
питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося
традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних
повинностей. Інше пов’язувалося з новою концепцією національної
належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох
народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди вважали
себе просто селянством чи шляхтою, греко – чи римо – католиками, а тепер
починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з
різними національними прагненнями.

3.2 Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників,
ліберальної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком
очевидним стало те, що феодальні права земельної аристократії та селян,
які працювали в ЇЇ маєтках, безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за
правління Йосифа II, у відносинах «землевласник — селянин» було
проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те, що селяни тепер
могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі феодала
відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте
лишалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина,
особливо у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина
полягала в повинності селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні
на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Власне, ця ненависна
повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в
Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього
пережитку кріпацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в
основному шляхта — тепер палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб
зміцнити свої позиції в Галичині. Тому вони спонукали інших польських
шляхтичів добровільно скасовувати ненависну панщину. Та більшість шляхти
реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала Стадіонові стільки
клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе Ініціативу у
звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б
нанівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у
найкритичніший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р.
Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині.
Він майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв
панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з
ентузіазмом вітали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч
зрозуміло, що маніфест лишав без відповіді багато запитань). Аби
заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату їй компенсації
за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми
цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч 70 % оброблюваних
земель отримували селяни, а ЗО % — землевласники, основне питання про
те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю,
лишалося нерозв’язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у
володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких
надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Й
нарешті, розміри селянських наділів були жалюгідними: понад 70 % із них
займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати
середню сім’ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові.
Навпаки, воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном.
Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й
долі, воно пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики,
освіти ба навіть культури. Відтак і надалі галицький селянин став тим
політичним чинником, який не можна було більше ігнорувати.

3.3 Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові
західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників
духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального
самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних
установ. Полохливу західноукраїнську еліту всіляко заохочував і
підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв
українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на
противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго
звинувачуватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців),
маючи на увазі, що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських
махінацій, а не справжня нація. Однак українці, яких тішила така увага з
боку уряду й водночас обурювало невдоволення поляків, уперше вирішили
вийти на політичну арену.

(9 квітня намовлена Стадіоном група грек о-католицьких священиків,
пов’язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм
Яхимовичем звернулася до імператора з петицією. На відміну від раніше
поданої польської петиції, це було несміливе й лояльне звернення. У
передмові до нього подавався історичний огляд, в якому підкреслювались
осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного
Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення
поляками й той факт, що населення належить до великої руської
(української) нації, всі 15 млн. членів якої, з них 2,5 млн. галичан,
розмовляють однією мовою.

Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах
Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові
посади й реально зрівняти в правах греко – й римо-католицьке
духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р., у Львові було засновано
Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію. Очолена
єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів, майже половину яких
складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину — світська
інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили головними
організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині
50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став
вихід 15 травня першого українського тижневика «Зоря Галицька».
Одночасно були налагоджені контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно
вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи
Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності,
поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як
на серйозну загрозу. Тому вони зробили спробу нейтралізувати Головну
Руську Раду, утворивши конкуруючу «українську» організацію, настроєну
пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька остаточно
полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на зразок
тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (gente rytheni
паїіопе роїопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також
заснована українська газета «Ruskyi Dnevnik», що друкувалася латинською
абеткою. Полякам удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду
її редактора члена «Руської трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине
їхнє досягнення. Існування Руського Собору та його газети, що майже
повсюдно викликали до себе ворожість серед українців, виявилися коротким
І ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив польсько-українські
стосунки.

3.4 Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася
гостра сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов’янському
конгресі у Празі, на початку червня організованому чехами власне для
того, щоб сприяти слов’янській солідарності та узгодити спільні
інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна Руська Рада, Польська
Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування чехів, між поляками
та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен
репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома
народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли
українці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації:
польську та українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало
успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу
між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ
Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними
мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні
посади. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів .після її
досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес
роз’їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було
перервано перший у новітній історії дебют українців на міжнародній
політичній арені.

