Контрольна робота з економічної історії України

1. Промисловість України в пореформений період.

Зростаючі потреби в машинах зумовили розвиток машинобудівної
промисловості, яка почала створюватися в Україні з кінця XVIII ст. Її
представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку
XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було
вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час реформи
1861 p. ще не вийшла з моно фактурної стадії, їм належала важлива роль
як у постачанні обладнання винокурній і цукровій промисловості, так і в
задоволенні різноманітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20
машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже
88 % цієї суми припадало на заводи Київської, Волинської,
Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин
ввозилося з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за
1850-1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової
техніки сприяло підвищенню продуктивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало розвиток металургійної
промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили
чавуноливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині,
Київщині , Одещині, Слобожанщині. Наприкінці 50-х років XIX ст. в
Україні діяло не менше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів.
Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали
важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p.
продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і
модернізацією металургійного виробництва йшов процес заміни
кріпосницької праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна
промисловість. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге
місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак
шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а
поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд проектів
будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася
через Кримську війну (1853-1856 pp.). В Україні було лише два
стратегічних шосе — від Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був
неможливий у зв’язку з наявністю численних порогів. У Дніпровському
басейні 1852 p. налічувалося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с.
Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З’явилися
пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром і його притоками
курсувало 17 пароплавів, серед них 3 пасажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які
обслуговували їх. У 40-50-х роках основна частина вантажообігу припадала
на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та
поштові перевезення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості
наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля
вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у
виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску
продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в
Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали
переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо
фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і
ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали
невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили
лише 15 %. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли
більшу частину багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по
1861 p. кількість їх (без товарної продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства
превалювали над поміщицькими.Отже, наприкінці дореформеної доби
поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу
феодально-кріпосницької системи.

1.2 Промисловість України пореформенного періоду.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Якщо в
1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. — 3712
промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських
фабрик і заводів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кожному
підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес створення великої
машинної індустрії. Промисловий переворот вступив другий етап, який
тривав протягом 60-80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зайняло цукроваріння.
Частка його у всеросійському виробництві цукру в 1882-1885 pp. досягла
87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Технічна перебудова цукроварень завершилася наприкінці 1870-х років
підвищенням концентрації виробництва, скороченням тривалості щорічних
сезонів цукроваріння, поліпшенням використання сировини. Прискорилися
темпи зростання обсягів цукробурякового виробництва і продуктивності
праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість.
Правда, введення в липні 1861 p. норми виходу спирту, за яку власник
заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників
підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припинили
своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової,
характерним було застосування нової техніки, концентрація виробництва. У
1862-1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств.

Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська,
Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х
років багато винокурних підприємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала частка великих
підприємств — парових млинів. На зміну примітивним жорнам прийшов
вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко
розвивалось олійне, сировиною для якого було насіння льону, коноплі,
соняшнику. Особливо високих темпів розвитку ця галузь досягла в середині
80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у
харчовій та легкій. Перехід від мануфактури до фабрики в металургії був
пов’язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед
технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципово нових
технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в
поліських районах Правобережжя і на Чернігівщині, залишалась осторонь
технічного прогресу і в кінцевому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурного типу (Волинська
губернія), які виникли ще в дореформений період, проіснували на два
десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (поміщицької)
мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну.
Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організувати на базі
південних казенних заводів-мануфактур зразкове металургійне виробництво
фабрично-заводського типу. Через це уряд Російської імперії наприкінці
60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного
будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів,
виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під
заводи, шахти тощо). Найближчим результатом такого сприяння стало те, що
незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу
фабрики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства
кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва (1871 p.,
Катеринославська губернія) і Сулінський завод

Технологічний процес на обох підприємствах засновувався на використанні
мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність:
Юзівський завод налагодив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а
на Сулінському заводі було зроблено спробу організувати доменний процес
на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася
невдалою. Остаточно на ньому налагодили постійне виробництво чавуну лише
у 1883 p. Потужність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на’якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870-1880 pp. у 4 рази, а прокату
— в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки
розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому.Частка України у виробництві
чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту,
а також хижацьке винищення лісів, що викликало великий попит на
мінеральне паливо, стали важливими факторами піднесення вуглевидобутку в
Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут
спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко
переобладнувалися і збільшували видобуток вугілля шахти, виникали нові
кам’яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних
капіталів. Протягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5
раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких
видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього
видобутку вугілля Російської імперії. Як і в інших галузях, розвиток
вуглевидобутку супроводжувався посиленням концентрації виробництва.
Зменшувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали число великих
і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим потреби промисловості й
транспорту у вугіллі задовольнялися недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі
процеси -1видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися
вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найважливіші галузі важкої
індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її
серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося
сільськогосподарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в
Україні існувало не більше 20 невеликих машинобудівних заводів, то в
1884 p. діяло 75 заводів (без Таврійської губернії). Серед них були
досить великі підприємства фабрично-заводського типу.

