Пошукова робота

Правове регулювання і його механізм. Юридична техніка. Поняття правового
регулювання і його відмінність від правового впливу

Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через
використання влади, а право — через нормативне регулювання. Останнє
споконвічно покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором
завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і
сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх
юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Ознаки правового регулювання:

1) правове регулювання — різновид соціального регулювання;

2) за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають
певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер,
тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної
поведінки;

3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов’язане
з реальними відносинами;

4) правове регулювання має цілеспрямований характер спрямоване на
задоволення законних інтересів суб’єктів права;

5) правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які
забезпечують його ефективність;

6) правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.

Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін
«регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і
означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у
відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за
допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій є
близьким, частково збігається, але не є однозначним.

Правовий вплив — це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу
права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як
правових, так і неправових засобів.

Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:

1) інформаційному — за допомогою правових норм до відома учасників
доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозволеної, необхідної
або забороненої поведінки;

2) ціннісно-орієнтаційному — за допомогою права здійснюється засвоєння
суспільством його цінностей, які напрацьовані людством і спадкоємна
переходять з покоління в покоління.

Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі
права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої
юридичної освіти.

Відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом:

за обсягом:

• предмет правового впливу об’ємніше (ширше) предмета правового
регулювання — його складають відносини, які не регулюються правом, але
на які поширюється дія права;

за змістом:

• у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід (крім норм
права, він містить у собі інші соціальні засоби і форми впливу на
поведінку людей), тоді як у правовому регулюванні він є обов’язковим
(регулювання відбувається за допомогою певної правової норми).

За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно
правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух»
права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин,
потенціал психічного складу особи, її правову свідомість і культуру.
Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає
правосвідомістю. Люди повинні поводитися однаково в однотипній ситуації,
якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт
поведінки, формується загальна нормативна культура як безпосередня
передумова законослухняності громадян. Це і є правовий вплив на
поведінку людей;

за механізмом реалізації права:

• у правовому регулюванні право реалізується через його механізм —
систему правових засобів і форм (норми права, правовідносини, акти
реалізації і застосування норм права та ін.), тоді як правовий вплив
здійснюється за допомогою системи неюридичних засобів — ідеологічних,
психологічних, інформаційних та інших механізмів.

Сфера, основні напрямки і межі правового регулювання

Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку
можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів.
Інакше: сфера правового регулювання — галузь соціального простору, яка
охоплена правом. Це, насамперед, суспільні відносини — економічні,
політичні, соціально-культурні. Йдеться про ті суспільні відносини,
функціонування яких неможливо без використання правових засобів.

Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не
регулюються правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва;
в галузі політичних відносин — розробка програм і статутів партій; в
галузі духовно-культурних — релігійні відносини та ін. Скласти сферу
правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому
регулюванню. Право регулює конкретні, найсутнісніші, глобальні
відносини, що проходять через волю і свідомість людей.

При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки із
класифікації суспільних відносин (економічних, політичних тощо), скільки
із матерії самого права як нормативного регулятора, цілеспрямованість
якого — порядок у суспільстві.

Ознаки сфери правового регулювання:

1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не
природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.);

2) є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини,
які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і
свідомість людей (не можна регулювати дії, вчинені в стані неосудності
або фізичного примусу);

3) містить у собі сукупність конкретних суспільних відносин, які
потребують врегулювання правом (а не суспільних процесів, що протікають
за об’єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання
правом);

4) охоплює найважливіші суспільні відносини, що у цей момент найбільшим
чином зачіпають інтереси суспільства, трудових колективів, організацій,
підприємств та ін. Тобто вона не є статичною, змінюється залежно від
умов внутрішньої та зовнішньої обстановки, рівня економічного,
соціального, духовно-культурного розвитку суспільства;

5) має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламентації) і не може
містити в собі ті соціальні явища, які об’єктивно не допускають
формально-юридичного впорядкування (дружба, любов та ін.). Правом не
може регламентуватися поведінка людини, її розумова діяльність, особисте
життя. Безпосередня праця людини по створенню матеріальних або духовних
благ також не регулюється правом, якщо при реалізації своїх інтересів,
знань, навичок, умінь, здібностей вона не вторгається в сферу іншої
людини, суспільства, держави.

Є різні класифікації сфер правового регулювання. Види сфер правового
регулювання за принципом співвідношення можливого і необхідного:

— сфера можливого правового регулювання — галузь суспільних відносин,
яка може бути врегульована правом;

— сфера необхідного правового регулювання — галузь суспільних відносин,
яка повинна бути врегульована правом.

Види сфер правового регулювання за характером юридичної діяльності:

— сфера законодавчого регулювання — галузь суспільних відносин, фактично
регламентована правовими нормами (законодавча діяльність)[1];

— сфера регулювання, що реалізує право — галузь громадського життя, в
якій фактично здійснюються правові норми (діяльність, що реалізує
право).