3.5 Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов’янського
конгресу в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати
новоствореного імперського парламенту. Для українців, і особливо
селянства, вони були справою новою й малозрозумілою. На відміну від них
поляки, набагато досвідченіші у політичній грі. мали на виборах виразні
переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося відвернути від
голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував,
підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними,
а не рекомендованих Головною Руською Радою священиків та представників
міської інтелігенції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць
українці здобули тільки 25. Із них 15 дісталося селянам, вісім —
священикам і два — представникам інтелігенції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р.
спочатку у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох
питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й,
знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко
відкидали будь-яку форм компенсації. У своїй пристрасній промові,
першій, будь-коли виголошеній українцем у парламенті, простий селянин
Іван Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою,
закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо
платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і
нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам’ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про
виплату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів.
Розчаровані селянські депутати втратили Інтерес до подальших дискусій,
інші представники української делегації, зі свого боку, вважали
адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини
«справою життя і смерті для народу». На підтримку своєї пропозиції вони
подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до 200 тис.
Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати
більшість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати
ситуацію під контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів
новий Імператор, 18-рІчний Франц Йосиф, парламент розпустили.

3.6 Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки
українців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну
організацію «Матіца», у липні 1848 р. вони заснували у Львові
«Галицьке-руську матицю». Цей заклад ставив собі за мету публікувати для
широкого читача дешеві книжки про релігію, звичаї, ремесла, сільське
господарство та педагогіку. Він також намагався сприяти використанню
української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних культурних
потреб українців та обговорення питань нормування української мови
Головна Руська Рада скликала з’їзд українських учених. Більш як дві
третини з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту —
інтелігенція. Не дивно, що з’їзд дійшов висновку про сумний стан
української культури в Галичині. Близько двох третин освічених українців
полонізувалися, а селяни переважно лишалися неписьменними. Проблема
ускладнювалася відсутністю літературного стандарту української мови.
Після тривалих нарад з’їзд одностайно рекомендував користуватися
кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про те,
що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю
пропозицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що
мав містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися
заснування кафедри української мови й літератури при університеті, її
першим завідувачем був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р.,
не бажаючи приєднуватися до контрольованої поляками Галицької народної
гвардії, українці, виявляючи свою відданість Габсбургам, попросили згоди
Відня сформувати українські військові частини, Та не встигли 1400
«руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх кинули
проти повсталих мадярів.

3.7 Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в
інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у
Галичині. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних
подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під
проводом відважного Лук’яна Кобилиці; до парламенту було обрано п’ять
українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й
перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення
активності, головним чином пов’язане з діяльністю талановитого й
енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів,
вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку
немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський,
будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав
своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність
Відню. Переконаний у тому, що слов’янський люд Закарпаття належить до
єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також
домагався, щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх
цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали
Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські
симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через
Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й
надалі підігріватимуть суперечки про національну належність населення
цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

3.8 Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події
1848 р. були наче спресовані у 277 днів. У цей переломний період
українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовиразитися як нація.
Проте цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом,
найбільшими досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини
та впровадження конституційного правління. Але ці здобутки не належали
виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габсбурзького
режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед
суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної
Руської Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого
досвіду політичної боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла
мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених
цілей, були просто вражаючими. Заснувавши установи, що систематично
сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки
до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із
яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши
керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний
рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших
доброчинців, священики Головної Руської Ради нав’язували українському
суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії.
Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму
проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися
ліберальних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час
перебувати в спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну
і суспільну консервативність духовенства та через те, що анти
австрійські сили ототожнювалися з ненависними панами, українці часто
виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість
домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики
Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно
сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі
наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переломний момент в
історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю,
бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за
національне та соціальне визволення.

Висновок

В усій Європі середини XIX ст. неподільно панував консерватизм, але в
жодній державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та
Росії — двох імперіях, де проживали українці. Для них, як і для інших
підданих, життя й свідомість підпорядковувалися принципам
авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціоналізму. На зміни
в будь-якій їхній формі дивилися з великою підозрою. Однак нові ідеї,
суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали
й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати
їх. Із зростанням внутрішнього та зовнішнього тиску Габсбурги й Романови
розуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене
кризою усвідомлення поклало початок ері великих реформ — спочатку в
Австрії, а потім і в Росії, Реформи ці особливо сильно позначилися на
українцях, поза як вони належали до найбільш пригноблених підданих обох
імперій.

Список використаної літератури.

Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в
70-х –на початку 80-х років XIX ст. К., 1974р.

Левицький К.Історія політичної думки галицьких українців. 1814-1914 рр.
Львів, 1926 р.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Мюнхен 1972 р,

Рудницький І. Між історією і політикою. Нью-Йорк. 1973 р.

Томашівський С. Історія України. Мюнхен. 1948 р.

Холмський І. Історія України. Мюнхен 1949 р.

Ястребов Ф., Гуслистий К. Нариси з історії України. К., 1937 р. Вип.1

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020