Реформа державного апарату в період перебудови (1986-1991 pp.)

Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була
демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і
політичного плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня
адміністративно-командної системи управління, обумовили необхідність
реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота
почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним
кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III
з’їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева
Президентом СРСР. М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише
59,2% від списочного складу з’їзду народних депутатів СРСР.
Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у
практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало
функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990 p. з’їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон «Про зміни
і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з
удосконаленням системи державного управління», значне місце в якому
відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР.
Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів
СРСР. В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет
Міністрів СРСР є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий
президенту СРСР. Докладно організація і діяльність уряду СРСР
регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. «Про Кабінет
Міністрів СРСР». Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження
конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в
країні здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи
державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних органів
наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.

У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система.
13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи
законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. Підвищити роль
суду були покликані й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна
Рада СРСР прийняла Закон «Про статус суддів в СРСР», а в грудні 1989 p.
ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР
«Про відповідальність за неповагу до суду», постанови «Про затвердження
Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР», «Про
затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів», «Про
затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів,
відкликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів
Союзу РСР».

В процесі конституційних нововведень у роки «перебудови» було зроблено
спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет
конституційного нагляду СРСР, організація і діяльність якого були
врегульовані Законом про Конституційний нагляд в СРСР, ухваленим з’їздом
народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного
органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і
являв собою додаток до з’їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були
позбавлені можливості звертатися до нього з конкретних питань.

На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу
організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР
«Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в
СРСР». Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в
дію зазначеного Закону вважалися такими, що втратили силу, закони про
основні права і обов’язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У
той же час Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити
розроблення і прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве
самоврядування республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну
ідею — перевести місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в
режим місцевого самоврядування — і закріплював становище місцевих Рад як
повноправних господарів на своїй території.

В руслі зазначених напрямків реформування союзної державності
здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР.

Помітною подією в державно-правовому житті УРСР було прийняття Верховною
Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону «Про зміни і доповнення
Конституції (Основного Закону) Української РСР». У преамбулі цього
Закону зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою
розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої
системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів
правосуддя та відповідно до Закону СРСР «Про зміни і доповнення
Конституції (Основного Закону) СРСР». Прийняття Закону від 27 жовтня
1989 p. означало певне зрушення у бік розвитку представницької
демократії в Україні. Це було пов’язано у першу чергу з демократизацією
виборчої системи. Закон, зокрема, забезпечував перехід до реальної, а не
тільки проголошеної альтернативності висування кандидатів у депутати.
Істотні зміни було внесено в розділ 12 Конституції УРСР, що
регламентував організацію і діяльність Верховної Ради республіки.
Чіткіше визначалась компетенція Верховної Ради, предмети виключного
відання цього вищого органу влади УРСР. Значно розширювалися
повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває рангу найвищої
посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в міжнародних
відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989 p.
передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду
УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни
були внесені також в розділ 18 Конституції УРСР «Суд і арбітраж».
Наприклад, змінювався порядок обрання народних суддів районних народних
судів. Обирали їх обласні Ради народних депутатів. Судді усіх судів
обиралися строком на 10 років. В розвиток демократичних начал виборчої
системи, Верховна Рада республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони «Про
вибори народних депутатів Української РСР» та «Про вибори депутатів
місцевих Рад народних депутатів Української РСР».

¤UegdL+s

Демократизація виборчої системи дала позитивні результати. У березні
1990 p. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних
депутатів національно-демократичні сили одержали переконливу перемогу.
Так, на виборах до Верховної Ради вони завоювали в умовах жорсткого
пресингу з боку владних структур 27% депутатських мандатів. У парламенті
республіки була сформована опозиція в особі Народної Ради, до складу
якої увійшло 125 депутатів. Між ними і партапаратною більшістю депутатів
(«група 239») розгорнулася запекла політична боротьба. Уперше за багато
років свого існування Верховна Рада почала працювати в парламентському
режимі, тобто сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок їх роботи
визначався Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української
РСР дванадцятого скликання, затвердженим Верховною Радою УРСР 22 травня
1990 p.

Новий поштовх справі удосконалення державного апарату УРСР дало
прийняття Декларації про державний суверенітет України. 24 жовтня 1990
p. Верховна Рада прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції
(Основного Закону) Української РСР». Вони стосувалися в першу чергу
розділу «Політична система». Було змінено статтю Конституції про принцип
демократичного централізму. У новій редакції зазначалося, що організація
і діяльність держави грунтуються на засадах виборності всіх органів
державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожної
державної та службової особи за доручену справу, обов’язковості рішень
вищестоящих органів для нижчестоящих відповідно до їх компетенції. Цим
же Законом було виключено ст. 6 Конституції про керівну і спрямовуючу
роль КЛРС у суспільному та державному житті і надано право політичним
партіям, громадським організаціям і рухам через своїх представників,
обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах брати участь у
розробці і здійсненні політики в управлінні державними і суспільними
справами. Таким чином, були підірвані засади монопольного панування
компартії в державі як вирішального чинника функціонування
командно-адміністративної системи управління.

Зміни і доповнення Конституції УРСР торкалися ряду статей про
розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими
органами. Істотні зміни було внесено до розділів 18 («Суд і арбітраж»)
та 19 («Прокуратура»). Судова і прокурорська системи України фактично
виводилися із підпорядкування союзним структурам. Так, в ст. 149
Конституції зазначалося, що «найвищий судовий контроль і нагляд за
судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом
Української РСР», а в ст. 163 — що «Генеральний прокурор Української РСР
призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею
і тільки їй підзвітний». Встановлювалося, що організація й порядок
діяльності судів і органів Прокуратури УРСР визначаються виключно
законами УРСР. Передбачалося також створення в Україні дуже важливого
органу — Конституційного Суду.

20 грудня 1990 p. був прийнятий закон України «Про міліцію». Згідно з
ним основними завданнями міліції оголошувалися: забезпечення особистої
безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;
запобігання правопорушенням та їх припинення; виявлення і розкриття
злочинів, розшук осіб, що їх скоїли;

забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних
посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;
участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в
межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам,
організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Робота по удосконаленню держапарату України тривала й у 1991 р. Так,
Законом від 21 травня 1991 p. були змінені і доповнені статті
Конституції про структуру вищої виконавчої влади республіки. Посада
голови Ради Міністрів замінялась посадою прем’єр-міністра, Рада
Міністрів стала називатися Кабінетом Міністрів — урядом України —
найвищим органом державного управління республіки. 13 травня 1991 p. був
прийнятий Закон «Про перелік міністерств та інших центральних органів
державного управління Української РСР». Значною подією стало
запровадження в Україні поста Президента УРСР. З цього приводу Верховна
Рада УРСР прийняла 5 липня 1991 p. такі закони: «Про заснування поста
Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції
(Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР»,
«Про вибори Президента Української РСР». Вибори Президента України
призначалися на 1 грудня 1991 p. Таким чином, запровадження поста
Президента УРСР було новим кроком по створенню в республіці державного
апарату, побудованого на принципах розподілу влади.

У період, що розглядається, значні за обсягом та змістом зміни і
доповнення до Конституції були внесені Верховною Радою України Законом
від 19 липня 1991 p., викликані створенням Кримської Автономної
республіки, необхідністю визначення її конституційного статусу. В свою
чергу це викликало зміни статей Конституції про
адміністративно-територіальний устрій, систему і компетенцію державних
органів.

Істотним змінам було піддано законодавство УРСР про місцеві Ради. Це
було пов’язано з прийняттям 7 грудня 1990 p. Закону УРСР «Про місцеві
Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». Він
визначив засади місцевого самоврядування — основи демократичного устрою
влади в республіці, правовий статус місцевих Рад народних депутатів,
органів територіального громадського самоврядування, а також форми
безпосередньої демократії. У преамбулі Закону підкреслювалося, що цей
правовий акт є основою реалізації державної влади і місцевого
самоврядування, утвердження повноти народовладдя на відповідних
адміністративних територіях. З введенням в дію зазначеного Закону
втрачало чинність законодавство про обласні, районні, міські, районні в
місті, селищні, сільські Ради народних депутатів УРСР .

Ось такі основні зміни в державному апараті України сталися в умовах
реформування політичної системи країни. Новий етап реформи держапарату
республіки розпочався уже у другій половині 1991 p., коли Україна набула
статусу незалежної держави.

Похожие записи