Види сфер правового регулювання за певними блоками суспільних відносин:

1) сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво,
обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати
праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і
потребують упорядкування;

2) сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині
країни і на міжнародній арені. Ці відносини (управління справами
суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) складають
політичну основу суспільства, охоплюють три гілки державної влади —
законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за
допомогою механізму субординації (панування — підкорення). У тій
частині, де управлінські відносини збігаються з майновими (управління
економікою), вони належать до першого блоку;

3) сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових,
відносин належить до галузі охорони здоров’я, освіти, культури, науки,
соціального забезпечення, її складають відносини (з приводу освіти,
медичної допомоги, наукової діяльності, заняття спортом тощо), що
регулюються правом і не входять до сфери економічних і політичних
відносин, випливають із охорони і захисту особистих прав і гідності
громадян;

4) сфера судових і правоохоронних відносин, тобто відносин, пов’язаних з
охороною (відверненням і припиненням порушень) суспільного порядку.
Боротьбу з правопорушеннями насамперед ведуть такі органи держави, як
органи внутрішніх справ, прокуратура, суд.

Сфера правового регулювання піддається зміні: залежно від завдань
змінюється зміст правового регулювання, звужується або розширяється його
сфера[2].

Урегульованість правом поведінки людей відбувається через впровадження
правових відносин у певну сферу людської діяльності.

Основні напрямки правового регулювання:

1) закріплення і охорона нових суспільних відносин. Наприклад, в Україні
на конституційному рівні закріплені право на свободу об’єднання в
політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку
діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу,
авторства тощо;

2) заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання
на конституційний лад, шлюб між родичами, заснування комерційних банків
посадовими особами правоохоронних органів, створення партій у військових
формуваннях та ін.;

3) зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, розвиток
фермерського господарства поряд з колгоспами і радгоспами та ін.;

4) стимулювання розвитку певних суспільних відносин, наприклад,
стимулювання державою індивідуального будівництва будинків за допомогою
кредитів;

5) сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і формуванню нових
відносин і суспільних явищ. Наприклад, Законом України про референдум
уводиться нове суспільне явище — ініціативна група всеукраїнського
референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть
участь не менше ніж 200 осіб, що мають право на участь у референдумі.

Пріоритетні напрямки правового регулювання в сучасній Україні:

• у сфері економічних, майнових відносин — сприяння розвитку ринкових
відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної,
комунальної);

• у політичній сфері — сприяння розвитку в цивілізованій формі
політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і
злагоди;

• у сфері управлінських відносин — сприяння ефективній роботі
управлінського апарату без збільшення його штату;

• у сфері охорони суспільного порядку — боротьба з корупцією та іншими
правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини і громадянина.

Велике значення мають розвиток і підвищення ефективності
природоохоронного законодавства, вдосконалення соціального
законодавства, остаточне проведення судової реформи та ін.

Сфера дії всіх галузей законодавства, разом узятих, збігається зі сферою
правового регулювання (про предмет і метод правового регулювання див.
главу «Система права»).

Межі правового регулювання — межі владно-вольового впливу держави в
особі її органів на суспільні відносини, поведінку людини. Вони
відокремлюють галузь правового від неправового, встановлюють рамки
поширення права, визначають характер впливу права на свідомість і
діяльність людини; обумовлюються як самою матерією права, так і
особливостями відносин, що регулюються, інтересами держави і суб’єктів
права, рівнем культури і цивілізованістю суспільства, економічними,
культурно-національними, релігійними та іншими факторами.

Меж у правовому регулюванні важливо додержувати:

1) у системі суспільних відносин. Регулювати правом необхідно лише ті
суспільні відносини, які об’єктивно потребують такого регулювання. Не
повинно бути вторгнення в галузь автономної свободи особи: у політичну
сферу діяльності, особисті сімейні відносини, реалізацію
духовно-культурних потреб;

2) у діяльності держави, спрямованій на вироблення нових правових
відносин. Не можна насаджувати нові суспільні відносини, до яких ще не
дозріло суспільство або які суперечать правосвідомості і культурі особи
та суспільства. Важливо, щоб правові норми, що видаються, відповідали
економічним, політичним, правовим і іншим соціальним закономірностям і
сприяли прогресивному розвитку суспільства, найповнішому задоволенню
потреб та інтересів особи;

3) у використанні державою способів правового регулювання. Необхідне
застосування державою правомірних способів регулювання: встановлення не
карально-залякуючого, а дозвільного режиму, який сприяв би розвитку
особи. Превалювати мають дозволяння; зобов’язування і заборони повинні
встановлюватися таким чином, щоб забезпечувати в суспільстві демократію,
стабільний правовий порядок, права і свободи громадянина.

Види, способи і типи правового регулювання

Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин,
на які воно поширюється, —це нормативне (загальне) та індивідуальне
регулювання.

Нормативне регулювання — це впорядкування поведінки людей за допомогою
нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування
за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних
відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно
невизначеним.

Індивідуальне регулювання — це впорядкування поведінки людей за
допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень,
розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад,
наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту
К.

Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними:

• нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і
стабільність регулювання;

• індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної
обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації.

Деякі індивідуальні акти, що не піддягають багаторазовому застосуванню,
виконуються або тривалий час (як у разі призначення підвищеної стипендії
студенту К.), або одноразово (наприклад, призначення директором заводу
громадянина С.).

Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих
суспільних відносин: дозволяння, зобов’язування (веління), заборона.

