1. Предмет кримінології як науки.

Формирование и успешное развитие любой науки во многом зависят от того,
насколько правильно выявлен и точно описан ее предмет. Он не только
характеризует основное содержание данной науки, определяет ее место в
системе других наук, но и дает возможность четко сформулировать ее цели
и задачи перспективных исследований, очертить их разумные границы,
утвердиться в выборе методик этих исследований.

К предмету криминологии относится ряд взаимосвязанных проблем, из
которых одни являются главными, центральными, а другие вспомогательными,
производными и, тем не менее, имеющими существенное значение для
глубокого и всестороннего познания содержания этой науки.

К числу главных проблем, образующих сердцевину предмета криминологии,
относятся: 1) преступность; 2) отдельные преступления, как конкретные
проявления преступности; 3) личность преступника; 4) факторы
преступности, причины и условия отдельных преступлений; 5) преодоление
преступности и предупреждение отдельных преступлений.

Компонентами предмета криминологии, наряду с ее главными, центральными,
являются и такие производные от них, уточняющие, как: «фоновые» явления
преступности, виктимное поведение граждан и прогнозирование
преступности.

2.Система кримінології

Криминологические знания складывались на протяжении многих веков.. В
связи с этим возникает необходимость придать им четкую систему. Без
такой системы, естественно, возникают трудности в усвоении этих знаний и

Система криминологической науки — разделение единых криминологических
знаний на однородные компактные части (блоки), внутренне согласованные
между собой.

По уровню обобщения научно-практической информации сейчас принято
подразделять криминологию на Общую и Особенную части.

В Общей части криминологические явления и понятия анализируются
глобально, обобщенно, без выделения специфики отдельных видов (групп)
преступлений. Ее система, в свою очередь, строится по проблемам,
составляющим предмет криминологической науки. Кроме этого, в Общую часть
включается научно-информационный материал о становлении
криминологической науки, ее методологии и методике, о криминологическом
планировании и прогнозировании преступности в масштабе страны и
отдельных ее регионов.

В Особенной части рассматриваются частные криминологические теории,
объясняющие закономерности отдельных видов (групп) преступлений.
Последние подразделяются по особенностям антисоциальной направленности и
преступной мотивации виновных (например, насильственные, корыстные
преступления, преступления неосторожные) и по особенностям контингента
преступников (к примеру, преступность несовершеннолетних, групповая,
рецидивная, профессиональная преступность).

Уровень обобщения в Особенной части значительно ниже, чем в Общей. Она
более динамична, ибо непосредственно отражает часто меняющуюся
криминогенную ситуацию в стране, а также изменение содержания факторов,
причин и условий преступности и отдельных преступлений. В этой части
криминологии дается криминологическая характеристика отдельных видов
(групп) преступлений, описываются причинно-следственные комплексы, их
порождающие, обуславливающие, излагаются мероприятия по их
предупреждению.

Значение Особенной части состоит в том, что она, с одной стороны,
снабжает, подпитывает обще криминологические теории фактическим
материалом, а с другой стороны, вооружает правоохранительные органы
рекомендациями, направленными на совершенствование их деятельности по
снижению отдельных преступлений в государстве.

3. Методологія, методика та головні поняття кримінології.

К числу главных проблем, образующих сердцевину предмета криминологии,
относятся: 1) преступность; 2) отдельные преступления, как конкретные
проявления преступности; 3) личность преступника; 4) факторы
преступности, причины и условия отдельных преступлений; 5) преодоление
преступности и предупреждение отдельных преступлений.

4. Кримінологічні дослідженя та його етапи.

Криминологические исследования осуществляются в соответствии с
разработанными ранее прикладными процедурами, которые предусматривают
общую систему действий и способ организации всего исследования. В этой
связи заслуживает внимания вопрос об этапах криминологических
исследований. Обычно всякое такое исследование состоит из семи этапов.

Первый этап заключается в выборе предмета (темы) и объекта исследования.
Инициатива при этом принадлежит научным учреждениям, практическим
органам и отдельным ученым-исследователям. На этом этапе изучаются
литературные источники и результаты прежних исследований по избранной
теме.

На втором этапе составляется план-программа предстоящего исследования,
которая должна способствовать его полноте и объективности. Этот рабочий
документ определяет цели и задачи исследования, предполагает выдвижение
гипотез, устанавливает сроки его проведения, источники получения
информации, определяет формы внедрения полученных выводов и
сформулированных предложений. На этом этапе производится выбор методов
исследования и технических приемов их реализации. Их определенный набор
зависит от предмета, объекта, целей и масштабности исследования.

Третий этап состоит в изготовлении инструментария исследования: анкет,
вопросников, тестов, заданий для экспертов, подготовке оргтехники и т.п.

Четвертый этап предполагает создание групп респондентов и
обследователей, групп экспертов, непосредственных исполнителей,
ознакомление их с задачами исследования, проведение с ними инструктажа.

Пятый этап — наиболее трудоемкий и ответственный. Он включает в себя
сбор различной криминологической информации. Практикой установлено, что
от качества собранного эмпирического материала во многом зависит
полнота, достоверность и ценность выводов исследования.

Шестой этап — не менее ответственный, потому что на этом участке
исследования обобщается и анализируется собранная информация, а также
формулируются выводы исследования и вытекающие из них соответствующие
научные положения и практические предложения и рекомендации.

И последний, седьмой этап состоит в реализации научных выводов и
положений, практических предложений и рекомендаций проведенного
исследования, которые используются как в практике деятельности
государственных органов, так и в криминологической науке.

5. Методіки кримінологічних досліджень

Наблюдение — метод эмпирического исследования, который заключается в
непосредственном восприятии исследователем социальной действительности,
в прямой регистрации определенных событий и ситуаций. Он является
очевидцем этих событий, поэтому черпает информацию о тех или иных фактах
и обстоятельствах не из чужих источников, а из личных наблюдений за
этими фактами и обстоятельствами. В ходе наблюдения у исследователя
складывается непосредственное впечатление об изучаемой среде, помогают
точнее понять поступки людей и действия социальных групп. По процедуре
проведения метод наблюдения является сложным, трудоемким и длительным.
Все данные наблюдения фиксируются в дневниках и протоколах по
определенной системе.

Одним из источников получения необходимой криминологической информации
является изучение документов. Исследователю-криминологу приходится
сталкиваться с различного рода официальными и неофициальными
документами. Чаще всего это материалы уголовных дел в целом либо
отдельные процессуальные документы, отказные материалы, наблюдательные
производства, обобщения судебно-следственной практики, заключения
различного рода экспертиз, материалы контролирующих органов,
статистические отчеты и сводки, письма, заявления и жалобы граждан по
поводу совершенных преступлений, иные документы правоохранительных
органов, сообщения средств массовой информации, выступления народных
депутатов и т.д.

Статистические методы:

Массовые опросы — это методы получения информации об объективных фактах
из жизни людей (события прошлого и настоящего, формы и характер
поведения, последствия поступков и т.д.), а также об их субъективном
мире (склонности, интересы, мотивы, особенности восприятия явлений и
процессов в их познании и т.д.).

Интервью — представляет собой обычную беседу, предполагающую прямой
контакт исследователя (интервьюера) и опрашиваемого (респондента).
Особенность этого метода состоит в том, что опрашиваемый и опрашивающий
сталкиваются лицом к лицу. От характера их общения, прочности контактов
и степени взаимопонимания во многом зависит успех интервью, полнота и
качество полученной информации. Запись ответов на поставленные вопросы
производится интервьюером (либо его ассистентом) либо закрепляется
механическим путем на пленке.

Анкетирование представляет собой сбор криминологической информации путем
письменного заполнения предварительно разработанных анкет. Анкета — это
упорядоченный по форме и содержанию набор вопросов, предоставленных в
виде опросного листа.

Задачи уголовной статистики разнообразны и многочисленны, но основные
моменты можно свести к следующим четырем положениям:

— официальная уголовная статистика представляет собой совокупный отчет о
деятельности официальных инстанций — правоохранительных органов и служит
основой для принятия решений властями о выделении государственных
средств и распределении людских ресурсов;

— уголовная статистика — исследовательский инструмент, который служит
основой для выводов о том, какие группы населения и какие регионы
государства серьезнее других поражены преступностью;

— с помощью уголовной статистики население узнает о том, на сколько
велика вероятность оказаться жертвой преступления или, напротив,
снимает страх перед преступлениями и последнее

— уголовная статистика позволяет решать задачи контроля, управления и
планирования действий законодателей и уполномоченных на борьбу с
преступностью государственных органов.

6. Співвідношення крімінології з іншими науками (кримінальне право та

процес, криміналістика, психологія, філософія тощо).

Науки, с которыми криминология имеет связь:

· Уголовное право

· Криминальный процесс

· Криминалистика

· Общая статистика

· Правовая статистика

· Социология

· Психология

· Философия

Криминологическая наука контактирует с уголовным процессом и
криминалистикой, так как у нее с ними имеется ряд общих практических и
теоретических проблем. В частности, уголовно-процессуальные нормы
устанавливают обязательность, порядок, формы и методы выявления,
установления, фиксации и устранения причин и условий, способствующих
совершению преступлений. А криминалистика, изучающая тактику, методику и
технику расследования преступлений, опираясь на основные теоретические
положения о преступности и ее предупреждении, разрабатывает технические
средства, приемы, которые затрудняют, препятствуют совершению
преступлений. Эти средства и приемы «защиты» от преступных
посягательств. Криминология включает во всеобъемлющую комплексную
систему предупреждения преступлений.

Необходимо отметить наличие тесной связи между криминологической наукой
и статистической — общей и уголовно-правовой. Прежде всего, в прикладных
криминологических исследованиях широко используются статистические
методы для сбора и анализа соответствующей информации. Затем сведения,
содержащиеся в официальной уголовно-правовой статистике, дают
представление об уровне, структуре и динамике существующей преступности,
а также разносторонне характеризуют личность преступников и деятельность
правоохранительных органов.

Философия, как известно, является общеметодологической базой для всех
наук о природе и обществе. В этой роли она выступает и по отношению к
криминологии, которая пользуется многими философскими понятиями,
категориями и законами. Она конкретизирует их применительно к своему
предмету.

Особенно тесная связь прослеживается между криминологией и социологией.
Это обстоятельство дало нам основание рассматривать криминологию как
науку юридико-социологическую.

При решении ряда криминологических проблем приходится прибегать к
достижениям психологии (общей, а чаще всего социальной). С их помощью
юристы-криминологи объясняют закономерности поведения человека под
воздействием социальной среды, процесс влияния на него формальных и
неформальных групповых норм, стереотипов, эталонов поведения, выбор им
тех или иных нравственных ценностей, пути формирования стойких
антиобщественных взглядов, привычек, «анатомию» и «механизм» преступного
поведения.

Для криминологии представляют интерес научные данные психиатрии, когда
речь идет о совершении преступления лицами с уменьшенной вменяемостью и
психическими аномалиями в рамках вменяемости.

7.Розвиток кримінології у дореволюційний період.

8. Сучасні кримінологічні теорії.

Теории — это составленные умозрительным путем системы, соединяющие факты
посредством причинно-следственных связей. Теории преступности касаются
причин и последствий преступного поведения, подверженного изменениям от
места и времени, под влиянием известных ценностных представлений.

9. Кримінологічні теорії біологічної орієнтації.

Одним из направлений позитивистской школы является “медицинская модель”
подхода к преступности, сторонники которой считали преступление
симптомом болезни, а в преступнике видели только больного, страдающего
расстройством личности и нуждающегося в лечении. Рассмотрим некоторые из
них (биологические теории):

— Теории, изучающие физическую конституцию и эндокринологию. Они
являются ярким примером когда-то выдвинутых теорий, не подтвержденных
практикой, но настолько прочно осевших в умах людей, что многие до сих
пор считают, что преступником рождаются и влиять на них бесполезная
трата времени и средств.

Современные криминологи, анализируя все ранее известные теории
связывающие конституцию человека и преступность приходят сегодня к
единому мнению о том, что физический тип — это важный фактор
межличностных отношений, будь то отношение в сфере политики, в
повседневной жизни, в процессе осуществления социальных функций или иные
типы взаимодействия между людьми. Реакция окружающих и собственное
отношение к необычной внешности влияют на социальное взаимодействие.

На сегодняшний день нет убедительных доказательств того, что физическая
конституция, функционирование желез внутренней секреции и прочие
биологические факторы причинно обусловливают преступность; что
предположение о связи между конституционально-физической типологией и
тем поведением, которое юридически и социологически определено как
преступное и делинквентное, не подтвердилось.

Криминологи согласны с тем, что существует взаимосвязь между
биологическими функциями мозга и девиантным поведением, но она не
является специфической.

10. Соціологічний напрямок розвитку кримінології.

Преступность и преступления представляют собой социальные и в то же
время уголовно-правовые понятия. Поэтому криминология расположена на
стыке двух общественных наук — социологии и права. В этой связи
возникает вопрос о ее природе. Допускаются высказывания, что
криминология — это наука юридическая. Имеются представления о ней, как о
науке социологической (социология преступности). И, наконец,
распространен взгляд, согласно которому криминология является
социо-правовой, юридико-социологической наукой.

С первым мнением, полагаем, согласиться нельзя, потому что такие
изучаемые криминологией явления, как факторы (детерминация)
преступности, «механизм» единичного преступного поведения,
общесоциальные и специально-криминологические меры предупреждения
преступности, отдельных преступлений и ряд других явлений не
вкладываются полностью в рамки правовых, в частности, уголовно-правовых
отношений. Если признать, что криминология — наука социологическая, то
тогда она будет искусственно изолирована от юридических наук —
уголовного, административного права и иных отраслей права, которые
вносят свой существенный вклад в решение проблем преступности. Более
того, при таком подходе возникает неясность, неопределенность в
установлении предмета, границ и объемов криминологических исследований.

Социологическая отрасль знаний имеет своим предметом жизнь общества.
Помимо общества в целом, как целостного организма, проявляющегося в
сложной системе общественных отношений, социальных институтов,
взаимосвязанных между собой, она изучает отдельные стороны этого
сложного организма: социологию личности, условия формирования ее
взглядов, социологию семьи, социальных групп, проблемы занятости,
свободного времени, образования, досуга, миграции и урбанизации и т.д.
Существенное место в ней отводится социальной патологии: проблемам
алкоголизма, наркомании, безработицы, негативной роли отдельных
направлений средств массовой информации и иным социальным аномалиям, как
предосудительным, общественно вредным, так и общественно опасным. Нельзя
не отметить и тот факт, что в криминологической науке используются
методы конкретно-социологических исследований. И в то же время, что
очень важно, криминология обогащает социологию своими основными
понятиями, результатами прикладных правовых исследований преступности,
указывает ей критерии отграничения преступности от иных социальных
аномалий.

11. Злочинність як об’єкт кримінологічного дослідження.

Преступность — это относительно массовое, исторически изменчивое,
имеющее определенную территориальную и временную распространенность
социальное явление, представляющее собой целостную, основанную на
статистических закономерностях, систему единичных общественно опасных
деяний, запрещенных уголовным законом.

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает,
во-первых, из того, что преступность существует в человеческом обществе,
является реальностью общественной жизни.

Преступность — исторически обусловленное и исторически изменчивое
явление. Она возникла на определенном этапе развития человеческого
общества. Преступность, будучи социальным явлением, в то же время
обладает правовым, точнее, уголовно-правовым признаком. Ведь в объем
преступного включаются те деяния, которые нарушают уголовно-правовые
нормы. ) Преступность — собирательное понятие. Она непрерывно включает в
себя множество разнообразных конкретных общественно опасных деяний:
насильственных, корыстных, неосторожных и иных преступных проявлений.
Она, таким образом, есть не что иное, как совокупность преступлений.
Преступность, как массовое социальное явление, развивается в том или
ином пространстве. Она имеет поэтому определенную территориальную
распространенность.

преступность характеризуется тремя основными показателями: уровнем,
структурой и динамикой.

Уровень преступности является количественной характеристикой, измеряемой
в абсолютном выражении суммой совершенных преступлений и их участников
(виновных лиц), а также в коэффициентах или индексах преступности.
Официальная статистика использует два показателя:

количество зарегистрированных преступлений (и их субъектов) и

по данным о судимости.

В зависимости от подхода к пониманию феномена преступности определяются:

-предмет науки криминологии;

-направления и методика криминологических и межотраслевых исследований
преступности;

-структура преступности;

-понятия состояния и динамики преступности;

-характер и виды взаимосвязей компонентов преступности;

-взаимосвязи преступности с другими социальными явлениями, с обществом в
целом;

-круг явлений, которые могут быть отнесены к причинам и условиям
преступности;

-характер и направленность государственного и общественного воздействия
на преступность, ее причины и условия;

— подходы к прогнозированию преступности.

Уровень преступности — это общее число совершенных преступлений и
количество лиц, их совершивших, за определенный период времени в стране
либо в отдельном ее регионе (области, районе, городе).

Коэффициенты преступности — представляют собой соотношение числа
преступлений и лиц, их совершивших, к численности населения страны либо
соответствующего ее региона из расчета на заранее обусловленное число
населения — на 100 тыс., 10 тыс., 1 тыс. человек.

Структура преступности означает отношение отдельного вида либо группы
преступлений ко всей массе преступности в том или ином регионе за
конкретный период.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени.

Цена преступности — дает представление об объеме и характере прямого и
косвенного ущерба, который причиняет преступность обществу.

12. Злочинність як соціальне явище.

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает,
во-первых, из того, что преступность существует в человеческом обществе,
является реальностью общественной жизни. Во-вторых, она представляет
собой одну из форм социального поведения людей. В-третьих, социальна она
еще и потому, что в роли преступников выступают члены общества, которые
посягают на различные общественные отношения, обеспечивающие нормальное
функционирование общественного организма. И, в-четвертых, преступность
при всех условиях социальна по своим причинам, по своему конкретному
выражению и конечным последствиям, а также по характеру мер борьбы с
ней.

Преступность является следствием и результатом исторически присущих
данному обществу социальных противоречий, которые коренятся в самой
основе производственных отношений и вытекающих из них распределительных,
социальных, нравственных и иных отношений. Порожденная этими
противоречиями, преступность, в свою очередь, свидетельствует о наличии
противоречивости между официально признанными общественными интересами и
целями, с одной стороны, и общественно опасным поведением отдельных
индивидов, с другой.

В обществе всегда имеется множество различных конфликтов (конфликтов
между отдельными людьми и обществом в целом, между отдельными людьми и
государством, непосредственно между людьми — членами этого общества —
гражданами данного государства). Это влечет за собой возможность
нарушения социальных норм, в частности, уголовно-правовых норм-запретов.
Совокупность фактически совершенных преступлений непосредственно
воспринимается людьми и фиксируется соответствующими государственными
органами. Таков механизм внешнего выражения преступности.

Что касается последствий преступности, то они, безусловно,
антисоциальны, так как они приводят к существенной деформации общества,
нарушают слаженное взаимодействие всех его участников.

И, наконец, меры борьбы с преступностью носили и носят социальный
характер. Все настойчивее внедряется в практику социальный контроль за
преступностью, разрабатываются и реализуются социально-экономические,
организационно-управленческие, нравственно-воспитательные и иные меры по
ее предупреждению и противодействию ей. Естественно, применяются
традиционно меры уголовно-правового воздействия в отношении лиц,
виновных в совершении общественно опасных деяний.

Много десятков лет обсуждается тезис о биологической природе
преступности. Его приверженцы исходят из того, что отдельные лица будто
бы неизбежно, фатально обречены либо, по меньшей мере, предрасположены
быть преступниками. Подобное свойство якобы передается из поколения в
поколение генетическим путем.

Представляется, что веских оснований и бесспорных научных доводов для
таких утверждений нет. Биологические особенности, полагаем, нельзя
распространять на преступность в целом, только таким путем не
представляется возможным объяснить закономерности этого социального
явления. Преступность порождается не патологией человека, а патологией
общества.

Между тем, на уровне отдельных видов индивидуального преступного
поведения, особенно применительно к конкретным насильственным и
дезадаптивным преступлениям, биопсихологические качества и свойства
преступников не следует сбрасывать со счетов. Их нельзя исключать
потому, что они при неблагоприятных обстоятельствах внешней среды
существенно влияют на процесс становления личности в целом, а также
играют иногда решающую роль в механизме преступного поведения отдельных
индивидов

13. Поняття, природа та зміст причин злочинності.

причинами преступности называется совокупность социальных явлений и
процессов, которые во взаимодействии с обстоятельствами, играющими роль
условий, детерминируют существование преступности как социального
явления, наличие отдельных составных ее частей, а на индивидуальном
уровне — совершение конкретных преступлений.

Исследование причин преступности раскрывает природу этого
социально-негативного явления, объясняет его происхождение, показывает,
от чего зависит существование преступности, что способствует ее
сохранению, в настоящее время его оживлению, а что этому
противодействует. Только на основе подобных знаний можно обеспечить
эффективную борьбу с преступностью.

Признаки преступности:

во-первых, в объективном характере, т.е. причина порождает следствие в
реальной действительности, а не в сознании людей;

во-вторых, причинная связь предполагает взаимодействие явлений,
находящихся в подобной связи. Взаимодействие причины и следствия может
носить различный характер — механический, физический, химический,
психологический и т.д.

в-третьих, любое явление так или иначе — прямо или косвенно,
непосредственно или опосредствовано, связано со всеми другими явлениями

в-четвертых, всеобщая связь явлений не означает, однако, что все связи
равноценны и равнозначны, т.е. следует различать связи существенные и
несущественные, непосредственные и опосредованные, прямые и обратные;

в-пятых, причинную связь надо отличать от иных видов связи —
корреляционной, временной и пространственной и пр., т.е. из всей
совокупности явлений и процессов требуется выделить те, которые так или
иначе связаны с преступностью.

в-шестых, для правильного понимания причинной связи очень важно иметь в
виду ее сложный, многоступенчатый, иерархический характер.

в-седьмых, причина “действует” лишь при наличии определенных условий.

в-восьмых, философия признает относительность деления явлений на причины
и условия, т.е. всякая причина является в определенном отношении
условием, а всякое условие в другом отношении может быть причиной.

14. Классифікація причин злочинності за рівнем, змістом, механізмом
дії.