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено
Херсонською і Миколаївською верф’ями — великими капіталістичне
організованими підприємствами. До кінця 70-х років вони будували
дерев’яні парусні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність.
У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств
машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96
% продукції цієї галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт,
особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося
зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої
залізничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня
1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію
Балта — Крюків (через Єлизаветград) з гілкою від станції Роздільна до
Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з’явилася в 1868 p. Вона пролягала від
Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було
з’єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої
лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з’єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Ростовом-на-Дону на
півдні, а також з Москвою на півночі. Активне залізничне будівництво
тривало протягом 70-х років.

У 1871-1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє
десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу
систему залізниць. Вони з’єднали між собою найбільші міста та промислові
райони Донбасу, Придніпров’я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кременчук,
Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Україні, царський уряд
виходив з своїх великодержавних інтересів. Залізниці мали насамперед
з’єднати російські промислові центри з чорноморськими портами.
Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським,
скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господарськими інтересами
України. Митними й провізними залізничними тарифами, оподаткуванням
російський уряд ставив економіку України у дедалі важче
становищеГоловною водною артерією був Дніпро з його притоками. Чимало
вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі
річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром
вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74.
Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними
морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був
Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8
% вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських
морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Романових розвиток
промисловості України прискорився, незважаючи на її колоніальне
становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. В провідних
галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот.
Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Великоросії він спочатку
охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала
застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та
горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив передусім
купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий
переворот розпочався у цукроварній та горілчаній промисловості і що
машини почали застосовуватися також у сільському господарстві,
українське машинобудування в основному було спрямоване на забезпечення
технікою цих галузей. По-четверте, поряд з великими фабриками, заводами,
копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній
промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в
історико-економічній літературі є два протилежних погляди. Одні
дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші
пов’язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На думку інших,
перехід від мануфактури до фабрики в провідних традиційних галузях
промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація
гірничо-добувної промисловості, яка перебувала в процесі становлення,
завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростанню міст. Поряд з
ремеслом і мануфактурами у містах виникли підприємства
фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825
p. в містах України налічувалося 528 промислових підприємств, то через
22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили
збільшення чисельності міського населення. Характерно, що якщо в
1811-1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то
на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній —
64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як
їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених
феодально-кріпосницьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811-1858 pp. зросла з 5 до 11 %.
Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським
господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885
p. у 50 губерніях Європейської Росії налічувалося 660 міських поселень,
з яких 165 припадало на Україну. В містах України проживало 28 % усіх
міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників,
робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення
належала до сільських станів (державні, поміщицькі селяни, козаки), а
головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

Промисловість ХІХ ст.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної
України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з
помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові
галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили
мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості
відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила
вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового
перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики
російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою
мала однобічний характер.

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості
створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого
розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки
кріпосництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї
Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія
порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали
80-90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та
Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів.
Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним
товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p.
розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу
Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p.
завершено спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга
піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с.
Кам’янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію
Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський,
в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи.
Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На
Сулінському заводі працювало 1200, на Юзівському 5-б тис., Кам’янському
— близько 3 тис., Олександрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продуктивності діючих
заводів на півдні України було створено велику металургійну
промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн
пудів у 1889 p. (у 6,5 раза), а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн
пудів (або більше ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві
чавуну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до 19 %,
прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв 21 металургійний
завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 p. —
69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку
нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва.

Розвиток металургійної промисловості України був нерозривно пов’язаний з
освоєнням Криворізького залізорудного басейну. За останнє десятиріччя
XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася
кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна
промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого
індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників,
устаткованих паровими машинами.-Наприкінці XIX ст. велике машинне
виробництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 %
загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників.
Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася
швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії. Частка
України в загальноімперському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в
1880 p. до 52,9 % у 1899 p.

Сформувалося велике кам’яновугільне виробництво в Донбасі. Частка
Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства
Польського) зросла в 1890 p. до 84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток
вугілля збільшився з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на
66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт,
на яких працювало 1684 тис. чол.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю
машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського,
розвивалося повільно. Протягом 80-х років сформувалися два райони
українського машинобудування загальноімперського значення:
Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноросійського виробництва) і
Києво-Харківський (6,5 %). Наприкінці XIX ст. в Катеринославській
губернії 33 підприємства виробляли сільськогосподарські машини і
знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільськогосподарських машин,
що виготовлялися на території Європейської Росії. Великим підприємством,
котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в
Бердянську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва
відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а
також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших
галузей промисловості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на
підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської,
Катеринославської, Херсонської, Таврійської), зросла більше ніж у 8
разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи
розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак машини,
виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю
поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, в
тому числі для машинобудування.

У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паровозобудівного, а в
1896 p. — Луганського машинобудівного заводів. Уже в 1900 p. ці
підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 %
загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з
заводами сільськогосподарського машинобудування було побудовано
вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Великим центром
машинобудування став Харків. Першими машинобудівними заводами, що
випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були
Краматорський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить
діяльність Миколаївського заводу «Наваль». Заснований у 1895 p.
Бельгійським анонімним акціонерним товариством (з первісним капіталом
близько 5 млн крб., який через 2 роки збільшився вдвоє), завод «Наваль»
до 1900 p. мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг 4200
тис. крб. Проте при повній завантаженості підприємства його річна
продуктивність могла становити понад 8 млн крб. за умови, що тут було
зайнято 5 тис. робітників.

Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобудівних і
металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск
валової продукції машинобудування становив 20,2 % всієї продукції
машинобудування та металообробної промисловості Росії. Проте українське
машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального
розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше,
ввозили з-за кордону, зокрема майже половину складних
сільськогосподарських машин.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісопильна, швейна та
інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя
наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х
років на Правобережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів,
які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загальноімперського
виробництва).

Центром борошномельної промисловості був південь України. На
Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві,
Кременчуку, Харкові. Цукрове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво
стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей,
що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з
кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невеликими тютюновими
підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик.
На деяких з них працювало кілька сотень робітників.

Промисловість ХХ ст.

Важливим фактором індустріалізації України на початку XX ст. був
найрозвиненіший на той час залізничний транспорт. У 1881-1890 pp. в
Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890-1895 pp. — ще 1141
km. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці,
решту — великими акціонерними товариствами за підтримкою державного
кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних
і приватних) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис.
верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому
десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками
минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні
першої світової війни у зв’язку з промисловим піднесенням. У цілому по
Росії протяжність залізниць збільшилась у 1913 p. до 70 200, у тому
числі в Україні — до 10 900 km.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зростання металургії на
півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870-1874
pp. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів,
а в 1895-1899 pp. — понад 1414.

У 1901-1911 pp. вантажообіг на залізницях України зріс на 81,6 %,
причому темпи зростання зернових (103,6 %) і вугільних (96 %) перевезень
були випереджаючими. На зерно і вугілля припадала майже половина
вантажодобороту, що відбивало характер розвитку економіки України в
загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські залізниці перевезли
104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав
іноземний капітал, приплив якого збільшився з 80-х років XIX ст.
Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і
американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p.
тут було створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об’єднання в Україні, особливо великі, були тісно
пов’язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів,
вкладених у промисловість Російської імперії на початку XX ст.,
припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало
63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капітал
приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за
кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала
акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках.
Цей процес набув широкого розмаху в 90-х роках, під час кризи 1900-1903
pp., яку змінило промислове піднесення 1910-1913 pp. Воно було зумовлене
врожайними роками, посиленням у зв’язку з проведенням столипінської
реформи капіталізації села, зростаючим попитом на сільськогосподарську
техніку. Приплив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню
основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і
торгово-промислових підприємств, зростанню акціонерних товариств. На
масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення
замовлень державної скарбниці, пов’язаних з підготовкою царизму до
першої світової війни.

У 70-80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було
створено в 90-х роках. Серед них Голубівське Берестово-Богодухівське
гірничопромислове товариство (1890), Російське-Донецьке товариство
кам’яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне
товариство Брянських кам’яновугільних копалень та рудників (1896),
Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таганрозьке
металургійне товариство (1896). У 1896 p. утворюється також
Донецько-Петровеньківське гірничозаводське товариство для розробки
кам’яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У
1898-1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові
товариства, Кримське-Донецьке товариство кам’яновугільної та гірничої
промисловості, акціонерне товариство Катеринославського трубоі
залізопрокатного заводу. Південноросійське металургійне товариство.
Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське
металургійне товариство.

Акціонерні компанії з’являлися також в інших галузях промисловості
півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з
видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне
товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана
(1896), Товариство Південно-російського машинобудівного заводу (1896)
тощо. В руках найбільших акціонерних товариств зосереджувалася більша
частина капіталів.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціонерному капіталі
найважливіших галузей промисловості. У 1870-1890 pp. кількість
найбільших товариств, основний капітал яких становив від 1 млн крб. і
більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому
загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб.
збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кількістю. До того частка
акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6,
а з основного капіталу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися
тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств
зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних
зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального
голосу надавалось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24
акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романових в цілому,
характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років
норма прибутку в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що
становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість
західноєвропейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїнські
фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного
протекціонізму, досягали небачених надприбутків. Це, зокрема,
стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав в
середньому 50 % на капітал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди
Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства і
Товариства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового
виробництва становили 30-40 % на капітал. У 1897-1898 операційному році
товариство Дніпровського заводу отримало близько 4 млн крб., тобто 80 %
чистого прибутку на капітал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 %
дивідендів.

Поява значної кількості акціонерних товариств у найважливіших галузях
промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап
становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою
кількістю акціонерних компаній у провідних галузях української
промисловості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була
економічна криза 1900-1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху
сотень невеликих і слабких підприємств та створення ряду великих
монополістичних об’єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях промисловості Україна
займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих
металургійних заводах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх
робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1
тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної
промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонерних товариств (з 26 діючих
у цій галузі) у 1912 p. становила 95,4 % видобутку всіх акціонерних
товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і
вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату «Продвугілля»,
який об’єднав майже весь видобуток і продаж кам’яного вугілля в Донбасі.
Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входило
18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких
зосереджували майже 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. У 1902 p. в
Україні засновано найбільший у металургії синдикат «Продамет». Його мета
— торгівля виробами заводів цього об’єднання. У синдикат входило 12
підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське
металургійне товариство «Провідане» та ін. На початок 1908р. «Продамет»
зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі
Південної України. Син дикат продавав залізо різного гатунку, балки,
рейки, бандажі, осі в імперії Романових.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків,
заснований у 1887 p., бюро якого знаходилося в Києві. Найвпливовіша роль
у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береденкам,
Хряковим. Спочатку синдикат об’єднував 78 %, а в 1892-1893 pp. — 91 %
усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання
цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного прибутку
на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153
цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки
існування цукрового синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на
внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозячи частину цукру за
кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській
імперії.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі народного господарства.
Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої
галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б
монополізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному
з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх
налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів
виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його
загальноімперського виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства
припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % виробництва
його у Росії в цілому. Усі монополістичні об’єднання, що діяли в
Україні, з самого початку мали не регіональне, а загальноімперське
значення.