Дозволяння — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як
вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за
допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає
суб’єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в
основному в галузях, які належать до приватного права.

Зобов’язування (веління) — покладання на особу обов’язку активної
поведінки (роби тільки так), наприклад, обов’язок забезпечення
обвинуваченому права на захист.

Заборона — це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчинення
дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди
війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми
особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки
вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх
забороняють. Зобов’язування (веління) і заборони превалюють в основному
в галузях, що належать до публічного права.

Усі способи правового регулювання пов’язані із суб’єктивними правами.
При дозволянні суб’єктивне право утворює зміст даного способу правового
регулювання. При зобов’язуванні та забороні право вимоги належить іншим
особам. Його призначення — забезпечити виконання активного
(зобов’язування) або пасивного (заборони) юридичного обов’язку.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов’язування, заборона) з
більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв’язку
один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за
наявності обов’язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у
цьому зв’язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов’язуванню,
забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє
(надає правомочностей); такий, що зобов’язує; такий, що забороняє, а
також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

На схемі це виглядає так:

Способи правового регулювання

Дозволяння

Зобов’язування (веління)

Заборона

Види норм за характером розпоряджень

Дозвільні (такі, що наділяють правом) норми

Зобов’язувальні норми

Заборонні норми

Форми реалізації права

Використання

Виконання

Додержання

Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими).

Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання,
що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і
створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів
суб’єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового
режиму. Нагадаємо, що розрізняють два типи правового регулювання:

загальнодозвільний

спеціально-дозвільний

— тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у
рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій.
Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено
все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання
створюються цивільні, трудові, сімейні,

— тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні, у
рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність
спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все,
крім прямо дозволеного законом». За цим типом регулювання встановлюються
правові статуси та функції посадових осіб, держав-житлові та інші
правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за
винятком тих заборон, що передбачені в законі)

них службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін.
(наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову
повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі)

Механізм правового регулювання

Відмітна риса правового регулювання полягає в тому, що воно має
специфічний механізм. Поняття механізму правового регулювання
використовується в теорії для розкриття взаємодії різних елементів
правової системи, за допомогою яких здійснюється регулятивний вплив на
суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Механізм правового регулювання — це узята в єдності система правових
засобів, способів і форм, за допомогою яких нормативність права
переводиться в упорядкованість суспільних відносин, задовольняються
інтереси суб’єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок
(«належне» у праві стає «сущим»).

Основні ознаки (риси) механізму правового регулювання такі:

1. Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова
діяльність супроводжується політичним, економічним, етичним та іншим
видами механізму соціального регулювання, переплітається з ними.

2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища
правової дійсності:

— засоби (норми права, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, рішення
судів тощо, об’єктивовані в правових актах);

— способи (дозволяння, зобов’язування, заборона);

— форми (використання, виконання, додержання, застосування).

3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у
взаємозв’язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання
знаходиться на своєму місці (як годинний механізм), виконує специфічні
функції. Якість виконуваних ними функцій впливає на роботу інших частин
і результат функціонування механізму в цілому.

4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух
виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і
правова система суспільства, механізм правового регулювання являє собою
цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції
суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення
полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи,
забезпеченні їх «роботи». Від механізму залежать ефективність правового
регулювання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин
розпорядженням юридичних норм, їх рух до задоволення своїх інтересів.

5. Результатом його діяльності є встановлення правопорядку в
суспільстві.

Елементи механізму правового регулювання та їх призначення

Механізм правового регулювання складають елементи, обов’язкові на
окремих його стадіях:

1) принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження
(спеціалізовані норми права), об’єктивовані в нормативно-правових актах;

2) правовідносини, суб’єктивні юридичні права і обов’язки в їх
індивідуалізації (конкретизації);

3) акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків;

4) акти застосування норм права.

Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні діяльності
суб’єктів і суспільних відносин, що виникають на їх основі.

Розглянемо коротко кожний з елементів.

1. Норма права в механізмі правового регулювання.

Норма права — це споконвічний елемент і нормативна основа механізму
правового регулювання.

Норма права являє собою загальне обов’язкове правило (модель) поведінки,
яке встановлює для суб’єкта як можливий варіант поведінки — суб’єктивні
юридичні права, так і необхідний варіант поведінки — суб’єктивні
юридичні обов’язки.

Специфічне завдання норми права в механізмі правового регулювання
полягає в тому, щоб:

а) визначити загальне коло людей, на які вона поширює свою Дію;

б) встановити зміст суспільних відносин (зміст поведінки суб’єкта), а
також об’єкти правовідносин;

в) визначити обставини, в яких особа повинна керуватися даним правилом
поведінки;

г) розкрити саме правило поведінки вказівкою на права і обов’язки
учасників відносин, що регулюються, характер їх зв’язку між собою, а
також державно-примусові заході, що застосовуються до осіб у разі
невиконання ними юридичних обов’язків.

Зобов’язуючі норми регламентують активну поведінку зобов’язаних осіб.

Дозвільні та заборонні норми покладають пасивні обов’язки на
зобов’язаних осіб і дозволяють вчинення активних дій носієм
суб’єктивного права.

