Перехід України під протекторат російського царя

Сміливий і волелюбний народ України розумів, що у визвольній війні з
Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзником могла
стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам’ять про свій зв’язок із
східнослов’янськими народами. Тому він плекав надію зблизитись і
утворити союз з ними. Саме цим пояснюється багато дружніх акцій
українців щодо росіян. У Лівонській війні населення України допомагало
російським військам, а К.Косинський і С.Наливайко ставили питання про
перехід у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 pp.) козаки
відмовилися брати участь у штурмі Московського Кремля та
Троїце-Сергієвої лаври.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від переслідувань
польської влади та її феодалів, шукав захисту у Московської держави та
знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у
прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися слободами, звідки й пішла
назва — Слобідська Україна. У 1638 p. після поразки повстання
Я.Остряниці, повстанці заснували декілька слобод.

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу,
намагався полегшити їхню долю, наскільки це було можливо, заохочував
наміри України зблизитися з Росією. Але офіційно уряд Росії до пори не
висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов’язаний
Поляновським мирним договором (1634 p.) з Польщею і не був готовий до
нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 p., передбачливо
обрав позицію вичікувального нейтралітету, шо практично означало відмову
від допомоги Польщі в її боротьбі проти України.

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було дозволено
безмитне купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй зброєю і
грошима. Як і раніше, вона надавала свої прикордонні землі вихідцям з
України для поселення. Після укладення Білоцерківського договору
російський кордон був відкритий для втікачів з України. У 1651 p.
відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську Україну. Такі
переходи відбувалися і в наступні роки. У 1652 p. сюди перейшов з-під
Острога полковник І.Дзіковський, з ним 1000 козаків з сім’ями, майном і
худобою. На новому місці вони заснували селище Острогожськ. Царський
уряд не чинив перешкод донським козакам битися в лавах українського
козацтва.

Уперше загін донський козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям
вже у березні 1648 p.

Є підстави вважати, що складачі Соборного уложения 1649 p. використали,
як одне з його джерел. Литовський статут. Вони це зробили не тільки
тому, що він у свою чергу, мав своїм джерелом Руську Правду, а тому, що
статут офіційно діяв в Україні. Використання норм Литовського статуту як
одного з джерел Соборного уложення мало на меті зміцнити зв’язки України
та Росії.

Протягом 1648—1654 pp. Росія і Україна підтримували дипломатичні
стосунки. Перше українське посольство на чолі з полковником
С.Мужеловським направилося до Москви у січні 1649 p. після блискучих
перемог України над Польщею. У відповідь на це в Україну прибуло перше
повноважне посольство з Москви на чолі з Г.Унковським. Впродовж
п’ятиденних переговорів у Чигирині (17—22 квітня 1649 p.) воно
переконалося у прагненні українського народу звільнитися з-під гніту
Польщі і встановити тісні стосунки з Росією. З цього моменту
дипломатичні зв’язки між Україною і Росією стають постійними. Особливо
вони активізувалися з 1651 p., коли Україна розірвала з Польщею
Білоцерківський договір.

Протягом 1649—1654 pp. Б.Хмельницький надіслав до Москви 10 повноважних
посольств. Москва за цей час направила в Україну не менше 15 посольств і
окремих посланців.

За роки виснажувальної війни, не раз обдурені своїми підступними
союзниками, Б.Хмельницький, козацтво, український народ все більше
переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не
зможуть відстояти незалежність України.

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у
високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському
собору, який був скликаний у 1651 p. Він не дав позитивної відповіді на
прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення
до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив
впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх
Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 p. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з
Польщею. Земський собор 1 жовтня 1653 p. прийняв рішення про розірвання
договору з нею і про те, що «гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско
Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую
руку…». Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив
до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посо-

Российское законодательство Х—XX веков. — Т. 3. — С. 457.

льство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про
рішення Земського собору.

Правове оформлення переходу України під протекторат московського царя. 8
січня 1654 p. у день Богоявления у Переяславі зібралася військова рада.
Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її
соціальних верств: «…собралось великое множество всяких чинов людей».
На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися
перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом
завершився процес зближення України і Росії у 1648—1654 pp.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було,
але вони раніше повідомили Б.Хмельницького, що готові «со всем
народом… что живет по обе стороны Днепра, под протекцию… российского
монарха».

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було
усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною
присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі
Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після
чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву і щедрі
подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим
такий авторитетний дослідник, як Д.Дорошенко, твердить, що далеко не всі
групи населення і не повсюдно виявили бажання дати присягу. Відмовився
присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати
присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І.Богун, Уманський
та Брацлавський полки.

Б.Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна
домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що
московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не
пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за
наполяганням старшини посли присягнули, щоб «выконання прысяги изъ
обоихъ сторонъ было».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо
стосувався тільки загальних положень входження Укр.і їни у підданство до
Росії. Вони бажали, щоб договір закріпі;

збереження їх прав і привілеїв, а також вільностей українські держави.
Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які погоджуючись з
українським народом на підданство Росії, разом

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — С. 194. » Див.:
Дорошенко Д.І. Нарис з історії України. — С. 266, 267.

•» Див.: Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 25

з тим радили: «…нужно знать, что ничего худого не вышло для вольности
казаков».

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з
Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного
організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало
свої умови царю.

Проект договору розроблявся довго і ретельно. Він складався з 23 пунктів
(статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти
викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них дуже докладно
перераховувалися усі права і вільності України, козацької та інших
суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну
допомогу України у її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих суплік
Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на
знак підданства зобов’язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору
з Росією, який був скріплений підписом Б.Хмельницького і його печаткою.
В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б.Хмельницького,
прохальні пункти. Переяславський чи московський договір. По суті в ньому
йшлося про своєрідний конфедеративний союз між Україною і Росією.

17 лютого 1654 p. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний
і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14
березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було
повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було
подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні зміст
його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили
кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б.Хмельницького
в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став
відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 p. посли
одержали цей документ, та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича
війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про
передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву».

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 p. і
Переяславської ради від 8 січня 1654 p. були закріплені письмовим
договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і три жалувані
грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

Тогочасний царський уряд і пізніше, навіть, такі руйнівники України, як
Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як

??TH?Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — Т. 2. — С. 187.

договір, а Березневі статті називали договірними статтями. Це була
відповідь на прохання, з яким зверталася інша сторона.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р. Ним
передбачалося зберегти недоторканими суспільний лад України і в цілому
той порядок управління та суду, що склався до 1654 p. Грамота царя від
27 березня 1654 p. наказувала Б.Хмельницькому і всьому війську
запорізькому «…быти под нашего царского величества рукою по прежним их
правам и привилеям… и тех прав и вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя
потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового
гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство и верность» царю і
одержати від нього клейноди.

У статтях Б.Хмельницького містилося прохання визнати за Україною право
зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцялося, що
Україна буде повідомляти царський уряд про ці зв’язки, щоб йому вони не
зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи
обов’язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав
затримувати тих послів, які приїздили з метою ворожою Росії, і заборонив
Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя, «… а
с турецким султаном и с польським королем без государева указа не
ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла
виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо — 60
тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було
відкладено до з’ясування фінансового стану України. На перший раз цар
велів «…послать свого государева жалованья по давним обычаям предков
своих… гетману и всему Войску Запорожскому золотыми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх
збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові
справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їх
побажання були задоволені. Що ж до селянства, М.Драгоманов підкреслював,
що переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони
вимагали: «Сами смотреть будем:

кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин —
должность обыклую его царскому величеству отдавать будет’. Березневі
статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, перш
за все спадкове право на землю і прибутки

Драгоманов М.П. Пропащий час. — С. 138.

з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім
цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у
народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було вирішене. Україна
(щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі
і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали вирішили також своє соціальне завдання — зміцнили
власне економічне і політичне панування. М.Драгома-нов зазначав що
козацькі старшини виговорили собі договором 1654 p. ті привілеї, якими
раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого
майна.

Форма державно-правових зв’язків України з Росією за договором 1654 p.
Вирішення цього питання ускладнюється рядом обставин, перш за все
відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654
p., а також різними поглядами на кінцеву мету цього договору з обох
сторін.

