КИЇВСЬКА РУСЬ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими
феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування
на території України феодальної власності на землю означало збереження
класового розподілу суспільства на експлуататорів та експлуатованих,
хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на
економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феодального класу
на українських землях визначалося розмірами їх земельної власності.
Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських
землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.
Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та
українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж
земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування.
Поступово зем-іі общини та пустища, що були загарбані феодалами,
переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину,
продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від
польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалування за
службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій —
доки виконували службу на користь сюзерена («на поживенье», «до волі та
ласки господарської»), і постійній — з правом передачі своїх володінь у
спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають
звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не
лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть
представниками місцевої адміністрації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити
свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота»,
тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі
вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть
«до трех животов».

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст.
основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної
групи великих феодалів. Головним центром великого землеволодіння в
Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння
князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших
землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів,
Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів
Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які
мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві.
Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним
зв’язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства
Литовського. Про економічну і політичну могутність великих
землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст.
декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті
ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну
чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися
у вищій феодальний стан, що отримав назву «магнати», і здобули для себе
широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від
середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя
литовського або польського короля. В руках магнатів зосереджувалися
найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть
передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на
війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання «князів
і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському було
оформлено привілеями 1492 і 1506 pp., у відповідності з якими Рада
великого князя («пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські
магнати, набрала силу самостійного, незалежного від великокнязівської
влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав
закони та розпорядження, підтримував зв’язки з іноземними державами,
виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «пани-Рада». У
відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті
права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд
великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів
повинні були подаватися лише великому князю або «пани-Рада».

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних,
надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від
них дрібних і середніх феодалів.

Протягом другої половини XVI ст. — першої половини XVII ст. в
українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального
землеволодіння. Так, згідно з «Полисом землі Волинської» 1528 р. в цьому
воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким
належали майже усі земельні багатства Волині, 37 магнатських родів на
Волині володіли 79 584 «димами», тобто 3/4 усіх селянських господарств.
Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі
Острозькі. У другій половині XVI ст. їм належало близько 1/3 земельних
угідь (32,6%) усієї Волині, а наприкінці XVI ст. — понад 80 міст і
містечок, 2760 сіл, 2 млн. моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і
понад 15 000 чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння в українських землях
стало зростати після Люблінської унії 1569 p. Загарбання українських
земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про
роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою».

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї
магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських
земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі
Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої.
Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З
кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою
у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та
світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони
засідали у сенаті. Починаючи і XVII ст., з їх кола сенат регулярно
призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був
узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українських землях була
шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Галичини сприяло
широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. У той же
час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі
підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими
маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш
привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі
разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були
безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім
того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і
натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки.
Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже
досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке становище і вона
боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425,
1430, 1433 pp. на територію Галичини були поширені деякі інститути
польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм 1434 p.
галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало
остаточне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які
входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут
поступово зростало шляхетське землеволодіння за рахунок купівлі-продажу,
загарбання общинних земель, осво-иня пустищ, династичних шлюбів тощо.

Однак зростання економічного потенціалу шляхти не одержувало адекватного
політичного і правового оформлення, тому що шляхта ще не сформувалася
остаточно як самостійний стан пануючого класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського
запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим
кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких
соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав
постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли
бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр
(військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта,
Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в
інтересах шляхти. У 1528 p. було проведено перепис шляхти, так званий
«попис земський». Списки шляхти, складені під час перепису, були
затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним
доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реального складу
шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії
(люстрації) замків і староста на Волині, Брацлавщи-ні та Київщині з
метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків
службової шляхти.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557
p. — волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і
шляхетство. При цьому землі, які були привласнені самовільно,
відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого
шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в
правовому становищі иляхти як важливого прошарку пануючого класу. Шляхта
остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається в
спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його
втрата відбувалася тільки за вироком суду і лише у випадках, коли
шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом і торгівлею.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути
1454 p. звільнили шляхту від суду королівських чиновників. У 1496 p.
шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Одночасно
шляхті було надано право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю.
Литовський статут 1529 p. встановив підвищені санкції за убивство, замах
на здоров’я, честь і гідність шляхтича. Шляхта отримала право присягати
на суді, що вважалось незаперечним доказом.

