Правотворчість суб’єктів федерації

У федеративних державах чимале значення має правотворчість суб’єктів
федерації. Наприклад, у ФРН законодавчі повноваження земель здійснюються
в галузях, не віднесених до відання Федерації. Сфера виключної
компетенції земель не зазначена в Основному законі. До їх відання, як
правило, належить регулювання місцевих питань — культура, будівництво,
місцеві фінанси.

На схемі це можна зобразити так:

Законодавча компетенція Федерації Правотворча компетенція земель як
суб’єктів Федерації

— суворо визначена в Конституції:

(1) виняткова, тобто самостійна (ст. 71, 73);

(2) конкуруюча, тобто спільна — Федерації і земель (ст. 72, 74, 74-а);

(3) загальні розпорядження (ст.75). — суворо не визначена в Конституції:
(1) участь у федеральної нормо-творчості через Бундесрат (ст. 50);

(2) нормотворчість з питань, не віднесених до компетенції Федерації (ст.
70).

Зупинимося на питанні про співвідношення законодавчої діяльності
Федерації і земель ФРН.

1. Виключна компетенція федерального законодавства. Закони приймаються
тільки на рівні Федерації, до виключного відання якої належать
загальнодержавні справи — зовнішні зносини, оборона і безпека,
паспортизація, імміграція, фінансове і валютне регулювання, грошова
емісія, інформація, зв’язок та ін. Всі вони визначені в Конституції.
Федеральний законодавець може делегувати землям законотворчі
повноваження за предметом своєї виключної компетенції. Проте, як
правило, він уповноважує уряди земель на видання підзаконних актів з
конкретних питань. Такі урядові постанови є нормативно-правовими актами
земель.

2. Конкуруюча компетенція Федерації і земель. Землі можуть приймати
законодавчі акти у разі невикористання Федерацією своїх законодавчих
повноважень у галузі цивільних, кримінальних, господарських, трудових,
земельних, житлових, процесуальних та інших правовідносин. Конкуруючу
компетенцію не можна кваліфікувати як спільне відання Федерації і
земель. Законодавець Федерації має право ґрунтовно відрегулювати ту чи
іншу сферу суспільних відносин, щоб уникнути руйнації єдиного правового
або економічного простору країни, коли інтереси однієї землі
законодавчим шляхом можуть порушити інтереси іншої землі

3. Компетенція по прийняттю основ федерального законодавства. Федерація
має право приймати основи законодавства, що:

а) регулюють правове становище посадових осіб, які перебувають на службі
в органах земель, муніципалітетах та інших органах місцевого
самоврядування; б) встановлюють загальні принципи організації і
діяльності вищої школи, кінематографії, землевпорядкування і
землекористування та деякі інші. Землі лише конкретизують основи
законодавства.

4. Виключна компетенція законодавчої діяльності земель. До неї входить
усе, що не належить до трьом попереднім. У виключній компетенції земель
знаходяться конституційне законодавство, адміністративний устрій земель,
школа, культура, засоби масової інформації, в тому числі кінематографія
і преса, оскільки федеральні основи законодавства в цій галузі відсутні.
До відання земель належить законодавство про місцеве самоврядування. Це
правоположення призвело до формування різних систем місцевого
самоврядування у ФРН.

Федерація має явну перевагу в сфері законодавства. На частку
законодавства земель припадає лише одна десята частина всіх законів, які
діють у ФРГ, що відповідає Конституції, яка проголосила перевагу
федерального права над правом земель. Нормативні акти земель є
підзаконними. У разі колізії — розбіжностей законів земель із
загальнофедеральним законодавством — превалюють федеральні закони.

У ФРН має місце залучення земель до участі в європейській
нормотворчості. Позиція земель з питань європейської нормотворчості
виражається і враховується на рівні Бундесрату, де утворена спеціальна
колегія.