Україна поперед усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі.
А Росія, як свідчать статейні списки посла В.Батур-ліна, вже під час
переговорів стала на позицію включення України до складу Російської
держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову форму зв’язків,
відносин України та Росії за договором з їх реальним втіленням в життя,
а також змінами, які сталися незабаром після 1654 p. Правовий науковий
аналіз ускладнюється також давністю державно-правових подій, що
розглядаються. Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип
історизму, дехто робить висновок, що за договором 1654 p. Україна
увійшла у підданство до Росії як васальна держава.

Розглянемо це питання докладніше. Україна укладала договір з Росією як
вільна держава, як визнаний суб’єкт міжнародного права. Вирази «взять
под высокую государеву руку», «поддаться под высокую руку царя» — це
загальноприйняті, поширені у міжнародно-правовій практиці того часу
юридичні формулювання, які скріплювали відносини протекції. За договором
1654 p. ця залежність України від Росії зводилася лише до права царя
одержувати грошову данину та контролювати зовнішні зносини України.
Деякі вчені розцінюють ці обмеження як номінальну протекцію царя над
Україною. В.Липинський розцінював щорічну данину за військову допомогу
царя нормальною умовою протекції. М.Грушевський додер-

Полонська-Василенко Н. Історія України. — Т. 2. — С. 26. • Липинський В.
Україна на переломі // Вивід прав України. Львів, 1991. — С. 21.

жував думки, що право ведення зовнішніх зносин, яким на той час
володіла Україна, — це прерогатива самостійної держави.

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом декількох
десятиліть панувала думка, що за договором 1654 p. Україна
возз’єднувалася з Росією і увійшла до складу Російської держави як
самоврядна автономна територія.

Нині ці твердження обгрунтовано спростовуються рядом доказів. Одним з
них може бути такий аргумент. Коли б у 1654 p. Україна прагнула увійти
до складу Російської держави, то Б.Хмельницький у промові на
Переяславській раді не ризикнув запропонувати народу скористатися правом
обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: султана турецького,
хана кримського, короля польського та царя православної Росії. Проте про
вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й
мови

Не можна не враховувати і те, що в усіх документах, котрі відносяться до
подій, що розглядаються, термін «возз’єднання’ відсутній. Останнім часом
замість терміна «возз’єднання» використовують термін «входження». Але
він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і
перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу
держави.

Договір 1654 p. — значна подія в історії як українського, так і
російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить
суперечливо і однобічно. Часом змішують самий договір і наслідки, що
випливали з нього і були очевидними, з тим, що виявилося у наступному в
міру розвитку відносин за договором.

В радянській науці договір про вступ України у підданство Росії
розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для
України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на
початку 50-х pp.) — як благо.

Приклад науково-об’єктивного підходу до оцінки договору дав
М.Драгоманов. Він пропонував з’ясувати та уважно розглянути і переваги
договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі
зерна». Нарешті, так підходив до оцінки договору 1654 p. і
М.Грушевський.

За договором 1654 p. Україна збереглася як незалежне державне утворення,
українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від
царської сваволі. Не заплющуючи очей на класову нерівність, що існувала
в Україні, М.Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена
договором 1654 p., вигідно відріз-

• Грушевський М. Очерк истории украинского народа. — С 189, 190.

•• С м о л і и В. А, Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — С. 358, 362.

•••Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — С. 71, 72.

нялася від того безправ’я, яке спостерігалося у Московській державі. В
особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти
зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української
народності. Україна була визволена від національного і релігійного
гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Хибні частини договору 1654 p., окремі його положення, дали царському
урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав й
вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України, деякі
люди, піддаючись емоціям, різко засуджують договір 1654 p., а вступ
України у підданство до Росії, вважають поразкою Б.Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 p. як
велику милість Росії до України, оскільки у тексті документів прямо
говорилося про цю «милость». Однак це формулювання — не більш як данина
традиціям сюзеренітету-васалітету.

Укладаючи цей договір, Росія зміцнювала єдиновірну Україну, що зазнавала
образ та утисків від католицької Польщі. Головне ж те, що Російській
державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими
землями, з майже трьохмільйонним населенням. Росія враховувала також
вигідне геополітичне становище України. Мало значення й те, що Україна
користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу.
Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно і
політичне, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана
грамота царя від 27 березня 1654 p. завершувалась наказом гетьману і
Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з
ними.

Отже, договір 1654 p. об’єктивно відповідав інтересам обох сторін.

Похожие записи