КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПРЕДМЕТУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

1. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Загальна характеристика періоду

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього
періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної
відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний
розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі
фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного
розподілу праці, розширення економічних зв’язків між окремими регіонами
і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з’являлися умови для
їх об’єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності.
Однак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут в дуже
складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні,
ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід
політичного об’єднання. Поступово тут створювалися економічні і
політичні умови об’єднання південно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об’єднання феодально роздроблених
князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої
землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви, вони
наполегливо домогалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для
цього було недосить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство
було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином,
процес консолідації та об’єднання, що розпочався, був припинений і не
дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої
входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських
ханів була більш сильною, то тут процес об’єднання взагалі був
малоефективним.

Івсе ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі
відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої
державності, як українська народність, конкретна територія її
розселення. Основними місцями проживання українського населення стали
простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського
і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров’я,
оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль
у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього
регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної
Русі і формування української народності відбувалося у складних
політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної
єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами
— Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв’язку з цим історична
доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 p. стала Галичина, а у 1377
p. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала
деяку автономію, то в 1434 p. вона була повністю інкорпорована до складу
Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями
перетворена у «Руське воєводство». У 1430 p. польські феодали загарбали
Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто
колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою
колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних,
релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського
права.

Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що належали перед
тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що
належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися в одній
державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських
феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі
перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право
володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком
Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства,
політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського
народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною
унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано
угоду про унію православної церкви України і польської католицької
церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках
Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного
гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу
українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів,
підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою
протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі.
Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі
і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за
дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка —
січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним
вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні
виникають дуже часто, t хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії
українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби
розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося
самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження
національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.
Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків
поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу —
культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування
нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки
виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,
народжується ідея української державності.

Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими
феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування
на території України феодальної власності на землю означало збереження
класового розподілу суспільства на експлуататорів та експлуатованих,
хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на
економічне і правове становище населення.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися
у вищій феодальний стан, що отримав назву «магнати», і здобули для себе
широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від
середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя
литовського або польського короля. В руках магнатів зосереджувалися
найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть
передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на
війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів
і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було
оформлено привілеями 1492 і 1506 pp., у відповідності з якими Рада
великого князя («пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські
магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської
влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав
закони та розпорядження, підтримував зв’язки з іноземними державами,
виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «пани-Рада». У
відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті
права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд
великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів
повинні були подаватися лише великому князю або «пани-Рада».

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних,
надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від
них дрібних і середніх феодалів.

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї
магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських
земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі
Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої.
Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З
кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою
у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та
світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони
засідали у сенаті. Починаючи і XVII ст., з їх кола сенат регулярно
призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був
узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була
шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Галичини сприяло
широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. У той же
час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі
підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими
маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш
привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі
разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були
безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім
того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і
натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки.
Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже
досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке становище і вона
боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425,
1430, 1433 pp. на територію Галичини були поширені деякі інститути
польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм 1434 p.
галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало
остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило
селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим,
оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві категорії: тих, хто
мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи
шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи:
1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після
виконання своїх зобов’язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які
ще мали право виходу, але з певними умовами:

у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання
«замісника» (селянина такого ж ступеня залежності);

3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім
цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного
стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих
форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку —
до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на
користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На
Київщині і Галичині він звався «подимщиною» (одиницею обкладання був
«дім» — будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства
Литовського збирала «поголовщину» (також з «диму»). На Волині цей
податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі,
яку можна було обробити воловою упряжкою).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь
держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і
великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи,
взагалі ходили працювати «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію»
(грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими,
обов’язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу
від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні
і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині
натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими
продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване
«дякло». Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою
худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку
ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин,
натуральні податки селян замінюються грошовими.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст.
відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час
польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно
визискували і покріпачували селян.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування —
десятників, отаманів, старців на представників великокнязівської
адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а
іноді і більше волок. Основним напрямком діяльності війта були
відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо
будь-який селянин «не вийде на роботу, — наголошувала «Устава на
волоки», — «ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за
другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не
вийдет ино бичем на лавце скарати».

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині
XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян.
Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства,
яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як
свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки
розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у
заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.
Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми
селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти
шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV у першій
половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і
виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню
майнового і класового розшарування у середовищі міського населення
України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три
категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно
невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки,
магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і
шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату.
Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15000
чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани:
середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри —
хазяї майстерень і бюргерство або «поспільство».

Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи

— плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися,
підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові
ремісники («партачі»).

