Тема:

“Націонал-державництво І.Франка

та М.Грушевського”

ПЛАН

І.Франко про концепцію держави і національних відносин

Націонал-державництво М.Грушевського

І.Франко про концепцію держави і національних відносин

Не дивлячись на те, що І.Франко фактично цілком зійшов з політичної
арени, але його цікавили ідеї, і головне — ідея української державності,
основні напрямки її розвитку (що потрібно зробити, щоб недержавна нація
досягла своєї державності). На превеликий жаль його теоретичні розробки
мало неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по
куточках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти. Франко якось завжди
залишався в полону дрібнобуржуазної моралі, ідеології і ніколи не
виростав, у нашому розумінні, вище. Зараз, наприклад, ми не згадуємо, що
він був натхненником січових стрільців, що вважали Франка своїм батьком.
Це — унікальний випадок у людській цивілізації, коли ще не було держави,
а вже створювалася армія для її захисту. В історії нічого подібного
немає.

В контексті виникнення “людського суспільства” Іван Франко розглядає
природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням
окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну
солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається
аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені
її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення
самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних
відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що “велика, всесвітня
революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий”. Під
“всесвітньою революцією” Іван Франко розуміє не “всесвітній бунт бідних
проти багатих”, а “великий ряд таких культурних наукових і політичних
факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток
якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу”.

Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що по такій
програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть
вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних
і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше
почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед
усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя
кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого
чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її
шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних
людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовною
муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд
таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних
державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною
тюрмою.

А хто держав би в руках керму цiєї держави ?.. у всякiм разi цi люди
мали б у своїх руках таку величезну владу над життям i долею мiльйонiв,
якої нiколи не мали найбiльшi деспоти”.

Для такого мислителя, як Іван Франко проблема національного поставала в
особливому світлі, оскільки ключовим в кінцевому результаті тривалих
пошуків систем і поглядів виявилося поєднання ідеї національного
визволення з соціальним, винайдення балансу між першим і другим.
Зауважимо, що протягом тривалого часу у суспільно-філософських поглядах
Каменяра для національного не відводилось якогось значного місця, а
пріоритет, як данина популярному тоді соціалізму, беззастережно
віддавався економічному і соціальному. «Я переконаний, що економічний
стан народу — се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу» —
писав Франко в одному з ранніх листів. Та в процесі своєї
ідеологічно-світоглядної еволюції та політичної діяльності він прийшов
до розуміння неможливості вирішення українського питання лише з позицій
розв’язання соціально-економічних проблем. Відбувся, висловлюючись
словами Оксани Забужко, крах роками тліючої у свідомості Франка ілюзії
щодо пріоритету загальнолюдського, соціально-економічного над
національним. До цих висновків привів мислителя і сам характер у
переважній своїй масі селянського середовища галицьких українців (90 %
населення), в якому суспільна диференціація ще не набула глибоких форм,
щоб відтіснити усвідомлення потреби передусім національного звільнення.
Останні десятиліття ХІХ ст. переконливо свідчили про це: постійна
потреба консолідації суспільних сил не залишала іншої альтернативи,
окрім смерті — смерті асимілятивної. Відхід від першості національного
був світоглядним вибором зради (і навіть духовного самознищення).

Саме знехтуванням національним фактором певною частиною українських сил
Франко пояснює і їх кінцеву «зневіру та апатію» і пропагує потребу
витворити з «…етнічної маси українського народу українську націю,
суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й
політичного життя» — як величезну дійову задачу. Ідея важливості
незалежності та окремішності «національного», відпорного (за Франком) до
асиміляційної роботи польського чи російського національного чинника,
вибудовувалась в ідею самостійності цілої нації, і як логічна
закономірність — національної державності. Для Франка, вже зрілого
мислителя, «національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій»,
набував першочергового значення: бо лише ідеал національної
самостійності, перебираючи ще собі на озброєння західноєвропейські
ідеали соціальної рівності і політичної волі, «один тільки може дати їм
поле для повного розвою», і витворити з «обдертої юрби» сучасний
європейський народ — націю, з власною національною гідністю, культурою і
державою — де нація (за Гегелем) може виправдати своє існування в
історії в колі інших народів.

Таким чином Франкове розуміння національного сформувалося у процесі
вибору між національним і соціальним, бо епоха, в якій він жив, була
епохою імпульсивного «маятника» з протилежними національно-духовними і
матеріалістично-інтернаціональними помислами. В кінцевому підсумку
сталося повернення Франка до національного через соціальне та
інтернаціональне, з прагненням піднести українську національну ідею до
європейських стандартів «національного», із можливим бажаним
закріпленням її в суспільній свідомості західних українців.

Звертаючись до механізму формування національної ідеї, Франко вказував
на провідну роль української еліти як виконавця такого завдання.
Наступні слова І. Франка написано як би спеціально для нашого часу:
«Перед українською інтелігенцією відкривається тепер … величезна
дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу
українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного
культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших
націй… та при тім поданий на присвоювання собі в як найширшій мірі і в
якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких
сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може
відбутися».

Потрібно багато зусиль, щоб, як колись казав Іван Франко, «з мужиків
зробити народ».

Франко розумів, що, з одного боку, повинна вирости свідомість народу.
Але як же вона виросте в бідного, голодного, обдертого люду? І в цьому
він бачив зачароване коло, хоча розумів, що історія розвивається за
своїм законами. У цьому плані залишався оптимістом, вважаючи, що народ з
такими даними, такою історією і традиціями чогось коштує, незважаючи на
всі його недоліки.

Іван Франко добре знав людей, відчував і розумів, що в той історичний
момент український народ мав потребу в лідері типу Івана Вишенського:
народного мученика, голодного, босого, приниженого…

Ідеєю самостійності Галичини в ті часи не дуже і переймалися. На
зламуванні сторіччя, у 1898—1900 роках Микола Міхновський, тоді
харківський адвокат, також, уже на новому етапі, початків проголошувати
гасла соборності і нової української державності. Він безпосередньо
вважав себе учнем Івана Франко. Здавалося, його ідеї, особливо в
Галичині, де вже була сформована відповідна традиція, повинні були
знайти підтримку і розвиток. Але сталося неймовірне. Саме галичани
почали рішуче виступати проти цієї ідеї. Занадто добре і солодко жилося
їм в Галичині під рукою австрійського кесаря, що завжди вмів знаходити
мову з українськими і польськими колами, тримати державу в цілісності. У
такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву і прогресу.
Крім того, простим українцям не на що було нарікати. В умовах
Австро-Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, у тому
числі і культурні: мали свою пресу, гімназії, волю релігії, навіть
національний театр. І, відповідно, їм було затишно. Засоби масової
інформації, що згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними
поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на
порядок денний питання державності? Воно не вчасне, «батька» Йосифа це
може образити. А крім того, така боротьба вимагає жертви. Будуть
в’язниці, репресії. Одним словом, краще так, як є.

Хоча молодь Галичини не погоджувалася з таким твердженням. Виникла
дискусія, зав’язався конфлікт між старим народництвом і молодою
революційною генерацією, що постійно була з Франком і більше сприймала
його ідеї. Молоді люди звернулися до письменника за порадою, і тоді він
виступив зі статтею «Поза межами можливого». Ідея самостійності України
в 1900 році здавалася українцям вихідної за границі можливого… І
тільки через 19 років вона одержала свій розвиток.

Володимир Антонович у ті часи писав: «Трагічна розв’язка історії України
викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані
грунтовної цивілізації, ані власної дисципліни, бо ті, що ставали на
чолі його та бралися піклуватися народною долею, малі в собі вельми
недостатній запас культури».

Що стосується Франка, то в нього є речі, що нещадно експлуатувалися
різними партіями, об’єднаннями, орієнтаціями. Кожний у ньому щось
знаходив, витягував і цитував. Незважаючи на те, що Франко розумів і
знав свій народ, його долю, він говорив, що «для українського народу
українська державність наповнена сутністю ніщо…» Українському селянину
все рівно, як умирати від голоду: від рук свого пана чи чужого. Йому
абсолютно все рівно, хто з його буде «шкуру дерти» і податок знімати.

2. Націонал-державництво М.Грушевського

  Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний
лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих
політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту
поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя —
самоствердженню свого народу.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель
національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала
хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду
М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників.
Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним
батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й
намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну,
Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя,
Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М.
Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до
Холмщини.

Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла
Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він
наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного
життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».

    Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована
ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло
Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло,
стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б
відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його
автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію,
визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема,
такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська
участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно
Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за
своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму
й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував
Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника
викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в
першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був
воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких
суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на
той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології.
Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського
викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було
заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії,
а не політиканства. 

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування
читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи
не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність
Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим
умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних
історичних свідченнях. 

  Основне місце в концепції державотворення, розробленій вченим, займала
проблема автономії України в складі Російської республіки. У своїй
роботі “Хто такі українці і чого вони хочуть” він так характеризує
значення автономії для майбутньої української держави: “Домагання
народоправства і суто демократичного ладу на Україні в відокремленій,
“незмішаній” автономній Україні, пов’язаній тільки федеративним зв’язком
чи то з іншими племенами слов’янськими, чи то з іншими народами і
областями Російської держави — се наше старе гасло, підняте ще в 1840-х
роках найкращими синами України… воно від того часу не переставало
бути провідним мотивом української політичної мислі, організаційної
роботи, культурної і громадської праці”4. 

        Далі Михайло Сергійович зазначає, що домагання народоправства
“зостанеться тою середньою політичною платформою, на котрій буде йти
об’єднання людності України без різниці верств і народностей. Середня
між програмою простого культурно-національного самоозначення народностей
і домаганням повної політичної  незалежності.”

Автономія, за Грушевським, це “право жити по своїм законам, самим собі
становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю”7.
Вчений розрізняє різні ступені самовизначення народу від повного
централізму до самостійної, незалежної держави. Найбільш доцільною він
вважає для України широку національно-територіальну автономію, тому що
саме така автономія є найбільш корисною з трьох точок зору: “з погляду
національного, дуже важно, що як усі українські землі будуть зібрані в
одну територію, само собою українці будуть хазяєвами у себе”; економічна
вигода в тому, щоб “природні багатства української землі й людська
сила… вживалися мудро в інтересах економічного розвитку краю і
добробуту народного”; з культурного погляду ясно, “що при орудуванні
краєм і його засобами українською автономією дійдуть своєї правди
пребагаті і цінні зв’язки культури, науки і мистецтва багато
обдарованого нашого народу”. 

Надзвичайно корисним автономний лад, на думку вченого, міг би стати в
економічній галузі. “Україна становить окрему економічну область зі
своєю виразною фізіономією й укладом, багато обдаровану всякими умовами
для великого економічного розвитку й поступу… Але для сього треба, щоб
керування економічними справами належало до самого краю, до його
автономних органів. 

        Природно, що предметом особливої уваги в програмі державного
переустрою Росії мав стати національний момент, справедливе розв’язання
питання про поєднання загальнодержавних інтересів з інтересами всіх
народів, що населяли країну. “Українці хочуть, — писав М.Грушевський, —
щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на
місцях люди з столиці, з парламенту тої республіки чи міністерства її,
вибрані всіми людьми з Російської республіки. 

Кожний народ і кожний край має свої потреби, свої справи на місці, до
котрих трудно приладиться уряду чи думі цілої республіки. 

        Зважаючи на об’єктивне становище, варто було б подумати над тим,
які повноваження доцільно було делегувати державному центру, а які
залишити на розгляд місцевої влади. Звичайно, тут передбачити наперед
усі нюанси було неможливо, але принцип все ж було винайдено:
“Українці… хочуть, щоб головний парламент республіки і уряд її
завідували тільки справами, які не можна роздати на місця. Небагато
таких справ — як одведення війни чи миру, складання трактатів з іншими
державами, завідування військом усієї республіки, уставлення однакових
грошей, міри та ваги, і інші такі справи”. 

        Серед завдань, які ставились перед державою, М.Грушевсьвий
виділяв не лише охорону ладу і порядку, а й розвиток демократизму і
можливе наближення до соціалістичного ладу, охорону прав, інтересів і
впливів економічно слабших, регулювання економічних і політичних прав на
їх користь, створення можливо сприятливих інтересів для активної праці. 

        Розглядаючи основні елементи побудови держави та забезпечення її
існування, які виділяв М.Грушевський, слід згадати перш за все державний
устрій, який мав базуватись на засадах самоврядування, коли
адміністрації надавалися б повноваження лише щодо загального контролю,
координації й заповнення прогалин, які можуть виявлятись в діяльності
органів самоврядування. 

        Церква мала бути відділена від держави, тому духовенство не мало
входити до складу державних урядовців і виходило зі сфери впливу
держави. 

        Школа теж повинна була бути підпорядкована органам
самоврядування і деякою мірою виборним національним органам. 

Постійна армія вважалась інститутом перехідним, тимчасовим, який
замінила б пізніше народна міліція. Але оскільки вона існувала, то
М.Грушевський виділив кілька ознак, що характеризують її
демократичність. Так, необхідно, щоб кадрова старшина складалася з
елементів ідейних, культурних, інтелігентних, щоб “відносини старшини до
козаків були близькі, щирі, братерські”, велике значення мало надаватися
технічній підготовці старшини, її культурі й освіті. 

На думку вченого, Україна не може йти второваними шляхами — ні тими, які
силоміць нав’язувалися Московським урядом, ні тими, якими йшли держави
Заходу, тому потрібно йти тією дорогою, яку вказали реальні обставини
життя. Це і є відповідь на запитання, чому такий прихильник
федеративного устрою, як Михайло Грушевський, прагнув побудувати
незалежну українську державу. Хоча до останніх днів свого життя великий
історик в душі мріяв про автономну Україну в федеративному союзі з
такими ж вільними державами, але, зважаючи на реальні обставини,
зрозумів, що в складі Росії про таку вільну Україну годі й думати і тому
закликав до побудови самостійної держави. Ось так за досить короткий
проміжок часу, під впливом політики спочатку Тимчасового уряду, а потім
і більшовиків, змінилися погляди видатного вченого на Українську
державу. 

Можна погоджуватися чи не погоджуватися із ученим, шукати в його
поглядах помилки чи недоречності, але незаперечним є його внесок у
розвиток української держави і права. Можливо, варто звернутися до праць
Михайла Грушевського зараз, коли ми намагаємося побудувати незалежну
демократичну правову Українську державу. 

Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з
лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що
еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення
справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам,
обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу,
спиратися на волю його більшості.

Використана література:

Астаф’єв А. Трансформація суспільно-політичних поглядів Івана Франка //
Молода нація. — 1996. — № 4. — С. 17.

Безбородний Є. Великий українець : [До 40-річчя І. Франка] // Освіта. —
1996 — 21 серп. (№43-44) — С. 15.

Верстюк В.Ф. М.С. Грушевський у перший період діяльності Центральної
Ради // Український історичний журнал. — 1996. — №5. — С. 39.

Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С.
240.

Грушевський М.С. Якої ми хочемо автономії і федерації // Великий
Українець. — К., 1992. — С. 122-123.

Грушевський М.С. На порозі нової України. Гадки і мрії. — К., 1991. —
С.33.

Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст:
Франківський період. — К., 1993. — С. 88-89.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст.— К.,
1992.

Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Укр. мова та л-ра. — 1996 — №2 —
С.1-2.

PAGE

PAGE 8

Похожие записи