Характер регулюючого впливу нормативної основи механізму правового
регулювання залежить від того, як впливає право: шляхом зобов’язуючого
розпорядження, або шляхом дозволяння чи заборони.

Норма права набуває зовнішнього вираження в нормативно-правовому акті,
який забезпечує її дійовість.

Нормативно-правові акти обслуговують нормативну основу механізму
правового регулювання. Функції нормативно-правових актів полягають
головним чином у тому, щоб увести в правову систему нові юридичні норми,
забезпечити їх зміну або скасування, підвищити ефективність їх дії.

До нормативно-правових актів (законів, підзаконних актів) приєднуються
акти, в яких дається їх офіційне роз’яснення, тлумачення.

Акти тлумачення норм права (інтерпретаційні акти) не містять нових
правоположень, а є засобом, який забезпечує однакове розуміння і
застосування чинних нормативних актів. Чіткість і ефективність механізму
правового регулювання залежать від правильного тлумачення норм права.

2. Правовідносини у механізмі правового врегулювання.

Правовідносини — необхідний елемент механізму правового регулювання,
важлива ступінь здійснення програм, закладених у нормах права. У
правовідносинах індивідуалізуються положення відповідної правової норми,
конкретизуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки певних суб’єктів,
їх повноваження і юридична відповідальність. Індивідуалізація загальних
моделей поведінки стосовно конкретних осіб — другий рівень правового
регулювання.

Особливості прав, обов’язків, повноважень і відповідальності (а звідси й
особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру
регулюючого впливу норм права, у результаті якого складаються різні види
правовідносин — регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.

Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання утворюють певну
систему і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень
норм права в суб’єктивні юридичні права і суб’єктивні юридичні
обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб,
дозволяють досягти виконання їх волі, задоволення інтересів.

При цьому центром загальних юридичних зв’язків, що складають основу
правовідносин, є правовий статус, у тому числі правосуб’єктність, як
перший крок у конкретизації розпоряджень норм права на цій стадії.

Правовідносини в механізмі правового регулювання виконують такі функції:

а) визначають конкретне коло осіб, на яких поширюється дія норм права у
цей момент;

б) закріплюють конкретну поведінку, якої повинні або можуть
додержуватися особи;

в) служать умовою для можливого приведення в дію спеціальних юридичних
засобів (прокуратурою, судом, міліцією) з метою забезпечення
суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності.

Таким чином, правовідносини в механізмі правового регулювання — це засіб
«переведення» загальних розпоряджень юридичних норм у площину
суб’єктивних прав і обов’язків для даних суб’єктів.

3. Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків у механізмі
правового регулювання.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків — це фактична поведінка
суб’єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх
прав і обов’язків.

Можливі два результати реагування на правове регулювання:

• активний — вчинення дій, що дозволяються (наприклад, брати участь у
виборах органів влади);

• пасивний — утримування від заборонених дій (наприклад, не завдавати
шкоди довкіллю).

Якщо активними діями реалізуються права — має місце використання
правових норм.

Якщо активними діями реалізуються обов’язки — має місце виконання
правових норм.

Якщо реалізація правових норм, що забороняють які-небудь дії, полягає в
утримуванні від їх вчинення — має місце додержання норм права.
Наприклад, норми кримінального права реалізуються тоді, коли громадяни
не вчиняє протиправних дій.

Отже, акти безпосередньої реалізації у формах використання наданих
нормами права можливостей, виконання зобов’язуючого правового
розпорядження, додержання правових заборон посідають особливе місце у
механізмі правового регулювання, тому що являють собою його кінцеву
мету.

4. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.

У процесі правового регулювання можлива (але не обов’язкова) стадія
застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта —
акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або
припинення правових відносин. Якщо суб’єкти права не в змозі самі
реалізувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки, держава в особі
компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад,
стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя).

Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів,
вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов’язки, а
також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта
застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється
від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана
і примусово.

Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання
використовуються в таких випадках:

1) коли самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і
обов’язків здійснюється органами держави, посадовими особами, а не
учасниками відносин. Так, нормами про порядок надання відпусток
робітникам і службовцям передбачається, що відпустка конкретній особі
надається згідно з наказом адміністрації;

2) коли суб’єкти відносин, що регулюються, поводяться протиправне:
порушують права, не виконують обов’язки. У цьому разі актом застосування
норм права індивідуалізується юридична відповідальність, передбачена
нормами права за їх порушення, тобто встановлюється персональна
відповідальність правопорушників.

У всіх випадках акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав
і обов’язків завершують правове регулювання. Саме тут відбувається
«переведення» розпоряджень юридичних норм (спочатку виражених у правах і
обов’язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин,
на які було спрямовано правове регулювання.

Стадії механізму правового регулювання

Використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму
характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і
складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного
державно-владного акта — нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і
обов’язків здійснюють самі суб’єкти, до яких цей акт звернений.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів
державно-владного характеру, один із яких — нормативно-правовий, а інший
— акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать
від правової поведінки суб’єкта — правомірної чи неправомірної.

Розглянемо складний процес правового регулювання.

1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії
правових норм. На цій стадії відбуваються визначення змісту і
формулювання меж поведінки суб’єкта, умов виникнення прав, обов’язків,
повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм
правотворчості).

Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можли-І ва лише за
наявності норми права, об’єктивованій у законі про пенсії. Однак, як
загальне правило, дана норма не вирішує питання про те, кому саме буде
нарахована пенсія. Для цього потрібні додаткові юридичні дії,
здійснювані на другій стадії.

2. Друга стадія механізму правового регулювання пов’язана з виникненням
конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, тобто з виникненням
правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт
(система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних
наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму у пенсійних справах починається після звернення
громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення
про призначення йому пенсії на основі загальної юридичної норми.

Винесення індивідуального розпорядження про призначення пенсії означає
індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За
допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що
регулюються, закріплюється відповідне суб’єктивне юридичне право і
суб’єктивний юридичний обов’язок.

Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадянину С.
(індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб’єктивного права на
одержання пенсії, а орган соціального забезпечення набуває суб’єктивного
обов’язку нарахувати і виплачувати йому пенсію (правовідносини). З
наведеного випливає, що реалізацією суб’єктивного юридичного права
громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб’єктивного
юридичного обов’язку органу соціального забезпечення — видача пенсії.

У разі правомірної поведінки суб’єктів правове регулювання вичерпує себе
механізмом реалізації норм права.

3. Третя стадія механізму правового регулювання — застосування санкцій
правової норми — виникає у випадках неправомірної поведінки суб’єкта.
Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що
встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок
застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи
реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення
правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона —
правопорушники — зазнає втрат державно-владного характеру за вчинені
правопорушення (вступає в дію механізм покладання юридичної
відповідальності).

Зобразимо основне із сказаного у вигляді схеми трьох стадій механізму
правового регулювання:

1. Механізм правотворчості

Основним елементом цієї стадії є норма права, що виступає як
«рег-ламентатор» суспільних відносин. Регулятивні (дозвільні,
зобов’язува-льні, заборонні), охоронні та спеціалізовані норми —
складові елементи нормативної основи правового регулювання

— це стадія існування права поза правовідносин, стадія розробки
юридичних норм, встановлення моделі поведінки, правового статусу осіб,
установ, органів держави

2. Механізм реалізації суб’єктивних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків

Основними елементами цієї стадії є правовідносини, акт безпосередньої
реалізації прав і обов’язків (додержання заборон, виконання обов’язків,
використання прав), акт опосередкованої реалізації прав і обов’язків
(застосування права). Правовідносини виступають як «конкретизатор»
загальних вимог юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів, а акт
реалізації суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків — як «реалізатор» конкретних розпоряджень правових норм
стосовно конкретних суб’єктів

— це стадія переходу від загальних дозволів правових норм до конкретної
моделі поведінки конкретних суб’єктів. Виражається у здійсненні дій, що
дозволяються, і в утримуванні від заборонених дій (активний і пасивний
варіанти правомірної поведінки). Це активна сторона правового
регулювання, при якій можливі два процеси реалізації суб’єктивних
юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків: 1) вступ у
правовідносини за бажанням і волею їх учасників (укладення договору) —
простий; 2) вступ у правовідносини на основі правозастосу-вального акта,
нерідко поза волею та бажання учасників (рішення суду про стягнення
аліментів на утримання неповнолітніх дітей) — складний

3. Механізм покладання юридичної відповідальності (чи державного
примусу)

Основними елементами цієї стадії є акти застосування норм права, що
встановлюють юридичну відповідальність конкретної особи за конкретне
правопорушення. Це охоронні пра-возастосовні акти. Реалізатором примусу
до конкретних суб’єктів на підставі санкцій правових норм виступає
держава в особі уповноважених органів

— це стадія реалізації конкретних заходів юридичної відповідальності, що
застосовуються у разі здійснення протиправної поведінки. Вона настає за
таких правових підстав: фактична підстава (правопорушення), нормативна
підстава (норма права, що встановлює санкцію за вчинене правопорушення),
процесуальна підстава (покладання юридичної відповідальності, її вид і
міра)

Стадії механізму правового регулювання (варіант правомірної поведінки)
можна представити і в більшій кількості, розбивши другу стадію в
запропонованій схемі на такі:

• виникнення суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних
обов’язків;

• безпосередня реалізація суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних
юридичних обов’язків;

• застосування права (як факультативна — можлива, але не обов’язкова
стадія).

Елементами, що забезпечують динамічну сутність механізму правового
регулювання, визначають рух реальних правовідносин, виступають юридичні
факти.

Режим сприяння механізму правового регулювання забезпечується
законністю, державною дисципліною, які разом із правосвідомістю і
правовою культурою є обов’язковими протягом усієї його дії.

Правові форми діяльності держави як засіб функціонування механізму
правового регулювання

На шляху функціонування складових елементів і стадій механізму правового
регулювання виникають перешкоди, які усуваються за допомогою засобів, що
перебувають поза сферою правового регулювання. Ці зовнішні сторони
кваліфікуються як правові форми діяльності держави.

Правова форма діяльності — організаційно-управлінська форма діяльності
уповноважених на те суб’єктів, завжди пов’язана зі здійсненням юридичне
значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави:

— грунтується на розпорядженнях права;

— завжди спричиняє певні правові наслідки.