В умовах економічного прогресу на межі XIX-XX ст. швидко зростали міста,
створювалися нові промислові центри.Швидкий промисловий розвиток
викликав значний приплив населення з центральної Росії, насамперед у
Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо
зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв,
Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської,
Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення.В
цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України
становила 12 %. Це були переважно робітники-гірники, металурги та
адміністративні службовці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна піднялася на вищий щабель
економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших
місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за
видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх
провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися
значні технічні та соціальні перетворення.

2.БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНІ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.

2.1 Структура і функції банківської системи в економіці ринкового
типу.НБУ.

Розглянемо структуру та функції банківської системи в економіці
ринкового типу. В такій економіці кредитно-банківська система
представлена великим набором банків та пов’язаних з ними різноманітних
кредитно-фінансових установ. В організаційному аспекті банківська
система є сукупністю взаємопов’язаних та взаємодіючих банків, кожний з
яких виконує функції,які випливають з його призначення. Розрізняють
емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні банки, різні
фінансові компанії (пенсійні, соціальні, інноваційні). В сукупності всі
ці фінансово-кредитні установи утворюють банківську кредитну систему.

Банківська система в Україні має дворівневу побудову: на першому рівні —
Національний банк України, на другому — комерційні банки.

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку
України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового
обігу, зміцнення національної грошової одиниці — гривні.

Національному банку України надано монопольне право на випуск грошей
(емісію). Він виконує роль емісійного центру. Банк зберігає резервні
фонди грошових знаків, дорогоцінні метали, у тому числі золото, валютні
запаси.

Національний банк України обслуговує державний борг країни, дає дозвіл
на створення (реєстрацію) комерційних банків.

Зміст діяльності Національного банку України проявляється в його
функціях, основних напрямах функціонування. Для виконання завдань,
покладених на цей орган державного управління спеціальної компетенції,
Статутом передбачені такі функції:

а) брати участь у розробці основних напрямів і тенденцій економічного й
соціального розвитку народного господарства України, державного бюджету
України, прогнозу грошових доходів і витрат населення;

б) розробляти основні напрями єдиної грошово-кредитної політики,
відповідно до яких здійснюється регулювання грошового обігу в Україні;

в) концентрувати кредитні ресурси, створені за рахунок коштів статутного
та інших фондів, залишків коштів державного бюджету, коштів на
депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках, а
також переданих за плату Ощадним банком коштів, які формуються за
рахунок вкладів населення;

г) продавати й купувати на договірних засадах кредитні ресурси;

д) утворювати фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи
держави за рахунок частини залучених банками ресурсів і депозитів,
визначати розміри формування цього фонду;

е) організовувати і проводити інкасацію, перевезення грошових знаків та
інших цінностей;

ж) проводити єдину кредитну політику в державі, встановлювати правила
розрахунків і ведення касових операцій, порядок ведення обліку й
звітності у банках, визначати розмір плати за залучені з інших банків
ресурси, виходячи із загальної процентної політики;

з) здійснювати регулювання рівня банківських процентних ставок;

й) організовувати касове виконання державного бюджету;

к) зосереджувати на рахунках у своїх установах валютні кошти валютного
фонду Кабінету Міністрів України, брати участь у розробці зведеного
валютного плану, забезпечувати проведення єдиної валютної політики в
державі;

л) здійснювати обслуговування державного боргу, виконувати операції,
пов’язані з розміщенням державних позик, їх погашенням і виплатою
процентів по них;

м) давати дозвіл на утворення комерційних банків за участю іноземних
юридичних осіб та іноземних громадян, реєструвати комерційні банки і
встановлювати для них економічні нормативи тощо.

Разом із тим Національному банку надаються такі права, що зумовлені його
специфікою: встановлювати для комерційних банків та їх філій обсяг і
форми звітності інформаційних матеріалів, необхідних для прогнозування і
планування з метою здійснення Єдиної державної політики в області
грошового обігу, кредитування, розрахунків, цінних паперів і валютних
операцій; встановлювати за узгодженням з комерційними банками, які
здійснюють касове обслуговування підприємств, організацій, ліміт залишку
грошей в операційній касі, визначати вид національних грошових знаків,
їх номінал, встановлювати визначальні ознаки і порядок платіжності,
систему захисту; одержувати в іноземних і міжнародних банках та в інших
фінансово-кредитних організаціях кредити, розміщувати позики,
здійснювати операції в іноземній валюті; давати дозвіл організаціям
України залучати кредити з-за кордону в межах загального ліміту
зовнішньої заборгованості держави, який встановлюється Верховною Радою
України; визначати ціни й тарифи на надані Національним банком і його
установами послуги, якщо вони не встановлені законодавством України;
утворювати у своєму підпорядкуванні підприємства і бути пайовиком або
акціонером підприємств, необхідних для виконання завдань Національного
банку, в тому числі щодо виготовлення паперових грошей, виробництва
необхідного для цієї мети паперу, виготовлення монет та інші права.