Многообразие причин и условий преступности, их классификация:

-по уровню действия (1. Причины и условия преступности в целом,
различных групп и отдельных видов преступлений; 2. на уровне всего
общества, отдельных его социальных групп и на уровне отдельного
индивида);

— по содержанию ( политические, экономические, идеологические,
социально-психологические, организационно-управленческие);

Надо подчеркнуть, что все детерминанты преступности проявляют себя в
подобном качестве через психологию, сознание людей, формируя или
поддерживая, оживляя или усиливая антисоциальные взгляды, стремления,
побуждения. Поэтому в конечном итоге преступность всегда связана с
социально-психологическими детерминантами.

Социально-психологические явления — взгляды, традиции, привычки — часто
называют субъективными детерминантами преступности, а все, что находится
вне индивида и влияет на его психологию — объективными ее
детерминантами. Это криминологическая классификация.

— объективные и субъективные причины;

Объективными являются причины и условия, существующие независимо от воли
и сознания людей (исторически обусловленный уровень развития общества,
экономики; стихийные бедствия и иные явления природы и пр.)

Субъективными причинами и условиями преступности считаются те ее
детерминанты, которые зависят от деятельности людей, являются, как
правило, результатом недостатков этой деятельности, ошибок и упущений
(планировании, культурно-воспитательной работе и пр.)

— по направленности, механизму действия (классификация условий на
формирующие и способствующие);

Причины и условия преступности можно различать и по направленности,
механизму их действия.

Одни из них детерминируют неблагоприятное нравственное формирование
личности (недостатки семейного, школьного, армейского воспитания,
отрицательное влияние окружения и пр.)

Другие связаны с внешними по отношению к индивиду условиями и
ситуациями, способствующими, облегчающими или даже провоцирующими
проявление антисоциальных взглядов и побуждений в конкретном преступном
посягательстве (плохая охрана оружия и техники, злоупотребление
алкоголем и пр.)

Первая группа детерминант больше связана с причинами преступности,
вторая — является преимуществу условиями совершения преступлений.

В свою очередь условия классифицируют на:

— формирующие (связаны с противоречиями в обществе) и

— способствующие (недостатки в системе профилактики и отсутствии
организации и управления).

по временной и пространственной распространенности (постоянные и
временные, на какой территории).

— причины и условия, действующие относительно постоянно и временно (в
связи с разовыми обстоятельствами или событиями);

— на всей территории государства, отдельных его регионах и специфических
зонах (республики, портовые города, курортные зоны, прилегающие к
государственной границе и пр.), а также имеющие местный, локальный
характер.

Классификация причин и условий преступности требует уровневого подхода
к ним или, как он называется в Вашем учебнике, “по уровню действия
(субординации). С этой точки зрения следует различать несколько видов
этого подхода. Первый из них:

— причины и условия преступности в целом как определенного социального
явления, существующего в конкретных социальных условиях и проявляющегося
в совокупности общественно-опасных деяний — преступлений;

— причины и условия различных групп (видов, категорий) преступлений,
образующих структурные подразделения преступности (умышленные и
неосторожные, насильственные и корыстные и пр.);

— причины и условия отдельных видов преступлений — убийств, хулиганства,
воинских и пр.

Другой вид уровневого подхода предполагает выявление причин и условий
преступности (в целом и отдельных структурных ее подразделений) на
уровне всего общества (макро уровень), отдельных его социальных групп и
сфер общественной жизни и на уровне отдельного индивида.

15. Раціоналістична концепція причин злочинності.

Закон о всеобщей, универсальной связи объектов и явлений реальной
действительности находит свое выражение в идее (законе) причинности,
сущность которой заключается в том, что одно явление при определенных
условиях порождает другое явление: при этом первое явление выступает как
причина; второе — как следствие. Цепь таких причинно-следственных
комплексов объективно необходима и универсальна. Это результат того, что
в мире существует «связь всего со всем», что в нем наглядно
просматривается «цепь причин».

16. Антропологічна концепція причин злочинності.

При анализе законов общественного развития всегда необходимо исходить из
принципа историзма, который позволяет учитывать исторические условия
жизнедеятельности данного общества. Он способствует установлению
конкретных исторических состояний изучаемого объекта, явлениям. Их
анализ только лишь с точки зрения настоящего времени ограничен и даже
может быть ошибочным.В этой связи важно знать, как интересующее нас
явление возникло, какие основные стадии проходило в своем развитии и уже
на основании этого судить, чем оно стало теперь и может стать в будущем.
Безусловно, современность не может быть правильно понята вне связи с
прежними стадиями исторического процесса.

17. Концепція соціальної детермінації злочинної поведінки.

Идея (закон) причинности распространяется как на природные явления, так
и на явления общественные. Применение и конкретизация этой идеи (закона)
для объяснения происходящих в обществе явлений и процессов составляет
суть категории социального детерминизма, ядромкоторого является
признание закономерного характера общественного развития. Категория
социального детерминизма позволяет с наибольшей адекватностью вскрывать
сложное своеобразие причинных связей между различнымисторонами
общественной жизни.

Следует, однако, отметить ряд специфических особенностей проявления
причинности в социальной среде. Здесь связь между явлениями лишена
характера абсолютной неизбежности, поэтому причинность применительно к
обществу носит не жесткую (линейную) зависимость, а вероятностный
характер. Это значит, что в результате определенного явления конкретное
следствие может наступить, а может и не наступить. Социальные явления
порождаются обычно не одним явлением совокупностью явлений и процессов
социального свойства.

18. Кримінологічна характеристика особи злочинця. Підстави, що
потребують її вивчення.

Среди наиболее сложных, спорных и наименее разработанных
криминологических проблем является вопрос о личности преступника.

“личность преступника” можно представить, как “совокупность свойств,
присущих, совершающему или совершившему преступление, человеку,
составляющих его индивидуальность”.

личность преступника в криминологии изучается на трех уровнях:

— индивидуальном;

— групповом, и;

— общем.

Изучение и учет криминологических особенностей личности позволяет
установить отличия преступников от не преступников, выявить факторы,
влияющие на совершение преступлений.

19. Соціально-демографічні ознаки особи.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле,
возрасте, уровне образования, роде занятий, стаже работы, семейном
положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной
группе и другие данные о социальном статусе лиц, совершающих
преступления. Перечисленные признаки сами по себе не являются
криминогенными; они, взятые в отдельности, не характеризуют конкретное
лицо как преступника. Между тем взятые в большой совокупности на уровне
преступности в целом либо на уровне отдельного вида преступлений и
подвергнутые статистической обработке в сопоставлении с данными
официальной демографической статистики, содержат ценную
криминологическую информацию о личности преступников. При таком
сопоставлении мы устанавливаем связи личности преступника с типичными
характеристиками всего общества.

Сопоставляя, например, долю мужского и женского населения, втянутого в
орбиту преступности, исследователи приходят к выводу, что соотношение
между женской и мужской преступностью составляет в среднем 1:8. В
последнее время отмечается тенденция роста женской преступности.

Соотношение различных возрастных групп в массе преступности показывает,
что наибольшей криминальной активностью обладают лица в возрасте 25-29
лет, затем идут 18-24-летние, далее следуют 14-17-летние, и, наконец,
30—40-летние. Подавляющее число преступлений совершают, таким образом,
люди молодого возраста. Касаясь образования лиц, совершивших
преступления, в сопоставлении со сводными данными об образованности
членов общества в целом, мы убеждаемся, что уровень их образования
значительно ниже, чем у законопослушных граждан.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насильственные и
корыстно-насильственные преступления (грабежи и разбои), кражи имущества
граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже
чем среди холостяков и разведенных. В большинстве случаев, как
показывают наблюдения, семья стимулирует положительное поведение. Анализ
преступности за последние годы свидетельствует о повышении количества
преступников за счет лиц без определенных занятий, безработных и
мигрантов.

Из приведенных примеров видно, что социально-демографические признаки
дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть
использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при
разработке и реализации мер профилактики.

20. Кримінально-правові ознаки особи.

Личность преступника также может быть расчленена на ряд элементов с
учетом значительного количества ее различных признаков, свойств, черт,
особенностей.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле,
возрасте, уровне образования, роде занятий, стаже работы, семейном
положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной
группе и другие данные о социальном статусе лиц, совершающих
преступления. Перечисленные признаки сами по себе не являются
криминогенными; они, взятые в отдельности, не характеризуют конкретное
лицо как преступника.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насильственные и
корыстно-насильственные преступления (грабежи и разбои), кражи имущества
граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже
чем среди холостяков и разведенных.

Из приведенных примеров видно, что социально-демографические признаки
дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть
использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при
разработке и реализации мер профилактики.

Личностно-ролевые свойства выявляются, изучаются и оцениваются при
«ролевом подходе» понимания личности преступника, исходные положения
которого заключаются в следующем: поведение человека зависит от
социальных позиций, занимаемым им в обществе, это во-первых, и,
во-вторых, от понимания и выполнения им своих ролевых обязанностей и
функций, которые вытекают из данных социальных позиций. Человек в
обществе занимает ряд позиций и исполняет (по крайней мере, обязан
исполнять) различные «роли».

Социальная позиция — это своеобразный узел отношений в социальной
системе. Индивид одновременно занимает множество социальных позиций. В
семье, к примеру, он отец (мать), брат (сестра), сын (дочь); на
производстве руководитель, квалифицированный или подсобный работник; в
общественной жизни — активный член определенного объединения
(формирования) либо уклоняется от всех форм социально-полезного общения
и т.д. Имеет существенное значение при этом то обстоятельство, как
человек относится к выбору своей жизненной позиции: проявляет при этом
активность либо пассивно занимает уготовленное ему положение,
обусловленное средой его обитания с присущим ей издавна сложившимся
укладом.

Социально-психологические особенности. Любая социальная реакция
человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности,
которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в
ходе собственного социального опыта: от направленности его личности,
мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и
интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде всего ее направленность,
в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система
мотивов, подчиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром
мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром»
внутренней структуры личности, интегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного
поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей
частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит
социальной среде. Они источники человеческой активности.

21. Морально-психологічні ознаки особи.

Социально-психологические особенности. Любая социальная реакция
человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности,
которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в
ходе собственного социального опыта: от направленности его личности,
мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и
интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде всего ее направленность,
в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система
мотивов, подчиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром
мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром»
внутренней структуры личности, интегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного
поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей
частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит
социальной среде. Они источники человеческой активности.

Непосредственным толчком действий людей, направленных на удовлетворение
потребностей и стремлений, является интерес. Осознания потребности
выступают в форме интересов, последние же решающим образом воздействуют
на возникновение и формирование новых потребностей.

Главное, центральное звено в психологической структуре человека занимает
его личностная установка, которая характеризует не какие-то отдельные
качества личности, а всю личность в целом. Руководствуясь ею, он
оценивает конкретные жизненные обстоятельства и делает выбор линии
поведения, отдавая предпочтение тем или иным влечениям.

Все перечисленные социально-психологические компоненты человека
применительно к лицам, совершившим общественно опасные деяния, имеют
свои особенности. Направленность их личности — антисоциальна; мотивация
их поведения — анархична, эгоистична, цинична, корыстно-стяжательская.
Их потребности социально неоправданны, и личностно-необоснованные,
отличаются «бедностью», носят извращенный характер; способы их
удовлетворения — общественно порицаемые. Вообще их личностные установки
и интересы не совпадают с интересами и целями общества и подавляющего
большинства его членов. Некоторым из них свойственно психологическое
отчуждение, выражающееся в отсутствии эмоциональных контактов с людьми и
в специфическом восприятии окружающего мира как чуждого и враждебного
им.

Названные социально-психологические особенности в структуре личности
преступника свидетельствуют обычно о его постоянной внутренней
готовности к преступному поведению.

Жизнь людей в обществе регулируется не только правами, но и
нравственными принципами. Нравственность, как исторически сложившаяся
система, включает в себя множество, как правило, неписанных социальных
норм. Исходными категориями нравственности являются добро, зло, совесть,
достоинство личности, нравственный долг.

Добро представляет собой нравственное выражение того, что способствует
интересам общества и счастью людей. Злая воля, злоба, вражда, ненависть,
презрение к обществу, человеконенавистничество — все это именуется злом.
Совесть являет собой способность личности осуществлять моральный
самоконтроль, испытывать чувство личной ответственности за свои
действия. Она есть не что иное, как внутренний суд над своими
собственными чувствами, желаниями, помыслами и поступками; говоря
другими словами, суд над самим собой.

22. Поняття особи злочинця та межі її дослідження.

Понятие личности человека вообще — это сложное интегрирующее понятие,
включающее в себя и биологические, и психологические, и социальные его
стороны. Совокупность и единство названных сторон образует его самого.

Личностью признается и преступник — вменяемое лицо, достигшее возраста
уголовной ответственности, виновно совершившее общественно опасное
деяние. Невзирая на свои негативные качества, оно остается участником
общественных отношений, продолжает взаимодействовать с другими людьми и
обществом в целом. Факт осуждения не лишает его полностью прав
гражданина, а лишь ограничивает в известной мере некоторые из них, не
освобождает его от обязанностей, видоизменяет, но не освобождает от них.

Преступники, само собой, представляют особый разряд личности; это
личность более низкого социального уровня, которая в своем поведении
допускает отклонения от требований социальных норм. Им присущи, как
правило, сложившиеся особые отношения к окружающей действительности еще
до совершения общественно опасного деяния, у них появляется
отрицательный взгляд на мир, на смысл жизни, своя собственная
отличительная житейская философия, не совпадающая со взглядами и
суждениями законопослушного большинства на тот счет, игнорируются нормы
морали и требования закона. Будущие, вероятные субъекты преступлений
задолго до его совершения обычно ведут недостойный образ жизни. Они
совершают грубые, безнравственные поступки, дисциплинарные проступки,
административные деликты, гражданские правонарушения. Криминализация их
личности происходит постепенно и индивидуально.

Однако на этом этапе развития личности преступника следует отмечать
только его социальную запущенность и нет оснований признавать его
таковым.

О личности преступника можно говорить только в связи с наступлением
юридически значимого события — совершения деяния, предусмотренного
уголовным законом. Иначе и быть не должно, ибо свойства и качества
любого человека, в том числе и преступника, находят свое объективное
выражение не иначе как в его действиях и деятельности.

Отдельные преступники, наряду с отрицательными социальными признаками и
свойствами, характеризуются определенными негативными
биопсихологичоскими особенностями. Некоторым из них присущи стойкие
психические отклонения, отчетливо выраженные волевые, эмоциональные
дефекты. Они, конечно же, оказывают также определенное влияние на
поведенческую сторону человека.

Общественная опасность, согласно теории уголовного права, является
материальным признаком преступления. И лицо, совершая его, приобретает
то же свойство, — свойство общественной опасности. До того момента
личность преступника таким свойством, повторяем, не обладает.
Общественная опасность рассматривается обобщенным признаком личности
преступника, в котором находят свое концентрированное выражение все
остальные взаимосвязанные и взаимообусловленные свойства и особенности
лица, совершившего общественно опасное и уголовно наказуемое деяние.

Личность преступника, — как определенное состояние его признаков и
свойств, — понятие, ограниченное известным отрезком времени,
определенными временными рамками. Содержание личности человека, как уже
отмечалось, динамично и постоянно изменяющееся. Ее асоциальность,
появившись, постепенно зреет, растет и на момент совершения преступления
окончательно оформляется, проявляется наиболее выпукло и четко, что дает
основания для качественно новой оценки личности, на этот период уже
личности преступника. Следовательно, начальный момент появления
«личности преступника» совпадает с фактом совершения преступления.

Она прекращает свое существование после отбытия осужденным наказания за
совершенное преступление, после достижения целей наказания, после утраты
им свойства общественной опасности. Бывает, как показывает практика,
исправление осужденных может и не наступить. Однако даже в этом
последнем случае нужно говорить не о личности преступника, а о лице,
представляющем потенциальную опасность для общества. В связи с чем над
ним учреждается административный надзор, к нему применяются иные
превентивные меры.

Выявленные и описанные выше признаки, свойства и особенности личности
преступника позволяют дать следующее определение этому феномену:
личность преступника — это совокупность существенных и устойчивых
социальных свойств и признаков, биопсихологических особенностей
индивида, которые, объективно реализуясь в конкретном совершенном
преступлении, придают учиненному деянию характер общественной опасности,
а виновному в нем лицу свойство общественной опасности, в связи с чем
оно и привлекается к ответственности, предусмотренной уголовным законом.

23. Структура особи злочинця.

Личность преступника представляет собой целостное образование, состоящее
из нескольких элементов, совокупность которых образует ее структуру.

Личность преступника также может быть расчленена на ряд элементов с
учетом значительного количества ее различных признаков, свойств, черт,
особенностей.

Социально-демографические признаки включают в себя сведения о поле,
возрасте, уровне образования, роде занятий, стаже работы, семейном
положении, местожительства, принадлежности к определенной социальной
группе и другие данные о социальном статусе лиц, совершающих
преступления. Перечисленные признаки сами по себе не являются
криминогенными; они, взятые в отдельности, не характеризуют конкретное
лицо как преступника.

Самое низкое образование у лиц, совершающих насильственные и
корыстно-насильственные преступления (грабежи и разбои), кражи имущества
граждан, хулиганство.

В целом, распространенность преступности среди лиц, имеющих семью, ниже
чем среди холостяков и разведенных.

Из приведенных примеров видно, что социально-демографические признаки
дают существенную информацию о личности преступников, которая может быть
использована как в научных, так и прикладных целях, в частности, при
разработке и реализации мер профилактики.

Личностно-ролевые свойства выявляются, изучаются и оцениваются при
«ролевом подходе» понимания личности преступника, исходные положения
которого заключаются в следующем: поведение человека зависит от
социальных позиций, занимаемым им в обществе, это во-первых, и,
во-вторых, от понимания и выполнения им своих ролевых обязанностей и
функций, которые вытекают из данных социальных позиций. Человек в
обществе занимает ряд позиций и исполняет (по крайней мере, обязан
исполнять) различные «роли».

Социальная позиция — это своеобразный узел отношений в социальной
системе. Индивид одновременно занимает множество социальных позиций. В
семье, к примеру, он отец (мать), брат (сестра), сын (дочь); на
производстве руководитель, квалифицированный или подсобный работник; в
общественной жизни — активный член определенного объединения
(формирования) либо уклоняется от всех форм социально-полезного общения
и т.д. Имеет существенное значение при этом то обстоятельство, как
человек относится к выбору своей жизненной позиции: проявляет при этом
активность либо пассивно занимает уготовленное ему положение,
обусловленное средой его обитания с присущим ей издавна сложившимся
укладом.

Социально-психологические особенности. Любая социальная реакция
человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности,
которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в
ходе собственного социального опыта: от направленности его личности,
мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и
интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде всего ее направленность,
в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система
мотивов, подчиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром
мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром»
внутренней структуры личности, интегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного
поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей
частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит
социальной среде. Они источники человеческой активности.

24. Типологізація злочинців та їх відмінність від класифікації.

Типология представляет собой прием (процедуру) научного мышления и
эмпирического познания. Она заключается в расчленении объектов и явлений
на отдельные элементы (типы) по наиболее существенным признакам и
выявлении различия между ними. Типология используется при анализе
структуры общественных отношений, различных социальных явлении,
человеческой личности, в частности, личности преступников. В последнем
случае в ее основе лежат признаки, причинно связанные с преступным
поведением.

основаниями (критериями) ее построения должны быть:

1) Характер антиобщественной направленности личности преступников и
содержание мотивации их преступного поведения.

2) Степень глубины антиобщественной направленности личности преступников
и стойкость их криминогенной мотивации.

По первому критерию всех преступников следует подразделить на такие
четыре типа:

Первый — это насильственный тип личности преступника. Для него
характерно явное негативно-пренебрежительное отношение к человеческой
личности и ее важнейшим благам: жизни, здоровью, телесной и половой
неприкосновенности, спокойствию. Сюда относятся преступники, совершающие
преступления против личности и иные преступления, сопряженные с
посягательством на личность (например, убийство, причинение телесных
повреждений, изнасилование, бандитизм, террористический акт и др.).

Второй тип — это так называемый корыстный тип преступника, в поведении
которого проявляются корыстные, стяжательские тенденции, неуважение ко
всем формам собственности, игнорирование установленных в государстве
правил распределения материальных средств (имущества, доходов).

Третий тип — злостный социально-дезорганизованный, которому свойственно
индивидуалистически неуважительное отношение к различного рода
социальным установлениям и требованиям, гражданскому долгу, а также по
всякого рода запретам (к примеру, нарушение правил безопасности
производства, некоторые преступления против безопасности и эксплуатации
транспорта и др.).

Четвертый тип — неосторожные преступники. Преступления с их стороны
являются следствием проявления легкомысленно-безответственного и
небрежного отношения к своим обязанностям и возможным последствия своего
поведения. Сюда относятся все преступления, совершенные по
неосторожности.

По второму типологическому критерию, то есть в зависимости от степени
глубины антиобщественной направленности личности преступников и
стойкости их криминогенной мотивации в перечисленных выше трех первых
типах надо выделить:

а) случайных преступников — лиц, впервые совершивших преступление в
результате случайного стечения обстоятельств, в противоречии с общей
положительной характеристикой всего их предшествующего поведения (для
них преступление не доминирующая линия поведения, не закономерный
результат криминогенного взаимодействия личности и среды, а скорее
досадный, хотя и виновный, эпизод в их жизни);

б) ситуационных преступников — лиц, впервые совершивших преступление, не
устояв перед воздействием неблагоприятных внешних условий формирования
ижизнедеятельности личности, однако в целом характеризуемых больше
положительно, нежели отрицательно (между тем допускающих аморальные
поступки);

в) неустойчивых преступников — лиц, совершивших преступление впервые, но
допускавших ранее право нарушения и в целом характеризуемых
отрицательно(для них не свойственно наличие значительных стойких
деформаций нравственной сферы);

г) злостных преступников — лиц, совершивших несколько преступлений и
находящихся в устойчивой оппозиции к обществу (для некоторых из них
совершение преступлений стало профессией);

д) особо злостных преступников — лиц, совершающих тяжкие и особо тяжкие
преступления (сюда относятся и все те, которые совершают преступления в
составе организованных групп и преступных организаций).

25. Поняття причин та умов конкретного злочину.

под непосредственной причиной совершения конкретного (единичного)
преступления следует понимать те негативные социальные явления и
процессы нашей действительности, под воздействием которых у виновного
лица возникают глубокие и стойкие антиобщественные взгляды, привычки и
нравы, предопределяющие в ходе криминогенной мотивации его внутреннюю
готовность совершить преступное посягательство.

