Реферат на тему:
Актуальні проблеми дослідження джерельної бази сучасного історичного
краєзнавства
По-перше, власне історичне краєзнавство виділилось із загального
краєзнавства. Сталась переорієнтація об’єктів дослідження. Відомо, що ще
Постановою Раднаркому РРФСР від 30 березня 1931 р. перед краєзнавцями
ставилось завдання “вивчення продуктивних сил і природних багатств
країни, вишукування додаткових місцевих ресурсів”. Так зване географічне
краєзнавство перейшло у відання спеціалізованих наукових установ із
вивчення продуктивних сил. Історичне ж краєзнавство значно розширило
свої функції і стало масовим.
По-друге, історичне краєзнавство стимулювало регіональні дослідження,
сприяло відродженню інтересу саме до місцевої, “малої історії”,
нагадувало про власні традиції, в тім числі самостійного, незалежного
життя. За великим рахунком, історичне краєзнавство причетне до утворення
незалежних держав на території СРСР.
По-третє, в 90-і роки у історичному краєзнавстві стався суттєвий поворот
до науковості. Аматорство, самодіяльність відіграло свою важливу роль і
передало естафету науковцям. Розробляються питання методології
історичного краєзнавства, його історіографії, взаємодії із іншим
спеціальними історичними дисциплінами.
По-четверте, значно збагатились функції історичного краєзнавства,
поглибилось наше розуміння його об’єкту і предмету дослідження. Навіть у
компартійному органі – журналі “Комуніст” – писали про значення історії,
краєзнавства, вивчення традицій для відродження пам’яті (через вживання
обережного терміну “колективна пам’ять”). Ю. Афанасьєв писав: “Створюючи
майбутнє, не можна обійтися без уроків минулого, вмілого звернення до
нього, до історії як колективної пам’яті народу… Розумне звернення до
колективної пам’яті стало найбільш стійкою нашою культурною
традицією… Як амнезія – втрата пам’яті – руйнує індивідуальну
особистість людини, так історична амнезія руйнує суспільну свідомість,
варваризує і позбавляє сенсу життя суспільство” [1, С.105-106]. А тому,
на думку патріарха нашого українського краєзнавства П.Т. Тронька,
“історичне краєзнавство – саме та сфера, де легко забезпечується плідна
співпраця і корисна взаємодія різних поколінь. Пенсіонерові і учневі
однаково цікаво відчувати свою причетність до Історії. Справа лише за
розумною організацією пошукової і дослідницької роботи, в якій кожний
небайдужий знайде своє місце. А зроблене спільними зусиллями залишаться
нащадкам, які підхоплять і понесуть далі естафету знань і надій” [2, С.
166 – 167]. Отже, історичне краєзнавство дозволяє підтримувати
безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду,
передавати накопичене багатство національних цінностей наступним
поколінням. А це і є функціонування національно-історичної пам’яті
народу [3, с. 54-60]. Яка, до речі, не може бути абстрактною, груповою
чи “колективною”, а саме етнічною, національною. Історичне краєзнавство
актуалізує гігантський виховний потенціал “малої історії” і створює
сприятливий психологічний фон для формування особистості. Краєзнавство
тому і користується такою популярністю і любов’ю у народу, що
відгукується на найтонші рухи людської душі.
Вищеназвані тенденції краєзнавства не тільки розширили функції
історичного краєзнавства, а і перетворили його у синтетичну науку.
Відповідно і джерельна база історичного краєзнавства набуває характеру,
ознак самостійного, виокремленого предмету дослідження, бо має
багатогалузеве походження і різноманітні види. Підтвердженням значного
наукового інтересу до джерелознавчих проблем історичного краєзнавства є
той факт, що на останній ІХ Всеукраїнській краєзнавчій конференції
(28-29 вересня, Дніпропетровськ) “Історичне краєзнавство на межі
тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” працювала окрема наукова
секція (із семи) за темою “Джерельна база історико-краєзнавчих
досліджень”. На попередній, VIII конференції (23-24 вересня 1997 р.,
Харків), працювала об’єднана секція (із 6 всього) – “Історіографія,
джерелознавство та допоміжні дисципліни у вивчення історії краю”. Слід
зазначити, що й матеріали засідань інших секцій, зокрема – на ІХ
конференції, напрямку – “Видатні постаті краєзнавчого руху”, теж містять
значний джерельний і джерелознавчий потенціал, адже біографії вчених,
аматорів-краєзнавців теж слід вважати цінним історичним джерелом.