Трохи пізніше, у 50—60-х pp. XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку
постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так. на сеймі 1563
p. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею
про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати
найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради.
У 1564 p. шляхта добилась постанови сейму про створення спільних для неї
і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких відносився
розгляд усіх цивільних справ. Віденським привілеєм 1565 p. передбачалися
шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими
органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські
суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 p. були розширені
права шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і
введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової
служби.

Після Люблінської унії 1569 p. були розширені права і привілеї
української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв
для шляхти Волині, Київщини та Поділля. Зокрема, київська шляхта
отримала право на внесення поправок до Литовських статутів. На
українську шляхту і православне духовенство поширювалися усі станові
права і привілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі
шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Поряд з
тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські
права і привілеї отримали лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не
змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищій прошарок
сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили
штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими
земельними маєтками і були зобов’язані виконувати різні військові,
адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого
вони мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині,
Поліссі, Чернігівщині. Деякі із слуг у подальшому дістали шляхетські
права, але більшість з них була поневолена старостами.

У середньому в Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина)
чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3%
населення Правобережжя.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не
тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони
підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села
мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви
засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав
звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від
парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію
одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам
на праві близькості.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване
становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні
посади контролювала державна влада і протегувала на них слухняних їй
людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної
організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього
народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори
ставали всенародними з’їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала
захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило
селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим,
оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві категорії: тих, хто
мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи
шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи:
1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після
виконання своїх зобов’язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які
ще мали право виходу, але з певними умовами:

у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання
«замісника» (селянина такого ж ступеня залежності);

3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім
цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного
стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих
форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку —
до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на
користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На
Київщині і Галичині він звався «подимщиною» (одиницею обкладання був
«дім» — будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства
Литовського збирала «поголовщину» (також з «диму»). На Волині цей
податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі,
яку можна було обробити воловою упряжкою).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь
держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і
великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи,
взагалі ходили працювати «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію»
(грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фіксованими,
обов’язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу
від феодала, становили селяни-данники, що сплачували феодалу натуральні
і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині
натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими
продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване
«дякло». Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою
худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку
ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин,
натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили
головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які відбували свої
повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства
не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали
доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на
Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас
чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які
обслуговували феодальну садибу, — псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця
категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі
обов’язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали
місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш спроможні
селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на
власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися
від усіх податків. Звалися такі селяни «слугами» і розподілялися за
родами військової служби — слуги панцирні, слуги замкові, слуги
орденські.

Найбільш чисельний прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі.
Спочатку слуги вважалися особисто вільними людьми. Більш того, деякі з
них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше,
у XVI ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг
була перетворена у тяглових селян, а менша — одержала шляхетські права і
увійшла до лав пануючого класу.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також
зовнішньоекономічних зв’язків Великого князівства Литовського мав
величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV
ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб
виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призводило до
зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях
створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі
феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і
шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для
забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства
українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала
обов’язок орати, сіяти, боронити, косити сіно, гатити греблі. Причому
селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо
у 1424 p. шляхта Галичини запровадила панщину у розмірі 14 днів на рік з
кожного господарства, та мозовецький князь Януш в межах своїх володінь
установив панщину в розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський
статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов’язкову і
мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти,
королівських маєтків), якщо селяни не несли на них більш серйозних
повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель
панщина складала два дні на тиждень з одного лану.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи
сільського господарства стирало грані поміж різними категоріями залежних
селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався
процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості
покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст.
поділялося на дві групи: «непохожих» або «отчинів», які втратили право
виходу, і «вільних» або «похожих», ще спроможних покинути господарство
феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель
на території України мали змогу переходити з одного місця на інше,
оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з «диму»,
дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і
приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи
грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського
господарства, з одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської
землі, а з другого — залученням безземельних селян до оброблення
магнатських і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з
часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця на місце. Таким
чином, кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до
землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи
державну владу, намагалася регулювати селянські виходи правовими
заходами. Так. у 1453 p. галицька шляхта прийняла постанову, у
відповідності з якою селяни мали право виходу від свого феодала тільки
на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди
вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали і на таких умовах не
дозволяли селянам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було
безумовне покріпачення селян. І це часто їм вдавалось. Селяни, які довго
сиділи на землях того чи іншого феодала, втратили право виходу і звалися
«отчина-ми» або «людьми звічними». Привілеєм 1447 p., виданим великим
князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до
господарських (великокнязівських) маєтків. У 1496 р. сейм встановив, що
«не більш ніж один селянин на рік буде мати можливість у відповідності з
правом і справедливістю перейти з одного села в інше». Незабаром
законами 1501—1543 pp. селянам взагалі був заборонений вихід без дозволу
пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян призводив до опору, найбільш
поширеною формою якого була втеча селян, їх кількість у міру
покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної
держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1541 p. боротьба із
втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським
статутом 1454 p. особи (духовні і світські землевласники, орендарі
королівських маєтків), які переховували селян-втікачів, зобов’язувалися
повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався
штраф у три гривни на користь власника селян і такий же — на користь
суду. Судебник 1468 p. вже передбачав страту для осіб, які підбивали
селян до втечі.