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу
до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і
німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і
соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав
корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у
праві займатися торгівлею

(окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи.
Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у
передмістях.

Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозуміло, що це
накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад,
наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві
на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та
ін.

Протягом XV — першої половини XVI ст. в українських містах швидкими
темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання
кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у
Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів,
об’єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік. Сучасники мали на увазі
високий рівень львівської ремісницької майстерності, коли називали Львів
«школою ремісництва». Крупними ремісницькими центрами в Україні були
також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Ковель
та ін.

Ремісники у містах об’єднувалися у професійні корпорації —цехи. Цехові
устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх
членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з
найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і
розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження:
судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також
здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з
цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.
Повноправними членами цехових об’єднань виступали тільки майстри —
власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів.
Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна
кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми
до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових
організацій не були рівними. Головували в них найбільш багаті майстри.
Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які
експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових
справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі,
хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які
працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно
розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова,
суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути
ремісницьку продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з’являються наприкінці
XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими
темпами Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові
організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст.
цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах.
Наприкінці XVI ст. цехи з’явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.

Для XV—XVI ст. було характерно значне зростання міст в українських
землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки
за рахунок внутрішніх ресурсів — звичайного приросту населення, а й
шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на
переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те
дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 p. була стаття, що
регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до
міста, мали негайно сповістити про це місцевого бургомістра. Останній
повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх
володарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв’язку з голодом.
І коли перевіркою встановлено, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх
годувати», покріпачені селяни вважалися вільними.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і
поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі
намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних
козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони
південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського
ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август
наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на
військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано
призначеному урядом «старшому судді усіх низових козаків»*. Прийняті на
державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали
назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офіційно визнавалися
лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька
маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила
влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні
посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького
козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до
реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади
старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських
магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська.
Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх
судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності
на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і
торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове
жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам
видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані
реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і
заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти,
володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами,
корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і
наймитів «підсусідків». Становище основної маси реєстрового козацтва
було складним. Обов’язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену
військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим
знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на
час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші
руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори,
останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхетські володіння. Це
породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси
реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою
для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися
своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не добившись цього,
вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе
козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося
владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна
політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд
закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і
приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових
козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових
списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх
інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками.
Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва:
менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша —
занепадала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі посідала
козацька «середина», тобто козаки, що знаходилися між реєстровою
верхівкою і «черню».

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків,
було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і,
як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні
маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний
утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і
пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої
половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька «середина»
переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не
розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили
уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої,

та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела
козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Державний лад

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини
українських земель виключало можливість виникнення української
державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в цей час у
Запорізькій Січі.

У зв’язку з цим, розглядаючи державний лад України в даний період, слід
проаналізувати польсько-литовські структури, чинність яких поширювалась
на українські землі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території
українських земель, які фактично входили до складу Польського
королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним
органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської
унії 1569 p. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління
були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь
Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип
обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у
середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер
та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував
королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та
його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець
королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім
них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі
єпископи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави
держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій
основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого
входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в
подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з
королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили
представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства
збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав
законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З
часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського
королівства.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління
українськими землями будувалася відповідно до
адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і
військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі
повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй
діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами,
звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна
розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що
адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в
українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих
чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти
отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними
особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час
залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак
польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації
Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст.
старости, призначені королем, з’явились у Львові, Самборі, Галичі,
Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати
особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського
генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і
перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти.
Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 p. стала Руським воєводством.
У 1462 p. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке
князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на
той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він
наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під
керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої
низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став
головувати на їх засіданнях.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ —
військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалося
управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 8 куренів,
а територіальне — спочатку на п’ять, згодом на вісім паланок. Слід мати
на увазі, що у запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у двох
значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська*.
Термін «паланка» також мав два значення — невелика фортеця і певна
частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші
питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради.
Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня
кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була
воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші
питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир,
об’являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно
переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо,
обиралася і зміщалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по
куреням, які частіше звалися «сходками». Курінні сходки збиралися у разі
потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних
справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні
господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих
козаків, які займалися господарством.

2. УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ УЦР

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне
повстання очолюване більшовиками.

Подіі у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина
трудящих Украіни, однак переважна більшість іі народних мас підтримувала
політику партій, які входили до складу Центральноі Ради, — партій
соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Украіні
влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролітарському
Донбасі. В більшості ж районів Украіни подіі розвивалися інакше.
Особливо напружене становище склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керивництво
Центральноі Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне
повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд,
украінські партіі все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад
робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієі
революційноі демократіі.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуаціі можливий єдиний вихід,
щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Ураінськоі Народноі Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений
текст III Універсалу Центральноі Ради.

