КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Економічні ідеї в соціальних утопіях А Сен-Сімона, Ш.Фур’є і Р.Оуена.
Економічно-математичні концепції В.Дмитрієва та Є.Стуцького

ПЛАН

1. Економічні ідеї в соціальних утопіях А Сен-Сімона, Ш.Фур’є і Р.Оуена

2. Економічно-математичні концепції В.Дмитрієва та Є.Стуцького

1. Економічні ідеї в соціальних утопіях

А.Сен-Сімона, Ш.Фур’є і Р. Оуена

Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760—1825) — виходець з вищої французької
аристократії, здобув прекрасну освіту, був великим землевласником. У
віці шістнадцяти років бере участь у війні за американську незалежність.
У роки революції відмовляється від дворянського звання і збагачується
завдяки вдалій спекуляції на національному майні. Як політичне
неблагонадійного його було ув’язнено. Після звільнення з в’язниці він
займається комерцією, подорожує, вивчає науки. У період з 1813 по 1825
pp. виходять найважливіші його праці: «Про промислову систему», «Про
стару і нову політичну систему», «Катехизис промисловців», «Нове
християнство». Їх написано під враженням від тих змін, які несло з собою
народження нового капіталістичного індустріального ладу.

Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базувалися на
історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання
докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотеоретичних поглядів
він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний
безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.

Сен-Сімон пише, що будь-який аналіз сучасного, узятий ізольовано, може
призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних висновків, і якщо не
вивчати минуле, то неможливо відрізнити соціальні елементи системи, яка
має зникнути, від елементів тієї системи, яка повинна утвердитись.

За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економіки і
знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації:

рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характеризується
відповідним рівнем розвитку знань, політики та господарства, що, у свою
чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівноважену, та критичну,
коли попередню рівновагу порушено.

Економіка і політика, з одного боку, і знання — з іншого, розвиваються,
на думку Сен-Сімона, паралельно. Під час органічної стадії при владі
перебуває клас, який відіграє найважливішу господарську роль у даний
період, а в критичній стадії на економічну владу претендує інший клас,
господарська функція якого зростає. Клас, що народжується, протистоїть
тому, що вже існує. Проявом цього протистояння є політична боротьба, яка
завершується виникненням нової формації.

Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну стадію між
феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу
попереднього періоду та елементи нового — індустрію.

Характеристика капіталізму ґрунтується на аналізі його суперечностей,
ролі приватної власності та індустрії, що народжувалась.

Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав відсутність у
ній організуючої, об’єднуючої основи. Наслідком цього є те, що у
виробництві панує приватна власність і породжувана нею анархія;
економіку й політику відокремлено одну від одної, і обидві — від науки.
За його визначенням, період, коли економіка й політика існують
автономно, є перехідним. Саме тому капіталізм він відносить до
критичного періоду, перехідного від органічного феодалізму до майбутньої
органічної науково-індустріальної системи.

Трактування капіталістичного періоду в Сен-Сімона безумовно
відрізняється від того, що пропонувала сучасна йому школа економічного
лібералізму. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що
саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зумовлюють його
майбутню руйнацію.

Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індустрія не
посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою
самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню
суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.

Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на
індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродуктивний клас,
елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу.
Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та
трудящими, тобто між ледарями і трударями.

На думку Сен-Сімона, індустрія будує економічні передумови для
формування нового суспільства: готує капітали до усуспільнення,
забезпечує високий рівень споживання, створює умови для об’єднання
трудівників на новій, індустріальній основі, для розвитку науки.
Необхідно лише сформувати відповідне соціально-політичне середовище, що
привело б економіку, політику та науку у відповідність, і тоді
капіталізм переросте в наступну стадію.

Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження
трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стане
асоціація.

Спираючись на історичний метод, Сен-Сімон указує, що прогресивний рух
людства спрямований від більш дрібних асоціацій до більш великих: від
родини до общини, від общини до нації, від нації до міжнародної згоди —
це безперервний рух з відомим кінцевим пунктом — «всесвітня асоціація
всіх людей на всій земній кулі і в усіх їхніх відносинах».

Формування асоціації відбуватиметься створенням промислових угруповань
на базі існуючих капіталів та виробництв. Це буде об’єднання
промисловців, торговців, банкірів, фермерів, робітників і вчених.

Сен-Сімон підкреслює, що «національну асоціацію» потрібно розглядати як
«промислове підприємство», усі члени якого працюють задля однієї мети.