Правове становище Національного банку України, його особливе правове
регулювання зумовлює виконання специфічних для нього банківських
операцій. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про банки і банківську
діяльність» Національний банк виконує такі операції:

— видає комерційним банкам кредити на строк за домовленістю з
позичальниками;

— провадить рахунки банків-кореспондентів і здійснює розрахункове касове
обслуговування комерційних банків та інших кредитних установ;

— купує та продає цінні папери, що випускаються державою;

— видає кредити банкам під заставу векселів і цінних паперів;

— здійснює емісію приватизаційних паперів;

— виступає гарантом кредитів, що надаються суб’єктам
зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та
іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного та
іншого державного майна України;

— купує і продає іноземну валюту і платіжні документи в іноземній
валюті;

— проводить операції з резервними фондами грошових знаків;

— здійснює інші операції відповідно до своїх функцій, передбачених
законодавством.

Емісійний банк (центральний банк) – має монопольне право виписку
білетів (грошових знаків, банкнот). Основним його завданням є
проведення державної політики в сфері грошового обігу, кредиту,
регулювання діяльності всієї банківської системи. Цей банк завжди
націоналізований і його діяльність знаходиться під контролем держави.
Тому його називають державним або центральним банком.

Інвестиційні банки – спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому
кредитуванні різних підприємств і цілих галузей. Розрізняють фінансові
інвестиції, здійснювані шляхом купівлі банком цінних паперів, а також
реальні інвестиції, що здійснюються шляхом вкладання капіталу в
промисловість, будівництво та інші.

Іпотечні банки – спеціалізуються по наданню довгострокових позик під
заставу нерухомості.

Інноваційні банки (або фонди) – здійснюють кредитування (в основному
пов’язані з деяким ризиком) на всіх етапах інноваційного процесу
створення і впровадження різних наукових розробок.

Ощадбанки – є простими фінансово-кредитними установами для заохочення
вільних грошових коштів населення, включаючи операції з цінними
паперами.

Комерційні банки – найбільш універсальний тип банків, що займаються
широким колом операцій, в тому числі надання кредитів промисловим,
торговим та іншим підприємствам переважно за рахунок грошових коштів у
вигляді депозитних вкладів. Такі банки здійснюють також різноманітні
комерційні послуги та операції. Звичайно, вони не є державними.

2.2 Комерційні банки.

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, яка включає
в себе кредитні установи, які здійснюють різні банківські операції для
своїх клієнтів на базі комерційного розрахунку. Для цього вони
використовують не тільки свій власний капітал, але й залучений
фінансовий капітал у вигляді вкладень, депозитів міжбанківських
кредитів та інших джерел. При цьому залучені кошти, як правило, значно
перевищують обсяги власного капіталу комерційних банків.

На початку своєї діяльності комерційні банки створювалися переважно як
галузеві. Так, в Україні були створені Укрлегбанк, Укрбудбанк,
Укрмонтажспецбанк, Укрміжвузбанк, Енергобанк, Поштбанк та інші. Ці
банки повинні були сприяти вирішенню перш за все проблем всередині
галузі, прискоренню темпів НТП на підприємствах галузі, збільшенню
об’єктів виробництва та підвищенню якості випущеної продукції. Галузеві
міністерства та підпорядковані їм підприємства створенням своїх банків
намагалися мобілізувати як найбільше грошових коштів на розвиток галузі
та стати незалежними від кредитної та фінансової політики, яка
провадилась державою через так звані спеціалізовані банки – Промбудбанк,
Агропромбанк, Житлсоцбанк.

Поступово статус комерційних отримали державні спеціалізовані банки.
Так, на базі республіканського Житлсоцбанку був організований
Укрсоцбанк, Агропромбанку – АПБ «Україна» АТ, Промбудбанку – ПІБ. Таке
роздержавлення вказаних банків привело до створення в банківській
системі України нерівних умов для діяльності банків, зробивши важким
становище новостворених. Адже колишні державні спеціалізовані банки були
забезпечені приміщеннями, офісною технікою, транспортними засобами,
кадрами, мали велику і солідну клієнтуру. Їм і тепер надається значна
допомога з боку держави і НБУ. Новостворені комерційні банки такої бази
не мали.

Більш правильним за колишніми державними банками було б залишити статус
державних спеціалізованих банків, через які направлялась би державна
кредитна і фінансова (політика) підтримка пріоритетним напрямкам
розвитку економіки. Так в більшості країн така підтримка надається
розвиткові сільського господарства, науки, державним підприємствам,
житловому будівництву та іншим.

В умовах ринкової економіки суттєві зміни пройшли в банківському
контролі. Якщо раніше банки відігравали роль державних контролерів за
діяльністю суб’єктів господарювання, то в наш час цей контроль
здійснюється на партнерських відносинах між банками та їх клієнтами.
Правда, в окремих випадках держава накладає на банки контроль за
окремими господарськими операціями їх клієнтів. Наприклад, за повнотою
здачі в банк виручки готівковими грошима та виконанням касової
дисципліни.

Комерційні банки класифікуються за рядом ознак. В залежності від форми
власності вони підрозділяються на приватні і державні. Зараз в Україні
державними комерційними банками є лише Ексімбанк (експортно-імпортний
банк) та Ощадбанк.

По формі організації серед приватних банків переважають акціонерні у
вигляді товариств відкритого або закритого типу. Верховна Рада України
останніми змінами і доповненнями в Закон «Про банки і банківську
діяльність» заборонила комерційним банкам виступати у формі АТ закритого
типу і всім існуючим останнім треба перереєструватись в АТ відкритого
типу.

Комерційні банки в залежності виконуваних операцій 6увають
універсальними і спеціалізованими. Зараз на Україні всі комерційні банки
прагнуть бути універсальними, хоча далеко не всі вони виконують весь
спектр банківських операцій. Спеціалізованих банків поки що немає.
Правда, окремі банки почали створювати спеціалізовані філіали
(інвестиційні, депозитні та інші).

В залежності від території діяльності комерційні банки поділяються на
міжнародні, республіканські та регіональні. Міжнародні банки
утворюються за участю іноземного капіталу і можуть мати відділення
(філіали) в інших країнах. На Україні вони тільки починають
зароджуватися. Перший – Український Міжнародний банк та інші. Їх
створення не підтримується НБУ через завалювання ключових порцій, до
яких відноситься банківська справа, що являє собою велику небезпеку
для нашої економіки, що перебуває в стані глибокої економічної кризи,
що супроводжується інфляцією. В подальшому, коли економічна ситуація в
країні нормалізується, не буде перешкод в створенні міжнародних банків,
а також у відкритті відділень, філіалів та представництв іноземних
комерційних банків. Адже іноземні інвестиції в економіку України швидше
будуть здійснюватись через банки, з якими іноземні інвестори звикли
працювати і яким вони довіряють.

До республіканських комерційних банків відноситься Промінвестбанк
України, Укрсоцбанк, Ексімбанк України та Ощадбанк України, які мають
розгалужену мережу відділень та філіалів по всій території України. Вони
тісно пов’язані з усіма органами державної влади та Правліннями банків.
До статусу республіканських наближаються і деякі нові комерційні банки
(Градобанк, Приватбанк, АППБ «Аваль», «Укрінбанк»), які виникли
разом з початком розвитку ринкової економіки в країні. Свої філіали
починають відкривати також багато інших банків. Звичайно, це буде
сприяти росту конкуренції в банківській сфері, але в результаті цього
покращиться якість та збільшиться кількість банківських послуг, тощо.

Комерційні банки — це автономні, незалежні комерційні підприємства. З
одного боку, вони утворюються для задоволення інтересів власників банку
(акціонерів або індивідуальних) і суспільних інтересів клієнтури —
юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком. А з іншого боку,
комерційні бланки — це підприємства особливого типу, які організують та
здійснюють рух позичкового капіталу для забезпечення отримання прибутку
власниками банку. Будучи важливою ланкою банківської системи держави,
комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і
здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг
для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки є юридичними особами.
Вони економічно самостійні і повністю незалежні від виконавчих та
розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов’язаних з їх
оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, що не
відповідають чинному законодавству. Як будь-яка юридична особа,банки
мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах повного
господарського відання, наявність статутного фонду, який відображується
на самостійному балансі банку. Статутний фонд комерційного банку
формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків
засновників банку у грошовій формі. Забороняється використовувати для
формування статутного фонду бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит і
під заставу, а також збільшувати статутний фонд для покриття збитків.
Розмір статутного фонду банку визначається засновниками, але не може
бути меншим за розмір, встановлений НБУ. Законодавством визначено
мінімальний розмір статутного фонду банку в сумі, еквівалентній 1 млн
ЕКЮ.

2. Наявність усіх прав юридичної особи: організаційна єдність, участь у
господарських відносинах, самостійна відповідальність, а також
обов’язкове зазначення в статуті банку, що банк є юридичною особою.

3. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою
одержання прибутку: пропонують на договірних умовах
кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування
підприємств, установ, організацій і громадян шляхом виконання
банківських операцій і надання різних банківських послуг. За надання
послуг клієнти сплачують винагороду, за рахунок якої утворюється
прибуток банку.

Комерційні банки виступають суб’єктами ринкової економіки, вони діють
одночасно на механізмах саморегуляції і самоуправління, працюють в
умовах ризику. Як важливий сектор економіки комерційні банки постачають
у народне господарство додаткові грошові ресурси. Діяльність банків не
обмежується акумуляцією і розміщенням коштів підприємств, організацій і
населення.

Вони сприяють нагромадженню капіталу, не лише активно втручаючись в усі
сфери господарського життя, але й безпосередньо беруть участь у
функціонуванні капіталу або здійснюючи контроль над ним. Завдяки банкам
діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами й галузями
виробництва, який значною мірою забезпечує розвиток народного
господарства залежно від об’єктивних потреб виробництва. Фінансуючи
додаткові потреби підприємств промисловості, транспорту, сільського
господарства, банки уможливлюють утворення прогресивної відтвореної
структури народного господарства.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального
виробництва, торгівлі, страхування. Законодавством обмежена можливість
комерційного банку мати у власності нерухомість.