На відміну від фактичної правова форма діяльності має чітко виражені
ознаки (риси):

1) припускає розгляд юридичної справи (прийняття нормативно-правового
акта, винесення вироку та ін.);

2) використовує норми матеріального або процесуального права як
спеціальний робочий інструментарій;

3) здійснюється виключно уповноваженими на те суб’єктами (правосуддя —
суддями, розслідування — слідчими);

4) закріплюється в офіційних процесуальних документах (вироку, протоколі
допиту, постанові про проведення обшуку та ін.);

5) у ході розгляду справи регламентує відносини, що складаються,
системою норм процесуального права[3];

6) при розгляді справ використовує досягнення юридичної техніки
(наприклад, при розгляді кримінальних справ широко застосовується
криміналістика).

Основні правові форми діяльності держави:

• правотворча;

• правозастосовна;

• правоохоронна;

• установча;

• контрольно-наглядова.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності держави, спрямована
на офіційне встановлення (санкціонування) і зміну норм права
компетентними органами, яка виражається в підготовці, прийнятті і
оприлюдненні нормативно-правових актів. Суб’єкти правотворчості — народ,
Верховна Рада України, Верховна Рада АРК, Президент України, Кабінет
Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві органи влади і
управління (див. главу «Правотворчість»).

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності держави, яка
забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових
розпоряджень через наділення одних учасників правових відносин
суб’єктивними юридичними правами, а інших — суб’єктивними юридичними
обов’язками; полягає у розгляді і вирішенні індивідуальних справ, що
мають юридичне значення.

Управлінська природа діяльності, пов’язаної з вирішенням
індивідуально-конкретних справ — глибинна і визначальна основа
правозастосування. Особливість правозастосовної діяльності полягає в її
владному характері, який проявляється в державній волі керуючих
(правозастосовних органів) суб’єктів стосовно керованого з метою
вирішення конкретних правових ситуацій. Владний вплив на поведінку
безпосередніх суб’єктів права відбувається в ході розгляду
індивідуальних справ і винесення щодо них конкретних
авторитарних-правових розпоряджень, а також у ході реального
перетворення в життя цих розпоряджень. Юридичний зміст правозастосовної
діяльності створюють відповідні один одному права і обов’язки їх
суб’єктів: право компетентного органу вирішити справу і обов’язок
зацікавлених у справі осіб виконати прийняте рішення. Фактичний зміст
правозастосовної діяльності полягає в діяльності уповноважених органів і
посадових осіб, пов’язаній з вивченням обставин справи, її юридичною
кваліфікацією і винесенням акта застосування права, а також у діях
зацікавлених у справі осіб у зв’язку з її розглядом і ухваленням рішення
(див. главу «Реалізація норм права. Право-застосування»).

Правоохоронна діяльність — це правова форма діяльності держави,
спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист
індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності.
Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну
діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної
діяльності. Разом з тим існують і такі органи, для яких ця діяльність є
основною — органи прокуратури, внутрішніх справ, сСлужби безпеки, митні
органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової
служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної
лісової охорони.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності органів
держави, що виражається в здійсненні юридичних дій у справі
спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання
підконтрольними суб’єктами правових розпоряджень і припинення
правопорушень певними організаційно-правовими засобами. Контрольні
структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд,
Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, Рахункова
палата законодавчого органу, аудиторські структури Національного банку
України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють
органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак вона провадиться
як у різному обсязі, так і в різних питаннях і сферах правового
регулювання.

На цей час у світі склалися декілька видів контрольно-наглядової
діяльності. Це — контроль за конституційністю законів та інших
нормативно-правових актів (здійснюється Конституційним Судом або
загальними судами; прокуратурою, спеціальними посадовими особами —
омбудсменами та ін.). Це — фінансовий контроль як складова частина
загального контролю (здійснюється фінансовими палатами (Австрія),
генеральними контролерами (Колумбія), генеральними аудиторами (Нігерія)
та ін.). Слід зазначити, що контрольно-наглядова діяльність держави
набуває все більш важливого характеру. Поряд із законодавчою,
виконавчою, судовою владою в демократично розвинутих державах
контрольно-наглядова діяльність держави оформляється в нову галузь
влади.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності є
контрольно-правовий акт (рішення, постанова, подання, застереження,
ухвала, повідомлення та ін.), який містить розпорядження констатуючого
порядку, тобто встановлені внаслідок перевірки позитивні моменти, а
поряд з ними правоохоронні розпорядження про усунення виявлених
правопорушень.

Стадії контрольно-наглядової діяльності (наприклад, прокурорського
нагляду, судового і арбітражного контролю, державного контролю
інспекцій): організаційно-підготовча; встановлення фактичних обставин
справи та їх аналіз; вироблення і ухвалення рішення у справі; перевірка
виконання рішення.

Установча діяльність — це правова форма діяльності держави, яка
виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень
на формування, перетворення або скасування органів держави, їх
структурних підрозділів, посад.

Безпосереднє призначення установчої діяльності — кадрове забезпечення
всіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої
діяльності є виборчий процес, який полягає у реалізації виборчих прав
громадян на формування представницьких органів держави і вищих посад.