Сен-Сімон — натхненний пророк індустріалізму. Майбутнє суспільство
базуватиметься на індустрії, яку Сен-Сімон розуміє широко. Індустріалом
він називає кожного, хто не ухилятиметься від суспільно корисної праці у
будь-якій сфері: виробництва, обігу чи розподілу. Праця є складовою
суспільної індустрії. У цій системі немає місця лише для феодальних
елементів і ледарів. Для Сен-Сімона індустріальна система — це не лише
нові можливості виробництва, що згодом забезпечуватиме всі потреби, а й
зміна соціального середовища, умови для формування якого підготувала ще
капіталістична індустрія.

Завдяки асоціації приватна власність трансформується в колективну.
Попервах Сен-Сімон не відмовляє асоціації в праві на приватну власність.
Спочатку виробництво стане суспільним лише в межах асоціації, відносини
між окремими асоціаціями будуватимуться на приватних засадах. Але в
майбутньому, коли все суспільство стане єдиною асоціацією, він
передбачає остаточне усуспільнення, націоналізацію власності.

Асоціація змінить форму розподілу. Капітал, власність підприємця — члена
асоціації, є основою функціонування індустріальної системи Сен-Сімона,
служить її розвиткові. На його думку, капітал має таке саме право на
винагороду, як і праця. Прибуток визначається як сукупний дохід, що
розподіляється відповідно до праці і вкладеного капіталу. Підприємець,
за Сен-Сімоном, не тільки власник, а й керівник промислового
підприємства, а отже, його доходи— природна винагорода за
висококваліфіковану працю. Справедливий розподіл благ у майбутньому
суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за
внеском у спільне виробництво, проте, частина отриманого прибутку в
асоціації використовуватиметься для задоволення суспільних потреб. Коли
асоціація набере планетарного масштабу, розподіл узагалі
здійснюватиметься за потребами.

Асоціація ліквідує також і конкуренцію. Промисловістю керуватимуть з
одного центру за одним планом, що його розроблятимуть учені.

Політичний устрій суспільства Сен-Сімон обмежує колективним управлінням
асоціацією вповноваженими індустріалами. Виконавчу владу буде доручено
палаті депутатів, її буде також наділено повноваженнями опрацьовувати
закони, що стосуватимуться виключно проблем зростання добробуту країни.

.Політика, не зникне, змінить свою сутність. Вона стане позитивною
наукою про виробництво, тобто такою наукою, змістом якої буде
дослідження найбільш сприятливих для розвитку виробництва умов.

Економічний уряд прийде на зміну політичному, відбуватиметься управління
речами замість управління людьми. Як працею, так і Капіталом
розпоряджатиметься асоціація в особі створених нею колегій та рад.
Керуватимуть асоціацією лише найбільш обдаровані й досвідчені вчені та
підприємці. Перші розроблятимуть відповідні наукові настанови, а другі
втілюватимуть ці настанови в життя. Шляхи переходу до індустріального
ладу.

Досягнення мети є, за Сен-Сімоном, можливим лише тоді, коли за справу
візьметься держава, і поряд із функцією організатора асоціацій
виконуватиме також функцію духовного перевиховання членів суспільства,
сприятиме відновленню суспільної моралі. Саме ідеї та доктрини мають
стати вирішальними агентами соціальної трансформації.

Перевихований капіталіст-підприємець, усвідомивши, якої шкоди завдає
суспільству приватний спосіб виробництва та розподілу, сам сформує,
користуючись своїм капіталом, асоціацію, де власність і розподіл
наберуть справедливих форм, перебуватимуть під контролем членів
асоціації.

Отже, на думку Сен-Сімона, лише свідома діяльність забезпечує порядок і
добробут суспільства.

Сен-Сімону пощастило зібрати навколо себе багатьох справді талановитих
людей, які пропагували його ідеї. До його перших учнів належали Огюстен
Тьєрі, який був його секретарем, брати Євгеній та Оленд Родрігеси.
Згодом до них приєдналися Анфантен і Базар. Після смерті Сен-Сімона вони
заснували газету «Виробник», що5 поширювати ідеї свого вчителя. Вони,
також, стали засновниками свого роду наукового товариства. Базару,
наприклад, доручили публічний виклад сенсімоністської доктрини в цілому
лекційному курсі. Згодом ці лекції було опубліковано в двох томах під
назвою «Виклад доктрини Сен-Сімона». Але це вже було соціальне вчення,
яке дещо різнилося від доктрини Сен-Сімона.

Сен-Сімон не вимагав негайного скасування інституту власності, а його
послідовники дотримувались поглядів Сісмонді і Прудона, ототожнюючи
приватну власність з крадіжкою, експлуатацією, несправедливістю. Причини
криз та анархії вони пояснювали тим, що власність розпорошена, належить
різним людям, що її господарями через успадкування можуть стати ті, хто
не має найменшого уявлення про виробництво, потреби споживання і
ресурси, про розподіл знарядь праці.

