Курсова робота

«Представництво в цивільному праві»

Зміст

Вступ 3

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України 4

2. Види представництва в цивільному праві України 12

3. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у
цивільному праві України 18

Висновки 23

Перелік використаної літератури 24

Вступ

Значення цього інституту в суспільному житті зумовлено тим, що
представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та
реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, а для недієздатних громадян є
основним засобом їх участі в правовідносинах. За допомогою
представництва можливі придбання й реалізація більшості матеріальних і
низки процесуальних цивільних, а також інших за галузевою належністю
суб’єктивних прав і обов’язків. Таким чином, представництво виступає як
одна з важливих гарантій реального здійснення прав і виконання
обов’язків суб’єктами права. Разом з тим особа представника не має
закривати собою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права.
З’ясування співвідношення між цими суперечливими цілями становить
значний науковий інтерес. Зазначені обставини зумовлюють актуальність
теми, яка в умовах проголошеного в нашій державі повернення до
загальнолюдських гуманістичних цінностей набуває особливого звучання.

Разом з тим проблема представництва має не лише теоретичний інтерес, але
і практичне значення, оскільки процес оновлення цивільного
законодавства, який відбувається в Україні, поставив на порядок денний
питання про зміну в підходах до регулювання відповідних суспільних
відносин, у тому числі тих, що опосередковують відносини представництва.
Останні в умовах розширення кількості учасників цивільного обігу,
посилення їхньої автономії є ефективним засобом здійснення прав та
реалізації обов’язків учасниками економічного обігу.

Крім того, представництво часто є необхідною умовою реалізації
правосуб’єктності юридичної особи. І хоч існує думка, що інтереси
останньої зазвичай представляє її орган, але правова природа таких
відносин залишається не до кінця з’ясованою. До того ж, у будь-якому
разі без інституту представництва тут обійтись практично неможливо.

1. Поняття та підстави представництва в цивільному праві України

Інститут представництва в цивільному праві України представлений главою
17 Цивільного кодексу України Офіційний вісник України, 2003, N 11
(28.03.2003), ст. 461 (далі по тексту «ЦК») (ст.ст. 237-250).

Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому
одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин
від імені другої сторони, яку вона представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від
власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо
можливих у майбутньому правочинів.

Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу
юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного
законодавства.

Отже, представництво є системою, що включає правовідносини:

1) між тим, кого представляють, і представником (внутрішні
правовідносини представництва);

2) між тим, кого представляють, і третьою особою;

3) між представником і третьою особою.

Внутрішні відносини представництва складаються між тим, кого
представляють, і представником, зумовлюючи виникнення у того, кого
представляють, прав і обов’язків внаслідок діяльності представника. Для
цих відносин характерним є те, що вони:

1) спрямовані на упорядкування правових зв’язків між тим, кого
представляють, і третьою особою, тобто мають характер організаційних
майнових правовідносин;

2) мають щодо цих зв’язків службовий (допоміжний) характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії
(представника), а з метою здійснення інтересу того, кого представляють.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають
організаційний характер;

2) правові відносини між тим, кого представляють, і третіми особами,
встановлення яких є результатом дій представника.

У силу зовнішніх правовідносин представництва представник зобов’язаний
інформувати третю особу про представницький характер своєї дії
(інформаційний обов’язок), а також надати докази наявності і змісту
повноваження. Невиконання першого обов’язку покладає юридичні наслідки
дій представника стосовно третьої особи безпосередньо на представника,
невиконання другого обов’язку — може призвести до небажання третіх осіб
мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов’язані і
взаємозумовлені. Це й створює можливість виникнення внаслідок їх
реалізації правового зв’язку між тим, кого представляють, і третьою
особою.

Представниками і тими, кого представляють, можуть бути як фізичні, так і
юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: людина
— з народження, юридична особа — з моменту її утворення. У тих випадках,
коли тим, кого представляють, є громадянин, він може бути як дієздатним,
так і недієздатним. Однак це стосується лише так званого обов’язкового
представництва. У добровільному представництві, яке ґрунтується на
волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на
встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи.

Представниками можуть бути фізичні особи, які мають достатній обсяг
дієздатності. За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, що
досягли 18-річного віку. Крім того, як представники можуть виступати
також особи, що досягли трудового повноліття, тобто шістнадцяти років
(наприклад, при прийомі на роботу продавцем неповнолітнього, який досяг
шістнадцяти років). Представниками не можуть бути особи, що перебувають
під опікою або піклуванням.

Не вважається представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але
виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення
переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч.2 ст. 237 ЦК).
Таке правило логічно пов’язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно якому
представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст. 239 ЦК,
згідно якій правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє
цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє.

Щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для того, кого
представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження.
Повноваження дає представнику можливість діяти від імені особи, котру
він представляє, визначає зміст і межі таких дій, тобто виступає як вид
і міра можливої поведінки — немайнове цивільне право. Основний елемент
цього складного за структурою права — повноваження на власні позитивні
дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені особи,
котру він представляє. Але, як і кожне суб’єктивне право, повноваження
також включає можливість вимоги, у цьому випадку — право вимагати від
того, кого представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що
здійснені в межах повноваження. Носієм повноваження є представник, тому
захист повноваження шляхом скарги, подання позовів про визнання
повноваження, про припинення дій, що його порушують, здійснюється
представником від свого імені і не потребує особливого повноваження.

Право на здійснення правочинів від імені іншої особи ґрунтується на
різних юридичних фактах, з якими закон пов’язує виникнення повноваження.
Зокрема, представництво може виникати на підставі договору, закону, акта
органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами
цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноважень закон
пов’язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при
здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного
господарства, він виступає як особа, що діє також від імені і в
інтересах другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого
правочину припускається.

Коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є
безмежним. Тому стаття 238 ЦК якраз і визначає межі дій, котрі може
вчиняти представник.

Зокрема, ч.1 ст. 238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений
на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку
він представляє. Це положення стосується лише добровільного
представництва, оскільки, наприклад, батьки чи опікун, будучи законними
представниками, якраз і мають метою «заповнити» недостатню дієздатність
малолітнього.

Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм
характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він
представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад,
договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація
шлюбу, всиновлення тощо — це ті юридичні дії, які мають здійснюватися
особисто (ч. 2 ст. 238 ЦК).

Усі юридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах того,
кого представляє (ч. 3 ст. 238 ЦК). З метою захисту цивільних прав та
інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона
укладення угоди представником відносно себе особисто або відносно іншої
особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може
укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при
укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми
близькими родичами. Але у деяких випадках при згоді тих, кого
представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така
ситуація передбачена ст. 243 ЦК, ч. 3 якої встановлює, що комерційне
представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою
цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа
постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у
сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може
представляти різні сторони правочину.

Представник зобов’язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому
повноваженням. Він може передоручити її здійснення іншій особі, якщо
таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого
представляють, в іншій формі (у листі, телеграмі тощо). Передоручення
може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства.
Таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене
ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з якими представник має право здійснити
передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він
представляє.

Ст. 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки
останнє може мати місце лише при добровільному представництві, котре, у
свою чергу, ґрунтується на довіреності, то передоручення, як правило,
здійснюється шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику.
Але передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (доручення
тощо), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає
нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання
заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та
поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може
бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює,
навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його
проживання (ч. 4 ст. 245). Строк, на який вона видається, не може
перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона
видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен
повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні
відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника).
Невиконання цього обов’язку покладає на особу, яка передала
повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це
правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі
незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який
момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку
представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи,
якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його
повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у
внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не
впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин,
вчинений після передоручення замісником першого (головного)
представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та
обов’язки особи, яку він представляє, як це було б при діях першого
представника.

Перевищення представником повноваження при вчиненні правочину — це
довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів,
який встановлено вказівками того, кого представляють, або нормами права.
При перевищенні повноважень представник зі своєї ініціативи розширює
межі наданого йому повноваження, не погодивши такий відступ із
довірителем. При визначенні обсягу повноважень слід ураховувати вказівки
закону, зміст довіреності та інструкцій особи, яку представляють.

