.

Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропозиції” А. Лаффер,

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 7284
Скачать документ

Контрольна робота.

Економічна думка Стародавнього Сходу; нова історична школа, дослідження
соціальних проблем і соціальних інститутів; „Економіка пропозиції” А.
Лаффер, К. Мендель.

План

Вступ

1.Економічна думка Стародавнього Сходу.

2. Нова історична школа. Дослідження соціальних проблем і соціальних
інститутів.

3. „Економіка пропозиції” А. Лаффер, К. Мендель.

Вступ

Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже
первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були
результатом осмислення виробничого досвіду. З розвитком суспільства
виникали ширші уявлення про економічні відносини, з’явилися окремі
висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою
архаїчного мислення і дійшли до нас в усній творчості стародавніх
народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє
відображення у писемних творах.

З часом окремі мислителі спробували проаналізувати характерні риси
господарських явищ. Проте їхні економічні погляди ще не відокремилися в
якусь самостійну галузь знань. Певні економічні питання (наприклад, опис
виробничого досвіду, поради щодо організації та ведення господарства,
характеристика економічної політики держав та економічного змісту реформ
різних правителів тощо) було відображено, головне, у документах
нормативного характеру, що регламентували господарську діяльність,
економічні відносини між громадянами, а також у творах стародавніх
авторів. У процесі історичного розвитку формується економічне мислення,
а окремі висловлювання, поодинокі ідеї переростають у систему
економічних знань, в економічні вчення. Це започаткувало етап виникнення
та становлення економічної науки.

Немає сумніву, що вивчення економічної думки слід розпочинати з часів
появи людського суспільства. Проте нині досліджено лише ті економічні
погляди та ідеї стародавнього світу, які було викладено в писемних
джерелах. Тому огляд історії економічної думки починається з
характеристики економічних уявлень народів періоду стародавніх
цивілізацій.

Ясна річ, економічна думка стародавнього світу відображала стан
соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних суспільств.
Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (держави
стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва
(Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмінності між ними й визначали
особливості їхньої економічної думки.

1.Економічна думка Стародавнього Сходу.

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку
стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти,
документи господарської звітності та твори про управління державою й
державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і
відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів,
вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні
догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це,
давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці
знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій
неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було
покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу.
Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні
економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності,
управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді
(І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших відомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи
Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання
організації та управління державним господарством, а також уявлення
стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини.
Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з
творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання
гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера»,
«Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі»,
різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та
матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з
урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні
кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси.
Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та
управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці
царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників
матеріальних благ у староєги-петському суспільстві.

Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія
(Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього
регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та
товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування
суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати
економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові
відносини.

Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони
вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282
статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення
економічної влади держави. Байбільш цікаві (з економічного погляду)
статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян,
питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин
допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних
громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо
власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї
карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне
рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм,
спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні
XVIII ст. до н.е.

Економічна думка Стародавньої Індії, була оповита релігійною оболонкою.
Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в
давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення
соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про
суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової
визначеності професійних занять.

Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову
досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує
господарської діяльності мирян, подаяниям яких мають жити буддійські
монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як
перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне
лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та
своєчасно сплачувати борги.

Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох
цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та
чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу.

У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя.
Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство.
Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих
вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра.
Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих
працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно
незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність
розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.
Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму),
але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини.
Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються
брахманізмом.

«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі,
матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та
управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих
царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій
діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до
найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано ґрунтовні
відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути,
зовнішню та внутрішню політику індійської держави.

Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від
державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та
штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки
розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він
охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.

«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів
збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації
торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові
наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на
аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю.
Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма
заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої
ціни, а для іноземних товарів — 10%.

Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний
лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення
господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо
організації оподаткування та з інших питань економічної політики.

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках
тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами
старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та
моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Протягом століть між
цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу
суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в
економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом
було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло
великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю
протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені
його засновника — Конфу-ція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні
постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й
міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні
стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще легендарними
правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на
засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та
моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як
запоруку стабільності державного ладу.

Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для
правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у
витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити
«справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й
залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності
сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде
забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами,
що усуне небезпеку повалення правителя.

Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи
(372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу китайського
суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є
«загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними
відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто
ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував
відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних
полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф
«криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев’ять
однакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята
(«суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки
було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні
податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для
обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та
ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті
самі товари, але різного розміру (наприклад черевики) повинні мати різну
ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх
виробництво.

Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також
Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від
Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку,
тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи
прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо
бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про
необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими
користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки
кожна людина не може одночасно володіти мистецтвом усіх ремесел. Тому,
уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов’язки між людьми, щоб вони не
робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення
обов’язків у державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та
справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.

Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економічної політики
держави мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народові,
необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток)
забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав
соціальному рангові людини. Ощадливість забезпечить державі надлишки
суспільного продукту, їх треба нагромаджувати і зберігати.

Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської
суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі
розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу
приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню
думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому
законодавстві.

Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників був
Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він
склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, котре стало основою
законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі
Куй створив учення про найповніше використання сил землі, утіливши в
ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава, як уважав Лі
Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і
продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та
голоду.

Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до
н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди викладено у «Книзі
правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій
половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що держава досягає процвітання
за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно
нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і
утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське
господарство тогочасного Китаю перебувало у занедбаному стані, держава
мусила активно проводити політику «повернення до землі». Шан Ян
пропонував здійснити загальний подвірний перепис селян і законодавчо
запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно
залучати до землеробства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити
мито на заставах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими
цінами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за
збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного
населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини
незаможним і малоземельним селянам.

Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був
прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її
економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню
законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці.
Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство.
Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють
населення. Головну причину бідності він убачав у лінощах та
марнотратстві, радив правителям оподатковувати багатих.

До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) —
засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його послідовників викладено в
книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з
принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу
суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів,
гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю
джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти
щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та
його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів
«загальної любові» і «взаємної вигоди». При цьому було поставлено
питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна
любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе.
Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а
«загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.

2. Нова історична школа. Дослідження соціальних проблем і соціальних
інститутів.

У 70-х роках XIX ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро
якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер
(1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої,
яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували
особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі —
етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення
націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної
Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей
у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового
миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи
буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм

важливим завданням ця школа вважала теоретичну та Ідеологічну боротьбу з
марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.

Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського
університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило
економістів. Головний його твір — «Основи загального вчення про народне
господарство» —- хоча багато в чому і базувався на принципах і методах
старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в
методологічному плані був суттєво іншим.

Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на
історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би
бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє
завдання — «поглиблення історичного методу» — представники даної течії
бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського
розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів
та окремих підприємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного
рівня.

На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної
моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони
культурного розшарування в економічному аспекті, в такий спосіб
забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або
спадом. Оскільки історія — це послідовність подій, то вичерпний запис
минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для
розвитку в майбутньому.

Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує
«етичний принцип», який сьогодні набрав великого поширення у світовій
економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається
не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами: без
міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави.

У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи
віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови.
Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто
велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку
соціальних конфліктів. Визнаючи наростання класового протистояння в
суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби
робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала
виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній
діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий
діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичних
досліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 pp. У цій
праці він розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної
економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання
технічного прогресу і його значення для економіки, вивчав ринкові
відносини, широке коло соціальних/-проблем.

Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з найвидатніших
постатей нової історичної школи.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був
Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — «Класична політична економія»
(1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894).

Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці
етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях
мінової концепції.

Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення»
порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ і закликав
детально й докладно описувати «навіть найнезначніші явища економічного
життя», що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж
теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що
теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного
практичного значення.

Об’єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку
Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили
підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у системі буржуазних
виробничих відносин, уважаючи, що поширення тред-юніонів здатне
ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище
робітничого класу без скасування приватної власності на засоби
виробництва.

Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких
об’єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб
для усунення криз і безробіття, стабілізації економіки. На його погляд,,
«картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати
виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його
наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та
голодування».

Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди
Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв «стійкість дрібного
селянського господарства», уважаючи, що великі господарства мають певні
переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузях
сільського господарства дрібне господарство більш вигідне і
перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної
родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для
будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.

З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання
праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способів
вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців і
робітників.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької
історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки
«Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує
доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту
цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях
домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу
увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.

З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної
історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання,
господарство без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для
безпосереднього обміну);

— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств,
перш ніж дійти до споживача).

Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього
господарства відносить первісний лад «нецивілізованих народів», античну
латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток
раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин
і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні
системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична
періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу.
Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних
особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути
вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства,
оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.

Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна
класифікація форм і стадій розвитку промисловості:

— перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

—- друга — з працею ремісника на замовлення;

— третя — з прдцею ремісника на вільний ринок;

— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

— п’ята — з великим фабричним виробництвом.

К, Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування
суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування
промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу
справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зом-барта
(1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша багатотомна праця
Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919—1927) є одним із кращих досліджень
німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував
концепцію соціального плюралізму, Він не погоджувався з марксистами щодо
неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт
стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої
економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми
господарювання. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш
гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз,
антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому,
планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому
справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною
на Заході.

Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей
суспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим рисам людського
характеру. Він розрізняв так званий буржуазний дух і дух підприємництва.
Перший, на думку Зомбарта, проявляється в скромності, ощадливості,
працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до
новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт
дотримувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська
психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв’язував із
біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.

Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш реакційного
характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму.
Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і
«геополітики».

1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Шта-ммлер
(1856—1938) опублікував книгу «Господарство і право», якою започаткував
формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами
соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не
явища економічного характеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню
думку, сприяє розвитку соціальне гармонічної суспільної системи.

Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджував, що
«соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей». Він
розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася
на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання,
яке здійснюється за допомогою права, державних законів.

Першопричину правової домінанти в житті суспільства представники
«соціального напряму» пояснювали психологією людини. Вони протиставляли
світ природи, який розвивається за об’єктивними законами, і світ
людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна
поведінка людини не є об’єктивно зумовленою і регулюється лише законом,
державою.

Іншим помітним представником «соціального напряму» був Р. Штольцман.
Найбільш відомими є його праці «Соціальні категорії» (1896) та «Мета в
народному господарстві» (1907). Штольцман дотримувався погляду, що
виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв’язаним органічно з
конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі
праці, але розглядав останній як виключно технологічне явище.

У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її
лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й
послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.

Поглядам Штольцмана, як і всьому «соціальному напряму», властиве
ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці
«Мета в народному господарстві» він виходив з принципу, що економіку
підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується
людьми для моральних цілей. На його думку, метою капіталістичного
виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує
існування всім членам суспільства. Штольцман доводив, що окремі
економічні категорії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки
засобами для досягнення цього вищого морального принципу. Заробітна
плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя
робітникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна

економічна система може дати можливість усім верствам населення
задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітниками та
капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є виконавцями, другі
— організаторами виробництва, а така різниця існуватиме завжди.

Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що
перебуває під захистом капіталістів.

«Соціальний напрям» активно захищав права приватної власності,
обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а й
суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів.
Тому капіталісти повинні отримувати достатню винагороду і мати приватну
власність, щоб виконати свої функції.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її
суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший
розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної
економії. Заслуга її представників полягає в тім, що вони започаткували
основи економічної соціології, обгрунтувавши єдність правових,
соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку
системи економічних знань та економічної освіти, показували значення
статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових
відносин, економічних інституцій на суспільне життя.

3. „Економіка пропозиції ” А. Лаффер, К. Мендель.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги
беруться суб’єктивні та об’єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що
політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б
сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише
короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а
індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які
виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути
спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток
виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за
допомогою оподаткування.

Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у працях
економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські
професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель
(Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції
формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та
державних фінансів.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні
праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету)
є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри
доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для
економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій.
Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи
збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки
податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля
перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв’язане з
розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку
сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі
заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно
позначатиметься на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на
думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат
виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить
зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить
надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту,
а навпаки, збільшить податкову базу.

Цей причинно-наслідковий зв’язок промоделював Лаффер, показавши, як
фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У
короткостроковому періоді зниження податків однозначно спричиняє
зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень.
Для того щоб став відчутним вплив змін в оподаткуванні на пропозицію,
потрібен більш тривалий час, оскільки це зв’язано з процесом
виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Графічне зображення моделі має назву «Крива Лаффера». Економічний зміст
кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить
оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом
починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості
виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності
до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично
звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального
бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її
постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не
працюватиме і не сплачуватиме їх.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення
надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить
і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку,
яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та
структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та
інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення
маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного
оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність,
оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, (зумовлює нераціональний
розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між
виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною
приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення
тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також
здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню
зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з
приватного сектора в державний, що призводить до спадання продуктивності
праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б
скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б
ефективний попит. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як
уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень,
а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити
видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде
збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрівняти
соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат
перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудованої на принципі
реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові
можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та
будувати соціальну сферу, залучаючи до участі в цьому будівництві через
систему державного страхування якнайширші маси населення.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного
підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної
економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними
моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019