Шарль Фур’є (1772—1837) над своєю економічною системою почав працювати
з 1799 p., але основна його праця «Теорія чотирьох рухів і загальних
доль» з’явилася лише в 1808 p. 1828 року вийшов «Трактат про домашню і
землеробську асоціації» (у другому виданні 1838 p. — «Теорія всесвітньої
єдності»). 1828 року — «Новий промисловий і суспільний світ», 1835 —
двотомна збірка статей «Фальшива промисловість, роздроблена, відразлива,
брехлива, і протиотрута — промисловість природна, злагоджена,
приваблива», в якому відображено основні його економічні погляди.

Основним змістом праць Шарля Фур’є є ідея соціальної гармонії, що
можлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й
рівності. Він негативно ставився до революцій, які «грабують багатих,
щоб збагатити інтриганів», але, на його думку, капіталізм, в основу
якого покладено приватну власність, що породжує конкуренцію, анархію і
соціальну нерівність, потребує обов’язкового реформування. Вихід він
бачить у запровадженні суспільної власності на засоби виробництва.

Сам Фур’є головним здобутком свого творчого життя вважав відкриття нової
форми організації суспільства — асоціації, яку він називав Соціальною
Гармонією.

Первинною господарською одиницею асоціації, за Фур’є, є фаланга. Для неї
характерні суспільна форма виробництва на підставі спільної власності та
розподіл відповідно до внеску кожного у виробництво. Фаланга займає
площу близько однієї квадратної милі і складається приблизно з 1500
осіб. Господарською основою фаланги є агровиробництво в різних його
видах, з особливим ухилом у бік землеробства і садівництва. Різні види
промисловості є лише підсобними промислами для сільського господарства.

Проте фаланга Фур’є — це не просто кооперація, яка передбачає поділ
праці і спеціалізацію. Це щось на зразок акціонерного товариства, але
частину витрат фаланги становлять витрати на суспільні потреби —
виховання дітей, утримання дитячих дошкільних закладів та шкіл.

Отже, господарську систему нового суспільства він бачив як сукупність
окремих, економічно відособлених одиниць — фаланг, хоча й підкреслював,
що для загальносуспільних великомасштабних робіт будуть створюватись
міжфалангові «промислові армії».

Економічною основою майбутнього ладу Фур’є вважає суспільну власність на
засоби виробництва, але трактує її досить оригінальне.) Державними
засадами організації суспільства він поступається на користь об’єднань,
що перебуватимуть між собою у товарних відносинах. Власність
усуспільнюється не державою, а окремими товариствами — фалангами, які і
стають реальними власниками. Але і в фалангах Фур’є зберігається
приватна власність. Вона визначає пропорції розподілу продукту, хоч і не
впливає на виробництво, що функціонує в суспільній формі. Хазяїном
виробництва є весь колектив фаланги, він управляє виробництвом, планує
спільну діяльність.

Розподіл здійснюється відповідно до внеску кожного, кожен отримує свою
частку прибутків на зразок того, як це робиться в акціонерному
товаристві. Капіталіст отримує винагороду за капітал, утілений в акціях^
Фур’є впевнений, що продуктивність праці в асоціації буде настільки
високою, що кожен матиме заощадження, які будуть інвестовані, а отже,
даватимуть право на отримання прибутку. Відтак власниками у фаланзі
будуть не тільки багаті, власність матимуть усі.

Але розмір доходів визначатиметься не лише часткою майна індивіда у
спільній власності, а й кількістю витраченої ним праці, його здібностями
й талантом. У Фур’є розподіл прибутку відбувається за капіталом, працею
і талантом. Таке трактування розподілу має особливий зміст: намагаючись
обгрунтувати свій підхід до проблеми справедливого розподілу, Фур’є
залучає до цього фактори виробництва. Визначивши пропорції розподілу
продукту у співвідношенні 5:4:3 (відповідно до часток праці, капіталу й
таланту у виробництві), Фур’є тим самим дає суспільну оцінку значущості
кожного з цих факторів.

Найманих робітників у фаланзі не буде, тому не буде й заробітної плати.
Фур’є припускав, що якщо й не всі, то переважна маса членів фаланги
матиме частку в прибутку, котра визначатиметься водночас і працею, і
капіталом, і талантом (знаннями). Крім того, частина спільного прибутку
відраховуватиметься у фонди суспільного споживання, забезпечуючи
гарантований рівень доходів.