Перевищення повноважень можливе у кількісному й якісному відношенні. Під
кількісним перевищенням мається на увазі, наприклад, перевищення:

1) числа, ваги, міри речей;

2) терміну договору, який потрібно укласти;

3) розміру плати або покупної ціни.

Якісне перевищення може стосуватися:

1) властивостей і специфіки предмета угоди;

2) вибору контрагента, з яким має бути укладена угода;

3) характеру самої угоди, вчинення дій, не передбачених довіреністю.

Правочин, учинений із перевищенням повноважень, створює, змінює,
припиняє тощо цивільні права і обов’язки для особи, яку представляють,
лише у разі подальшого схвалення цієї угоди.

Якщо схвалення дій представника не відбудеться, то такий правочин
правових наслідків для того, кого представляють, не тягне і має бути
визнаним недійсним відповідно до ч. 1 ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК.
Наслідками недійсності такого правочину є двостороння реституція (абз. 2
ч. 1 ст. 216 ЦК).

Окрім того, за певних обставин (наприклад, у випадку зловмисної
домовленості представника і третьої особи про укладення правочину з
перевищенням повноважень) виникає також обов’язок третьої особи)
відшкодувати особі, яку представляли, збитки, що виникли внаслідок дій
представника з перевищенням повноважень.

Ст. 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи, яку представляють,
при представництві з перевищенням повноважень:

1) вона схвалює дії, вчинені від її імені;

2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених від її імені без
повноважень або з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різних формах:

1) схвалення шляхом заяви про це;

2) схвалення мовчазною згодою;

3) схвалення шляхом здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать
про прийняття правочину.

За своєю юридичною природою схвалення є одностороннім правочином, що
потребує сприйняття його третьою особою і представником. У схваленні
виражається воля особи, яку представляють, наділити юридичною силою
конкретну угоду, укладену для неї з перевищенням повноважень. Наступне
схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і
припиняє цивільні права та обов’язки з моменту вчинення цього правочину.

Слід зазначити, що положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки
добровільного представництва, оскільки при обов’язковому представництві
воля особи, яку представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу
правочину не має.

У практиці виникають питання про значення схвалення тим, кого
представляють, угоди, укладеної з перевищенням повноважень. Як випливає
із тексту ст. 241 ЦК, несхвалення такого правочину ніби тягне повну її
недійсність. Але такий висновок суперечить ст. 217 ЦК, згідно з якою
недійсність частини правочину не тягне недійсності інших її частин.
Отже, можна зробити висновок, що той, кого представляють, не може
ухилитися від схвалення тієї частини угоди, яка відповідає
повноваженням, — за умови, що можливе її самостійне існування. Тому
угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не схвалив той, кого
представляють, може бути визнана судом частково дійсною (ст.ст. 240,
242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди, укладеної в
межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю недійсною
(ст. 240, 242, 216 ЦК).

Витрати, яких зазнав представник, що діяв з перевищенням повноважень,
можуть бути стягнені з того, кого представляли, як безпідставне
збагачення за правилами гл. 83 ЦК. Природно, за наявності всіх умов,
необхідних для виникнення відповідних зобов’язань.

2. Види представництва в цивільному праві України

В цивільному праві України інститут представництва розподіляється на
три види:

1) представництво за законом (ст. 242 ЦК);

2) комерційне представництво (ст. 243 ЦК);

3) представництво за довіреністю (ст. 244 ЦК).

Відповідно до ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними
представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи,
визнаної недієздатною.

Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша
особа.

Такий вид представництва, як представництво за законом має свої
характерні особливості. Ними, зокрема є його спрямованість на захист
прав і законних інтересів недієздатних осіб, які внаслідок малоліття,
недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі. У
зв’язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність
представництва їхніх інтересів зовні не має значення. Оскільки воля
того, кого представляють, не має значення для обрання представника і
визначення його повноважень, то природно, що така особа не може впливати
на діяльність представника. Специфічним є також правове становище
представника при представництві, заснованому на законі. Якщо діяльність
представника в інтересах особи дієздатної є реалізацією його права, то
діяльність представника на захист інтересів осіб недієздатних — це його
обов’язок, відмовитися від якого він не може. Інша річ, що такий
представник може вийти з числа осіб, які внаслідок свого правового
становища зобов’язуються законом або адміністративним актом до захисту
прав недієздатних (наприклад, опікун складає свої повноваження, батьків
позбавляють батьківських прав тощо).