Применительно к индивидуальному преступному поведению имеется в виду,
как правило, не общество в целом, а конкретная микросреда, в которой
человек постоянно жизнедействует, под влиянием которой складываются его
социальные позиции, нравственные ценности, происходит становление и
развитие его личности. Эта среда зачастую отличается тем или иным
неблагополучием; в ней встречаются деформации обыденного сознания,
бытуют стереотипы предосудительного поведения.

Вторым объектом интересующего нас взаимодействия является личность,
личность низшего социального уровня, для которой характерны дефекты
нравственности, отрицательные жизненные установки, порой волевые,
эмоциональные отклонения, социальная запущенность.

Групповое (коллективное) сознание выступает в качестве связывающего
звена между общественным сознанием и сознанием индивидуальным.

В сознании индивида именно групповое сознание оставляет самый глубокий
след. Это происходит потому, что члены группы находятся между собой в
постоянном общении, связаны множеством отношений, основанных на
одинаковых чувствах, мнениях и настроениях.

Условия совершения отдельного (конкретного) преступления — это внешние
объективные отрицательные факты реальной действительности, которые
облегчили его совершение и способствовали достижению преступного
результата.

Индивидуальное преступное поведение разворачивается и совершается в
определенных условиях, представляющих собой часть внешней среды. Одни из
них содействуют совершению преступлений, другие препятствуют.

Условия сами по себе непосредственно не могут вызвать преступление.
Однако без их наличия оно не состоится. Только под их воздействием у
человека возникает намерение совершить преступный акт. Сопутствуя
причинам, условия придают им определенное развитие, облегчают их
формирование и реализацию. Причина преступления становится таковой
именно во взаимодействии с условиями, которые способствуют совершению
преступлений.

Условия по своему содержанию есть не что иное, как определенные факты
реальной действительности, носящие организационный, правовой,
конкретно-воспитательный, кадровый характер. Причем, каждому конкретному
преступлению присущи свои определенные условия, им способствующие.
Поэтому данный вопрос подробно освещается в главах, посвященных
проблемам криминологической характеристики и предупреждению отдельных
видов преступлений.

26. Взаємодія особи та конкретної життєвої ситуації.

27. Механізм злочинної поведінки.

28. Мотивація злочинної поведінки.

29. Умови конкретного злочину.

Преступление, как и всякий человеческий поступок, представляет собой
результат взаимодействия индивидуальных свойств личности и объективной
(внешней для индивида) ситуации, в которой человек принимает конкретное
поведенческое решение.

Каждое отдельное преступление детерминируется, с одной стороны,
личностными особенностями данного индивида — его потребностями,
интересами, мотивами, целями, а в конечном итоге взглядами и отношениями
к различным социальным ценностям и установлениям, в том числе к
правовым предписаниям и запретам; с другой — совокупностью внешних
объективных обстоятельств, которые, взаимодействуя с личностными
обстоятельствами, вызывают намерение и решимость совершить умышленное
преступление или действие (бездействие), приводящее к преступному
результату по неосторожности.

При этом с позиций изучения причин отдельного преступления и
практических задач профилактики личностные особенности интересуют
криминологию не только в статике, как уже сложившиеся, но главным
образом в их динамике — зарождении и развитии, т.е. в связи с условиями
нравственного формирования личности.

Суммируя сказанное, можно сделать вывод, что совершение конкретного
преступления является результатом взаимодействия негативных
нравственно-психологических свойств личности, сложившихся под влиянием
неблагоприятных условий нравственного формирования индивида, и внешних
негативных обстоятельств, образующих ситуацию преступления
(криминогенную ситуацию). Данный вывод указывает на два уровня
взаимодействия личности с социальной действительностью при совершении
конкретного преступления: уровень условий нравственного формирования
индивида и уровень конкретной ситуации совершения преступления.

На уровне неблагоприятных условий нравственного формирования личности
создаются психологические предпосылки, возможность совершения
преступления данным лицом. На уровне конкретной ситуации подобная
возможность реализуется в действительность. На этих двух уровнях
проявляется и связь причин и условий преступности с причинами и
условиями отдельного преступления. Причины и условия преступности
различными своими сторонами “входят” в индивидуальные условия
нравственного формирования личности, проявляются в их содержании и в то
же время они определяют конкретные ситуации, в которых оказывается и
действует индивид. В свою очередь причины отдельных преступлений
отражают на индивидуальном уровне причины преступности и конкретные
ситуации, возникающие в реальной действительности.

30. Класифікація ситуацій.

31. Поняття і сутність виктомології.

Совершение значительного числа преступлений зависит не только от
преступника, но и от потерпевшего в результате их взаимодействия.
Потерпевший играет не последнюю роль в процессе зарождения, развития и
разрешения криминогенной ситуации. проблемы личности и поведения
потерпевших от преступлений стали предметом криминальной виктимологии.
Виктимология в буквальном переводе с латинского (victima— жертва и
греческого logos — учение) означает учение о жертве. Основными исходными
понятиями виктимологии являются «жертва», « виктимность », «
виктимизация ». Жертва преступления с точки зрения криминальной
виктимологии — это пострадавшее физическое лицо независимо от того,
признано ли оно потерпевшим в уголовно-процессуальном порядке и
оценивает ли себя таковым субъективно. Понятие жертвы аналогично понятию
потерпевший. Главное состоит тут в том, чтобы потерпевший был одним из
элементов криминогенной ситуации и своим поведением в известной мере
содействовал преступлению. Виктимность — это повышенная степень
предрасположенности того или иного лица к тому, чтобы стать потерпевшим,
жертвой преступления в силу присущих ему качеств (свойств). Это понятие
обозначает одновременно и определенное явление, и образ действий
человека. Криминологию интересует постоянная повышенная виктимность (так
сказать, супервиктимность) отдельных лиц, как социально обусловленное
свойство их личности. Имеется в виду их «способность» стать жертвой
преступления в обстановке, когда такой исход мог быть объективно
предотвращен. Иначе говоря, неспособность противостоять преступнику,
избежать опасности там, где она объективно могла быть предотвращена. Чем
большая вероятность у человека стать жертвой преступления, тем большей
виктимностью он наделен. Степень виктимизации личности зависит от пола,
возраста, образования, профессиональной занятости, ее
нравственно-психологических особенностей и от характера совершаемых при
этом преступлений. Виктимное поведение потерпевшего в механизме
преступного поведения может быть и нейтральным, и провокационным. Но в
том и другом случае оно играет не последнюю роль в возникновении
намерения у виновного совершить преступное посягательство, облегчает при
этом его криминогенную мотивацию, способствует окончательному выбору им
преступного варианта поведения, существенно влияет на наступление
преступного результата. Таким образом, «вина» таких потерпевших при
совершении преступления против них самих вполне очевидна. Вести борьбу с
преступностью следует одновременно двояким путем, а именно: путем
уменьшения преступников и путем уменьшения числа лиц, которые в силу
индивидуальных особенностей могут при наличии известных
обстоятельствстать жертвами преступлений. С этой целью во втором случае
разрабатываются меры виктимологической профилактики.

32. Поняття та сутність суїцидології.

Негативные социальные факторы и личностные деформации:

o Конфликтные ситуации

o Социально- психологическая адаптация

o Крах ценностных ориентаций

o Провоцирующие внешние обстоятельства

o Мотивационная готовность

o Принятие решения

o Парасуицид

o Суицид

33. Вплив соцільного микросередовища на формування особи.

Социально-психологические особенности. Любая социальная реакция
человека, весь строй его жизни зависят от тех особенностей личности,
которые сформировались на базе его психических состояний и процессов в
ходе собственного социального опыта: от направленности его личности,
мотивационной сферы, от потребностей и стремлений, установок и
интересов, то есть от системы его отношений к действительности.

Определяет целостную структуру личности прежде всего ее направленность,
в основе которой лежит возникающая в процессе жизни доминирующая система
мотивов, подчиняющая себе все остальные мотивы и выступающая ядром
мотивации его поведения. Мотивационная сфера является «центром»
внутренней структуры личности, интегрирующим ее активность.

Потребность отражается в сознании человека как мотив его возможного
поведения. Потребности и связанные с ними стремления имеют большей
частью социальный характер. Решающая роль в их возникновении принадлежит
социальной среде. Они источники человеческой активности.

34. Фонові явища та їх профилактика.

35. Обставини, що сприяють викревленню кримінологічних показників.

36. Поняття та природа злочинності.

Преступность — это относительно массовое, исторически изменчивое,
имеющее определенную территориальную и временную распространенность
социальное явление, представляющее собой целостную, основанную на
статистических закономерностях, систему единичных общественно опасных
деяний, запрещенных уголовным законом

Преступность — это социальное явление. Данное утверждение вытекает,
во-первых, из того, что преступность существует в человеческом обществе,
является реальностью общественной жизни. Во-вторых, она представляет
собой одну из форм социального поведения людей. В-третьих, социальна она
еще и потому, что в роли преступников выступают члены общества, которые
посягают на различные общественные отношения, обеспечивающие нормальное
функционирование общественного организма. И, в-четвертых, преступность
при всех условиях социальна по своим причинам, по своему конкретному
выражению и конечным последствиям, а также по характеру мер борьбы с
ней.

Преступность — исторически обусловленное и исторически изменчивое
явление. Она возникла на определенном этапе развития человеческого
общества. Преступность, будучи социальным явлением, в то же время
обладает правовым, точнее, уголовно-правовым признаком. Ведь в объем
преступного включаются те деяния, которые нарушают уголовно-правовые
нормы. Преступность — собирательное понятие. Она непрерывно включает в
себя множество разнообразных конкретных общественно опасных деяний:
насильственных, корыстных, неосторожных и иных преступных проявлений.
Она, таким образом, есть не что иное, как совокупность преступлений.
Преступность, как массовое социальное явление, развивается в том или
ином пространстве. Она имеет поэтому определенную территориальную
распространенность. Можно и надо различать преступность в масштабе всего
государства либо территориального его подразделения.

37. Поняття злочинності та її ознаки. Виміри (показники) злочинності.

38. Кількісні показники злочинності. Коефіцієнти злочинної
інтенсивності та їх формула.

Всестороннее изучение и анализ преступности предполагают ее постоянное
измерение в масштабах всей страны и в рамках отдельных регионов.
количественно-качественное измерение преступности производится путем
выявления таких основных статистических показателей, как: уровень
преступности, коэффициенты преступности, структура преступности,
динамика преступлений. Уровень преступности — это общее число
совершенных преступлений и количество лиц, их совершивших, за
определенный период времени в стране либо в отдельном ее регионе
(области, районе, городе). Данный показатель характеризует преступность
с количественной стороны, определяет ее меру, величину. Коэффициенты
преступности — представляют собой соотношение числа преступлений и лиц,
их совершивших, к численности населения страны либо соответствующего ее
региона из расчета на заранее обусловленное число населения — на 100
тыс., 10 тыс., 1 тыс. человек. Коэффициент интенсивности преступности
определяется по формуле:

picscalex680100090000037400000002001c00000000000400000003010800050000000
b0200000000050000000c0269004901040000002e0118001c000000fb02f0ff000000000
0009001000000cc0440001254696d6573204e657720526f6d616e0000000000000000000
000000000000000040000002d0100000400000002010100050000000902000000020d000
000320a0e000000010004000000000048016800201f07001c000000fb021000070000000
000bc02000000cc0102022253797374656d000000000000180000002cc8110001000000e
304000000000000040000002d010100030000000000

где Кп — количество преступлений, Чн — численность населения региона;
ЗОЧН — заранее обусловленное число населения, в расчете на которое
определяется коэффициент.

Коэффициент преступной активности населения может быть выведен по
формуле:

picscalex1000100090000037800000002001c0000000000040000000301080005000000
0b0200000000050000000c0269004901040000002e0118001c000000fb02100007000000
0000bc02000000cc0102022253797374656d000049010000e8c7110072edc63028b91900
0c02000049010000040000002d01000004000000020101001c000000fb02f0ff00000000
00009001000000cc0440001254696d6573204e657720526f6d616e000000000000000000
0000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0e000000
010004000000000048016800201f0700040000002d010000030000000000

где КПр — количество преступников; Чн — численность населения региона;
ЗОЧН — заранее обусловленное число населения, в расчете на которое
определяется данный коэффициент.

Следует заметить, что тот и другой коэффициенты могут быть исчислены по
отношению как к преступности в целом, так и по отношению к отдельным
видам (группам) преступлений.

Структура преступности означает отношение отдельного вида либо группы
преступлений ко всей массе преступности в том или ином регионе за
конкретный период. Она определяет долю (удельный вес) выделенных по
определенным основаниям различных категорий преступности. Благодаря
этому показателю выявляются строение преступности, ее внутренняя форма.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени.
Поскольку преступность подвергается непрерывным изменениям, постольку
исследователям (практикам и ученым) необходимо знать не только уровень и
структуру преступности на конкретную дату, но и движение названных
показателей в течение определенного времени. Цена преступности — дает
представление об объеме и характере прямого и косвенного ущерба, который
причиняет преступность обществу. Прямой ущерб имущественного
(материального) свойства исчисляется в денежном выражении.

39. Якісні характеристики злочинності. Структура злочинності та її
формула. Динаміка злочинності.

Структура преступности означает отношение отдельного вида либо группы
преступлений ко всей массе преступности в том или ином регионе за
конкретный период. Она определяет долю (удельный вес) выделенных по
определенным основаниям различных категорий преступности. Благодаря
этому показателю выявляются строение преступности, ее внутренняя форма.

Каждое социальное явление, включая и преступность, состоит из ряда
частей (элементов), находящихся в соотношении друг с другом.
Функциональное назначение понятия структуры состоит в том, чтобы
отобразить устойчивую упорядоченность такого соотношения в данных
условиях.

При определении структуры преступности вся преступность (П) берется за
100%, а интересующий нас вид (группа) преступлений (В п) принимается за
икс (X). Отсюда искомый показатель выводится по такой формуле:

picscalex1000100090000037800000002001c0000000000040000000301080005000000
0b0200000000050000000c0269004901040000002e0118001c000000fb02100007000000
0000bc02000000cc0102022253797374656d000049010000e8c7110072edc63028b91900
0c02000049010000040000002d01000004000000020101001c000000fb02f0ff00000000
00009001000000cc0440001254696d6573204e657720526f6d616e000000000000000000
0000000000000000040000002d010100050000000902000000020d000000320a0e000000
010004000000000048016800201f0700040000002d010000030000000000

Он выражается в процентах и характеризует преступность с качественной
стороны.

Структура преступности может быть построена по
социально-демографическим, уголовно-правовым и криминологическим
группировочным основаниям. Сколько и какие такие основания надо
учитывать, решает исследователь. Важно, чтобы они были объективными и
способствовали реальной действительности, а также максимально
способствовали решению стоящей перед исследователем задачи.

Структура преступности возможна и по следующим криминологическим
группировочным признакам: по разным сферам хозяйственной деятельности,
где совершены преступления; по характеру межличностных отношений (в
сфере служебных, семейных, бытовых отношений); по отдельным регионам
страны (таким путем мы определяем так называемую «географию»
преступности); по доминирующей антисоциальной мотивационной
направленности личности преступников (насильственные, корыстные
преступления); по месту и времени совершения преступлений; по характеру
взаимоотношений виновных и потерпевших и т.д.

Динамика преступности — показатель, отражающий ее движение во времени.
Поскольку преступность подвергается непрерывным изменениям, постольку
исследователям (практикам и ученым) необходимо знать не только уровень и
структуру преступности на конкретную дату, но и движение названных
показателей в течение определенного времени. Достигается это путем
установления отношения уровня и структуры преступности настоящего либо
иного периода времени к ее уровням и структуре за предшествующие
периоды. Поэтому данный показатель является комплексным. Он
характеризует преступность с количественной и качественной стороны.

На динамику преступности оказывает влияние ряд социальных и правовых
факторов, а именно:

— изменение социально-экономических условий жизниобщества;

— состояние и характер тех социальных явлений и процессов, которые
детерминируют преступность;

— складывающаяся демографическая ситуация в стране и отдельных ее
регионах (рост рождаемости и смертности населения, изменение его
возрастной структуры, активизация миграции граждан из других мест,
например, под влиянием интенсивного промышленного освоения региона и
т.д.);

— изменения уголовного законодательства (криминализация — введение в
УК новых составов преступлений или декриминализация — отмена уже
имеющихся составов либо частичное изменение их конструкций);

— состояние и меры эффективности правоохранительной и
правоприменительной деятельности (повышение и снижение активности
органов уголовной юстиции в широком смысле слова, несовершенство
регистрации преступлений и т.д.).

40. Поняття латентної злочинності. Латентність злочинності: природна і
штучна.

Латентність злочинності — ознака, яка відображає існування в країні тієї
реальної ситуації, коли певна частина злочинності залишається
неврахованою. В усіх державах фактична злочинність перевищує ту
кількість злочинів, які зареєстровані їх органами. За межами обліку
залишається латентна (прихована) злочинність, так звана «темна цифра»
злочинності.

більш правильно розглядати латентну злочинність як сукупність фактично
вчинених злочинів, які, однак, не були виявлені або внаслідок інших
обставин не стали відомими правоохоронним і судовим органам, відомості
про які в зв’язку з цим не знаходять відображення в офіційній
кримінально-правовій статистиці. Латентна злочинність у кримінологічному
аспекті (в нашому розумінні, означеному вище) — це сукупність не
виявлених і не включених в статистичну звітність злочинів. Під латентною
злочинністю в криміналістичному значенні розуміються не виявлені і не
розкриті злочини. Латентну злочинність у кримінально-процесуальному
значенні становлять ті злочини, вчинення яких не потягло за собою
виникнення юридичних наслідків — порушення і вирішення кримінальної
справи в порядку кримінального судочинства.

В структуре латентной преступности по механизму ее образования можно
выделить четыре разновидности.

Первая охватывает собой совокупность преступлений, о факте совершения
которых ни правоохранительным органам, ни представителям администрации
предприятий, организаций и учреждений, ни отдельным гражданам ничего не
известно. О преступном событии знает только виновный и его сообщники, не
заинтересованные в разглашении сведений о нем.

Вторую разновидность латентной преступности составляет большой массив
преступлений, которые, хотя и известны должностным лицам — руководителям
соответствующих подразделений или учреждений, отдельным гражданам, — но
ни те, ни другие не сообщают о них в соответствующие органы. Третью
разновидность латентной преступности обозначают иногда термином
«пограничные ситуации». Она представляет собой группу тех преступлений,
информация о которых стала известна правоохранительным органам, но
конкретный работник которого ошибочно, добросовестно заблуждаясь, либо
не имея достаточной профессиональной подготовки, дал неправильную
юридическую оценку деянию, не усмотрел в нем признаков состава
преступления, в связи с чем оно оказалось вне статистического учета.

И последнюю разновидность латентной преступности составляют те
преступления, которые стали известны правоохранительным органам, но их
представитель по различным соображениям не регистрирует их.

41. Характеристика сучасної злочинності в Україні та її особливості.

Основные периоды:

I. 1972- 1977 гг.- относительная стабильность, колличество преступлений-
170 тыс, прирост +1,7

II. 1978-1983гг.- значительный рост преступности, 237 тыс преступлений,
прирост +9

III. 1984- 1988 гг. относительная стабилизация, 237 тыс преступлений,
прирост +0,6

IV. 1989-1995 гг.- стремительный рост преступности, преступность
возросла в 2,6 раза по сравнению с предыдущим периодом, прирост +15, 1

V. 1996-1999 гг.- стабилизация и уменьшение преступности, колличество
преступлений 559 тыс, коэфициэнт прироста -3,4.

42. Поняття причин і умов злочинності як соціального явища.

43. Кримінологічна характеристика профілактичної діяльності.

ПРЕДУПРЕЖДЕНИЕ ПРЕСТУПНОСТИ или иначе называемая — ПРОФИЛАКТИКА
ПРЕСТУПНОСТИ. Эти два термина (с точки зрения этимологии) идентичны и
ими пользуются как взаимозаменяющими.

По своей сути предупреждение преступности — это специфическая область
социального регулирования, управления и контроля, имеющая многоуровневый
характер и преследующая цель борьбы с преступностью на основе выявления
и устранения ее причин и условий, иных детерминант.

Криминология изучает предупреждение преступности как сложную
динамическую систему. Ее функционирование связано с решением как общих
задач социального развития, так и специализированных задач в области
борьбы с негативными явлениями. Как правило, в криминологии
профилактическая система государственных и общественных мер,
направленных на устранение или нейтрализацию, ослабление причин и
условий преступности, удержание от преступлений и коррекцию поведения
правонарушителей, анализируется по: направленности, механизму действия,
этапам, масштабу, содержанию, субъектам и другим параметрам.

Все рассмотренные основные элементы предмета криминологии:

1. органично взаимосвязаны;

2. изучаются не только этой наукой.

Например, преступность может привлекать внимание социологов при
исследовании ими социальных отклонений; проблема личности преступника
имеет наряду с криминологическим криминалистический,
оперативно-розыскной и другие аспекты; вопросы, связанные с
предупреждением преступности путем назначения и исполнения наказания,
изучаются в уголовном и исправительно-трудовом праве.

В общем виде такая специфика проявляется в следующем:

1. Криминология изучает преступность и связанные с ней явления как
социально-правовую реальность.

2. Специфика криминологического познания состоит и в том, что в нем
делается выраженный акцент на причинном объяснении изучаемых этой наукой
социально-правовых явлений и процессов.

3. Во главу криминологических исследований ставится задача
предупреждения преступности.

4. Криминология принимает участие в разработке не только правовых, но и
иных по содержанию средств борьбы с преступностью, ее предупреждения
(социально-экономических, культурно-воспитательных и т.д.).

Некоторыми отечественными учеными предмет криминологии дополняется
историей криминологической науки, организацией и методикой изучения
преступности, криминологическим прогнозированием и т.п. В настоящее
время этот вопрос остается открытым и мы позволим себе лишь наблюдать за
его решением, определив устоявшееся и апробированное представление о
криминологии как социально-правовой науке, которая изучает сущность,
закономерности и формы проявления преступности, ее причины и иные
детерминанты, личность преступника и других категорий правонарушителей,
могущих встать на преступный путь, а также систему предупреждения
преступности и на этой основе разрабатывает общую теорию
предупредительного воздействия на преступность и меры криминологической
профилактики.