Справедливий розподіл зробить працю привабливою для всіх.

Фур’є твердо переконаний у перевагах вільної праці. Він доводить, що
продуктивність її буде невимірно вищою, і що в асоціації буде повністю
знищено бідність. У фалангах використовуватимуться не лише матеріальні
стимули до праці, а й моральні, організовуватимуться змагання. Завдяки
свідомості і високому рівню продуктивності праці, на думку Фур’є, буде
досягнуто суспільної рівності, яку він розуміє як рівність стосовно
засобів виробництва.

Основною рушійною й організуючою силою суспільства Фур’є вважає сильну
владу, яку на період формування нового суспільства буде, на його думку,
репрезентувати держава. Саме держава примусить робітників і капіталістів
до спільних дій із трансформування суспільства, сприятиме організації
фаланг. Спрямовуюча роль держави з остаточним формуванням фаланг
поступово відімре, але сильна влада в фалангах зберігатиметься.

Кошти на формування фаланг дадуть капіталісти—акціонери фаланг.

На думку Фур’є, з часом усе світове господарство перетвориться на
систему фаланг.

Фур’є не бачив можливості одразу побудувати Світ Гармонії. Він
передбачав існування перехідного періоду, який називав гарантизмом, коли
кожному гарантуватиметься прожитковий мінімум, незалежність та комфорт,
тобто майже все, що становить предмет турбот робітничого законодавства.

Фаланга Фур’є — це сприятливе середовище, де люди зможуть мати всі умови
для праці й усебічного розвитку. Саме тому, що вона не дотримується
комуністичних принципів, крім одного — суспільного споживання, — вона
може стати прийнятною для всіх господарською формою.

Програма, що мала на меті не експропріацію власності, а її кооперування
як форму усуспільнення і знищення найманої праці, не боротьбу класів, а
асоціацію таланту, праці й капіталу, яка проповідувала примирення
антагоністичних інтересів капіталіста та робітника, виробника і
споживача, кредитора і боржника, поєднуючи їх в одній особі, — така
програма й справді привертала увагу багатьох сучасників Фур’є.

Роберт Оуен (1771 — 1858) — економічний теоретик і практик. Основні
праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь
графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової системи»
(1815), «Виклад раціональної системи суспільства» (1830). Він є автором
проекту Фабричного закону, а після 1834 p. починає видавати журнал, в
якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми моралі, з
яких головною є «Новий моральний світ» (1845). Він виступав за створення
нового суспільства за допомогою просвітительства й законодавства.

В основу його програми покладено теоретичну систему, провідною ідеєю
якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної
праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина —
продукт середовища і що змінити її можна, лише змінивши середовище, в
якому вона існує. Це одна з головних ідей теорії та практики Оуена.

Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають
на поведінку людини.

Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної системи Оуена.
Реорганізацію всього суспільства на комуністичних засадах він уявляв як
створення окремих громад. На відміну від Фур’є, Оуен не визнає приватної
власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та
капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності
й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами
своєї праці.

Господарською основою перших кооперативних громад мало стати
землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати
реформаторську діяльність, оскільки вона працює на великі ринки й цілком
від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ
землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно
більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку
господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови
комуністичного суспільства.

Аграрні кооперативні громади були для Оуена не ідеалом і не кінцевою
метою, а тільки початком комуністичного перетворення суспільства. Лише з
часом його громада мала стати прообразом комуністичного суспільства, де
існували б суспільна власність на засоби виробництва, свідоме ставлення
до праці, розподіл за потребами, високий рівень освіти, моралі і
культури.

Коли громада «Нью-Гармонія» зазнала краху, проіснувавши всього три роки,
Оуен зрозумів, що суспільство не готове до глибоких перетворень, і
обмежився організацією асоціацій, але своїх утопій не зрікся.

Оуен не залишив школи у прямому розумінні цього слова. Водночас ідеї
Оуена та його діяльність справили величезний вплив на суспільну думку.
Як у Лондоні, так і в провінціях виникла ціла низка товариств,
організованих за принципами Оуена. 1827 p. було створено «Асоціацію
фонду» з метою зібрати капітал для створення кооперативної громади в
околицях Лондона, виникло також кооперативне товариство обміну —
прообраз майбутнього «Банку справедливого обміну». У 1830 р. в різних
частинах Англії існувало вже близько 300 кооперативних громад.
Видавалося кілька кооперативних оуенівських журналів і газет.

Сам факт нехай тимчасового, але реального існування «Великої
національної об’єднаної спілки виробництв» та «Банку справедливого
обміну» свідчить про те, що ідеї Оуена справді мали серйозну підтримку в
суспільстві.