До неправових форм діяльності держави відносять насамперед суто
організаційну роботу, яка не потребує суворого юридичного оформлення, не
пов’язана зі здійсненням юридичне значущих дій, що спричиняють правові
наслідки, наприклад, культурно-масова, технічно-виконавча,
організаційно-економічна, збройний захист країни. Однак це не означає,
що організаційна діяльність ніяк не регулюється правом. Вона е
підзаконною, здійснюється в рамках чинного законодавства і у межах
компетенції того чи іншого органу. Правом тут регулюється лише загальна
процедура здійснення дій. Здійснення організаційних дій — це повсякденні
і різноманітні прояви управлінської діяльності, позбавлені юридичної
оболонки.

Юридична техніка

Правова форма діяльності безпосередньо пов’язана з необхідністю
використання різних методів і способів юридичної техніки.

Юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки
компетентними органами юридичних актів.

Розрізняють юридичну техніку в правотворчості та правозастосовній
діяльності.

Юридична техніка в правотворчості охоплює нормативні акти
(техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних
актів), а в правозастосовній діяльності — індивідуальні акти
(техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні судових актів,
договорів).

Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний
високий рівень законодавчої техніки.

Юридична техніка в правотворчості містить у собі методики роботи над
текстами нормативно-правових актів, прийоми найдосконалішого викладу
думки законодавця (інших суб’єктів правотворчості) у статтях
нормативно-правових актів, вибір найдоцільнішої структури кожного з них,
термінології і мови, способи оформлення змін, доповнень, повного або
часткового скасування, об’єднання нормативно-правових актів тощо. Вона
забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.

Істотне значення має зведення до мінімуму кількості нормативних актів з
одного й того ж питання, а також наявність спеціальних правових засобів,
що забезпечують додержання нормативно-правового акта (організаційні
заходи, заходи заохочення, контролю та ін.).

Найзагальнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:

1) юридична термінологія;

2) юридичні конструкції;

3) форма нормативного акта, прийоми і правила викладу його змісту.

Юридична термінологія — це система юридичних термінів, тобто словесних
позначень понять, що використовуються при викладі змісту закону, іншого
нормативного акта.

Вона припускає так звану термінологічну уніфікацію: однозначність,
загальновизнаність, стабільність і доступність термінів, визначеність І
чіткість у викладі нормативно-правового матеріалу, які виключають різне
розуміння думки законодавця.

Однозначність — уживання терміна в даному законі в тому самому значенні.

Загальновизнаність — уживання термінів відомих, а не вигаданих
законодавцем для даного закону.

Стабільність — усталеність термінології, а не зміна її з прийняттям
кожного нового закону.

Доступність — простота і адекватність терміна змісту норм права.

Розрізняють три види термінів у текстах законів:

загальновживані

спеціально-технічні

спеціально-юридичні

— терміни в загальноприйнятому значенні, наприклад, будинок, документ,
будівля, природа, довкілля та ін.

— терміни, що мають значення у галузі спеціальних знань — техніки,
медицини, економіки, соціології, біології, наприклад, депозит,
безробітний, страйк

— терміни, що мають особливе юридичне значення, яким виражається
своєрідність того чи іншого правового поняття, наприклад, застава,
володіння, переведення боргу, колективний договір

Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при позначенні в
нормативному тексті певного поняття послідовно вживався один і той же
термін, а при позначенні різних, таких, що не збігаються між собою,
понять використовувалися різні терміни. Прийняті закони повинні
термінологічне стикуватися між собою і містити бездоганні дефініції,
єдині, наскрізні для всієї галузі законодавства. Понятійний апарат усіх
галузей права повинен мати «модельні» терміни і визначення, що виражають
найзагальніші і водночас найістотніші ознаки предмета або явища. Поняття
можуть набувати подальшого розвитку в галузевих нормативних актах, однак
уточнене визначення все одно має спиратися на основну (базову)
дефініцію. Неточність у застосуванні терміна може спричинити неправильне
розуміння правової норми[4].

Юридичні конструкції —це стійкі побудови нормативного матеріалу за
особливими типами зв’язків його елементів, їх типовими схемами,
моделями, в які втілюється «юридичний матеріал». Тобто юридичні
конструкції — це чіткі, відпрацьовані наукою і законодавчою діяльністю,
перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні
конструкції дозволяють включати в дію — залежно від обставин — різні
юридичні норми. Відпрацьованість конструкцій — показник досконалості
законодавства. Такими юридичними конструкціями є «кримінальна
недоторканність», «необхідна оборона», «суб’єктивні права» та ін.

Приклад юридичних конструкцій: громадянин К., який перебігав вулицю, був
збитий автомашиною і зазнав важкої травми. Залежно від особливостей
обставин у кожній з наведених конструкцій «працюють» різні юридичні
норми.

Конструкція 1. «Соціальне забезпечення». Громадянин К. одержує від
органів соціального забезпечення допомогу по тимчасовій непрацездатності
(за наявності умов, передбачених законодавством про соціальне
забезпечення) без власних зустрічних дій.

Конструкція 2. «Договір добровільного страхування». Якщо громадянин К.
має договір страхування, Держстрах при за-знанні ним травми виплачує
суму страхування. Договірна конструкція передбачає, що відповідно до
умов договору громадянин періодично вносить внески до страхової
установи, а у разі нещасного випадку одержує обумовлену в договорі суму.
Конструкція 3. «Юридична відповідальність заподіювана шкоди”.
Громадянська майнова відповідальність власника автомашини, що збив
громадянина К., полягає у відшкодуванні заподіяної шкоди. Специфіка цієї
конструкції полягає в тому, що це — особлива юридична відповідальність,
відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Така
шкода обов’язково відшкодовується, якщо не буде доведено, що вона
виникла внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

В юридичній техніці поряд з важливістю правильного застосування
юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має
форма нормативно-правового акта.

Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормативно-правового
акта стосуються:

1) способів викладу;

2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;

3) юридичного стилю;

4) юридичної мови.

Існують два основних способи викладу юридичних норм у тексті закону:

• абстрактний — характеризується тим, що ознаки явищ, незважаючи на їх
різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними
поняттями;

• казуїстичний — характеризується урахуванням індивідуальних ознак явищ,
їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випадки — казуси.

Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної
техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою
визначеністю і чіткістю регулювати суспільні відносини, точно визначати
кількість випадків відповідальності тощо. Абстрактний і казуїстичний
способи викладу юридичних норм доповнюють один одного у разі їх
правильного застосування.

Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв
статей і частин тексту, юридичного стилю, юридичної мови):

1) логічна послідовність і компактність викладу нормативних
розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповідність змісту
закону його найменуванню;

2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також
суперечностей з іншими нормативними актами; заповнення прогалин;

3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах: найменування
акта; органу, шо його видав; місця видання; дати видання; підписів
офіційних осіб; порядкового номера;

4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і
частин — у великих законах; статей — у всіх законах; пунктів — у
підзаконних актах; заголовків у кожній статті — у законах, переважно в
кодексах, а також можливість преамбул в окремих законах; додатків — у
підзаконних нормативних актах.

5) стислість викладу і разом з тим ясність, логічність, граматична
правильність мови нормативного акта — без художньої красивості і
декларативних положень: метафор, епітетів, порівнянь, абревіатур,
ненормативних слів і словосполучень та ін.

Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.

Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у
нормативному акті, суперечностей між його статтями, нечітких
формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта,
ускладнюють його усвідомлення і роз’яснення (тлумачення), реалізацію
норм права в конкретних відносинах.

Види юридичних (правотворчих) помилок такі.

1. Власне юридичні — прийняття декларативних норм, тобто норм, не
забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами;
наявність колізійних норм, тобто норм, що суперечать одна одній;
відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів або неповне
закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для
застосування норм права; прогалини та ін.

2. Логічні — наявність логічних суперечностей між окремими нормативними
розпорядженнями, порушення домірності визначення понять; тавтологія —
повторення одного терміна в іншому, наприклад, «живі тварини», «ліс як
деревна рослинність»; визначення одного невідомого терміна через інший
невідомий, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як
виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-роз-шукових
заходів, та ін.

3. Граматичні — наявність ненормативних словосполучень, громіздких
конструкцій, що ускладнюють розуміння змісту статті нормативного акта,
та ін.

Юридична техніка в правозастосовній діяльності містить:

1) методики роботи над текстами правозастосовних актів;

2) прийоми найдосконалішого викладу думки правозастосу-вача (суду,
адміністрації та ін.) у судовому рішенні, рішенні арбітражних судів та
інших актах;

3) вибір найдоцільнішої структури правозастосовного акта, термінології і
мови та ін.

Виносячи правозастосовний акт, суб’єкт застосування повинен указати
орган, що застосовує право, і відповідальну особу (якщо орган
колегіальний, то вказується його склад), осіб, що беруть участь у
розгляді справи (якщо ця участь є обов’язковою). Правозастосовник
зобов’язаний описати діяння, що стало предметом розгляду, навести докази
вчинення діяння конкретною людиною. У тексті документів слід навести і
норми законодавства. Правозастосовний акт має таку структуру: вступна
частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, результативна
частина.

[1] Слід розмежовувати сферу регулювання законів і підзаконних актів.

[2] Нагадаємо, що на початковій стадії капіталізму держава виступала як
«нічний сторож». Вона охороняло приватну власність, однак не втручалася
в соціально-економічні відносини, відносини приватної власності. У 50—
60 роки XX ст. економічна та соціальна функції буржуазної держави чітко
визначилися, і сфера правового регулювання розширилася за їхній рахунок.
Держава взяла на себе турботу про соціальне забезпечення громадян, через
що одтимала назву держави «загального благоденства». Відбулися зміни в
сфері і напрямку правового регулювання в Україні. В умовах
командно-адміністративної системи Радянської України принцип планування
поширювався на всі економічні відносини, на всі галузі виробництва. У
сучасних умовах ступінь утручання держави в економічні відносини
зменшився, однак держава змушена програмувати економічну діяльність.
Економіка України не зможе звестися на ноги без підтримки держави, а
виробництво не в змозі функціонувати без державних замовлень. Це не
означає, що держава повинна займатися патерналістичною діяльністю
-підтримувати будь-які неефективні виробничі структури, виділяючи їм
дотації, списуючи їхні борги.

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Похожие записи