У 1577 p. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «пани-Радою»
була видана «Устава на волоки» — закон про проведення волочної поміри, в
якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства
на великокнязівських землях. Волочна поміра мала на меті збільшення
доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових
селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з
«Установою на волоки» усі землі того чи іншого господарського
(великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися і
поділялися на однакові земельні ділянки — волоки, розміром 23,5 га (33
морги). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному,
шо відповідало трьохпольній системі землеробства. Частина волок
відводилась під господарський фільварок, а решта розподілялася між
окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на
три сім’ї.

Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися
отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя
маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були
виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у
фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної
тяглової волоки були зобов’язані відробляти два панщинних дні на
тиждень. «А становитеся к работе подданым, як сонце всходит, а сойти з
роботы, як сонце заходити. А отпочинку тым, што з быдлом роблять, перед
обедом година, к полудню година, над вечер година». Феодальні податки
невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла
4—5 днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на
господарське подвір’я частину продуктів власного виробництва, які могли
бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша залежав від якості
землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні,
погані і дуже погані землі. Селяни «на осаді» вносили в господарську
скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з
волоки. Вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки
(непередбачені, термінові роботи). Разом з тим «Устава на волоки»
підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну,
сторожову.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст.
відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час
польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно
визискували і покріпачували селян.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядування —
десятників, отаманів, старців на представників великокнязівської
адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався приблизно на 100, а
іноді і більше волок. Основним напрямком діяльності війта були
відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо
будь-який селянин «не вийде на роботу, — наголошувала «Устава на
волоки», — «ино за первый день огурного (прогулу) заплатит грош, а за
другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не
вийдет ино бичем на лавце скарати».

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на великокнязівських і
королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам
усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на
магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони
існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх
різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і
безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу;
підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки
і одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим
становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город;
коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у
господарстві.

Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян
зростала в західних регіонах України.

Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового
оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у
збільшенні строку розшуку і повернення феодалом тих селян, що повтікали.
Якщо Литовський статут 1529 p. встановлював строк для розшуку таких
селян, — 10 років, то статут 1566 p. залишав десятирічний строк розшуку
і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на
недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал
мав право розшукувати його необмежений час. Статут 1588 p. довів строк
розшуку утікачів до 20 років.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині
XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян.
Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства,
яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як
свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки
розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у
заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.
Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми
селянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти
шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV

z

?

z

??????®?— у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст,
зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього
— поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського
населення України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три
категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно
невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки,
магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і
шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату.
Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15000
чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани:
середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри —
хазяї майстерень і бюргерство або «поспільство».

Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи

— плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися,
підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові
ремісники («партачі»).

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу
до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і
німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і
соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав
корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у
праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був зачинений доступ у
деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за
міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозуміло, що це
накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад,
наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві
на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та
ін.

Протягом XV — першої половини XVI ст. в українських містах швидкими
темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання
кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у
Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів,
об’єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік. Сучасники мали на увазі
високий рівень львівської ремісницької майстерності, коли називали Львів
«школою ремісництва». Крупними ремісницькими центрами в Україні були
також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Ковель
та ін.

Ремісники у містах об’єднувалися у професійні корпорації —цехи. Цехові
устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх
членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з
найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і
розпоряджалися цеховим майном. Вони також мали судові повноваження:
судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також
здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з
цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.
Повноправними членами цехових об’єднань виступали тільки майстри —
власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів.
Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна
кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми
до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових
організацій не були рівними. Головували в них найбільш багаті майстри.
Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які
експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових
справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі,
хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які
працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно
розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова,
суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути
ремісницьку продукцію належало лише його членам.

Відомості про діяльність цехів у містах України з’являються наприкінці
XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими
темпами Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові
організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст.
цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах.
Наприкінці XVI ст. цехи з’явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група
позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан
українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху з
національно-релігійних міркувань, внаслідок відсутності коштів, сільські
ремісники, які працювали в місті, тощо.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позацехових
ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців з села.
Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники
складали понад 40% загального числа ремісників міста. Цехи як монопольні
виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах»
конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації,
а й повністю паралізувати їх діяльність. З цією метою вони нападали на
майстерні «партачів», виганяли їх за межі міста та ін. Але намагання
цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо
«партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля,
основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична
торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад,
ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбувається подальший
розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як
наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського
населення. Мешканці міст, як і раніше, поділялися на три групи:
аристократію — патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім’ї польських,
литовських і українських багатіїв, продовжували контролювати усе життя.

В опозиції до патриціату знаходилось бюргерство. Міська аристократія
намагалася не допустити бюргерство до заняття посад у міському
магістраті і обмежувала на свою користь їх господарську діяльність.
Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло
зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство
виступало лише проти тих крайнощів феодального ладу, які зачіпали його
інтереси.

З зростанням міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу —
ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Голота
складала більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою
його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найбільш
радикальну силу, яка виступала проти соціального і
національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових
майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вони
утворювали власні організації «господи» для охорони від утисків і
експлуатації з боку майстрів. У 1469 p. господа підмайстрів ткацького
цеху з’явилася у Львові, а у 1483 p. господа підмайстрів швацького цеху
була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів, хоча і
велась досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася
локальними конфліктами.

Значну частину міського населення складали козаки і жовніри. Це перед
усім торкалося Подніпров’я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у
Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяслові в середньому
налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста
(королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану
і роду занять міщанина.

У найбільш тяжкому становищі знаходились мешканці приватновласницьких
міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого
постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 p. стягувалося 20 грошей з
«дима», а у 1616 p. — 50 грошей. У місті Підгородньому грошова рента за
цей же час зросла майже у три рази від 24 до 68 грошей.

Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духовних
феодалів, були зобов’язані виконувати на користь власника чисельні і
важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також
сплачувати різного роду податки — в’їзди і, весільну куницю та ін.
Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської
адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували
загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них
старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у
належному стані замкові споруди, формували «посполите рушін-ня»,
забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяжкою повинністю для
мешканців великокнязівських і королівських міст був обов’язок давати у
військо «вибранців» з усім необхідним для служби спорядженням.
Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Сте-пань виставляло у похід
— 40, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10. Крім
того, міщани таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси,
мали супроводжувати «кон-но» і «збройне» старост і воєвод під час
військових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне
незалежними, однак, виконували як загальнодержавні повинності і податки,
так і ті, які встановлювалися міською адміністрацією До останніх
належали: утримання міської адміністрації і варти королівських військ,
сплата грошових податків у міську скарбницю.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної
держави і окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти
на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх
власників) і, таким чином, об’єктивно сприяло прогресивному розвитку
феодальних міст. В українських землях магдебурзьке право на відміну від
країн Західної Європи не повністю звільняла міста від феодальної
залежності, іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім
того, у більшості українських міст польська влада дозволяла
користуватися магдебурзьким правом лише католикам, а православне
населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на
торгівлю, ремесло, участь в установах самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи,
обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та in. Мешкати і
придбавати собі будинки їм дозволялось лише у певному районі Львова,
який звався Руською вулицею. Приблизно у такому ж становищі знаходились
українські міщани Перемишля, Кремінця та інших міст. А коли львівські
міщани звернулися зі скаргою на національні і релігійні гоніння до
короля, то згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні
утиски українського населення Львова були залишені в силі.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 p. київські міщани
прохали короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення
воєводою «новини» — не запалювати вночі свічки під загрозою штрафу. Ця
заборона серйозно зачіпала інтереси ремісників, які повинні були
працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю грамотою підтвердив права
київських міщан на самоврядування, а щодо «новини» вказав, що більше «не
треба воєводі тієї вини брати». Проте королівська постанова не вирішила
проблеми. У 1523 p. кияни знов скаржились на воєводу, який відбирав у
них коней, брав безкоштовно «живність», захоплював «дворища міські, і
вигони, і пахотні землі». Пройшов деякий час, і у 1564 p. міщани Києва
знов попрохали захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького,
який стягував щорічний «поклон» у розмірі 200 коп грошей, а його слуги
брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей.

Ці утиски і обмеження викликали тривалу і наполегливу боротьбу
українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не
обмежувалися скаргами, а діяли більш активно. В деяких містах справа
доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод.
Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 p., у Вінниці і Брацлаві
— у 1541 p.

Міста України були для Великого князівства Литовського важливим джерелом
грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії
міста, поширювалися усі загальнодержавні податки — серебщина, воловщина,
подимний збір. Наприклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні
чиновники стягували з міщан Суділкова різних податків на суму 4 копи 22
гроша;

міщани Насухоіж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Острозька —
13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош. Киева —
біля 100 коп. З міщан збиралася і церковна десятина. Наприкінці XVI ст.
міщани Миколаєва (Галичина) давали священику за лан по півміри пшениці і
вівса, а на Пасху — ще й по 1 грошу з дворища.

Для XV—XVI ст. було характерно значне зростання міст в українських
землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки
за рахунок внутрішніх ресурсів — звичайного приросту населення, а й
шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на
переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те
дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 p. була стаття, що
регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до
міста, мали негайно повістити про це місцевого бургомістра. Останній
повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх
володарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв’язку з голодом.
І коли перевіркою встановлено, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх
годувати», покріпачені селяни вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель,
передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали
серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт
українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і
релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство
породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої
були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш
усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали
масовим явищем. Українські селяни групами, сім’ями, цілими селищами
втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини,
Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі
вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV —
на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою
від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на
думку М.Грушевського, було середнє Подніпров’я, його передстепова смуга
нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а
пізніше — Київського воєводства.

Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті
на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно
було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали.
Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували
селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися
скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних
галузях ремесла:

теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях
Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та
володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування
нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні
з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна
людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому
слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним
прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла
одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що
розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з
майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче
духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове
і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку,
заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів,
що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів,
а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень,
відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва
козацької бідноти — голоти.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну
організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі,
вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими
права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у
самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів,
суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків,
козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж
протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була
привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з
другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо
не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров’я відбувалося у гострій боротьбі
з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися
повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі.
На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель
на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі
поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах
України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський
колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією,
незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли
великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і
підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках
величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню
користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і
Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з
яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків
Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за
дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва.
Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі,
були різноманітні. Сюди йшли люди «і доброї волі і з неволі»: тут були
ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто
зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо.
Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут
можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників
інших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні
(вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза
польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони.
Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за
все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з’являються
«городці», тобто дерев’яні, укріплені засіками містечка, так звані
«січі». Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими
порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було
тільки шляхом їх об’єднання в козацьке товариство- громаду з єдиними
органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала
певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його
гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за
дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням
Запорізької Січі, яка фактично об’єднала досі розрізнені дрібні козацькі
січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя,
доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва
зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під
час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове
ім’я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось
для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав
справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів
підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У
відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі:
хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому
останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу
перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї,
якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на
січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт
козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно
служив у війську, мав інші заслуги, звали «лицарством» або
«товариством». Вони із свого середовища обирали старшину, одержували
грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і
вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась
у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і складала козацьке
військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них
десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час
як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.

Від «лицарства» різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали
у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони
селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися
хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися
вони підлеглими посполитих січових козаків, «сиднями», «гніздюками».
Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і
демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього
виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі
січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою
«сіромою». Тут панувала рівноправність:

кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої
плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов’язковим для
всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися
покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське
землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських
кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу
проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і
поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі
намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних
козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони
південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського
ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август
наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на
військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано
призначеному урядом «старшому судді усіх низових козаків». Прийняті на
державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали
назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офіційно визнавалися
лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька
маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила
влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні
посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького
козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до
реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади
старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських
магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська.
Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх
судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності
на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і
торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове
жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам
видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані
реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і
заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти,
володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами,
корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і
наймитів «підсусідків». Ставище основної маси реєстрового козацтва було
складним. Обов’язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену
військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим
знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на
час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші
руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори,
останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхетські володіння. Це
породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси
реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою
для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися
своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не добившись цього,
вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе
козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося
владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна
політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд
закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і
приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових
козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових
списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх
інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками.
Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва:
менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша —
занепадала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі посідала
козацька «середина», тобто козаки, що знаходилися між реєстровою
верхівкою і «черню».

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків,
було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і,
як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні
маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний
утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і
пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої
половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька «середина»
переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не
розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили
уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої,

та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела
козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Похожие записи