РЕФЕРАТ

на тему:

“Основні етапи розвитку

української державності”

План

Київська Русь як держава

Запорізька Січ як державотворення. Конституція П.Орлика.

Україна 1917-1920 рр.

Період радянської України.

Україна на шляху до незалежності. Акт проголошення незалежності України.

Київська Русь як держава

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX
Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним
результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку
східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також
рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною
спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням
об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні
політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного
консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність.
Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте,
місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з
межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,
певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в
єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,
закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.
Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості,
почуття патріотизму. У процесі формування давньоруської державності
можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян,
утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі,
формування південного та північного ранньодержавних утворень, об’єднання
цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві. Давньоруська
держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина,
побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава, її очолював
великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі —
його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого
князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для
розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні з’їзди.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалася
звичаями. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі
містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так,
розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у «Повісті
временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец
своих, и преданья, каждо свой нрав».

У міру становления класового суспільства окремі звичаї родового ладу,
котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що
формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє
було пов’язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему
правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою
звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До
давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми,
що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких
процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки
показань свідків та ін. Все це було відомо слов’янам ще в перехідний
період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого
права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і
літописах, які були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава —
давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї
пам’ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення
Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило
включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на
той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і
договорах Русі з Візантією Х ст.

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свідчать про
високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом
для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це
міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та
давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали
права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм
кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У
них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого
права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у
Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство господарем
злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті
21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті
90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на
звичаєвому праві та своїми коріннями сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність
князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і
створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові
рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема,
говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній
формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права
Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення
права. Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої
починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської
Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До
нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і
назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався
Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра),
Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди
були пов’язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський,
Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною
комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три
редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда (Ск. Пр.).
Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають
соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у
динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані
статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа);
пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає
соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право
періоду становлення феодального ладу. Її текстологічний аналіз дозволяє
відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька
частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті
19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи
Правди Ярослава вважають 10—30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів —
50—60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники
відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Метою покарання були відплата і відшкодування збитків. Як право-привілея
кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі
станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно
феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно
простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або
його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1
Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр.), а потім відміняється зовсім (ст. 2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове
стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина
вилучалася на користь князя, а інша — як компенсація за заподіяний
злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий
штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини.
Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а
потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.: ст. 3 Пр.). Подвійна
віра у 80 гривен — наочна ілюстрація існування привілей посиленого
захисту життя представників класу феодалів.

В Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Для цього
процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні
конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому
процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального
процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових
протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму.
Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко
зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися
форми розшукового (слідчого) процесу. Князі і їх прибічники самостійно
здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового
процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини
проти релігії і церкви.

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і
відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою
якого, як правило, починалося судочинство.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що
дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній
культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є
нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в
наших тілах, серцях і душах. Сформований у Київській Русі державний
апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою
ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору
експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і
розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам’яткою є
Руська Правда.

2. Запорізька Січ як державотворення.

Конституція П.Орлика

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі
укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що
стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою
національну незалежність. Розташована в недосяжності для урядової влади,
Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала
процвітати. Кожен христия- нин чоловічої статі незалежно від свого
соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його
непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького
братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не
приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими.
Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці
здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що
формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь
у досить бурхливих радах, у яких частіше пере- магала сторона, що
найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж
легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів,
писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом ста’ли вживати
як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу
нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо- дів старшина
користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної
кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців
налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,
в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство,
бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових
шляхах між Річчю Пос- политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль
відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими
керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками
(черню) поступово виникли соціально-еко- номічні відмінності та
напруженість, які час від часу виливались у завору- шення. Після смерті
Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після Полтавського бою,
на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом Пилипа Орлика, який
став першим гетьманом України в еміграції. Він присвятив усе своє життя
боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на устрій самостійної
Української держави він виклав у конституції прав і вільностей
Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день обрання
Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних
прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика
проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької
соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні
представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який
передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної
старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного
полку. Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження
національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.
Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків
поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу —
культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування
нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки
виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,
народжується ідея української державності.

Україна 1917-1920 рр.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку
(УНР). Особливою проблемою в національному державному відродженні було
утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної
Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На
жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного
державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських
збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України
та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,
Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського
про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що «у
вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу».

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися
питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній
будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя),
утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як
організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного
ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на
самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру
шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до
українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра,
С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала
українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію,
розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули
до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для
України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на
прикладі «українських земель Російської держави, які прагнуть до того,
щоб з них була утворена одна національна територія». Вона «має вершити у
себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні,
утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми
доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое
законодавство, адміністрацію і суд».

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася
ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі
переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над
скликанням з’їзду, який одержав назву «Всеукраїнський Національний
Конгрес». В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок
по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900
делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали
участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини
(Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад,
«Державне право і федеративні змагання України» (Дорошенко), «Федералізм
та домагання російської демократичної республіки» (Шульгін), «Права
національних меншин та їх забезпечення» (Матушевський), «Про спроби
створення автономного ладу на Україні» (Крижанівський) та ін. У
документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі
українського національного руху: широка національно-територіальна
автономія України та інших регіонів країни у складі Російської
федеративної демократичної республіки;

забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин,
які проживають в Україні; допуск представників України до участі в
майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для
українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив
Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити
українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони
автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного
принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання
депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради
став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов,
у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.

Період радянської України

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену
конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та
ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.
Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов
життя. Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався
як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.
Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод
громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,
соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення
економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким
оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного
життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

Україна на шляху до незалежності.

В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці
розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної
більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та
державно-правового ладу.

Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного
плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в
країні.

Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні
вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна
боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на
місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин. Конкретним, реальним змістом наповнювався
суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у
серпні 1991 p. незалежності України. Здобувши незалежність, народ
України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної
правової держави.

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет
України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим
відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним
завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція —
це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської
розбудови держави.

Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в
якісно нову смугу власної історії. В умовах глибокої
соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і
одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької
системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового
ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і
політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування
компартії в країні.

Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні
вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна
боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на
місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

Список використаної літератури:

Історія держави і права України. В 2-х книгах. – К., 2001.

Конституции зарубежных государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996 — С.137.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції, 1993. –

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

PAGE 11

Похожие записи