Зміни в державному ладі на Україні в період початку XX ст. до 1917 р.

Еволюція феодального за своєю класовою суттю царату в напрямі до
буржуазної монархії являла собою складний і суперечний процес. Він
виражав вимушені великими новаціями в економіці й визвольним рухом
спроби самодержавства пристосуватися до монополістичного капіталізму з
притаманним йому різким загостренням боротьби класів. Зроблений
абсолютизмом після 1905 р. наступний крок до буржуазної монархії
знаменував еволюцію лише форми правління, а не типу держави.

Революційні події 1905—1907 pp. примусили правлячий клас піти на істотну
зміну абсолютистської форми правління. Реформи, проведені за період з 17
жовтня 1905 р. до кінця квітня 1906 p., мали вимушений характер. Це слід
підкреслити, оскільки в літературі нерідко висловлюється думка, що цар
сам бажав зробити політичну систему управління «сучасною в буржуазному
розумінні», тобто покінчити із самим собою, але здійснити це йому нібито
не дозволила «загальна революційна ситуація».

Під впливом подальшого розвитку капіталізму в місті та на селі, а також
змін у співвідношенні сил трьох політичних таборів самодержавство у
своїй еволюції пройшло, як це випливає з аналізу змін у державному ладі
і праві, чотири основних періоди.

Перший період (від рубежу XIX—XX ст. ст. до 16 жовтня 1905 р.) —
існування самодержавства напередодні першої російської революції. Він
виявився в тому, що всеросійський жовтневий політичний страйк примусив
Миколу II підписати 17 жовтня 1905 р. конституційний маніфест. До того
дня царське самодержавство мало юридичне і фактично необмежений
абсолютистський характер. Окремі реформи 1903—1904 pp. і перших місяців
1905 р. не похитнули царську владу. Як за суттю, так і формально,
юри-дично цар залишався необмеженим монархом.

Другий період (17 жовтня 1905 p. — 2 червня 1907 p. — існування
самодержавства з опозиційними І і II Думами. Його специфіка полягала в
тому, шо під ударами революції царат був змушений створити нові
центральні державні установи і прийняти закони, несумісні з необмеженою
монархією. Так, була створена Державна дума з законодавчими функціями.
Аналіз Установи (статуту) Думи та іншого нормативного матеріалу,
діяльності всіх чотирьох дум дозволяє зробити висновок, що цей орган
являв собою нижню палату російського парламенту. Другою палатою стала
реорганізована Державна рада.

Характерною особливістю даного періоду була нова редакція Основних
державних законів, затверджена Миколою II 23 квітня 1906 p., яка являла
за суттю нові Основні закони. Отже, це була октроїрована монархічна
конституція. Вона закріпила незнаний раніше державному праву Росії
принцип поділу влад, містила норми про права підданих, яких не було в
колишніх редакціях Основних законів.

Необхідно підкреслити, що виконавча влада згідно з новими Основними
законами, а тим більш реально, цілком і повністю знаходилася в руках
імператора та царської бюрократії. У сфері виконавчої влади цар
залишався юридичне і фактично необмеженим монархом.

Таким чином, конституційна одежа, в яку під ударами революції вдягся
царат, прикривала абсолютизм, котрий визнавав на словах принцип поділу
влад, а на ділі поступався лише невеликою часткою своїх необмежених
прав, та й то у одній галузі.

У літературі немає загальновизнаного поняття, яке б визначало форму
правління в Росії у період, що вивчається. Найбільш точним здається
термін «конституційне самодержавство». Ним, по-перше, підкреслюється
вирішальний факт збереження самодержавства; по-друге, засвідчується, що
воно замаскувалося парламентськими формами.

У понятті «конституційне самодержавствб» робиться наголос на другому
слові — «самодержавство». Суть конституційного самодержавства полягає у
збереженні прав царя в сфері виконавчої влади при їх обмеженні в галузі
законодавства і розпорядження бюджетом, шо використовувалося урядом для
поширення в масах конституційних ілюзій.

Деякі дослідники вважають, що в принципі не можна твердити про обмеження
самодержавства (абсолютизму). Вважати так — означає не враховувати
значну перемогу народної революції, яка примусила царя відмовитися від
необмеженого панування в ряді галузей державного життя і перейти до
правління з використанням парламентських форм.

Третій період еволюції самодержавства охоплював час з 3 червня 1907 p.
до липня 1914 р. При третьочервневому самодержавстві формально
продовжували діяти і Основні закони 1906 p., і законодавча Дума, Однак
новий виборчий закон забезпечив інший, бажаний самодержавству склад
Думи. Більшість в III Думі складали вже не буржуазні ліберали та
селянські депутати, а чорносотенці, які виражали інтереси
кріпосників-поміщиків. Разом із октябристами, які представляли великий
капітал, вони мали кваліфіковану більшість.

Для третьочервневого самодержавства були характерними аграрний
бонапартизм, що набрав значнішого впливу ніж в попередній період, і
думський бонапартизм. Це дозволяє вважати третьочервневу монархію
бонапартиським самодержавством з ноголосом на останньому слові. Воно не
стало бонапартизмом, який у недавній зарубіжній історії був однією з
форм контрреволюційної диктатури великої буржуазії. Бонапартиське
російське самодержавство — це державна форма диктатури
кріпосників-поміщиків, в умовах якої буржуазія залишилася політичне
нерівноправною. Основні підвалини цього самодержавства були закладені
вже у виборчому законі 3 червня 1907 p., який зумовив, що жодна з
фракцій Думи не могла мати кваліфікованої більшості. Згідно із задумом в
III Думі склалися дві більшості: чорносотенно-октябристська і
октябристсько-кадетська.

Самодержавство виявилося неспроможним вирішити завдання, яке воно
вважало головним, — забезпечити «заспокоєння» Росії, попередити нове
піднесення революційного руху. Воно не виконало і не могло виконати
історичні завдання, які стояли перед країною, оскільки вдалося до
методів, властивих кріпосницькій державі, маючи на меті забезпечити
збереження політичного всевладдя царату і кріпосників-поміщиків, «єдиної
і неподільної Росії».

Четвертий період — самодержавство в роки світової війни, в умовах
державно-монополістичного капіталізму (серпень 1914 p. — лютий 1917 p.).

Вибори в І Думу відбулися у березні — квітні 1906 р. в умовах
поліцейського терору, масових арештів. До Думи було обрано 448
депутатів. За своїм партійним складом Дума була ліберально-кадетською.
Фракція кадетів нараховувала 179 депутатів, трудовиків — 97, робітників
(з червня — соціал-демократична фракція) — 18. Від України до складу І
Думи увійшли 102 депутати, серед них 24 поміщика (23,5%), 26
представників буржуазної інтелігенції (25,4%), 42 депутати від селян
(41,1%) і 8 робітників (7%). Центральним в роботі Думи було обговорення
проектів з аграрного питання, зокрема, селянських вимог про
націоналізацію землі і зрівняльне землекористування. У наказах депутатам
від селян з України теж йшлося про розв’язання земельного питання, а у
зверненні шахтарів Донбасу — висунути в Думі «відкрито народні вимоги в
усій повноті». Діяльність І Думи набрала небезпечного для царату
характеру.

8 липня 1906 p. 1 Дума була розпущена. Вибори до II Думи проходили в
умовах дальшого спаду революції. Шляхом репресивних заходів царат
намагався утворити повністю підпорядковану йому Думу, зменшити в ній
представництво робітників і селян. Однак ці заходи провалилися. II Дума
за своїм складом була більш лівою, ніж перша. З 518 депутатських місць
ліві партії та групи (трудовики, соціал-демократи, есери, народні
соціалісти) одержали 222 місця (43%), партія кадетів — 98, чорносотенці
і октябристи — 54 місця. Від України до Думи було обрано 102 депутати:
соціал-демократів — 11, кадетів та примикаючих до них — 13, трудовиків —
21, правих та поміркованих — 40, безпартійних — 11. Другу Думу, яка
також не влаштовувала царат, було розпущено 3 червня 1907 p.