«Віднині Украіна стає Украінською Народною Республікою… — говорилося в
Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими
помогти всій Росіі, щоб вся Республіка Російська стала федерацією равних
і вільних народів».

Михайло Грушевський нагалошував: на тому, що подібна «широка
автономія обьективно дае початок іі перетворенню у «повну державу». І
вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що
вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральноі Ради
сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною
державою». Зрозуміло були і інши чиновніки (конфлікт з Раднаркомом,
проблеми міжнородного визнання), що зумовили рішучий поворот до повноі
незалежності, однак з точки зору еволюціі «чистих» державних форм, цей
шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формирування і
удосконалення державного ладуУНР.

Організація центральноі влади.

Особливе місце в структурі вищіх органів УНР займала Центральна Рада.
У III Універсалі містиця конструкція, згідно з якою Центральна Рада
поставлена Украінським народом «разом з братніми народами Украіни…
берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми
Украінська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян,
робітників і солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові
означення Центральноі Ради: «законодавчий орган», «представницький
орган», нарешті, «революціонний демократичний парламент».

Проте, незважоючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала
свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних
документах Центральноі Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим
органом, який має припинить свою діяльність, після скликання
Всеукраінських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася
не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до іі складу
представників різних демократичних, громдянських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі
соціальни верства населення Украіни, Центральна Рада намагалася
розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917
року був спланований I Всеукраінський з’ізд Рад робітничих, селянських
та солдатських депутутаiв. За нормами представництва депутати з’ізду
мали представляти усi Украiнськи землi.

Своi намiри щодо цього з’iзду малu i бiльшовики Украiни. Вони
намагалися шляхом переобрання складу Центральноi Ради перетворити ii на
зразок росiйського ЦВК.

Всеросiйський з’iзд Рад робiтничих, селянських та солдатських
депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього
прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких большивіки
складали трохи більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому
співвідношені сил з’ізд висловив повну довiру i пiдтримку Центральнiй
Радi та Секритарiату. В резолюцii з’iзду, зокрема, говорилося: «З
проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких
соцiальних i полiтичних реформ i приступила до скликання Украiнськиx
Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту
влади в Украіні… З’ізд вважає переобрання Центральноі Ради несвоєчасним
і недоцільним».

Більшовики були змушені залишити з’ізд i переiхати до Харькова, де
провели свiй окремий з’iзд.

Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральноi Ради не змогли
швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це
питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини
iснування Центральноi Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався
20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради виступiв Михайло
Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральноi Ради поповнився новими
органiзацiями украiнських мас, якi одна за одною виходили на політичну
арену. Центральна Рада прагнула як найскоріше передати своє місце
представництву утворенном на підставі виборчого права Украінськоі землі.

Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi
Центральноi Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 року було схвалено закон
про утримання Центральноi Ради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року –
закон про недоторканнiсть членiв Центральноi Ради, тобто вони
кoристувались такими ж правами, як i «класичний» парламент. 9 квiтня
Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок
та iнших виданнь бiблiотекою Центральноi Ради.

Функцii украiнського уряду виконував Генеральний Секритарiат. Пiсля
оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду
Народних Мiнiстрiв.

Уже пiсля утворення УНР укрiнський уряд пережив чимало криз,
зумовленних рiзними факторами, i в результатi за часiв Центральноi Ради
його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв – Голубович (укр. с.-р.);
мiнiстри: внутрiшнiх справ – Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових i
морських справ – Жуковський (укр. с.-р.); судових – Шелухiн (укр.
с.-ф.); земельних – Ковалевський (укр. с.-р.); харчових – Колiух (укр.
с.-д.); працi – Михайлiв (укр. с.-д.); пошт i телеграфiв – Сидоренко (с.
сам.); залiзничних шляхiв – Сокович (укр. с.-р.); фiнансiв – Препелиця
(укр. с.-р.); просвiти – Прокопович (с.-ф.); торгiвлi й проимислу –
Фещенко-Чопровський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ –
Любинський (укр. с.-р.); державний контролер – Лотоцький (с.-ф.).

Перед украiнським урядом постали тiж самi проблеми, що й перед
Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми
державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план
постає проблема, яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між
Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не
дістала свого розв’язання. В результатi сталося так, що Центральна Рада
як законодавчий орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий
займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то
постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917р. i Центральна
Рада, i Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення.
На жаль, навiть конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми.

Однак за тих умов украінській справі значно більшоі шкоди завдавало
не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між
політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі
формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917р. закон про
порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі
доприйдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи,
які зоставадлися на територіі Украінськоі Народноі Республіки по день 7
листопада 1917р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного
будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й деклараціі
мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були
разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо
кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте
жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю i поставили
Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному
обсязi.

Як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну
машину. Лiдери Центральноi Ради, навпаки, прагнули пристосувати ii до
потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до
спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р.,
функцii Головноi скарбницi та Украiнського Державного Банку виконували
Киiвська губернська скарбниця та Киiвська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнституцii починали
дiяти ще до того, як вiдповiдним чином «легалiзувалися». Так, посада
Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального
Секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд
Центраоьноі Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного
контролю». Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно
раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація
Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету.
Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяц існування
Центральноі Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону
«Про вищу економічну раду УНР».

Організація місцевоі влади

Її загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський,
який розробив таку схему: «Щоб не було ніякоі тісноти від власті людям,
щоб вона не коверзувала людьми, не накидала ім своєі волі, немає бути
іншоі власті тільки з вибору народнього!»

В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село,
кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоіть за інтереси
украінського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з
Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках
людей, ворожих до украінства, приписуемо нашим громадянам широку, дужу
організацію та усвідломлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію».

У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування:
«Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуемо : вжити всіх
заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що
являються органами найвищоі адміністративноі влади на місцях».

Як бачимо, Центральна Рада намагалася об’єднати два момента. З
одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування
широких прав і повноважень, а з другого – визначення меж цих повноважень
з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах
краіни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не
стільки ця, до певноі міри, теоретична дилема, заважала нормальному
формуванню місцевоі адмінстраціі й самоврядуванню. Три основні проблеми,
з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самоі
системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевоі влади. Поряд з
органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще
від Російськоі держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральноi
Ради, та згаданi в Ш Унiверсалi «органи революцiйноi демократii». Всi
вони функцiонували за власним розсудом без механiзму взхаємодіі й
точного розмежування «сфер впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання
взагалі вилучалися з іх компетенціі, що в свою чергу призводило до
утворення нових органів.

Універсал зобов’язав «правительство долати допомочi мiсцевим
самоврядування ради робiтничо-селянських i солдатських лепутатiв,
вибраних з мiсцевих людей», тобто з’явилася, точнiше – легалiзувалася,
ще одна ланка, оскiльки Ради не припиняли своєi діяльності. Справді, іх
не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно
«не вписав» іх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий
адміністративо-терироріальний поділ Украіни, поділивши іі на 30 земель.
Отже, організація місцевоі влади мала відпов1дати новим умовам, але
Центральна Рада не встигла це зд1йснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна
адміністрація не мали ресурсів для здійснення своіх повноважень і
реального впливу на місцеве життя.

По-трете, відсутність належноі правовоі бази; законодавство в цій
сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними
нормами, що містилися в універсалах Центральноі Ради і деклараціях іі
Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральноі Ради
фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своіх
представників. В Украіні розроблявся закон про утворення нових органів
влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П.Христюка, «було
тільки приступлено».

Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила
довгожданний земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати
відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на
місцях. «Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і
підземними багатствами, — зазначалось у ст.4 закону, — належить до
скликання Украінських Установчих зборів Украінській Центральній Раді.
Порядкування в межах цього закону належить: землями міського
користування…- органам міського самоврядування; іншими – сільським
громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах
іх компетенціі». Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування
Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня
1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не
порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостям і
громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу
децентралізаціі».

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті,
які визначали відносини суб’ектiв самоврядування з державною
адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить
єдина безпосередня місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють іх
діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись
до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах
рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки». Що ж до самоі Ради Народних
Міністрів, то до іі компетенціі входили лише ті питання, які «зістаються
поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикають цілоі УНР»,
причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених
компетенцій» органів місцевого самоврядування.

Військове будівництво.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по
украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни, так і на
фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі
арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра
політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим
будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке
12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці
грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва.
Так, 23 грудня з’явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову
службу i вiдкомандирування з неi громадаян Украiнськоi Республiки»,
потiм – закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i,
нарештi, 16 сiчня – тимчасовий закон про утворення укрaiнського
народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за
загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію
належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від
зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав
розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки
приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні подіі показали всю
ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Киів
виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада
повернулася до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було
проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні
військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці
арміі на основі територіального набору. Украінська армія мала складатися
з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й
інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени),
спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада
прагнула розв’язати питання, пов’язанi iз соцiальним захистом
вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне Писарство надiслало
Центральнiй Раді законопроет про допомогу сім‘ям вiйськовополонених.

Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради
шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi – вони тiльки
поповнили ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за
свою недовгу iсторiю.

Законодавча діяльність Центральноі Ради.

Проголошення УНР докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя краіни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання
законів, згідно з яким «до сформування Федеративноі Російськоі
республіки і утворення іі конституціі виключне й неподільне право
видавати закони для УНР належить Центральній Раді», а «право видавати
розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генеральним
Секретарям УНР». Разом з тим, цей закон не підтвердив дію «всіх законів
і постанов», які мали чинність на територіі УНР до 27 жовтня (тобто
російського законодавства) і не були скасовані Універсалами законами і
постановами Центральноі Ради й Генерального Секретаріату. Водночас
розпочався процес формування власноі правовоі системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на
стратегічні завдання Центральноі Ради став закон «Про вибори до
Установчих зборів Украінськоі Народноі Республіки». Це був найбільший за
обсягом закон, прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально
регламегтували порядок організаціі й проведення виборів.

Закон затверджувався в 2 етапи. Спочатку, іі листопада 1917 року
Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з 10 глав:
«Загальні статті» (у ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ»),
«Про виборче право» (відповідно до статті 3 «право участі в виборах до
Установчих зборів УНР мають громадяни Російськоі республіки обох полів,
котрим до дня виборів вийде 20 років», позбавлялися ж виборчих прав
«засуджені правосильними судовими вироками», «невиплатні боржники,
признані правосильною судовою установою зловмисними банкротами»,
«служащій у в1йську, що самовільно покинули військо», а також «члени
роду, що царював в Росіі»), «Про установи, котрі відають проведенням
виборів до Украінських Установчих Зборів» (ці функці належали «головній,
окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до
Украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям» (головній
комісіі, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося,
зокрема, «Загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів
необхідних для іх прискорення», а також «вироблення і видання загальних
інструкцій і постанов на доповнення чи розвиток цього закону та
інструкцій про Його здійснення»), «Про виборчі списки», «Про
кандидатські списки», «Про подавання і подрахунов виборчих карток», «Про
встановлення результату виборів»(в основу покладалася пропорційна
система), «Про порядок вступлення на місце членів, які виступають з
Украінських Установчих зборів», «Про забезпечення вільності і
правильності виборів» (цей закон прямо встановлював систему покарань за
ті, чи інші порушення – наприклад, «винуватий в самовільнім здійманні,
розірванні, закритті або зміненні привселюдно виставлених виборчих
відозв, оповісток або списків, які виходять від груп виборців», карався
арештом на строк до 1-го місяця або штрафом до 100крб.), «Про трати на
вибори до Украінських Установчих Зборів».

16 листопада Центральна Рада затвердила 2-й розділ закону про
вибори до Украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали
специфічні особливості виборів «в арміі, флоті і тилу». Законом було
затверджено ще й «Парвила про спільну з цивільним населенням участь
в виборах частин арміі і флоту» та «Інструкцію для користування розділом
1-м Закону про вибори до Установчих зборів УНР».

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори
відкритися – 9 січня 1918 року. В деяких округах вибори справді пройшли.
Потім війна відсунула вибори на другий план, і лише 11 кв1тня Мала Рада
ухвалила провести іх 12 травня там, де вони не відбулися.

Останні дні Центральноі Ради і повчальні уроки.

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами
Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко
й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право
самовизначення Украіни шляхом нав’язування iй своiх форм полiтичного
устрою». Бiльшовики незважаючи на численнi декларацii про
«самовизначення нацiй аж до вiддiлення», не переводили своiх вiдносин з
Украiною в площину мiжнародного права.

Постае закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна
Рада не змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв – зовнiшнього й
внутрiшнього.

Лiдери Центральноi Ради опинилися перед вибором – де шукати
допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення – Росii. Одна
частина стояла за те, щоб шукати ii в народi, йдучi назустрiч його
соцiально-еконмiчним прагненням, а друга частина – закликання на помiч
проти бiльшовицькоi навали нiмецького вiйська. Члени украiнськоi
делегацii пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем
звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Але приход
нiмецькоi армii на Украiну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки.
Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували
на украінській землі не як «приятелі», а повноправні хазяі.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий
внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя,
що виявилася у спробах Ценральноі Ради реалізувати намічену
соціально-економічну програму та нездатність Центральноі Ради налагодити
ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити ділему –
пріоритет прав націі чи прав людини ( вибрали перше) врешті-решт
визначило долю Центрально1 Ради. Використана література:

Чубатий М. Огляд історії українського права // Історія держави та
державного права. Мюнхен — К., 1994. — С. 80.

Енциклопедія українознавства. Львів, 1993. — Т. 3. — С. 899—900.

Історія України: нове бачення. У 2-х т. К., 1995. — Т. 1. — С. 114.

Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1300, 1304.

Субтельний О. Україна: історія. К, 1991. — С.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи