Норми-звичаї і норми права

Норми-звичаї — правила зовнішньої поведінки, які розглядаються членами
соціального об’єднання як обов’язкові або на підставі безпосередніх умов
суспільного життя, або на підставі якогось суспільного авторитету;
здійснюються добровільно, а у разі їх порушення до правопорушників
застосовуються засоби громадського впливу.

Норми-звичаї — правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного їх
застосування протягом тривалого часу. Це основна форма регулювання
відносин у додержавному суспільстві.

Ознаки норми-звичаю:

— етнічний характер;

— колективістський характер;

— моральна обумовленість;

— пов’язаність із релігійними уявленнями і ритуалами;

— підкреслена публічність та ін.

Дотримання норм-звичаїв забезпечувалося засобами громадського
суспільного впливу на порушника (страта, вигнання з роду, позбавлення
вогню і води та ін.) або схваленням засобів, що застосовувалися до
кривдника скривдженим, його рідними або членами роду (кревна помста).

У державному суспільстві норми-звичаї були санкціоновані державою:

1. У процесі судової або адміністративної діяльності, коли звичай служив
підставою для вирішення спору (англо-американський тип правових систем).

Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця
норма повинна була:

— виражати тривалу правову практику;

— відбивати однакову практику — як дії, так і бездіяльності;

— втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації.
Необхідність застосування норми-звичаю доводилася в суді.

2. Шляхом включення звичаю до законодавчих актів рабовласницьких і
феодальних держав, які утворили найдавніший шар права — звичаєве право
(романс-германський тип правових систем та ін.).

Для набуття юридичної сили норма-звичай:

— не повинна суперечити закону;

— повинна його доповнювати і як би «оживляти»;

— не може підмінювати закон.

Після набуття нормою-звичаєм правового характеру, тобто санкціонування
її державою (правовий звичай), його дотримання забезпечується примусовою
силою держави. Так, закони Хаммурапі включали норми-звичаї, які після
надання їм письмової форми набули стійкішого характеру. Наприклад, один
із законів Хаммурапі встановив: якщо син ударить батька, йому слід
відтяти руку. Якщо раніше й були сумніви щодо даного покарання, цей
закон вирішив їх. І одночасно він зробив це покарання важкозмінюваним,
перешкоджаючи зм’якшенню покарання, коли відсіч руки сина було визнано
згодом надто суворим покаранням.

Звичаєве право — система правових норм, яка ґрунтується на
нормах-звичаях, що діють у суспільстві в результаті тривалого
застосування, санкціоновані державою і забезпечуються його примусовою
силою (у разі потреби).

Звичаєве право сформувалося на ранніх ступенях розвитку суспільства, у
період розпаду родового ладу. Виникаючі в суспільстві суперечності
викликали потребу у фіксації сформованих відносин у формі різних
нормативних установлень (Руська правда, Алеманська правда, Салична
правда та ін.). Перші писані закони, що ґрунтувалися на нормах-звичаях,
мали справляти враження на підданих своєю стабільністю і розвивати в них
почуття впевненості у справедливості.

Згодом звичаї минулого (кревна помста, виклик на дуель) поступово
трансформувалися відповідно до соціально-економічному ладу суспільства і
дотепер продовжують відігравати досить істотну роль, особливо на рівні
повсякденної свідомості, у правосвідомості.

Можна назвати сучасні держави, так звані «країни, що розвиваються»», де
звичаєве право відіграє домінуючу роль у регулюванні земельних, сімейних
і спадкоємних відносин (країни Океанії, тропічного поясу африканського
континенту, деякі азіатські країни), проте в жодній з них правові звичаї
не є самостійним і виключним регулятором суспільних відносин. Ці країни
керуються і нормами-звичаями, і нормами, виданими або санкціонованими
державою. Наприклад, у Папуа-Новій Гвінеї діють як норми звичаєвого, так
і норми загального (англійського) права. На становлення системи права
горців Північно-Західного Кавказу (частина Російської Федерації)
істотний вплив справили російське законодавство, норми шаріату і норми
традиційного (звичаєвого) права, що проявилося у всіх сферах їх життя.

Таким чином, норми-звичаї і звичаєве право, яке ґрунтується на них, є
провідними нормативними регуляторами поведінки в ранніх державних
утвореннях, сприяють формуванню їх національної правової системи.
Величезний вплив у цьому плані належить національним, релігійним та
іншим особливостям, властивим конкретному етнічному утворенню (або їх
сукупності), а також тим навичкам, традиціям і звичаям, що, повторюючись
і закріплюючись у свідомості індивідів, перетворюються на норми
поведінки.

Звичай може вважатися правовим як у силу санкції держави, так і
внаслідок визнання його «своїм» певною етнічною спільнотою, плем’ям,
кастою і т.д. Наприклад, нормою-звичаєм у Британії є затвердження
королевою законопроекту, прийнятого обома палатами парламенту.

Те, що сучасний юрист не вважає правом, іноді розглядається таким із
традиційних позицій. Особливо це має місце там, де проходить межа між
юридичним (спеціально-соціальним) і загально соціальним регулюванням —
торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг та ін. Так, у сучасному
українському суспільстві суб’єкти господарської діяльності нерідко
вдаються до ділового звичаю — правила, що у силу визнаної корисності
регулярно повторюється в процесі господарської та іншої діяльності, стає
звичкою. Такий діловий звичай, набуваючи правового захисту в
арбітражному суді, нерідко стає правовим.

Звичай ділового обороту — сформоване і широко застосовуване в якійсь
галузі підприємницької діяльності правило поведінки, не передбачене
законодавством, незалежно від того, чи зафіксовано воно у будь-якому
документі Не застосовується звичай ділового обороту, який суперечить
положенням законодавства або договору, обов’язковим для учасників
відповідних відносин.

Близькими до норм-звичаїв є норми-традиції — такі, що склалися, способи
поведінки людей, які передавалися з покоління в покоління і
перетворилися на правові норми. Традиції — ширші за змістом утворення,
ніж звичаї. Традиції нерідко мають зовнішнє вираження в нормах обрядів —
дій або комплексів учинків людини, що стають правилами поведінки
(весільні обряди, обряд вручення свідоцтва про народження та ін.).
Обрядові церемонії, що відбуваються в урочистій обстановці, мають назву
ритуалів. Ритуал можна назвати різновидом звичаю або традиції,
підтримуваної і забезпечуваної державою. Наприклад, прийняття присяги в
системі Збройних сил, МВС, СБУ, проведення стройових оглядів та інших
церемоній закріплені в статутах, положеннях відомчих нормативних актів і
забезпечуються, крім морального впливу (громадського осуду), можливістю
застосування засобів дисциплінарної відповідальності.

Корпоративні норми і норми права

До корпоративних норм належать:

— норми, що містяться у документах некомерційних, недержавних корпорацій
— громадських об’єднань (партій, профспілок, добровільних товариств, що
ґрунтуються на членстві);

— норми, що містяться у документах комерційних корпорацій, насамперед
тих, що створюються для підприємницької діяльності (господарських
товариств — повних, командитних, акціонерних товариств — відкритих,
закритих тощо).

Корпоративні норми — правила поведінки, які встановлені в корпорації
(підприємстві, установі, організації) для регулювання відносин між
людьми, спрямовані на досягнення цілей її функціонування і виражені в її
статутах, положеннях, рішеннях.

Якщо соціальна норма — це правило (зразок) поведінки, яке виражається у
ставленні однієї людини до іншої, то корпоративна норма — правило
поведінки, встановлене організацією для своїх членів. Нею визначаються
обсяг, характер, межа можливого і дозволеного в їх поведінці. В
комерційних корпораціях — це норми внутрішньо організаційного
(внутрішньофірмового) права.

Корпоративні норми комерційних організацій розробляються органами
управління цих організацій, регулюють відносини між співробітниками
корпорації і кредиторами, робітниками корпорації і клієнтами,
адресуються їх членам (фундаторам, акціонерам, робочим, службовцям
тощо). Хоча вони діють усередині певної організації, як і норми
громадських некомерційних об’єднань, між ними є відмінності.

Позаяк норми комерційних організацій породжують права і обов’язки,
забезпечені юридичним механізмом державних органів, норми громадських
організацій такого забезпечення не мають.

Спільне у корпоративних норм і норм права полягає у тому, що вони:

• регулюють типові ситуації або вид відносин, а не окремий випадок чи
конкретні суспільні відносини;

• мають багаторазове використання, тобто розраховані на багатократне
повторення;

• мають однаковий неперсоніфікований характер, тобто застосовуються
відразу до багатьох, поіменно не вказаних осіб;

• викладаються у письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому
порядку уповноваженими органами (державними органами, з’їздами,
конференціями, зборами громадських об’єднань та ін.).

Відмінності між корпоративними нормами і нормами права

Корпоративні норми

Норми права

1) встановлюються від імені конкретного об’єднання громадян і виражають
волю (інтерес) цього об’єднання;

2) обов’язкові тільки для членів цього об’єднання, тобто мають точну
кількісну визначеність;

3) забезпечуються передбаченими внутрішніми організаційними заходами, аж
до виключення з членів об’єднання; щодо забезпечення їх державою, то
воно може бути тільки опосередкованим;

4) не повинні суперечити нормам права, санкціям, встановленим у
нормативно-правових актах;

5) є додатковими стосовно норм права, виданим державою.

1) встановлюються від імені держави і виражають волю всього народу
(через поєднання громадських, групових і особистих інтересів);

2) обов’язкові для всіх громадян держави, тобто не мають кількісної
визначеності;

3) забезпечуються, крім інших способів, державним примусом;

4) не залежать від змісту корпоративних норм;

5) є основними стосовно корпоративних норм; формулюють
загальнообов’язкові (у тому числі для корпорації) санкції.

Корпоративні норми (норми всіх організацій, включаючи підприємницькі)
слід розглядати як норми, що заповнюють прогалини в нормативній системі
права і мають субсидіарний (допоміжний) характер. Корпоративними нормами
повинні регулюватися лише ті відносини, що зачіпають основи життя
колективу (використання фінансів, встановлення умов праці, заохочення
робітників, порядок застосування заходів відповідальності тощо), тобто
трудові і організаційно-управлінські.

Корпоративні норми, що містяться в локальних нормативних актах, мають
правовий характер і тісно пов’язані з нормами права, виданими державою,
тому що:

1) в виданих державою нормах права передбачається можливість колективу
корпорації регулювати свою поведінку самостійно;

2) в нормах права визначаються напрямки корпоративного регулювання за
допомогою зазначення цілей і завдань суспільного і державного розвитку,
того чи іншого нормативно-правового акта або призначення того чи іншого
виду громадської діяльності;

3) в нормах права вказуються межі корпоративного регулювання (наприклад,
відповідно до Кодексу законів про працю України, додаткові пільги для
робітників можуть встановлюватися підприємствами лише за рахунок власних
коштів);

4) від корпоративних норм, так само як і норм права, виданих державою,
вимагається відповідність природі права як мірі справедливості і
свободи, принципам права (загальним, галузевим, міжгалузевим);

5) норми права у певних випадках визначають і процедуру прийняття
корпоративних норм;

6) корпоративні норми по своїм змістом не повинні суперечити нормам
загальнодержавним;

7) корпоративні норми, хоча й опосередковано, забезпечуються державним
примусом.

Юридичне значення корпоративних норм полягає насамперед у тому, що вони
визначають правосуб’єктність корпорації. У разі їх порушення є
можливість звернутися до компетентних правоохоронних органів. Так, при
порушенні положень установчих документів акціонерного товариства,
наприклад, про порядок розподілу прибутку, зацікавлений суб’єкт може
оскаржити ухвалене рішення у судовому порядку.

На відміну від корпоративних норми, що містяться у статутах політичних
партій, не мають правового характеру. Тому винесення рішення про
порушення статуту політичною партією оскарженню в судовому порядку не
підлягає.

Поняття і ознаки норми права

Норма права — це загальнообов’язкове, формально-визначене правило
поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване
державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру
свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та
індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма
заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої
ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних
відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає
систему права.

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми
права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове
правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на
суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб)
регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює
її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов’язкове правило поведінки — норма права виходить від
держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає
обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний
(без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер,
тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих
нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість
застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов’язуючого
характеру — норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних
відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка
застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права
покладає обов’язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на
навчання, обов’язок інших — забезпечити це право). Формальну
визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших
писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма
права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з
дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття
чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж
до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення
суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує
способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні
санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид
і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність,
формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену структуру, складається з елементів
(диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;

— є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і
систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у
громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що
адресоване безлічі індивідуально не визначених суб’єктів і розраховано
на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

Похожие записи