Виняткове значення має закріплення на законодавчому рівні розмежування
відповідальності держави та комерційних банків. Банки не відповідають по
зобов’язаннях держави, а держава не відповідає по зобов’язаннях банків,
крім випадків, коли сторони беруть на себе таку відповідальність (ст. 5
Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Закон передбачає також можливість створення комерційними банками спілок,
асоціацій та інших об’єднань для координації своєї діяльності і захисту
своїх інтересів.

Комерційні банки, будучи юридичними особами і здійснюючи господарську
діяльність, як правило, не повинні виконувати адміністративні
повноваження. Однак, згідно з правилами НБУ, на комерційні банки
покладається обов’язок перевіряти додержання підприємствами,
організаціями порядку ведення касових операцій, а також контроль за
валютними операціями резидентів і нерезидентів, здійснюваних через
уповноважені банки. Роль комерційних банків зумовлена виконуваними
основними функціями:

1. Мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал.

2. Кредитування підприємств, держави і населення.

3. Здійснення розрахунків і платежів у господарстві.

4. Випуск кредитних грошей.

5. Емісійно-засновницька діяльність, що здійснюється шляхом випуску і
розміщення цінних паперів.

6. Консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Останнім часом у сфері діяльності комерційних банків спостерігаються
тенденції розширення їх функцій з метою універсалізації роботи,
підвищення ефективності банківської діяльності та одержання прибутків.

Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями, основними з
яких є функціональна і клієнтські ознаки.

За функціональною спеціалізацією розрізняють банки реконструкції та
розвитку, інвестиційні, ощадні, іпотечні, трастові, емісійні,
зовнішньоторгові. За формою власності — державні, кооперативні,
приватні, змішані. За приналежністю статутного фонду й способу його
формування — пайові та акціонерні банки. Пайові банки утворюються за
рахунок пайових внесків засновників (пайовиків) у формі товариств з
обмеженою відповідальністю. Акціонерні банки в Україні створюються
закритого або відкритого типу.

Акціонерний банк — це такий вид комерційного банку, що створюється у
формі акціонерного товариства. Порядок створення і діяльності
акціонерних банків визначається Законами України «Про банки і банківську
діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову
біржу» та ін. Акціонерний банк — це кредитна установа, що являє собою
об’єднання на підставі угоди коштів фізичних і юридичних осіб (у тому
числі іноземних) з метою спільної господарської діяльності та одержання
прибутку. Статутний капітал акціонерного банку формується лише за
рахунок власних коштів акціонерів. Частка кожного акціонера не повинна
перевищувати 35 відсотків статутного фонду банку.

Основний капітал акціонерного банку формується шляхом емісії та продажу
акцій фізичним та юридичним особам, а потім збільшується за рахунок
капіталізації прибутку й випуску нових акцій. Статутний фонд
акціонерного банку утворюється з основним капіталом, поділеним на
визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Розмір статутного
фонду визначається акціонерами банку, але не може бути меншим за розмір,
встановлений НБУ. Акціонерний банк реєструється НБУ у місячний термін з
дня подачі передбачених законодавством документів.

Акціонерний банк діє на підставі установчого договору та статуту. В
статуті фіксуються цілі діяльності акціонерного банку, розмір та порядок
утворення фондів, склад і компетенція органів та обов’язково такі
відомості: види акцій, що випускаються, номінальна вартість акції,
співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються
засновниками, наслідки невиконання зобов’язань по викупу акцій.

Акціонерний банк є юридичною особою, виступає власником свого майна, має
повну господарську самостійність у питаннях вибору форм управління,
використання прибутку, несе відповідальність за зобов’язаннями тільки
своїм майном, а акціонери відповідають за зобов’язання банку лише в
межах належних їм акцій. Акціонерний банк може мати філії і
представництва на території України та за кордоном, але за письмовою
згодою НБУ.

За територіальною ознакою розрізняють банки: міжнародні,
загальнонаціональні, регіональні та міжрегіональні, що обслуговують
декілька регіонів країни. За видами здійснюваних операцій комерційні
банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Універсальні банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають
різноманітні послуги, перелік яких намагаються розширяти. Сучасні
комерційні банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських
операцій і послуг.

Спеціалізовані банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно
пов’язані з особливостями господарської діяльності підприємств,
специфікою виробництва і збуту продукції тощо (промислові,
сільськогосподарські, будівельні, торгові, біржові, ощадні та ін.) .

За масштабом діяльності розрізняють крупні, середні та дрібні банки.
Однак діюче законодавство не містить конкретних критеріїв щодо
віднесення банків до тієї чи іншої групи.

Відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про
іноземні інвестиції» на території України можуть діяти банки, статутний
фонд який сформований за рахунок українських юридичних і фізичних осіб;
банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки,
статутний фонд яких формується за рахунок коштів нерезидентів —
іноземних юридичних і фізичних осіб.

Отже, для ефективного функціонування і розвитку банківської системи
необхідна подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків,
розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню
діапазону банківських операцій і фінансових послуг і забезпечить
вдосконалення кредитно-фінансового механізму в країні.

2.3 Порядок створення діяльності комерційних банків.

Порядок створення і діяльність комерційних банків регламентується
Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарчі
товариства», «Про цінні папери і фондові біржі», «Про підприємництво»,
«Про іноземні інвестиції» та інші, а також Тимчасове положення про
порядок створення, реєстрацію комерційних банків та здійснення нагляду
за їх діяльністю, затвердженим Правлінням НБУ 17 липня 1992 року, з
значними змінами і доповненнями у нього на протязі останніх років.

Комерційні банки не мають права здійснювати операції на некомерційних
засадах. Не повинні використовуватися кошти підприємств, які
зберігаються на рахунках у банку, на безвідплатній основі. Підприємствам
мають сплачуватися відсотки за такі кошти. Комерційна банківська
діяльність несумісна з безоплатним виконанням кредитними установами
багатьох банківських операцій. За всі операції (ведення рахунків
клієнтів, здійснення розрахункових операцій за їхнім дорученням,
фінансування капітальних вкладень, касове виконання державного бюджету,
надання консультаційних послуг з відкриття рахунків, застосування правил
кредитування, касове обслуговування підприємств і установ тощо) банк має
отримувати відповідну плату.

В умовах комерціалізації банківської діяльності кредитні ресурси мають
розміщуватися з найбільшою вигодою для банку і позико-одержувачів при
дотриманні загальнодержавних інтересів. Кошти, що акумулюються банками,
повинні спрямовуватися у першу чергу на здійснення ефективних проектів,
які забезпечують розвиток пріоритетних галузей і сфер економіки,
прискорення науково-технічного прогресу, нарощування виробництва товарів
народного споживання і послуг, вирішення інших соціальне важливих
завдань.

Перехід до ринкових відносин багато в чому залежить від ліквідації
монополізму в банківській системі. У зв’язку з цим в системі комерційних
банків діють не лише спеціалізовані банки. В останні роки в Україні
виникли галузеві комерційні банки, а також комерційні банки громадських
організацій, акціонерних товариств тощо. Станом на 1 січня 1998 р. в
Україні налічувалося 227 банків, валютних бірж та фінансово-кредитних
установ НБУ, з них 2 державних банки, 184 акціонерних товариства, в тому
числі 133 — відкритих і 51 — закритий, а також 41 товариство з обмеженою
відповідальністю. Серед зареєстрованих банків 22 створено за участю
іноземного капіталу, в тому числі 6 повністю з іноземним капіталом.

Розвиток комерційних банків стримується такими чинниками:

недостатнє законодавче забезпечення банківської діяльності;

багато підприємств впродовж тривалого періоду не виконують своїх
зобов’язань щодо повернення кредитів, що обмежує кредитні ресурси
комерційних банків;

відсутність у деяких банків належних статутних фондів, що не гарантує
безпеки коштів їхніх вкладників.

Діяльність комерційних банків має деякі особливості. Ці банки можуть
бути учасниками організації спільних виробничих підприємств у формі
консорціумів та акціонерних товариств. Розвиток ринкових відносин
розширює сферу діяльності банків. Важливе місце в їхній діяльності
займають довірчі (трастові), а також лізингові та факторингові операції.

Маючи гарантію отримання стабільного доходу, клієнти банку передають
йому право управління своїм майном. У цьому й полягає сутність трастових
операцій.

Лізингові операції полягають у наданні довгострокової оренди машин,
устаткування. Засоби праці купує банк і здає їх в оренду (це нагадує
своєрідний кредит на придбання устаткування).

Факторингові операції передбачають, що банку надається право на
вилучення дебіторської заборгованості клієнтів. За це банк отримує
комісійні.

ЛІТЕРАТУРА

Закон України від 20 березня 1991 р. «Про банки й банківську діяльність»
Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 25 (зі змінами і
доповненнями).

Агарков М. М. Основы банковского права: Курс лекций. — М.: Изд-во «БЕК»,
1994.

Банковская система России: Настольная книга банкира /Л. И. Абалкин, Г.
А. Аболихина, М. Г. Азибеков и др. — М.: Компания «Дека», 1995. — Кн. 1.

Банковское дело: Справочное пособие. — М.: Экономика, 1994.

Банковское право США /А. М. Поллард, Ж. Г. Пассейн, К. X. Эл-лис. — М.:
Прогресс, 1992.

Вступ до банківської справи. /Відп. ред. М. I. Савлук. — К.: Лібра,
1998.

Гавалда К., Стуфле Ж. Банковское право. — М.: Финанстатинформ, 1996.

Гурвич И. С. Очерки советского банковского права. — Л.: Изд-во Ленингр.
ун-та, 1959.

Ефимова Л. Г. Банковское право: Учебное и практическое пособие. — М.:
БЕК, 1994.

Економічна історія України та світу. Підручник. – К., 2000.

Субтельний О. Історія України. – К., 2001.

Костюченко О.А. Банківське право. — К.: МАУП, 1998.

Саниев М. С. Банковская система в условиях рыночной экономики. —
Алма-Ата, 1991.

Олейник О.М. Основы банковского права. — М.: Юрист, 1997.

Похожие записи