Ст. 242 ЦК спеціально згадує про окремі категорії осіб, які можуть
здійснювати представництво за законом (батьки, усиновлювачі, опікуни та
ін.).

Право батьків представляти свої малолітніх та неповнолітніх дітей
ґрунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і
подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж
потрібна наявність акта цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини),
правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з
матір’ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними
представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі,
котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків. їхнє право
на представництво ґрунтується на нормі закону та рішенні про
усиновлення. Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за неповнолітніх
дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі)
здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 242
ЦК, згідно якій опікун є законним представником малолітньої особи та
фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на рішенні про
призначення опікуном. У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою
виникнення в опікуна повноваження для діяльності як законного
представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного
необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном. Опікуни
здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був
дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права
здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові
інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається
опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові
повноваження крім тих, що вже передбачені законом.

Піклувальники не виступають як представники підопічного за законом. Вони
сприяють неповнолітнім у здійсненні ними їх прав, і тільки у разі
хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладенню правочину
або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших установах,
піклувальники виступають як представники підопічного.

Варто зауважити, що законним представником у випадках, встановлених
законом, може бути інша особа. Наприклад, виникнення повноважень закон
пов’язує з фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи з
цього, при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного
сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в
інтересах також другого з подружжя, бо згода останнього на здійснення
такого правочину припускається (за винятком тих, що виходять за межі
дрібних побутових).

Комерційне представництво ґрунтується на нормах (за деякими винятками),
встановлених для представництва й є видом добровільного представництва з
особливим суб’єктним складом і сферою застосування. Особливістю
суб’єктного складу відносин комерційного представництва є те, що
комерційними представниками можуть бути юридичні особи — суб’єкти
підприємницької діяльності, які засновані в встановленому законом
порядку та фізичні особи суб’єкти підприємницької діяльності. До
особливостей також здійснення комерційного представництва необхідно
віднести предмет, системний характер дій комерційного представника тощо.
Крім того, що комерційний представник має право одночасно представляти
різні сторони в угоді, якщо на це є їхня згода або якщо така можливість
передбачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що
представляються, мають пріоритет стосовно інтересів самого комерційного
представника. Комерційний представник зобов’язаний виконувати дане йому
доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається
здійснення угод комерційним представником від імені особи, яку він
представляє, щодо себе особисто.

Комерційний представник може:

1) приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені юридичні дії від
імені і за рахунок особи, що представляється;

2) приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені юридичні дії від
свого імені, але за рахунок особи, що представляється;

3) приймати на себе зобов’язання здійснювати визначені фактичні дії
(наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і проведенні
переговорів з метою укладення з ними контрактів, які, однак, укладаються
безпосередньо між особою, яку представляють, і третьою особою). Зокрема
комерційним представництвом є брокерська діяльність професійних
учасників ринку цінних паперів.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. Особа, яка
представляється, зобов’язана сплатити представнику винагороду за вчинені
дії, крім випадків, коли в самому договорі є вказівка на його
безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором
не встановлений розмір винагороди і порядок його сплати, особа що
представляється, оплачує за комерційне представництво суму, що при
порівнянних обставинах звичайно стягується за послуги аналогічного
характеру (ст. 632 ЦК). Окрім того, представник має право на
відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручення. Якщо
правочин укладений від імені кількох підприємців одночасно, витрати
поділяються в рівних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Підставою комерційного представництва може бути цивільно-правовий або
трудовий договір. Зокрема, це можуть бути договори доручення, комісії,
агентські, брокерські угоди. Однак ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є
представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного
імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих
у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне
представництво здійснюється, як правило, на підставі договору доручення
(гл. 66 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих комерційному
представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження
комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю.

Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької
діяльності встановлюються законом (наприклад, ст.ст. 1004, 1008, 1009 та
ін. ЦК.)

Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за
довіреністю. Довіреність це письмовий документ, що видається
представнику тим, кого представляють, для представництва перед третіми
особами.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру
він представляє, виокремлюють два види довіреності:

1) загальна (генеральна) довіреність, яка уповноважує представника на
здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність, яка підтверджує
повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу.

Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь
одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому
випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається,
наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту узнають,
якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного
довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для
здійснення угоди, не породжує.

Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення
підпорядковуються правилам ЦК, що стосуються правочинів взагалі. Основні
правила видачі довіреності викладено у Законі України «Про нотаріат».
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з
боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього,
і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що
повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або
особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження
залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати
довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи
(довірителя), чи відмовитися від неї.

Довіреність здійснюється тільки в письмовій формі. Вона є іменним
документом, а тому в ній обов’язково повинно бути вказано, хто і кому
видав довіреність. При цьому потрібно зазначити, що конкретно необхідної
форми довіреності як документа немає, головне, щоб були письмово
виражені повноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це
буде виглядати, вирішального значення не має (наприклад, як довіреність
може бути використаний лист, в якому одна особа наділяє іншу особу
повноваженнями на здійснення угоди від його імені і в його інтересах).

Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної
особи. У цьому випадку такий акт має бути оформлений належним чином
(підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).

Із визначення довіреності як письмового документа, що видається однією
особою іншій особі для представництва перед третіми особами, випливає
низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у
письмовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні
реквізити: вказівку на суб’єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у
довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий
представникові тим, кого представляють.

Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою,
яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Таке
становище випливає з того, що довіреність, як документ, що підтверджує
повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе
укладення правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки
йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення
з довіреністю існує, передусім, у них.

3. Оформлення та умови дії довіреності, як підстави представництва у
цивільному праві України

Згідно ч. 1. ст. 245 ЦК форма довіреності повинна відповідати формі, в
якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Довіреність завжди має письмову форму. Вона може бути простою письмовою
або нотаріально посвідченою. Нотаріальне посвідчення довіреності
потрібне, зокрема, на здійснення правочинів, нотаріальна форма для яких
обов’язкова (наприклад, правочини купівлі або продажу жилих будинків);
при видачі довіреності при передоручені тощо. Довіреність нотаріусами
посвідчується у порядку, встановленому Законом України «Про нотаріат» та
іншими законодавчими актами.

Довіреність, що видається у порядку передоручення (ч. 2, ст. 245 ЦК),
підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків передоручення
одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів
та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), коли
довіреність може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій
довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або
за місцем його проживання.

Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність,
посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до
нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право
засвідчувати довіреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Про
нотаріат». Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком
посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально
засвідчених, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15
червня 1994 р. Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності
прирівнюються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на
лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних
установах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині,
старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших
військово-лікувальних установ;

— довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових
частин, з’єднань, установ і військово-учбових закладів, де немає
державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і
органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і
службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців,
посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і
закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені
начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена
не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення таких
функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом
порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов’язаних
з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників,
пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, грошей з установ ощадних
банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і
посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює
або вчиться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його
проживання, а також адміністрацією стаціонарної
лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в
порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК), не потребують нотаріальної
форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її
керівника і завіряється печаткою цієї організації.

Довіреність на отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей
крім керівників має бути підписана також головним бухгалтером
підприємства.

Відповідно до ст. 247 ЦК строк довіреності встановлюється у довіреності.
Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до
припинення її дії.

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати
строку основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

У кожній довіреності обов’язково має бути вказана дата її видачі.
Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність
довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника.
Тобто вона не має правового значення ні для сторін відносин
добровільного представництва, ні для третьої особи.

Загальними підставами припинення довіреності є (ст. 248 ЦК):

— закінчення її терміну, а стосовно до разової довіреності — здійсненням
дій представником, на які він уповноважений;

— скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї
представника (ст. 249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє
припинення довіреності пов’язане з довірчим характером такої угоди;

— припинення юридичної особи, що є представником або особою, яку
представляють;

— смерть фізичної особи, що є представником або особою, яку
представляють;

— визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку
представляють, недієздатною;

— визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку
представляють, обмежено дієздатною;

— визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку
представляють, безвісно відсутнім тощо.

— передоручення (оскільки передоручення засновується на раніше виданій
довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і
передоручення).

Припинення довіреності є припиненням повноважень представника. У зв’язку
з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка
обов’язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її,
зобов’язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а
також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була
видана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники
(спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої
юридичної особи) у випадку:

1) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від
імені якої видана довіреність;

2) смерті громадянина, що видав довіреність, визнання його недієздатним,
обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Після припинення довіреності особа, якій вона була видана, зобов’язана
повернути довіреність особі, яку представляє. Вона має це зробити
«негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з’явиться
можливість.

Особливим випадком припинення довіреності є її скасування особою, яку
представляють (ст. 249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє
припинення довіреності пов’язане з довірчим характером такої угоди. Тому
довіреність може бути в будь-який час скасована особою, що видала її, а
особа, якій була видана довіреність, може в будь-який час відмовитися
від неї. Відмова від цього права є нікчемною, за винятком випадків, коли
довіреність видана як безвідклична на певний час (ч. 4 ст. 249 ЦК).

Скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх
осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Скасування
довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв’язку з цим у
особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка
обов’язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її,
зобов’язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а
також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана
довіреність.

Права і обов’язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій
представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні
були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що
видала довіреність і його правонаступників. Це правило не
застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або
повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з
представником, що дія довіреності припинилася.

Частина 4 ст. 249 ЦК передбачає, законом може бути встановлено право
особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є
винятком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про
нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування
довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість
представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у
довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування
відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч. 4 ст. 249
говориться про можливість встановлення у законі «права особи видавати
безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, в цьому випадку,
швидше, має йтися не про «право» особи, а про обмеження права останньої
на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його
попередній згоді на таке обмеження.

Згідно ст. 250 ЦК представник має право відмовитися від вчинення дій,
які були визначені довіреністю.

Представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє,
про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені
довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на
запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим
особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані
їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою
та третьою статті 250 ЦК.

Висновки

Представництво дає можливість оптимізації та активізації придбання та
реалізації цивільних прав і обов’язків (у тому числі в галузі
підприємництва), а для недієздатних та обмежено дієздатних громадян, а
також для юридичних осіб є основним засобом їх участі в цивільному
обігу. Таким чином, представництво виступає як одна з важливих гарантій
реальності здійснення цивільних прав і виконання обов’язків суб’єктами
права і в умовах розширення кількості учасників економічних відносин,
посилення їхньої автономії виступає як ефективний засіб здійснення
розвитку та пожвавлення цивільного обігу.

З іншого боку, посилення уваги до питань захисту прав людини загострює
проблему встановлення меж залучення до реалізації прав та обов’язків
суб’єкта права інших осіб та забезпечення додержання принципу
неприпустимості втручання у справи приватної особи поза її волею.

Зазначені та інші зміни, які відбулися останніми роками з суспільному та
господарському житті України, суттєво розширили сферу застосування
представництва, зумовлюючи потреби адекватного правового регулювання
відповідних відносин.

З цього приводу слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України,
прийнятий 16 січня 2003 p., містить низку новел стосовно представництва,
зокрема щодо поняття представництва та підстав його виникнення,
розуміння сутності довіреності, наслідків діяльності в інтересах іншої
особи без повноваження та з перевищенням повноважень тощо.

Перелік використаної літератури

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України.

3. Закон України «Про нотаріат».

4. Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге. – Х.: ТОВ
«Одіссей», 2004.

5. Розвиток цивільного і трудового законодавства в Україні. — X.:
Консум, 1999.

6. О. А. Підопригора, Д. В. Боброва: Цивільне право. Ч. 2. – К.: 1996.

7. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого.
— М., 1998. — Ч. 1.

8. Гражданское право Украины. Учебное пособие под ред. Ю.А.Заики. К.,
1998.

9. Сєвєрова Е.С. К вопросу об отраслевой принадлежности института
представительства //Актуальні проблеми держави і права: 36. наук. пр. —
Одеса, 2000. — № 9. — С 281-284.

10. Сєвєрова Є.С. Представництво як засіб реалізації громадянами своїх
прав: від римського права до сучасного права України //Держава і право.
— 2001. — № 13. -С.33-35.

Похожие записи