Правовий звичай

Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як
писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність
завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його
доступним для населення, здійснюють з погляду звичаю. Це
спостерігається, наприклад, у Нідерландах і стосується головним чином
торгових порядків. Збереглися й інші звичаї, що визнаються не повною
мірою. Один із головних принципів сучасної парламентської системи
Нідерландів — «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони
втратили довіру парламенту» — не записаний у Конституції і є правовим
звичаєм, що оформився в 1867 p.

Проте роль правового звичаю в країнах романо-германського типу обмежена,
а в деяких із цих країн зведена на ні. Він виконує другорядну роль як
джерело права внаслідок того, що історично багато які із звичаїв вже
закріплені в законі. Правовий звичай може бути лише доповненням до
закону. Мабуть тільки в Італії він зберіг характер самостійного джерела
права.

Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивна роль.
Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського
права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на
формування системи права і структуру правових норм.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині ХІХ ст.
концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права
стала доктрина юридичного позитивізму (П Лабанд, К. Бергбом — у
Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава,
а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав
назву этатичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент
правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових
актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери
правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були
акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для
суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну
поведінку.

Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина в XX ст. відсунута на
другий план основним офіційним джерелом — законом, про що свідчить
кодификація законодавства. Проте вона і задач значно впливає на розвиток
права. Нині роль правової доктрини визнається в законопідготовчій роботі
й правозастосовній діяльності — при тлумаченні норм права. Доктрина
допомагає розробці сутністно-категоріального апарату юридичної науки, її
методології, чим користується законодавець. При створенні
нормативно-правового акта творець закону керується науково-доктринальним
підходом до розуміння права, тлумачення правової держави та інших
правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосувач удається до
допомоги коментаря до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер.
Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах
континентального права.

Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного
джерела права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив
доктрини є безсумнівним, проте вона має допоміжний характер стосовно
головної форми права — закону. Офіційно вона не визнавалася і не
признається джерелом права.

Принципи права

Істотний вплив на створення і функціонування права справляють принципи,
що сформувалися внаслідок тривалого впливу теорії природного права. У
Франції «загальні принципи права» склалися як джерело адміністративного
права. Оскільки ця галузь права залишилася некодифікованого, на її не
поширювалася концепція беспрогаленності права. Не будучи законодавче
закріпленими, принципи права вироблялися адміністративними судами в
процесі розгляду справ. Ці суди у Франції завжди були самостійні і не
підпорядковувалися яким-небудь органам у системі загальних судів. Нині
спеціалізація судів допомагає глибше проникати в сутність розглядуваних
справ, приймати кваліфіковані рішення. Важливу роль при цьому грає
адміністративний прецедент.

З огляду на самостійну діяльність адміністративних судів Державна рада
Франції (вища інстанція в системі адміністративних судів) сформулювала
поняття загальних принципів права. Їх пріоритетом проголошено
справедливість. Це означало, що справа вирішувалася на основі
правосвідомості правозастосувача, що було обумовлено соціальними
процесами конкретної історичної епохи. Незабаром під впливом відродженої
теорії природного права принципи гали оцінювати як свого роду вище
право, за допомогою якого може бути доповнена і реформована правова
система. Одночасно на всю правову систему поширилася ідея про
прогаленність права. Принципи матеріального права (заборона зворотної
дії закону, захист прав людини і т.ін.) і процесуальні гарантії прав
людини (право бути вислуханим, право на захист і т.ін.) згодом набули
універсального значення і найбільш чітко проявляються в галузі основних
прав людини. Як важлива частина права, вироблена судовою практикою, вони
покликані сприяти захисту прав громадян від порушень владними державними
структурами.

У ФРН аналогічний підхід до тлумачення принципів права розроблявся на
іншому історичному тлі. Природно, нацистське законодавство після Другої
світової війни було заборонено. Закон став оцінюватися з позиції
верховенства права. Конституція ФРН закріпила положення, відповідно до
якого судді пов’язані «законом і правом». У рішеннях Федерального
Верховного суду ФРН стало звичайним підкреслювати, що право ширше за
законодавство. Федеральний Верховний суд і Федеральний Конституційний
суд ФРН у серії рішень встановили, що конституційне право не обмежене
текстом Основного закону, а включає «деякі загальні принципи, які
законодавець не конкретизував у позитивній формі».