Оуен не був революціонером: він відмовився брати участь в чартистському
русі, ніколи не виступав за експропріацію приватної власності,
обмежуючись лише ідеєю соціалістичного реформування суспільства з
допомогою найсвідоміших його представників та уряду.

Створені Фур’є та Оуеном моделі «справедливого» суспільства різнились
між собою. Фур’є, Оуена та їхніх послідовників називають
асоціаціоністами, оскільки вони шукали вирішення всіх проблем сучасного
їм капіталізму у вільній асоціації (інтегральній кооперації),
організованій свідомо, за наперед складеним планом. Асоціаціонізм,
індивідуалістичний за своєю природою, передбачає добровільне об’єднання
самостійних агентів і зберігає цю самостійність. Асоціаціоністи, так
само як і ліберальні економісти, намагалися з’ясувати причини, що
перешкоджають вивільненню економічного потенціалу індустріального
суспільства, і вважали, що існуюче соціальне середовище є штучним, воно
спотворює дію економічних законів.

Але асоціаціоністи відрізняються від економістів ліберальної школи тим,
що вони беруть собі за мету шляхом асоціаціювання виробників створити
нове суспільне середовище. Саме тому їхній соціалізм і називають
утопічним.

Разом з тим асоціаціонізм Фур’є та Оуена відрізнявся за формою: у Фур’є
кооперація будується на корпоративних началах, зберігається приватна
власність, хоча й обмежуються її функції у сфері розподілу, доходи
формуються за суспільною вартістю факторів та через суспільні фонди
споживання; в Оуена кооперація базується на суспільній формі власності,
передбачає розподіл за працею і також через суспільні фонди споживання.

2. Економічно-математичні концепції

В.Дмитрієва та Є.Слуцького

Володимир Карпович Дмитрієв — перший російський економіст-математик,
фундатор математичного напрямку в політекономічній школі, супротивник
упровадження соціальних досліджень у «чисту теорію».

Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив
на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за
кордоном. Головна мета його економічних нарисів — довести сумісність
трудової теорії і теорії граничної корисності. Він першим запропонував
спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав
аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і
пропозиції.

У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності
Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною
і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних
витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно,
у третьому — викладає еволюцію теорії граничної корисності.

Написав книгу «Критичні дослідження про споживання алкоголю в Росії».
П.Б.Струве її видає в 1911 р., відмічаючи в Передмові, що ця робота,
безсумнівно стане «керівною працею» у дослідженні цей делікатної і
винятково хворий для Росії того часу проблеми. Дійсно, книга ця
рідк—рідкісний, майже унікальний приклад виходу «високої теорії» у
реальне життя, точніше — у саму гущавину народного життя, причому в
таку проблему, котрої і до нашого часу економісти серйозно не
займаються, а якщо і займаються, те, по мірках дослідження Дмитрієва,
роблять це вкрай поверхово. Статистичний і теоретичний аналіз
переростив у роботі Дмитрієва в дослідження алкоголізму не просто як
транедії особистості, а як трагічного явища народного життя Росії на
рубежі двох сторіч, явища соціального, викликаного «розкрестьянуванням»
патріархального села, ламкої звичного способу життя, вікових його
підвалин, цілком не сумісних з умовами міста, куди масами переселялися
сільські жителі. Число алкоголіків, що росте, нерідко спадкових,
викликає в економіста біль і тривогу за долю нації.