Іншою причиною, що зумовлює актуальність і необхідність глибоких
джерелознавчих досліджень у галузі історичного краєзнавства, є більший,
вільніший, ніж раніше, доступ до традиційних та нових джерел інформації
та фахова спроможність спеціалістів адекватно їх опрацювати та ввести в
науковий обіг. З цього приводу академік П.Т. Тронько зауважував: “Для
всебічного розвитку краєзнавства, глибокого вивчення сторінок історії
рідного краю, написання його повноцінного і правдивого літопису тепер,
як ніколи, створені сприятливі умови. Відкритий доступ до архівних
документів, використання яких в умовах тоталітарного режиму було
заборонене, дає можливість ученим і краєзнавцям по-новому, з залученням
раніше невідомих документів і матеріалів, з позицій правди дослідити
сторінки місцевої історії, усунути білі і чорні плями, суб’єктивні
нашарування, що мали місце в багатьох працях вчених і краєзнавців. Нові
обрії, що їх відкрила перед краєзнавцями незалежність, вимагають і нових
підходів, нових форм і методів роботи” [2, С. 147].
Однією із актуальних проблем дослідження джерельної бази сучасного
історичного краєзнавства є не тільки суттєва зміна кількісних показників
і організаційних форм, а і якісні зміни у теоретичних підходах до її
вивчення. Це відбувається завдяки змінам у методології історичних
наукових досліджень: заідеологізованість, політизованість у постановці
проблем (ленінські місця, пам’ятники вождю пролетаріату, ім’я Леніна на
карті рідного краю і т.п.) відходять у минуле, натомість на перший план
висуваються об’єктивність і гуманістичний характер досліджень. Значно
розширилась структура джерельної бази, більше уваги приділяється
дослідниками проблемам вірогідності та автентичності носіїв інформації.
Відомо, що історичними джерелами стають лише ті носії інформації, в яких
сама інформація, що міститься в них, буде структурована в результаті
цілеспрямованої діяльності дослідника і подана нам у вигляді знань про
якісну своєрідність певної системи, тобто про її структуру і функції [4,
С. 30]. Тому актуалізація і публікація, оприлюднення будь-якої
інформації про “містилище” знань із краєзнавчого руху вже стає науковим
фактом, що невпинно розширює структуру джерельної бази.
Опрацювання нового масиву історичних джерел змушує історичне
краєзнавство співпрацювати не тільки зі джерелознавством та
джерелознавцями, а й з іншими спеціальними історичними дисциплінами.
Архівознавство орієнтує на використання усіх видів архівних матеріалів –
не тільки письмових, а й фото-, кіно-, фотодокументів. Це значно
збагачує джерельну базу краєзнавчих досліджень.
Археографія допомагає краєзнавцям правильно, тобто відповідно до
затверджених норм, публікувати різноманітні історичні джерела, що є
сьогодні в розпорядженні вчених та аматорів. Археографічні видання
вдосконалюють джерелознавчу основу досліджень, вносять більше елементів
науковості замість публіцистичності, що переважали в перші роки
незалежності України.
Геральдика давно і традиційно пов’язувалась із напрямками саме
історико-краєзнавчих досліджень. Вивчення гербів як історичних джерел
збагачує соціально-економічну і культурно-мистецьку історію, допомагає
зайняти наукову позицію при вирішенні проблем, що виникають зараз у
зв’язку із поверненням історичних назв та гербів міст й інших населених
пунктів.
?????????p?чаючи імена та назви, їх функціонування у мові та
суспільстві, закономірності їх виникнення, розвиток і різні
перетворення, максимально наближує дослідження істориків до конкретної
території, до конкретної людини чи сім’ї.