Третім виборчим законом царату було Положення про вибори до III Думи,
затверджене царем одночасно із указом про розпуск II Думи від 3 червня
1907 p. Цей виборчий закон фактично означав державний переворот,
оскільки він був прийнятий царем без його попереднього проходження в
Думі і Державній раді, що передбачалося Основними законами. Крім того,
маніфест від 3 червня 1907 p. підтверджував необмежений характер
царської влади, відповідальної «тільки перед Богом». Цими актами
самодержавство закріпило поразку революції і санкціонувало розгул
реакції у всіх сферах суспільно-політичного життя. Третьочервневий
виборчий закон забезпечив поміщицько-буржуазній шовіністичний склад
Думи, позбавив представництва в Думі багатомільйонне населення. По 50
губерніям Європейської Росії були допущені до виборів 3,3% населення, а
в цілому по країні в них могли брати участь тільки 13% дорослого
населення. До III Думи було обрано депутатами: дворян — 45%, духовенства
— 10%, купців і почесних громадян — 12%, селян — 22%, міщан та
представників інших станів — 11%. З 442 депутатських місць 383 одержали
поміщики і буржуазія. Від українських губерній було обрано 102 депутати,
серед них поміщиків — 64, священиків — 13, селян — 20; за партійною
належністю: октябристів — 41, правих — 24, націоналістів і поміркованих
— 29, кадетів — 6, соціал-демократів — 2. Будучи
чорносотенно-поміщицькою за своїм складом. III Дума являла коаліцію
поміщиків з великою буржуазією. Протягом строку повноважень вона була
слухняним знаряддям в руках царату.

Третьочервневий виборчий закон було застосовано й при утворенні IV Думи
у вересні — жовтні 1912 р., на етапі, який характеризувався пожвавленням
економічного розвитку і суспільно-політичного життя, новим піднесенням
революційного руху.

В IV Думі серед 445 депутатів правих було 65, націоналістів і
помірковано правих — 120, октябристів — 98, прогресистів — 48, кадетів —
59, трудовиків — 10, соціал-демократів — 14. Від українських губерній до
Думи увійшло 97 депутатів: монархістів — 59, октябристів — 21, кадетів і
прогресистів — 14, трудовиків — 1, соціал-демократів (більшовиків) — 2.

Більшість депутатів Державних дум від України, слушно, ставили на
обговорення проблему національного самовизначення України, в першу чергу
ті з них, хто прислуховувався до голосу Товариства українських
поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях
боротьби за «українську справу». Провідники ТУП Михайло Грушевський,
Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний
парламентський досвід. Формально вони не були депутатами, разом з тим
вони керували діяльністю створеного . за їх ініціативою петербурзького
припарламентського клубу — «Українська думська громада». На його
засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від
українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики,
зміст майбутніх промов. Словом, це була добре поставлена школа
вироблення і поширення масової української національної
самосвідомості. Спілкування в «Українській думській громаді» національне
свідомої освіченої української інтелігенції часом з малописьменними
селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З
думської трибуни почали виголошуватися промови як проти соціального, так
і проти національного гноблення українського народу в Російській
імперії, так і за його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скликання заговорили про
«українське питання» й депутати від робітництва України. А коли в 1914
p. царський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження
Тараса Шевченка, це викликало одностайний протест більшості депутатів
Думи. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст — нащадок славнозвісної
шляхетської династії українських патріотів, заявив, що заборона
Шевченківського ювілею є образою для всієї України.

Проводячи реакційну політику в Україні, царат спирався передусім на
всеохоплюючий каральний апарат і «виключне» законодавство. На початку XX
ст. губернії і повіти України майже безперервно перебували у стані
посиленої охорони за законом від 14 серпня 1881 р, У роки першої
російської революції царат широко застосовував закон про воєнний стан
1892 р.

На початку XX ст., у пред революцій ни й період і в роки революції,
вирізнилася група губернаторів-катів, лютих придушува-чів народних
виступів. Серед них — харківський губернатор І.Обо-ленський, який з
винятковою жорстокістю придушив селянське повстання в 1902 р. А.Коні
охарактеризував його як «мерзотника», що творив «огидні звірства».

#У каральній сфері одним із найперших завдань губернської адміністрації
була боротьба з «протиурядовими» організаціями. Щодо цього губернатори
одержували відповідну інформацію не тільки від підпорядкованого їм
поліцейського апарату, а й, головним чином, від органів політичної
поліції (жандармських управлінь і охоронних відділень). У параграфі 18
«Положення про охоронні відділення» (1907 р.) говорилося: «Начальники
відділень, по справах їх посади, з дозволу генерал-губернаторів,
губернаторів і градоначальників, мають безпосередні з ними стосунки і
доповідають їм особисто про все те, що необхідно знати вищим
представникам адміністративної влади в цілях охорони державного порядку
і громадської безпеки в краї». Охоронникам рекомендувалося також
«своєчасно цілком довірливо» знайомити губернаторів з планами наступних
«ліквідацій» (обшуків та арештів) і прохати, у випадку необхідності,
сприяння. Начальники створених у 1906 р. «низових» охоронних відділень
повинні були при відвідуванні тієї чи іншої губернії інформувати
губернаторів «про хід розшуку, про стан революційного руху, повідомляючи
про ті заходи, які, на їх погляд, необхідно вжити».

Численні циркуляри міністерства внутрішніх справ націлювали.
губернаторів на боротьбу із масовим робітничим і національно-визвольним
рухом. Початок було покладено таємним циркуляром Горемикіна від 12
серпня 1897 р. Міністр був вимушений визнати, що «страйки фабричних,
заводських і навіть цехових робітників стали буденним явищем в багатьох
містах з більш чи менш значним робітничим населенням, а подальше
зростання робітничого руху є дуже небезпечним для державного порядку і
громадського спокою». Крім завдання, «погодження діяльності урядових
властей» на «на чальника губернії» циркуляром було покладено обов’язок
висилати адміністративним порядком «на батьківщину» тих робітників, які
відмовлялися відновити роботу.

Незважаючи на застосування масових репресій, робітничий рух в Україні
невпинно зростав, набував нових форм, його сила та організованість не
могли не викликати тривоги у губернської адміністрації. Посилена
«увага», яка приділялася робітничому руху, мала одну мету — усіма
засобами запобігти страйкам.

У боротьбі з виступами робітників окремі губернатори не задовольнялися
численними настановами столичного начальства, і виступали із своїми
«ініціативами». Так, «оригінальний» захід боротьби із страйками
спробував застосувати в 1904 р. полтавський губернатор. За його
розпорядженням був розроблений і розмножений спеціальний папірець, який
вручався страйкарям. Ось його зміст»: «19… року … дня, я, що
підписався нижче, застрайкував, даю цю підписку полтавському
поліцмейстеру в тому, що мені оголошено особисте розпорядження
управляючого Полтавської губернії, що коли я не припиню страйк, або якщо
почнуть страйкувати інші службовці, то я, як ініціатор, буду висланий за
межі губернії». Наприкінці цього «зобов’язання» мали бути підписи
страйкаря, двох свідків і поліцейського пристава тієї дільниці, де
знаходилося підприємство. Отже, виконання циркуляра міністерства
внутрішніх справ від 12 серпня 1897 р. губернатор вирішив поставити «на
потік», розглядаючи учасників страйків як «ініціаторів» і
«підбурювачів».

У роки першої російської революції і в період реакції губернська
адміністрація, борючися з робітничим рухом, широко використовувала
«виключне законодавство». Щодо страйкарів власті могли не обмежуватися
заходами адміністративного характеру, а притягувати активних
учасників страйків до кримінальної відповідальності згідно з
царським указом від 2 грудня 1905 р. Арешти страйкарів здійснювалися за
розпорядженням губернаторів місцевою поліцією. Так, коли 13 грудня 1905
р. розпочався загальний страйк у Рівному волинський губернатор дав
вказівку повітовому справнику придушити його із застосуванням зброї.

Губернатори приклали руку і до боротьби із профспілками та іншими
організаціями робітників. Використовуючи закон від 4 березня 1906 р.
уряд під тиском підприємців дозволяв існувати тільки тим спілкам, які
обмежували свою діяльність економічними завданнями, погодженням з
адміністрацією підприємств заходів, пов’язаних з поліпшенням праці та
побуту. Власті почали закривати існуючі та відмовляти у реєстрації нових
профспілок. Восени 1906 р. у Катеринославі було закрито 10, в Одесі —
II, а разом в Україні — 53 профспілки. Губернськими присутствіями в цей
же час було відмовлено в реєстрації 104 спілок. Тільки харківський
губернатор у 1906 p. відмовив 26 спілкам у реєстрації у зв’язку з їх
неблагона-дійністю. 16 січня 1907 p., розглядаючи заяви про реєстрацію
20 спілок, київський губернатор зареєстрував лише 9, решті відмовив.
Одеський градоначальник (ці посадові особи, які виконували функції,
аналогічні губернаторським, діяли на території України в Одесі,
Севастополі, Миколаєві, Керчі) видав наказ, щоб у правлінні профспілки
не збиралося водночас понад трьох чоловік.

Коли наприкінці 1907 — початку 1908 pp. після розгрому багатьох
профспілок намітилося зростання кооперативного руху, місцеві власті
розгорнули боротьбу з цими робітничими організаціями. Так, одеський
градоначальник зірвав створення робітничого кооперативу в листопаді 1907
p.

Об’єктом постійного «інтересу» з боку губернської адміністрації та
поліції було аграрне і селянське питання. Воно стало центральним в
буржуазно-демократичній революції, сфокусувавши найгостріші класові
суперечності. Тому губернатори робили усе, щоб забезпечити на селі
«спокій», В одних випадках вони задіювали проти селян всю силу
репресивного апарату, нерідко очолюючи каральні експедиції, в інших —
спиралися на безпосередньо підпорядковану їм повітову адміністрацію та
поліцію. Тема селянського руху не сходила зі сторінок губернаторських
звітів та оглядів, завжди перебувала в центрі уваги властей. Навесні
1905 p. полтавський губернатор, наприклад, зазначав, що настрій
селянського населення «має далеко не звичайний характер, відрізняється
нервозністю і збудженістю».

Досконало знаючи, як страждає селянство від сваволі та малоземелля,
губернська адміністрація, проте, незмінне виступала на боці великих
землевласників.

Губернатори послідовно проводили в жи+тя великодержавну шовіністичну
політику царизму, подавляючи рух за відродження і національне
самовизначення України. 5 травня 1903 p. був прийнятий закон про
введення в 46 губерніях Європейської Росії повітової поліцейської варти
«для охорони благочиння, загального спокою, безпеки та порядку у
місцевостях, підвідомчих повітовій поліції». Зміст цього заходу полягав
у тому, щоб в обстановці зростання селянського руху мати озброєне
формування, яке було б під рукою станових приставів, замість виборної
сільської поліції, котра стала ненадійною в політичному відношенні.

До складу повітової поліцейської варти входили урядники та вартові.
Чверть загальної кількості останніх формувалася у спеціальні кінні
команди. На кожну волость припадав один урядник і певна кількість
вартових («з розрахунку не більш одного вартового на кожні дві тисячі
п’ятсот душ обої статі»). У варту приймалися переважно відставні або
звільнені у запас нижні військові чини, які досягли 25-річного віку,
мали «здорову статуру»,були письменними і мали «загальний достатній
розвиток». Урядникам встановлювався річний оклад у розмірі від 300 до
360 крб. Чини варти носили формений одяг і були озброєні (урядники —
шашками і револьверами, вартові — шашками і гвинтівками). Головним
начальником поліцейської варти губернії був губернатор.

Після прийняття закону про повітову поліцейську варту остання
формувалася, як і було передбачено, лише у губерніях (в тому числі у
двох українських — Київській та Катеринославській), в решті ж повітову
варту планувалося ввести у повному обсязі тільки у 1908 p. Але
революційні події в країні істотно змінили наміри уряду: 29 грудня 1905
p. було прийнято рішення про негайне сформування варти в усіх губерніях.
Головне, однак, було не в темпах реалізації наміченого заходу (звичайно
констатацією цього в літературі і обмежуються). Справа в тому, що закон
від 29 грудня 1905 p., як і прийнятий на його розвиток закон від 18
лютого 1906 p., значною мірою змінювали завдання повітової поліцейської
варти в каральному апараті самодержавства. Так, в одному з офіційних
документів 1906 p., що зберігся в архіві, говорилося, що «за обставинами
часу повітова поліцейська варта має подвійне призначення: з одного боку,
виконує чисто поліцейські функції, а з іншого — складає військову
частину, призначену для придушення заворушень силою зброї, через що їй і
надається військова організація». Отже, варта певною мірою додавалася до
військ, які в період найвищого піднесення революції були неспроможні
перекрити всі «гарячі» точки.

Царат зміцнював в Україні і апарат політичної поліції. У 1902—1903 pp.
було створено охоронні відділення в Києві, Харкові, Катеринославі,
Одесі, Житомирі, Полтаві, Сімферополі. У 1906 p. почали діяти «районні
охоронні відділення», кожне з яких координувало політичний розшук на
території кількох губерній.

Проте задіяні царатом заходи проти революції виявилися недостатніми.
Царським указом від 19 серпня 1906 p. створюються військово-польові
суди. Ідея «швидкодіючої» юстиції як дійового засобу боротьби з
революцією виношувалася Миколою II ще до підписання цього указу. Коли
йому доповіли, що в Феодосії рядовий Мочидловер стріляв у полковника
Герцика, який командував обстрілом повсталого панцерника «Потемкин», не
дуже тямущий в законах самодержець розпорядився: «Судити польовим
судом». Хоча закону про військово-польові суди тоді ще не було, на
практиці вони широко застосовувалися вже наприкінці 1905 року — на
початку 1906 pp.

Положення про військово-польові суди було видано за особистою
ініціативою царя. Поштовхом до його підготовки став вражаючий своєю
бездушністю надпис, який вчинив Микола II на доповіді Головного
військово-судного управління 6 липня 1906 p.:

«Нагадую Головному військово-судному управлінню мою думку щодо смертних
вироків. Я їх визнаю правильними, коли вони виконуються через 48 годин
після вчинення злочину — інакше вони є актами помсти і холодної
жорстокості». Положення надавало право генерал-губернаторам,
головноначальникам або наділеним владою особам в місцевостях, оголошених
на воєнному стані або стані надзвичайної охорони, «в тих випадках, коли
вчинення особою цивільного відомства злочинного діяння є настільки
очевидним, що немає необхідності в його розслідуванні, віддавати
обвинувачуваного військово-польовому суду, із застосуванням у
відповідних випадках покарання за законами воєнного часу».

Підсудність військово-польових судів у Положенні чітко не визначалася. В
урядовому повідомленні лише приблизно говорилося про характер справ, які
мали розглядати нові суди. При відсутності об’єктивного критерію
«очевидності» виявилося, що віддання тієї чи іншої особи до
військово-польового суду повністю залежало від розсуду
генерал-губернатора (головноначальника, командуючого військами).

Військово-польовий суд складався з п’яти стройових офіцерів, призначених
начальниками гарнізонів, командирами загонів. Від голови та членів суду
юридичних знань і практичної підготовки до судової роботи не вимагалося.
Засідання цих судів проходили при зачинених дверях. В таємниці
зберігалися прізвища їх членів. Вироки військово-польових судів
оскарженню не підлягали, набирали чинності негайно і виконувалися не
пізніше доби з моменту оголошення.

Діяльність військово-польових судів викликала обурення у населення, тому
уряд не відважився внести прийняте у надзвичайно указному порядку
Положення про них на розгляд Думи, як того вимагала ст. 87 Основних
законів 1906 р. Тому чинність акта про «швидкодіючу» юстицію 1907 p.
була припинена.

Вимушений скасувати військово-польові суди, уряд відразу ж подбав про
компенсацію цієї «втрати» прискоренням провадження справ у
військово-окружних судах. Закон від 27 червня 1907 p. скоротив строки
процесу до чотирьох днів. Крім того, закон надав суду право оголошувати,
за його розсудом, показання свідків, які не з’явилися в засідання,
незалежно від причин неявки. Інакше кажучи, навіть сумнівні показання
могли бути оголошені і покладені в основу вироку. Новий закон був дуже
зручним для поліцейських агентів, які одержали можливість збирати
будь-які «агентурні відомості» і підтверджувати їх на жандармському
дізнанні, не побоюючись бути викритими у брехні шляхом перехресного
допиту на суді. Отже, припинення чинності Положення про
військово-польові суди не означало припинення сваволі зверху.

Похожие записи