У 1898 р. у друкарні Московського університету була надрукована перша
наукова праця Володимира Карповича Дмитрієва «Економічні нариси. Випуск
перший. Теорія цінності Д.Рікардо (досвід точного аналізу}». Цією
роботою він заявив про себе як першій російському економісту-математиці.
У 1902 р. він публікує продовження своєї наукової праці — «Економічні
нариси. Випуски другий і третій. Нарис другий. Теорія конкуренції
Ог.Курно. Нарис третій. Теорія граничної корисності». У 1904 р. усі
трьох раніше опублікованого економічних нарису були видані окремою
книгою — «Економічні нариси. (Серія 1-я: Досвід органічного синтезу
теорії цінності і теорії граничної корисності)». Дмитрієв припускав
підготувати ще одну серію з трьох нарисів: по теорії ренти, промислових
криз і грошового обігу. Планувалося, певне, створити дуже обставинно
пророблені теоретичні основи економічної науки початку XX сторіччя. Як
видно, ці праці написані не були. У всякому разі, зведень про існування
рукописів або публікацій знайти не вдалося. Як і багато економістів
того часу, Дмитрієв ринувся осмислити ту революцію в науці, що
відбувалася наприкінці XIX в., і сполучити новітні теорії — економічної
рівноваги, граничної корисності, граничної продуктивності зі спадщиною
класичної школи. Підхід Дмитрієва певною мірою подібний із методом
А.Маршалла — починається спроба не відкинути класичну спадщину, а
створити на новому фундаменті синтез визначених старих і сучасних ідей,
розвивати їх і створювати нові теорії. Водночас Дмитрієва займають і
зміни, що відбуваються в ринковій економіці, пов’язані з пануванням
монополій, що посилюється. Звідси його інтерес до робіт Курно, одним із
перших досліджуючого ринкові структури. У результаті виникнула цілком
оригінальна праця, суть котрого чітко відбита в підзаголовку «Досвід
органічного синтезу трудової теорії цінності і граничної корисності».
Використовуючи математичні методи для аналізу теорії цінності Д.Рікардо
і так називаної «догми Сміта», Володимир Карпович зумів «зняти» багато
зауважень критиків Рікардо, що дорікали його, зокрема, у суперечливості
окремих позицій (наприклад, трактувань ціни і прибули). Такий підхід до
спадщини попередників, метод аналізу їхніх праць якоюсь мірою
перегукується з роботами відомого сучасного неорікардинця П.Сраффи з
Кембриджа, у тому числі з його книгою «Виробництво товарів за допомогою
товарів». Істотний інтерес подають, навіть і в наш час, висловлені
Дмитрієвим розуміння по окремих категоріях економічної науки. Так, за
рубежем звертають особливу увагу на теорію невиробничих витрат при
конкуренції між підприємцями. На мій погляд, аналіз Дмитрієва подає
особливий інтерес, показуючи собою рідкісний приклад макроекономічного
дослідження конкуренції і монополії, у ряді аспектів предзахопленну
сучасну теорію «трансакціонних витрат» /у плані постановки питання про
витратності ринку/. Учений одним із перших у світі став досліджувати і
зіставляти економічну ефективність цих двох протилежних за своїм
характером ринкових структур, вивчати «необмежену» і «недосконалу»
конкуренцію. Висновки Дмитрієва — необмежена конкуренція несе економіці
додаткові витрати, тобто додаткові суспільні витрати від утрат
виробництва, надлишки запасів, недовантаження потужностей або надмірної
реклами. Вони лише частково компенсуються споживчим прибутком від цін,
менших, чим монопольні. При пануванні монополії народне господарство в
цілому нічого не втрачає: що береться понад необхідні витрати в
споживачів, то надходить у виді надмірно високого прибутку в
розпорядження монополіста. Навпроти, уся сума, що переплачується
споживачем понад необхідні витрати виробництва при пануванні вільної
конкуренції, пропадає для народного господарства безвісти, витрачаясь на
покриття непродуктивних витрат, тобто таких, витрата котрих «не збільшує
загальної суми користі або задоволення». Це підриває, на думку
Дмитрієва, класичне положення, що вільна конкуренція забезпечує
найбільшу продуктивність існуючих засобів виробництва. Роль товарних
запасів /як вважає учений, із неминучістю утворюваних кожним
товаровиробником в умовах необмеженої конкуренції/ він порівнює з
посиленим озброєнням держав у мирний час. Накопичення надлишків
товарних запасів є результат боротьби конкуруючих виробників, кожний із
який у своїх діях керується правильним господарським розрахунком.
Утворюється, що «невидима рука», усупереч твердженням багатьох
економістів, аж ніяк не забезпечує узгодженості в діях виробників
товарів. Звідси, робить висновок Дмитрієв, накопичення надлишків
товарних запасів призводить до нестійкості рівня виробництва і в
остаточному підсумку -надвиробництву. У дослідженні цінності і
конкуренції Володимир Карпович широко використовував математичні методи
аналізу: матиматизуя теорію Рікардо, він склав систему лінійних рівнянь,
що надалі, вже в 20-і роки і пізніше, стала прообразом міжгалузевого
балансу — найважливішого в наші дні інструмента вивчення економічних
пропорцій, — і моделі «витрата-випуск». Сучасники Дмитрієва винятково
високо оцінювали його дарування, відзначали значущість його внеску у
світову науку, були упевнені, що «в історії економічної теорії йому
забезпечене почесне місце».»… У небагатій скарбниці «чистої економії»
додалася одна нова теорема, теорема Володимира Карповича Дмитрієва», —
відзначав проф. Н.Н.Шапошніков. І усе ж одне з найважливіших досягнень
Володимира Карповича відзначено не було. Мабуть, і самий автор не міг
на самому початку сторіччя припустити, яке практичне застосування може
знайти запропонована їм при математизації теорії Рікардо система
лінійних рівнянь. Для нього це був усього лише інструмент, необхідний
«побічний» продукт дослідження цінності. Лише в 20-і роки економісти
стали розуміти, що ця система являє собою прообраз міжгалузевого
балансу. Основи такого балансу були розроблені багато пізніше
американським економістом російського походження В.В.Леонтьевим.
Отримавша назву «витрата-випуск», його модель принесла автору
Нобелевську премію. (1973р.).

На Заході інтерес до робіт Дмитрієва проявився в 60-і роки. Починаючи з
першої статті, опублікованої в 1961 р. А.Ноувом і А.Цауберманом
(«Воскреслий російський економіст» 1900), з’явилися дослідження
творчості російського вченого, найбільше обгрунтоване з них утримується
у вступній статті до англійського видання «Економічних нарисів».
Зусиллями А.Ноува, А.Цаубермана, Д.М.Нуги ім’я і творчість В.К.Дмитрієва
стали відомі західному читачу. У 1968 р. його книга була переведена на
французьку мову. Рівн через сімдесят років після видання «Економічних
нарисів» у Росії побачив англійський переклад цієї книги. У дуже
детальній науковій передмові Кембріджського університету Д.М.Нуті даний
докладний аналіз як основних теоретичних позицій Дмитрієва, так і їхньої
значимості для розвитку сучасної економічної науки, осмислення процесів,
що відбуваються в економіці до кінця XX сторіччя. (Читач може
познайомитися з перекладом у додатку до дійсного видання). Як
підкреслював англійський професор, Дмитрієв передбачив і дуже точно
сформулював цілий ряд положень і технічних прийомів, що складають
істотну частину сучасної економічної науки. Далі, — відзначає Нуті, —
Дмитрієв створив надзвичайно оригінальний варіант теорії конкуренції —
«дуже своєчасний внесок в область, у якій дослідження зайшли в
безвихідь». І сама спроба «органічного синтезу» теорії цінності і
граничної корисності, здійснена Дмитрієвим, служить, за словами
англійського економіста, дуже важливим нагадуванням про значимість
цілого ряду аспектів теорій цін і розподіли, що ігноруються сучасною
наукою. Як бачимо, «Економічні нариси» В.К.Дмитрієва являють собою
чудовий приклад: надається, звернувшись до праць великих попередників,
до питань, ними піднятим, але не розкритим, до рішень, на думку
багатьох, спірним і навіть суперечливим, можна внести цінний внесок у
науку. Більш того, знайти підходи і рішення, що набагато випереджають
свій час. Навіть саме, декілька змінене, назва праці Володимира
Карповича в англійському перекладі говорить про це. Це вже не нариси
теорій Рікардо, Курно і граничної корисності.

У довіднику «Who’s Who in Economics (1770 — 1986), складеним відомим
істориком економічної думки Блаугом, В.К.Дмитрієв зайняв по праву місце
серед видатних економістів» усіх часів і народів. Дослідження
В.К.Дмитрієва зіграли величезну роль у формуванні російської школи
політичної економіки, визначили багато в чому спрямованість наукових
праць ряду економістів більш пізнього часу. Не тільки його книги, але і
статті в економічних часописах високо цінувалися сучасниками. У них
учений звав до створення нових оригінальних теорій, до відмови від
догматичного сприйняття спадщини попередників, підтримував новаторство
молоді. Його роботи підняли планку так високо, що сучасники,
усвідомлюючи новаторство його поглядів далеко не завжди могли оцінити
всю їхню глибину і значимість. Найбільшою мірою ідеї Володимира
Карповича послужили економіко-математичному напрямку як російської, так
і західної науки. Саме «Економічні нариси» стали фундаментом, на якому
в 20-і роки виростила перша у світовій науці теорія економічного росту
Г.А.Фельдмана; відзначені в шістдесяті роки державних премій роботи
В.С.Немчинова і В.В.Новожилова; праці Нобелевських лауреатів
Л.В.Канторовича і В.В.Леонтьева.

Здається, що і теперішнє покоління вчених знайде в роботах Дмитрієва
чимало ідей, спроможних розбудити думку дослідника, важливих для
пізнання процесів, що відбуваються в сучасної Росії.