Нумізматика, метрологія, палеографія, філігранологія, хронологія та ін.
спеціальні історичні дисципліни розвиваються нині в тісному контакті з
історичним краєзнавством, збагачуючи одне одну, розширюючи джерельну
базу історичних досліджень взагалі.
Основні джерела історичного краєзнавства можна згрупувати за такими
основними видами і підвидами (так звана традиційна структура):
1.Археологічні джерела з історії рідного краю: а) археологічні
пам’ятники; б) археологічні розкопки і розвідки, їх описання і
публікація; в) археологічні музеї. 2.Етнографічні матеріали: а)
фольклор; б) житло, побут; в) одяг, прикраси. 3.Пам’ятники архітектури.
4.Пам’ятники образотворчого мистецтва: а) пам’ятники мистецтва; б)
прикладне мистецтво; в) скульптура; г) народні традиційні ремесла і
промисли. 5.Письмові джерела: а) рукопис; б) книги; в) періодична преса.
6.Усні джерела: а) топоніми і антропоніми; б) усна народна творчість. 7.
Архіви та їх фонди [5].
У 1995 р. харківські вчені С.І. Посохов і С.М. Куделко привернули увагу
до ще однієї актуальної проблеми джерелознавчих досліджень в галузі
історичного краєзнавства: “Нові завдання зумовлюють підвищення інтересу
до джерел. Те, що протягом тривалого часу випадало з поля зору, набуває
важливості. Насамперед, це стосується джерел, що характеризують
побутовий бік життя, духовний світ попередників. У цьому плані
посильним, а водночас актуальним, завданням вбачається пошук і
публікування таких документів” [6, С. 13-15].З другої половини 1990-х
років розгортається робота із збору і публікації матеріалів так званої
“усної історії”, в чому провідну роль теж відігравали краєзнавці.
У 1993-1995 рр. Центр досліджень усної історії та культури (м. Київ) під
керівництвом Вільяма Нолла з участю науковців Київського державного
університету ім. Тараса Шевченка, Черкаського обласного краєзнавчого
музею провели великомасштабні польові дослідження за темою “Усна історія
української селянської культури 1920-1930 років”. В результаті
досліджень цього своєрідного історичного джерела була опублікована
унікальна книга “Трансформація громадянського суспільства” (1999 р.),
яка значно розширила документальна базу для дослідження такої складної
проблеми, як моральний стан українського суспільства в 1930-і роки,
духовне і культурне життя народу в цей період. Автори дослідження
переконливо підтвердили ті висновки, які робились до цього переважно
історіософами на основі конкретно-історичних праць та формально-логічних
конструкцій, за що їх постійно звинувачували у відсутності міцної
(традиційної у нашому розумінні) джерельної бази. Живий народний голос,
усна історія українців, глибока народна пам’ять, багатий етнографічний
та фольклорний матеріал історичної Черкащини, що увійшов до згаданої
книги [7, С. 19-21; 34], продемонстрували переваги подібної співпраці
істориків-краєзнавців, етнографів та джерелознавців у розширенні
джерельної бази “малої історії” та можливості робити на їх основі
глибокі наукові та світоглядні висновки.
Відомий теоретик джерелознавства С.О. Шмідт виділяв джерелознавчий
аспект у окремий, особливий напрямок досліджень [8, С. 27]. Наочно
реалізацію цього напрямку можна продемонструвати на прикладі формування
історико-краєзнавчих відділів музеїв. За оцінкою С.В. Абросимової
“історико-краєзнавчий профіль місцевих музеїв, їх поліфункціональність,
унікальні колекції визначили різнобічну краєзнавчу діяльність цих
культурних закладів, передусім формування комплексної джерельної бази
для краєзнавчих студій. Саме музейні збірки є одним з основних
компонентів в структурі джерельної бази краєзнавства (як конкретних
історико-краєзнавчих досліджень, так й історіографії краєзнавства)” [9,
С. 255-256]. На прикладі Дніпропетровського історичного музею можна
продемонструвати весь джерельний комплекс, що є у розпорядженні
істориків-краєзнавців: – писемні джерела (рукописи, документи
губернських канцелярій, родинні архіви, карти, плани); – колекції з
археології, геральдики, сфрагістики, нумізматики, кераміки, одягу,
зброї, живопису, фотографій та ін.; – колекції церковних матеріалів; –
етнографічні колекції; – колекція запорозьких матеріалів.
