Реферат на тему:

ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ.

Ревізіонізм

Соціал-демократичний рух в економічному та політичному відношенні є
нині досить впливовою силою, яка значною мірою визначає напрями
сучасного розвитку різних держав світу. Історія його формування тісно
зв’язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичні доктрини, як
невід’ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливе
майбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку та
трансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов’язувалось зі
становленням суспільної, загальнонародної власності на засоби
виробництва та суспільних форм розподілу доходів, із розвитком
економіки, позбавленої суперечностей та криз.

Основний зміст соціалістичних ідей протягом усієї історії залишався тим
самим, але під впливом змін у розвитку економічної бази суспільства
змінювалась теоретична основа соціально-економічної трансформації,
визначалися нові її орієнтири. У другій половині XIX століття відбулось
формування двох основних напрямів теорії побудови соціалістичного
суспільства: марксизму та соціал-реформізму.

Марксизм, як економічна теорія і політика радикальної перебудови
суспільства, згодом розколовся на дві течії: ревізіонізм і
ортодоксальний марксизм, перша з яких еволюціонувала у реформізм, а
другу в чистому вигляді було апробовано в кількох країнах світу.

Сучасний соціал-реформізм не є однорідною політичною силою, що базується
на єдиній концепції соціально-економічного розвитку. Шляхи, що їх
пройшли соціал-демократи в різних країнах, були неоднаковими, програми
їхніх партій позначено національною специфікою, вони відбивають
культурно-історичні особливості розвитку, інституціональні традиції,
своєрідність робітничого і профсоюзного руху. Кожна з партій репрезентує
власне бачення «третього шляху» розвитку, свою концепцію «демократичного
соціалізму», «змішаної економіки», своє розуміння «економічної
демократії».

Досвід соціал-демократичних перетворень є цікавим для економічної науки
як приклад свідомого формування напрямів розвитку суспільства,
інституціонального впливу на економічну систему. Важливим для теорії є
аналіз соціально-економічних наслідків застосування конкретної
економічної моделі, дослідження методів економічного регулювання та
принципів їх поєднання, що покладається в основу економічних платформ
соціал-демократичних рухів, використовується в економічній політиці
окремих країн.

У середині XIX ст., коли в капіталістичному способі виробництва
відбувались суттєві зміни і, як наслідок, загострювались соціальні
суперечності, виникали робітничі об’єднання, партії та рухи, Карл Маркс
синтезував соціалістичні ідеї і класичну економічну теорію в одне ціле,
намагаючись підвести наукову базу під власну теорію класової боротьби. В
основу його доктрини було покладено ідею докорінного знищення
капіталістичного ладу і побудови нового, справедливого суспільства без
експлуатації, гноблення і насильства.

Економічна й політична платформа побудови соціалістичного суспільства,
викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії»,
передбачала революційне (деспотичне) скасування інституту приватної
власності, передачу її об’єктів у власність суспільства, створення
планової, центрально-керованої економіки, встановлення соціалістичної
форми розподілу суспільного продукту.

Ці ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці XIX і особливо на
початку XX ст., що не тільки сприяло територіальному поширенню
марксистської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми
інших партій і рухів. Марксизм став панівною ідеологією робітничого
руху, знайшов відображення в програмах соціал-демократичних партій.
Майже всі робітничі партії Західної Європи декларували як кінцеву мету
робітничого руху — побудову соціалізму.

Усупереч зусиллям революційних марксистів об’єднати в межах II
Інтернаціоналу робітничий рух в одну силу і спрямувати його на боротьбу
за скасування приватної власності та влади капіталу, він розпався на
кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську
спрямованість, інша, що спиралася на профспілковий рух, формувалась на
теоретичних засадах соціал-реформізму.

Профспілки не виходили за межі економічної боротьби, що була спрямована
не стільки проти капіталізму як такого, скільки на здобуття конкретних
соціально-економічних благ: підвищення заробітної плати, поліпшення умов
праці, збільшення зайнятості, удосконалення системи соціального
забезпечення та надання соціальних гарантій, скорочення робочого часу та
ін. Саме через їхній вплив марксистську теорію революційної класової
боротьби поступово починає витискати теорія еволюційно-реформістської
зміни системи, ідея політики «соціального партнерства». Позбавлені
радикалізму, ці ідеї здобувають підтримку в робітничому середовищі,
розуміння інших суспільних верств, а також починають впливати на
марксизм, спричиняючи його еволюцію. Відтак виникають різноманітні
трактування марксистської теорії аж до перегляду самої суті
марксистської концепції, ревізії філософських, економічних та політичних
основ учення, до пом’якшення радикалізму його революційних висновків. На
цій основі виникають дві течії марксизму — ортодоксальний марксизм і
ревізіонізм.

Соціал-реформісти, сприйнявши основну ідею марксизму про побудову
нового, соціальне справедливого суспільства, не погоджувались з
марксистською програмою революційної його побудови;

ревізіоністи, навпаки, — формально визнавали марксизм, були згодні з
його основними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали
та переглядали окремі його ідеї.

Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці XIX ст.,
репрезентували лідери II Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург,
Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернш-тейн, Карл Каутський,
Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило).

Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення
революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх
усуспільнення, за встановлення абсолютної диктатури пролетаріату,
планової економіки. Теоретичною основою радикалізму лівих ревізіоністів
стало економічне вчення про експлуатацію робітничого класу міжнародними
союзами капіталістів за умов монополістичної стадії розвитку. Вони
висунули теорію непримиренності класів, закликали до здійснення
революції у світовому масштабі. Ревізуючи марксизм, представники лівого
крила висували набагато радикальніші ідеї, ніж Маркс та Енгельс.

Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернштейн
(1850—1939), який 1899 p. видав книжку «Передумови соціалізму і завдання
соціал-демократії». Зміст її відображав нове розуміння суті робітничого
руху, відмінності його нової програми, стратегії і тактики від
марксистських.

Е. Бернштейн доводить практичну непридатність обгрунтованої К. Марксом
теорії вартості, а відтак і теорій ціни, заробітної плати, додаткової
вартості. Він заперечує постулат К. Маркса щодо абсолютного і відносного
зубожіння пролетаріату за капіталізму, указуючи на нові тенденції в
економічному розвитку суспільства. Автор доводить, що з розвитком
капіталізм зазнає глибокої трансформації, створюються умови для
поліпшення якості життя, зростає сукупна частка доходів робітничого
класу у валовому національному продукті.

Він зосереджується на аналізі нових можливостей, які відкриває
капіталізм, а саме: дальше поглиблення процесу усуспільнення
виробництва, спеціалізації та кооперації; поділ праці, що створює умови
для корпоратизації; формування корпоративних капіталів через продаж
акцій підприємств, інвестування заощаджень; зростання можливості участі
трудящих в управлінні виробництвом.

Бернштейн стверджує, що корпоратизований капітал є об’єктивною основою
демократизації і соціалізації власності через її акціо-нування.
Критикуючи теоретико-економічні постулати марксистської теорії,
Бернштейн переглядає основну ідею марксистського вчення — про
необхідність революційного перевороту як основної передумови побудови
соціалістичного суспільства. Він обґрунтовує теорію «демократизації
капіталу», яка, на його думку, повністю спростовує марксистську ідею
революційного трансформування власності. Бернштейн уважає, що завдання
усуспільнення власності можна вирішити еволюційним шляхом, без
установлення диктатури пролетаріату.

Цікавими були його підходи до проблем колоніалізму. Бернштейн
виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наголошуючи на
особливій місії цивілізованих народів, які прискорюють розвиток
колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний
соціалізм».

Важливим висновком Бернштейна, який категорично не сприймали
ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що комунізм не є
кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленого
майбутнього непередбачувані.

Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «відхрещувались» кількадесят
років, але нині за ним усе більше визнають заслугу засновника теорії і
політики соціальних реформ.

На соціал-реформістських позиціях стояли також К. Каутський та Р.
Гільфердінг, хоча вони й намагались відмежуватись від берштейніанства.

К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях
до влади» (1909) обґрунтовує невідворотність епохи соціальної революції
як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім
розвитком людства. Монополізація виробництва як закономірний етап
розвитку капіталізму, на його думку, усуспільнює економіку і привносить
до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних
революційних діях та завоюванні влади збройним шляхом, достатньо
парламентських методів боротьби за контроль над економічною владою.

Аналізуючи сучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм
як економічний переділ світу між союзами капіталістів, колоніальну
політику розвинених держав, він стверджував, що ці явища є об’єктивними
і свідчать про поступальний розвиток світової економіки, яка в
перспективі стане картелізованою, позбудеться міждержавних
суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розвитку
капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдиний
всесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання
господарства у світовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний
переворот.

Каутський засуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем.
Його теорія «ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу
суспільної перебудови.

Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутського, лідер і теоретик II
Інтернаціоналу. У своїх працях, написаних в цілому з марксистських
позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він аналізує головні
зрушення, що відбулися в економіці та політиці капіталізму наприкінці
XIX — поч. XX ст.: виникнення і розвиток системи капіталістичного
кредиту, поширення акціонерних товариств як особливої форми
монополізації капіталів, існування таких економічних явищ, як статутний
та фіктивний капітал. І хоча в цій книжці проблема непримиренності
класових інтересів ставиться все ще дуже гостро, глибокий і всебічний
аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд
уточнень, що мали свідчити про об’єктивну неминучість зміни економічної
ролі держави. Він уважав необхідним і об’єктивно обгрунтованим втручання
держави у фінансову сферу з метою макроекономічного її впливу на
циклічність розвитку економіки, запобігання кризовим явищам. Такий
вплив, на його думку, створює передумови для суспільного контролювання
виробництва, яке повністю залежить від грошово-фінансової сфери, а отже,
дає можливість управляти розвитком соціальної сфери.

З початком першої світової війни Гільфердінг, як і Каутський, закликає
до еволюційного, реформістського вирішення соціально-економічних
проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізм сам формує
умови для економічних трансформацій, для становлення ери «організованого
капіталізму».

У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 p., теоретичну частину якої написав
Гільфердінг, марксистській програмі революційної економічної перебудови
суспільства протиставляється ідея свідомого формування «економічної
демократії» — основи соціальне справедливого ладу.

Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського зацікавили не тільки
соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О.
Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від радикалізму до
реформізму.

Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від
Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми —
реакційними.

Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і
стали основою багатьох соціал-демократичних програм.

Похожие записи