.

Господарство провідних країн між першою і другою світовими війнами (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5414
Скачать документ

Реферат на тему:

Господарство провідних країн між першою і другою світовими війнами

План.

Економічні наслідки першої світової війни.

План Дауеса та його наслідки.

План Юнга та його наслідки.

Світова економічна криза 1929-1933 рр.

Господарство розвинутих країн світу у 30-их роках.

Економічні наслідки першої світової війни.

Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 рр. Вона принесла
людству важкі економічні, матеріальні й моральні втрати, призвела до
загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація економіки
воюючих країн, їх господарська замкнутість, заміна ринкових
господарських зв’язків не ринковими, державне регулювання економіки
досягли небаченого рівня.

Основні бойові дії першої світової війни відбувалися на європейському
континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя,
промислового та сільськогосподарського виробництва.

Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня 1917 р.) вступили
у війну. Воювали США на боці країн Антанти. Зазнали незначних людських
втрат. Підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами. У
зв’язку із зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини — зброю,
боєприпаси, продукти харчування, США перетворилися у економічно
найрозвиненішу державу світу. Тут сконцентрувалось 1/2 світового запасу
золота. Успішно розвивалась промисловість, сільське господарство,
фінансово-кредитна система. Із країни-боржника США перетворилися на
найбільшого кредитора. Втричі зріс експорт продуктів і товарів. У США
продовжувало розвиватися ринкове господарство, на відміну від інших
індустріальних країн, в яких економіка перетворювалася у
ринково-регульовану.

Англія. Належала до країн-переможниць, проте війна знесилила її
економіку, збільшила відставання від США. Англія зазнала значних
матеріальних і людських втрат, І/З національного багатства. Збільшився
державний борг. Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в
Нью-Йорк.

Удвічі зменшився експорт товарів, натомість зріс імпорт. Продовжувалося
відставання від США у розвитку окремих галузей промисловості, особливо у
гірничодобувній, сталеплавильній, текстильній, суднобудівній, обладнання
яких було застарілим. Водночас Англії вдалося збільшити свої колоніальні
володіння. Вона частково компенсувала свої втрати за рахунок німецьких
воєнних репарацій.

Франція. Ще більше ніж Англія постраждала в роки війни. Німеччина
окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або
вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція
втратила понад 10% працездатного населення, під німецькою окупацією
опинилися кращі сільськогосподарські райони. Видатки на війну підірвали
стабільність французької валюти.

Разом з тим, під час війни розпочалася індустріалізація економічно
відсталих південних районів Франції, що не були окуповані Німеччиною.
Тут успішно розвивалася промисловість, будувалися електростанції,
військові підприємства. У південних департаментах країни розширювалося
сільськогосподарське виробництво. Нестача сировини, енергоресурсів
змушували промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих процесів,
запроваджувати механізацію, нові технології, що пізніше дало позитивні
результати.

Японія під час війни зміцнила свій економічний потенціал. Виступаючи на
боці Антанти, вона фактично не брала участі у бойових діях. Змогла
розширити свої колоніальні володіння, нав’язала невигідні
економічно-торговельні умови Китаю. Все це дозволило за роки війни
подвоїти промислове виробництво, втричі збільшити експорт промислових
товарів у Китай та країни тихоокеанського регіону.

Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому становищі. Версальський
мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня
1919 року, став справжньою катастрофою для країни та народу. Згідно з
договором Німеччина повертала Франції Ельзалс-Лотарінгію, значні
території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії,
Чехословаччині. Саарська область переходила на 15 років під управління
Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися у власність Франції.
Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, її зобов’язали
відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим
громадянам країн Антанти. Розміри відшкодувань, встановлені спеціальною
Репараційною комісією, сягали суми у 132 млрд. золотих марок.

Таким чином економіка Німеччини збанкрутувала. Вже за перші два роки
після завершення війни держава повинна була виплатити країнам Антанти 20
млрд. золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то
контрибуція сплачувалася паровозами, вагонами, фабрично-заводськими
верстатами, автомобілями, сільськогосподарською сировиною тощо. Зазнала
краху фінансово-кредитна система. Внаслідок цих явищ різко погіршився
життєвий рівень людей. Німеччина опинилася на грані катастрофи.

План Дауеса та його наслідки.

Становище Німеччини викликало занепокоєння урядів країн Антанти. Саме
тому США, Франція, Англія вирішили допомогти в оздоровленні німецької
економіки. Цьому сприяло те, що господарство країн Антанти вийшло із
кризи, породженої війною, і поступово стабілізувалося. Так, з 1922 по
1929 роки економіка США невпинно зростала, країна стала процвітаючою. З
1924 р. успішно розвивається господарство Англії та Франції.

Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним
комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса, затверджений 16
серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками
країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.

Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не
визначалися. Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 —
1925 до 1928 — 1929 фінансових років) і відповідно 1 млрд марок, 1,22,
1,22, 1,75 і 2,5 млрд марок.

2. Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за
рахунок непрямих податків (на цукор. тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й
спеціального транспортного податку, а також відрахування від прибутків
промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій на 16 млрд
марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до
репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні
джерела, а третя — часткова — зобов’язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася.
Встановлювалася посада репараційного генерального комісара з податків,
який наділявся широкими повноваженнями. Першим обійняв цю посаду
американський банкір (знову ж таки з групи Моргана) П. Джільберт. Прямо
або опосередковано тим самим була поставлена під англо-американський
контроль уся економіка Німеччини. Створено емісійний банк на 40 років,
який не підлягав німецькому урядові.

4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики
для відновлення її важкої промисловості (основна їхня маса
спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як «план Дауеса» ЗО серпня 1924 р. набрав сили,
Німеччина одержала міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн
дол. виділили американські банки). З 1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді
позик та інших надходжень одержала від держав Антанти й особливо від США
понад 31,8 млрд марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд
марок і 7,8 млрд марок платежів за позиками. Таким чином, на початку
1933 р. вона мала 12,5 млрд марок неповернутих надходжень. Більше
одержала, ніж виплатила репарацій.

5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде
збувати Радянському Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти.
СРСР тоді бурхливо розвивав свою промисловість, мав активні торговельні
зв’язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-технічне
співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій
частині «план Дауеса» виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення
військ окупантів із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої
війська в Рурі на невизначений термін для контролю над виплатою
репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди Франції та Бельгії
змушені були зобов’язатися, що за умови виконання рішень конференції
вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у
серпні 1925 р. — достроково почалося виведення французьких та
бельгійських військ з Руру.

Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і
забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема,
передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн. дол., в т. ч. 100
млн. дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова,
піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній
сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть
заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса
німецької промислової продукції повинна спрямовуватися в СРСР, щоб не
витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з
планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину, План
встановлював розміри платежів Німеччини на перші п’ять років по 1-1,75
млрд. марок у рік, а потім — по 2,5 млрд. марок у рік. Для забезпечення
платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким
держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль
здійснювався спеціальним комітетом експертів, яку очолював генеральний
агент по репараціях. Цей пост займав представник США, спочатку О.Юнг, а
згодом П.Гілберт.

У зв’язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного
боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення
окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських
військ.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі,
сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума
іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині
склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних
платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали
сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло
передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з
5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді
процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

План Юнга та його наслідки.

Проблеми сплати репарацій Німеччиною і боргів союзниками США дуже
загострилися. Термін дії «плану Дауеса» закінчувався в 1929 р., але він
не визначав ані остаточної суми репарацій, ані періоду їхньої сплати.
Союзники-переможці ще в 1929 р. створили «комітет експертів» на чолі з
американським банкіром Юнгом, який виробив новий репараційний план.
«План Юнга» після гострих суперечок був затверджений на Гаазькій
конференції 12 держав і почав діяти з січня 1930 р.