Для вирішення справи судді звертаються до права як до надпозитивної
(понадзаконної) справедливості у випадках: 1) наявності прогалин у
законі; 2) буквального тлумачення норм закону, що породжує відхід від
намірів законодавця.

У деяких країнах, що належать до романс-германського типу правової
системи, загальні принципи права прямо закріплені в законі як джерело
права у разі наявності прогалин, наприклад, у цивільних кодексах
(Австрія, Греція, Іспанія, Італія).

Принципи права країн романо-германського типу — традиційні правові
цінності, що формувалися століттями. Починаючи з 50-х років XX ст. вони
розвиваються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в
рамках Європейського співтовариства. У практиці Європейського суду
сформувалося поняття «загальні принципи, характерні для права
держав-членів». Воно було сформульовано ще в період існування
Європейського об’єднання вугілля і сталі, а згодом знайшло закріплення в
Договорі про створення ЄЕС. «Загальні принципи, характерні для права
держав-членів» розглядаються як складова частина права Європейського
співтовариства, їх порушення вважається підставою для скасування в
судовому порядку актів співтовариства. На думку Європейського суду,
відображеній в деяких рішеннях, джерелом формування цих принципів є
конституційні традиції держав-членів, Європейська конвенція прав людини
та інші міжнародні-правові акти.

Роль судової практики

Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права
романо-германского типу. Відповідно до чинної доктрини права (правові
норми приймаються парламентом і уповноваженими ним органами) судовій
практика не відведена роль джерела права. Проте об’єктивно
спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій
діяльності держави, чому сприяють:

1) недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);

2) піднесення «третьої влади» — судової, що дозволила суддям розробляти
принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що
народжуються нові норми, так звані правоположення судової практики. Вони
в основному є результатом діяльності суддів касаційних судів як вищих
судових інстанцій. Підтвердження касаційним судом судових рішень,
особливо прийнятих на основі аналогії або загальних принципів, може
сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як фактичний
прецедент (наприклад, постанови Касаційного суду і Державної ради
Франції). Норми — правоположення судової практики повинні враховуватися
всіма юристами, що застосовують право. З цією метою вони публікуються в
судових збірниках і довідниках. У деяких країнах роль судової практики
як додаткового юри дичного джерела права підтверджується постійним
виданням судових збірників і довідників. У ряді країн (Нідерланди та
ін.) офіційне опублікування прецедентів не практикується. Найбільш
важливі рішення публікуються в щотижневику «Нідерландська
юриспруденція», періодичних юридичних виданнях.

Використовуючи казуїстичний підхід, судді нерідко виступають
«заступниками» законодавця, особливо тоді, коли законодавець широко
сформулював норми права і тим самим відкрив простір для розширювального
тлумачення і творчості. Так, у Нідерландах творча функція судової влади
декілька вище, ніж у ряді країн романо-германського права. Це
пояснюється тим, що нідерландський законодавець утримався від
врегулювання деяких питань, залишивши їх суддям. Часткова кодификація
конституційного права дозволила судовій практиці взяти на себе функцію
захисту прав громадянина не тільки в судово-охоронному, а й у
правотворчому відношенні. Проте прецеденти не набули такої ж
престижности, як закон.

Між нормами, відпрацьованими судовою практикою, і нормами, створеними
законодавчим органом, є розходження. Дія судової практики в країнах
романо-германського типу відбувається в межах, встановлених
законодавцем. Створена судовою практикою правова норма носить обмежений
характер, оскільки не володіє такою ж загальністю і узагальненість як
норма права, що виходить від парламенту. При розгляді нової справи вона
може не враховуватися. У цьому полягає головна відмінність норми,
створеної в процесі судової діяльності країн, що належать до
романо-германського типу, від пріоритетного становище судового
прецеденту в країнах англо-американського права.

Отже, романо-германський тип правової системи характеризується
пріоритетом норми, що міститься в законодавчих актах. Проте він
припускає і пошук кожним юристом у конкретному питанні рішення, що
відповідає принципу справедливості.

Кодифікація

Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи,
оскільки їх відмітною рисою є наявність кодексів з високим рівнем
узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Тут велике
значення надається підготовчим законопроектним роботам, коментарям
авторів до проектів законів, матеріалам обговорень. Вони
використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.

Особливості кодификації в країнах романо-германського типу полягають у
такому.

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них —
Французький цивільний кодекс 1804 p.. Німецьке Цивільне уложення 1896
p.. Швейцарський цивільний кодекс 1907р. та ін. — мали галузеву
спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і нині, хоча у них
з’явилися явно виражені особливості.

2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це
пояснюється значною роллю делегованої правотворчості — делегування
парламентом низки повноважень щодо видання законів уряду.

3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне
законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для
регулювання відносин у конкретній сфері промисловості, господарства чи
культури.

У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості
внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

У Франції законодавство зберігає традиційну наполеонівську форму
систематизації — цивільний, кримінальний та інші кодекси, зміни в яких
також проводяться шляхом видання законів, якщо законодавець не наказує
іншого. Юридичну чинність зберігає дотепер й Декларація прав людини і
громадянина 1789 p. як складова частина Конституції Франції 1958 p.
Також має юридичну силу преамбула до Конституції 1946 p., що містить
розгорнутий виклад демократичних прав і свобод громадян. З п’ятьох
наполеонівських кодексів три — Цивільний, Торговий і Кримінальний —
визнаються, як і раніше, чинними, хоча вони і зазнали значних змін.
Адміністративний і Цивільні кодекси служать формою консолідації законів,
декретів, регламентів уряду, судових рішень і міжнародних актів Спроба
звести трудове законодавство до «трудового кодексу» вдалася лише
частково. У результаті утворилися скоріше компілятивні зібрання
нормативно-правових актів, ніж єдиний, зведений, юридичне і логічно
цілісний, внутрішньо узгоджений нормативний акт.

Відійшовши від традиційної класичної кодификації, Франція віддала
перевагу консолідації — упорядкуванню нормативних актів шляхом логічного
перегрупування, виробленого, як правило, без зміни змісту складових їх
норм. Результатом такої форми систематизації нормативно-правових актів
стали галузеві збірники, що включають норми як законодавчих, так і
підзаконних актів, які не зазнали переробки і удосконалення.

Після оформлення Бельгії як самостійної держави (1830 p.) основу її
законодавства склали п’ять французьких кодексів: Цивільний, Торговий,
Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний.
Цивільний кодекс з тією ж структурою діє і нині, щоправда, зі зміненим
змістом. Торговий кодекс (прийнятий у 1872 p.).
Кримінально-процесуальний кодекс (прийнятий у 1878 p.) включали і нині
містять розділи, запозичені із кодексів Франції. У такому ж плані
складений і прийнятий у 1967 p. Судовий кодекс, що регулює організацію
судів, трибуналів, їх компетенцію і порядок діяльності.

В Італії, так само, як і у Франції, кодификація здійснюється з XIX ст.
Вона провадиться головним чином відповідно до галузей права: Цивільний,
Торговий, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний (1865 p.)
кодекси. Пізніше два із них були удосконалені з техніко-юридичної
сторони — Торговий (1882 p.) і Кримінально-процесуальний (1913 р.). У
1889 p. був прийнятий перший Кримінальний кодекс, який містив широко
подану систему обставин, що пом’якшують покарання, і відмову від
смертної кари. У 1930 p. він був замінений новими Кримінальним і
Кримінально-процесуальними кодексами. У наші дні діє
Кримінально-процесуальний кодекс 1988 p., що спростив вирішення деяких
процедурних питань і правовий статус учасників судового процесу.

Продовжує діяти Цивільний кодекс Італії 1942 p., який за структурою
наближається до французького кодексу, ніж до німецького. На ньому
позначився вплив і швейцарського зобов’язального закону. На відміну від
більшості країн Європи (Іспанії, Бельгії, Португалії, Австрії,
Німеччини), де є окремі торгові кодекси, італійський Торговий кодекс
1882 p. входить до складу Цивільного кодексу 1942 p. Навігаційний кодекс
1942 p. є істотним доповненням до Цивільного кодексу.

Цивільний кодекс і Закон про шлюб зазнали поступових змін щодо
розлучення. Тривалий час в Італії не дозволялося розлучення. Внаслідок
значного впливу католицької церкви допускалося лише юридичне оформлене
роздільне проживання чоловіків. Тільки в 1987 p. був прийнятий закон №
47, яким роздільне проживання чоловіків протягом трьох років визнавалося
достатньою підставою для розлучення. Було передбачено чергове виконання
батьківських обов’язків розлученими чоловіками.

У ФРН серед форм систематизації законодавства перевага віддається
консолідації. Відповідно до закону 1958 р. про зібрання федерального
права систематизації підлягають видання, в яких публікуються закони і
підзаконні акти. Сюди не входять закони про державний бюджет, акти про
тарифи, статути публічно-правових корпорацій і фірм та ін. За період
1958-1963 pp. були опубліковані «Зібрання федерального права» — зібрання
чинного законодавства ФРН, систематизоване по таких головних галузях
права і напрямках діяльності держави: державне і конституційне право;
управління; правосуддя; цивільне і кримінальне право; оборона; фінанси;
господарське право; трудове право, соціальне забезпечення, забезпечення
жертв війни; зв’язок, шляхи сполучення, водяний транспорт.

Кодекси країн континентальної Європи мають певну схожість, що
пояснюється впливом традицій римського права не тільки на положення
приватного права, а й на методи створення нових положень. Так, цивільні
кодекси побудовано за пандектною системою — загальна частина, речеве
право, зобов’язальне право, спадкове право. Конкретні непринципові
розходження в їх структурі виникли з моменту появи перших значних
кодексів. У Німецькому цивільному уложенні 1896 p. виділено Загальну
частину. В Французькому цивільному кодексі 1804 p. Загальної частини
практично немає, а міститься лише стислий Вступний титул про
опублікування, дію і застосування законів узагалі (на зразок
Конституції).

Новий Цивільний кодекс Нідерландів, за прикладом Швейцарії та Італії,
об’єднує в одному акті цивільне і торгове право, тобто охоплює всю
галузь приватного права. У ньому жодна правова доктрина не є переважною,
і іноземний вплив збалансований. Робота над кодексом була розпочата в
1945 р. професором Е.М. Майерсом. Планувалося, що кодекс буде складатися
з дев’яти книг. Перша книга повинна була регулювати положення фізичних
осіб, сімейні стосунки; друга — право акціонерних компаній, спілок та
ін. Третя книга присвячувалася майновим відносинам, четверта —
спадковому праву, п’ята — речевому праву, шоста — загальним нормам
зобов’язального права, сьома — окремим типам договорів, восьма —
договорам перевезення, дев’ята — патентному і винахідницькому праву (від
цієї книги відмовилися). Книги Цивільного кодексу набирали чинності в
міру їх підготування. Так, перша книга набрала чинності в 1970 p. Друга
книга діє з 1976 p. Восьма книга була частково прийнята в 1979 p.
Цивільний кодекс у цілому набрав чинності в 1992 p. Він становить собою
добре продуману систему. До нього включено Загальну частину (Книга 3),
дія якої не поширюється на «Право осіб», «Сімейне право» (Книга 1) і
«Право юридичних осіб» (Книга 2). Вважається, що зі створенням нового
Цивільного кодексу в Нідерландах відбулася рекодифікація цивільного
права.

Див.: Правовая система Нидерландов / Под ред. В. В Бойцовой, Л.В.
Бойцовой. — М., 1998.- С. 224.

Похожие записи