Актуальною проблемою дослідження джерельної бази історичного
краєзнавства на сучасному етапі є використання епістолярної спадщини.
Епістолярна спадщина (приватне листування) поряд із джерелами мемуарного
характеру набуває особливої актуальності в зв’язку із зверненням
істориків до вивчення ролі людини в історії, що поверне вітчизняну
історичну науку в лоно європейської, або, за влучним висловом Н.М.
Яковенко треба “спробувати звести історію з п’єдесталу науки про
суспільство до рангу науки про людину в суспільстві” [10, с. 121].
Серед інших актуальних проблем джерелознавчих студій з історичного
краєзнавства на VIII та ІХ конференціях (Харків, Дніпропетровськ, 1997
та 1999 рр.) були виділені такі, як потенційні можливості генеалогії у
дослідженні регіональної історії України, паперові грошові знаки
місцевих та приватних емісій як історичне джерело, міська топоніміка та
пам’ятки картографії у історичному краєзнавстві, герби міст, топоніміка
та етнографія Запорозького краю [11, с. 158-159]. Постійною є увага до
“мікротопоніміки як одного з чинників національного самовизначення”,
видавничої діяльності релігійних конфесій, народної іграшки, публікацій
місцевої періодичної преси, етнографічних матеріалів, народних промислів
(чумацтво, кераміка), фольклорних звукозаписів та ін., що збагачують
структуру джерельної бази історико-краєзнавчих досліджень [12, С. 206,
273, 269, 294].
Таким чином, мова може йти про єдино вірний перспективний напрямок
джерелознавчих студій із історичного краєзнавства – залучення абсолютно
всіх носіїв інформації, адже історичні джерела реально існують, вони є,
вони ніби знаходяться між тими, хто вивчає історичне минуле, та самим
історичним минулим. Окреме історичне джерело досить таку ж окрему,
ізольовану інформацію. Лише комплексний підхід до джерел (а це органічна
риса саме краєзнавства) дасть підстави створити живу картину рідної
історії.
Література
Афанасьєв Ю. Прошлое и мы//Коммунист.-1985.-№14.
Тронько П.Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття: Досвід.
Проблеми. Перспективи. – К., 2000.
Див.: Удод Л.І. Національно-історична пам’ять у свідомості сучасної
молоді // Гуманітарний журнал. – 2000. – №1.
Підгаєцький В.В. Теорія і методологія джерелознавства з історії України
ХХ століття. – Дніпропетровськ, 1996.
Див.: Матюшин Г.Н. Историческое краеведение. – М., 1987.
Куделко С., Посохов С. Історичне краєзнавство в контексті сучасних
тенденцій розвитку науки та суспільства// Краєзнавство. – 1995. – №1-4
(32-25).
Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія
української селянської культури 1920-30-х років.-К., 1999.
Буганов В.И., Медушевский А.Н. С.О. Шмидт – арехограф, историковед,
архивовед // Отечественные архивы. – 1995. – №5.
Абросимова С.В. Джерелознавчий аспект історико-краєзнавчих досліджень
(за матеріалами Дніпропетровського історичного музею) // Історія
України: маловідомі імена, події, факти.- К.,1999. – Вип. 8.
Яковенко Н. До питання про методологію вивчення історії України //
Генеза. – 1996. – №1(4).
Див.: Рудий Г.Я. IV Всеукраїнська наукова конференція // УІЖ. – 2000. –
№2.
Історичне краєзнавство і культура: Наукові доповіді та повідомлення VIII
Всеукр. наук. конф. – Харків, 1997.-Ч. І.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