«План Юнга» встановлював загальну суму репарацій Німеччини (в 1921 р.
визначалося 132 млрд марок, тепер — 113,9 млрд марок). Остаточний термін
їхньої сплати встановлено до 1988 р. Розмір щорічних репарацій
зменшувався на 20 % — до 2 млрд марок. Змінено порядок збирання
репарацій — тільки за рахунок непрямих податків і залізничних прибутків
(без облігацій з концернів). Були ліквідовані всі види контролю над
Німеччиною, засновано Базельський банк міжнародних розрахунків (замість
репараційної комісії).

«План Юнга» становив продовження «плану Дауеса» й передбачав певну
систему сплати боргів: Німеччина торгує з Радянським Союзом, сплачує
репарації європейським союзникам, а ті, у свою чергу, сплачують борги
Сполученим Штатам.

Так було задумано, проте без урахування економічних та політичних
обставин. Німеччина намагалася взагалі перекреслити Версальський
договір. Франція вимагала, щоб репарації для неї перевищували її борги
Америці. Англія, у свою чергу, збиралася анулювати свої борги. Світова
економічна криза ще більше загострила міжімперіалістичні суперечності.

На прохання президента Німеччини П. Гінденбурга президент США Г. Гувер
20 червня 1931 р. запропонував усім державам оголосити загальний
мораторій на борги — припинити на рік виплату репарацій і союзницьких
боргів. З мораторієм Гувера, який діяв протягом року (до 20 червня 1932
р.), погодилися всі заінтересовані країни. Навіть Франція, яка на
різниці репарацій і боргів Сполученим Штатам втрачала 2 млрд франків
щорічно, але не хотіла, щоб її визнали винною в загостренні труднощів.

Проте посилення економічної кризи змусило західні держави знову
повернутися до проблеми репарацій. «План Юнга» не міг зупинити фінансову
паніку. Розмах кризи й загроза економічної катастрофи Німеччини (щоб
виплатити репарації за «планом Юнга», вона мала збільшити свій експорт
до 5 млрд марок, що викликало різкий опір інших держав) — усе це робило
неможливим виконання задумів західної дипломатії.

Почалися нові консультації, нові конференції. Врешті-решт на міжнародній
репараційній конференції в Лозанні (червень — липень 1932 р.) було
ухвалено взагалі ліквідувати репарації. Німеччина мала сплатити за 15
років залишок у розмірі 3 млрд марок через облігації й на 1 млрд марок
здійснити деякі поставки в натуральному вигляді, після чого вона
офіційно звільнялася від репарацій.

Та й цього не сталося. Фактично з моменту оголошення мораторію Гувера
(1931 р.) Німеччина припинила виплату репарацій. З установленої
загальної суми репарацій

Франція, наприклад, загалом одержала 22,9 млрд марок, хоча їй належало
52 % усіх репарацій. Між іншим, борг Франції Сполученим Штатам у 1932 р.
становив 51 млрд марок.

Отже, репарації практично були ліквідовані. Та й борги Сполученим
Штатам, незважаючи на їх заперечення, союзники в кінці 1932 р. припинили
сплачувати. Тільки Фінляндія сплачувала свої щорічні суми, до речі
мізерні.

Світова економічна криза 1929-1933 рр.

Наступний циклічний спад виробництва на зламі 20-30-их років вилився у
справжню економічну катастрофу, найбільшу в історії індустріального
господарства.

США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на ньюйоркській біржі
наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власників
цінних паперів. Одразу ж почався цебачений в історії спад промислового
виробництва і торгівлі. Так випуск автомобілів, виплавлення чавуну і
сталі скоротилися на 80%. В цілому промислове виробниц і во і торгівля
скоротилися вдвічі. Зароки кризи збанкрутували 130 ніс. фірм, 19
залізничних компаній, 5760 банків. Мільйони громадян постраждали,
втративши своє майно, нагромадження, робочі місця. Криза призвела до
небаченого росту безробіття. На околицях міст виросли «гувервілі» —
селища із халуп, у яких жили безробітні та їх сім’ї (названі в «честь»
президента США Герберта К.Гувера (1929-1933 рр.). Зростала кількість
голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух безробітних, «голодні
походи» на Вашингтон. Безробіття досягло астрономічної цифри — 17 млн.
чоловік.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду, який
відмовився від втручання в економічне життя.

Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки. Незважаючи на
величезні економічні здобутки, зумовлені «даусизацією», країна опинилася
у глибокій кризі. Різко скоротилося промислове виробництво, з’явилася
велика кількість банкрутств (біля ЗО тис. виробників). Припинили свою
роботу навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне зменшився
експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13483 млн. марок, то у 1934 р.
впав до 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн.
чоловік. Німеччина не мала змоги виплачувати репарації.

План Юнга. Стурбовані катастрофічним становищем Німеччини, уряди США,
Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було
розроблено новий репараційний план, названий у честь творця іменем
О.Юнга, американського банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції
у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних
репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю
над економікою і фінансами Німеччини. У 1930 р., достроково, було
припинено окупацію Рейнської області. Проте вже у 1931 р. Німеччина, у
зв’язку з поглибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати
репараційних платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існування,
що й підтвердила Лозанська конференція у 1932 р.

Економічна криза у Німеччині тривала до початку 1934 р., коли намітились
ознаки стабілізації. Внаслідок кризи у Німеччині до влади прийшов один
із найжорстокіших в історії людства політичних режимів — нацистський.

Англія. Економічна криза розпочалася дещо пізніше (в кінці 1929р.).
Найбільші труднощі виникли у зв’язку з перевиробництвом, з реалізацією
товарів. Існувала проблема кредитів. Зупинялися тисячі підприємств,
зростала кількість безробітних. У 1932 р. промислове виробництво
скоротилося на 25% порівняно з 1929 р.

Англійський уряд своєчасно вжив цілий ряд заходів, спрямованих на
подолання кризових явищ і оздоровлення економіки. При сприянні держави
здійснювалася концентрація виробництва, встановлювався контроль за
випуском продукції, її реалізацією та цінами. Все це робилося з
допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи
виникли і діяли змішані державно-приватні підприємства.

Виходу із кризи сприяла зовнішньоекономічна політика держави. У 1931 р.
було створено «стерлінговий блок» 25-й держав. Саме вони допомогли
Англії подолати економічну кризу. Оздоровленню економіки сприяла також
ліквідація у 1931 р. золотого стандарта фунта стерлінга.

Франція у 1929 р. зуміла уникнути руйнівної дії світової економічної
кризи. Проте у 1930 р. «велика депресія» торкнулася її економіки.

Економічна криза у Франції була затяжною і тривала до 1936 р.
Найбільшого удару зазнала легка промисловість, підприємства якої
знаходились у приватному секторі. Виробництво вовняних і шовкових тканин
скоротилося вдвічі. Криза промисловості переплелася з аграрною кризою.
Різко знизився (на 10%) рівень сільськогосподарського виробництва. У цій
країні особливо відчутними були «ножиці цін». Деякі галузі промисловості
так і не вийшли із кризи, а їх занепад продовжувався до другої світової
війни.

Господарство розвинутих країн світу у 30-их роках.

У другій міжвоєнній декаді в господарстві розвинутих країн відбулися
важливі зміни, викликані завершальним ходом індустріалізації,
економічною кризою та її наслідками. Держава в цей період стала одним із
визначальних чинників економічного життя, брала на себе дедалі більші
економічні функції. Почалася заміна ринкових структур, які розвалювалися
під час кризи, державним регулюванням і навіть плануванням. Методи і
мета державного втручання у національні господарства відрізнялися у
різних країнах. У СРСР, наприклад, економічна політика стала взагалі
антиподом ринкової. В індустріальне розвинутих країнах справа не дійшла
до повної ліквідації ринкових відносин, а ступінь державного регулювання
суттєво відрізнявся.

Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політичної і приходу до
влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого
правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного
регулювання господарського життя.

На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило
відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну
індустрію.

Із середини 30-их років основна увага була зосереджена на прискореному
розвитку військової промисловості. За 1933-1938 роки військові витрати
зросли з 620 млн. до 15,5 млрд. рейхсмарок З метою стимулювання
економічного росту вводилися податкове пільги. При одночасному зростанні
витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався
випуском паперових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін,
уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався поступовий перехід
до карткової системи розподілу. Це ще більше посилило масштаби
державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було те, що всі підприємства
були об’єднані в галузеві картелі і підпорядковані Імперському
міністерству господарства. У 1936 р. було прийнято чотирирічний план
розвитку військової промисловості Німеччини а уповноваженим з його
реалізації призначено Германа Герінга Створене ним відомство взяло під
контроль всю економіку країни Заводи державного концерну «Герман Герінг»
виплавляли більше 7 млн. т сталі, на них працювало 600 тис. чол.

Нацисти встановили жорсткий контроль над ринком робочої сили та
трудовими відносинами. Національні інтереси ставились вище інтересів
окремих громадян. Було ліквідовано профспілки. Вводилася загальна
трудова повинність.

Напередодні другої світової війни в економіці було здійснено ще більші
радикальні зміни. Приватна власність зберігалася, великі підприємці
входили до складу керівництва державою, вони ж керували галузевими і
територіальними органами управління.

Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ринок товарів і
послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Найкращі
умови для розвитку отримали виробники металу, палива, хімічних речовин,
але не готової продукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не
виробники кінцевої продукції, які стоять найближче до споживача, а
виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфабрикатів (чавуну,
сталі, коксу і т. ін.) почали визначати стратегію розвитку німецької
економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня
торгівля жорстко контролювалася. Зменшувалася залежність країни від
імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів прискорив вихід Німеччини
із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня виробництва, а
до 1939 р. значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак в
цілому економіка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний
розвиток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що працювали
на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військових галузей.
Економічна експансія замінювалася військовою.

Сполучені Штати Америки. «Новий курс» Ф. Рузвельта. Економічна
катастрофа початку 30-их років за своїми кількісними показниками була у
США не менше глибока, ніж у Німеччині. Однак у США ресурси для
відновлення і подальшого розвитку господарства виявилися більшими. При
цьому ступінь втручання американської держави в економіку був таким же,
як і в Німеччині, проте мета державного втручання, наслідки втручання
виявилися зовсім іншими.

Вихід з економічної кризи у США тісно пов’язаний з іменем президента
Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався американським
народом на цей пост. Програма виходу із кризи відома під назвою «новий
курс». Фактично це передвиборна програма Ф.Рузвельта. Здійснювався
«новий курс» упродовж 1933-1938 рр.

Перший етап чинності «нового курсу» тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед
проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було
закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі
вилучалося з обігу.

Ф.Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку банківської системи,
допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим,
заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим
розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів.
Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і
середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він
передбачав запровадження у різних галузях промисловості «кодексів чесної
конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва,
розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо.
Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського
господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на
сільськогосподарську продукцію. Документ серед інших заходів передбачав
надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і
поголів’я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною
фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації,
механізації сільськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності «нового курсу» (1935-1938 рр.) було прийнято
важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про
трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право
робітників на об’єднання у профспілки, проведення страйків і підписання
колективних угод. Утому ж році вперше в історії США вступив у дію закон
про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що
встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня
для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої
праці. У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регулювання
сільськогосподарського виробництва. Метою державного регулювання у цій
сфері тепер стала боротьба за збереження родючості грунту. Для цього
фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ, або за
введення сівозмін, які щадять землю. Таким чином здійснювався і контроль
за рівнем сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання економіки у США успішно використовувалося і в
наступні десятиліття. Воно базувалося на економічній теорії Джона Кейнса
(“Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей», 1936 р.). За його
іменем державне регулювання отримало назву «кейнсіанство».

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020