Криминология — самостоятельная социально-правовая (социолого-правовая)
наука. В ее предмете выделяются по содержанию четыре основные составные
части, четыре группы изучаемых социальных явлений:

· преступность;

· личность преступника;

· причины и условия преступности (детерминанты);

· предупреждение (профилактика) преступности.

44. Класифікація профілактичних заходів.

По уровню, различаются меры:

общесоциальные, специально-криминологические и индивидуальные.

По масштабу применения меры предупреждения преступности делятся на
общегосударственные, региональные, локальные и индивидуальные.

По содержанию: экономические (например, снижение безработицы);
политические (защита конституционных прав граждан); социальные
(повышение заработной платы, защита интересов малообеспеченных слоев
населения); организационно-управленческие (совершенствование
деятельности правоохранительных органов); культурно-воспитательные
(уважение к праву, к закону); правовые и иные меры (демографические,
медицинские, технические, технологические и т.д.).

По моменту применения: меры криминологической профилактики с ее
подвидами; меры предотвращения и меры пресечения.

По субъектам деятельности: меры, применяемые специализированными
государственными органами и их подразделениями (органы внутренних дел,
органы прокуратуры, органы службы безопасности, таможенного контроля,
органы налоговой милиции и др.); общественными организациями и
гражданами.

По механизму действия: меры, упреждающие, ограничивающие, устраняющие
негативные явления и процессы; меры защиты; меры переубеждения;
принуждения; предосторожности; меры помощи и др.

Как интегративная система организованного противодействия преступности,
объединяющая различные предупредительные меры, предупреждение
преступности осуществляется на трех уровнях: общесоциальном,
специально-криминологическом и индивидуальном.

Общесоциальное предупреждение преступности — это такие всесторонне
обоснованные экономические, социальные, политические, идеологические,
культурно-воспитательные, организационно-управленческие, правовые и иные
по характеру меры, которые разрабатываются и осуществляются в
государстве с целью ослабления и устранения деструктивных явлений и
процессов, обусловливающих преступность. Меры общесоциального
предупреждения внедряются через государственные и региональные планы
социально-экономического развития. Предупредительный потенциал этих мер
состоит в том, что их реализация уменьшает социальные противоречия,
криминогенное противостояние различных слоев населения, снижает уровень
безработицы, повышает стандарт жизни людей, создает необходимые условия
для легализованного получения достаточных доходов граждан, содействует
построению крепкого фундамента нормального функционирования всех
социальных сфер, воспитанию и контролю над несовершеннолетними и
молодежью, оздоровлению морального климата в обществе, закреплению
приоритетности общечеловеческих ценностей и благ, соблюдению
демократических основ и т.п.

Специально-криминологическое предупреждение преступности — это
совокупность мер, направленных на упреждение, выявление, ограничение и
устранение негативных явлений и процессов, порождающих преступность, и
недопущение совершения преступлений на различных стадиях преступного
поведения, т.е. на стадиях возникновения умысла и принятия преступного
решения, приготовления и покушения. Преступное поведение имеет свое
начало, развитие и завершение. Важно не допустить как формирование
умысла, преступного намерения, так и совершение самого преступления.

Индивидуальное предупреждение преступлений — разновидность
предупреждения преступности путем осуществления предупредительной работы
с конкретными лицами. В основе таковой лежат обоснованное предположение,
прогноз и правовые основания, что поведение тех или иных лиц
свидетельствует о реальной возможности перехода их на преступный путь.
Устранение опасности вероятности совершения ими преступлений — главная
задача индивидуального предупреждения. На практике оно сводится к
выявлению лиц, склонных к совершению преступлений, оценке вероятности
такового, оказанию на них позитивного воздействия с целью недопущения
совершения преступлений.

45. Профілактична діяльність, яка здійснюєтъся правоохоронними
органами.

К числу субъектов, для которых предупреждение преступности является
одной из главных функций в сфере правоохранительной деятельности,
относятся правоохранительные и правоприменительные органы, их службы
испециализированные подразделения: органы прокуратуры, внутренних дел,
юстиции, службы безопасности Украины, таможенные органы, органы охраны
государственной границы, органы государственной налоговой администрациии
ее службы, органы государственной системы исполнения наказаний Украины,
государственная контрольно ревизионная служба, органы рыбоохраны,
государственная лесная охрана, иные органы и службы, которые
осуществляюттакже и функции предупреждения преступности.

Органы прокуратуры. Можно выделить такие направления такой деятельности:
1) Криминологический анализ преступности и участие на этой основе в
разработке мер по предупреждению преступности. 2) Надзорная функция
прокуратуры, служащая целям предупреждения преступности.
Криминологический аспект в обще надзорной работе прокуратуры состоит в
контроле за тем, чтобы претворялись законы, программы, постановления
именно о предупреждении преступности. 3) Участие в комплексном
планировании и разработке мероприятий по предупреждению преступности, в
содействии при составлении планов предупреждения преступлений и иных
негативных явлений и процессов, их порождающих. 4) Активизация
деятельности общественности по предупреждению преступности. 5)
Организация криминологической осведомленности населения о преступности и
правовой пропаганды и участие в таких мероприятиях. 6) Координация
предупредительной деятельности правоохранительных органов, что позволяет
придать ей необходимую целенаправленность и наступательность, умело
сочетать их возможности и ресурсы.

Органы внутренних дел. . Как орган, имеющий довольно сложную их
структуру, обладающий оперативностью, мобильностью, информацией,
средствами, техникой и специалистами, органы внутренних дел проводят
самую различную работу по укреплению правопорядка и законности,
профилактике, предотвращению и пресечению преступлений, индивидуальному
предупреждению.

Служба безопасности Украины. на эти органы возлагается: защита
государственного суверенитета, конституционного строя, территориальной
целостности, экономического, научно-технического и оборонного потенциала
Украины, законных интересов государства и прав граждан от
разведывательно-подрывной деятельности иностранных спецслужб,
посягательств со стороны отдельных организаций, групп и лиц.

Органы охраны государственной границы. Вместе с иными
правоохранительными органами они осуществляют оперативно-розыскную
деятельность, используют меры по недопущению перехода, переезда
правонарушителями государственной границы, в необходимых случаях их
административного задержания, личного осмотра, а также транспортных
средств, предотвращение и пресечение незаконного перехода границы с
различной целью (миграция, торговля людьми, профессиональное
бродяжничество и попрошайничество, контрабанда и др.).

Таможенные органы Украины. эти органы осуществляют широкомасштабную
деятельность по специально-криминологическому предупреждению таможенной
преступности, т.е. совокупности преступлений, связанных с нарушением
порядка перемещения товаров и ценностей через таможенную границу
(контрабанда, наркобизнес, незаконный экспорт и импорт товаров,
транспортных средств и др.) Основными направлениями предупреждения
таможенной преступности являются: совершенствование процедуры
таможенного оформления товаров и механизма функционирования пунктов
пропуска через государственную границу;

Государственная налоговая служба Украины. осуществление контроля за
соблюдением налогового законодательства; выявление, исследование и
устранение причин и условий его несоблюдения; выявление лиц, склонных к
совершению налоговых преступлений и профилактическую работу с ними;
целенаправленную предупредительную работу с налогоплательщиками;
предотвращение и пресечение налоговых преступлений; возмещение
причиненного государству ущерба и пр.

Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказания.
Органы и учреждения исполнения наказаний могут применять такие меры,
как: осуществление постоянного оперативного контроля за осужденными,
проведение комплексных профилактических операций в местах лишения
свободы; противодействие профессионализации и консолидации преступников;
усовершенствование постпенитенциарной практики, контроля; использование
специальных средств для переориентации антиобщественной установки
личности, борьба с криминальной субкультурой; предотвращение и
пресечение новых преступлений; помощь общественных организаций,
религиозных учреждений в работе с осужденными и др.

Судебные органы. Основными направлениями предупредительной работы
судебной системы являются: выявление и устранение причин и условий,
способствовавших совершению преступления; правовое воспитание граждан;
усиление профилактической активности общественности.

Органы юстиции. Развивая правовую пропаганду, участвуя в формировании у
граждан правового мировоззрения, инициируя проведение в стране
криминологических исследований, органы юстиции таким образом вносят свой
вклад в предупреждение преступности.

46. Планування попередження злочинності.

47. Кримінологічне прогнозування.

Криминологическое прогнозирование — это деятельность, направленная на
обработку и анализ криминологи ческой информации с целью получения
знания о будущем состоянии преступности, отдельных ее видов и групп иль
вероятности совершения преступления отдельным лицом.

Криминологическое прогнозирование является одной из важнейших задач
криминологии. Оно позволяет: 1) предупредить общество о возможных
вариантах развития криминогенной ситуации в Украине; 2) осуществить
надлежащее планирование борьбы с преступностью и разработать
мероприятия, направленные на ее предупреждение; 3) оказывать содействие
разработке специальных программ для решения социально-экономических
проблем общества; 4) решить вопрос о внесении изменений и дополнений в
действующее законодательство, которое регламентирует разнообразные сферы
общественных отношений; 5) провести обоснованную криминологическую
экспертизу любого законопроекта перед его обсуждением и принятием в
законодательном органе; 6) прогнозировать возможные последствия
мероприятий по предупреждению преступности и отдельных ее видов.

В зависимости от текущих задач криминологического прогнозирования
прогнозы могут разрабатываться на разные промежутки времени. На практике
и в теории установлены такие сроки криминологического прогнозирования:
текущее; краткосрочное; среднесрочное; перспективное.

Текущее прогнозирование — это прогнозирование осуществляется
правоохранительными органами в связи с определенными событиями, которые
происходят в регионе.

которое вытекает из анализа оперативной криминогенной обстановки в
регионе. Краткосрочное прогнозирование имеет целью прогнозирование
развития криминогенной ситуации на близкую перспективу (1-2 года) в
условиях стабильного социально-экономического развития региона.
Среднесрочное прогнозирование используется для анализа развития
криминогенных факторов и решения вопросов материально-технического
обеспечения правоохранительных органов (до 5 лет). Перспективное
прогнозирование осуществляется научными учреждениями, практическими
ведомствами, отдельными учеными: оно направлено на установление
закономерностей и тенденций развития преступности и ее детерминант на
продолжительную перспективу (5-10 лет).

48. Заходи індивідуального попередження злочинності.

Индивидуальное предупреждение преступлений — разновидность
предупреждения преступности путем осуществления предупредительной работы
с конкретными лицами. В основе таковой лежат обоснованное предположение,
прогноз и правовые основания, что поведение тех или иных лиц
свидетельствует о реальной возможности перехода их на преступный путь.
Устранение опасности вероятности совершения ими преступлений — главная
задача индивидуального предупреждения. На практике оно сводится к
выявлению лиц, склонных к совершению преступлений, оценке вероятности
такового, оказанию на них позитивного воздействия с целью недопущения
совершения преступлений.

Объектом индивидуального предупреждения являются: поведение и способ
жизни лиц с высокой степенью вероятности совершения преступлений;
социальные стороны их личности, которые отображают антиобщественную
направленность; социально значащие при формировании и реализации
последней некоторые психофизические особенности индивидов;
неблагоприятные условия окружающей такую личность среды и жизненного
уклада; иные продолжительно действующие обстоятельства, которые
определяют криминогенную ситуацию и облегчают совершение преступления.

Для выявления круга лиц, которые требуют индивидуального предупреждения,
необходимо иметь фактические, правовые и криминологические основания.
Фактические основания такого предупреждения — реальное поведение лица, в
котором заложено потенциальное преступление. Антиобщественное поведение
является реальным проявлением личности, ее главной направленностью и
доминирующим внутренним содержанием. Правовые основания — это
урегулированность индивидуального предупреждения нормами права. Под
криминологическими основаниями необходимо понимать наличие определенного
уровня количественно-качественных показателей криминогенности лица, что
позволяет выделить из массы соответствующих лиц именно тех, от кого с
высокой степенью вероятности следует ожидать совершения преступлений.

Основными направлениями индивидуального предупреждения являются
переубеждение с целью отказа лица от криминогенного поведения; оказание
социальной помощи лицам, которые нуждаются в ней, для изменения способа
жизни (трудоустройство, улучшение условий быта, лечение и т.д.);
принуждение (профилактический учет, административный надзор, прекращение
бродяжничества, попрошайничества и др.).

49. Поняття та види суб’єктів профілактичної діяльності.

Субъекты предупреждения преступности — это государственные органы,
общественные организации, социальные группы, должностные лица и
граждане, которые целенаправленно осуществляют разработку и реализацию
мер по предупреждению преступности, в связи с чем имеют права,
обязанности и ответственность за выполнение возложенных на них задач.

По форме предупредительной деятельности различаются такие субъекты,
которые: 1)определяют ее основные направления, задачи, формы, планируют,
направляют и контролируют ее, обеспечивают ее правовое регулирование; 2)
осуществляют непосредственное управление и координацию борьбы с
преступностью; 3) выявляют и познают объекты предупредительного
воздействия и информируют об этом иных субъектов; 4) исполняют
предупредительные меры, направленные на упреждение возникновения,
ограничение, устранение криминогенных явлений, защиту прав и законных
интересов граждан, прав и социальных ценностей; 5) реализуют меры по
предотвращению и пресечению преступности и ее проявлений.

1. Президент Украины. Президент Украины на основании и во исполнение
Конституции и законов Украины утверждает своими указами комплексные
программы предупреждения преступности.

2. Субъектами предупреждения преступности являются прежде всего органы
законодательной власти, начиная с органов местного самоуправления и до
Верховной Рады. Верховная Рада определяет внутреннюю, внешнюю политику,
утверждает общегосударственные нормативно-правовые акты и программы
экономического, научно-технического, национально-культурного развития,
охраны окружающей среды, создает правовые основы осуществления
общесоциального и специально- криминологического предупреждения
преступности.

Кабинет Министров Украины, государственные администрации
различных уровней, иные органы исполнитель-

ной власти осуществляют многочисленные меры по обеспечению правопорядка
и борьбы с преступностью, отдельными ее проявлениями, в соответствии с
Конституцией Украины контролируют и координируют выполнение комплексных
программ предупреждения преступности, организуют их научное
сопровождение, ресурсное обеспечение и пр.

Органы прокуратуры. Можно выделить такие направления такой
деятельности: 1) Криминологический анализ преступности и участие на этой
основе в разработке мер по предупреждению преступности.

Органы внутренних дел. . Как орган, имеющий довольно сложную их
структуру, обладающий оперативностью, мобильностью, информацией,
средствами, техникой и специалистами, органы внутренних дел проводят
самую различную работу по укреплению правопорядка и законности,
профилактике, предотвращению и пресечению преступлений, индивидуальному
предупреждению.

Органы охраны государственной границы. Вместе с иными
правоохранительными органами они осуществляют оперативно-розыскную
деятельность, используют меры по недопущению перехода, переезда
правонарушителями государственной границы, в необходимых случаях их
административного задержания, личного осмотра, а также транспортных
средств, предотвращение и пресечение незаконного перехода границы с
различной целью (миграция, торговля людьми, профессиональное
бродяжничество и попрошайничество, контрабанда и др.).

Таможенные органы Украины. Эти органы осуществляют широкомасштабную
деятельность по специально-криминологическому предупреждению таможенной
преступности.

Государственная налоговая служба Украины.

Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказания

Судебные органы. Основными направлениями предупредительной работы
судебной системы являются: выявление и устранение причин и условий,
способствовавших совершению преступления; правовое воспитание граждан;
усиление профилактической активности общественности.

Органы юстиции.

Органы государственного контроля. Согласно своим полномочиям по контролю
за выполнением законов в различных сферах народного хозяйства и
природопользования они проводят целенаправленные меры по недопущению
совершения правонарушений и преступлений; устранения и ограничения
действия тех криминогенных явлений и процессов, которые их порождают.

Адвокатура.

Юрисконсульты. Они следят за соблюдением законности в хозяйственной и
управленческой сферах; принимают участие в нормативном, методическом,
информационном, консультативном обеспечении предупреждения преступлений
в Различных отраслях народного хозяйства, предпринимательской
деятельности; ведут правовую пропаганду; способствуют предупредительной
деятельности общественных организаций по месту работы; участвуют в
разработке мер предупреждения преступлений и др.

Средства массовой информации.

50. Загальна характеристика об’єктів профілактичного впливу.

Объект предупредительного воздействия — это все то, на что направлена
система предупреждения преступности и включает: а) пораженные
недостатками общественные отношения в процессе формирования личности; б)
совокупность материальных, духовных, психологических негативных явлений
и процессов в различных сферах социальной жизни, которые детерминируют
преступное поведение, совершение конкретных преступлений или
способствуют достижению преступного результата; в) негативные традиции,
стереотипы поведения, наиболее распространенные отрицательные привычки
людей; г) отдельные личности, социальные группы, слои и контингенты
населения с антиобщественной направленностью, проявляющие ее в
противоправном, деструктивном поведении; д) отдельные негативные черты и
особенности поведения личности, которые провоцируют преступность или
способствуют ей.

Для объекта характерны такие свойства: криминогенность, динамичность,
потенциальность, латентность.

Криминогенность— это такое свойство объекта, которое способно
формировать антисоциальную направленность личности, находящуюся в
непосредственном с ним контакте или опосредственно через иные явления и
процессы, а также провоцировать совершение ею преступлений.

Динамичность объекта обусловливает изменчивость его структуры,
количественно-качественных показателей. Потенциальность объекта
поясняет, что отдельные явления и процессы могут быстро достигать
высокой степени криминогенности (например, ранняя алкоголизация).
Латентность — криминогенность объекта, которая скрыта, достаточно не
исследована наукой. Криминогенные объекты целесообразно сгруппировать
таким образом, чтобы они были бы «поражаемы» для тех или иных — тоже
соответствующим образом сгруппированных — методов и мер
предупредительного воздействия. Естественным основанием классификации
криминогенных объектов являются их природа, характер проявления, сфера
нахождения. По этому основанию различаются объекты социального,
правового и психогенного характера. В группу криминогенных объектов
социального характера входят негативные явления и процессы в основном
социального происхождения, связанные с различными сферами жизни людей
(безработица, низкий уровень материального обеспечения значительных
слоев населения, пьянство, наркомания, виктимность, упадок морали,
безнадзорность и беспризорность детей и т.д.).

Группа криминогенных объектов правового характера состоит из явлений,
генезис которых обусловлен несовершенством правовых норм и грубыми
ошибками их применения.

51. Кримінологічна характеристика насильницької некорисливої
злочинності та хуліганства.

Хуліганство та його попередження

§ і. Поняття і кримінологічна характеристика хуліганства

Юридичне поняття хуліганства розкривається в ч. 1 ст. 296 Кримінального
кодексу України. В диспозиції даної кримінально-пра-вової норми воно
визначається як грубе порушення громадського порядку і мотивів явної
неповаги до суспільства, що супроводжує! ься особливою зухвалістю чи
винятковим цинізмом.

Певний теоретичний і практичний інтерес викликає питання про
безпосередній об’єкт цього злочину. Воно має дискусійний характер. На
нашу думку, хуліганству притаманні основний і додатковий
(факультативний) об’єкти. Як основний постійний об’єкт виступає
громадський порядок внаслідок того, що проти нього в першу чергу
спрямоване хуліганське посягання і він переважно охороняється

кримінальним законом. За своїм змістом громадський порядок — це
відносини, що забезпечують обстановку громадського спокою, належну
поведінку громадян в громадських місцях, додержання норм суспільної
моральності, повагу до результатів людської праці, фізичну і моральну
недоторканність людей. Додатковими (факультативними) об’єктами складу
хуліганства можуть бути такі блага, як особистість або власність.

Найчастіше таким додатковим об’єктом є особистість. Хуліганські
посягання проявляються в насильницьких діях щодо потерпілих ( у
заподіянні тілесних ушкоджень, побоїв, у вчиненні психічною
насильства). За вибірковими даними, за ряд років понад 90% хуліганських
дій були спрямовані проти особи. Враховуючи цю

обставину, багато авторів розглядають кримінологічні проблеми
хуліганства у розділі насильницьких злочинів. Однак специфічність
хуліганства, вважаємо, обумовлює необхідність розглядати названі
проблеми окремо.

Із смислу закону випливає, що хуліганство завжди проявляється в
суспільно небезпечних діях, тобто у діяльній поведінці, активному прояві
зовні ставлення суб’єкта до суспільства і порядку, встановленого в
ньому. В поняття хуліганської дії включається уся сукупність конкретних
актів суспільно небезпечної поведінки. Причому хуліганськими можуть бути
визнані не будь-які довільні дії, а такі, що об’єктивно здатні завдати
істотної шкоди громадському порядку. Хуліганство шляхом бездіяльності не
може бути вчинено. Це пояснюється характером даного суспільно
небезпечного вчинку. При утриманні від вчинення конкретної дії неможливо
завдати значної шкоди громадському порядку.

Хуліганським діям з об’єктивної сторони притаманні, таким чином, дві
обов’язкові ознаки: по-перше, вони грубо порушують громадський порядок;
по-друге, в них міститься явна неповага до суспільства.

Під грубим порушенням громадського порядку слід розуміти вчинення таких
небезпечних антигромадських дій, що завдають або можуть завдати значної,
серйозної, істотної шкоди правопорядку, правам і інтересам громадян. Ці
дії є водночас зухвалими, цинічними, такими, що глибоко ображають
суспільну мораль, різко суперечать суспільним інтересам, правилам
людського співіснування, що викликає справедливе обурення морального
почуття громадян.

Прояв явної неповаги до суспільства має місце тоді, коли винний відкрито
висловлює неповажне ставлення до суспільства, встановленого в ньому
порядку і суспільної моральності. Говорячи про явну неповагу до
суспільства, закон має на увазі, що вона виражається при хуліганстві в
найбільш відкритій і безпосередній формі, із явною очевидністю, яка
безсумнівна для всіх, в тому числі й для самого винного.

Хуліганство супроводжується особливою зухвалістю або винятковим
цинізмом. Особлива зухвалість має місце тоді, коли хуліганські дії
поєднуються із насильством, заподіянням тілесних ушкоджень, або вперто
не припинялися, або продовжувались тривалий час, або були пов’язані із
знищенням чи пошкодженням майна, зривом масових заходів і т.под.
Винятковий цинізм — це демонстративна зневага до загальноприйнятих норм
моралі, прояви безсоромності, зневажливого ставлення до осіб, які
перебувають в безпорадному стані, та ін.

Хуліганство може бути вчинене не тільки в громадському місці у вузькому
значенні слова (вулиця, парк, стадіон, метро і т.ін.), а й у будь-якому
іншому, де повинен підтримуватися громадський порядок. Вирішальне
значення для даного складу злочину має не місце, а люди, суспільство,
яким хуліган кидає виклик своєю поведінкою. Хуліганські дії, залежно від
їх характеру, можуть бути вчинені як публічно, тобто у присутності
громадян (хоча б однієї людини), так і непублічно — у їх відсутності
(наприклад, вночі у безлюдному парку осквернення скульптур або знищення
зелених насаджень, лавок тощо).

Хуліганство щодо дій, які порушують громадський порядок,
характеризується умисною виною. Висловити явну неповагу до суспільства,
грубо порушуючи громадський порядок, необережно практично неможливо.
Вина відносно до шкідливих наслідків при вчиненні хуліганських дій, що
посягають на особу або майно (поряд з посяганням на громадський
порядок), може бути різною — умисною (непрямий умисел) і необережною.

Для хуліганства характерна наявність специфічного мотиву. Це обов’язкова
ознака суб’єктивної сторони даного складу злочину. Причому внутрішня
спонукаюча сила, яка штовхає до вчинення хуліганських дій, зводиться не
до одного якого-небудь мотиву, а до безлічі їх, що прийнято називати
хуліганськими спонуканнями. Такими спонуканнями, на наш погляд, є:
прагнення відкрито показати свою зневагу до оточуючих, суспільства; явно
протиставити свою поведінку громадському порядку; показати зневагу до
особистої гідності людини, результатів її праці, а також до правил
людського співіснування; прагнення виявити кримінальне каране
бешкетування, хвастовство, п’яну хвацькість, свою «сміливість» і таким
чином познущатися над беззахисним, задовольнитися неспроможністю
слабкого і хоча б на короткий час виявити свою «перевагу» над іншими
законослухняними громадянами , а також інші негідні прояви. Усі
перелічені спонукання можуть діяти окремо, але значною мірою в певному
поєднанні.

Хуліган не переслідує будь-яких цілей, що лежать за межами його дій. Він
не прагне досягнути якого-небудь об’єктивного результату, йому достатньо
почуття внутрішнього самоствердження, задоволення, яке він одержує від
реалізації примхи, від ефекту хуліганських дій, що ним вчиняються.
Твердої і ясної мети у хулігана немає. Це призводить до збігу, поєднання
мети і мотиву. Мета хуліганських дій полягає у самих цих діях.

Хуліганство, залежно від ступеня суспільної небезпечності його
конкретних форм прояву, поділяється на декілька видів:

— «просте» кримінально-правове хуліганство, про яке йшлося вище (ч. 1
ст. 296 КК);

— групове хуліганство, тобто вчинене групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК);

— злісне хуліганство — хуліганські дії, передбачені ч.ч. 1 та 2 ст. 296
КК, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за хуліганство,
чи-пов’язані з опором представникові влади або представникові
громадськості, який виконує обов’язки з охорони громадського порядку, чи
іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії;

— особливо злісне хуліганство — хуліганські дії, передбачені ч.ч. 1 -3
ст. 296 КК, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної
зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь
заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.

Кримінальній відповідальності за вчинення хуліганства підлягають особи,
яким до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років (п. 2 ч. 22 КК).

«Хуліган», «хуліганство» — слова іноземного походження. Найчастіше появу
цих слів пов’язують із прізвищем ірландської родини Hooligan, яка
проживала у Лондоні наприкінці XVIII ст. і відрізнялася особливим
буйством. Хуліганами згодом називали вуличних бешкетників, а саме слово
стало називним.

З приводу етіології хуліганства є й інші припущення. Була невдала спроба
пояснити, що «хуліган» походить немовби від двох російських слів —
«хулить» і «гадить». Однак хуліганство — не типово російське явище.
Деякі форми злочину, що тепер називаються хуліганством, відомі багатьом
країнам з давніх часів. Між тим законодавці не всіх держав застосовують
термін «хуліганство». Подібні або споріднені хуліганству вчинки
називаються по-різному. Але, повторюємо, дикі забави заради цькування
людей, п’яна хвацькість, бешкетування і дебоширство, цинічні знущання
над слабкими, грубе і зухвале порушення громадського порядку, що
супроводжуються насильством над особою, варварським руйнуванням майна,
стихійні бійки і побоїща на стадіонах, вулицях, у танцювальних залах та
в інших громадських місцях були і є нерідкими явищами скрізь.

Слід відзначити, що в кримінально-правовій літературі нерідко
висловлювалася точка зору, згідно з якою хуліганство — це не вчинок, а
всього лише мотив суспільно небезпечної поведінки. Це тягне за собою
заперечення хуліганства як самостійного складу злочину, тобто вилучення
його з переліку злочинів. Хуліганські спонукання можна немовби
враховувати як обтяжуючу обставину будь-яких суспільно небезпечних дій,
вчинених внаслідок цих мотивів.

Уявляється, що подібна позиція є помилковою. Вона не враховує соціальної
цінності такого блага, як громадській порядок, для захисту якого
встановлена відповідальність за хуліганство, ігнорує багатолітній досвід
боротьби з посяганням на його за допомогою кримінально-правових засобів.
Крім того, хуліганство є точним юридичним поняттям, що відрізняється від
суміжних складів злочинів низкою специфічних об’єктивних і суб’єктивних
ознак. Це, безумовно, складний з позиції законодавчої техніки, але
самостійний склад, вилучення якого із Кримінального кодексу негативно
відобразиться на протидії хуліганам і хуліганству.

Хуліганство було одним із поширених злочинів за часів існування
Радянського Союзу. В середині 60-х років минулого століття воно складало
більше третини у структурі всієї злочинності. Потім почалось падіння
його рівня. В період з 1972 по 1993 р. частка хуліганства в загальній
масі злочинності становила 9,8%. В останні роки вона коливається в межах
4%.

Насторожує озброєність хуліганів у момент вчинення злочину (холодною або
вогнепальною зброєю). Відмічається високий ступінь рецидиву хуліганства:
приблизно половина засуджених після звільнення вчиняють новий злочин. Не
можна відкидати і високий рівень латентності цього злочину. За
вибірковими даними, більше половини потерпілих від хуліганських посягань
не повідомляли правоохоронним органам про те, що з ними трапилося.

Статистика свідчить, що зараз поширення хуліганства в містах і сільських
населених пунктах має неістотні відмінності порівняно з попередніми
роками, коли з хуліганством частіше зустрічалися передусім у містах.

Вивчення демографічних даних про хуліганів показує, що домінуючу роль
серед них грають чоловіки, однак питома вага жінок протягом останніх
двадцяти років зросла з 2,8% до 5,9%. Майже половина хуліганських
посягань вчиняється особами у віці від 14 до 24 років. Хуліганам даної
вікової групи властивий потяг об’єднуватися в групи для реалізації своїх
хуліганських намірів.

Розподіл осіб, які вчинили хуліганство, за загальноосвітнім рівнем
такий: особи із середньою і неповною середньою освітою — 86,4%, з вищою
і незакінченою вищою — 13,6%.

Як правило, хуліганські дії вчиняються у нетверезому стані (більш ніж
90%). За даними вибіркових досліджень, 15% винних у хуліганстві
страждали на психічні захворювання (хронічний алкоголізм, психопатичні
аномалії, десоціалізація).

З хуліганських мотивів вчиняється значна кількість вбивств і умисних
тілесних ушкоджень. Тому КК України спеціально передбачає
відповідальність за умисне вбивство за наявності такої обтяжуючої
обставини, як вбивство з хуліганських мотивів (п.2 ч.2 ст. 115). Умисне
заподіяння тяжкого тілесного ушкодження з хуліганських мотивів утворює
сукупність злочинів, передбачених ст. 296 КК, та залежно від наслідків
ушкодження — відповідною частиною ст. 121 КК.

Морально-психологічні якості хулігана характеризуються зневагою до
суспільства і порядку, встановленого в ньому, побутовою розбещенністью,
невитриманістю, домінуванням духовно збіднених, соціально збочених
потреб, порушенням рівноваги між різними видами потреб і засобами їх
задоволення.

Хуліган як тип особи глибоко негативний, йому притаманні егоїзм,
кичливість своїм зухвальством, неповага до людей. Саме ці якості роблять
особу хулігана непередбаченою в його діях, криміногенно небезпечною.
Ніхто із оточуючих не застрахований від спонтанних хуліганських
посягань. У відповідь на справедливе зауваження він може образити
людину, проявити жорстокість, грубу силу, продемонструвати ворожість та
іншими засобами довести «свою» правоту, задовольнити потребу в
самоствердженні.

Хулігани характеризуються явною антигромадською установкою. В
кримінологічній літературі, залежно від глибини і стійкості
антигромадської установки осіб, які вчинили хуліганські дії, їх
поділяють на дві групи:

— особи зі стійкою хуліганською установкою;

— особи із ситуативною хуліганською установкою, що призводить до
хуліганських дій лише при виникненні конфліктної ситуації.

У свою чергу, залежно від наявності або відсутності стану сп’яніння в
момент вчинення злочину, тобто залежно від механізму прояву установки,
обидві названі групи поділяються ще на дві підгрупи:

— особи, в яких стан сп’яніння є необхідною умовою прояву хуліганської
установки (стійкої або ситуативної);

— особи, в яких хуліганська установка проявляється незалежно від стану
сп’яніння.

Все це накладає відбиток на мотивацію поведінки хуліганів. Мотивація —
це не конкретний мотив, а така тенденція, що прагне проявити себе в
поведінці індивіда; це сукупність тривалих психологічних станів, якими
визначається поведінка людини в цілому. В процесі мотивацій хуліганських
посягань відбуваються визрівання і оформлення конкретного мотиву, а
після цього — і реалізація його у фактичних злочинних діях.

Ураховуючи специфіку хуліганських дій, їх мотивацію можна поділити на
три основні види: анархічно-индивідуалістична мотивація, егоїстична
мотивація, насильницька мотивація. Для першої характерні такі риси, як
протиставлення хуліганом своєї поведінки громадському порядку, правилам
людського співіснування і т. ін. Егоїстична мотивація виражається у
проявленні хуліганом протесту проти громадської дисципліни, в зневазі до
особистої гідності людини та результатів її праці, до інших благ і
інтересів, що охороняються правом. Насильницька мотивація полягає у
безчинстві, прояві грубої сили, жорстокості, особливо зухвалій
поведінці, яка пов’язана з насильством над особою (побої, заподіяння
тілесних ушкоджень і т.под.). У конкретних хуліганських діях можливі
різноманітні поєднання трьох названих мотивацій, тобто вони іноді
проявляються не в чистому вигляді, а в певному поєднанні.

§ 2. Фактори, причини та умови хуліганства

Факторами (основними причинами) існування і поновлення хуліганства як
одного з видів злочинів у сучасний період є загострення економічної,
соціальної і суспільно-моральної обстановки в країні. Всі сфери життя
виявилися пронизаними глибокими суперечностями: спад виробництва,
інфляція, зниження життєвого рівня населення (значна кількість людей
опинилася за офіційною межею бідності), безробіття, поділ суспільства за
рівнем прибутків, падіння суспільної моралі тощо. Перелічене становить
зміст криміногенних факторів, які значною мірою детермінують хуліганство
взагалі. Між тим слід мати на увазі, що названі криміногенні фактори,
являючи собою наслідок соціальних суперечностей, зумовлюють хуліганські
прояви не самі по собі, адже такі суперечності неминучі при докорінному
реформуванні будь-якого суспільства. Йдеться про інше — про негативні,
руйнівні, поступово відживаючі криміногенні сторони таких суперечностей.
Маються на увазі: зростання соціальної напруженості, зниження
законослухняності громадян, правовий нігілізм, жорстокість і
озлобленість громадян, незахищеність особи, погіршення у деяких регіонах
громадського порядку тощо.

Безпосередніми причинами і умовами вчинення одиничних (конкретних)
хуліганських дій є:

— несприятливі обставини морального формування тієї чи іншої особи;

— недоліки і недогляди у діяльності державних органів і громадських
об’єднань, що забезпечують процеси нормальної соціалізації населення;

— незадовільна робота правоохоронних органів по зміцненню громадського
порядку.

Охарактеризуємо три названих блоки обставин і недоліків.

Передусім щодо несприятливих обставин морального формування, які
викликають у своїй сукупності в свідомості осіб готовність вчинити
хуліганські дії. Такі обставини мають місце у деяких сім’ях. Вони
проявляються у культивуванні серед їх членів убогих потреб і інтересів,
схваленні примітивних і вульгарних зразків поведінки, ігноруванні
самоцінності інших індивідів. Для таких сімей характерні викривлена
моральна і правова свідомість; нездорова обстановка, яка формує
схильність до вирішення конфліктів, що виникають, шляхом застосування
насильства; часті випадки, які провокують нездорові взаємостосунки між
людьми (образи, скандали, бійки). В подібних сім’ях поширене пияцтво,
показуються приклади жорстокості до близьких, знущання над молодшими і
слабкими, жорстоке поводження із тваринами. Окремі сім’ї знаходяться в
поганих матеріальних і житлових умовах. Ці останні обставини сприяють
криміногенному впливу не напряму, а опосередковано через свідомість
людей. Загальновідомо, наприклад, що незадовільні житлові умови, коли в
одній квартирі проживають сім’ї, що розпалися, то тут відбуваються часті
бійки і сварки, створюється нездоровий моральний клімат, що негативно
відбивається на моралі і свідомості окремих членів сім’ї.

З обставинами такого роду часом можна зустрітися за місцем проживання
винних, у молодіжних гуртожитках, найближчому побутовому оточенні,
особливо якщо таким оточенням є кримінально «заряджена» антисоціальна
неформальна група, члени якої керуються негативними нормами поведінки.

Доцільно відмітити значне поширення серед деяких верств населення
уявлень про допустимість насильницьких дій у міжособи-стих стосунках і
те, що певну роль у вчиненні хуліганських дій відіграють
психофізіологічні особливості і відхилення в окремих осіб, а також стан
фрустрації. Під фрустрацією розуміється психічний стан, що виникає як
результат реальних або уявних перешкод досягнення мети. Такий стан
проявляється у відчутті занепокоєння, відчаю, гніву, обділеності,
постійного незадоволення тощо.

А тепер про недоліки і недогляди в діяльності державних органів і
громадськості у сфері соціалізації населення.

На жаль, не викликає особливої тривоги у державних органів стан побуту і
організації дозвілля населення. Ця сфера була і залишається на
останньому місці серед загальнодержавних пріоритетів і інтересів.
Побутові умови людей знаходяться у соціально занедбаному стані. Відсутні
навіть мінімальні умови для більш-менш культурного дозвілля переважної
більшості населення. Воно носить в основному неорганізований,
«самостійний» характер, який супроводжується колективним вживанням
алкоголю.

Не вживається належних заходів щодо поліпшення суспільно-моральної
обстановки у регіонах, з якою хуліганство пов’язане напряму. Чим нижче
планка моральності, тим вище рівень хуліганства.

Суспільство байдуже ставиться до долі людей, які відчувають комплекс
соціальної неповноцінності. Існують терпимість, байдужість у трудових
колективах і побутовій мікросфері до п’яниць, порушників громадського
порядку, фактів залучення неповнолітніх у пияцтво і наркоманію. Не
знаходять морального засудження випадки невтручання громадян у
кримінальні конфлікти на грунті хуліганських спонукань, проявлення при
цьому байдужості, терпимості, боязкості.

Не вирішуються кардинально питання про заборону демонстрації фільмів і
телепередач із сценами насильства, жорстокості, грубості, які навіюють
деяким глядачам думки, що така поведінка є дещо повсякденною нормою.

І, нарешті, про незадовільну роботу правоохоронних органів по зміцненню
громадського порядку. Зокрема, це проявляється у тому, що вони:

— несвоєчасно викривають криміногенні сімейно-побутові ситуації і
належним чином не реагують на них:

— не ведуть обліку на рівні своїх низових відділень міліції осіб, які
вчиняють адміністративно каране хуліганство;

— не завжди вживають заходів щодо роз’єднання антисуспіль-них угруповань
молоді;

— не реалізують своєчасно профілактичних заходів щодо осіб, які схильні
до хуліганських посягань;

— слабо контролюють поведінку осіб, умовно засуджених і достроково
звільнених за насильницькі злочини, а також осіб, які перебувають під
адміністративним наглядом;

— допускають недогляди в організації і здійсненні патрульно-постової
служби міліції;

— подекуди приховують від обліку відомості про вчиненні хуліганські дії;

— часто не вживають заходів по заявах, скаргах і повідомленнях громадян
про злочинні та інші антигромадські вчинки;

— створюють обстановку безкарності хуліганів, проявляють лібералізм до
порушників громадського порядку, які постали перед судом;

— не завжди здатні рішуче нейтралізувати конфліктні ситуації, що
переростають у хуліганські дії.

Перелічені та інші подібні недоліки становлять причинно-на-слідкові
комплекси («причини+умови»), які обумовлюють одиничні хуліганські дії.
Стосовно конкретного хуліганського прояву і його суб’єкта складається
кожного разу свій причинно-наслідковий комплекс, що відрізняється за
набором і складом несприятливих обставин, а також такий, що залежить від
місця, часу і конкретної ситуації його прояву.

§ 3. Попередження хуліганства

Передумовами для поступового подолання злочинності, в тому числі й
хуліганства, є проведення у країні докорінних економічних, соціальних та
інших перетворень, що назріли, їх реалізація на за-гальносоціальному
рівні, спрямована на вдосконалення всіх сторін життя суспільства.

Стосовно цього виду злочинності слід особливо виділити такі
загальносоціальні заходи, як підвищення і відносне зближення життєвого
рівня основних прошарків населення, гарантування загальної трудової
зайнятості та своєчасної оплати адекватної винагороди за затрачену
працю, створення нормальних умов побуту і змістовного дозвілля людей,
зниження конфліктності у суспільстві і послаблення його дезорганізації,
впровадження в свідомість громадян основних моральних принципів,
підвищення їх культурного рівня. Успішне виконання перелічених заходів
підвищить повагу до людської особистості, захистить її недоторканність,
сприятиме засудженню суспільством різних форм насильства над нею,
проявів грубості і цинізму. Ці заходи повинні також переслідувати мету
зміцнення громадського порядку, відродження втрачених останнім часом
традицій милосердя, взаємодопомоги, співчуття до всього живого, повагу
до людської праці, укорінення в громадській свідомості засудження
розпусти і вседозволеності.

На основі і в розвиток наведених загальносоціальних заходів подолання
хуліганства в окремих регіонах країни розробляються і вже певною мірою
здійснюються різноманітні спеціально-кримшо-логічні, запобіжні заходи.
Уявляється можливим підрозділити останні за їх змістом на кілька
різновидів, а саме: виховно-роз’яснювальні, соціально-економічні,
організаційно-управлінські, оперативні та правові.

У попередженні хуліганства особливе значення мають виховні
імасово-роз’яснювальні заходи. Ні в кого не викликає сумніву
необхідність проведення в регіонах і окремих колективах комплексу
заходів щодо підвищення загальної культури громадян, зокрема культури
міжособистого спілкування, навчання правилам етикету, виховання
шанобливого ставлення до іншої людини. Адже в своїй основі хуліганство —
це наслідок відсутності культури, невихованості людей. Звідси випливає
висновок: всім громадським інститутам по соціалізації особистості
необхідно приділяти підвищену увагу вихованню людей.

Поряд із моральним вихованням має здійснюватися і результативне правове
навчання населення, стан якого в окремих соціальних групах є
незадовільним. Воно повинно вестися в школах, профтехучилищах, за місцем
проживання, у засобах масової інформації та силами інших виховних
закладів. Правову пропаганду слід вести не з розрахунку «на всіх», а
головним чином індивідуально, передусім серед тих осіб, яким притаманні
такі риси, як грубість, зухвалість, цинізм, схильність до спалахів
гніву. При цьому потрібно розвінчувати уявлення про немовби незначну
суспільну небезпечність хуліганства і можливу безкарність за його
вчинення.

Необхідно відновити і підняти якість системи педагогічного навчання
батьків та інших вихователів підростаючого покоління.

Повинна наполегливо проводитися робота з протидії пияцтву і наркотизму,
які дуже часто провокують хуліганські посягання.

Соціально-економічні заходи попередження хуліганства включають:

— поліпшення житлово-побутових умов життя людей;

— створення спеціального житлового фонду у великих мікрорайонах, де у
виключних випадках могли б тимчасово оселитися окремі члени сімей, що
розпалися, родичі, які конфліктують, та ті, хто проживає у спільних
квартирах, де виникла конфліктна ситуація;

— організаційне вдосконалення повноцінних форм дозвілля і відпочинку
населення з урахуванням диференційованих інтересів окремих його
категорій, професійних і вікових потреб (зокрема, передача відомчих
клубів і спортивних споруд, що перебувають у важкому фінансовому стані,
до комунальної власності, виділення для їх утримання відповідних
асигнувань за рахунок місцевих бюджетів;

— створення фондів допомоги, милосердя, соціального захисту громадян,
які переживають глибокі тривалі стресові зриви;

— організацію державної системи психолого-псіхіатричної допомоги тим,
хто її потребує; раннього виявлення і діагностування відхилень у
психічному розвитку особи; у проведенні групової терапії з метою
корекції мотиваційної сфери хуліганів (психологічна наука сформулювала
принципи і засоби, на яких повинні будуватися корекційні програми, але у
практичному плані з усіх цих засобів психологічної корекції
використовується незначна частина, і то лише у межах примусового
лікування алкоголізму і наркоманії);

— застосування технічних засобів і можливостей при охороні громадського
порядку (освітлення у нічний час вулиць, дворів, під’їздів, парків та
інших місць, де найчастіше збираються елементи, які схильні до
хуліганства, тощо).

Звичайно, реалізація окремих соціально-економічних заходів попередження
хуліганства в умовах економічної кризи в країні вкрай ускладнена. Між
тим їх реалізація не терпить зволікань.

У попередженні хуліганства значне місце посідають
організаційно-управлінські заходи: виділення у регіональних програмах
боротьби зі злочинністю розділів про охорону і зміцнення громадського
порядку; оздоровлення криміногенної обстановки в тих мікрорайонах і на
тих об’єктах, де «процвітає» хуліганство; відтворення і розширення
системи участі громадян в охороні громадського порядку; проведення
морально-соціальної паспортизації окремих мікрорайонів і житлових
будинків з метою створення їх кримінологічної характеристики (наявність
у них неблагополучних сімей; осіб, що вчинили адміністративно каране
хуліганство; осіб, раніше засуджених, мігрантів і т.ін.), що підвищить
ефективність профілактичної роботи дільничих інспекторів міліції.

До організаційно-управлінських заходів належать і заходи з попередження
випадків приховування від обліку хуліганських дій, бо латентність
призводить до повторного злочину; вдосконалення постової служби;
дислокації міліцейських постів у місцях, що відрізняються найбільшою
криміногенністю; поліпшення професійної і психолого-педагогічної
підготовки співробітників міліції, необхідної їм для роботи з людьми;
підвищення рівня індивідуальної профілактики із особами, які схильні до
хуліганства.

Дещо докладніше про ранню профілактику хуліганства. Вона складається з
виявлення і знання тих негативних якостей особи людини, тих обставин її
несприятливого морального формування, які можуть призвести до посягань
на громадський порядок, свідчать про наявність прояву в неї у
початковому вигляді хуліганської мотивації — внутрішньої причини
хуліганства. Рання профілактика припускає також виявлення джерел і
каналів негативного впливу на конкретну особу, перекриття цих каналів і
тим самим припинення можливості прояву умислу на вчинення хуліганства.

Рання профілактика є багатоцільовою, найбільш економічною і найбільш
ефективною, і в той же час їй на практиці не приділяється належної
уваги. Про це свідчить узагальнення практики боротьби з хуліганством.
Встановлено, що у більшості осіб, які вчинили хуліганські дії, перші
ознаки неповаги до громадського порядку спостерігались за один-півтора
роки до вчинення злочину. Однак відповідних заходів щодо цих осіб не
було вжито.

Докори у недооцінці ранньої профілактики хуліганства повинні бути
висловлені у першу чергу сім’ї, школі, службам у справах неповнолітніх,
кримінальній міліції тощо.

Заходи попередження хуліганства оперативного характеру мають включати:

— виявлення і роз’єднання неформальних антигромадських груп
насильницької спрямованості;

— негайне реагування на конфлікти у сімейно-побутовій сфері, що можуть
перерости у хуліганські дії;

— здійснення дійового контролю за поведінкою громадян, які таким або
іншим чином опинилися у групі підвищеного кримінальйого ризику (особи,
які тривалий час не мають постійного джерела прибутків, безробітні; гі,
хто систематично зловживає алкоголем і веде аморальний протиправний
спосіб життя; особи без постійного місця проживання і ті, хто займається
бродяжництвом і жебрацтвом; неповнолітні і молодь 18-24 років, які
впродовж тривалого часу не навчаються і не працюють);

-систематичний контроль за поведінкою громадян, які взяті під
адміністративний нагляд, тощо.

Заходи з попередження хуліганських дій кримінально-правово-го характеру
перш за все стосуються вдосконалення кримінального законодавства і
практики його застосування.

В Кримінальному кодексі України 2001 р. відповідальність за хуліганство
передбачена в ст. 296, в якій дещо інакше, ніж у попередньому
законодавстві, кваліфікується цей злочин залежно від сту-піня соціальної
небезпечності окремих його проявів. Наступна слідча та судова практика
покаже, наскільки ця класифікація є ефективною.

Слід погодитися з встановленням в КК кримінальної відповідальності за
знущання над тваринами, що відносяться до хребетних, вчинене із
застосуванням жорстоких методів або з хуліганських мотивів, а також
нацькування зазначених тварин одна на одну, вчинене з хуліганських чи
корисливих мотивів (ч. 1 ст. 299). У п. 2 цієї статті йдеться про ті
самі дії, вчинені в присутності малолітнього. Криміналізація подібної
поведінки, безумовно, має попереджувальне значення, оскільки сприяє
моральному вихованню населення, особливо підлітків і молоді, прищеплює
їм такі моральні якості, як повага до правил людського співжиття,
чуйність, піклування про людей і природу.

Має працювати на практиці, а не залишатися мертвим, і склад злочину,
який передбачає відповідальність за побої і мордування (ст. 126 КК). Це
стосується і кримінально-правової норми, сформульованої у ст. 300 КК, -—
ввезення, виготовлення або розповсюдження творів, що пропагують культ
насильства і жорстокості.

Є сенс у встановленні кримінальної відповідальності за вандалізм, тобто
за спаплюження будівель та інших споруд, псування майна у громадському
транспорті або інших громадських місцях. Такий закон матиме подвійне
функціональне призначення: карати винних за вандалізм, з одного боку, і
попереджувати хуліганство, поєднане з посяганням на майно, з іншого. Це
буде склад злочину з так званою подвійною превенцією.

Потрібно вимагати від правоохоронних органів виконання вимог
кримінально-процесуального законодавства, а саме: своєчасного розкриття
і розслідування фактів вчинення хуліганства, а від судових органів —
застосування до винних справедливого та індивідуалізованого покарання.

Серед правових заходів, спрямованих на попередження хуліганства, певну
роль відіграє й адміністративна відповідальність за дрібне хуліганство.
В ст. 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення під дрібним
хуліганством розуміється нецензурна лайка в громадських місцях,
образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують
громадський порядок і спокій громадян. Ця адміністративно-правова норма
повинна застосовуватися до тих громадян, у яких на ранніх етапах
соціально-психологічного визрівання відмічені первинні прояви
хуліганської поведінки в побуті.

І нарешті, слід підкреслити, що протидії хуліганства приділялась значна
увага в Комплексній програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки
(див. розділи I-IV) і приділяється зараз в Комплексній програмі
профілактики злочинності на 2001-2005 роки (див. розділи III, VII, ЕХ.
X). Ця обставина свідчить про актуальність, важливість і терміновість
заходів щодо попередження хуліганських проявів, а також викликає
впевненість у тому, що вони будуть виконані

52. Кримінологічна характеристика корисливих злочинів.

53. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх та її
попередження.

Злочинна поведінка неповнолітніх і молоді має свої особливості, які
проявляються у рівні, структурі, динаміці цієї злочинності, причинах,
умовах, мотивації злочинів. Ці особливості обумовлені певними рисами
особи неповнолітніх та їх правовим статусом у суспільстві. Серед
неповнолітніх злочинців значний рівень осіб, які виховувались у неповних
або неблагополучних сім’ях.

Для всіх або майже всіх неповнолітніх злочинців вибір злочинного
варіанта поведінки був пов’язаний з глибокими особистими деформаціями.

Реальний культурно-освітній рівень більшості неповнолітніх злочинців
досить низький порівняно з однолітками. Вивчення морально-психологічної
та емоційно-вольової сфер неповнолітніх злочинців свідчить про те, що
для них характерні послаблене почуття сорому, бездушне ставлення до
почуттів інших осіб, нестриманість, грубість, брехливість, відсутність
самокритичності та жалю. Переважна частина неповнолітніх злочинців не
має явно виражених фізичних або психічних дефектів. Під попередженням
правопорушень неповнолітніх слід розуміти діяльність органів і служб у
справах неповнолітніх, спеціальних закладів для неповнолітніх,
спрямовану на виявлення і усунення причин і умов, що сприяють вчиненню
неповнолітніми правопорушень, а також позитивний вплив на негативну
поведінку окремих неповнолітніх.

Загальносоціальний рівень попередження злочинності і злочинів
неповнолітніх можна визначити як комплекс таких великомасштабних
заходів, що поліпшують можливості сімейного, шкільного, трудового
виховання неповнолітніх, їх дозвілля (в тому числі у рамках певного
контингенту, території тощо), метою яких є орієнтація на пом’якшення,
нейтралізацію, усунення тих недоліків і прогалин у загальній системі
соціального виховання, умовах життя неповнолітніх, які найбільш часто
продукують злочини у середовищі підростаючого покоління або сприяють їм.
Такі заходи є базовими для спеціальної профілактики, розширяють її
можливості.

Заходи щодо самих неповнолітніх, яких помічено у правопорушеннях
незлочинного характеру, включають:

—взяття на облік в органах, що здійснюють профілактику злочинів
неповнолітніх, виховну роботу і контроль, які продовжуються (у тому
числі через громадських вихователів);

— громадський вплив;

— влаштування до спортивно-трудових таборів і клубів. Зокрема, досвід
взаємодії шкіл із спеціалізованими районними клубами і
спортивно-трудовими таборами показав, що є можливість протягом літа
подолати відставання навіть тих учнів, які не встигають з двох-трьох
предметів, і тим самим усунути їх відчуження від школи;

— вплив через органи, що розглядають адміністративні правопорушення
неповнолітніх, шляхом попередження, передачі під нагляд, влаштування до
спеціальних виховних закладів;

— цивільно-правові заходи (відшкодування збитків).

54. Кримінологічна характеристика необережної злочинності.

Необережна злочинність є складовою частиною загальної злочинності і
включає передбачені чинним кримінальним законодавством злочини, вчинені
з необережності: злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.

необережні злочини традиційно поділяються на такі чотири основні групи.

1. Необережні злочини, вчинені у сфері дії або використання технічних
засобів, машин, механізмів та інших джерел підвищеної безпеки.

2. Необережні злочини, вчинені у сфері професійної діяльності. Це
злочини, шкода в яких заподіюється у результаті неналежного виконання
або невиконання особою своїх професійних обов’язків, установлених
спеціальними правилами.

3.Необережні злочини, вчинені під час виконання посадових або
управлінських функцій.

4. Необережні злочини, вчинені у сфері побуту

Загальні методологічні положення про детермінацію злочинності як
негативного соціального явища повною мірою поширюються і на детермінацію
необережних злочинів. Проте детермінація необережних злочинів має і
певну специфіку — як вже зазначалося, значну роль при їх вчиненні
відіграє ситуація. У взаємодії негативних якостей особи, небезпечної
ситуації, знарядь і засобів, якими користується або керує особа, і
полягає причина необережних злочинів.

Попередження необережної злочинності, як і інших видів злочинності, має
здійснюватися на двох взаємопов’язаних рівнях: за-гальносоціальному і
спеціально-кримінологічному.

Серед заходів же спеціально-кримінологічного попередження злочинів,
учинених з необережності, домінуюче становище має займати профілактика,
серед головних напрямів якої слід відзначити такі.

Вплив на знаряддя і засоби виробництва, джерела підвищеної небезпеки.
Цей напрямок передбачає розроблення нових, максимально безпечних для
людини і оточуючого середовища машин і механізмів; упровадження нових,
особливо екологічно чистих технологій; технічне вдосконалення і
підвищення надійності устаткування, що вже використовується на
виробництві; поліпшення контролю за технічним станом знарядь і засобів,
їх своєчасну діагностику; нейтралізацію небезпечних факторів, властивих
технічним системам, і зменшення можливої шкоди від їх експлуатації;
наявність відповідної технічної документації на устаткування, чітку
регламентацію вимог його експлуатації і правил техніки безпеки при
поводженні з ним; недопущення сторонніх або непроінструк-тованих
належним чином осіб до експлуатації машин і механізмів, максимально
можливе обмеження доступу до зони їх дії інших працівників; вилучення із
побутового обігу небезпечних предметів (зброї, отруйних, вибухових
речовин) та ін.

Вплив на криміногенну ситуацію. Цей напрямок передбачає забезпечення
належного технічного стану об’єктів, що становлять або можуть становити
підвищену небезпеку (дороги, шахти, цехи, технологічні лінії тощо);
поступове скорочення, нейтралізацію і ліквідацію джерел підвищеної
небезпеки залежно від об’єктивної можливості і економічної доцільності;
виведення із експлуатації будівель і споруд, що знаходяться в аварійному
стані; зменшення кількості робочих місць з небезпечними, шкідливими та
несприятливими умовами праці; встановлення надійного попереднього
контролю за небезпечною ситуацією, виявлення різних відхилень
устаткування від норми на ранніх стадіях; впровадження на виробництві,
транспорті спеціальних пристроїв, що сигналізують про наявність
небезпечної ситуації або блокують неправильні дії особи; чітку
регламентацію дій у типових небезпечних ситуаціях і відпрацювання
стандартів поведінки в них та ін.

Вплив на особу. Цей напрямок передбачає належний підбір працівників на
роботу, що пов’язана з джерелами підвищеної небезпеки, не тільки за
професійним критерієм, а й з урахуванням психологічних та психофізичних
якостей; встановлення і вдосконалення контролю за діяльністю осіб,
пов’язаною з підвищеною небезпекою, постійний огляд стану їх здоров’я,
наукову організацію їх праці з урахуванням рекомендацій медицини і
психології, обов’язковий інструктаж за спеціальними програмами;
посилення відповідальності працівників за недодержання встановлених
правил безпеки, а посадових осіб — за порушення правил охорони праці;

55. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності.

кримінологічний рецидив злочинів — це повторне вчинення нового злочину
особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наявності у неї
судимості.

Кримінологічне поняття рецидиву дозволяє виділити повторні злочини,
вчинені особами, до яких за різних обставин заходи кримінально-правового
впливу взагалі не вживались; які мають непогашену або не зняту
судимість; судимість яких погашена чи знята; щодо яких застосовані за
попередні злочини інші, некримінальні покарання або заходи правового
впливу.

За типом стійкості і спрямованості антисуспільної установки у
кримінологічній теорії розрізняють три основні типи рецидивістів:

Рецидивісти антисуспільного типу. Цю групу становлять найбільш
небезпечні, кримінально активні, злісні злочинці- До них можна віднести
особливо небезпечних рецидивістів, неоднократних рецидивістів,
рецидивістів-гастролерів, лідерів кримінального середовища, «злодіїв у
законі», злочинних «авторитетів», «блатних».

Рецидивісти ситуативного типу. Для даної групи характерним є рецидив
злочинів залежно від криміногенної ситуації, під значним впливом якої і
вчиняється новий злочин.

Рецидивісти асоціального (деградованого) типу. Характерним для цієї
групи є тип особи з фактичним розпадом особистості. У таких осіб
відмічаються втрата основних життєвих позицій, суспільно корисних
зв’язків, глибока соціальна дезадаптація, що є наслідком зловживання
алкоголем, наркотиками, токсичними речовинами, психічних відхилень,
тяжких хронічних соматичних захворювань.

Специфічні причини та умови (детермінанти) рецидивної злочинності можна
поділити на три групи:

— детермінанти, пов’язані з першою судимістю, першим вчиненням злочину
особою;

— детермінанти, обумовлені процесом відбування покарання, особливо
покарання у виді позбавлення волі;

— детермінанти, які впливають на постпенітенціарну адаптацію.

. В основі запобіжного попередження рецидивної злочинності лежать заходи
переорієнтації антисуспільної установки осіб, які звільняються від
відбування покарання; активна протидія рецидиву;
організаційно-превентивна робота.

Кримінологічні дослідження показують, що значна група рецидивістів
учиняє нові злочини у перші дні або місяці перебування на волі. Можна
сказати, що певна частина звільнених після відбуття покарання у виді
позбавлення волі виходить на волю з наміром продовжити злочинну
діяльність і часом не приховує своїх поглядів. Отже, запобігання
рецидиву зводиться до того, щоб спонукати тих, хто відбуває покарання, і
тих, хто звільняється від нього, відмовитися від продовження злочинної
діяльності.

Потребує налагодження і вдосконалення міжнародне співробітництво у сфері
боротьби з рецидивною злочинністю.

56. Проблеми криміналізації організованої злочинності.

Організована злочинність — це протиправна діяльність стійких, керованих
угруповань осіб, які заздалегідь об’єдналися з метою вчинення злочинів
або займаються злочинною діяльністю як бізнесом і створюють систему
захисту від соціального контролю за допомогою залякування, шантажу та
корупції.

Ознаки організованої злочинності

стабільність, стійкий характер, тривалість злочинної діяльності;

складна ієрархічна система організації злочинної діяльності (розподіл
ролей і функцій);

значна просторова розповсюдженють злочинної діяльності, розмежування
території на сфери впливу, включаючи вихід на міжнародні зв’язки;

різноманітність злочинної діяльності при провідній ролі економічних,
корисливих злочинів;

,

створення матеріальних фондів для розширення злочинної діяльності,
підкупу посадових

осіб, надання допомоги засудженим, членам злочинної організації і їх
сім’ям;

зрощування із загальнокримінальною злочинністю, розповсюдження
норм, традицій злочинного світу, підготовка нових злочинних кадрів;

корумповані зв’язки з офіційними структурами правоохоронними органами,
органами влади і управління);

створення системи «розвідки» і «контррозвідки» з метою успішної’
протидії правоохоронним органам;

жорстка внутрішня дисципліна, застосування санкцій за порушення норм
злочинного світу;

висока забезпеченість сучасними технічними засобами (зв’язок, транспорт,
зброя та Ін.).

Основні напрямки попередження організованої злочинності

виявлення та припинення діяльності злочинних організацій та підрив їх
економічного підґрунтя;

локалізація впливу лідерів кримінального середовища, встановлення видів
їх протиправної діяльності та її припинення;

виявлення і перекриття каналів збуту зброї, наркотиків, алкогольної
продукції, незаконних угод з приводу придбання антикваріату,
коштовностей, стратегічної сировини;

протидія бізнесовій діяльності організованих злочинних об’єднань;

протидія розкраданню та нецільовому використанню бюджетних коштів у
державному секторі економіки;

документування діяльності організованих злочинних груп, їх корумпованих
зв’язків, виявлення методів, які використовуються ними для захисту
лідерів і активних учасників від правоохоронних органів.

57. Кримінологічна характеристика професійної злочинності та її
попередження.

«Професіоналізм» означає заняття чимось як професією. В даному випадку
йдеться про кримінальний професіоналізм. Його доцільно визначати через
ознаки, характерні для професії взагалі. Під професією розуміють вид
трудової діяльності (занять), що потребує певної підготовки, і який є
основним джерелом існування.

кримінальний професіоналізм має чотири ознаки:

1) стійкий вид злочинного заняття (спеціалізація);

2) певні знання і навички (кваліфікація),

3) злочини як основне джерело для існування;

4) зв’язок з антисоціальним середовищем.

Сучасна професійна злочинність характеризується чітко вираженою
корисливою спрямованістю.

Серед професійних злочинців є значна кількість осіб, які скоюють злочини
у вигляді промислу, але не притягнуті з різних причин до кримінальної
відповідальності.

Детермінантами, які обумовлюють існування професійної зло-чинності,
зокрема; є:

1) суперечності у сфері потреб людей і можливостей їх задоволення;

2) зубожіння переважної більшості населення і високий рівень
безробіття;

3) недооцінка суспільної небезпеки професійної злочинності і, як
наслідок, відставання форм і методів профілактичної роботи
правоохоронних органів у цьому напрямку.

Попередження професійної злочинності має низку специфічних рис, хоча
ґрунтується на загальній для профілактики злочинності основі.

1)’удосконалення інституту сукупності злочинів з метою індивідуалізації
покарання і правильної кваліфікації діянь. Необхідно закріпити в законі
реальну й ідеальну сукупність злочинів. При реальній сукупності доцільно
надати судам право призначення покарання шляхом рівного чи часткового
складання покарань у межах, встановлених для даного виду покарання;

2) для посилення відповідальності осіб, які вчиняють повторні злочини,
не утворюючи реальної сукупності, ввести в ряд статей Кримінального
кодексу кваліфікуючу ознаку — «вчинення злочинів у вигляді промислу»;

3) з метою об’єктивної оцінки скоєного, особи злочинця й
індивідуалізації покарання, варто було б у переліку обтяжуючих обставин
передбачити спеціалізацію особи на вчиненні певних злочинів;

4) удосконалення низки норм кримінально-виконавчого законодавства,
зокрема:

а) заборонити переведення з однієї колонії в іншу «злодіїв у законі»,
інших професійних злочинців. Створити для цієї категорії засуджених
спеціальні колонії;

б) диференціювати режим і умови утримання засуджених, які перебувають у
республіканській, міжобласних лікарнях, виключивши можливість контактів
неповнолітніх з професійними злочинцями;

в) створити централізований облік професійних злочинців за їх
спрямованістю.

В числі організаційних заходів попередження професійної злочинності
корисно було б:

а) розробити регіональні спеціальні плани боротьби з професійною і
організованою злочинністю;

б) на базі оперативно-розшукових підрозділів органів внутрішніх справ
створити службу особистого пошуку для боротьби з професійними злочинцями
у громадських місцях і місцях зосередження кримінальних елементів.

Загалом, посилення боротьби з професійною злочинністю потребує розробки
таких заходів, які б дозволили зробити економічно невигідними вчинення
злочинів. Сприятиме цьому й удосконалення кримінально-процесуального і
цивільного законодавства, яке регулює питання відшкодування шкоди,
спричиненої злочинною діяльністю.

58. Кримінологічна характеристика жіночої злочинності та її
попередження.

Жіночій злочинності властиві певні особливості, зокрема, переважну
частину в її структурі займають такі корисливі злочини, як крадіжка
чужого майна, обман покупців та замовників, привласнення, розтрата майна
або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
Насильницькі злочини не є характерними для жіночої злочинності і
найчастіше вчиняються у сімейно-побутовій сфері. Вивчення особи
жінки-злочинниці має важливе значення для пізнання причинно-наслідкових
зв’язків, які лежать в основі жіночої злочинності і забезпечують
застосування відповідних попереджувальних заходів. . В умовах
соціально-економічних негараздів, які значною мірою впливають на
соціально-психологічний стан сімейно-побутових відносин і виникнення
сімейного неблагополуччя, зростають тяжкі насильницькі злочини в сім’ї.
Жіноча злочинність — складова частина всієї злочинності і підкоряється
її загальним закономірностям та змінам. Традиційне ж у кримінології
відокремлення і вивчення жіночої злочинності обумовлено тим, що вона має
певні особливості. Останні пов’язані як з біологічними, так і значною
мірою з соціальними факторами. Спеціально-кримінологічне попередження
жіночої злочинності складається із заходів кримінологічної профілактики,
запобігання злочинам та їх припинення.

Кримінологічна профілактика злочинів. Важлива роль у радикальному
зниженні жіночої злочинності належить передбаченню і своєчасному
випередженню виникнення і поширення криміногенних явищ, які можуть
детермінувати або детермінують злочинність жінок. Профілактика
випередження включає широкий комплекс заходів: соціально-економічних
(забезпечення жінки роботою і заробітною платою, підвищення її освіти і
кваліфікації, допомога сім’ї, тощо); ідеологічних (захист моральності,
гідності і честі жінки, поліпшення адаптаційних можливостей тих, хто
відбуває покарання у місцях позбавлення волі, боротьба з кримінальною
субкультурою тощо); соціально-виховних, які перешкоджають виникненню,
поширенню і рецидиву криміногенних явищ зовнішнього середовища, де
відбувається фізична і моральна деформація жінки (рання сексуальна
деморалізація, розпад сім’ї, позашлюбна народжуваність, відмова від
виховання дітей, розумова відсталість та ін.); лікувально-профілактичних
(наприклад, рання діагностика та виправлення різних психічних аномалій,
психопатій, вдосконалення системи соціально-трудової адаптації жінок з
такими відхиленнями психіки, патронаж тощо). Слід зазначити, що
проведення кримінологічної профілактики випередження жіночої злочинності
потребує значних матеріальних та інших ресурсних витрат.

59. Злочинність військовослужбовців та її попередження.

Межличностные отношения военнослужащих проявляются как совокупность
устойчивых социально-негативных деяний криминального характера,
основанных на отрицательных традициях армейской действительности и
уходящих в историческое прошлое. Они связаны с глумлением,
издевательством и насилием одних военнослужащих над другими, с целью
подчинить их своему влиянию и безнаказанно совершать в их отношении
насильственные действия корыстной направленности.

личности правонарушителя-военнослужащего , проходящего военную службу по
призыву присущи следующие черты:

— это военнослужащий по призыву;

— как правило, на нем стоит клеймо “социального аутсайдера”;

— правонарушения совершаются им с помощью неформальной структуры, при
этом для него необязательно занятие в этой структуре определенной
социальной позиции;

— он обладает хорошим физическим развитием;

— имеет подростковый опыт насильственного, корыстного и анархического
поведения;

— у него наиболее криминогенный возраст ( 19-21 год) и несложившаяся
психика;

— он убежден в справедливости своих действий для “воспитания” новобранца
и поддержания армейских традиций;

— он возбудим, вспыльчив, агрессивен, т.е. принадлежит к холерическому
типу темперамента.

следует обратить более пристальное внимание на специальные меры
предупреждения:

— професионализацию;

— качественно новый уровень социальной защиты всех без исключения
категорий военнослужащих

— законодательное регламентирование функциональных обязанностей

— развитие института офицеров — воспитателей.

Кроме того, от соответствующих руководителей необходима работа по
предложениям о скорейшем введении альтернативной гражданской службы,
т.к. от человека, не желающего служить, трудно ожидать серьезного
отношения к своим обязанностям .

В качестве предупредительной индивидуальной работы с
военнослужащими необходимо подробно изучать материалы личного дела
военнослужащего. Это в свою очередь позволит :

· учитывать потребности, интересы и привычки военнослужащего ;

· знать отношение военнослужащего к учебе, труду, другим людям;

· быть в курсе его поведения в быту;

· более внимательно изучить черты характера военнослужащего;

· знать условия воспитания, а также какое образование и специальность он
получил до его призыва;

· установить по необходимости жесткий контроль за бытовым пьянством и
употреблением наркотиков.

60. Злочинність у місцях позбавлення волі.

Злочинність у місцях позбавлення волі та її попередженн

§ 1. Поняття і кримінологічна характеристика злочинності у місцях
позбавлення волі

Злочинність у місцях позбавлення волі іноді називається «карною»
злочинністю (тобто такою, яка має місце під час відбування покарання),
іноді «пенітенціарною» злочинністю, до якої відносять сукупність
злочинів, що вчиняються в пенітенціарних установах — місцях позбавлення
волі. Але так чи інакше цей різновид злочинності характеризується такими
ознаками: специфічним місцем вчинення злочину (виправні установи, слідчі
ізолятори тимчасового утримання); своєрідним суб’єктом злочину (тільки
особа, позбавлена волі); його спрямованістю проти інших засуджених або
проти осіб адміністративного персоналу установи. Крім цього, слід
пам’ятати, що розглядувана злочинність є складовою частиною рецидивної
злочинності.

Тривалий час про злочинність осіб, які перебувають у місцях позбавлення
волі, було мало що відомо. Кількість в’язнів та злочинів, ними вчинених,
не підлягала оголошенню. Наукові дослідження були спрямовані, як
правило, на вдосконалення виправно-трудового законодавства, форм і
методів виховного впливу на засуджених. У зв’язку з цим і поняття
злочинності осіб, позбавлених волі, у спеціальній літературі майже не
вивчалось.

В Україні на цей час діють 180 установ Державного департаменту з питань
виконання покарань, в яких утримуються близько 200 тис. осіб, у тому
числі в 128 виправних установах — понад 170 тис, в 11 виховних установах
— більше 3 тис. підлітків, у 32 слідчих ізоляторах — понад 46 тис.
ув’язнених та ін. Ці дані можуть істотно коливатися залежно від певних
обставин (декриміналізація, амністія та ін.). Довічне позбавлення волі в
Україні застосовано до 706 осіб.

Отже, в місцях позбавлення волі в специфічних умовах утримання і
людських стосунків перебуває значна кількість суспільно небезпечного
контингенту, що обумовлює своєрідність злочинності у сфері виправних
відносин.

У середньому щорічно в установах Департаменту з питань виконання
покарань реєструється до 500 злочинів. Найбільша кількість злочинів
реєструється у виправних колоніях суворого і посиленого режимів і
колоніях-поселеннях . При аналізі злочинності в місцях позбавлення волі
слід ураховувати значну латентність окремих видів злочинів (образа,
наклеп, побої і мордування, хуліганство, насильницьке мужолозтво) і
певне коливання їх динаміки.

Кримінально-правова структура злочинності місць позбавлення волі
характеризується відносною стабільністю. Всі їх можна підрозділити на
три групи. Основна маса злочинів припадає на таку першу групу: втеча з
місця позбавлення волі або з-під варти і злісна непокора вимогам
адміністрації виправних установ, які загалом складають більше половини
всіх учинених у місцях позбавлення волі злочинів.

Як відзначається в літературі, серед в’язнів існує своя «філософія»:
наша (засуджених) справа — тікати, якщо пощастить, а ваша (адміністрації
виправних установ) — запобігати цьому чи ловити, тобто кожний робить
свою справу. Форми і способи втечі можуть бути різні залежно від виду
виправно-трудових установ: від самовільного залишення особою, яка
відбуває покарання, місця позбавлення волі до підкопів і втеч з
використанням насильства над охороною, зброї, технічних засобів. Утечі
бувають одиночні, групові і масові під час масових безпорядків у
колоніях. Але часто підготовка до втечі та й сама втеча мають або
спрощений, або ситуативний характер і вчиняються чи то за допомогою
примітивних засобів подолання огорожі (мотузка з кішкою та ін.), чи то
шляхом використання недоліків засобів охорони. Тому динаміка показників
втечі багато в чому залежить від стану і організації охорони тієї чи
іншої установи.

Непокора адміністрації виправних установ виникає тоді, коли, на думку
в’язнів, вона порушує їх права або незаконними діями позбавляє деяких
благ. Причому ця думка може бути як обґрунтованою, так і надуманою, коли
лідери засуджених здійснюють спробу взяти фактичне керівництво в колонії
в свої руки. В цих випадках необґрунтоване потурання вимогам
«авторитетів» може повністю дезорганізувати роботу виправної установи.

Другу (за кількісними показниками) групу становлять злочини, пов’язані з
незаконним обігом наркотичних або інших заборонених речовин, предметів,
зброї. Рівень даних злочинів підвищується. Але й тут треба брати до
уваги значну латентність цих злочинів. Незначне їх підвищення або
зниження говорить про випадковість показників, а не про дійсний стан
цього різновиду злочинів. Разом з тим підвищення обігу в «зоні»
наркотичних речовин може свідчити про посилення впливу кримінальної
субкультури.

Третю, хоча й меншу за кількісними показниками, але небезпечнішу за
видами, групу становлять насильницькі злочини: умисні вбивства, замах на
вбивство, умисні тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство, погроза або
насильство. Слід відзначити несталу динаміку цих злочинів. Так, якщо у
1996 р. було вчинено 10 умисних вбивств, то у наступні роки їх динаміка
знижується. Коливається також рівень умисних тяжких тілесних ушкоджень,
хуліганства, погроз та інших видів насильства.

За останні роки значно знизився рівень таких злочинів, як дії, що
дезорганізують роботу виправних установ, масові безпорядки, захоплення
заручників.

Окрему групу злочинів у місцях позбавлення волі становлять крадіжки,
грабежі і розбої. Частіше крадуть засуджені в інших засуджених і за це,
як правило, настає фізична розправа за традиціями злочинного світу.
Нерідко речі і продукти харчування та передачі відбираються тими, хто
займає в колонії становище лідера. Ці факти, як свідчить практика, часто
невідомі адміністрації виправних установ, а коли й стають відомими, то
на них або не реагують, або застосовують заходи дисциплінарного
характеру. Що стосується грабежів і розбоїв, то вони не поширені у
місцях позбавлення волі. Специфічним злочином у місцях позбавлення волі,
який має майже повністю латентний характер, є насильницьке мужолозтво.
Ці факти, на жаль, стали настільки повсякденним явищем, що вже не
сприймаються як злочини, а тому дуже рідко реєструються і тільки тоді,
коли цього вимагають обставини. Дуже висока латентність злочинності в
місцях позбавлення волі пов’язана з певними недоліками в системі оцінки
показників роботи виправних установ. За деякими кримінологічними
показниками структури злочинності в місцях позбавлення волі більшість
злочинів учиняються у виправних колоніях посиленого та суворого режимів,
що пояснюється контингентом засуджених, видами вчинених злочинів,
строками покарання, наявністю кримінального середовища тощо. Злочини
вчиняються у жилих і виробничих зонах установ, на виїзних об’єктах,
найчастіше від 6 до 18 години, в робочі дні тижня. Наприклад, за даними
одного дослідження, із 525 злочинів, зареєстрованих за один тільки рік у
місцях позбавлення волі, 328 вчинено у жилих зонах установ, 181 — у
виробничих зонах, 1 — у штрафному ізоляторі, решта — на виїзних
об’єктах. У 407 випадках злочини було вчинено з 6 до 18 години; у 90
випадках — з 18 до 23 години; у 28 випадках — з 23 до 6 години. У робочі
дні вчинено 504 злочини, у неробочі і святкові дні — 21.

Знаряддям злочинів у місцях позбавлення волі, особливо насильницьких і
корисливо-насильницьких, є: кухонні ножі, металеві пластини, «заточки»,
шнури та інші побутові або пристосовані предмети.

Що стосується динаміки злочинності в місцях позбавлення волі, то, за
офіційними даними, майже по всіх кількісно-якісних показниках вона має
тенденцію до зниження. Так, за 1997 р. (порівняно з попередніми роками)
не допущено дій, що дезорганізують роботу у виправно-трудових колоніях,
з 10 до 3 випадків зменшилась кількість умисних вбивств; з 24 до 20
випадків — умисних тяжких тілесних ушкоджень; з 126 до 112 випадків —
втеч засуджених. Факт зменшення кількості тяжких насильницьких злочинів
проти життя і здоров’я засуджених і співробітників адміністрації
установ, певно, пов’язаний, по-перше, зі змінами динаміки тяжкої
насильницької злочинності в Україні взагалі; по-друге, з протидією
злочинній субкультурі в місцях позбавлення волі; по-третє, з підвищенням
рівня профілактичної роботи зі злісними порушниками режиму в установах
виконання покарання.

Основні соціально-демографічні, кримінально-правові та моральні риси,
притаманні особам, які вчинили злочини у місцях позбавлення волі,
особливо насильницькі злочини, непокору вимогам адміністрації, втечу
з-під варти та ін., мають певні особливості. За даними деяких
досліджень, переважна більшість з них — чоловіки; за віком — до 30
років; з середньою і неповною середньою освітою; за службовим становищем
— переважно некваліфіковані робітники. Ті, хто застосовував насильство,
мали судимість за корисливі, корисливо-насильницькі злочини,
хуліганство, зґвалтування; перебували на профілактичному обліку; були
порушниками режиму утримання тощо. Наприклад, із 525 раніше наведених і
вчинених у місцях позбавлення волі злочинів у 142 випадках злочини
вчинено особами, що перебували на профілактичному обліку; в 287 випадках
ці особи були порушниками режиму утримання; в 14 випадках —
розконвойованими засудженими; 20 злочинів вчинено засудженими після
вживання спиртних напоїв, 1 — у стані наркотичного сп’яніння.

Стосовно моральних рис можна зауважити, що більшість засуджених мають
обмежений світогляд і відповідну до нього примітивну структуру потреб.
Найбільш характерні для в’язнів своя мораль і звичаї, які підтримуються
в місцях позбавлення волі певними колами засуджених. Значна кількість їх
хворі на різноманітні соматичні і психічні захворювання (туберкульоз,
СНІД, виразки шлунку та інші шлункові хвороби, невротичні відхилення,
алкоголізм, психічні аномалії тощо). Ці відхилення і хвороби ускладнюють
відбування покарання, заважають адекватно оцінювати конкретні життєві
ситуації, заходи виправно-трудового характеру тощо. Дослідження свідчать
про те, що емоційна нестабільність, нестійкість, нестриманість,
обмеженість можливості самовладання у криміногенних сутичках,
переважання збудження над гальмуванням, емоцій над розумом, залежність
від інших засуджених, неможливість за власним бажанням змінити оточуюче
середовище, надмірна підозрілість, песимізм, підвищена тривожність,
упертість, брутальність, негативне ставлення до праці і режиму
відбування покарання, байдужість до розвитку конфліктних стосунків,
агресія, прийняття і підтримка злочинної субкультури та схвалення
злочинів, які протидіють адміністрації, а також різний психічний стан
(стрес, фрустрація, афект, істерія) — все це руйнує особу, викликає у
неї відторгнення «офіційних» цінностей. Але є й такі засуджені, які
добре почувають себе в місцях позбавлення волі, зараховують себе до
«авторитетів», «злодіїв у законі», лідерів, «паханів» тощо.

За основними кримінологічними рисами особа потерпілого від злочинів у
місцях позбавлення волі мало чим відрізняється від особи злочинця
взагалі (це стосується, зрозуміло, самих засуджених, а не представників
адміністрації). Однак особливу групу — штучно ізольовану від інших
засуджених — утворюють так звані «опущені». До неї належать засуджені,
щодо яких було вчинено гомосексуальне насильство або які добровільно
вступили в гомосексуальні стосунки, а також засуджені, які нехтують
особистою гігієною, дворушники, особи з жіночими рисами обличчя і тіла,
взагалі слабкі за характером і фізично нездатні протистояти погрозам і
насильству. Принизливе становище «опущених» поширюється на весь строк
відбуття покарання і навіть після виходу на волю. Адміністрація не
завжди активна в попередженні цього явища. Часто вона не в змозі
виправити становище, тому що за ним стоять злочинці, які його умисно
підтримують. Це один із елементів кримінальної субкультури, страхіття
для засуджених, за допомогою якого злочинні «авторитети» примушують
інших засуджених підкорятися їх владі, схвалювати злодійські традиції.
Відчуття страху, тривоги, погроза глуму впливають на психіку засуджених,
спонукають частину з них підтримувати нелюдські звичаї, стимулюють
злочинну поведінку.

§ 2. Криміногенні фактори злочинності у місцях позбавлення волі

Криміногенні явища, що детермінують злочинність засуджених у місцях
позбавлення волі, пов’язані з низкою факторів.

Соціально-економічні та «ідеологічні» фактори. Несприятлива
соціально-економічна і морально-психологічна обстановка в країні і
близькому зарубіжжі, болюче реформування всіх сфер життя викликають
економічну нестабільність, зміну на рівні державної політики
ідеологічних установок щодо власності, засобів виробництва, прав особи;
корисливі прагнення значної частини новоявлених бізнесменів і навіть
приватновласницький, з метою первісного накопичення капіталу, екстремизм
багатьох з них. Виникла значна група багатих людей, чиї прибутки часто
аж ніяк не законного походження. Обмеженість матеріальних ресурсів і
намір одержати доступ до них що б то не було, навіть ціною життя інших,
стають рішучою домінантою користолюбства, насильства, жорстокості. Різко
змінився склад злочинців, погіршилися їх основні кримінологічні риси. Як
зазначалось у відповідних документах МВС України, на рівень злочинності
істотно впливає криміногенний склад спецконтингенту, серед якого у
слідчих ізоляторах на 1 січня 1998 р. утримувалися 4 засуджених і 1
заарештований, які зараховують себе до «злодіїв у законі», 17
«авторитетів» злочинного середовища, 24 лідери злочинних угруповань, 118
осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності за бандитизм, 17
найманих вбивць, 2 465 учасників організованих злочинних угруповань, у
тому числі 167 рекетирів. І вся ця маса «загартованих»,
найнебезпечніших, жорстоких і лютих злочинців потрапляє в місця
позбавлення волі, створюючи в них — на довгі роки — тяжкий криміногенний
клімат, провокуючи на вчинення злочинів з боку засуджених.

До своєрідних, так би мовити, «ідеологічних» факторів, які відіграють
значну, а іноді й вирішальну роль у причинному комплексі злочинності в
місцях позбавлення волі, належать кримінальні традиції і звичаї. За
дослідженнями деяких вчених (О. Гуров, В. Бистрих, В. Анісімков та ін.),
у місцях позбавлення волі кримінальна субкультура — неписані норми
злочинного світу — регулює відносини як у цілому, так і в малих групах
засуджених. Переважна більшість в’язнів об’єднується в малі неформальні
групи за різними критеріями. При цьому засуджені не тільки підтримують
злочинні традиції, а й зацікавлені у розширенні своїх лав. Тому
живучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв — об’єктивне явище,
обумовлене відповідною реакцією антисуспільних елементів на законні
вимоги правоохоронних органів і суспільства взагалі. Потрапляючи у
виправні установи і тюрми, засуджені підпадають під вплив професійних
злочинців, унаслідок чого багато з них засвоюють певні моделі поведінки,
включаються до груп з негативною суспільною мотивацією, налагоджують
певні зв’язки з досвідченими злочинцями, які підтримують і після
звільнення з місця позбавлення волі. Головна небезпека
кримінально-злодійських традицій на сучасному етапі полягає у постійному
впливі їх на свідомість злочинців, у зв’язку з чим йде процес
стабілізації антисуспільних установок з усіма наслідками, що випливають
з цього: посилення їх імперативності, тобто придбання кримінальною
субкультурою рис обов’язковості для багатьох категорій злочинців,
проникнення її елементів у побут людей і суспільне життя. Отже,
кримінальна субкультура, безумовно, є могутнім фактором, який породжує і
сприяє вчиненню багатьох злочинів у місцях позбавлення волі.

Соціально-правові фактори. Сутність покарання у виді позбавлення волі
полягає в ізоляції особи від суспільства, примусовому переміщенні її в
одностатеві колективи, наявності певних обмежень. Цей вид покарання
виявляється в тому, що засуджений зазнає певних втрат і страждань,
передбачених чинним кримінальним і виправно-трудовим законодавством.
Вони виражаються в обмеженні життєвого простору і вільного спілкування з
іншими членами суспільства. Кара, притаманна покаранню у виді
позбавлення волі, особливо проявляється в місцях позбавлення волі, де
оточуюче середовище поглиблює фізичні і духовні страждання особи.
Покарання у виді позбавлення волі, з одного боку, нерідко виступає
необхідним «поштовхом», «каталізатором» для значної частини засуджених,
який спонукає особу до правильного сприйняття заходів виправного впливу,
самовиховання, спокутування вини, а з іншого — воно (особливо тривале і
неодноразове), на жаль, відіграє роль засобу відчуження від суспільства,
в багатьох випадках травмує особистість, руйнує соціальні, в тому числі
важливі для особи сімейні і родинні зв’язки, що викликає фрустраційні
настрої, песимістичне ставлення до життя, відчай, але в той же час
формує і живить певні негативні риси особи і випливаючі з них форми
поведінки: агресивність, примітивність потреб і способів їх задоволення,
негативне ставлення до покарання та вимог адміністрації тощо.

Примусове одностатеве скупчення на обмеженому просторі великої кількості
не кращих представників суспільства (будь то чоловіки чи жінки),
нав’язування небажаних стосунків, постійне підґрунтя для виникнення
конфліктних ситуацій, відчуття незахищеності, ворожнече середовище,
прояв стадних інстинктів, потурання примітивним бажанням, постійне
очікування образи, глуму, нападу, насильства з боку тих, хто і до арешту
вирішував свої проблеми за допомогою сили, а також наявність можливості
безкарно (що добре знають засуджені) вчинити ті чи інші форми насильства
— все це штовхає засуджених до різних за мотивами і цілями злочинів.
Насильство, таким чином, невід’ємно притаманне такій системі виконання
покарання.

Зрозуміло, що фізичні та духовні обмеження по-різному впливають на
засуджених. Це залежить насамперед від особистісних якостей людини.
Найбільш гостро втрату волі переживають засуджені віком до 30 років та
ті, які мають сім’ї і дітей. Дослідженнями встановлено, що існує тісна
залежність між рівнем переживання засудженим втрати волі і тривалістю
строків покарання: чим більш тривале покарання, тим значніші
психологічні переживання втрати волі. Це закономірно, оскільки
довготривалість строків позбавлення волі значною мірою перекреслює
життєву перспективу.

На поведінку деяких груп засуджених певним чином впливають умови режиму
відбування покарання, що може викликати протидію їм або підвищене
бажання уникнути їх шляхом конфлікту чи заподіяння собі ушкоджень
(ковтання різноманітних предметів, ламання кінцівок тощо).

Очевидно, що багато негативних наслідків позбавлення волі залежать і від
системи відбування покарання, яка далеко ще не відповідає міжнародним
актам, таким, як Загальна декларація прав людини (1948 p.), Мінімальні
стандартні правила поводження із в’язнями (1955 p.), Конвенція ООН проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів
поводження і покарання (1984 p.), Європейські тюремні правила (1997 p.),
в яких проголошено, що метою поводження з ув’язненими особами є
підтримання їх здоров’я та почуття особистої гідності, а також,
наскільки це дозволяє призначений вироком строк позбавлення волі,
розвиток у них почуття відповідальності та тих здібностей, які
допоможуть їм повернутися до суспільства, жити з повагою до закону та
самостійно заробляти на своє життя після звільнення.

Між змістом переживання засудженим покарання у перший період перебування
у виправних установах та їх антисуспільною поведінкою існує певний
зв’язок. У перший період відбування покарання у засуджених частіше
виникають емоційно нестабільний стан, прагнення діяти під впливом
першого спонукання, постійне почуття тривоги, напруженість,
пригніченість, нестриманість, агресивність, підозріле ставлення до
оточуючих тощо. У літературі різних років неодноразово підкреслювалося,
що засуджені в першу третину відбування покарання з найнезначніших
приводів учиняють правопорушення, порушення режиму утримання і злочини.
Такі неадекватні реакції особливо характерні для в’язнів, які мають
дефекти психіки.

Організаційно-управлінські фактори пов’язані з широким колом недоліків і
пороків усієї системи відбування покарання у виді позбавлення волі.
Наукові дослідження і практика службових розслідувань свідчать про те,
що основними причинами і умовами вчинення злочинів засудженими є істотні
недоліки в організації режиму, нагляду та контролю за засудженими,
недоліки та вади в роботі адміністрації установ виконання покарання в
частині організації належної охорони, конвоювання, проведення обшуків,
халатне ставлення їх працівників до службових обов’язків по нагляду за
засудженими.

До зазначених факторів належать також: переповнення місць позбавлення
волі засудженими більше ліміту, що, зрозуміло, загострює питання їх
розміщення; неукомплектованість адміністрації місць позбавлення волі
кадрами; низький рівень професіоналізму працівників виправних установ;
слабкість оперативно-розшукової і попереджувальної діяльності
відповідних підрозділів місць позбавлення волі; порушення законності при
умовно-достроковому звільненні від покарання і переведенні до інших
видів виправних установ. Усупереч інструкціям з організації нагляду за
засудженими, які відбувають покарання у виправних колоніях, не
вживаються належні заходи щодо надійної ізоляції засуджених, повного
перекриття каналів надходження до них заборонених предметів,
профілактики заборонених стосунків працівників установ із засудженими.
До них продовжують потрапляти заборонені предмети, канали надходження
яких у деяких випадках залишаються невідомими. Наприклад, перевіркою
лише за один рік працівниками установ виконання покарань вилучено:
грошей — більше 50 тис. гривень, наркотичних речовин — понад 20 кг,
колюче-ріжучих предметів — 966 одиниць, іноземної валюти — більше 20
тис. доларів США та близько 10 млн російських карбованців. Для доставки
в установи виконання покарання заборонених предметів засуджені нерідко
залучають військовослужбовців і працівників установ. За цей же період
виявлено 314 випадків недозволених стосунків.

Технічна недосконалість охоронної сигналізації, інженерно-технічного
устаткування, систем цілодобового стеження за засудженими, відсутність
необхідної апаратури для перевірки посилок і передач, догляду
автотранспорту, поїздів — усе це також сприяє правопорушенням і вчиненню
злочинів засудженими.

Взаємозв’язок і взаємодія цих та інших факторів породжують пенітенціарну
злочинність.

§ 3. Попередження злочинності у місцях позбавлення волі

Злочинність у місцях позбавлення волі хоча й специфічна, але ж частина
всієї злочинності. Тому її попередження також повинно здійснюватись на
двох рівнях: загальносоціальному і спеціально-кримінологічному.

В літературі цілком справедливо відзначається, що виправні установи
повинні повертати суспільству повноцінну особу, а не остаточно калічити
її. Тим більше, що відповідно до ст. З Конституції України діяльність
держави, її органів і посадових осіб повинна утверджувати і
забезпечувати права і свободи людини, їх гарантувати.

Що стосується спеціально-кримінологічного попередження злочинності в
місцях позбавлення волі, то його напрями і заходи досить різноманітні і
мають як загальний, так і конкретний, цілеспрямований характер і
спираються на багатий вітчизняний і світовий досвід.

Кримінологічна профілактика. Цей напрям попередження злочинності в
місцях позбавлення волі включає заходи щодо втручання в кризові
ситуації, зменшення практичних можливостей вчинення злочинів, боротьби з
кримінальною субкультурою, а також залучення громадськості до
попереджувальної роботи і надання допомоги жертвам злочинів.

Відомо, що втручання в кризові ситуації як комплекс різноманітних
заходів щодо стримання злочинних проявів припускає нейтралізацію і
розв’язання міжособистісних (групових) конфліктів засуджених за
допомогою набору специфічних для місць позбавлення волі засобів роботи
суб’єктів попереджувальної діяльності. До них можна віднести:

1) здійснення постійного оперативного (в тому числі і за допомогою
технічних засобів) контролю за криміногенними зонами у виправних
установах, де найбільш часто і у певний період виникають типові (і в той
же час специфічні для кожної установи) негативні явища, які сприяють
виникненню і розвитку напружених міжособистісних (групових) конфліктів
або особливого психічного стану засуджених, що загрожує вчиненням
злочинів. Наприклад, у результаті неналежного нагляду за засудженими,
низької якості обшукової роботи, недоліків у виховній роботі протягом
лише одного року в виправних установах України вчинено 3 умисних
вбивства, зареєстровано 18 випадків заподіяння умисних тяжких тілесних
ушкоджень, 6 випадків втеч з-під варти, 112 випадків втеч із
колоній-поселень та ін.;

2) проведення комплексних профілактичних операцій у виправних
установах за участю всіх підрозділів. Як відмічається в аналізі роботи
із забезпечення нагляду та ізоляції засуджених в установах виконання
покарань, послаблення організації нагляду та безпеки, незадовільна
організація обшукової роботи, тобто послаблення заходів втручання в
кризові ситуації стали причинами різкого збільшення вживання засудженими
спиртних напоїв, наркотичних речовин;

3) реалізацію заходів протидії професіоналізації та консолідації
злочинців, особливо тих, хто відбуває покарання за насильницькі та
корисливо-насильницькі злочини, а також серед жінок і молоді. Виправдали
себе в цьому напрямку такі заходи, як комп’ютерний облік інформації про
засуджених осіб, руйнування угруповань засуджених зі злочинною
орієнтацією, підтримка і використання наявних угруповань з позитивною
спрямованістю, створення «режимних загонів» з участю засуджених тощо;

4) забезпечення психологічної підтримки засуджених, які прибувають у
місця позбавлення волі, особливо в період пенітенціарної адаптації,
орієнтування їх на свідомий вибір позитивного шляху відбування
покарання; своєчасне блокування неформальних стосунків із засудженими з
антисуспільною спрямованістю;

5) вдосконалення постпенітенціарної практики контролю, зокрема створення
спеціальної служби з нагляду за особами, які звільнилися з місць
позбавлення волі, та надання їм підтримки і допомоги;

6) вжиття необхідних заходів щодо виявлення осіб, які потребують
психологічного, клініко-психіатричного або іншого обстеження з метою
блокування і усунення відхилень, які травмують психіку.

Реалізація заходів, які б максимально зменшували практичні можливості
вчинення злочинів у місцях позбавлення волі, передбачає перш за все
усунення організаційно-управлінських, контрольно-наглядових,
інформаційних, оперативно-розшукових та деяких інших недоліків, які
сприяють вчиненню злочинів. Для цього необхідні: а) організація
належного оперативного обміну інформацією між різними підрозділами
виправних установ про угруповання і «елітні» прошарки засуджених, які є
потенційними джерелами негативного впливу і насильницьких дій; б)
недопущення перевищення фактичного контингенту засуджених над лімітом,
розширення наявних і будівництво нових, сучасних виправних установ, які
відповідали б міжнародним стандартам утримання і поводження із
засудженими; в) своєчасне виявлення учасників конфліктів, професійний
аналіз їх психологічних особливостей, пошук методів впливу на конфліктні
ситуації без використання дисциплінарних і каральних заходів, гласне
інформування засуджених про наслідки і санкції, які застосовувалися до
винних; г) впровадження групової профілактики злочинів, тобто
розроблення механізму саморегуляції у спеціально або стихійно створених
групах з метою управління розвитком криміногенної ситуації (групова
психотерапія, групові заняття, соціогігієна, психогігієна, аутотренінг,
проповіді тощо); ґ) соціотехника, тобто проведення заходів щодо
спеціального управління групами засуджених -— руйнування малих груп,
включення до групи засудженого, який може запобігти розвитку конфлікту,
поєднання різних за установками груп шляхом поставлення спільної мети,
для досягнення якої потрібні спільні зусилля та ін.; д) переорієнтація
суб’єктів криміногенної ситуації засобом інформування про дійсні
обставини; є) роз’єднання учасників криміногенної ситуації за допомогою
обмеження або повного виключення особистих стосунків; є) використання
інформації оперативних апаратів слідчих ізоляторів про злочинну
діяльність засуджених; ж) підвищення рівня і вдосконалення методів
проведення індивідуальної профілактики злочинів, особливо із
засудженими, які схильні до втеч, уже вчиняли злочини в місцях
позбавлення волі, систематично або злісно порушують режим відбування
покарання, мають психічні аномалії, є хронічними алкоголіками,
наркоманами; з) своєчасне формування служб нагляду та безпеки,
укомплектування їх досвідченими кваліфікованими кадрами, забезпечення їх
спеціалістами та технічними засобами і обладнанням.

Адміністрації виправних установ надзвичайно складно попереджувати
вчинення злочинів у місцях позбавлення волі через існуючу серед
засуджених кругову поруку і підкорення їх злодійським законам. Як вже
відзначалося, злодійські закони і традиції — це своєрідний неформальний
регулятор «іншого життя». Характерно, що особи, які ніколи до засудження
не стикалися з «правилами» поведінки засуджених, починають їх засвоювати
з моменту надходження до слідчого ізолятора, проходять так звану
«прописку». Але й тоді, коли засуджені поступають до виправних установ,
продовжується їх оброблення професійними злочинцями під різними
приводами. Так здійснюється поступовий перехід до злодійського способу
життя і поведінки з неофіційною системою стосунків. І цей процес активно
відбувається не тільки в місцях позбавлення волі, а й поза їх стінами.

Отже, без руйнування кримінальної субкультури неможливі ні виправлення
засуджених, ні ефективна попереджувальна діяльність у місцях позбавлення
волі. Поширенню кримінальної субкультури треба протиставити метод
розвінчання злочинного світу, підриву авторитету лідерів кримінального
середовища, формування в громадській думці певного ставлення до
злочинної субкультури з метою зменшення її впливу на підлітків і молодь.
Тому доцільно вжити в масштабі країни низку дискредитаційних заходів за
спеціально розробленою програмою через засоби масової інформації, кіно,
театр, літературу, естраду тощо.

Консолідація зусиль широкої громадськості у вирішенні проблем
пенітенціарної системи, в тому числі у попередженні злочинності в місцях
позбавлення волі, передбачає тривалу та добре організовану роботу,
створення відповідних громадських структур, поширення кримінологічної
інформації про стан злочинності в місцях позбавлення волі, їх причини і
умови, про мотиви злочинів, осіб злочинців і потерпілих, про умови
відбування покарання взагалі, налагодження взаємодії і координації між
різними державними, громадськими і релігійними суб’єктами
попереджувальної діяльності у виправних установах. Поінформована і
активна громадськість є основною складовою демократичного суспільства.

У статтях 122-126 Виправно-трудового кодексу України передбачаються
основні форми участі громадськості у виправленні засуджених і
попередженні злочинності в місцях позбавлення волі. Такими є:
спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, шефство трудових
колективів та громадських організацій над виправними установами.
Зазначені форми в цілому виправдали себе, хоча багато в чому їм не
вистачає наполегливості, знання дійсного буття засуджених,
взаємовідносин з адміністрацією виправних установ, відповідальності і
принциповості у роботі. Необхідно підняти їх на новий рівень відповідно
до сучасних поглядів на роль пенітенціарної системи в цивілізованому
суспільстві.

Можуть існувати й інші форми участі громадськості, не передбачені чинним
кримінально-виконавчим законодавством.

Певну роль у попередженні злочинності в місцях позбавлення волі
відіграють релігійні організації. Багато із засуджених — віруючі люди.
Церква, релігія з їх основними постулатами ненасиль-ства, милосердя,
співчуття, терпіння здатні сформувати такі відносини, які зможуть
допомогти в подоланні духовної кризи, вирішенні міжособистісних і
групових конфліктів, життєвих проблем і взагалі поступово підточувати
кримінальну субкультуру. Крім того, деякі релігійні організації ведуть
добровільну роботу серед засуджених, надають їм матеріальну допомогу.

Отже, активізація традиційних і впровадження нових форм участі
громадськості у справі підвищення виховної роботи серед засуджених
сприяють підвищенню рівня попереджувального потенціалу в місцях
позбавлення волі.

Запобігання злочинам та їх припинення. Запобігання злочинам та їх
припинення переносяться на ті стадії розвитку злочинної поведінки, які
характеризуються або виникненням наміру вчинити злочин, або коли
поведінка деяких осіб здатна його викликати, або коли злочин вже почав
фактично вчинятися.

Запобіжна діяльність у місцях позбавлення волі може спиратися на методи
нейтралізації криміногенних явищ — деалкоголізацію і девіктимізацію,
руйнування кримінальної субкультури, кримінально-правового утримання від
вчинення злочинів та методи медико-реабілітаційоного характеру. Тут
основними запобіжними напрямками є:

— переорієнтація антисуспільної установки особи чи групи осіб
(цілеспрямований вплив на осіб, у яких, як стало відомо, виникло рішення
вчинити злочин; вплив на осіб, поведінка яких в умовах виправних установ
створює підвищену ймовірність вчинення щодо них злочинного посягання
тощо);

— активні контрзаходи (оперативне втручання суб’єктів попередження з
метою запобігання насильству, масовим безпорядкам, втечам; створення
умов, які унеможливлюють продовження злочинної діяльності, огляд, обшук,
перлюстрація кореспонденції, перевірка посилок і передач,
прослуховування телефонних розмов засуджених, виявлення криміногенних
зон і угруповань, їх лідерів, «авторитетів», «злодіїв у законі» і
впровадження відповідних заходів щодо зменшення їх впливу на інших
засуджених тощо);

— організаційно-превентивний напрям припинення злочинів (створення
спеціальних підрозділів з попередження найбільш поширених злочинів,
припинення поширення різної дезінформації та чуток, якими вміло
маніпулює певна частина засуджених для «відновлення справедливості» або
виправдання своїх дій, та ін.);

— спонукальний напрям (цілеспрямована робота адміністрації виправних
колоній та громадських організацій по схиленню засуджених до
добровільної відмови від злочинів і взагалі відмови від злочинного
способу життя, термінова ізоляція конкретних засуджених, переведення до
інших загонів або виправних установ та ін.;

— рішуча протидія розвиткові злочинної діяльності і настанню більш
тяжких її наслідків (затримання, арешт, притягнення до кримінальної
відповідальності тощо).

61. Корупційна злочинність.

62. Екологічна злочинність.

Екологічна злочинність — це сукупність злочинів І осіб,

що їх скоїли, які завдають шкоду навколишньому

природному середовищу.

Суспільна небезпечність екологічних злочинів

створюють загрозу екологічній безпеці держави;

завдають шкоду здоров’ю людей нинішнього і майбутніх поколінь;

сприяють формуванню споживацького ставлення до природних ресурсів;

наслідки цих злочинів бувають непоправними.

Екологічна злочинність обумовлена як загальними, так і специфічними
причинами. Загальні причини криються у суперечностях, що виникають при
взаємодії людини і природи: між можливостями суспільства й держави щодо
використання довкілля І соціальними потребами; між правовим статусом
природних ресурсів (їх форми власності) і способами їх освоєння; між
суспільством, соціальною групою та індивідом як самостійними суб’єктами
природокористування і природоохорони; між різними інтересами і цілями
цих суб’єктів. Вказані чинники в умовах нецивілізованого розвитку
економіки створюють стійку мотивацію злочинної «екологічної поведінки».

Говорячи про загальні причини даної злочинності, потрібно звернути увагу
на систему поглядів, які виражають ті чи інші деформації суспільної
екологічної свідомості. До них, передусім, відносяться: явна переоцінка
спроможностей людини правильно впливати на довкілля, пізнавати
закономірності природи та процеси взаємодії з нею; хибна думка про
невичерпність природних ресурсів і можливість їх поновлення;
безвідповідальне ставлення до стану природи та ігнорування вимог
природоохоронного законодавства.

Визначенню специфічних причин екологічних злочинів може сприяти їх
якісний аналіз; Вивчення кримінальних справ цієї категорії показує, що
дані злочини вчиняються як посадовими особами, так і окремими
громадянами. Посадові екологічні злочини відрізняються, як правило,
великою суспільною небезпечністю, спричиняють величезні матеріальні
збитки та шкоду здоров’ю людей. Екологічні злочини можуть скоюватися як
умисно, так і з необережності. Для умисних правопорушників характерні
егоїзм, ігнорування вимог природоохоронного законодавства, незадовільна
професійна підготовка, невиправдана жорстокість тощо. Мотиви поведінки
нерідко мають у кінцевому підсумку корисливу спрямованість.

До об’єктивних криміногенних факторів відносяться також не доліки в
плануванні та здійсненні різних промислів, відсутність легітимних
способів задоволення потреб у продуктах природи, прогалини в
законодавстві, що регламентує кримінальну та адміністративну
відповідальність за екологічні правопорушення. Суб’єктивними чинниками
злочинів проти довкілля є низький рівень екологічної культури та
правової свідомості.

Найбільша злочинна активність проявляється у регіонах, де існують умови
для незаконного природокористування. Останнім часом частіше стали
скоюватися такі види екологічних злочинів, як протиправна розробка надр,
заготовка лісу, збір ягід тощо. Нерідко ця діяльність носить масовий
характер, обумовлена розширенням «чорного ринку», який може забезпечити
збут будь-якої кількості природних цінностей, добутих браконьєрами.

Під впливом «тіньової економіки» і накопичення значних сум
неконтрольованих грошових мас постійно розширюється коло осіб, які
бажають займатися прибутковими видами екологічної діяльності, наприклад,
незаконний вилов риби. 70% браконьєрів мають постійних клієнтів, які
реалізують рибну продукцію за добре відпрацьованою схемою. Питома вага
правопорушників, які займаються незаконним промислом для забезпечення
власних потреб складає значну частину. Але тут треба зауважити, що
масштаби негативної дії промислового виробництва на водойми значно
перевищують шкоду, що наноситься рибним запасам браконьєрством.

Низка екологічних злочинів може скоюватись на ґрунті вандалізму і
хуліганських мотивів. Скажімо, знищення лісових масивів через пожежі,
які виникають внаслідок недбалого розведення багаття чи умисних
підпалів, Для цих злочинів характерна висока латентність, і шкода від
них дуже велика. Аналіз ситуаційно-осо-бистісних чинників названої
категорії злочинів показує, що тут взаємодіють багато різних факторів,
як то: обстановка злочину, безкультур’я, егоїзм, правовий нігілізм,
цинічне ставлення до природних цінностей та наслідків своєї злочинної
поведінки, впевненість у її безкарності тощо.

Здійснення загальних заходів попередження екологічної злочинності прямо
пов’язане з нормалізацією процесів у сфері взаємодії «суспільство —
природа». Саме на макрорівні формується антикриміногенна протидія
ущербній екологічній свідомості і поведінці. Велике значення у цій
справі має законодавче вирішення такого питання, як існування різних
форм власності на природні об’єкти,

Провідну роль у попередженні цієї злочинності відіграють заходи
технічного характеру, пов’язані з удосконаленням технологій виробництва,
і передусім гірничодобувної, металургійної, хімічної галузей
господарства, які негативно впливають на навколишнє середовище;
раціональним використанням земель, лісових і водних запасів, надр;
зменшенням шкідливого впливу на різноманітні природні об’єкти шляхом їх
забруднення. При цьому до уваги треба брати географічні, кліматичні й
інші фактори, що можуть впливати на поведінку людини, характер її праці,
самооцінку тощо.

Важливе значення має також формування високої еколого-правової культури
і свідомості як на загальному, так й індивідуальному рівнях. На
вирішення цього завдання мають бути спрямовані зусилля державних та
громадських організацій, Саме тут створюється реальна можливість
подолання суб’єктивних факторів екологічних злочинів, як то:
некомпетентність, відомчість, безконтрольність, безвідповідальне
ставлення до природи. В цьому плані неоціненну роль може відіграти
правова пропаганда та широка

гласність правоохоронної діяльності усіх її суб’єктів, виховання у
громадян нетерпимості до екологічних правопорушень. Попередження
екологічної злочинності передбачає також застосування примусових
заходів, які включають заходи адміністративної і кримінальної
відповідальності за порушення норм природоохоронного законодавства.
Якраз у цій сфері ще існує чимало нерозв’язаних проблем, пов’язаних з
реалізацією принципу невідворотності покарання за скоєний злочин.

Суб’єктами профілактики екологічних злочинів є правоохоронні органи,
природоохоронні інспекції, громадські організації, відомчі органи
контролю тощо. Методи профілактики включають безпосередній нагляд за
станом природних об’єктів шляхом обходів, патрулювання, перевірок;
охорону об’єктів від неправомірного проникнення на них; встановлення
пропускного режиму; вилучення знарядь учинення екологічних злочинів
тощо. Особливе місце займає здійснення нагляду за дотриманням правових
норм, що регламентують екологічні правовідносини. Це — прокурорський
нагляд, діяльність дозвільної системи, адміністративний нагляд.

Важливе профілактичне значення має також подальше вдосконалення
природоохоронного законодавства. Насамперед, йдеться про те, щоб на
основі широких кримінологічних досліджень та економічної політики
держави провести науково обґрунтовану криміналізацію і декриміналізацію
суспільно небезпечних посягань на навколишнє природне середовище.

Причини екологічної злочинності

-суперечність в системі взаємодії «суспільство — природа»;

-суперечність між можливостями держави у використанні природних ресурсів
і суспільними потребами;

-суперечність між формами власності на природні об’єкти і способи їх
освоєння;

-суперечність між загальнодержавними, груповими та індивідуальними
інтересами в сфері природокористування;

-відсталі технології промислового і сільськогосподарського виробництва;

-низький рівень екологічної та правової культури;

-неефективність кримінального законодавства у цій сфері.

Похожие записи