В другому десятилітті XX в. з оригінальними концепціями в області
«чистої теорії» виступав київський економіст Євген Євгенович Слуцький
/1880-1948/.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив
на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є.Слуцький
(1880—1948), викладач Київського комерційного інституту (1913—1926)2.
Він зробив визначний внесок у розвиток математичних,
математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і
елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим
посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував
в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету
споживача», яку лише 1963 p. було передруковано в Москві. У цій статті
вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових
доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних
економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між
функцією попиту, рухом цін та доходів.

У 1915 р. він опублікував в італійському часопису статтю «До теорії
збалансованого бюджету», у якій був запропонований оригінальний варіант
теорії граничної корисності, розвивалася концепція економічної рівноваги
В.Парето. Слуцький зумів значно просунути розробки Парето . Йому
першому вдалося розмежувати і дати аналітичний опис ефекту заміщення й
ефекту прибутку, що дозволило відмежувати вплив, що робиться на
індивідуальний попит коливаннями відносних цін, від впливу, пов’язаного
зі змінами індивідуального прибутку /згодом такий аналіз був зроблений
англійським економістом Дж.Хіксом у його, що стали класичним, праці
«Вартість і капітал», виданому в 1939 р., і зазначені ефекти одержали
назву «хіксіанських»/. За розробку теорії загальної рівноваги /її
мікроекономічних основ, що складають головне утримання роботи «Вартість
і капітал»/ Хікс був нагороджений Нобелевською премією 1972 р. Ось що
англійський економіст писав у введенні до своєї книги 1939 р.: «Теорія,
що буде викладена в цей і двох наступних главах, належить, по істоті,
Слуцькому, із тієї лише обмовкою, що я цілком не був знаком із його
роботою ні під час дослідження, ні навіть якийсь час після опублікування
цих глав у часопису Р.Г.Д.Алленом і мною. Робота Слуцького сильно
математизована, у ній мало міркувань про важливість його теорії. Все це
/а також час, коли була опублікована робота/, можливо, і пояснює, що
настільки довгий час вона не робила впливу на розвиток економічної думки
і прийшлося відчинити її наново. Дійсна праця являє собою перше
систематичне дослідження «території», уперше відкритої Слуцьким».
Російською мовою робота Слуцького, що вже в 20-х роках відійшов від
досліджень в області «чистої теорії» ринку й успішно зайнявся
математичною статистикою, побачила світло лише в 1963 р.15 /У видання
«Вибраних трудів» ученого 1960 р. вона включена не була/. У коментарях
радянських економістів-математиків Волконського В.А. і Конюса А.А.
відзначалося, що важлива заслуга Слуцького складається в тому, що він
перший підійшов до вивчення функції корисності як до об’єктивної
характеристики поводження товариства або сукупності споживачів і намітив
шлях її експериментального дослідження і застосування в практичних
економічних розрахунках. Ідеї Слуцького знайшли відбиток у працях
західних економістів Г.Шульца, Х.Хаутекера, М.Дебре й ін. У СРСР
результати, отримані Слуцьким, використовував В.С.Немчинов для
визначення ринкової ціни.

Є.Слуцький вперше розробив таку науку як праксеологія яка відображала
принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Є.Слуцький вважав, що не можна грунтовно пізнати господарське утворення,
не проаналізувавши “формально – праксеологічні основи економіки”, де
відбивається вся структура майна, а саме: первісні предмети
господарства, можливості розпорядження, прості сподівання. Якщо всі ці
елементи еквівалентні, то їх можна вважати гранично визначеними.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів,
зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в італійському журналі.
Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал»
(1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й
наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок
наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про
статтю Слуцького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були
опубліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому визнати,
що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці
«Вартість і капітал». — Л.К.), належить, по суті, Слуцькому…».

Написав праці :

“Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу”.(1912)

Стаття “ До теорії збалансованого бюджету споживача”.(1915)

Лише у 1963 р. цю статтю було передруковано у Москві. У цій статті
показаний зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів
населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних економіко –
математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функцією
попиту, рухом цін та доходів.

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і,
зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 p. він опублікував працю,
присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки
споживача.

1950 p. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову статтю,
присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і
сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії
поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ
праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних
засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою
мовами3, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про
необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла
принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко
використані у творах зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса,
Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Список використаної літератури

Злупко С.М. Економічна думка України: тексти лекцій. –Львів.1992.

Історія економічних учень / Ред. Л.Я. Корнійчук. — К., 1999 .

Ковальчук В.С., Сарай М.І. Історія світової економічної думки:
Навч.курс.-Тернопіль.1996.

Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. — М., 1996.

Мешко І.Н. Історія економічних учень. — К., 1994.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. — К., 2000.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень. Навчальний

Українська економічна думка:Хрестоматія.К.1998.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи