Реферат на тему:

Вчення про державу і право представників лібералізму в Англії:І.Бентама,
Дж.Мілля і інших так званих утилітаристів

Вступ.

У першій чверті XIX ст. напрямок політико-правової ідеології, де
домінували інтереси особистості, а потім держави, набув подальшого
розвитку в творчості представників англійського буржуазного лібералізму
Ієремії Бентама, Джона-Стюарта Мілля та інших мислителів.

Ідеї особистої свободи, свобода приватної власності, обмеження впливу
держави на економічне життя, обстоювання ідеї поділу влади, що
пропагувалися цими мислителями, мали непересічне значення для формування
теоретичних засад громадянського суспільства і правової держави.

Вчення Ієремії Бентама

Ідеї демократизації політичних і правових інститутів держави пропагував
у своєму політико-правовому вченні англійський філософ і юрист Ієремія
Бентам (1748—1832).

У «Принципах законодавства» та в інших працях мислитель зазначав, що
основою та метою суспільного існування людини є особиста користь. Життя
людей повинне бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога
більше користі, задоволень і виключити страждання. Навіть більше — з
особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь
і загальне благо. Ієремія Бентам заснував утилітаризм.

УТИЛІТАРИЗМ (від. лат. utilitas — користь, вигода) – принцип оцінки всіх
явищ з точки зору їх корисності, можливості служити будь-яким засобом
для досягнення мети.

З опертям на цей принцип І. Бентам визначав соціальну роль та
призначення держави й законодавства — створення умов для досягнення
користі й щастя кожної людини.

Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в
Англії, можуть сприяти реалізації принципу користі, оскільки інтереси
приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в
цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості
власників, сприяти зміцненню середнього прошарку суспільства, що
дозволить зменшити бідність і збільшити загальну користь. Окрім цього,
досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку І. Бентама,
вільні ринкові відносини й конкуренція, відсторонення держави від впливу
на економіку, ефективна боротьба зі злочинністю.

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу І. Бентама є
демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та
особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі.
Інші форми держави — монархія та аристократія не можуть забезпечити
реалізації принципу загальної користі. Вони захищають користь та
інтереси меншої кількості людей і не гарантують особистої та майнової
безпеки населення.

Досліджуючи походження держави, І. Бентам відкидав теорію договірного її
утворення. Договір — це омана, стверджував він, усі держави утворені
силою і закріпилися, завдяки звичкам людей підкорятися урядові. Він
також зазначав, що ніякого права чи прав, у тому числі й природних, що
передують державам і урядам, немає. Природними у людини е тільки
почуття, здібності й нахили, їх не

можна вважати правом, а тим паче законами. Ба більше — їх необхідно
підкорити законам, створити умови для розвитку позитивних здібностей і
заборонити, викоренити антисоціальні нахили.

Позитивним правом, на думку мислителя, є встановлена законом можливість
і гарантія дозволених вчинків.

Юридичні закони — це воля суверена, особи чи групи людей, що здійснюють
верховну політичну владу. Вони забороняють або дозволяють певні дії,
покладають на громадян права чи обов’язки.

Вчення Джона-Стюарта Мілля

Політичне вчення Джона-Стюарта Мілля (1806— 1873) є наступним етапом
розвитку утилітаризму, започаткованого І. Бентамом, Мілль, базуючись на
утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового
пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальше розроблення
нормативних засад політичної теорії лібералізму. Основні його праці —
«Про свободу», «Роздуми про представницьке правління», «Основи
політичної економії».

Мілль розпочав свою науково-літературну діяльність як послідовник І.
Бентама. Значний вплив на формування його світогляду справив батько
Джеймс Мілль, який, власне, став симпатиком І. Бентама після смерті
останнього в 1832 р. Формування власної концепції Дж.-С. Мілля
розпочалося з вивчення проблем моральної філософії та критики Бентамової
етики. Він відкинув раціонально обґрунтоване розуміння особистого щастя,
що спиралося на апологію індивідуального егоїзму. Пояснюючи свій відхід
від учення Бентама, Мілль писав у «Автобіографії»: «Я ніколи не
сумнівався у правильності свого висновку, що щастя є пробним каменем
усіх життєвих правил, а водночас і метою життя. Але тепер я почав
думати, що єдиний засіб досягнути цієї мети — поставити її на другий
план, а не робити з неї безпосередньої цілі осмислення. Тільки ті
щасливі, гадав я, хто ставить собі завданням у житті якийсь інший
предмет, а не особисте щастя, наприклад: щастя інших, добробут людства,
а також будь-яку справу, будь-яке дослідження, «що його вони здійснюють
не як засіб, а як ідеальну ціль». Учений виступив проти виведення всієї
моралі з принципу особистої, економічної користі, підкреслюючи значення
ідеальних моральних засад.

Свою нову утилітаристську етику Мілль умотивовував із допомогою
розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні
дослідження, в остаточному підсумку, служили мислителеві засобом
обґрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини
історичного розвитку і водночас — напрямків її вдосконалення на основі
нових моральних ідеалів. Сам Мілль, пояснюючи формування своїх поглядів,
писав, що він осягнув «другу половину істини», порівняно з мислителями
ХVIIІ ст., дійшовши висновку, що «…людський дух у своєму прогресі
дотримується певного порядку, за яким певні явища повинні передувати
іншим, і цей порядок може бути змінений урядом і суспільними
перетвореннями тільки до деякої міри, але не в необмеженому розмірі; всі
питання про політичний устрій відносні, але не абсолютні, і різні рівні
розвитку людського прогресу не тільки можуть, а й повинні мати різні
установи; управління завжди зосереджується або переходить до рук тих,
хто репрезентує в суспільстві наймогутнішу силу, і діяльність цієї сили
залежить не від суспільних інституцій, а, навпаки, інституції
визначаються нею».

У політичній теорії Мілля можна вирізнити кілька рівнів: етику,
соціальну і політичну філософію, а також конституційно-правові погляди.
На думку мислителя, кінцева мета дій людини — прагнення до щастя і
зменшення страждання — є фактом, що не підлягає доведенню з допомогою
розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини — це
«дитя бажання», то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя.
Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально і справедливо.
«Справедливість,— писав Мілль, — має своїм підмурком користь і складає
головну частину всієї моралі… Справедливістю називаються моральні
вимоги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посідають вище місце в ряді
вимог суспільної користі, а тому мають вищу обов’язковість, ніж інші
вимоги». Це — формальний аспект тлумачення вченим справедливості, її
місця в системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через
трактування головної проблеми соціальної та політичної філософії Мілля —
взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне
тлумачення цих взаємовідносин. У визначенні ідеалу останніх мислитель
виходив з інтересів та блага індивіда. Рівночасно його позиція суттєво
відрізняється від позиції Бентама. Зокрема, він підкреслював, що не
можна основувати мораль тільки на постулаті особистої економічної вигоди
індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої
людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього
суспільства.

На думку Мілля, принцип досягнення особистого щастя (задоволення) може
бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов’язаний
з іншим принципом, керівною ідеєю; ідеєю необхідності узгодження
інтересів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних
інтересів. При цьому вищим проявом моралі є ідеальна шляхетність, що
знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні
суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілля — більш зрілий і гнучкий
.аніж учення Бентама. Мілль робив наголос на ролі ідеальних основ у
політиці, на розробленні та застосуванні на практиці «правильних»,
«моральних» видів політичного устрою. Він дав нове, змістовне
трактування щастя, до якого має прагнути людина, і задоволень, що їх
належало вважати моральними. Мілль запропонував якісне розмежування
вищих (інтелектуальних) і нижчих (чуттєвих) задоволень, уважаючи, що
людина неодмінно мусить прагнути до ідеальної шляхетності,
самопожертвування заради блага інших та всього суспільства. Цю
орієнтацій) мислитель уважав найвищою моральною якістю, яку слід
розвивати з допомогою виховання. Сама ж мораль, своєю чергою, не може
вимірюватися лише користю, яку вона приносить. Основа моралі — «почуття
спільноти, притаманне людству, бажання єднання з нашими ближніми».
Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно
з Міллем, тим, наскільки він веде до «найбільшої суми щастя для
найбільшої кількості людей» і збереження суспільного організму. Цінність
загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів
не лише індивідів, а й класів. У своїй етиці він виступав як
безпосередній попередник солідаристських концепцій — без «взаємного
визнання інтересів», уважав Мілль, неможливе ніяке спілкування між
людьми, за винятком ставлення рабовласника до раба.

Основу політичної філософії Мілля становлять способи: забезпечення блага
індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу
автономії особистості. Він звинувачував сучасні йому політичні
інституції в тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і
ставив у центр своєї філософії історії та соціальної філософії поняття
свободи і прогресу. Вчений гадав, що свобода є постійним джерелом
прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів
прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, — це насамперед
свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу
висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку
суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки
правильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та
багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у
природність і необхідність плюралізму думок і політичних позицій.

Слід зазначити, що Мілль був першим ліберальним мислителем, який,
проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті
проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували. Він писав: «Суттєвою
умовою суспільного життя є взаємне визнання інтересів. Увесь рух
суспільства постійно прямує до такого стану, коли, врешті, для кожного
індивіда стане просто неможливим мати які-небудь стосунки з кимось із
подібних до себе інакше як за умови абсолютної рівності. З розвитком
суспільства і покріпленням суспільних зв’язків безпосередня сила досвіду
та особистий інтерес кожного індивіда спонукають співвідносити власні
вчинки з інтересами інших; індивідуальні прагнення дедалі більше
ототожнюються з загальним благом або, принаймні, силою самого досвіду
потрапляють у щораз більшу залежність од вимог загального блага… З
кожним кроком завдяки політичному прогресові усуваються причини, якими
зумовлюється протилежність інтересів, ліквідовується та нерівність між
індивідами або класами індивідів, ті легальні привілеї, які ще й досі
дають підставу не визнавати інтересів значної частини людства».

Мілль був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності й
рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного
суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення
формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів
конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно
індивіда. Вчений підкреслював: «Воля народу, насправді, є не що інше, як
воля найчисленнішої чи найдіяльнішої частини народу, тобто воля
більшості або тих, хто здатний примусити визнавати себе за більшість, а
отже, народна влада може прагнути пригнічувати частину народу, і тому
проти її зловживань також необхідні заходи, як і проти зловживань
будь-якої іншої влади. Отож, обмеження державної влади над індивідом
не втрачає свого значення і в тому разі, коли наділені владою
відповідальні перед народом, тобто перед більшістю народу».
Водночас Мілль, як і Токвіль, підкреслював загрозу «тиранії більшості»
для індивіда. «Не досить мати охорону тільки від державної тиранії, —
писав він, — а необхідно мати охорону і від тиранії пануючої в
суспільстві думки або почуття, від властивого суспільству тяжіння, хоч і
не кримінальними заходами, силоміць накидати свої ідеї та свої правила
тим індивідам, які з ним розходяться у своїх поняттях… Є межа, поза
якою громадська думка не може законно втручатися в індивідуальну
незалежність; слід установити цю межу, слід охороняти її від порушень —
це так само необхідно, як необхідна охорона від політичного
деспотизму». «Усе, що знищує індивідуальність, є деспотизм», —
підкреслював Мілль. І духовно-моральний деспотизм, що нерідко
практикується більшістю суспільства, може бути значно жорстокішим, аніж
деспотизм державний. Це твердження мислителя було, власне, першою
реакцією на «масову демократію» з її нівеляцією індивідуальності.

Значну увагу в концепції Мілля приділено правам людини. Для
обґрунтування прав людини стосовно держави й суспільства вчений «не
запозичував доказів з ідеї абстрактного права», а виходив, відповідно до
утилітаристської традиції, з принципу користі — як індивіда, так і
суспільства. З цього ж принципу він виходив, обґрунтовуючи й соціальні
обов’язки, зазначаючи, що «договірна гіпотеза, придумана для пояснення
соціальних обов’язків абсолютно непотрібна». Мілль розглядав права
людини, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а, по-друге,
прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави й
суспільства у справи індивіда є допустимим. Головний принцип ставлення
суспільства й держави до індивіда має полягати в тому, що люди
індивідуально чи колективно можуть справедливо втручатися в дії індивіда
тільки заради самозбереження, і кожен член цивілізованого суспільства
може бути справедливо підданий якомусь примусові лише в тому разі, коли
це необхідно для попередження з його боку шкідливих дій відносно інших
людей. Особисте ж благо самого
індивіда — фізичне або моральне — не є достатньою
підставою для

будь-якого втручання в його дії. Індивідуальна свобода, на думку Мілля,
означає абсолютну
незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо торкаються тільки
її самої; вона означає, що людина може бути в межах цієї сфери сама собі
господарем і діяти в ній за власним розсудом. Як аспекти індивідуальної
свободи вчений вирізняв, зокрема: свободу думки й переконання, виражені
зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і
досягнення життєвих цілей та самостійне влаштування власного життя. Усі
ці та пов’язані з ними свободи є конче потрібними для розвитку і
самореалізації індивіда, і водночас вони є надійною охороною від
посягання на автономію індивіда. Мілль писав: «Сфера індивідуальної
свободи — це те, що безпосередньо стосується самого індивіда. Не є
вільним те суспільство, хоч би якою була його форма правління, де
індивід не має свободи думки і слова, свободи жити як хоче, свободи
асоціацій». Під кутом зору такого розуміння свободи мислитель відповідно
розглядав і питання про обсяг і зміст функцій держави. Він уважав, що
загальний принцип діяльності держави полягає в тому, що держава не
повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій;
навпаки, вона має сприяти їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати
в суспільстві дух самостійності та підприємництва. Проте Мілль не
обмежував сферу діяльності держави гарантуванням безпеки і правопорядку.
Виступаючи за невтручання держави у сферу індивідуального життя особи,
вія називав і низку винятків, себто ті сфери, що їх держава може й
повинна регулювати. Це: захист психічно хворих і дітей; гарантія
договорів; державний контроль за діяльністю; регулювання
трудових відносин, зокрема робочого часу в усій країні; державна
соціальна допомога, поряд із системою приватного благодійництва;
державна організація заходів, вигідних для всього суспільства, якщо це
не під силу приватній ініціативі, зокрема організація наукових
досліджень. Свобода індивіда, приватної особи е первинною стосовно
політичних структур та їхнього функціонування. Це ставить державу
в залежність од волі та вміння людей створювати й налагоджувати
нормальне людське співжиття. З огляду на це він відкидав
ранньоліберальний погляд на державу як на природне зло, від якого
більшою чи меншою мірою потерпає суспільство. Мілль писав:
«Врешті-решт, держава завжди буває не краща і не гірша, ніж
індивіди, які її складають». Державність є такою, яким є суспільство в
цілому, і тому насамперед воно відповідає за її стан. Головна умова
існування гідної держави — самовдосконалення народу, високі якості
людей, членів того суспільства, для якого призначена ця держава.

Розглядаючи форми правління, мислитель вважав, що найкращою є
представницька демократія. «Краща форма правління така, за якої вищою
спостережною владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділено
всю сукупність членів суспільства, тобто, за якої кожен громадянин не
лише має голос в управлінні країною, а й, в разі потреби, може бути
задіяний у реальній участі в ньому та виконувати якусь місцеву чи
загальносуспільну функцію», — писав Мілль. При цьому він наголошував:
«…кращим урядом для всякого народу буде той, який зможе допомогти
народу йти вперед». Саме представницька демократія може усунути, на
думку вченого, ті класові суперечності, що були в суспільстві, тільки
вона може й повинна мати надкласовий характер. «Коли влада перебуває в
руках якогось класу, він свідомо і вмисно приносить інтереси інших
класів у жертву своїм інтересам», — зазначав Мілль і продовжував: «Одна
з найбільших небезпек демократії, як і будь-якої іншої форми правління,
полягає у згубних інтересах правителів, які зважають тільки на інтереси
панівного класу і цим надовго завдають шкоди всьому народові… Було б
бажано, щоб жоден із класів і жодне об’єднання класів, схильних до
об’єднання, не мали змоги користуватися домінуючим впливом в
управлінні». Під класом Мілль розумів «певну кількість осіб, пов’язаних
тими самими шкідливими інтересами». Населення сучасної йому держави
мислитель поділяв на два класи: робітників і власників. «Ці два класи, —
писав він, — мають бути врівноважені у представницькій системі; іншими
словами, кожен із них повинен мати однакову кількість голосів у
парламенті, оскільки більшість кожного класу під час суперечностей
переважно керується своїми класовими інтересами, а меншість керується
розумом, справедливістю і загальним благом; і ця меншість кожного з
класів, вступаючи в союз з іншим класом, дає йому перевагу над вимогами
власної більшості, яка, на думку меншості, не повинна взяти гору». Мілль
передбачав створення такої більшості в парламенті, яка могла б
консенсусом ухвалювати рішення, необхідні чи бажані для всього
суспільства. Власне, втрата в XX ст. розвиненими демократичними
державами чіткого класового характеру і є досягненням тієї моделі, яку
теоретично розробляв Джон-Стюарт Мілль.

Утилітариські погляди інших мислителів.

Утилітаризму, як теорії, відповідає ідеал життя, який ми бачимо
реалізованим англійцями, і це не дивно, адже зерно утилітаризму ми
можемо знайти вже в Бекона. Це зерно ми вбачаємо, по-перше, в
утилітарному погляді на науку і знання взагалі, що повинно підкорити
природу людині, по-друге — у поглядах Бэкона на благо: розділяючи благо
на індивідуальне і суспільне, філософ дає явну перевагу другому. Дарма
було б шукати найприблизніші визначення того, що Бекон розуміє під
суспільним благом. У Локка ясно відчувається мотив утилітаризму. Добром
Локк називає все те, що породжує задоволення чи зменшує страждання; зло,
навпаки, є те, що породжує страждання і зменшує задоволення. Щастя є
вище задоволення. Необхідна умова досягнення щастя — чеснота. Критерієм
чесноти є її корисність. Чеснота, що визначає діяльність людини,
залежить від потрійного законодавства — божественного, цивільного і
суспільного. Людина кориться всім трьом законодавствам з мотивів
користі. З утилітариським елементом ми зустрічаємося й у французьких
енциклопедистів. У Гельвеція егоїстичне прагнення до задоволення є
нерозривним із загальним благом. Цей же момент загальної користі дуже
сильно звучить і в книзі Гольбаха: «Система природи». Давид Юм бачить
критерій моральності в тому ж, у чому Гельвецій і Гольбах; його принцип
— загальна користь. В аналізі Юма критикується егоїзм, як принцип
моралі, і відзначається значення симпатії в діяльності людини. Ще один
крок у розвитку утилітаризму представляє теорія Гартлея. Він розрізняє
три види особистої користі: грубу, яка полягає в тому, що людина шукає
задоволення і уникає страждань, що випливає з діяльності уяви,
честолюбства й егоїзму; більш тонку, в силу якої людина шукає
задоволення в почутті симпатії, теопатії і моральності — і, нарешті,
користь розумну, яка можливо передбачає найбільше щастя.

Висновок.

Отже, основним напрямком діяльності людини мислителі-утилітаристи
вважали користь. Життя людей повинне бути побудоване в такий спосіб, щоб
отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання.
Навіть більше — з особистої користі, блага кожного індивіда складаються
суспільна користь і загальне благо. Кінцева мета дій людини — прагнення
до щастя і зменшення страждання — є фактом, що не підлягає доведенню з
допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля
людини — це «дитя бажання», то вона повинна бути спрямована на
досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, — корисно, морально
і справедливо.

Ідеї Ієремії Бентама та Джона-Стюарта Мілля певна річ, відповідали
вимогам часу і сприяли подальшому розвиткові буржуазного світогляду.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи