.

Аграрна політика в часи Хмельниччини та Гетьманщини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3251
Скачать документ

Реферат на туму:

Аграрна політика в часи Хмельниччини та Гетьманщини

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували
Запорозьку Січ, що стала зародком відновленої Української держави.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
визначалася воєнними і політичними досягненнями, відносинами з Річчю
Посполитою, розмахом селянської антифеодальної боротьби і змінювалася на
різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхетського панування
почалося формування Української держави, при цьому відбулися зміни у
поземельних відносинах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні
землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування
козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі
Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649
p.) і Білоцерківського (1651 p.) договорів. Відновлювалося феодальне
землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до
актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зерном,
худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б.
Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося
козацькій старшині привласнювати їх, захищати й приймати до війська
шляхетських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збирати податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого
феодального землеволодіння і відмовився пускати в Україну магнатів, за
винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя.
Феодаликатолики не мали права приїздити до маєтків, а лише відряджати
православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм експлуатації селян
привело до посилення антифеодальної боротьби. Селяни хотіли бути
вільними і не мати над собою “дідичних панів”, не визнавали
розпорядження центральних і місцевих органів влади, не допускали шляхту
в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система
господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських
магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в
Батозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених територій (а це
був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і
містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква
— 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного
фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової
частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним
розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники
і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних
монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б.Хмельницький вважав законними права української православної шляхти,
яка визнала владу Української держави, на довоєнні королівські надання і
взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і
до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласниками проти
обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського
посла Г. Кунакова, в українському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів,
які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

В роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) старшина у землеволодінні
поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б.Хмельницького, який
не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував
прагнення старшини і шляхти перетворитися на привілейованих
землевласників у дусі польської шляхти, викликала їх незадоволення і
змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням
пожалування земель.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої
свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького
стану. На перешкоді стояло лише майнове становище, бо військова служба
здійснювалася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В
ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань,
намагався зупинити процес покозачення селян. Гетьманським універсалом
від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським
селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового
козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Проте в цілому в роки
Хмельниччини не було проведено розмежування козаків і покозачених селян.
Козацькі права селян у козацьких полках були визнані урядом як
рівноправні із спадковими козаками.

На території Української козацької держави було знищено велике і середнє
феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю,
яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми
земельної власності, як державна і козацька. Поступово формувалася
старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори,
млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна
і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна
власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції
привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження
феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча
селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на
юридичній основі, а на звичаєвому праві, однак селяни фактично стали
вільними виробниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресивний характер. Незважаючи
на її суперечливість і непослідовність, були створені умови, за яких
козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут
приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне
землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в “Березневих статтях”
1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в
складі Московської, пізніше Російської держави.

Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст.
Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська
Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської)
держави. Гетьманщина, що займала територію сучасних Чернігівської,
Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської
та Київської областей, в адміністративнотериторіальному устрої
поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський,
Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький,
Полтавський, Миргородський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні.
Територія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну
частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі
райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і
поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський,
Харківський, Ізюмський).

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст.
визначальними були зростання й зміцнення земельної власності
православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня
боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю
селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і
шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу
на наґромадженні земельних володінь і організації господарства.
Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна
власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й
старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в
гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї.
Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської
землевласності не існувало.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського
землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв
зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував
практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок
наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та
одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького,
вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував
надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних
підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і
поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи
змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового
гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що
регламентували аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який
втручався в аграрні відносини в Україні. За “Коломацькими статтями”
(1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські
універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними
царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови
Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої
(1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного
значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева
адміністрація.

Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в
українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі
форми найму, як вільний, кабальний, примусовий. Людей примушували орати
поле, жати, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували
також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на
промислових підприємствах.

На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата найманих женців становила
третину врожаю, в кінці XVIII ст. — п’яту частину, молотників — десяту,
день оранки оплачувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2
копійки).

Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення.
Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства,
поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули
племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли
мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів
Західної та Правобережної України, козацької старшини було
підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні
кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли
майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв’язки
з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та
торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Малота
безземельні селяни формували ринок праці.

Використана література

Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і світу: Підручник / За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

PAGE

PAGE 5

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020